Гаєвський проти України

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заява № 60725/00

Гаєвський Віктор Васильович

проти України

  11 січня 2005 р. Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою, у складі суддів:

п.Ж.-П.Коста, Голова, (J.-P. Costa)

п. А. Бака, (A.B. Baka)

п. І. Кабрал Баррето, (I. Cabral Baretto)

п. К.Юнгверт, (K. Jungwiert)

п.В.Буткевич, (V. Butkevych)

пані А. Мулароні, (A. Mularoni)

пані Д. Йочєнє, судді, (D. Jociene)

а також пані С.Доллє, секретар секції, (S. Dolle)

розглянувши вищезазначену заяву, подану 9 червня 2000 р.,

беручи до уваги рішення про застосування у цій справі п. 3 ст. 29 Конвенції про розгляд питання щодо прийнятності та суті справи одночасно,

врахувавши зауваження, надані Урядом-відповідачем, та коментарі заявника щодо цих зауважень,

після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

  Заявник – Гаєвський Віктор Васильович, 1958 року народження, громадянин України, що проживає у Дніпропетровську. Уряд  держави-відповідача був представлений його Уповноваженими пані Валерією Лутковською та згодом пані Зоряною Бортновською.

А. Обставини справи

  Обставини справи, надані сторонами, можна підсумувати таким чином.

  У 1989 роботодавцем заявника, виробничим об’єднанням „Південний машинобудівний завод” (надалі – ВО ПМЗ), заявника було внесено до списку осіб (на той час за номером 336), котрі мають право на позачергове отримання жилого приміщення, на яке він мав право відповідно до закону як „молодий спеціаліст”. Цей список було створено для реєстрації осіб, які мають право на позачергове отримання житла. Для тимчасового проживання заявнику було надано кімнату у гуртожитку[1] (де він проживає на цей час).

  18 листопада 1997 р. рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська було встановлено, що завник має право на позачергове отримання житла від свого роботодавця, та зобов’язано ВО ПМЗ надати йому таке житло. Зокрема, суд зазначив:

  „Вислухавши заявника та представника ВО ПМЗ, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що вимоги Гаєвського В.В. обґрунтовані, оскільки молодий спеціаліст, що прибув для роботи на підприємство після закінчення навчального закладу, повинен бути позачергово забезпечений ізольованим жилим приміщенням, що зазначено у посвідченні № 189-1728. Проте, після того, як Гаєвського В.В. у 1989 р. було поставлено на квартирний облік за номером 336 в черзі осіб, що потребують позачергового отримання житла, він продовжує знаходитись в даній черзі під номером 86, і ВО ПМЗ не має можливості надати йому житло. Оскільки заявник продовжує знаходитись у трудових відносинах з ВО ПМЗ, котре до цього часу не виконало своїх зобов’язань перед Гаєвський В.В., необхідно зобов’язати ВО ПМЗ виконати взяті на себе зобов’язання по наданню заявнику ізольованого житлого приміщення ...

  За цих обставин суд вирішив зобов’язати ВО ПМЗ надати Гаєвському В.В. ізольоване жиле приміщення.”

  1 липня 1998 р. відділом державної виконавчої служби Красногвардійського районного управління юстиції відкрито виконавче провадження на підставі виконавчого листа від 18 листопада 1997 р.

  2 лютого 1999 р. за клопотанням державного виконавця суддя, що розглядав справу, надав роз’яснення щодо примусового виконання рішення. Суддя роз’яснив, що:

  „згідно рішення суду ВО МПЗ, з котрим заявник знаходився і продовжує знаходитись у трудових відносинах, „зобов’язане надати Гаєвському В.В. ізольоване жиле приміщення” ... При розгляді справи і на даний час немає жодних причин для негайного надання заявнику жилого приміщення чи поза чергою, в котрій він знаходиться ...”

  29 вересня 1999 р. виконавче провадження було зупинено на підставі того, що прізвище заявника було внесено до списку осіб, які мають право на позачергове отримання жилого приміщення (номер заявника 63).

  18 листопада 1999 р. рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська скаргу заявника задоволено та визнано незаконною постанову від 29.09.1999 р. про закриття виконавчого провадження.

  3 лютого та 9 листопада 2000 р. заступником начальника відділу державної виконавчої служби Красногвардійського районного управління юстиції заявника було проінформовано, що на даний час він знаходиться під № 33 у списку осіб, які мають право на позачергове отримання жилого приміщення.

  У березні 2004 р. заявник повідомив Суд, що він подав скаргу на дії державної виконавчої служби у зв’язку з їх нездатністю виконати рішення суду від 18.11.1997 р. На цей час справа розглядається судом першої інстанції.

  В. Відповідне національне законодавство

1.  Конституція України від 1996 р.

Стаття 47

„Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.”

Стаття 48

„Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.”

Стаття 124

„ ... Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.”

2.  Житловий кодекс Української РСР (від 30.06.1983)

У статті 46 Кодексу визначається перелік осіб, котрим поза чергою надається жиле приміщення, включаючи осіб, направлених у порядку розподілу на роботу в іншу місцевість. У статті також зазначено, що особи, які мають право на позачергове одержання жилих приміщень, включаються до окремого списку. Проте в кодексі не встановлено жодних часових меж для надання такого житла.

3. Постанова Ради Міністрів СРСР „Про гарантії та компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість” (від 15.08.81 р.)

У пункті 3 Постанови зазначено, що роботодавець повинен позачергово забезпечувати житлом осіб, направлених у порядку розподілу на роботу в іншу місцевість, після їх приїзду.

СКАРГИ

   Заявник скаржиться на порушення п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18.11.1997 р.

ЩОДО ПРАВА

  Заявник стверджував, що рішення, винесене на його користь, невиконане. При цьому він посилався на п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції. П. 1 ст. 6 Конвенції у відповідній частині передбачає таке:

„Кожна людина при визначенні її прав і обов’язків ... має право на справедливий розгляд ... судом ...”

 Стаття 13 проголошує:

„Кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.”

  Уряд України стверджував, що заявник не використав усіх доступних національних засобів захисту. Зокрема, він не оскаржував неспроможність державної виконавчої служби чи підприємства боржника виконати рішення суду. Уряд також зазначив, що заявник не звертався до суду з проханням про заміну способу виконання рішення суду з метою зобов’язання боржника виплатити йому грошову суму, еквівалентну вартості житла, на яке він мав право. Далі Уряд стверджував, що виконання рішення суду у цій справі вимагало від відповідача побудови відповідного жилого приміщення. Відповідно період, необхідний для виконання, є об’єктивно довшим  ніж період, необхідний для сплати грошової компенсації. Крім того Уряд зазначає, що надання жилого приміщення залежало від попереднього надання жилих приміщень особам, які знаходяться вище у списку осіб, які мають право на позачергове отримання жилого приміщення. Надати перевагу заявнику означало б порушити права цих людей.

  Заявник стверджував, що він не повинен був вживати будь-яких додаткових заходів, оскільки було рішення суду, винесене на його користь, що вступило в законну силу. Також він зазначав, що він подав заяву до національного суду з метою негайного отримання жилого приміщення. Своїм рішенням суд задовольнив позов.

  Суд зазначає, що заявник по суті скаржився на те, що йому було відмовлено у позачерговому наданні жилого приміщення, незважаючи на рішення суду, яке до цього зобов’язувало.

  Суд зазначає, що плутанина вочевидь виникла щодо списку осіб, які мають право на позачергове отримання жилого приміщення, до котрого було внесено заявника, та будь-якими подальшими перевагами, котрі могли бути надані в межах цього списку. У своїх висновках органи державної влади витлумачили рішення суду як таке, що стосується першого аспекту, тобто включення заявника до списку осіб, які мають право на позачергове отримання жилого приміщення. З такої точки зору рішення суду було виконане. Проте заявник витлумачив рішення суду більш широко, як таке, що встановлює, що йому першочергово, по відношенню до решти осіб у списку, мало бути надано жиле приміщення.

  Суд зазначає, що завдання Суду не є в тому, щоб заміняти собою національні судові органи. Це є прерогативою національних органів, а саме судів,  вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства та оцінки доказів (see, inter alia, the Perez de Rada Cavanilles v. Spain judgment of 28 October 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, § 43). Суд не знаходить жодних доказів того, що органи державної влади діяли свавільно чи будь-яким чином перевищили повноваження, надані їм у сфері житлового законодавства. Більше того, відповідно до рішення від  18 листопада 1999 р. необхідність негайного забезпечення заявника житлом, незважаючи на право на отримання житла іншими особами, які знаходились у списку, не була встановлена судом. А заявник після винесення рішення не звертався до вищих судів із вимогою роз’яснення цього питання.

  Крім того, Суд вважає, що заявник не надав достатніх доказів того, що державні органи неправильно витлумачили рішення суду чи неправильно його виконали.

  У результаті Суд вважає, що у цій справі немає жодних ознак порушення Конвенції, зокрема ст. 6 та ст. 13. Відповідно, скаргу заявника має бути відхилено на підставі п.п. 1, 3 та 4 ст. 35 Конвенції.

  З цих підстав, Суд одноголосно

  Вирішує припинити розгляд справи згідно п. 3 ст. 29 Конвенції;

  Оголошує заяву неприйнятною.

С. Доллє  Ж-П. Коста

[1] 1998 р. ВО ПМЗ цей гуртожиток було передано на баланс іншій державній установі „ВПУ № 17”. У грудні 2002 р. ВПУ № 17 звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до заявника про виселення з гуртожитку та стягнення боргу за комунальні послуги. Рішенням суду від 25 лютого 2003 позов було частково задоволено, власнику гуртожитку було заборонено виселяти позивача з гуртожитку, а позивача зобов’язано сплатити борг за комунальні послуги у сумі 740 грн. 20 коп. Заявник оскаржив це рішення.