Історія хвороби держави в історії хвороби юнака
Ця справа почалася і продовжується в далекому місті Лева, де живе і працює наша колега Л. Тополевська.
Саме вона, стурбована і розгублена, зателефонувала нам у квітні цього року: до неї звернулась мати військовослужбовця Б., який служив неподалік від дому, у Львівській області, в частині № А – 3870 – і раптом зник. Командири частини не хотіли чи не могли (як потім зясувалося – не хотіли) казати матері де її син, і що з ним. Ми почали телефонувати до Міністерства оборони, але поки ми шукали начальника Генштабу чи його заступника, на щастя у матері задзвонила мобілка. Її син живий, але покалічений, лежав в одній з районних лікарень міста Лева з важкою травмою ноги. Мати кинулася до нього. Далі – як у поганому детективі. Зясувалося, що юнака поклали до районної лікарні (відділення травматології) через те, що командири частини намагалися приховати нещасний випадок! А травму військовослужбовець отримав на своїй буденній роботі. Він і його співслужбовці розвантажували склад снарядів. Переносили по 80 кг за добу. Шалено втомлювалися. У Б. почала боліти спина, не проходила застуда, йому ставало зле від солдатської їжі. Але ніхто не звертав уваги на його скарги, ані командири, ані жінка – фельдшер з медпункту.
Закінчилась ця епопея так як і мала закінчитись: коли юнаки завантажували машину снарядів, вони сідали поруч з ящиками, що не були закріплені, і машина рушала. Одного дня машину підкинуло і важкий ящик впав Б. на ногу. Так він і опинився в районній лікарні під чужим прізвищем.
Після нашого звернення до Міністерства оборони все начебто налагодилося: юнака повернули до армії, тобто поклали до шпиталю, який і мав за нього відповідати. Але потім почались якісь дивні речі: то юнака відвезли представники частини до якоїсь жінки на експертизу. А яка може бути цивільна експертиза у військового, та ще й за наявністю окружного шпиталю з ВЛК (військово – лікарська комісія). У співбесіді зі мною мужній начальник травматологічного відділення розповідав, що травма дрібна, що спина в нього болить невідомо з чого, і взагалі як я – харківянка, розмовляю українською? Його колега – лікуючий лікар і взагалі відмовився розмовляти з нашим лікарем – експертом. А найцікавіше було те, що справу нібито почала вести військова прокуратура – і матері її представники відповідали, що справу закрито, а нам, що постанову про закриття справи скасовано. Мати телефонувала нам часто і все дивувалась, що нога у сина пухне, живіт болить, спина теж, йому відкачують рідину з коліна, а лікуючий лікар твердить, що він здоровий.
Одного дня вона зателефонувала і повідомила, що у сина завтра ВЛК, а післязавтра виписка, але краще йому не стало. Прийшлося звертатися до львівських журналістів. Тільки після цього матір запросили до начальника штабу округа і запропонували не скаржитись, і тоді все буде гаразд: і сина влаштують на легку працю, і будуть лікувати. Одночасно штабом була проведена прес-конференція для журналістів, яких повідомили про те, що винних в нещасному випадку звільнено з лав армії.
Одночасно юнака оглянув головний травматолог Міністерства оборони, який перебував в той час у Львові – і висновки його були невтішними: у нього зявилась підозра, що у Б. пошкодження меніску, і тоді без операції не обійтись. Спростувати чи підтвердити цю підозру можна тільки зробивши магнітно – резонансну томографію, або рентгентомографію з контрастною рідиною.
Що повинно було зробити керівництво шпиталю, можливо за згодою зі штабом округа? Направити на обстеження до цивільної лікарні, де така апаратура є. Але Б. виписали до частини, до тієї самої, що категорично заборонено Наказом начальника Генштабу ще у 1995 році.
Працівники шпиталю не тільки не спромоглися перевірити наявність важкої травми, а й не звернули уваги на низку хронічних захворювань, а саме: викривлення носової перетики з порушенням функції, хронічний гастродуоденіт, рефлюксекзофагальна. хвороба, хронічний вазомоторний риніт.
Щодо травми, то вона описана без врахування консультації головного терапевта МО. Єдине, що запропонували хворому – це 14 денна відпустка і рекомендовано повторне звернення до шпиталю, якщо біль в нозі не пройде протягом місяця.
Тобто порушення прав пацієнта і громадянина продовжуються, і, здається, притягати до відповідальності, як повелося, ніхто нікого не збирається.
Акт розслідування нещасного випадку вражає. Провина за нещасний випадок покладається на самого покаліченого і на водія. Ще винним виявився сержант, який безпосередньо керував роботами. Але аж ніяк не командир частини. Він собі працює...
Безкарність будь якого чиновного прошарку в його співвідносинах з простими громадянами, межує з божевіллям. Як не дивно, це нікого не цікавить... Хоча само існування держави можливо тільки в межах певних обовязкових для всіх правил.
Дотримання чинного законодавства, його вдосконалення – найголовніша мета нашого суспільства. Без цього навіть у відкритій силовій структурі – в армії ладу не буде, як його немає у цивільному світі навколо.
На той момент, коли ця стаття готувалась до друку, військовослужбовця Б. перевели в іншу частину в місті Сам борі, де за словами матері військовослужбовця, умови перебування і ставлення до юнаків відрізнялось від в/ч А – 3870 як день від ночі. Юнака відразу ж направлено на повторне обстеження у шпиталь.
Чим закінчиться ця справа, ми обовязково повідомимо читачів «ПЛ».