MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2006. V. Право на приватність

03.08.2007   

Право на приватність [1]

Право на приватність значною мірою гарантується Конституцією України. Зокрема, стаття 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), стаття 31 – комунікаційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), стаття 32 – інформаційну приватність (“ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України”, “не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди”), а стаття 28 – деякі аспекти фізичної приватності („жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам”).

Конституційні норми, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання, – є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні права на приватність, що породжує численні порушення цього права на практиці.

Відповідальність за порушення права на приватність передбачена як у кримінальному, так і цивільному й адміністративному законодавстві, проте через нечіткість законодавства застосувати норми про цю відповідальність практично неможливо.

Загалом, ситуація в цій сфері погіршується, особливо в питаннях, що стосується комунікаційної та інформаційної приватності.

 

1. Комунікаційна приватність

Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк, протягом якого здійснюється зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність.[2]

У березні 2006 року представники виборчого блоку “Наша Україна” Роман Зварич, Роман Безсмертний, Петро Порошенко, а також Міністр внутрішніх справ Ю.Луценко публічно заявили, що колишній Голова Служби Безпеки України Олександр Турчинов використовував службове становище для контролю за телефонним спілкуванням за участю посадових осіб органів державної влади. Зокрема, за словами Романа Безсмертного, були поширені стенограми телефонних розмов за його участю. Крім того, здійснювалося прослуховування міждержавних переговорів. Олександр Турчинов заперечив усі звинувачення в здійсненні незаконного прослуховування політиків і посадових осіб вищих органів державної влади. Проте СБУ публічно підтвердила факти незаконного прослуховування, а Генеральна прокуратура України порушила з цього приводу кримінальну справу.

Під час інформування Голови СБУ про результати роботи спецслужби за 9 місяців 2006 року, він зазначив, що за цей час було виявлено 10 фактів незаконного прослуховування, яке здійснювалось в органах державної влади та комерційних структурах.[3]

19 грудня СБУ в результаті проведення спецоперації в Києві припинила незаконну діяльність комерційної фірми, яка займалася незаконним прослуховуванням громадян та, не виключено, окремих високопосадовців України. У співробітників фірми було вилучено спеціальний пристрій для відстеження, прослуховування та запису розмов через перехоплення сигналів стільникової мережі GSM. За висновками фахівців, даний пристрій є найбільш складним серед собі подібних, його ринкова вартість становить майже 420 тис. доларів у залежності від комплектації. Співробітники спецслужби встановлюють, яким чином і з якої країни було ввезено прилад.[4]

5 лютого 2007 року заступником Генерального прокурора України В. Пшонкою було порушено кримінальну справу за фактом порушення таємниці телефонної розмови Голови Верховної Ради України О. Мороза з Послом Великобританії, розшифровка якої публікувалася в січні 2007 року в мережі Інтернет. Проведення досудового слідства в цій кримінальній справі доручено прокуратурі м. Києва.[5] У цих діях було звинувачено СБУ, котра начебто діяла на замовлення Президента України. СБУ такі обвинувачення категорично спростувала, посилаючись на данні внутрішнього службового розслідування.[6]

Слід зазначити, що за ЖОДНЕ із цих порушень приватності винуваті не були покарані. Принаймні громадськості такі випадки невідомі. Це свідчить про відсутність адекватного захисту приватності.

Зі ЗМІ став відомий лише один такий випадок, щоправда, про масштаби якого важко говорити. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва в травні було винесено обвинувальний вирок стосовно столичного мешканця, який був затриманий співробітниками Служби безпеки України за незаконне виготовлення, встановлення та використання технічного пристрою, призначеного для негласного протиправного прослуховування. Сам пристрій було вилучено співробітниками Департаменту контррозвідки СБУ в жовтні 2005 року. У процесі подальшої роботи з’ясувалося, що мікро-передавач був установлений у фірмі на замовлення бізнесменів-конкурентів. За статтею 182 ККУ Голосіївським районним судом Києва Олександру Г. призначене покарання у вигляді штрафу.[7]

11 вересня 2006 року стало відомо, що Генеральна прокуратура України (ГПУ) провела перевірку СБУ та Служби зовнішньої розвідки (СЗР) на предмет несанкціонованого прослуховування народних депутатів і високопоставлених чиновників. Перевірка проводилася за запитом народного депутата Володимира Сівковича, який заявив, що в його розпорядженні опинилося більше 100 годин підслуханих спецслужбами телефонних розмов. Служба безпеки категорично спростувала свою причетність до прослуховування телефонних розмов політиків. Спростували причетність до прослуховування телефонних розмов і в СЗР. За результатами службової перевірки був зроблений висновок, що ці служби не здійснювали прослуховування політиків.[8]

Точні дані про обсяги прослуховування телефонних розмов в Україні невідомі, оскільки офіційна статистика державними органами не надається. Раніше стало відомо, що в 2002 році судами було надано понад 40 000 санкцій. Офіційно підтверджено, що у 2003 році Апеляційний Суд найменшої в Україні Чернівецької області надав 823 дозволи на зняття інформації з каналів зв’язку.[9] За інформацією Генерального Прокурора, кількість таких дозволів у 2005 році перевищила 11 тисяч ще в вересні, а результати прослуховування були використані лише у 40 випадках.[10] Після широкого оприлюднення цих даних, СБУ внесла цю інформацію до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю[11]. Тобто спецслужби замість того, щоби захищати права громадян, просто засекретили факти порушень прав.

В інтерв’ю від 7 листопада 2006 року Голова СБУ зазначив: „Сьогодні кількість оперативно-технічних заходів знижена в порівнянні з минулим роком приблизно удвічі, при тому, що ефективність використання цих матеріалів як доказів у суді залишилась такою або навіть збільшилася. Таким чином, ми приділяємо увагу якості, а не кількості цієї роботи. І я думаю, що це суттєвий прогрес...”[12] Тобто, з його слів виходить, що в країні видається приблизно 20 тисяч дозволів на прослуховування на рік, що в 10 разів більше, ніж в інших демократичних країнах, де такі дані є предметом публічного щорічного звіту, а не становлять державну таємницю.

Президент України 7 листопада 2005 року видав Указ №1556/2005 “Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів”, проте він надалі покладається на інституційні зміни в правоохоронних органах, а не на встановлення процесуальних гарантій від зловживань. Такі заходи видаються поверхневими. Передача „прослуховування” громадян одному органу, у даному випадку СБУ, не вирішить питання. Жоден із наведених в Указі заходів, на нашу думку, не призведе до покращення ситуації, оскільки не враховує позитивну практику інших країн та стандарти, визначені Європейським судом з прав людини.

Цим Указом Президента було визначено необхідність створення в державі єдиного державного органу, що мав би право здійснювати зняття інформації з каналів зв’язку – служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, визначивши її основними завданнями реалізацію державної політики в сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, забезпечення функціонування Державної системи урядового зв’язку, Національної системи конфіденційного зв’язку, криптографічного та технічного захисту інформації.

Необхідно відзначити й позитив у тому, що ця служба повністю формально відділена від СБУ, хоча фактично складається з її колишніх працівників.

Першим завданням після створення цього єдиного державного органу стало питання передачі в його відання усього обладнання для зняття інформації з каналів зв’язку, яким володіли правоохоронні органи. І тут з’явилися цікаві факти. Як виявилося, правоохоронні органи не змогли порахувати скільки в них комплексів, призначених для зняття інформації з каналів зв’язку. СБУ декілька разів просила здати все обладнання до новоутвореної служби, що отримала ексклюзивне право на зняття інформації з каналів зв’язку в країні.

„...Коли ми почали з’ясовувати наявність спеціальних комплексів для прослуховування ліній зв’язку, мобільних телефонів і комплексів для встановлення місцезнаходження власників мобільних телефонів у будь-який проміжок часу, то з’ясувалося, що МВС закупила за рахунок бюджетних коштів лише 9 таких комплексів, а до Служби безпеки України передало 17. Це свідчить про можливе використання для закупівлі спецтехніки якихось інших джерел фінансування, крім коштів державного бюджету, а звідси також і можливість несанкціонованої закупівлі і використання таких комплексів, у тому числі в інтересах окремих політичних сил або комерційних структур. З цих питань ми проводимо внутрішнє розслідування. За оперативними даними, перед зміною керівництва МВС 8 таких систем просто зникли. Де вони зараз? Кого з вас, шановні громадяни, слухають? За ким слідкують? На жаль, цієї інформації мені в спадок не залишилось”, – заявив Міністр МВС у парламенті на початку 2007 року.[13]

Парламент 26 листопада 2006 року прийняв у першому читанні проект закону „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо попередження зняття інформації з телекомунікаційних мереж”[14]. Уже в березні 2007 року проект був готовий до другого читання. Не зважаючи на певні позитиви, даний проект закону насправді істотно нічого не змінює, оскільки не встановлює жодних додаткових гарантій від зловживань, визначених міжнародним правом, зокрема, у рішеннях Європейського суду з прав людини. Проект лише розширює межі кримінальної відповідальності за порушення таємниці кореспонденції.

СБУ з метою протидії так званому “комп’ютерного тероризму”, здійснює заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулюванню українського сегменту мережі. Не зважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Відповідно до Наказу №122 Державного комітету зв’язку від 17 червня 2002 року, надавати послуги з доступу до глобальних мереж передачі даних установам та організаціям, що одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, що є об’єктом державної власності, можуть лише Інтернет-провайдери, які встановили державну систему моніторингу (аналог російського СОРМ) і отримали відповідний сертифікат СБУ. Особливо негативно Інтернет-провайдери поставилися до вимоги СБУ встановлювати обладнання для моніторингу за власні кошти. Відділити трафік державного і недержавного користувача послуг і зробити його недоступним для моніторингу неможливо. Таким чином, автоматично всі клієнти компаній, що погодилися на встановлення обладнання, стають об’єктами постійного моніторингу з боку СБУ.

Зміна влади в Україні в цьому питанні змін не принесла. На підставі Наказу №122 СБУ в 2005 році розсилала листи в державні установи з вимогами підключатися до "правильних" провайдерів:[15] ВАТ „Укртелеком”, СП "Інфоком", ТОВ "Глобал Юкрейн", ТОВ "Елвісті", ТОВ "УкрСат", ТОВ "Лакінет", ТОВ "Сітінет", ТОВ "Макет", ТОВ „Голден Телеком", ТОВ „Адамант”, ТОВ "Оптіма спецзв’язок". Протягом 2006 року до цього переліку приєдналися останні три компанії.

За даними експертів, СБУ незаконно перехоплює повідомлення та здійснює постійне стеження вже близько 50% українського трафіку. При цьому рівень стеження зростає на регіональному рівні до 90%, оскільки регіональним провайдерам важче сперечатися із СБУ.

Міністерство юстиції України у відповідь на звернення Інтернет Асоціації України з приводу законності видання Держкомзв’язку Наказу № 122 визнало його законність, а пізніше, 23 листопада 2005 року, у відповідь на звернення УГСПЛ з того самого приводу, визнало його незаконним[16]:

„Одночасно стосовно питання скасування наказу Державного комітету зв’язку від 17.07.2002 р. № 122 зазначаємо, що Мін’юст листом від 13.10.2005 року № 37229-24 запропонував Міністерству транспорту і зв’язку в 5-денний термін визнати таким, що втратив чинність, наказ Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 17.06.2002 року № 122.”

І, справді, згідно з Висновком Міністерства юстиції України від 4 серпня 2006 року N 13/71 Наказ № 122 було виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 21 серпня 2006 року. Тобто, даний нормативний акт втратив чинність. Незважаючи на це, вся діяльність, що здійснювалася на його підставі, здійснюється й надалі. Жодне обладнання не демонтовано й перелік провайдерів фактично й надалі функціонує.

УГСПЛ звернулася до Служби безпеки України з вимогою роз’яснити, на якій підставі здійснюється подальший моніторинг Інтернету, коли Наказ № 122 втратив свою чинність. У відповіді СБУ було зазначено, що ця діяльність здійснюється на підставі закону про оперативно-розшукову діяльність. Проте з огляду на функціонування системи моніторингу, виникають значні сумніви, що постійний моніторинг здійснюється виключно в межах заведених оперативно-розшукових справ. Справа в тому, що специфіка моніторингу вимагає постійного стеження за трафіком, а не вибіркового й переважно щодо конкретної особи.

 

2. Справа "Волохи проти України"[17]

У цій справі заявники, Ольга та Михайло Волохи, що проживають у Полтаві, скаржилися на накладення арешту на їхню поштову та телеграфну кореспонденцію й порушення цим їхнього права на таємницю кореспонденції в контексті захисту комунікаційної приватності (стаття 8 Європейської Конвенції про захист прав людини).

Обставини справи

У травні 1996 року полтавське обласне відділення міліції (далі – ПОВМ) ініціювало кримінальне провадження проти В., який є сином першого заявника і братом другого заявника. 28 травня слідчий узяв з В. підписку про невиїзд. Після того, як В. не з’явився на допит та не було інформації про його місцезнаходження, 4 вересня міліція видала ордер на його арешт. А 6 серпня 1997 року слідчий ПОВМ видав постанову про накладення арешту на поштову та телеграфну кореспонденцію заявників на таких підставах:

"Приватний підприємець В. у період з 1 січня 1994 року по 1 січня 1996 року навмисно не сплатив до державного бюджету податки в розмірі 12 889 грн. (на 1996 рік еквівалент $ 7045,09), спричинивши державі шкоду та значні втрати. 28.05.96 щодо В. був виданий ордер про запобіжний захід – підписку про невиїзд. Проте на вимогу слідчого В. не з’явився й зараз його місцезнаходження невідоме. 04.09.96 щодо В. був виданий ордер про запобіжний захід – арешт ...В. може поінформувати свою матір та брата про своє місцезнаходження, використовуючи поштову та телеграфну кореспонденцію".

Голова Октябрського районного суду 11 серпня 1997 року підписав наказ про накладення арешту на кореспонденцію. Заявники стверджують, що дізналися про цю постанову випадково наприкінці 1998 року.

4 травня 1998 року проти В. були припинено кримінальну справу за строком давності. За словами заявників, В. з’явився влітку 1998 року й зустрівся зі слідчим у справі. Під час цієї зустрічі він дізнався про накладення арешту на кореспонденцію. Лише 28 травня 1999 року слідчий ПОВМ скасував постанову про накладення арешту на кореспонденцію на підставі того, що кримінальну справу проти В. було закрито і не було потреби в подальшому накладенні арешту на кореспонденцію заявників. Скасування постанови щодо накладення арешту було підписано головою Октябрського районного суду того ж дня.

Полтавська обласна прокуратура листом від 19.07.99 у відповідь на скарги заявників поінформувала їх, що накладення арешту на кореспонденцію було законним, а, отже, працівники правоохоронних органів не несли ніякої відповідальності. Листом від 6 січня 2000 року у відповідь на скарги В. щодо кримінального провадження проти нього Генеральна прокуратура зазначила, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію не була обґрунтованою. Листом від 01.02.2000 першого заявника поінформували, що 15.08.97 (15.09.97 – за версією уряду) правоохоронними органами був перехоплений лист, адресований їй, але, оскільки лист не містив інформації щодо місцезнаходження В., його не вилучили, а направили до неї.

Волохи 20 січня 2000 року звернулися до голови ПОВМ з вимогою про компенсацію шкоди, спричиненої постановою про накладення арешту на їхню кореспонденцію. Листом від 27.01.2000 голова ПОВМ поінформував другого заявника, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію є законною, а, отже, немає жодних підстав для компенсації шкоди. Листом від 19.11.2000 голова ПОВМ поінформував другого заявника, що виїмка кореспонденції відбувалася відповідно до закону та що заявник не мав права на компенсацію, беручи до уваги те, що кримінальну справу проти його брата було закрито за нереабілітуючими обставинами. Листом від 21.11.2000 прокуратура Полтавської області поінформувала другого заявника, що питання компенсації віднесено до компетенції судів.

18 лютого 2000 року Волохи подали скаргу до Ленінського районного суду Полтави на ПОВМ, вимагаючи компенсації моральної шкоди, спричиненої обмеженням їхнього права на кореспонденцію. На підтвердження своєї скарги вони посилалися на лист ГПУ від 06.01.2000, де було визнано відсутність підстав на видання постанови про накладення арешту на кореспонденцію.

Ленінський районний суд 11 жовтня 2001 року відмовив у задоволенні позову заявників. Суд зробив висновок, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була законною й обґрунтованою, кримінальне провадження проти В. було припинено за нереабілітуючими обставинами та що заявники не довели, що вони зазнали моральної шкоди через втручання в їхнє право на кореспонденцію. Суд постановив, що скарга заявників була необґрунтованою та що лист ГПУ від 06.01.2000 не міг бути підставою для призначення їм компенсації. Отже, суд відхилив скаргу заявників у цілому.

Апеляційний суд Полтавської області 8 січня 2002 року підтримав рішення суду першої інстанції. А 9 лютого 2004 року колегія суддів Верховного Суду України відхилила клопотання заявників щодо дозволу на подання касаційної скарги.

Щодо порушення статті 8 Конвенції

а) Чи було втручання

Сторони не дискутували стосовно того, що рішення про накладення арешту на кореспонденцію заявників становило втручання держави в право заявників на кореспонденцію в розумінні статті 8 Конвенції.

в) Чи було це втручання виправданим

Головне питання, що постає в цьому контексті: чи було це втручання виправданим за § 2 ст. 8? Суд наголошує, що застосування таємного нагляду за громадянами під час кримінального розслідування визнається Конвенцією лише настільки, наскільки воно є нагально необхідним.[18]

Якщо таке втручання не суперечить ст. 8, воно відбулося згідно із законом, має законну мету за § 2 і, крім того, є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

Уряд стверджував, що рішення стосовно накладення арешту на кореспонденцію заявників було прийняте відповідно до ст. 187 КПК. Заявники не оспорювали цього аргументу, але стверджували, що ці гарантії ст. 31 Конституції не були дотримані.

Європейський Суд указав, що ст. 31 Конституції, ст. 187 КПК та ст. 8 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" передбачали можливість накладення арешту на кореспонденцію в межах кримінального провадження та оперативно-розшукової діяльності. Отже, у національному праві існувало правове підґрунтя...

Стосовно вимоги передбачуваності Суд наголошує, що вимога є передбачуваною, якщо вона сформульована з достатньою точністю для того, аби будь-яка людина, якщо потрібно – з необхідною допомогою, могла керувати своєю поведінкою. Суд наголосив на важливості цієї умови щодо таємного нагляду таким чином: [19]

"Суд наголошує свою думку, що вираз "згідно із законом" стосується не тільки національного права, а і якості права, вимагаючи від нього узгодження з принципами верховенства права, які чітко визначені в преамбулі Конвенції... Отже, фраза вказує, і це випливає з цілі та мети ст. 8, що в національному праві має існувати засіб захисту проти свавільного втручання в права, що охороняються § 1... Ризик свавілля є очевидним, якщо дії службовця виконуються таємно...

Оскільки практичне застосування засобів таємного нагляду за переданням інформації не піддається критичній перевірці особою, якої воно стосується, чи громадськості, надання службовцеві правової свободи, вираженої в безмежних повноваженнях, суперечило б принципам верховенства права. Таким чином, для того, щоб забезпечити особі відповідний захист від свавільного втручання, закон має вказувати межі будь-якої такої свободи дій, наданої компетентним органам влади, та спосіб їх виконання з достатньою чіткістю, посилаючись на законну мету вказаного засобу".

У зв’язку із цим Суд зазначив, що вимоги пропорційності втручання та їх виключна й тимчасова природа викладені в ст. 31 Конституції та ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18.02.92. Проте ні ст. 187 КПК у редакції, чинній на час подій, ні жодна інша норма українського права не містять механізму, який би дав гарантію того, що вищезазначені принципи були дотримані на практиці. Норма, про яку йдеться, не містить жодних указівок стосовно осіб, до котрих застосовуються такі заходи, обставин, за яких вони можуть використовуватися, часових обмежень, що мають бути встановлені й дотримані. Отже, ця норма не може вважатися достатньо чіткою та детальною для того, щоб забезпечити відповідний захист від неналежного втручання державних органів у право заявників на повагу до їхнього приватного життя та кореспонденції.

Крім того, Суд мав переконатись в тому, що існують відповідні ефективні гарантії проти зловживань, оскільки система таємного нагляду, створена для захисту національної безпеки та громадського порядку, включає ризик підриву чи навіть руйнування демократії на підставі її захисту[20]. Такі гарантії мають бути так само передбачені законодавством в однозначному вигляді та застосовуватися для нагляду за відповідними діями державних органів. Процедури нагляду мають узгоджуватися із цінностями демократичного суспільства, зокрема, принципом верховенства права, який чітко викладений у преамбулі Конвенції. Принцип верховенства права вказує, зокрема, що втручання органів виконавчої влади в права людей має піддаватися ефективному наглядові, який зазвичай має виконуватися судовою владою, принаймні як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль найкраще гарантує незалежність, неупередженість та належне провадження.[21]

У цій справі Суд уважає, що перегляд рішення про накладення арешту на кореспонденцію за ст. 187 КПК було передбачуваним на початковій стадії. Проте відповідне законодавство не забезпечувало перегляду цього рішення через певні розумно визначені періоди часу чи через якісь часові ліміти. Не вимагало воно й більшої причетності судів до процедури нагляду за накладенням арешту, що виконувалася правозастосовними органами. Як наслідок, постанова про накладення арешту в справі заявників залишалася чинною понад рік після того, як кримінальне провадження проти їхнього родича В. було припинене, а національні суди жодним чином на це не відреагували.

Суд зробив висновок, що втручання не може вважатися таким, що відбулося згідно із законом, оскільки українське право не вказує з достатньою чіткістю меж та умов здійснення державними органами виняткових повноважень у вказаній галузі та не забезпечує достатніх гарантій проти зловживань системи нагляду.

Із цього випливає, що ст. 8 Конвенції була порушена через накладення арешту на кореспонденцію заявників.

Щодо порушення статті 13 Конвенції

Волохи також стверджували, що в них не було ефективного національного механізму для захисту їхнього права на таємницю кореспонденції. Зокрема, вони не могли оскаржити постанову про накладення арешту, оскільки органи державної влади не інформували їх про застосування цього заходу.

Суд нагадав свої міркування в справі "Klass and others v. Germany" §§ 68 – 70, у яких він зазначав, що таємність застосованих засобів утруднює або навіть унеможливлює для особи вибір засобу захисту за власним бажанням, особливо коли вона перебуває під наглядом. Проте в справі "Klass and others v. Germany" було встановлено, що компетентні органи зобов’язані поінформувати особу одразу після припинення нагляду. Це повідомлення може бути зроблене без заподіяння шкоди меті цього обмеження. А особа під наглядом повинна мати численні доступні їй засоби. Крім того, у справі "Klass and others v. Germany" Суд узяв до уваги, що система належного контролю за засобами нагляду існувала. Отже, він не встановив порушення ст. 13.

Із коментарів уряду не є очевидним, що українська правова система пропонувала для особи, яка перебуває під наглядом, достатньо гарантій, оскільки в цій системі не передбачається обов’язкове інформування цієї особи. Навіть якщо ті, кого це стосується, дізнаються про перегляд їхньої кореспонденції, як це було в поточній справі, право на оскарження законності рішення про накладення арешту, гарантоване національним законодавством, видається обмеженим на практиці, оскільки єдиний механізм забезпечується Законом "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду". На думку Суду, цей Закон викладено в досить загальних термінах, принаймні настільки, наскільки це стосується особи, яка не є звинуваченою. Вона може мати ефективний захист у випадках, подібних до ситуації заявників, коли до них застосували засоби нагляду в контексті кримінального провадження проти третіх осіб. Проте його застосування і тлумачення національними судами не є достатньо широким для охоплення скарг осіб, котрі не є звинуваченими.

Указані міркування є достатніми для того, аби дати Судові можливість зробити висновок про відсутність у заявників ефективного національного засобу захисту, як того вимагає ст. 13, стосовно їхніх скарг за ст. 8 Конвенції щодо заходів нагляду, які охоплювали їхню поштову та телеграфну кореспонденцію. Отже, суд відхилив попередні заперечення уряду і постановив, що ст. 13 Конвенції було порушено.

 

3. Інформаційна приватність і захист персональних даних

Парламент 22 грудня 2005 року прийняв Закон України “Про доступ до судових рішень”. З 1 червня 2006 року в мережі Інтернет стала доступною інформаційна система, у якій були розміщені рішення українських судів. Раніше доступ до судових рішень мали лише особи, що були сторонами в конкретній справі. З метою захисту права на приватність учасників судового процесу Закон передбачив можливість знеособлення персональних даних.

Україна не приєдналася до Конвенції Ради Європи № 108 „“Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних”. Проте, ще в 2005 році почала свою діяльність відповідна робоча група Міністерства юстиції України, у якій беруть участь недержавні організації, що працюють у сфері захисту права на приватність.

План заходів щодо виконання Плану дій Україна–ЄС на 2005 рік передбачав ратифікацію Конвенції № 108 і Додаткового протоколу до неї з одночасним внесенням необхідних змін до національного законодавства. Це залишається невиконаним і до сьогодні.

Протягом 2005-2006 років цією робочою групою був розроблений проект Закону України „Про захист персональних даних”, що враховує положення згаданої Конвенції Ради Європи, Директиви 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради „Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних” від 24 жовтня 1995 року, Директиви 97/66 Європейського Парламенту і Ради щодо передачі персональних даних та захисту приватності в сфері телекомунікацій від 15 грудня 1997 року, а також Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи у сфері захисту персональних даних. Проте проект цього закону так і не був внесений до парламенту.

Протягом 2006 року парламент продовжував розгляд іншого законопроекту „Про захист персональних даних”[22]. Він був прийнятий у першому читанні ще в 2003 році. У березні 2006 року він був прийнятий у цілому. Проте він абсолютно не враховував європейські стандарти із захисту персональних даних, часом плутаючи це з технічним захистом баз даних. У проекті не існувало жодних істотних гарантій збереження приватності в автоматизованих системах. Багато організацій звернулося до Президента з проханням застосувати право вето, що і було зроблено. Уже 3 листопада 2006 року проект спробували провести в лобову атаку без урахування пропозицій Президента, проте така спроба провалилася, й проект був направлений на доопрацювання. У цей час до цього процесу підключилися працівники Міністерства юстиції, котрі фактично використали проект, підготовлений робочою групою, і врахували більшість європейських стандартів із захисту приватних даних. 9 січня 2007 року проект був ухвалений у значно переробленій і кращій редакції з урахуванням пропозицій Президента. Проте без особливих обґрунтувань Президент знову застосував вето щодо цього проекту закону. А у лютому його вже знову не прийняв парламент і направив на доопрацювання.

Тим часом, без нормативної бази щодо захисту персональних даних, триває обговорення законопроектів і паралельно реальне створення Єдиного державного автоматизованого реєстру фізичних осіб (ЄДАРФО), а також інших державних реєстрів, що містять персональні дані, зокрема, реєстру виборців.

Парламент протягом минулих років неодноразово відхиляв проекти щодо створення ЄДАРФО.

Тому раніше, незважаючи на відсутність законних підстав, Президент України своїм Указом від 30 квітня 2004 року № 500 “Про створення Єдиного державного реєстру фізичних осіб” санкціонував створення та ведення такого Єдиного реєстру. Указом такі функції були покладені на МВС на основі Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (ЄДАПС), концепція якої була затверджена постановою уряду ще в січні 1997 року.

Для виконання робіт зі створення ЄДАПС МВС визначило приватну компанію – корпорацію “ЄДАПС”. Таким чином, персональні дані, які громадяни України передавали державному органу, потім передавалися приватній структурі. Пізніше керівництво МВС передало цій приватній структурі також і питання видачі бланків для паспортів, базу даних ДАІ та інші.

Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 березня 2005 року за № 457/2005 року анулював попередні рішення Президента Леоніда Кучми щодо створення «Єдиного державного реєстру фізичних осіб» (згаданий вище Указ Президента від 30 квітня 2004 року), а разом із тим й наміри запровадити паспорт нового зразка у вигляді пластикової картки на основі ЄДАПС.[23]

Проте парламент 15 грудня 2006 року прийняв у першому читанні проект закону „Про Національний демографічний регістр”.[24] Цей проект є перефразованим прообразом старих проектів законів про ЄДАРФО.

Головна суть цього та попередніх проектів – створення єдиної автоматизованої бази даних про громадян, де би під одним номером збиралася вся інформація про всіх громадян України, що збирається будь-якими органами влади та державними установами. Така система неминуче призведе до порушення права на приватність. Саме тому, Конституційний суд Угорщини ще в 1991 році визнав таку систему антиконституційною. Така система не існує в жодній розвинутій демократичній країні. Проте парламент почав її створення. Фактично, як видно з попереднього, ця система й так створюється за заочним принципом без жодного належного правового обґрунтування.

На початку 2007 року парламент прийняв закон про державний реєстр виборців. Проект цього закону знаходився в парламенті з лютого 2004 року. Слід зазначити, що даний проект є надзвичайно позитивним з точки зору дотримання права на приватність, хоча й не містить процедури незалежного контролю за використанням цього реєстру.

Президент України Віктор Ющенко доручив Секретарю Ради Національної Безпеки й оборони України Анатолію Кінаху підготувати засідання РНБОУ з питань удосконалення роботи, пов’язаної з виготовленням, оформленням і видачею паспортних документів та приведення їх до міжнародних стандартів системи реєстрації фізичних осіб. 23 лютого 2006 року за розпорядженням Секретаря РНБОУ було утворено відповідну робочу групу. Такий розвиток подій свідчить про те, що питання паспортної системи та реєстрації осіб віднесено до категорії таких, що впливають на національну безпеку.

Проте, незважаючи на відсутність законодавчого регулювання та скасування відповідних указів Президента, МВС і надалі продовжує створювати ЄДАПС, на це виділяються кошти в державному бюджеті та надалі видаються закордонні паспорти раніше встановленого зразку.

У жовтні 2005 року МВС подало до Кабінету Міністрів України пакет документів з метою „зробити картку громадянина України у вигляді пластикової картки зі вшитим електронним чипом, який буде серйозно захищено, і чіп матиме номер картки, який буде єдиним для використання як у Податковій, так і в Пенсійному фонді. Чіп міститиме всю необхідну інформацію про людину, і, крім того, у цей чіп можна буде внести інформацію про наявність водійського посвідчення.”

У 2005 та 2006 роках ця ініціатива ще не почала реалізовуватися, хоча на практиці МВС уже давно її реалізує без жодних законів.

У відповідь на таку ініціативу УГСПЛ надіслало звернення до Прем’єр-міністра України та розпочала збір підписів громадян під відкритим листом до влади. Було зібрано понад 100 підписів.[25] Правозахисники вимагали простих, на перший погляд, речей, котрі ніяк не може зрозуміти влада:

1) Щодо пластикової картки:

-  прийняти Закон про захист персональних даних;

-  виробництвом має опікуватися лише ДЕРЖАВНА структура;

-  особа має мати можливість знати, які дані містить код картки та мати можливість їх змінити.

2) Щодо коду особи:

-  різні коди повинні використовуватися окремо, не допускається створення ЄДИНОГО коду для накопичення всієї інформації про особу;

-  коди повинні використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені;

-  їх використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних.

На цей час основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України, є ідентифікаційний код, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання постійно розширюється і виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений – податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності тощо.

Тому, фактично, на практиці склалася адміністративна практика органів державної влади свідомого порушення Закону України про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків і використання податкового номеру для інших цілей, не передбачених цим Законом.

Іншою серйозною проблемою є систематичне розголошення конфіденційної інформації про особу органами влади та державними установами. Розголошення даних про стан здоров’я, розмір доходів та інше є системним явищем.

На кожному кроці можна придбати комп’ютерні бази даних, що містять конфіденційну інформацію. Це можна побачити на прикладі цього оголошення:

При цьому ДПА, яка адмініструє більшість із цих баз даних, заявляє, що в них не зафіксовано витоку інформації. Проте іншим шляхом, ніж скопіювати цю базу даних у ДПА, отримати такі дані просто неможливо. Тому заперечувати витік інформації в такій ситуацій є просто безвідповідальним. Це ж стосується й ДАІ.

Правоохоронні органи почали розслідування цієї справи, котре поки що триває.

За даними СБУ, протягом 2006 року було припинено 28 спроб продажу баз даних державних установ та організацій, які містять конфіденційну інформацію, що належить державі.[26] Більш детальної інформації про ці випадки немає, зокрема, чи були засуджені ці особи і які саме бази даних намагалися продати.

Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ, повідомляє про численні факти розголошення медичного діагнозу ВІЛ-інфікованих осіб. У багатьох регіонах особам, що хворі на СНІД, видаються спеціальні посвідчення, що зводить нанівець таємницю такого діагнозу.

Печерський районний суд м. Києва 25 липня 2006 року завершив розгляд адміністративного позову Світлани Юріївни Побережець – лікаря анестезіолога-реаніматолога МКЛ №2 м. Вінниці до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Міністерства юстиції України про визнання незаконним нормативно-правового акту – спільного Наказу адміністративних відповідачів «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності». В адміністративному позові Світлана Побережець ставила питання про визнання незаконною вимогу надавати в листкові непрацездатності інформацію про діагноз особи та код захворювання за Міжнародною Класифікацією Хвороб, оскільки це порушує конституційні права громадян України на приватність (конфіденційність інформації про стан здоров’я особи).

Рішення суду першої інстанції не було оскаржено й вступило в законну силу. Відтепер усім лікарям України заборонено вказувати в листках непрацездатності діагнози хворих людей. Таким чином, про  те, чим хворіла людина, не зможуть дізнатися на роботі. В 2005 році в Україні було видано майже 11 мільйонів листків непрацездатності.[27]

Вінницька правозахисна група вважає рішення Печерського райсуду по справі щодо «листків непрацездатності» важливим прецедентом і проривом у царині захисту приватної інформації в Україні. Одночасно ВПГ заявила, що наразі існує ціла низка інших нормативно-правових актів МОЗ, які сприяють розголошенню приватної інформації про стан здоров’я особи. Наприклад, інформація про діагноз особи подається за місцем її навчання, шляхом вказування її в графі «діагноз» в довідці про звільнення від занять для учнів та студентів. Інформація про стан здоров’я знаходиться практично у відкритому доступі в школах, де зафіксовані часті випадки розголошення подібної інформації.

 

Справа "Пантелеєнко проти України"

Європейський суд з прав людини в справі "Пантелеєнко проти України"[28] визнав порушення приватності через порушення інформаційної приватності. У грудні 2001 року Пантелеєнко подав позов до Новозаводського суду проти Юридичного коледжу Чернігова та його ректора за наклеп. Він стверджував, що протягом слухання Атестаційної комісії 14 травня 2001 року ректор зробив три наклепницькі та образливі заяви на його адресу, включаючи одне грубе запитання щодо його психічного здоров’я. Заявник вимагав вибачень та компенсації моральної шкоди.

Протягом слухання справи одним з основних аргументів заявника було те, що він ніколи не страждав на будь-які психічні хвороби. На доказ цього він надав довідку, ймовірно, видану психіатричною лікарнею, із засвідченням того, що заявник ніколи не проходив там лікування.

Аргументом захисту було те, що ректор ніколи не висловлював образливих речей, що приписуються йому заявником. Однак вони поставили під сумнів достовірність вищезазначеної довідки і попросили суд перевірити твердження заявника. 21 березня 2002 року цю заяву було задоволено, і до Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні було направлено прохання надати інформацію щодо того, чи проходив заявник будь-яке психічне лікування. 3 квітня 2002 року лікарня надала суду довідку про те, що протягом декількох років заявник перебував на обліку як психічно хворий і проходив стаціонарне лікування у різних психіатричних клініках. Однак декількома роками раніше його було знято з обліку через довготривале послаблення симптомів хвороби. Суддя зачитав цю інформацію на одному з наступних слухань; однак у кінцевій ухвалі не було жодного посилання на цей факт.

3 червня 2002 року Новозаводський суд відхилив позов заявника як безпідставний. Суд визнав, між іншим, що заявник не зміг довести, що відповідач робив заяви відносно його психічного стану. Заявник подав апеляційну скаргу, оскаржуючи, між іншим, законність запиту суду щодо його психічного здоров’я. 1 жовтня 2002 року Апеляційний суд підтримав судове рішення по суті. У той самий день суд видав окрему постанову відносно того, що запит судом першої інстанції інформації щодо психічного здоров’я заявника в державній лікарні суперечив статті 32 Конституції, статтям 23 і 31 Закону України "Про інформацію" 1992 року та статті 6 Закону України "Про психіатричну допомогу" 2000 року. Зокрема, було зазначено, що інформація про психічне здоров’я є конфіденційною і її збирання, зберігання, використання і розповсюдження підпадає під особливий режим. Більше того, суд уважає, що доказ, на який було подано запит, не має відношення до справи. Підсумовуючи вищезазначене, Апеляційний суд постановив, що суддям судів нижчого рівня бракувало досвіду у галузі захисту конфіденційної інформації, і повідомив Обласний центр правових досліджень про потребу ліквідувати цю прогалину у своїх навчальних програмах. 24 червня 2003 року Верховний Суд відхилив касаційний позов заявника.

У цьому випадку національний суд надіслав запит і отримав з психіатричної лікарні конфіденційну інформацію про психічний стан і відповідне медичне лікування заявника. Ця інформація була в подальшому оприлюднена суддею сторонам та іншим особам, присутнім у судовій залі на публічних слуханнях. Суд уважав, що подібні подробиці, безперечно, є інформацією, що належить до "особистого життя" заявника, і що захід, який розглядається, призвів до розширення кола осіб, ознайомлених із цими подробицями. Таким чином, заходи, вжиті судом, є порушенням права заявника, гарантованого йому статтею 8 Конвенції[29].

Головне питання полягає у тому, чи було втручання здійснено у відповідності до частини другої статті 8, зокрема чи "відповідало воно закону" та "було необхідним у демократичному суспільстві" з однієї з причин, перелічених у цьому пункті. Апеляційний суд, переглянувши справу, дійшов висновку, що опрацювання суддею суду першої інстанції особистої інформації заявника не відповідало спеціальному режиму стосовно збирання, збереження, використання та поширення інформації, що належить до інформації про психіатричний стан відповідно до статті 32 Конституції та статей 23 та 31 Закону України "Про інформацію" 1992 року; це рішення не було оскаржене Урядом. Більше того, Суд відмічає, що деталі, які розглядаються, не могли вплинути на результат судового процесу (тобто встановлення того, чи заявлене висловлення було зроблено, і оцінку того, чи було воно наклепницьким; порівняйте: "З проти Фінляндії", пп. 102 і 109), запит Новозаводським судом інформації був непотрібним, оскільки інформація не була "важливою для розслідування, досудового слідства чи судового слухання", і, таким чином, був незаконним згідно зі статтею 6 Закону України "Про психіатричну допомогу" 2000 року.

Суд вважає, що з причин, викладених вище, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

 

4. Територіальна приватність

Важливою проблемою територіальної приватності є недосконале законодавство та ще гірша адміністративна практика щодо проведення обшуку чи особистого огляду громадян, їх житла чи місця роботи. У статті 8, окрім загального, вона також визначена як „повага до житла”.

Наприклад, у згаданій вище справі "Пантелеєнко проти України" було визнано порушення статті 8 Конвенції також і щодо процедури обшуку. У цій справі проти Пантелеєнко була порушена кримінальна справа. Відповідно, був проведений обшук у його офісі й вилучені певні предмети. У січні 2000 року заявник подав позов проти прокуратури, вимагаючи грошової компенсації за матеріальну і моральну шкоду, нанесену йому нібито незаконним обшуком його контори (оскільки втрата чи ушкодження особистих речей і вилучення документів є суттєвим для його професійної діяльності).

28 серпня 2000 року Новозаводський районний суд Чернігова задовольнив цей позов. Суд постановив "визнати проведення обшуку незаконним". Зокрема, він установив, що, порушуючи статтю 183 Кримінально-процесуального кодексу, слідчий, знаючи про місцезнаходження заявника (на той момент він перебував у лікарні), не вручив йому ордер на обшук. Більше того, усупереч статті 186 КПК, уповноважені органи, замість збирання доказів, що стосуються справи, вилучили всі офіційні документи та певні особисті речі з офісу заявника. Це фактично позбавило заявника можливості виконувати свої професійні обов’язки до 6 серпня 1999 року, до моменту, коли відповідні документи і речі було йому повернуто. Суд призначив заявнику компенсацію в розмірі 14140 грн. за матеріальну та 1000 грн. за моральну шкоду.

16 січня 2001 року Чернігівський обласний суд у відповідь на апеляційну скаргу прокуратури скасував рішення від 28 серпня 2000 року і повернув справу на новий розгляд. 26 грудня 2001 року Новозаводський суд закінчив розгляд позову заявника та відхилив його як безпідставний. Суд, посилаючись на постанову прокуратури від 4 серпня 2001 року, визнав, що справу заявника було закрито з нереабілітуючих підстав, у значенні статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", а тому заявник не має права вимагати компенсації за будь-які дії чи бездіяльність, нібито вчинені органами влади в ході розслідування. При цьому, слід зазначити, що суди не визнали обшук законним, а відмовили, оскільки це не мало значення для цієї справи. Незважаючи на те, що право особи було порушено, вона не могла отримати компенсацію за незаконні дії, оскільки, як було зазначено, це можливо тільки при закритті справи за реабілітуючими ознаками.

Тому Європейський суд визнав, що обшук проводився невідповідно до закону і було порушення статті 8 Конвенції. Крім того, суд визнав, що в Україні відсутній національний ефективний механізм проти порушення цього права й визнав також порушення статті 13 Конвенції.

 

5. Інші аспекти приватності та повага до сімейного життя

При здійсненні усиновлення українське законодавство не враховує інтересів усиновленої дитини. Таємниця усиновлення гарантується можливістю усиновителям дитини записати себе її батьками (стаття 229 Сімейного кодексу), змінити вказівку про місце її народження в рамках 6 місяців і дату народження (стаття 230 Сімейного кодексу), а розкриття таємниці усиновлення тягне за собою кримінальну відповідальність (стаття 168 Кримінального кодексу України). Проте право дитини знати своїх біологічних батьків (стаття 7 Конвенції ООН про права дитини) та право на збереження своєї індивідуальності (стаття 8 Конвенції ООН про права дитини) цілком забуті. Навіть більше, закон містить положення про збереження таємниці усиновлення для самої дитини (частина 2 статті 226 Сімейного кодексу).[30]

Проблемою залишається питання примусового медичного обстеження, а також втручання правоохоронних органів у сімейне життя осіб, що мають нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Наприклад, до цього часу правоохоронні органи подають до Держкомстату відомості про виявлених гомосексуалістів, ведуть їхній облік, як групу ризику захворювання на СНІД [31]. У відповідь на інформаційний запит Вінницької правозахисної групи МВС України офіційно повідомило, що протягом 2005 року виявлено 131 гомосексуаліста в Україні (!).

Існують також проблеми з примусовими медичними процедурами. Наприклад, мова йде про централізовані щеплення дітей. У разі відсутності щеплень, дитину не приймають до школи чи дитячого садочку. Проте сама процедура щеплень не є безспірною. На сьогодні, МОЗ здійснює 12 таких обов’язкових щеплень, проте воно має намір істотно збільшити цей перелік.

Також у ЗМІ обговорювалась тема проходження добровільного медичного обстеження осіб, котрі подали заяву про реєстрацію шлюбу. У даному випадку визначено добровільний порядок[32], проте на практиці іноді цей порядок стає обов’язковим, а з вуст посадовців також звучала думка про введення цієї процедури в обов’язковому порядку.

Державний департамент України з питань виконання покарань 11 березня 2006 року видав наказ №13 ”Про затвердження інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах”, відповідно до пункту 1.7 якого на конверті вихідної кореспонденції проставляється штамп з повною адресою виправної колонії. На нашу думку, це непропорційне обмеження права на приватність засуджених та членів їх сімей. Наприклад, батько вже не буде писати з установи Департаменту листи синові, який проходить строкову службу в армії.

У справах про застосування статті 8 Конвенції щодо України слід окремо відзначити порушення права на власне ім’я, що є частиною права на приватність. Ці питання були розглянуті Європейським судом у справі „Булгаков проти України" (ухвала від 22 березня 2005 року). Верховна Рада України 6 вересня 2005 року ухвалила в першому читанні Проект закону України „Про зміну імені фізичної особи” (проект № 7356 від 13 квітня 2005 року), проте 2 листопада 2006 року він був знятий з розгляду парламентом без жодних адекватних аргументів.

Протягом 2006 року УГСПЛ отримувала численні скарги від засуджених щодо неможливості ними здійснити розлучення чи одруження під час перебування в місцях позбавлення волі. Для вчинення обох цих дій, відповідно до законодавства, особі необхідно з паспортом особисто з’явитися в органи РАГС. Проте це, звісно, неможливо для ув’язнених. При цьому органи РАГС відмовляються виїжджати до місць позбавлення волі, а адміністрація місць позбавлення волі відмовляється етапувати засудженого до органу РАГС. Дана ситуація є порушенням права на одруження та сімейне життя.

УГСПЛ звернулося до Мін’юсту з проханням вирішити цю ситуацію на основі нормативних актів, що регламентують діяльність РАГС. Мін’юст повністю погодився й визнав наявність проблеми, проте зазначив у відповіді, що для цього необхідно змінювати закони, для чого ним було розпочато розробку відповідного законопроекту. Пройшов майже рік, а цього законопроекту так і немає.[33]

 

6. Рекомендації

1)  Прийняти Закон України “Про захист персональних даних”, який має відповідати сучасним європейським стандартам захисту приватності.

2)  Ратифікувати Конвенцію Ради Європи №108.

3)  Прийняти Закон України “Про перехоплення телекомунікацій”, який має передбачати незалежний контроль за діяльністю Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, СБУ та іншими правоохоронними органами щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту зі знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності. Необхідно виключити із Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, узагальнені дані про оперативно-розшукову діяльність.

4)  Необхідно внести зміни до законодавства, які би чітко визначали в процедурі зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет):

-  порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

-  процедуру періодичного перегляду судом наданої санкції;

-  повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

-  право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

-  процедуру зберігання та подальшого використання отриманих даних.

5)  ЄДАПС має запроваджуватися лише на законних підставах, з урахуванням положень Конвенції Ради Європи №108. Виробництвом документів, що підтверджують громадянство України, створення ЄДАПС та інша діяльність з конфіденційною інформацією про громадян України має здійснюватися лише державною структурою. Законодавство про автоматизовану обробку персональних даних повинне втілити наступні принципи:

-  різні коди (бази даних різних органів влади) повинні використовуватися окремо, не допускається створення ЄДИНОГО коду для накопичення всієї інформації про особу;

-  особа повинна знати, яка інформація про неї збирається в тій чи іншій базі даних та мати право змінювати цю інформацію.

-  коди повинні використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені;

-  їх використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних;

-  обмін зібраною інформацією між органами влади повинен бути чітко регламентований і здійснюватися за санкцією суду з повідомленням особи про це й можливістю нею оскаржити такі дії.

6)  Припинити практику протиправного використання ідентифікаційного коду (персонального номеру) - платника податків для інших цілей, не передбачених законом.

7)  МВС має припинити немотивований збір вразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, тощо).

8)  Припинити втручання органів державної влади в діяльність учасників ринку Інтернет-послуг шляхом примушування до встановлення обладнання для перехоплення телекомунікацій.

9)  Скасувати ліцензування IP-телефонії.

10)  Необхідно внести зміни до законодавства, що визначали б окрему процедуру одруження та розлучення для осіб, що позбавлені волі.

11)  Прийняти закон та інші нормативно-правові акти, що захищали би права пацієнтів, зокрема, у частині здійснення примусових медичних процедур і захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я.

12)  Установити процедури в кримінальному процесі, що дозволяли б здійснювати оскарження дій правоохоронних органів щодо обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надавали можливість вимагати сплати відповідної компенсації в разі порушення процедури обшуку.

13)  Змінити законодавство щодо збереження таємниці усиновлення навіть від самої дитини.

14)  Змінити Наказ №13 Державного департаменту України з питань виконання покарань від 11 березня 2006 року ”Про затвердження інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах” в частині розміщення на конверті вихідної кореспонденції осіб, що позбавленні волі, штампу з повною адресою виправної колонії.



[1] Підготовлено Володимиром Яворським, УГСПЛ.

[2] „Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій” – Харків: Фоліо, 2005. – с.92. Доповідь доступна в Інтернеті за адресою: www.helsinki.org.ua.

[3] Повідомлення Прес-центру СБУ для ЗМІ від 2 жовтня 2006 року. Доступно на сайті СБУ: www.sbu.gov.ua.

[4] Повідомлення Прес-центру СБ України від 20 грудня 2006 року: www.sbu.gov.ua.

[5] «Справа про прослуховування» // Юридична газета. http://yur-gazeta.com/article/1004/

[6] СБУ робить обшуки в своїх підрозділах // Інформагентство „УНІАН”: www.unian.net

[7] Повідомлення Прес-центру СБУ від 24 травня 2006 року: www.sbu.gov.ua.

[8] Генпрокуратура перевірила спецслужби на предмет прослуховування політиків // http://ua.proua.com/news/2006/09/12/121530.html

[9] Євген Захаров. Оперативно-розшукова діяльність та приватність комунікацій. – В кн..: Свобода інформації та право на приватність в Україні, т.2. – Харків: Фоліо, 2004 – с.45-60

[10] Права людини, №28, 1-15 жовтня 2005 р.

[11] Дивіться новий пункт 4.4.8. „Зводу відомостей, що становлять державну таємницю” (зміни були затверджені Наказом СБУ за №440 від 12.08.2005 р.), який засекречує статистичні відомості про оперативну-розшукову діяльність.

[12] Інтерв’ю Голови Служби Безпеки України Ігоря Дріжчаного в програмі Олександра Колодія "Подробиці з перших вуст" на телеканалі "Інтер" 7 листопада 2006 року. Доступно на сайті СБУ: www.sbu.gov.ua.

[13] Виступ Міністра внутрішніх справ України В. Цушка на пленарному засіданні Верховної Ради України щодо ситуації в Міністерстві внутрішніх справ 23 лютого 2007 року // http://mvsinfo.gov.ua/official/2007/02/230207_2.html.

[14] Проект Закону від 06.10.2006 р. N 2288, поданий народним депутатом України В.Д.Швецем.

[15] Інтернет видання “Майдан” http://maidan.org.ua/static/news/1113766876.html.

[16] Повний текст відповіді доступний на сайті УГСПЛ http://helsinki.org.ua/index.php?id=1132741095.

[17] Рішення Європейського суду з прав людини від 2 листопада 2006 року (Заява N 23543/02).

[18] Див. серед іншого рішення у справі "Klass and others v. Germany" від 06.09.78, серія A, N 28, стор. 21, § 42.

[19] Див. рішення у справі "Malone v. the United Kingdom" від 02.08.84, серія A, N 82, стор. 32, § 67 та рішення у справі "Amann v. Switzerland" [GC], заява N 27798/95, § 56, ECHR 2000-II.

[20] Див. рішення у справі "Klass and others v. Germany", на яке є посилання вище, стор. 23 – 24, §§ 49 – 50.

[21] Див. теж рішення, на яке посилалися вище, стор. 25 – 26, § 55

[22] Проект закону № від 25.05.2006 р. N 808 (від 10.01.2003 р. N 2618 у ВР України IV скликання). Автори законодавчої ініціативи: М. Родіонов, С. Ніколаєнко, І. Юхновський, П. Толочко.

[23] ДЗГ МВС України в Інтернеті: http://mvsinfo.gov.ua/official/2005/03/031805_1.html

[24] Проект закону від 14.09.2006 р. N 2170. Автори законодавчої ініціативи: В. Цушко, А. Семинога, М. Оніщук та інші.

[25] Докладніше дивіться в Інтернеті на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1130842348, http://helsinki.org.ua/index.php?id=1128526519.

[26] Повідомлення Прес-центру СБУ від 2 жовтня 2006 року // www.sbu.gov.ua. Дивіться також: http://ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=58025&cat_id=39574.

[27] Представництво інтересів Світлани Побережець в суді здійснював координатор Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман та адвокат УГСПЛ В’ячеслав Якубенко. Справа була підтримана Фондом правового захисту жертв порушень прав людини УГСПЛ, що фінансово підтриманий Міжнародним Фондом „Відродження”. Повна інформація про цю справу доступна на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1154627058.

[28] Рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2006 року (Заява N 11901/02).

[29] проти Фінляндії", ухвала від 25 лютого 1997 року, Звіти про ухвали і рішення 1997-I, п. 71.

[30] Право на повагу до особистого та сімейного життя: цивільно-правові аспекти в законодавстві і судовій практиці України. Н.Петрова. Європейська Конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л.Жуковської. – К.:ЗАТ „ВІПОЛ”, 2004.– стор. 403.

[31] Звіт про результати роботи органів внутрішніх справ в боротьбі з проституцією, по виявленню груп ризику та результати їх обстеження на СНІД, затверджене Наказом Державного комітету статистики України від 10 грудня 2002 року № 436.

[32] Постанова Кабінету міністрів України від 16 листопада 2002 р. N 1740.

[33] Докладніше: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1157290793.

 Поділитися