MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Данілюк проти України

20.06.2007   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 5326/02,

яку подала проти України

Зоя Миколаївна ДАНІЛЮК *

 

* Переклад неофіційний

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи 19 травня 2005 року палатою, до складу якої увійшли:

  п. Ж.-П. Коста, Голова,

  п. А. Кабрал Баррето,

  п. В. Буткевич,

  пані А. Мулароні, 

  пані І. Фура-Сандстрьом,

  пані Д. Йочієне,

  п. Д. Поповіч, судді,

  та п. С. Нейсміс, заступник секретаря секції,

беручи до уваги згадану заяву, подану 14 листопада 2001 року,

беручи до уваги зауваження, подані Урядом-відповідачем, і зауваження заявниці, подані у відповідь,

після обговорення вирішує таке:

ФАКТИ

Заявниця, пані Зоя Миколаївна Данілюк, громадянка України, яка народилась у 1955 році і живе у Сімферополі, Україна.

А.  Обставини справи

Обставини справи, як вони були представлені заявницею, можуть бути викладені таким чином.

У 1990 році в результаті Чорнобильської катастрофи заявниця і її родина мали відселитись з Коростеня, який знаходиться у ста кілометрах від Чорнобиля (так звана третя зона радіоактивного забруднення). Вона переїхала до Сімферополя, Крим. Квартира заявниці у Коростені (яку вона орендує у держави) зараз зайнята сім’єю її сина.

У 1996 році виконавчий комітет Сімферопольської міської Ради народних депутатів забезпечив заявницю квартирою у кооперативному будинку. Заявниця виплатила частину її вартості. Заявниця стверджувала, що квартира була у непридатному стані і що вона була вимушена витратити кошти на її ремонт.

18 жовтня 1999 року заявниця звернулась до виконавчого комітету за відшкодуванням коштів, витрачених на придбання квартири, на які вона мала право як особа, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.

У вересні 2000 року заявниця отримала триразовими виплатами 12 629 грн. (приблизно 2 000 ЄВРО) в якості відшкодування коштів на придбання квартири. У січні 1999 року заявниця звернулась з позовом проти Міністерства України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, стверджуючи, що сума, яку вона отримала, не відповідає коштам, які вона вимушена була витратити на оздоблювально-ремонтні роботи, і не була проіндексована.

19 жовтня 2000 року Центральний районний суд м. Сімферополя відхилив позов заявниці. 16 травня 2001 року Верховний Суд Автономної Республіки Крим залишив це рішення без змін. Зокрема, суд зазначив, що справа мала не цивільний, а публічно правовий характер. Таким чином, сума відшкодування не повинна була ґрунтуватись на розмірі фактично понесених заявницею витрат, а мала бути визначена органами місцевого самоврядування на підставі Закону від 28 лютого 1991 (див. „Відповідне національне законодавство” нижче) і відповідних урядових інструкцій. Далі суд зазначив, що у справі заявниці, розмір відшкодування був визначений Радою Міністрів Автономної Республіки Крим на підставі методики, розробленої Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи відповідно до Закону від 28 лютого 1991 року. Сума була розрахована, виходячи з вартості квартири на день її придбання, часу оплати ремонтно-оздоблювальних робіт і інших критеріїв. Таким чином, витрати заявниці були їй відшкодовані у повному обсязі, і відповідно до національного законодавства заявниця не мала права на відшкодування державою додаткових сум.

В.  Відповідне національне законодавство

Відповідно до статей 1 і 4 Закону „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року („Закон від 1991 року”) зони радіоактивного забруднення визначаються відповідно до рівня їх забруднення. Особи, що мешкали у третій зоні радіоактивного забруднення, наділяються правом на гарантоване добровільне відселення. Це означає, що особи, які живуть у цій зоні, мають право на отримання об’єктивної інформації про рівень забруднення, достатньої для того, щоб вони могли вирішувати, чи продовжувати їм жити на цій території. Якщо вони вирішать залишити цю місцевість, державні органи зобов’язані вжити необхідних заходів для переселення.

Пункти 2 та 3 статті 32 Закону передбачають, що особи, які відселяються з третьої зони радіоактивного забруднення, мають право на безоплатне отримання житла принаймні двома шляхами. По-перше, вони могли звернутись до органів місцевого самоврядування для отримання безкоштовного муніципального житла. У цьому випадку:

„[особи] включаються підприємствами, установами та організаціями, де вони працевлаштовані, або виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів до окремих від інших категорій списків для позачергового одержання житла”

По-друге:

„виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів, підприємства, установи та організації, а також самі громадяни можуть купувати ... за договірними цінами жилі будинки та квартири у громадян, яким вони належать на праві особистої власності, а також будинки і квартири державного і громадського житлового фонду, що не використовуються, - за їх залишковою балансовою вартістю”.

У випадку, якщо особи, що переселяються з Чорнобильської зони, надають перевагу придбанню житла за власні кошти (таким же чином, як і при його купівлі чи будівництві), вони мають право на відшкодування державою своїх витрат. Розміри та порядок відшкодування визначаються радами на підставі Закону та відповідних урядових інструкцій.

СКАРГИ

Заявниця скаржиться за статтею 1 Протоколу № 1 на те, що держава відмовилась відшкодувати їй у повному обсязі втрати, спричинені інфляцією, оскільки державні органи затримали виплату коштів на придбання її квартири. Вона також скаржиться на відмову відшкодувати їй витрати, понесені нею у зв’язку з необхідністю відремонтувати квартиру.

Заявниця також скаржиться, що судовий розгляд був несправедливим, оскільки судові рішення були винесені не на її користь. Вона посилається на пункт 1 статті 6 Конвенції.

Далі заявниця скаржиться за статтею 8 Конвенції на порушення її права на повагу до її житла. Вона стверджує, що  складнощі, яких вона зазнала з огляду на недостатнє відшкодування, є порушенням статті 2 Конвенції.

Насамкінець вона зазначає, що інші постраждалі від Чорнобильської катастрофи отримали від державних органів більший захист, оскільки вони отримали відшкодування раніше. Вона посилається на статтю 14 Конвенції.

ПРАВО

А. Попередні зауваження Уряду

Уряд подав попереднє зауваження, одразу стверджуючи, що заява була несумісною ratione personae з положеннями Конвенції. У зв’язку з цим він зазначав, що для того, щоб оголосити себе потерпілими у зв’язку з порушенням майнових прав, заявники мають довести, що таке право існувало. чи могли бути визнані такими, що мають право на майнову користь після дотримання умов, передбачених законодавством. І навпаки, якщо такі умови не були дотримані, вони не мають права і держава не може бути нести відповідальність за те, що вони не отримали майнової користі.

Уряд звертав увагу на те, що з метою подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС був введений в дію Закон „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року (далі - Закон), яким держава добровільно взяла на себе зобов’язання забезпечити постраждалих від катастрофи можливістю змінити їх місце проживання. Таким чином, заявниця не може стверджувати, що у неї раніше існувало майнове право на стверджувані суми і, відповідно, що вона є жертвою стверджуваних порушень в сенсі статті 34 Конвенції.

Заявниця не оскаржувала цей аргумент у своїх зауваженнях.

Суд повторює, що „жертва” означає особу, яка безпосередньо зазнала відповідних дій чи бездіяльності; порушення буде можливим навіть за відсутності будь-якої шкоди. У зв’язку з цим, Суд вважає, що питання про те, чи може заявниця стверджувати про свій статус жертви в сенсі статті 34 Конвенції, не включає сутність чи зміст конкретного права, а полягає лише у тому, чи пов’язане воно з особою, яка на нього претендує (див. mutatis mutandis, ухвала у справі „Сенлес Сенлес проти Іспанії” від 26.10.2000, заява № 48335/99)ю

У цій справі Суд відмічає, що заявниця вимагала від держави виплати суми, яка відповідала, на її думку, коштам, які вона втратила у зв’язку з тим, що державні органи затримали відшкодування її витрат на квартиру. Вона також скаржилась на спосіб, яким національні суди застосовували Закон від 1991 року, який начебто передбачав для неї сподівання на отримання майнового права у майбутньому. Суд вважає, що зазначений аналіз є достатнім для висновку про те, що заявниця відстоювала свої особисті інтереси і, відповідно, права в які державні органи своєю діяльністю здійснювали безпосереднє втручання (ухвала від 10.07.2001 у справі „А.Р.С.А., L.Р.С.А., Abid та 646 інших проти Румунії”, заява № 34746/97). Таким чином, заявниця може стверджувати про свій статус жертви порушення прав і попередні зауваження мають бути відхилені.

Б. Щодо суті скарги

Скарги за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції

Заявниця (постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи) скаржиться на те, що держава відмовляється відшкодувати станом на цей час і у повному обсязі її витрати, пов’язані з ремонтом квартири, і відмовляється компенсувати їй її втрати, спричинені інфляцією. Вона посилається на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка передбачає:

„Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів”.

а. Зауваження сторін

Уряд-відповідач у своїх зауваженнях наголошував, що при визначенні питання про те, чи застосовується стаття 1 Протоколу № 1 у цій справі, Суд має переконатись у тому, що заява фактично стосується власності заявниці. У зв’язку з цим він зазначав, що відповідно до усталеної практики органів Конвенції власність може означати чи існуючу власність, чи, принаймні, законне сподівання на отримання у власність майнових прав.

За твердженням Уряду, заявниця зверталась до національних судів за компенсацією її втрат, право на яку, на її думку, вона мала відповідно до національного законодавства. Суди розглянули її позов і відхилили його як необґрунтований. Таким чином, позов заявниці не ґрунтувався на національному законодавстві і не може становити поняття “власність”. За цих обставин Уряд вважав, що скарга була несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції.

Заявниця не спростовувала це твердження.

б. Висновок Суду

Суд повторює, що відповідно до усталеної практики органів Конвенції, власність в сенсі статті 1 Протоколу № 1 може становити існуючу власність (див. рішення від 23.11.1983 року у справі „Ван дер Мюссель проти Бельгії”, Серія А № 70, стор. 23, п. 48) чи майно, включаючи скарги, щодо яких заявник може стверджувати, що він чи вона має щонайменше законні сподівання на отримання та ефективне використання майнових прав (див. рішення від 29.11.1991 року у справі „Пайн Воллі Девелопментс Лтд. та інші проти Ірландії”, Серія А № 222, стор. 23, п. 51). Проте стаття 1 Протоколу № 1 не гарантує право на отримання права власності на майно (див. рішення від 13.06.1979 року у справі „Маркс проти Бельгії”, серія А № 31, п. 50). Вона не накладає, наприклад, на держави загальний обов’язок захищати купівельну спроможність вкладених коштів шляхом постійної індексації вкладів (див. ухвалу від 2.07.2002 у справі „Гайдук та інші проти України”, заява № 45526/99).

Суд, по-перше, вважає за необхідне провести різницю між цією справою та рішенням від 9.07.1997 року у справі „Еккус проти Туреччини”, у якому відмова держави компенсувати втрати, спричинені інфляцією, які виникли в результаті затримки з поверненням власності заявника, була визнана порушенням статті 1 Протоколу № 1 (Звіти про рішення та ухвали 1997-IV, п. 31). У справі Еккуса затримане повернення стосувалось землі, вилученої у заявника у зв’язку з необхідністю будівництва дамби, і, таким чином, обов’язок держави компенсувати процент інфляції виник з її загального зобов’язання за статтею 1 Протоколу № 1 щодо забезпечення адекватної компенсації за експропрійовану власність (там же, п. 29). У цій справі заявниця ніколи не була власницею своєї квартири у Коростені і, більше того, після її переселення до Криму право на користування цією квартирою перейшло до її сина, який зараз її займає.

Суд зауважує, що скарга заявниці стосується відшкодування вартості ремонту квартири. Виплата цієї суми була передбачена Законом від 1991 року, який був одним із зобов’язань, взятих на себе державою, покликаних на компенсацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Конкретний розмір був визначений місцевими органами влади відповідно до визначених умов, передбачених Законом і інструкціями, які забезпечують його дію. У цій справі дві інстанції національних судів вирішили, що сума відшкодування, яка підлягала виплаті заявниці, державними органами була вирахувана вірно і що вона отримала повний обсяг відшкодування, на яке мала право за Законом. Далі суди зазначали, що повна компенсація за втрати у зв’язку з інфляцією, спричинені затримкою відшкодування, точно так же, як і компенсація за будь-які витрати після купівлі, не передбачались законодавством. Суд не знаходить підстав для того, щоб піддавати сумніву цю оцінку національних судів, або на підставі свого власного розгляду матеріалів справи, які знаходяться у його розпорядженні, дійти іншого висновку.

Суд зазначає, що заявниця отримала відшкодування, на яке вона мала право відповідно до Закону, проте за законодавством України вона не мала права на будь-які додаткові виплати. Провадження, порушене заявницею, таким чином, не стосується існуючої власності в сенсі статті 1 Протоколу № 1 чи будь-якого законного сподівання. Відповідно, ця частина заяви є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції в сенсі пункту 3 статті 35 і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35.

Скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1

Заявниця скаржиться, що деякі інші особи, які мали право на фінансове відшкодування, були більш успішними за неї. Вона посилається у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 на статтю 14 Конвенції, якою передбачено таке:

“Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.”

У зв’язку з цим Суд нагадує, що стаття 14 не існує окремо, оскільки вона має ефект лише у поєднанні з правами і свободами, які охороняються іншими самостійними положеннями Конвенції і Протоколів. Оскільки основна скарга заявниці за статтею 1 Протоколу № 1 виходить за межі Конвенції, ця скарга також має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції згідно з пунктами 3 та 4 статті 35.

Скарга за статтею 6 Конвенції

Заявниця скаржиться, що провадження у її справі було несправедливим в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

“Кожний при визначенні громадянських прав і обов’язків ... має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону...”

Суд вважає, що навіть якщо припустити, що стаття 6 Конвенції застосовується у цій справі, він не повинен перевіряти стверджувані недоліки фактів та права, допущені національними судовими установами, оскільки ніякої несправедливості провадження не встановлено і не може розпочатись довільний розгляд винесених рішення. Суд зазначає, що заявниця використала право змагального процесу з участю зацікавлених сторін. У межах провадження заявниця могла навести усі необхідні аргументи для захисту своїх прав, і судові органи розглянули їх належним чином. Таким чином, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції як повністю необґрунтована.

Скарги за статтями 2 та 8 Конвенції

Заявниця стверджує, що затримка з відшкодуванням порушила її права, гарантовані статтею 2 (право на життя) і статтею 8 Конвенції (право на повагу до чийогось житла).

Суд зауважує, що скарги заявниці повністю безпідставні і не виявляють ознак порушення цих положень. Суд вирішує, що ця частина заяви має бути відхилена як повністю необґрунтована згідно з пунктами 3 та 4 статті 35 Конвенції.

За цих підстав Суд одноголосно

визнає заяву неприйнятною.

  С. Нейсміс   Ж. П. Коста

Заступник секретаря секції    Голова секції

 Поділитися