Ратніков проти України
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА «РАТНІКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(Заява №25664/02)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 січня 2006 року
Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Ратніков проти України»
Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
п. Ж.-П. Коста (Мs J.- Р. Соstа), Голова,
п. І. Кабрал Баррето (Mr I. Kabral Barreto),
п. К. Юнгвірт (Mr K. Jungwiert),
п. В. Буткевич (Mr V. Butkevych),
п. М. Угрехелідзе (Mr M. Ugrekhelidze),
пані А. Мулароні (Mrs A. Mularoni),
пані Е. Фура-Сандстрьом (Мгs Е. Fura - Sandstrom), судді,
та пані С. Доллє (Mrs S. Dоllе), Секретар секції,
після обговорення в нарадчій кімнаті 13 грудня 2006 року
виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа порушена проти України за заявою (№ 25664/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України, паном Геннадієм Олександровичем Ратніковим (далі - заявник) 20 червня 2002 року.
2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим — пані Валерією Лутковською.
3. 23 листопада 2004 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію з Урядом-відповідачем. Суд вирішив, що відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції прийнятність та суть скарги розглядатимуться одночасно.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1962 році і проживає у селі Раздоловка Донецької області.
5. Рішенням від 12 квітня 2001 року Микитівський районний суд м. Горлівки (далі - районний суд) зобовязав шахту «Комсомолець» (державне підприємство; далі - шахта) виплатити заявнику заборгованість із одноразової допомоги та інших виплат загальною сумою 41 992 грн (приблизно 6170 ЄВРО). Рішення вступило в законну силу та було переда-
не до Микитівського районного відділу виконавчої служби (далі — виконавча служба) для примусового виконання.
6. Відповідно до листа Донецького обласного управління юстиції від 20 грудня 2001 року рішення не може бути виконане у звязку з дією мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств, яким було накладено заборону на арешт та продаж майна державних підприємств.
7. Відповідно до наказу Міністерства палива та енергетики від 25 лютого 2003 року шахта була обєднана з декількома іншими, і на їх базі було створено державне підприємство «Артемвугілля».
8. 8 липня 2003 року виконавча служба звернулась до районного суду з клопотанням про заміну сторони боржника у справі заявника.
9. 1 вересня 2004 року виконавча служба закінчила примусове виконавче провадження у звязку з тим, що заявник забрав виконавчий лист. Заявник стверджував, що він зробив це під тиском з боку посадових осіб Міністерства палива та енергетики.
10. Присуджені кошти були виплачені заявнику двома виплатами 19 та 20 листопада 2004 року.
II.. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
11. Національне законодавство викладене у рішеннях у справах «Ромашов проти України» (№ 67534/01, пп. 16-19, від 27 липня 2004 року), «Дубенко проти України» (№ 74221/01, пп. 22-29, від 30 листопада 2004 року) та «Сокур проти України» (№ 29439/02, пп. 18, 22, від 26 квітня 2005 року).
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
12. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення від 12 квітня 2001 року, яке було винесене на його користь. Він стверджував, що було порушено п. 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:
«Кожен має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (...)».
А. Прийнятність
1. Статус жертви заявника
13. Уряд наполягав, що заявник не може більше вважатися жертвою порушення в сенсі статті 34 Конвенції, оскільки 1 вересня 2004 року він забрав виконавчий лист і, відповідно, з того часу держава не може нести відповідальність за виплату присуджених коштів. Уряд також вказав, що рішення, винесене на користь заявника, було виконане.
14. Заявник не погодився, стверджуючи, що забрати виконавчий лист його змусили державні службовці.
15. По-перше, Суд нагадує, що сам факт того, що заявник забрав виконавчий лист з виконавчої служби не позбавляє державу від обовязку щодо виплати присуджених коштів, стягнення яких присуджено з органів державної влади або державних підприємств (див., mutatis mutandis, рішення від 30 червня 2005 року у справі «Тєтєріни проти Росії», № 11931/03,
пп. 43 та 51; рішення від 17 травня 2005 року у справі «Чижов проти України», № 6962/02, п. 41). У цій справі рішення стосувалось стягнення коштів з державної шахти та державного підприємства «Артемвугілля». З матеріалів справи (див. п. 10) видно, що борг, належний
заявнику, не був виплачений в звязку з тим, що заявник забрав виконавчий лист з виконавчої служби. Суд у багатьох справах за схожих обставин визнавав Україну відповідальною за борги державних підприємств (див., серед інших, рішення від 13 вересня 2005 року у справі
«Чернобривко проти України», № 11324/02, пп. 23 та 24). Таким чином, залишаючи без розгляду твердження заявника з приводу того, що його змусили забрати виконавчий лист, Суд вирішує, що вищевказаний обовязок держави існує навіть після формального закінчення виконавчого провадження.
16. Далі Суд нагадує своє прецедентне право з приводу того, що в той час як виконання рішення на користь заявника вирішує питання щодо невиконання як такого, воно не може вирішити питання щодо неналежної тривалості виконавчого провадження (див. Вищевказане рішення у справі «Сокур проти України», п. 27). Таким чином, Суд вважає, що заявник може досі вважатись жертвою стверджуваного порушення прав, передбачених п. 1 статті 6 стосовно періоду, протягом якого рішення, винесене на його користь, залишалось невиконаним.
2. Заперечення щодо вичерпання національних засобів захисту
17. Уряд зазначив, що заявник не вичерпав національних засобів захисту, як це вимагається п. 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не оскаржив бездіяльність або неналежні дії виконавчої служби до національних судів.
18. Заявник не погодився з цим твердженням, стверджуючи, що жодний з вказаних засобів не був ефективним.
19. Суд звертає увагу на його прецедентну практику з цього питання, відповідно до якої заявник звільняється від необхідності подання скарги на діяльність виконавчої служби у разі, якщо невиконання рішення було спричинене обставинами, які не залежать від виконавчої служби (див., серед інших, рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші
проти України», №№ 35091/02, 35196/02, 35201/02, 35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02, 36800/02, 38296/02, та 42814/02, пп. 38-39, ЄСПЛ 2004-...). Суд не знаходить причин відрізняти цю скаргу від вказаних вище.
20. Таким чином, заявник був звільнений від обовязку вичерпати національні засоби захисту, на які посилався Уряд, та виконав вимоги п. 1 статті 35.
3. Висновок
21. Суд доходить висновку, що ця частина скарги не є очевидно необґрунтованою у сенсі п. 3 статті 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав. Таким чином, ця частина скарги є прийнятною.
Б. Щодо суті
22. Уряд зазначав, що державна виконавча служба здійснила всі необхідні дії для виконання рішення і не може нести відповідальність за затримку у виконавчому провадженні. Уряд стверджував, що з огляду на виконання рішення у цій справі п. 1 статті 6 порушено не було.
23. Заявник не надав додаткових аргументів, які б відрізнялись від тих, які він вже надавав.
24. Суд зауважує, що рішення суду від 12 квітня 2001 року залишалось невиконаним до 20 листопада 2004 року, тобто протягом більш ніж три роки та сім місяців. Суд вважає, що рішення було повністю виконане після направлення скарги на комунікацію з Урядом-відповідачем.
25. Суд вважає, що, затримуючи виконання рішення у справі заявника, державні органи позбавили положення п. 1 ст. 6 Конвенції його практичного змісту. Суд вирішує, що Уряд не надав переконливого виправдання такій затримці (див., серед інших, рішення у вищевказаній справі «Ромашов проти України», п. 46).
26. Відповідно, у цій справі було порушено п. 1 статті 6 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
27. Далі заявник скаржився на відсутність ефективних засобів захисту щодо його скарг за п. 1 статті 6 Конвенції. При цьому він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
28.Суд зауважує, що ця скарга повязана з питанням, яке розглядалось вище, і, відповідно, має бути визнана прийнятною.
29.Уряд зауважував, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні засоби захисту, які чітко вказані у національному законодавстві, для того, щоб оскаржити невиконання рішення суду, яке було винесене на його користь. Уряд посилався на свої аргументи щодо невичерпання національних засобів захисту.
30.Заявник не погодився з цим твердженням.
31.Суд посилається на свої висновки (див. пп. 17-20), відхиляючи аргументи Уряду щодо національних засобів захисту. З тих же причин Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективних національних засобів захисту, як це вимагається статтею 13 Конвенції, для відшкодування шкоди, яка була завдана затримкою у цьому провадженні. Відповідно, це
положення було порушено.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
32. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
33. Заявник у своїх плутаних зауваженнях залишив питання щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди на розсуд Суду.
34. Уряд вважає, що заявник не надав жодної чітко сформулюваної скарги щодо справедливої сатисфакції.
35. Суд бере до уваги те, що в результаті встановлених порушень заявник зазнав певної матеріальної та моральної шкоди, компенсацією якої не може бути сама констатація порушення. Обєктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд вважає за доцільне присудити заявнику загальну суму 1720 ЄВРО на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Б. Витрати
36. У встановлений строк заявник не надав жодних вимог щодо компенсації витрат. Таким чином, Суд нічого не присуджує.
В. Пеня
37. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;
3. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 13 Конвенції;
4. Вирішує, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику суму, що складає 1720 ЄВРО (одну тисячу сімсот двадцять ЄВРО) як компенсацію нематеріальної шкоди, плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника. Ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;
(б) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявникові суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;
5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 січня 2006 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
С. ДОЛЛЄ (S.DOLLE) Ж.-П. КОСТА (J.-P. Costa)
Секретар секції Голова секції