MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Відкритий лист громадської правозахисної організації «Донецький Меморіал» до Державного департаменту з питань виконання покараньПрава осіб, що повернулися з російського полонуВідсутність права і міжнародного контролю — що відбувається в російському полоні з українськими цивільними?Вправа ‘очищення розуму’Комитет ООН по правам ребенка осудил нарушения прав украинских детей со стороны РФГрубі порушення міжнародного права і воєнні злочини‘Мені досі сняться страшні сни’, — керуючий справами Бучанської міськради Росія грубо порушує Конвенцію ООН з морського права, заявили у МЗС Без права називати війну війною. Дайджест російських протестівНАБУ з очевидністю порушує принцип верховенства права Черговий наступ на права людини: громадянське суспільство можуть відсторонити від моніторингу місць несвободи‘Без права на скаргу’ — візит до Качанівської виправної колонії №54 В борьбе за свободу и независимость Украины: Премия Льва Копелева ‘За мир и права человека’ за 2023 годУ боротьбі за свободу та незалежність України: Премія Лева Копелєва ‘За мир і права людини’ за 2023 рікСправа Кирила Тлявова, кагарлицькі ґвалтівники, ‘націоналізація’ Меджлісу — підсумки тижняРФ порушує права українських дітей на ідентичність та возз’єднання з сім’єюРосія порушує фундаментальні права українських дітей, — ООН Війна і свобода совісті: чи можна відмовитися від служби у ЗСУ через релігійні переконання? Говоримо із дослідником релігії і права Дмитром Вовком та директором ХПГ Євгеном ЗахаровимОмбудсман має захищати права свавільно засуджених ЄСПЛ визнав у справі українських довічників порушення права на справедливий суд

Жорстоке побиття засуджених в Ізяславській колонії №31 (попередній аналіз)

28.07.2007   
Євген Захаров
Що ж трапилось у січні 2007 р. в колонії №31 і як реагували на ці події органи влади

Вже сьомий місяць ця історія міцно тримає мене в полоні. Якщо дуже стисло, то сталося таке. 

14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславській колонії № 31 (більше 1200 чоловіків) оголосили голодування на знак протесту проти свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. Однією з вимог ув’язнених було відсторонення від керування колонією її начальника, його першого заступника і заступника з режиму. У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань, і вже ввечері голодування було зняте. А 22 січня 2007 року в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. У результаті побиття засуджені одержали тілесні ушкодження: перелами ребер, кісток, носів, вибиті зуби тощо. Одразу після цього їх розділили на дві групи і перевезли в Рівненське та Хмельницьке СІЗО, буквально в тому одязі, в якому вони були, усі їхні речі залишилися в колонії. В СІЗО в’язнів знову жорстоко били. У подальшому вони були етаповані в інші колонії продовжувати відбуття покарання.

Працівники Департаменту спростовують твердження про голодування і побиття і кажуть, що 40 засуджених перевели в інші колонії, оскільки установа №31 була переповнена. На скарги засуджених та їхніх батьків до прокуратури та інших органів влади надійшли відповіді, що дії працівників Департаменту були правомірними.

Наступний текст – це спроба з’ясувати, що все ж таки трапилося у січні в колонії №31 і як реагували на ці події органи влади.

 

Висвітлення подій та джерела інформації

 

Слід зауважити, що інформація про події в Ізяславській колонії одразу почала поширюватися в ЗМІ. Терміновий приїзд в неділю 14 січня (наступний день після Старого Нового року!) першого заступника керівника Департаменту генерала Миколи Ільтяя з кількома підлеглими також свідчить, що в Департаменті знали про підготовку акції протесту. Знали про голодування і в Харківській правозахисній групі (ХПГ), куди надзвонили кілька стурбованих подіями батьків засуджених. Ці ж батьки звернулися до журналістів 5-го каналу і каналу „1+1”. Те ж саме трапилося після побиття засуджених. Відомості про це протягом дня поширилися в ЗМІ, а ХПГ надіслала звернення до Генеральної прокуратури України й у міжнародні організації. Аналогічні звернення надіслали наші колеги з інших правозахисних організацій. Тим не менше працівники Департаменту намагалися зробити вигляд, що голодування не було, побиття не було, спецназ до колонії не вводився. Саме так 16 та 29 січня в прямому ефірі заявив кореспонденту ТСН  студії „1+1” в.о. начальника колонії Андрій Божко. І весь наступний період йшла боротьба за те, щоб стала доступною справжня інформація про події. Оскільки система виконання покарань залишається закритою, перевірити безпосередньо інформацію неможливо – її треба було збирати крупицями з різних джерел. Я надсилав інформаційні запити з цього приводу до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і Генеральної прокуратури і отримав відповіді; зустрічався з працівниками Генеральної прокуратури і Департаменту виконання покарань, з п’ятьма засудженими із 40, які були етаповані 22 січня із колонії; зібрав відеозаписи усіх телесюжетів, присвячених подіям, – 5-го каналу, „1+1”, ICTV, з люб’язної згоди телекомпанії „Студія 1+1” отримав відеозапис повного інтерв’ю трьох засуджених, які звільнилися з колонії №31; отримав письмові свідчення про події від чотирьох засуджених, етапованих 22 січня із Ізяслава, копії скарг батьків засуджених до прокуратури Хмельницької області, Генеральної прокуратури, парламентського Уповноваженого з прав людини, Департаменту з питань виконання покарань, Міністерства юстиції, Президента України, Кабінету міністрів і відповідей на ці скарги; багато спілкувався з батьками засуджених, які вже побували на побаченні із своїми дітьми в нових місцях відбування покарання. Зведення і співставлення усіх цих відомостей дає можливість реконструювати картину подій.

 

Голодування

 

Колонія № 31 – мінімального рівня безпеки, колишній загальний режим. Тут утримується приблизно 1200 в’язнів віком переважно від 18 до 23 років, поділені на 8 загонів. Усі вони вперше позбавлені волі, переважна більшість має першу судимість.

Усі засуджені, які свідчили про події, назвали такі причини голодування.

1. Побиття, приниження гідності. Більшість з засуджених згадували добрим словом колишнього начальника установи Олександра Поворознюка – мовляв, не було безпідставних покарань, засуджених не били. Поворознюк був справедливим і вимагав те ж саме від персоналу. Але коли його з якоїсь причини зняли з посади, виконуючим обов’язки начальника став Андрій Божко. І почалося – побиття, образи, безпідставні покарання… Наприклад, засуджений М. отримав 7 діб перебування в штрафному ізоляторі тільки за те, що переліг на інше місце. Кожен, хто свідчив, наводив яскраві приклади свавільних і насильницьких дій щодо себе – і керівництва колонії, і середнього й молодшого персоналу. Зокрема, багато хто свідчив, що кожного дня отримували удари гумовими кийками по сідницям. 

2. Порушення умов праці.

Усі засуджені скаржилися, що тільки одиниці отримували отоварку, тобто тільки невеличкій частині працюючих, не більше 10%,  нараховували заробітну платню, і вони отримували можливість купувати продукти в магазині в колонії. Левовій частці працюючих зарплатня не нараховувалася. Пояснювалося це тим, що зароблені в’язнями кошти спрямовуються на оплату харчування та комунальних послуг. Але ж, як слушно зауважив один з засуджених, це фактично означає, що кожен, хто реально працював і не отримував отоварку, за документами не працював – і виникають усі підстави для покарання. 

3. Побутові умови

У середньому в кожному бараку було приблизно 150 засуджених, хоча, як стверджують засуджені,  норма складає 60-70 місць. У бараку 8-го загону на 160 засуджених в робочому стані було тільки 2 умивальника, під час обіду навіть не було де вимити руки. В магазині давали прострочені продукти – були навіть консерви 1979 року випуску у скляних банках. У медсанчастині – прострочені ліки, медична допомога вчасно не надавалася. Засуджені згадували про в’язня-сироту, який повністю втратив зір, оскільки йому попала металева стружка в око, почалося запалення, воно перейшло на друге око, а його вчасно не почали лікувати. Другий засуджений відморозив ноги, і це кінчилося ампутацією кінцівок обох ніг внаслідок ненадання медичної допомоги. Перевірити ці свідчення важко, оскільки цих інвалідів перевели до інших установ.

На всіх засуджених тільки один телефон, але при цьому законне право на дзвінок ще треба заслужити.

Усі засуджені скаржилися на погану якість води.

4. Неможливість оскаржити дії адміністрації. 

Засуджені стверджують, що неодноразово зверталися із скаргами до Хмельницького обласного управління Департаменту виконання покарань, на адресу Департаменту в Києві, до органів  прокуратури різного рівня та інші органи влади, але ці скарги не вийшли за межі колонії. Так, один з засуджених свідчить про наступне:

У квітні 2006 року ми дізналися, що в нашу колонію їде комісія Департаменту. Ми написали колективну скаргу, і я особисто передав її в руки голові комісії, а через деякий час був вміщений в ДІЗО, мовляв, за порушення режиму. Там я  був побитий прапорщиками, після чого мене доставили до кабінету першого заступника начальника колонії Лисака, який тримав нашу скаргу і пояснив мені, що мене посадили в ДІЗО не за порушення, а за скаргу, і що ніхто мені не допоможе. Після цього мені заборони телефонувати додому, листи мої до батьків не доходили, а коли вони подзвонили до спецчастини, то їм сказали, що отакий у них недбайливий син. 

Ця сукупність причин поступово привела засуджених до масового голодування. 14 січня вся колонія (окрім одного засудженого) не вийшла до харчоблоку на сніданок. Засуджені висунули такі вимоги: зняти з посади в.о. начальника колонії Божка, в.о. першого заступника начальника колонії Бондарчука, заступника по режиму Яцкова і ще деяких працівників, припинити побиття в’язнів, створити умови утримання, які відповідають людським нормам, привезти нормальні продукти і медикаменти тощо.

У той же день до 31-ї колонії приїхала комісія Департаменту на чолі з першим заступником  голови генерал-майором Ільтяєм. Комісія виявила прострочені медикаменти і консерви (засуджені стверджують, що персонал сховав ці консерви, але один з засуджених назвав комісії місце, де вони заховані – за це він з того часу не вилазить з ШІЗО і ПКТ).  Ільтяй зустрівся із засудженими (з кожного загону на зустріч привезли приблизно по 30 в’язнів), вислухав їх претензії, пообіцявши виправити ситуацію. Після цього засуджені припинили голодування і вийшли на вечерю. 15-16 січня до колонії привезли свіжі продукти і нові ліки. Але образи і погрози з боку адміністрації колонії  продовжувалися, незважаючи на присутність  працівників центрального апарату Департаменту, зокрема, начальника відділу з питань нагляду майора Олександра Кислова. В.о. начальника колонії Андрій Божко заявив в прямому ефірі, що голодування не було, а просто декілька засуджених отримали добрі передачі під свято, – і не вийшли на сніданок. Тому 17 січня частина засуджених знову оголосила  голодування. Вони зняли його за два дні після спілкування з працівником Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Сергієм Кудруком, який пообіцяв розібратися в проблемах 31-ї колонії.

Департамент події 14-21 січня в колонії №31 бачить зовсім інакше. Молодий керівник установи Андрій Божко не зміг владнати проблеми колонії, а „неформальне керівництво колонії” знахабніло і бажало само вирішувати, хто і як буде керувати установою, які тут мають бути правила поведінки. Тому вони і організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки його рахують тільки тоді, коли засуджений напише особисто заяву про відмову приймати їжу, а жоден засуджений особисту заяву ані 14, ані 17 січня не писав. Засуджені отримали дуже добрі посилки з дому під Новий рік, і могли собі дозволити такий тиск на адміністрацію. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.

Покарання не забарилося.

 

22 січня

 

У цей день до колонії був уведений спецназ в масках і в бойовому спорядженні. Вони дуже жорстоко побили більше 40 засуджених і вивезли їх – побитих, скривавлених, напівроздягнених, багато хто навіть без капців – до Хмельницького та Рівненського СІЗО, де їх продовжували ще жорстокіше катувати оперативники СІЗО. Звернемося до свідчень засуджених. Наводимо фрагмент із заяви засудженого К.

Я и еще трое осужденных находились в медсанчасти на лечении. В 900 подъехала машина. В медсанчасть зашли около 20 человек, в том числе представитель из Киева Кислов, 1-й заместитель начальника Управления исполнения наказания Хмельницкой области Шутяк, начальник оперативной части Управления Шацкий, и.о. начальника ВК-31 Божко, 1-й заместитель начальника ВК-31 Бондарчук. Нас четверых вызвали в кабинет начальника медсанчасти, там находились все эти люди.

Через 1-2 минуты в кабинет ворвались примерно 10 человек в масках, сбили нас с ног, застегнули наручники на руки за спиной и начали бить лицом об пол. Потом они провели нас сквозь строй вышеуказанных работников управления и колонии, которые били нас ногами. Люди в масках вбросили нас в машину штабелем друг на друга лицом вниз. Примерно 20 минут они избивали нас ногами по телу и голове. Когда машина подъехала к пропускному пункту из промзоны колонии в жилую зону, нас выбросили из нее. Там стоял «живой» коридор из прапорщиков и офицеров колонии с дубинками. Когда меня выбросили, сразу же сбили с ног и забивали дубинками и ногами.

Я потерял сознание (после этих побоев у меня остался шрам на подбородке).

Очнулся я в другом помещении на обыске. Обыск проходил с избиением. После этого застегнули наручники за спиной и прогнали через строй с дубинками. Снова потерял сознание. Очнулся в автозаке, там уже было около 20-ти заключенных. Все были избиты, окровавлены, многие без обуви и раздеты. У меня была разорвана фуфайка и ботинки.

Машина подъехала к выезду из колонии а затем вернулась. Нас выбросили из машины, прогнали через строй (били те же и тем же). Затем забросили в автозак и повезли в Хмельницкий СИЗО. Там нас встречал начальник режима Хмельницкого управления исполнения наказаний Злотенко с группой быстрого реагирования.

Неоднократно проводили сквозь строй, что сопровождалось жестоким избиением дубинками, затем бросили в транзитную камеру. В течение недели по 3-4 раза в день выводили по одному из камеры в кабинет СИЗО и группа быстрого реагирования жестоко избивала нас. Всем этим руководил Злотенко. Нам набрасывали на лица мокрые полотенца, от чего мы задыхались, били дубинками по пяткам, ладоням, ягодицам, спинам, ногам, голове. От побоев я потерял сознание. Злотенко угрожал, что когда родители приедут на свидание, им подбросят наркотики, и они тоже окажутся за решеткой.

Физическим и моральным давлением добывались заявления, что я не имею претензий к администрации ВК-31 и Хмельницкого управления исполнения наказаний, что физические воздействия на меня не оказывали

Написанные мною в тот период заявления прошу считать недействительными.

Ось уривок із свідчень засудженого А.

22 января около 10 часов утра меня и еще одного осужденного  вызвали в штаб.

Начальник колонии Божко приказал пройти в помещение, где находилось около 20 человек других заключенных, сесть и ожидать.

После к нам зашел майор Кислов  и сообщил, что все просьбы, которые излагались осужденными после голодовки начальнику областного департамента, по мере будут выполнены.

Сразу после этого в комнату вошел полковник (фамилии я не знаю) и по телефону отдал приказ: «Делайте свою работу».

К нам ворвались спецвойска в масках, надели на нас наручники, бросили на пол и начали избивать ногами и дубинками. После этого всех забросили в «воронок», где Тимощук С. П. провел перекличку по фамилиям и спустя 5 минут нас начали вытаскивать из машины и люди в масках поволокли заключенных в душевые промзоны.

В душевых с нас сняли наручники и сорвали одежду для обыска, обнаженных поставили на растяжку и начали наносить удары дубинками и ногами в область почек и печени. Тем, кто кричал от боли, заклеили рот липкой лентой. После, не дав толком одеться, застегнули наручники и полуголых снова потащили через строй спецназа в «воронок».

Через полчаса нас снова выбросили из «воронка» и опять сделали перекличку, а также предупредили, что если в дороге будут разговоры, по нам  будут стрелять и травить собаками и на это право им дал Президент.

Все эти зверства продолжались до 17.00, после чего нас всех отвезли в Хмельницкое СИЗО.

Більше 20 побитих засуджених відвезли до Рівненського СІЗО. Про події там розповідає засуджений В.

Въехал воронок в конверт Ровенского СИЗО. Открываются двери воронка, команда 4 человека на выход. Слышно, как их снимают по одному, слышны звуки ударов. Доходит очередь до меня, спрыгиваю с воронка на землю, получаю пару профилактических ударов, меня подхватывают под руки 2 человека в штатском и тащат в здание. Уже на пороге здания я понял – «маски» не такие уж и плохие парни. Обрушился шквал ударов ногами – в лицо, в пах, в живот. Куда-то тянут дальше. Кидают на пол какого–то кабинета, в нем человек шесть-восемь. Серия ударов ногами, и дают возможность встать. Снимают наручники, я вижу свои кисти и пугаюсь – синие, распухшие. Левая вообще распухла как боксерская перчатка, видимо, перелом. Еще на ВК-31 когда проводили «личный досмотр» прикрывал руками лицо от сапог. Тогда и не заметил, как сломали. Так вот. Стоит фельдшер, тычет тебе бумагу на подпись о том, что физически ты здоров и претензий к конвою, администрации ВК-31 и Ровенского СИЗО не имеешь. Подписываешь – иначе убьют. Еще раз уточняют твою фамилию, сверяют с бумажками на столе, и поехали… Шквал ударов, бьют все, кто в кабинете. Когда устают бить руками и ногами, кладут тебя животом на пол, растягивают конечности в форме звезды ( на каждую конечность по одному человеку), 2 человека становятся по бокам, берут в руки дубинки (при этом переворачивая их руками вперед) и начинают лупить по заду, спине, ногам. Теряешь сознание – отливают водой, и опять. При этом тебе задается ряд вопросов. Видимо, процедура называлась «сбор оперативной информации». На ногах и заде лопалась кожа, те места тоже поливались водой. На тот момент желание было одно – скорее умереть. Вопросы задавались именно те, на которые ты знал ответы. И они знали, что ты знаешь. И добивались, очень добросовестно. Бьют, бьют – потом стоп. Ну что, не вспомнил? – Нет! В том кабинете я понял, что никакой Житомирский «Титан» не сравнится с этими операми, режимниками Ровенского СИЗО.

Через отакі катування усіх засуджених примусили підписати заготовлений папірець, що вони не мають претензій до адміністрації установи №31 та СІЗО. А потім так само під загрозою тортур (а хто відмовлявся – через них) примусили написати заяву, датовану 21 січня, з проханням  перевести в іншу колонію для подальшого відбуття покарання. Засуджені свідчать, що вони ще довго мочилися кров’ю і більше місяця не могли рухати кістьми рук внаслідок застосування наручників.

 

Реакція на події

 

Як уже зазначалося, ХПГ зверталася з приводу цих подій до Генеральної прокуратури та парламентського Уповноваженого з прав людини, батьки засуджених і деякі самі засуджені писали заяви до різних органів влади. Подаємо узагальнення відповідей. 

Департамент з питань виконання покарань так і не визнав, що 22 січня засудженим були нанесені тілесні ушкодження і що пропали їхні речі. В усіх відповідях стверджується, що дії працівників Департаменту були правомірними. Секретаріат Уповноваженого переслав скарги батьків і засуджених до органів прокуратури і до того ж Департаменту (!), хоча працівники Секретаріату особисто були у колонії №31. На інформаційний запит з проханням надати доступ до результатів їхнього розслідування мені відповіли, що Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні. Усі органи прокуратури різного рівня так само відмовили в порушенні кримінальної справи за відсутності в діях службових осіб складу злочину. Щодо втрати речей прокуратура Хмельницької області стверджувала, що речі перевезені разом з засудженими, кошти на їхніх особових рахунках були передані і використані на потреби Ізяславської ВК №31 за письмовими заявами самих засуджених. 

Відповідь Генеральної прокуратури України (ГПУ) заслуговує на окремий розгляд. На відміну від Департаменту вона визнала, що 22 січня до засуджених застосовувалися заходи фізичного впливу. Слідчий ГПУ зустрічався з засудженими 2 лютого, вже після того, як вони підписали папери про відсутність претензій. За листом ГПУ, у той же день було проведене судово-медичне обстеження 8 засуджених, і у 6 з них були встановлені легкі тілесні ушкодження. Але всі ці засуджені написали, що вони чинили фізичний опір обшуку. А оскільки жоден із засуджених, як стверджується в листі, на особистому прийому у слідчого не скаржився на незаконні дії працівників кримінально-виконавчої системи, то було прийняте рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Одночасно були внесені акти прокурорського реагування на порушення кримінально-виконавчого законодавства щодо матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених в ВК №31. Усно мені сказали, що було подання на звільнення в.о. начальника колонії Андрія Божка. Проте він і зараз працює на цій посаді.

У листі ГПУ зазначено, що «необхідність уведення [спеціальних підрозділів] викликана ускладненням оперативної обстановки, підбурюванням особами негативної спрямованості інших ув’язнених від прийому їжі, до проявів непокори, нахабного поводження, опору представникам адміністрації…» Перелічені мотиви введення припускають, що метою дій цих підрозділів було залякування ув’язнених. 

Події 22 січня стали предметом уваги Комітету ООН проти катувань, який 8-9 травня на своїй 38-й сесії розглядав 5-ту періодичну доповідь уряду України про виконання Конвенції ООН проти катувань. На питання експертів Комітету, що трапилось в Ізяславі, урядова делегація відповіла, що підрозділ спеціального призначення був уведений для придушення бунту. В Україні така причина не називалася. У „Висновках і рекомендаціях” Комітет зазначив, що він „стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць (наприклад, в Ізяславській виправній колонії в січні 2007 року), що зводиться до залякування ув’язнених і поганого поводження з ними” і прямо вказав, що „держава-учасник повинна забезпечити, щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув’язненими і їхньому залякуванню”.

Проте 7 червня, за нашими даними, спецназ Департаменту знову був уведений на територію колонії №85 в Буче Київської області і протягом години жорстоко катував деяких засуджених, які перебували в дільниці посиленого контролю. Проте перевірити ці дані неможливо внаслідок суцільної закритості Департаменту. На днях його голова Василь Кощинець своїм наказом обмежив перебування в колоніях представників громадських організацій тільки суботою і неділею.

Пан Кощинець часто повторює, що Департамент – це правоохоронний орган, який знаходиться  на передньому краю боротьби із злочинністю. Але в усьому світі система виконання покарань є  цивільною службою. І в Україні ця система потребує докорінного реформування. Необхідно справді створити такі умови утримання, які б забезпечили повагу до гідності засуджених, мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та ліквідувати величезну різницю між життям в установі виконання покарань і на волі, підтримувати та посилювати ті зв’язки з рідними та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин.

Я вважаю, що був скоєний жахливий злочин. Але він поки що залишився непокараним, оскільки фактично відсутня система розслідування скарг на катування. Адже прокуратура, з одного боку, погоджується порушити кримінальну справу тільки за наявності заяв жертв катувань, а з другого – не докладає жодних зусиль для забезпечення їхньої безпеки. А вони знаходяться під повним контролем своїх катів, які через ті ж такі катування примушують їх відмовитися від звернення до прокуратури. Отже, необхідні інші механізми запобігання катуванням та розслідування цих злочинів.

 

02.07.2007

 Поділитися