КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (ПРОЕКТ)
Проект Конституції України підготовлений конституційним експертом
Харківської правозахисної групи Всеволодом Речицьким
Шановний читачу!
Вашій увазі пропонується створений експертними зусиллями Харківської правозахисної групи проект нової Конституції України. Свого часу даний проект було створено на замовлення Українсько-Американського бюро з захисту прав людини. Проект було надруковано трьома мовами (українська, російська, англійська) в 1994 році.
З того часу Україна пережила прийняття Основного Закону 1996 року та політичну реформу 2004-2005 років. Відомо також, що в кулуарах української державної влади йде робота над створенням відразу кількох нових конституційних проектів. Саме тому ХПГ вважає можливим і необхідним повернутися до задекларованих нею раніше конституційних ідей. Ми й досі вважаємо, що вони не застаріли.
Всі наші, а також один незалежний коментар до проекту подано після тексту Основного Закону. Коментарі від нової аудиторії читачів ми очікуємо одержати саме внаслідок даної публікації. Власне, саме для того, щоб повернутися до обговорення конституційної проблематики ми подаємо цей дещо по-новому відредагований нами текст.
Харківська правозахисна група
Глава І. ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВОЮ
Глава III. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Глава IX. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ (УРЯД)
Глава XI. ПРОКУРАТУРА, СЛУЖБА БЕЗПЕКИ, ЗБРОЙНІ СИЛИ, ПОЛІЦІЯ
Глава XVI. ЗМІНИ ТА ДОПОВНЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЇ
КОНСТИТУЦІЯ ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ВЛАДИ
Україна дуже давно перебуває у сфері впливів потужної юдео-греко-християнської традиції з її головною вартістю свободи. Але усвідомлення ідеї самодостатності особи та притаманності їй свободи у нас відбувалося з великими труднощами та запізненням. Після появи Загальної декларації прав людини 1948 року Україна все ж опанувала конечність включення своїх національно-визвольних змагань у світовий контекст поступу до свободи через вільну особистість.
Тоталітарна суспільна модель не визнає особистості, у ній суспільство та держава тотожні, а тому права особи – фікція. У ліберальних моделях суспільство і держава не тотожні, співвідношення між ними можуть бути різними. В залежності від такого співвідношення особистість має більший або менший простір для самореалізації. У розвиненому демократичному суспільстві державні структури перетворюються на специфічні гарантуючі структури суспільства з головною функцією – дотримання та захисту прав і свобод особи.
З цим спектром суспільних моделей співвідноситься відповідний набір типів конституцій: від тоталітарного соціально-контрольного варіанту до варіанту, де особистості та ідеї можуть активно впливати на державні структури.
Але жодне суспільство не може ігнорувати ідеї справедливості (при будь-якому її наповненні), а тому сам процес створення конституцій є пошуком у рамках національного менталітету якихось досить універсальних узагальнень та вартостей для наближення до цього ідеалу.
Осмислення цього відбувається сьогодні і в українському суспільстві. Потреба трансформації нашого суспільства у громадянське не зустрічає відвертих заперечень, але суспільний загал важко опановує засади ринкової економіки, демократії, свободи приватного життя.
Використовуючи важку соціально-економічну та психологічну ситуацію та недостатню прозорість шляху трансформації у громадянське суспільство, владні структури пропонують Україні модель конституції звичайного посттоталітарного, але не громадянського суспільства. Державний проект практично ігнорує головне завдання демократичної конституції – стати заслоном від вторгнення державних структур у сферу індивідуальних прав та свобод, функціонування приватної власності та приватного життя. Певен, що за таких обставин ми не будемо вільними.
У своєму підході до конституції як такої, під впливом страху перед автономним індивідом ми ніяк не можемо позбутися своїх застарілих уявлень про конституцію як про кодекс засад громадського колективізму, експлуатуючи при цьому навіть авторитет Юрія Липи. Проте Юрій Липа розглядав модель односкладового суспільства, а наше – реальне українське суспільство сформувалося, все ж таки, як багатоскладове.
Навіть якщо придивитися до головної складової – етнічного українця – то, не заперечуючи тез Ю. Липи про його індивідуалізм та одночасну схильність до асоціативної групи, артілі, мушу підкреслити, що той «індивідуалізм» так само як і та асоціативність мають різне наповнення в різних регіонах України (поліщук, наприклад, є більш патріархальним, ніж степовик, який є більш динамічним, «інноваційним»). То що ж, будемо підганяти все етнічне українство (не кажучи вже про українство політичне) під якусь «оптимальну» модель і під неї обтинати іншим ноги, руки, голови?
Все це – не апологетика атомарного суспільства, бо такого суспільства бути не може. Але конституція, як головний гарант свободи, повинна забезпечувати право індивідові навіть і на такий стан. Хіба націлена, навіть найбільш послідовно, на захист індивідуалізму конституція погано боронить засади добровільної солідарності?
Оприлюднений нижче модельний проект[1] нової конституції України є справді альтернативним до офіційно-державного, бо пропонує варіант конституції України як основного закону громадянського суспільства. Він є по-своєму унікальним, бо конституція будь-якої демократичної держави у правовому сенсі – завжди унікальний документ. Її унікальність полягає, насамперед, у тому, що вона є головним гарантом свободи народу. Звичайно, конкретного народу. Не забуваймо також, що конституційні системи, засновані на пріоритеті свободи, виявилися найстабільнішими у світі, і це примушує нас визнати творчу й водночас стабілізаційну здатність свободи.
Хотів би торкнутися також двох тез, що прозвучали при обговоренні модельного проекту конституції під час її рекомендації до друку: «федералізація України обовязкова»; «недостатньо національний характер проекту». Запропонована модель не навязує і не може навязувати федералізму, але залишає достатній простір для його природного, а не декретованого втілення, так само як і природного руху у протилежному напрямі.
Не забуваймо також про правовий універсалізм, бо різниця у культурній сфері не завжди повинна мати вирішальне значення. Всі статті Загальної декларації прав людини 1948 року мають – з правового боку – універсальний характер, бо кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового та міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить...
Наше суспільство гостро потребує свіжих правових ідей, які мало просто «холодно» запозичити в Америці чи Західній Європі. Треба бути захопленим ними, адже тільки в цьому випадку вони допоможуть нам здійснити творчу роботу свідомості, перетворити правосвідомість на своєрідне підґрунтя загальної свідомості, стимулювати нашу волю до праці й активності. На моє переконання, поданий нижче модельний проект Конституції України, як мінімум, виконує таку роль. Я навіть сподіваюсь, що українська спільнота захоче за такою конституцією жити.
Зиновій АНТОНЮК
Березень 1994 р.
(ПРОЕКТ)
Ми, громадяни Української республіки, в своєму прагненні забезпечити невідємні права та свободи людини і громадянина, підпорядкувати всяку владу інтересам особи, а державу в цілому – інтересам суспільного загалу, піклуючись, перш за все, про свободу свого життя, затверджуємо цю Конституцію як найвищий правничий авторитет.
Глава І. ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВОЮ
Стаття 1.
Воля народу визначає волю держави і є найвищим владним персоніфікованим авторитетом.
Конституція є найвищим деперсоніфікованим авторитетом.
Законодавча, виконавча та судова влади в Українській державі підпорядковані волі народу та цій Конституції.
Стаття 2.
Свобода народу є головним пріоритетом Конституції. Громадський мир, безпека, захищеність та стабільність є головними пріоритетами Української держави.
Пріоритети Української держави підпорядковані пріоритетам Конституції.
Стаття 3.
Приватна власність визнається головною економічною засадою свободи народу. Приватна власність є недоторканною і може міняти свою форму виключно за згодою власника.
Підприємницька ініціатива не обмежується. Засади свободи договору гарантуються.
Стаття 4.
Законодавча та виконавча влади є автономними одна від одної.
Судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Судова влада дослуховується волі народу лише за умов, коли вона виражена в формі Закону.
Стаття 5.
Всі без винятку агенти держави, починаючи від Президента України й до найдрібнішої посадової особи повинні служити виключно на користь інтересів народу.
Їх повноваження мають визначатися виключно в даній якості.
Стаття 6.
Громадянин має право судового позову як до Української держави в цілому, так і до будь-якої посадової особи.
Стаття 7.
Вільно чинити власною долею є головним наслідком свободи народу для кожного громадянина.
Діяти виключно в межах окреслених повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової особи.
Стаття 8.
Коли свобода народу стає загроженою з боку Української держави, народний спротив цьому в будь-якій формі визнається легітимним.
Стаття 9.
Інтелектуальна свобода не регламентується через жодні обмеження, проте можливі збитки від її реалізації підлягають відшкодуванню рахунком винної сторони.
Стаття 10.
Національні інтереси є пріоритетом зовнішньої політики Української держави, проте виконання державою вимог міжнародного права гарантується.
Належним чином підписані та ратифіковані міжнародні угоди мають пріоритет перед нормами українського законодавства, за винятком цієї Конституції.
Глава II. ГАРАНТІЇ СВОБОДИ
Стаття 11.
Життя є передумовою свободи, отже, смертна кара вилучається в Україні із судової компетенції.
Стаття 12.
Кожна людина повинна народжуватися й жити в стані свободи.
Для забезпечення цього стану будь-які витрати Української держави не можуть визнаватись як надто високі.
Стаття 13.
Ринкова економіка є уособленням засад економічної свободи. Демократія є уособленням засад політичної свободи. Недоторканність особистого життя є уособленням засад приватної свободи.
Економічна, політична та приватна свободи не можуть бути скасовані. Вони можуть обмежуватися тільки в умовах воєнного або надзвичайного стану виключно на основі Закону.
Стаття 14.
Розмір приватних банківських рахунків та обсяг приватної власності в Україні не обмежуються.
Державні податки не можуть бути такими, щоб це становило загрозу економічній свободі.
Торгівля є вільною.
Іноземні інвестиції заохочуються.
Стаття 15.
Політичний присуд демократії є невідворотним. Він не може бути скасований або обмежений політичною доктриною, вибором церкви або окремих поколінь.
Засади поступу, керованого чимось іншим, ніж демократія, не визнаються.
Стаття 16.
Демократичними в Україні визнаються рішення, які було прийнято без порушення процедур. Порушення демократичних процедур є достатньою підставою для визнання будь-якого рішення не чинним.
Стаття 17.
Диктатура не може визнаватись легітимною за будь-яких обставин, поки діє ця Конституція.
Стаття 18.
Права політичних меншин гарантуються. Рішення, які було прийнято на основі консенсусу, не можуть бути скасованими за погодженням політичної більшості.
Політичні рішення більшості є обовязковими до виконання лише впродовж терміну своєї легітимності.
Стаття 19.
Для зайняття політичних посад принцип професійних вимог не застосовується.
Кожен повнолітній громадянин має активне та пасивне виборче право.
Політичне волевиявлення громадян та інших осіб в межах вимог Закону не контролюється.
Право кожної особи на політичну індиферентність підтверджується за будь-яких умов.
Стаття 20.
Пріоритетами приватної свободи особи визнаються:
а) свобода вибору місця проживання;
б) свобода вибору громадянства;
в) свобода вибору освіти;
г) свобода вибору релігії;
д) свобода пересування в межах країни та за її межами;
є) свобода вибору сексуального партнера;
є) право на збройний захист себе, своєї родини та власності;
ж) право на беззастережне одержання інформації про себе;
з) право судового оскарження будь-яких порушень власних прав;
и) право на вільний вибір національної належності;
і) право на вільне спілкування з іншими за власним вибором при додержанні вимог невтручання в нього Української держави або приватних осіб.
Стаття 21.
Свобода слова не може бути скасованою або обмеженою в Україні ні Законом, ні персонально уособленою владою.
Стаття 22.
Громадяни завжди є рівними у своїй гідності та конституційних правах, окрім права на зброю.
Спроба скасування будь-якого з конституційних прав і свобод є не чинною від початку.
Судовий позов для захисту конституційних прав та свобод безпосередньо на підставі Конституції гарантується.
Стаття 23.
Оскільки визнається право людини на збройний захист, вільне придбання особистої зброї гарантується.
Обмеження цього права може мати місце виключно на підставі особистого статусу, умови якого визначено в Законі.
Стаття 24.
Оскільки визнається можливість непересічних здібностей індивідів, право людини на не конформну поведінку гарантується.
Стаття 25.
Ніхто не може бути примушений до страйку або до неучасті в ньому.
Страйк в умовах, коли наймодавцем є Українська держава, може бути заборонений лише для посадових осіб, але не більше, ніж під загрозою локауту.
Страйк в умовах, коли наймодавцем виступає не Українська держава, а хтось інший, гарантується за будь-яких умов, за винятком воєнного або надзвичайного стану.
На працівників та посадових осіб Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил та поліції України дія цієї статті не поширюється.
Стаття 26.
Ніхто не може бути примушений до вступу в професійні спілки, творчі спілки, партії, рухи, союзи підприємців та інші асоціації, засновані на колективному інтересі.
Стаття 27.
Право громадян на альтернативну, щодо військової, службу або роботу гарантується.
Стаття 28.
Закони, Укази та Постанови Уряду завжди оприлюднюються і є загальнодоступними.
Акти самоврядування завжди оприлюднюються і є загальнодоступними.
Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності на підставі акту, який не був належним чином оприлюднений.
Стаття 29.
Закони та інші нормативні акти, які погіршують стан громадянина або юридичної особи, зворотної сили не мають.
Стаття 30.
Презумпція не винуватості гарантується аж до набуття чинності судовим вироком.
Стаття 31.
Ніхто не може бути примушений свідчити проти себе або членів своєї родини.
Стаття 32.
Виправдувальний вирок суду, якщо він задовольняє підсудного, не може бути переглянутий або скасований в жодному випадку.
Стаття 33.
Кожен, хто підозрюється в вчиненні злочину або правопорушення, має право на юридичну допомогу з моменту, коли така підозра висловлена йому першою-ліпшою уповноваженою на це особою.
Стаття 34.
Арешт, обшук або виїмка в нічний час щодо осіб, які перебувають у власному помешканні є неприпустимими.
Стаття 35.
Арешт без дозволу судді є підставою для реабілітації арештованого незалежно від наявності доказів його винуватості.
Стаття 36.
Будь-яке безпідставне притягнення до кримінальної відповідальності становить злочин і має бути відшкодоване потерпілому або його правонаступникам.
Стаття 37.
Кожен, кого позбавлено волі, має право на невідкладну персональну зустріч із суддею з приводу оскарження рішення про позбавлення волі.
Стаття 38.
Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або затримання, має право на невідкладне повідомлення рідних або близьких йому людей про свій стан. Порушення цієї вимоги є підставою для реабілітації арештованого незалежне від наявності доказів його вини.
Стаття 39.
Кожен, чия свобода обмежується на законній підставі посадовою особою, повинен одержати відразу після обмеження своєї свободи «Картку гарантій прав особи, чия свобода обмежується».
Нехтування цим правилом посадовою особою є підставою до реабілітації особи, свобода якої була обмежена, незалежно від наявності доказів вини.
Стаття 40.
Ніхто не може бути підданий тортурам або жорстокому поводженню з боку посадових осіб в умовах обмеженої свободи.
Режим перебування громадян та інших осіб в місцях позбавлення волі не може мати на меті приниження їх гідності. Стан несвободи є достатнім покаранням.
Стаття 41.
Громадяни, які знаходяться в соціально ослабленому стані не з власної вини, мають право на соціальний захист та матеріальну допомогу коштом Української держави.
Стаття 42.
Кожному гарантується право бути субєктом і обєктом благодійницької діяльності.
Стаття 43.
Обовязок спілкування державною або іншою конкретно визначеною мовою може бути покладений тільки на посадових осіб.
Стаття 44.
Оскільки національна або конфесійна належність громадян є справою їх особистого вибору, розвиток будь-якої національної культури або релігії гарантується режимом державного невтручання.
Стаття 45.
Перелік конституційних гарантій свободи не є вичерпним, свобода громадян та інших осіб не обмежується зазначеними в цій Конституції гарантіями.
Глава III. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
Стаття 46.
Громадянське суспільство – це самосвідома, самоврядна недержавна ланка Українського народу.
Громадянське суспільство є домінуючим фактором громадського поступу, воно має принципову зверхність щодо Української держави.
Діяльність державних установ та посадових осіб в Україні повинна контролюватись громадськістю. Для цього можуть створюватися будь-які громадські (неурядові) організації та асоціації.
Стаття 47.
Свобода партій, інших громадських організацій та асоціацій гарантується. Їх діяльність не контролюється Українською державою, за винятком додержання ними вимог Закону.
Стаття 48.
Монополія Української держави на будь-яку діяльність може мати місце виключно в межах здійснення функцій, які безпосередньо випливають з її конституційних пріоритетів.
Монополія держави як власника стосовно обєктів природного походження не може визнаватися в жодному випадку.
Державна власність в Україні не може бути більшою за своїм обсягом та грошовою оцінкою, ніж власність громадянського суспільства.
Стаття 49.
Посадові особи не можуть бути арбітрами в галузі ідей. Будь-яка державна експертиза інтелектуальних проектів не може визнаватись остаточною.
Стаття 50.
Розширення меж нормативно-правового регулювання допустиме лише за умови, коли воно сприяє розширенню прав та свобод людини і громадянина.
Стаття 51.
Втручання Української держави в якості арбітра в сферу науки, культури або мистецтва є неприпустимим.
Державна сертифікація приватних освітніх установ забороняється.
Державні винагороди не можуть становити форму довічного утримання.
Стаття 52.
Збереження державної таємниці є прерогативою посадових осіб. Приватні особи не несуть відповідальності за розголошення державної таємниці в жодному випадку.
Поширення інформації в суспільстві є вільним, цензура забороняється.
Оприлюднення достовірної інформації, яка компрометує Українську державу, її посадових осіб в очах громадськості не може бути підставою для притягнення до відповідальності в жодному випадку.
Стаття 53.
Монополія Української держави на будь-які засоби масової інформації є неприпустимою.
Стаття 54.
Режим інформації, яка становить таємницю, але не охоплюється поняттям державної таємниці, має визначатися в Законі. Текст цього Закону не може тлумачитися як обєкт таємниці.
Стаття 55.
Режим секретності на будь-яку інформацію не може поширюватись на термін, що перевищує 30 років.
Стаття 56.
Інформація про особу, що претендує на виборну або іншу публічну посаду, не становить змісту таємниці і може бути оприлюдненою в будь-якому випадку.
Стаття 57.
Право петицій, зборів, мітингів, демонстрацій та пікетів гарантується. Встановлені щодо них Українською державою обмеження можуть мати виключно процедурний характер.
Стаття 58.
Законні релігійні уподобання громадян не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку Української держави.
Всі визнані Законом віросповідання є рівними.
Глава IV. ОБОВЯЗКИ ГРОМАДЯН
Стаття 59.
Обовязки громадян та інших осіб стосовно Української держави можуть визначатись тільки Законом і виключно в межах, що встановлені цією Конституцією як гарантії свободи.
Кожен повинен поважати права та свободи інших. Конституційні права і свободи однієї людини не повинні визнаватись пріоритетними по відношенню до прав і свобод іншої людини.
Стаття 60.
Виконання обовязків, які особа поклала на себе внаслідок добровільної угоди, передбачає підтримку Закону.
Стаття 61.
Власність сприяє незалежності особи та схиляє її до моральної позиції. Доброчинні дії власника завбачають підтримку та заохочення з боку Української держави.
Глава V. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА
Стаття 62.
Екологічні стандарти затверджуються Законом. Жодна широкомасштабна господарська ініціатива не може набрати чинності без позитивного висновку екологічної експертизи.
Стаття 63.
В екологічній експертизі не може бути відмовлено, якщо сторона, яка на ній наполягає, має власні джерела її фінансування.
Стаття 64.
Будь-яка інформація про стан екологічної загрози населенню не може бути предметом державної або іншої передбаченої Законом таємниці.
Стаття 65.
Екологічна експертиза державних обєктів у випадку, коли вона засвідчила стан неприпустимого забруднення, оплачується державним коштом.
Екологічна експертиза недержавних обєктів в аналогічному випадку оплачується коштом їх власників.
Стаття 66.
Право на судовий позов з метою відшкодування екологічних збитків гарантується.
Глава VI. РЕФЕРЕНДУМ
Стаття 67.
Референдумом може бути прийнятий або скасований будь-який Закон крім того, яким вносяться зміни та доповнення до Конституції.
Референдумом може бути вирішено також будь-яке питання компетенції Національних Зборів, якщо останні визнають доцільним передати його на референдум.
Стаття 68.
Референдум проводиться за ініціативою громадян, Національних Зборів, Президента.
Референдум за ініціативою громадян проводиться коштом одноразового самооподаткування громадян.
Референдум за ініціативою Національних Зборів і Президента проводиться коштом державного бюджету.
Стаття 69.
Процедура референдуму регламентується Законом.
Закони, які було прийнято референдумом, не можуть бути скасованими Національними Зборами на протязі не менш ніж 4 років після їх прийняття або затвердження референдумом.
Стаття 70.
Визнається референдум Республіки Крим. Місцеві референдуми не визнаються.
Глава VII. НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ
Стаття 71.
Національні Збори уособлюють законодавчу владу в Україні. Національні Збори діють виключно в межах своєї компетенції.
Стаття 72.
Національні Збори складаються з двох палат: Палати земельних представників і Палати депутатів.
Палата земельних представників (верхня палата) складається з 51 земельного представника, які делегуються в Палату представницькими органами земель по 2 представники від кожної землі та 3 представників від Республіки Крим терміном на 6 років.
Палата депутатів (нижня палата) обирається населенням в складі 200 депутатів на основі рівного, прямого, загального виборчого права при таємному голосуванні від виборчих округів з приблизно рівною чисельністю населення терміном на 2 роки.
Кожних 2 роки 1/3 складу Палати земельних представників переобирається. Голова (спікер) палати та 2 його заступники ротації не підлягають, отже, число земельних представників, які переобираються кожних 2 роки, становить 16.
З першого складу Палати земельних представників 1/3 її чисельності за жеребом припиняє свої повноваження достроково. Наступна третина ще через два роки. Надалі діє регулярний порядок замін. В разі дострокового переобрання Національних Зборів знову починає діяти первісна процедура.
Стаття 73.
Імперативний мандат земельних представників та депутатів не визнається.
Стаття 74.
В палатах Національних Зборів обираються голови палат та їх заступники.
До виборів голів палат та їх заступників засідання палат ведуть найстарші за віком земельний представник та депутат.
Голови палат та їх заступники виконують функції спікерів.
Стаття 75.
Національні Збори діють на професійній основі, отже, інша робота, яка перешкоджала б земельним представникам і депутатам бути присутніми на сесіях, забороняється.
Стаття 76.
Під час проведення сесій Національних Зборів земельні представники та депутати є недоторканими.
Стаття 77.
Національні Збори працюють сесійно. Перша сесія починається в перший вівторок лютого і завершується в останню суботу травня. Друга сесія розпочинається в перший вівторок вересня й завершується в передостанню суботу грудня.
Стаття 78.
Національні Збори приймають Закони і постанови.
Стаття 79.
Всі питання компетенції Національних Зборів вирішуються на окремих або спільних засіданнях палат, але голосування завжди проводиться окремо по палатах.
Питання про заміщення урядових та інших посад, кандидатури для яких представляються Національним Зборам Президентом, вирішуються виключно Палатою земельних представників. В аналогічний спосіб вирішуються питання про дострокове звільнення від посад, за винятком випадку, передбаченого ст.107 цієї Конституції.
Затвердження державного бюджету та звіту про його виконання є прерогативою Палати депутатів.
Стаття 80.
До компетенції Національних Зборів належить:
а) законодавство;
б) процедури по міжнародних договорах, які вимагають ратифікації або денонсації;
в) затвердження державного бюджету та звіту про його виконання;
г) парламентський контроль.
Національні Збори також:
а) приймають конституційну присягу Президента;
б) затверджують (Палатою земельних представників) кандидатури, представлені Президентом на посади Адміністративного премєр-міністра, членів Уряду, Генерального прокурора, Голови та членів Верховного Суду, Голови та членів Конституційного Суду, Голови Вищого Господарського Суду;
в) затверджують введення воєнного або надзвичайного стану;
г) оголошують війну, а також стан загальної мобілізації;
д) за поданням Голови Палати депутатів обирають з числа депутатів Уповноваженого Національних Зборів в справі захисту прав людини;
є) ведуть розслідування та слухання з будь-яких питань, які становлять державний інтерес;
є) призначають референдум;
ж) оголошують амністії.
Стаття 81.
Спільні засідання палат Національних Зборів ведуть по черзі голови палат або їх заступники.
Стаття 82.
Зі складу земельних представників та депутатів в палатах обираються голови постійних комісій та їх заступники.
Кількість постійних комісій не обмежується, але більшість комісій створюється за ознакою їх відповідності до головних ланок державної виконавчої влади.
Стаття 83.
Постійні комісії палат Національних Зборів є органами парламентського контролю за виконанням Законів, додержанням вимог регламенту Національних Зборів.
Постійні комісії беруть участь в законотворчому процесі.
Висновки та рекомендації постійних комісій мають бути розглянуті тими, кому вони адресовані, у вказані терміни. Якщо висновки або рекомендації постійних комісій направлені Національним Зборам (палатам) або Президенту, то вони мають бути розглянуті впродовж поточної сесії Національних Зборів.
Стаття 84.
Національні Збори можуть бути розпущені Президентом у випадках:
а) коли референдум прийме Закон, стосовно якого палати Національних Зборів не змогли дійти згоди на протязі двох сесій;
б) коли Національні Збори приймуть постанову про саморозпуск.
Стаття 85
Національні Збори призначають референдум, якщо палати Національних Зборів не змогли дійти згоди стосовно прийняття Закону, особливо важливого для суспільного поступу на протязі двох поточних сесій Національних Зборів.
Прерогатива визначення Закону як особливо важливого для суспільного поступу належить Президентові.
Стаття 86.
Право законодавчої ініціативи в Національних Зборах належить:
а) Президенту;
б) вищому законодавчому органу Республіки Крим;
в) депутатам;
г) земельним представникам;
д) Уповноваженому Національних Зборів у справі захисту прав людини.
Стаття 87.
Депутатам і земельним представникам гарантується достойне їх ролі утримання та відшкодування їх професійних витрат.
Глава VIII. ПРЕЗИДЕНТ
Стаття 88.
Президент є главою держави, вищою посадовою особою, яка очолює виконавчу владу в Україні.
Президент є також Головнокомандуючим Збройними Силами України.
Стаття 89.
Президент обирається повнолітніми громадянами України на основі рівного, прямого, загального виборчого права при таємному голосуванні терміном на 4 роки.
Стаття 90.
Президентом може бути громадянин України, який або народився в Україні, або був натуралізований в громадянство України до досягнення ним віку повноліття – 18 років, і проживав в Україні не менше 15 років.
Стаття 91.
Посада Президента є несумісною з будь-якими іншими.
Стаття 92.
Якщо Президент не був усунутий з посади внаслідок імпічменту, його звання зберігається за ним довічно.
Стаття 93.
Одна особа не може бути обраною на посаду Президента більше, ніж на два терміни підряд.
Стаття 94.
Вибори Президента на безальтернативній основі є не чинними.
Стаття 95.
До повноважень Президента належить;
а) бути гарантом суверенітету України;
б) бути гарантом додержання вимог Конституції;
в) представляти Україну в зовнішньополітичних зносинах;
г) керувати роботою Уряду;
д) представляти до затвердження Національними Зборами (Палатою земельних представників) кандидатури на посади; Адміністративного премєр-міністра, членів Уряду, Генерального прокурора, Голови та членів Верховного Суду, Голови та членів Конституційного Суду, Голови Вищого Господарського Суду;
є) призначати та звільняти в запас вище командування Збройних Сил;
є) надавати вищі військові звання, дипломатичні ранги, інші спеціальні звання;
ж) вести переговори з іноземними державами, підписувати міжнародні договори від імені України, приймати вірчі та відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав;
з) оголошувати воєнний або надзвичайний стан;
и) впроваджувати часткову мобілізацію;
і) скасовувати в разі необхідності будь-які акти підлеглих йому посадових осіб;
ї) вирішувати питання про громадянство України та про надання притулку;
й) нагороджувати державними нагородами, присвоювати почесні звання;
к) розпускати Національні Збори на підставах, вказаних в ст. 84 Конституції;
л) здійснювати право помилування.
Стаття 96.
Президент видає Укази та розпорядження, які є чинними на всій території України та для всіх її громадян.
Стаття 97.
Президент має право накладати вето на Закони, прийняті Національними Зборами. Вето Президента може бути скасоване більшістю у 2/3 голосів конституційного складу земельних представників та депутатів.
Стаття 98.
Президент може бути усунутий зі своєї посади в порядку імпічменту Палатою земельних представників.
Імпічмент може мати місце, якщо за поданням Генерального прокурора Верховний Суд порушить кримінальну справу проти Президента.
Стаття 99.
Відставка Президента внаслідок імпічменту не звільняє його від кримінальної відповідальності, але таке звільнення може мати місце за постановою Палати земельних представників, якщо Президент погодиться залишити свою посаду добровільно під загрозою імпічменту.
Стаття 100.
Президент може призначити референдум за власною ініціативою для прийняття або скасування Закону.
Стаття 101.
У разі смерті та інших зазначених в Законі обставин, які перешкоджають виконанню президентських повноважень, Президента заступає Голова Палати земельних представників, а якщо подібні обставини матимуть місце стосовно нього, тоді повноваження Президента переходять до Голови Палати депутатів аж до моменту обрання нового Президента.
Стаття 102.
Дострокові вибори Президента проводяться в термін не довший, ніж три місяці після виникнення такої необхідності.
Стаття 103.
За Президентом зберігається довічне право на персональну охорону та деякі інші спеціальні повноваження.
Глава IX. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ (УРЯД)
Стаття 104.
Уряд уособлює вищий орган державної виконавчої влади в Україні.
Склад Уряду формується Президентом і затверджується Національними Зборами (Палатою земельних представників).
За дорученням Президента оперативне керівництво роботою Уряду покладається на Адміністративного премєр-міністра.
Стаття 105.
Номенклатура посадових осіб Уряду не обмежується, але витрати на його утримання визначаються щороку Палатою депутатів.
Стаття 106.
За вимогою Палати земельних представників Уряд може бути достроково розпущений Президентом, але проти такої вимоги Президент може вжити вето, яке може бути подолане не менше ніж 2/3 конституційного складу Палати земельних представників.
Стаття 107.
Поодинокі заміни міністрів та інших посадових осіб Уряду можливі за ініціативою виключно Президента, якщо загальна кількість таких замін не перевищую 1 /4 складу Уряду за один термін повноважень Президента.
Стаття 108.
До компетенції Уряду належить:
а) впровадження Законів, Указів Президента;
б) забезпечення економічних, політичних та військових гарантій суверенітету України;
в) керівництво державним сектором економіки;
г) видача замовлень на наукові розробки стратегії розвитку України;
д) фінансова, цінова, кредитна та податкова політика;
є) митна справа;
є) охорона власності, громадського порядку;
ж) розробка та впровадження програм боротьби із злочинністю;
з) забезпечення атмосфери стабільності та безпеки в країні;
и) інші повноваження, передбачені Законом про Кабінет Міністрів (Уряд).
Стаття 109.
Уряд видає постанови та розпорядження.
Стаття 110.
У разі неможливості здійснення повноважень Адміністративним премєр-міністром на протязі більше одного місяця, його повноваження переходять до міністра, який очолює перше в списку міністерство.
Стаття 111.
Міністри та інші посадові особи Уряду можуть обіймати лише свою посаду.
Стаття 112.
Членам Уряду гарантується гідний їх ролі заробіток.
Глава X. СУДОВА ВЛАДА
Стаття 113.
Судова влада є незалежною, відокремленою від інших владою в державі.
Правосуддя за будь-яких обставин здійснюється виключно судами.
Стаття 114.
Судді, які достойно виконують свої обовязки після закінчення випробувального терміну, є незмінюваними.
Стаття 115.
Суди фінансуються Національними Зборами безпосередньо з державного бюджету. Бюджетні витрати на утримання судів повинні відповідати високій ролі суду.
Стаття 116.
Судовий контроль здійснюється виключно в межах судової системи.
Судова система визначається Законом.
Стаття 117.
Судді у своїй професійній якості є незалежними і підкоряються тільки Конституції і Закону.
Судді Конституційного Суду у своїй професійній якості підкоряються тільки Конституції.
Стаття 118.
Судді обіймають свої посади під презумпцією політичної індиферентності, що засвідчується присягою.
Стаття 119.
Розгляд справ в усіх судах відкритий. Закрите судове слухання може мати місце виключно на підставі Закону, але звинувачення, вердикт присяжних, вирок або судове рішення оголошуються тільки у відкритому судовому засіданні.
Стаття 120.
Суттєве порушення судових процедур є достатньою підставою для скасування судового вироку або рішення.
Зміст суттєвих процедурних порушень, які мають наслідком скасування вироку або рішення, визначається Законом.
Стаття 121.
Будь-які збитки, заподіяні громадянинові внаслідок порушень судом вимог належного судочинства, мають бути відшкодовані повністю, а в разі моральних збитків – на підставі Закону.
Стаття 122.
Судове рішення або вирок, за винятком тих, які винесені вищими судовими інстанціями, завжди можуть бути оскаржені у вищі судові ланки.
Стаття 123.
Право звернутися з проханням про помилування гарантується кожному.
Стаття 124.
Судді, обрані на свої посади, не несуть жодних зобовязань перед виборцями.
Судді, призначені на свої посади, не несуть жодних зобовязань перед тими, хто їх призначив.
Стаття 125.
Право на відвід судді гарантується в кожному випадку, але не більше одного разу, якщо мотиви відводу не оприлюднюються.
Стаття 126.
Вживання підсудним рідної мови гарантується так само, як і надання йому послуг перекладача.
Стаття 127.
Суд присяжних гарантується кожному, хто не визнає своєї вини. Вердикт присяжних не оскаржується, якщо він є виправдувальним. Виправдувальний вирок не може бути скасований, переглянутий, не прийнятий до уваги за будь-чиїм клопотанням, окрім підсудного.
Стаття 128.
Конституційний Суд призначається для юридичного забезпечення свободи народу як пріоритету Конституції.
Конституційний Суд складається з 9 суддів, які подаються для затвердження на свої посади Президентом.
Стаття 129.
Конституційний Суд приймає рішення про відповідність або невідповідність Конституції Законів та Указів, чинних на території України.
Конституційний Суд вирішує також питання про відповідність Конституції України окремих положень Конституції Республіки Крим. Для вирішення таких питань в засіданні Конституційного Суду України повинні брати участь з правом вирішального голосу троє суддів Конституційного Суду Республіки Крим.
Стаття 130.
Конституційний Суд розглядає справи за поданням:
а) Голови Конституційного Суду;
б) Голови Верховного Суду;
в) Голови Вищого Господарського Суду;
г) Голів (спікерів) палат Національних Зборів;
д) Президента;
є) Уповноваженого Національних Зборів у справі захисту прав людини;
є) Генерального прокурора.
Стаття 131.
Судочинство ведеться іменем Закону.
Стаття 132.
Рішення Конституційного Суду є остаточними і оскарженню не підлягають.
Стаття 133.
Членам Конституційного Суду гарантується гідний їх високої ролі заробіток.
Глава XI. ПРОКУРАТУРА, СЛУЖБА БЕЗПЕКИ, ЗБРОЙНІ СИЛИ, ПОЛІЦІЯ
Стаття 134.
Прокуратура, Служба безпеки, Збройні Сили та поліція діють на основі спеціального статусу, визначеного Законом.
Стаття 135.
Головним призначенням Прокуратури є нагляд за додержанням органами державної виконавчої влади вимог Законів та Указів.
Стаття 136.
Головним призначенням Служби безпеки є захист національних інтересів України, протидія ворожим зазіханням на її суверенітет.
Стаття 137.
Збройні Сили є гарантом мирного життя в Україні, вони не можуть бути використані Українською державою проти її населення або з метою зовнішньої агресії.
Дія цієї статті не перешкоджає участі Збройних Сил України у складі контингентів ООН.
Стаття 138.
Поліція забезпечує стан стабільності, громадської безпеки та захищеності.
Стаття 139.
Всі дії, передбачені компетенцією Служби безпеки, Збройних Сил та поліції, є підконтрольними Прокуратурі без жодних вилучень.
Стаття 140.
Компетенція Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил, поліції визначається виключно Законом. Дискреційні повноваження не можуть надаватися в жодному випадку.
Накази посадових осіб цих органів, якщо вони відверто порушують Закон або виходять за межі окресленої компетенції, виконанню не підлягають.
Стаття 141.
Прокурори є відповідальними перед прокурорами вищих ланок. В будь-якому випадку їх дії можуть бути оскаржені до суду.
Стаття 142.
Діяльність Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил та поліції є підконтрольною Національним Зборам.
Якщо процедуру такого контролю впроваджено, будь-які посилання посадових осіб цих органів на службову таємницю є не чинними.
Стаття 143.
Уповноважений Національних Зборів у справах захисту прав людини має право призупинити дію або акт будь-якої посадової особи Прокуратури, Служби безпеки, Збройних Сил та поліції (крім Головнокомандуючого) на триденний термін.
Глава XII. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
Стаття 144.
Систему державного устрою України складають Республіка Крим, землі, міста, райони, селища та села.
Стаття 145.
Республіка Крим має статус політичної автономії. Республіка Крим самостійно вирішує всі питання свого життя за винятком тих, які віднесені до компетенції державних органів України.
Стаття 146.
Стосунки України з Республікою Крим визначаються на таких засадах:
а) зовнішній кордон Республіки Крим знаходиться в режимі зовнішнього кордону України;
б) в Україні існують єдині Збройні Сили і діє єдина Служба безпеки;
в) громадянство Республіки Крим не може бути відокремленим від громадянства України;
г) рівень конституційних гарантій свободи народу в Республіці Крим може бути вищим, але не нижчим від конституційних гарантій свободи народу в Україні;
д) в Україні та Республіці Крим обертається одна національна грошова одиниця.
Стаття 147.
Республіка Крим має своє постійне представництво при Уряді України.
В Уряді України одна з міністерських посад надається Міністру в справах взаємних інтересів Республіки Крим і України.
Стаття 148.
Конституція Республіки Крим затвердженню не підлягає, але у випадку порушень нею вимог Конституції України її положення можуть бути скасованими Конституційним Судом України на підставі спеціальної процедури.
Стаття 149.
Землі мають статус адміністративної автономії, їх автономні інтереси визнаються і гарантуються Законом.
Землі мають власні органи самоврядування, виконавчої влади, судову систему.
Стаття 150.
Земельне самоврядування здійснюється на підставі Закону у формах, які землі визнають доцільними, в межах витрат земельних бюджетів.
Стаття 151.
У разі виникнення колізії між актом земельного самоврядування та Законом або Указом, останні мають пріоритет.
У разі виникнення колізії між актом земельного самоврядування та іншими нормативними актами України, справу вирішує Верховний Суд.
Стаття 152.
Вибори в землях проводяться на засадах рівного, прямого, загального виборчого права при таємному голосуванні.
Стаття 153.
Окремі інтереси земель можуть бути гарантовані на підставі двосторонніх угод між землями та Урядом України.
Стаття 154.
Адміністративно-територіальний устрій земель визначається Законом.
Стаття 155.
Самоврядування в містах покладається на мерії та муніципалітети, які обираються населенням міст.
Стаття 156.
Місто Київ становить окремий столичний округ.
Глава XIII. НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН
Стаття 157.
Надзвичайний стан запроваджується не довше, ніж на 3 місяці і може бути подовжений не більше, ніж на місяць.
Надзвичайний стан оголошує Президент, але без затвердження Національними Зборами, він є чинним лише на протязі двох діб.
Стаття 158.
Надзвичайний стан не може обмежувати дію Глави І Конституції.
Надзвичайний стан не призупиняє діяльність Національних Зборів, але під час його дії внесення змін та доповнень до Конституції, а також до Закону про надзвичайний стан забороняється.
Стаття 159.
Надзвичайний стан не створює підстав для надання жодних дискреційних повноважень.
Повноваження посадових осіб в умовах надзвичайного стану визначаються Законом, а у виключних випадках – Указом.
Режим Надзвичайного стану не може бути підставою для обмежень свободи слова та інформації.
Стаття 160.
Оголошення надзвичайного стану зобовязує до негайного повідомлення населення про вимоги режиму, який запроваджується.
Стаття 161.
Режим надзвичайного стану не поширюється на громадян України, які перебувають за кордоном.
Глава XIV. ВОЄННИЙ СТАН
Стаття 162.
Воєнний стан оголошується Президентом при наявності реальної загрози війни або збройного нападу на Україну.
Воєнний стан має бути затверджений Національними Зборами на протязі 2 діб після його оголошення, а в разі збройного нападу на Україну – на протязі одного місяця після його оголошення.
Стаття 163.
Не затвердження воєнного стану Національними Зборами означає його автоматичне скасування.
Стаття 164.
В разі несподіваного збройного нападу на Україну Президент на протязі доби може вжити будь-яких засобів як Головнокомандуючий Збройними Силами без оголошення воєнного стану.
Вжиття таких заходів поза обставинами збройного нападу на Україну є підставою для імпічменту.
Стаття 165.
В разі неможливості для Президента виконувати обовязки Головнокомандуючого Збройними Силами під час дії воєнного стану, і якщо іншу особу не було завчасно призначено Національними Зборами на цей пост, його обовязки в даній якості тимчасово виконує Міністр оборони.
Глава XV. ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ
Стаття 166.
Державними символами України є герб, прапор і гімн.
Державним гербом є тризуб золотої барви на синьому тлі.
Державним прапором є блакитно-жовте полотнище прямокутної форми із співвідношенням сторін 2:3. Блакитна смуга розташована вгорі.
Державним гімном України є національний гімн «Ще не вмерла Україна».
Глава XVI. ЗМІНИ ТА ДОПОВНЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЇ
Стаття 167.
Конституція приймається Конституційними Зборами, які скликаються за тими ж правилами, що й перший склад Національних Зборів.
Після прийняття Конституції Конституційні Збори автоматично розпускаються.
Стаття 168.
Зміни та доповнення до Конституції вносяться на підстав рішень Національних Зборів, прийнятих кваліфікованою (2/3) більшістю голосів складу кожної з палат.
Ці зміни та доповнення мають бути затверджені простою більшістю голосів складу Палати депутатів, яку буде обрано на новий термін після того, як попередній склад Палати депутатів, який затвердив зміни та доповнення до Конституції, остаточно втратить свої повноваження.
АВТОРСЬКА ПІСЛЯМОВА
Модельний проект Конституції України створено експертними зусиллями в Українсько-Американському Бюро захисту прав людини не випадково. Він є виразником певної концепції, конкретного підходу. Основні положення такого підходу можна пояснити детальніше.
Перш за все, проект відображає людське переконання в тому, що Конституція є уособленням найпотужнішої юридичної гарантії свободи. Не випадково конституції в світі зявилися набагато пізніше ніж звичайні закони. їх поява – наслідок капіталізму, який приніс людям розвинутий ринок, демократію, віротерпимість і, звісно, особисту свободу. Саме такий світ відобразили перші відверто написані (як-от в США) основні закони. Соціалізм взяв від конституції тільки оболонку, форму, так і не подарувавши світові чогось реально привабливого, натхненного, за що хотілося б боротися. Його історична поразка призвела до переоцінок, в тому числі конституційних. Наслідком таких переоцінок став і запропонований вище проект.
В проекті проведена думка, що в сучасному світі є присутніми два головних типи політичної влади: а) уособлена в живих людях, політичному істеблішментові персоніфікована влада; б) влада, уособлена в правових формах, нейтральних оболонках – деперсоніфікована влада.
Деперсоніфікована влада внаслідок більшої «продуманості» по відношенню до персоніфікованої влади є стратегічною. Стратегією тут є не що інше, як масштабні правила політичної гри, викладені часто-густо у формі нетипових нормативних приписів. Останні виступають то як права, то як принципи та засади, то як заборони втручатися в певні сфери, то як владні імперативи, покликані до стримування законотворчої експансії, протидії державному бюрократичному початку.
Сучасний світ вимагає стабільності, а водночас і свободи, яка завжди знаходиться із стабільністю не в найкращих стосунках. Отже, сучасне право повинно реагувати на цю ситуацію. Обравши тільки стабільність, люди потрапляють в авторитаризм або тоталітаризм. Ставши на бік виключно свободи, вони втрачають свої орієнтири і починають рухатись в бік хаосу.
Щоб уникнути цих крайнощів, органічна правова система складається як біполярна: частина норм в ній дбає про стабільність, інші – про свободу. Але оскільки свобода все-таки важливіша для людей, конституції в своїх найкращих історичних зразках стають гарантами свободи, решта ж права дбає переважно про впорядкованість та стабільність.
Свобода важлива як пріоритет конституції і обєкт гарантування окремою главою не тільки тому, що її прояви в економіці (ринок) та політиці (демократія) приводять до найвищої у світі ефективності. Свобода є надзвичайно важливою і як моральний фактор. Тільки в стані свободи людина повністю відповідає за свої вчинки. В тоталітарних умовах людині можна предявити скромний рахунок, адже там вона не тільки діє, але й мислить, навіть відчуває світ за шаблоном. У вільному ж суспільстві кожен вчинок індивіда є вибором серед альтернатив, а де є вибір, там формується автономна особистість, наділена оригінальним розумом та почуттям смаку.
Розвинена інтелектуально, відповідальна людина перестає бути автоматом, отже поступово вона стає цікавою. Спілкування ж як найвища цінність має сенс лише в середовищі цікавих людей. Свобода є важливою ще й тому, що тільки відчуття свободи зроджує ініціативу, будить уяву і, як наслідок, творчість людей. Творчість же становить квінтесенцію сучасного постмодерного світу. Творча людина надихає всіх довкола себе, вона рухається, створюючи нову суспільну атмосферу. Всі ж бо ми любимо мерехтливі образи динамічного життя.
Зрештою, свобода важлива не тільки прагматично, але й в першу чергу тому, що бути вільним приємно. Розуміння своєї свободи людиною дає їй відчуття щастя. А для щастя вже не існує означень. Воно є вищим арбітром, виправданням всього людського життя. Саме ця думка фактично підсвідомо проведена в проекті.
В проекті відтворена ідея, що пріоритети деперсоніфікованої влади, звільненої від політичної конюнктури, є важливішими від пріоритетів влади персоніфікованої. Отже, приписи конституції є ґрунтовнішими від приписів держави та її агентів. Так постулат свободи опиняється в проекті на вершині піраміди. Він домінує над пріоритетами держави: стабільністю, впорядкованістю, захищеністю та безпекою.
Проект виходить також з ідеї, що всі проблеми, які трапляється вирішувати людям на протязі їхнього життя мають бути переважно їх власними проблемами, а не проблемами державного патерналізму. Конституція містить в собі неявно окреслену презумпцію, що вільний індивід є достатньо потужним для життєвих змагань. Отже, проект відмовляє державі в надто активній ролі, яка була типовою в соціалістичній Україні. Конституція «вважає», що для того, щоб урядовці перестали сушити голову над проблемами виживання країни в мирний час, достатнім буде запровадити в життя принцип «вільних рук».
В проекті проведена американська за своїм походженням думка, згідно з якою будь-який уряд має робити для людей тільки те, чого вони самі для себе зробити не можуть. Все інше має бути предметом індивідуальних осягнень людей, а не чиновників.
Проект ґрунтується також на презумпції довіри до людей. В ньому, можна сказати, виражено переконання в органічній порядності людини. Отже, люди можуть не тільки абсолютно вільно думати, говорити і писати, але й мати зброю для захисту себе, своєї родини і майна. Обсяг належної їм власності, розмір банківських рахунків в проекті жодним чином не обмежується. В цьому проект конституції також іде за західною традицією, але, зрештою, чи дійсно вона є суто західною?
Проект конституції насичений гарантіями прав, свободи громадянина не тільки в нормальному стані, але й в обставинах обмеженої свободи, надзвичайного або воєнного стану. Саме в такі періоди зверхність держави над людиною робиться особливо помітною, а державний вплив на поведінку громадян стає критичним. Щоб із цього не витікало трагічних наслідків, в проекті записані спеціальні гарантії. Їх немає в американській конституції, але коли вона приймалась, світ був простішим, історія ж XX століття довела, що головним ворогом особистості в певні моменти може стати сама держава, її потужний силовий апарат. Тому в проекті вчинено спробу поставити правоохоронні органи держави на належне їм місце. Органічно воно є досить скромним.
Приватну власність визначено в Конституції недоторканною, вона може міняти форму виключно за погодженням попереднього власника. Це важливо, оскільки без власності люди в соціальному відношенні небагатого варті. Щоб проявити себе, людині необхідна матерія до творчості, і саме таку матерію уособлює приватна власність. В руках діючого субєкта вона становить приблизно те саме, що тіло в живописі для вираження душі (П.Гоген). Без власності людські чесноти залишаються не більш ніж презумпцією. Щоб показати вміння плавати, людям потрібна річка або океан. Саме цю «філософську» функцію виконує власність. Людина народжується без власності і, покидаючи цей світ, не забирає її з собою. Але обсяг власності, нагромадженої за життя людиною, символізує рівень її успіху, інтуїції, старанності, працелюбності, передбачливості.
Збагачення може стати патологічною, виключною метою. Але не збочення моралі становлять сутність сучасного капіталу. Для більшості процес збагачення є прямим втіленням економічної гри дорослих. Гри, в якій перемога може й не так важлива, як сама гра. Зрозуміти це в посттоталітарному світі не просто, але без такого розуміння українському суспільству не вирвати себе із жорстокої скрути.
К.Маркс не вірив, що людина-власник може зберегти свої позитивні якості (хоч історія й довела протилежне). Він не розумів, що людина як родова істота зуміє опанувати власність, так би мовити, «пережити» її. Оберігаючи людину від згубного впливу, марксові послідовники одержавили власність, поставивши біля неї управителів. Але чи не стало це виявом простої недовіри до людини, яка – вже через свою смертність – завжди є лише тимчасовим розпорядником нагромадженого? Настав час визнати це на конституційному рівні.
Конструкція влади в проекті побудована таким чином, що судова влада тлумачиться не як розгалуження державної, а як специфічна, окрема влада в державі. Для цього їй надаються спеціальні гарантії незалежності.
В модельному проекті проведено також ідею, що сильне місцеве самоврядування є запорукою демократії, а тому й свободи. Про місцеву владу сказано лаконічно, проте її повноваження окреслено як змістовні. Справжньою політичною автономією за проектом є Крим. Повноваження Республіки Крим обмежені тільки необхідним, процедура оскаржень таких обмежень в центр помякшена різними формами представництва (урядового, в Конституційному Суді).
Національні Збори є двопалатними, невеликими за кількістю своїх членів. Впорядкувати законодавчі справи можуть і 250 чоловік. Верхня палата (Палата земельних представників) передбачена не тільки для того щоб представляти інтереси земель, але й щоб внести ноту корисного консерватизму в те, що діятиметься на політичному олімпі. Досвідчені, делеговані землями представники місцевих політичних еліт мають змогу не тільки ефективно впливати на законодавчий процес, але й володіють важливими кадровими повноваженнями. Ці переваги мають врівноважуватись правом нижньої палати (Палати депутатів) самостійно вирішувати питання державного бюджету. І якщо якісно і кількісно Уряд матиме тенденцію до розширення, нижня палата завжди зможе зупинити фінансовими важелями хибну тенденцію.
Звісно, проект не може не мати недоліків. Але він свідомо створений як модельний документ, що дозволяє розглядати його функції в спеціальному ракурсі. Його завдання – не стільки впорядкувати хаос політичного та економічного життя в Україні, скільки продемонструвати конституційні можливості покоління, яке сьогодні знаходиться в стані інтелектуальної та емоційної зрілості. Саме цим людям адресується даний документ, саме їх він покликаний інтелектуально звабити. Зрештою показати, що надія на кращий конституційний устрій можлива, й що образ майбутнього вже сьогодні може бути схоплений правовими формами. А це, безперечно, вже на щось важить. На що саме, питання не до автора конституційного тексту.
2 березня 1994 р.
КОНСТИТУЦІЯ ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ВЛАДИ
Перед українською спільнотою стоїть достатньо нетрадиційне завдання доби. Воно складне, як і сама доба, і полягає в тому, щоб вперше в історії України освоїти демократичну владу в конституційній формі. Якщо про осягнення демократичної влади треба говорити окремо, то на окремий підхід важить і форма, в даному випадку конституційна. Розмова, власне, про неї.
Схоже, що уявлення про конституцію як про деперсоніфікований владний авторитет справедливе. «В той час, як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям дорівнює рабству, підкорення єдиним абстрактним правилам (яким би важким не був їхній тягар) забезпечує простір для найбільш широкої свободи та різноманітності», – писав Ф.Хайєк [1]. Інші політичні дослідження також вказують на подібний висновок. Метод особистого втручання, тим більше застосування дискреційних повноважень приводить суспільство до стану непевності, тривоги, розвиває в людях почуття «ірраціональності та небезпечності громадського співжиття». Ніхто не мириться виключно з персоніфікованими владними авторитетами, тому що останні шляхом опосередкованих впливів штовхають нас до сприйняття «заколотницької теорії суспільства» [2]. Отже, найвищим хазяїном має стати абстракція, слугами якої мають стати інститути публічної влади. «Абстрактне є право, здійснення його – держава», – говорив Гегель [3]. Проте право є не просто законом, так само як і конституція є не просто головним законом. Конституція уособлює квінтесенцію права, а разом з тим і те, що відрізняє право від законодавства. Право є більш універсальним, обєктивнішим від законодавства, в якому воно знаходить свою матеріалізацію. Остання ніколи повністю не співпадає з тим, що править за ідеал. Законодавство є, перш за все, результатом волевиявлення. Право ж ґрунтується не стільки на волі, скільки на розумі. Саме це сприяє єдності правових систем світу, їх незалежності від примхливих національних політик. В сенсі подібних розмірковувань створення конституцій є пошуком універсальних узагальнень, головних цінностей, наближенням до ідеального образу справедливості. Як писав Т.Гоббс, «закон не може бути проти розуму і... не літера є законом (тобто якась конструкція закону), а лише те, що відповідає наміру його творця» [4].
Намір творця буває не просто висловити. Пошуки справедливості тривають вічно, нові знахідки призводять до переоцінок і нових пошуків. Поступово виробляється правова традиція, яка, за виразом Х.Г.Гадамера, вимагає «згоди, прийняття, піклування». Традиція може стати частиною конституції, якщо вона має органічну здатність переходити через історичні злами. Тому й конституція, побудована на засадах традиції, на відміну від звичайного закону, не допускає простих людських домовленостей. Поза межами швидкоплинних людських емоцій та уподобань тут «природа речей завжди наполягає на своєму». Зміст конституційних норм є повязаний з сучасною цивілізацією та менталітетом. Законодавець, за виразом Р.Давида, «не може впливати на ці (принципові для права – В.Р.) елементи так, як і на нашу мову або спосіб мислення» [5]. Отже, в конституцію можна записувати або те, що відстоялося на протязі суттєвих термінів громадського співжиття, або ж, принаймні, те нове, що складається в житті органічно.
Раціональна економічна та політична діяльність розвиваються за власними закономірностями. Але це не означає, що всім подібним закономірностям є місце в конституції. Часто-густо вони складаються як далекі від справедливості, хоче ще від часів Фоми Аквінського відомо, що закон є протиправним, якщо він несправедливий. Конституція ж є головним гарантом справедливості. Уособленням справедливості в громадянському суспільстві є свобода, і тому конституція в першу чергу має протистояти її надмірним обмеженням. В цьому сенсі призначення конституцій полягає в тому, щоб захистити вільні поривання людини від брутального тиску завжди в чомусь обмеженої, обскурантистської влади. Конституція примушує владу бути моральною, не дозволяючи разом із тим перевищувати стандарти моральних вимог до людей. О.Солженіцин свого часу був правий, наголошуючи на органічній «скромності» права, оскільки право для нього – це «мінімум моральних вимог до людини, нижче яких вона вже є небезпечною для суспільства» [6].
Конституція – це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивного хаосу, «невпорядкованості» в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті (privacy). Саме тому конституція є не стільки упорядником громадянського життя, скільки гарантом проти його надмірної, а тому й протиправної, несправедливої організованості, регламентованості тощо.
В рамках соціалістичної парадигми співжиття ми звикли ставитися до конституції як до «юридичного генерала» (дана якість права аналізувалася в науці) – почасти поблажливого, іноді схильного до демагогічного резонерства, а проте в своїй основі завжди самовладно-пірамідального, зверхнього.
Не викликає сумнівів, що конституція протистоїть політичному та юридичному свавіллю. Але, перш за все, вона гарантує суспільство проти крайнощів політичного, ідейного обскурантизму, монотеїзму, зазіхань персонально уособленої влади на владу абстрактно-юридичну. В пошуках пізнання підвалин конституціоналізму ми іноді доходимо несподіваних для себе висновків, внаслідок чого час від часу зрікаємося застарілих уявлень, як-от у випадку з думкою про конституцію, як про кодекс засад громадянського колективізму. Вдало складені конституції боронять індивідуалістичні цінності не гірше від колективістичних, заперечуючи мало не всі утилітарні аргументи для вторгнення держави та її агентів в сферу приватного життя, індивідуальних субєктивних прав і свобод. Зрозуміло, що перш ніж стати конституційним, такий підхід повинен був мати потужну традицію. Ф.Бродель в описі Голландії XVII століття підкреслює індивідуальну свободу як первісний імператив: «Торгівля є абсолютно вільною, купцям абсолютно нічого не наказують, у них немає правил, яким належало б коритися, окрім правил їх власного інтересу» [7]. Марксизм також не заперечував того, щоб закони були виразом громадянських потреб та інтересів. Однак він схибив в уявленні, що ці інтереси можна пізнати на перспективу багатьох поколінь. Існує й більш тонкий аспект. Певна частина законів людського співжиття діє в спосіб, який не дозволяє чітко окреслити поведінку, засновану на таких законах. Однак сама присутність даних органічних законів сумнівів не викликає. Свого часу М.Бакунін називав їх «законами соціального тіла» [8], які неприпустимо плутати з політичними або юридичними законами. Такі закони не надаються до адекватного мовного вираження і можуть бути юридично забезпечені виключно гарантіями свободи. До подібних законів належать закони ринку, мистецьких уподобань, коливань громадських настроїв тощо. Це добре розумів ще Ч.Беккаріа, який не раз підкреслював, що єдиною сталою рисою суспільства є його вічна нестабільність, динамізм, мінливість образу справедливості [9].
Зовні дія таких законів може проявлятися в стохастичних коливаннях ринкової конюнктури, флуктуаціях політичної влади, хаотичних волевиявленнях громадських верств, як-от наприкінці 60-х років XX століття в Європі та США. З остраху перед некомпетентним вторгненням організованих інституцій в сферу вічно мінливого виробилась переконаність в тому, що право є не тільки інструментом уряду, але й обмежувачем його активності. Тому досконалими є такі конституції, які правлять за уздечку для вождів і народів (П.А.Гольбах) [10]. Сила законів міститься в їхній мудрості, а не в їх суворості, говорив Ж.Ж.Руссо, ненавмисне підкреслюючи тим самим відокремленість авторитету права від авторитету живої влади [11]. Виглядає так, що протистояння анонімного авторитету конституційних законів і персоніфікованої влади бере свій початок ще від англійської Великої хартії (1215), коли на боці права виступили широкі верстви політичних «аматорів», а на боці персоніфікованого авторитету влади – завжди політично професійна аристократія.
Більш цікавим, однак, є те, що персоніфікована влада частіше виступає як засіб боротьби з ентропією (Н.Вінер інтерпретує управління як боротьбу з ентропією) [12], в той час як право є підвалиною свободи – тобто стану, який ставиться до ентропії нейтрально.
Те, що конституції розвинених країн відстоюють пріоритет свободи (включно з ризиками демократії та хаосу), а не стабільності на основі доктрини порядку добре ілюструється прикладами. Ще на початку XIII століття англійська Велика хартія піклується про «свободу», «недоторканність прав», «невідємні свободи» церкви; вживає поняття «вільної людини», яку не можна «затримати, арештувати, позбавити майна», «поставити поза законом», «вигнати», «розорити» інакше, як тільки «за законним вироком рівних їй та по праву країни» (п.39). Свобода виїзду з Англії та повернення до неї гарантується не тільки купцям (п. 41), але й «кожному» (п. 42). Англійський Білль про права (1689) забороняє судам обмежувати «свободу слова, суджень та актів» в парламенті (п. 9), оголошує принцип вільних виборів, обмежує всіляко владу корони, дозволяючи відстоювати «вказані й викладені тут обмеження... корони, всіма своїми силами, не зупиняючись перед жертвами ні життям, ні майном, проти всіх осіб, які вчинятимуть щось супротивне цьому» [13].
Декларація незалежності США (1776) проголошує, що «коли довга низка зловживань і правопорушень влади, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизмові, тоді народ має право і обовязок повалити цей уряд і встановити нову форму забезпечення народу в майбутньому» [14].
Про опозицію свободи та надмірної регламентації громадянського життя йдеться у девятій поправці до Конституції США (1791): «Перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитися для заперечення чи обмеження інших прав, що належать народові» [15]. Декларація прав людини і громадянина, прийнята Національними зборами Франції (1789) проголошує, що метою «будь-якого політичного обєднання є збереження органічних та невідємних прав людини. Ці права суть свобода, власність, безпека й спротив гнобленню» (п. 2). Свобода дістає юридичне тлумачення також в п. 4 як «можливість вчиняти все, що не перешкоджає іншому: таким чином, здійснення органічних прав кожної людини має лише ті обмеження, які забезпечують іншим членам суспільства можливість користуватися цими ж правами» [16]. Конституція ФРН (1949) в ст. 20, абзац 4 (1968) проголошує: «Всі німці мають чинити опір всякому, хто намагатиметься ліквідувати цей (демократичний – В.Р.) устрій, якщо інші засоби не можуть бути використані» [17]. Характерно, що й «право народу мати й носити зброю», яке «не повинно обмежуватися», передбачено в Конституції США (1791) не для індивідуального самозахисту, як це часто сприймається, а для забезпечення «безпеки держави», тобто з політичних міркувань.
Підсумовуючи наведені приклади, можна сказати, що унікальність конституції проявляється не стільки в тому, що вона очолює систему законодавства, скільки в тому, що вона протистоїть органічним вадам останньої, завжди залишаючись в своїх кращих зразках гарантом свободи народу і тільки потім дбаючи про те, що ми називаємо безпекою та порядком. Для усвідомлення цього навіть не обовязково мати професійну правосвідомість. Як зазначає С.Залигін, юриспруденції відводиться роль захисника і частково тлумача таких понять, як совість, справедливість, але їй не дозволяється виступати їхнім творцем або ж відкривачем [18].
Характерно, що й наука конституційного права розглядається вченими як така, що має невисокий (з можливих у науці) ступінь консенсусу, тобто вона, за виразом Т.Куна, не вкладається в жодну парадигму. Не дивно, що й політичну науку, яка дає зміст більшості конституційних категорій і понять західні дослідники відносять до однієї з найменш кодифікованих, мало інтегрованих за своєю природою наук [19].
Як вважають дослідники, в науках про людську поведінку можливою є лише відносна раціоналізація. Як пише М.Блок, «ми суттєво викривили б проблему причин в історії, якби завжди й усюди зводили її до проблеми усвідомлених мотивів» [20]. Саме тому, що конституція має справу з суспільством як обєктом впливу в цілому, вона, на відміну від звичайних законів, рахується не тільки з раціональними аспектами людської поведінки, але й виходить за межі тривіального раціоналізму. Пошуки таких зон конституційного впливу, а також адекватних їм конституційних оболонок, засобів опосередкування становить рафіновану частину конституціоналізму як науки і практики. Саме тому спроби конюнктурного написання конституцій дуже часто завершуються фіаско. Проблема є надто складною, щоб бути вирішеною на теренах суто механістичних, раціоналістичних уявлень.
Якщо ми поділяємо тезу А.Швейцера про те, що на певному етапі еволюції зовнішня організація суспільства починає здійснюватися коштом, переважно, духовного життя [21], то з цього випливає, що й в політиці надія на краще міститься в духовному початку, вільній інтуїції, уяві, смакові, власне, культурі. Щоб бути ефективною, політична культура прагне до відкритості. Цьому перешкоджає надмірна регламентація, екстраполяція права на зони, які звичайно не є обєктом правового регулювання. Тому ефективна політика зацікавлена в тому, щоб «особистості та ідеї», крім тих, які уособлюють владу, не підпадали під надмірну дію законодавства або державних інституцій.
Це розуміли батьки-засновники найпотужнішої демократії світу, записавши в першій поправці до Конституції США (1791), що законодавча влада «не має права видавати законів на впровадження будь-якої релігії чи заборону вільно виконувати її, а також не має права видавати законів, що обмежували б свободу слова, преси та права народу мирно збиратися й звертатися до уряду, просячи усунути якусь кривду» [22].
На перший погляд може здаватися, що конституція, яка гарантує стан некерованої свободи, суперечить очікуванням людей, які «в своєму приватному житті є полоненими страхом», бо боротьба за престиж і страх перед банкрутством призводять до стресів. Захистом же від стресу є гарантована стабільність, керований порядок. Проте не варто надмірно узагальнювати клінічні випадки. Конституції, які дбають тільки про порядок є більш загрозливими для людей, аніж ті, які дбають переважно про свободу.
Відомо, що свобода особливо цікавить «єретичний» тип особистостей, які раніше від інших зрікаються старих зразків мислення та поведінки. Відомо також, що сама такими є ті, кого прийнято називати творцями. Тому якщо конституція, керуючись уподобаннями примітивної більшості, уникає лібералізму й терпимості, то це може привести до потрясінь, невигідних всім. Як вважав Т.Кун, політичні революції є «спрямованими на зміну політичних інститутів засобами, які саме ці інститути забороняють. Тому успіх революцій примушує частково відмовлятися від одних інститутів на користь інших, а в проміжку між ними суспільство взагалі не керується інститутами» [23]. Внаслідок штучної конфронтації суспільство втрачає духовну єдність, страждання одних не виправдовують торжества інших, громадський же загал на довгий час виключається з того, що прийнято вважати прогресом.
Тому оптимальна конституція має бути, висловлюючись метафорично, строєм вільного крою. Або ж, якщо кравецьку метафору замінити на архітектурну, вона мусить бути конструкцією на засадах rambler style. Попри весь свій лаконізм, досконала конституція стоїть далеко від того, щоб нехтувати особливим, самобутнім, індивідуальним, незвичним. Правий був Гегель, вказуючи, що «внаслідок системи приватних устремлінь право робиться зовнішньо необхідним в якості захисника особливості» [24]. У законів та декретів, писав досвідчений в політиці М.Рокар, є свої кордони, яких треба дотримуватися. Звісно, з цим можна не погоджуватися. Як відомо, Платона свого часу дратувала присутність в суспільному житті окремих «дивних» законів, якими керуються люди. Оскільки Платон не любив політичної розмаїтості, то створив модель політичної автаркії з кришталево прозорою ієрархією внутрішніх стосунків. Він не вірив, що гарантія стабільності на засадах довіри перевершує гарантію стабільності на основі контролю. Навряд, чи йому здалася б переконливою пізніша думка Т. де Шардена про те, що «дещо розвивається в світі через наше посередництво, можливо, нашим рахунком, і головне тут те, що ми помічаємо: в цій великій грі ми є одночасно гравцями, картами і закладом» [25]. Можливо, для Платона була б ближчою ідея про те, що людина є громадською істотою за законами місця, де їй випало народитися. А тому для тих, хто виріс в тюрмі, тюремні закони правитимуть за дороговказ [26]. Однак раби все-таки колись прокидаються. Свобода, народний суверенітет, демократія, розділення влад стали універсальними надбаннями цивілізації.
Повертаючись до конституції, слід зауважити, що її механізм гарантій свободи не є простим, іноді його функціонування сприймається як парадоксальне. Наприклад, конституція, яка «дозволяє» свободу, є більш патерналістською ніж та, яка свободу обмежує. Оптимальним тут є метод невтручання. Як вказує В.Нерсесянц, логіка правової регуляції вимагає для вираження більшої міри свободи вживати заборону, а для означення меншої міри, навпаки, дозвіл [27]. Принцип верховенства права краще узгоджується з існуванням «білих плям» в забезпеченні свободи, ніж з її недосконалою регламентацією.
Філософія просвітителів – від Д.Локка до І.Канта наполягає на тому, що в суспільстві автономним субєктам має бути категорично дозволено думати так, як вони думають, відкрито висловлювати все, що вони хотіли б сказати, вільно розпоряджатися своїми силами, здібностями та майном. Поняття «категорично дозволеного», тобто дозволеного безумовно, незалежно від будь-яких міркувань передає загальний зміст інтелектуальної свободи. Категоричний дозвіл в даному випадку співпадає з абсолютною забороною державі та її агентам втручатися в сферу особистих прав індивіда, свободу його інтелектуального життя.
Відомо, що Д.Локк поділяв закони, яким вимушено підпорядковуються люди, на Божественні, громадянські та закони громадської думки [28]. Ймовірно, що органічні конституції мають дбати про другі з них, схиляючись перед першими. Цікаво, що К.Поппер до категорії «нормативних законів» відносив Десять заповідей разом з правилами виборів у парламент та законами афінського полісу. Адже всі вони принципово відрізняються від органічних законів тим, що описують не факти, а умовні орієнтири людської поведінки [29].
Важливо також, що закони, які діють в суспільстві, не робляться громадянськими законами автоматично, а часто-густо лишаються нормами індивідуальної поведінки. За Дж.С.Міллем, громадянські закони являють собою не більше, ніж «закони дій та емоцій людей», тобто вони залишаються «законами індивідуальної людської натури». Проте, обєднуючись в суспільство, люди не повинні принижувати свою індивідуальність – цю думку Дж.С.Мілла особливо підкреслює К.Поппер.
Все це не просто сприймається в посттоталітарному середовищі, хоча у відкритих суспільствах це мало не трюїзми. Зокрема, у Р.Рейгана знаходимо: «Треба довіряти людям, вірити, що кожна людина може стати великою, може сама розпоряджатися своєю долею... Тільки коли люди здатні вірити, творити й будувати, тільки коли кожен особисто є зацікавленим в долі своєї країни і кожен є вільним ризикувати й одержувати плоди успіху – тільки тоді виникає динамічне, заможне, прогресивне і вільне суспільство» [30].
Якщо погодитися з тим, що змістом конституції має стати гуманність, заснована на індивідуальних цінностях, то й тут найголовнішою з них слід визнати свободу. «Підвалиною права, – писав Гегель, – є взагалі духовне, і найближчим місцем та висхідною точкою – воля, яка вільна; так що свобода є її субстанцією» [31]. Звичайно, якщо метою права проголосити виключно свободу, тоді невдовзі запанують свавілля й право сильного. Отже, в своїх кращих інтенціях право автоматично скеровується до певної міри свободи, яка сама по собі виразно не окреслена, тобто до певного співвідношення хаосу і порядку, вільної волі та її обмежень. Надлишок свободи – небезпечна річ, говорив С.Лем. Мало свободи – погано, багато – також погано [32].
Оскільки встановити фіксовану міру свободи в праві неможливо, сучасна правова система органічно складається як біполярна. Отже, частина норм в ній «дбає» про свободу, решта – про порядок. Проте свобода все-таки важливіша за порядок, й тому серце органічної правової системи – конституція – опиняється на боці свободи.
Решта ж права дбає про порядок і стабільність. В не зовсім політично здорових соціумах цього не усвідомлюють, скеровуючи також і конституцію на захист порядку. Наслідки подібного ставлення добре відомі. Громадський загал занурюється в нудьгу та фрустрацію, розкошують обскурантистські ідеології, почуття повноти життя поступово втрачається, економіка призупиняє свій поступ, оригінальна творча активність опиняється на маргінесі, інтелектуальна еліта емігрує в пошуках більш вільних світів.
Слід зазначити, що в правовому сенсі свободу не треба розуміти надто рафіновано, філософськи-вишукано. Йдеться, перш за все, про свободу підприємництва, політичних виборів, пересування, слова, приватного життя, власне, будь-яких ініціатив, починаючи від абстрактного мислення й завершуючи «шаленим марнотратством». Лицемірні політики та ідеологи іноді говорять, що головне – це духовна свобода, якій не перешкоджає навіть тотальний порядок. Проте духовна свобода в умовах зовнішньої несвободи є фікцією, інтелектуально чесні юристи це розуміли завжди. Зокрема Б.Кістяківський писав: «Головним й найбільш суттєвим змістом права є свобода. Право – це свобода зовнішня, відносна, зумовлена громадянським середовищем. Проте внутрішня, менш відносна духовна свобода можлива лише за умови існування свободи зовнішньої й остання є найкращою школою для першої» [33]. І далі: «...Треба прямо наполягати на тому, що право існує тільки там, де є свобода особистості. В цьому сенсі правовий порядок є системою відносин, при яких всі члени даного суспільства володіють найбільшою свободою дії та самовизначення» [33]. Не можна боятися свободи, свобода є найкращим гарантом порядку і там, де існує свобода, політична злагода складається якнайшвидше.
За спостереженням В.Ебенстайна, ідея вигідності свободи для порядку, висловлена ще в 1690 році Д.Локком, була підтверджена потім неодноразово, так що правління народу в поєднанні з правом на повалення тиранічного уряду стало «найкращою перешкодою повстанню». Зокрема, британська та американська конституційні системи, засновані на «праві повстання», виявилися найбільш стабільними в світі. Ця теза стосується й таких волелюбних країн як Голландія, Швейцарія, країни Скандинавії [34]. Отже, зовсім не схибив І.Кант, дійшовши свого часу висновку про те, що «державний устрій, заснований на найбільшій свободі людей у відповідності із законами, завдяки яким свобода кожного є сумісною із свободою всіх інших (я не говорю про найвище щастя, оскільки воно має зявитися само по собі), є в усякому випадку необхідна ідея, яку слід брати за основу при складанні не тільки конституції держави, але й будь-якого окремого закону» [35].
Оскільки ця ідея була закладена в американську конституційну модель, не дивно, що головну частину Конституції США становить Білль про права. Цей принцип має обовязковий характер для цілої категорії країн. Ядром, так званої, «неписаної» конституції Великобританії є також сукупність біллів про громадянські права. Водночас у світі існують конституції, які ґрунтуються на доктрині порядку, що й дало привід Р.Рейганові підкреслити виключність Конституції США, «яка відрізняється від усіх інших тим, що в ній народ вказує урядові, що він може робити», а також тим, що «найважливіші слова в ній – «Ми, народ», її найважливіший принцип – свобода» [36]. Втім, унікальності та яскравості американської конституції ніхто не заперечує.
Конституції соціалістичного світу не змогли виробити ефективних гарантій людської свободи. Всі вони були етично максималістськими, звязаними марксистською доктриною та поміркованими за своєю літературною формою. Яких тільки функцій в них не вбачали: охоронну, програмову, нормативної орієнтації тощо. Як тут не згадати Ж.Мельє, який в казуїстиці сучасних йому законів вбачав «таємні системи несправедливості». Чи не нас попереджав французький священик? «Всі ви, скільки вас є, й всі подібні до вас не повинні бачити в них (законах – В.Р.) що-небудь інше, ніж таємні системи несправедливості» [37].
Кожна конституційна система має свої засади. В США це вільні принципи англійської конституції у поєднанні з природним правом та здоровим глуздом [38], у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Колись Е.Лінкольн навіть назвав конституційні засади Т.Джефферсона «аксіомами вільного суспільства». Юристам також добре відомі «чотири свободи» Ф.Рузвельта, нормативні принципи В.Вільсона тощо. Проте, як писав Р.Давід, в правових системах важливими є не стільки норми, скільки загальна структура права, вживані у ньому класифікації, концепції, тип регулювання [39]. Правові засади, записані в Конституції України почнуть діяти не відразу. Але в будь-якому випадку їх дія буде глибокою, бо така вже особливість конституційного регулювання. Тому краще написати десять поміркованих конституційних проектів, зупинившись на одинадцятому найкращому, ніж легітимізувати перший-ліпший проект, посилаючись на конюнктурні вимоги часу.
Як свого часу влучно сказав Е.Берн, «щоб одержати леді, треба розпочинати з бабці». Тобто «якщо ми хочемо, щоб коли-небудь життя стало більш теплим та чесним, ми повинні перестати бути холодними й лицемірними вже тепер» [40]. Повертаючись до конституційної матерії, варто наголосити на тому, що сьогодні в Україні йдеться не про окреслення рис майбутнього раю (ми це мали в неперевершених формах в 1919, 1937, 1978 роках), а про захист реальних цінностей та пріоритетів, однозначний вибір на користь свободи.
Конституція не може, як це не прикро для К.А.Гельвеція, «дати проект можливого громадянського стану, ...вирахувати вірогідність щастя людей» [41]. Проте вона може розвязати їм руки, розкріпачити мозок, звільнити душу для пошуків щастя шляхами, які кожен обиратиме незалежно від чужих уподобань. Якщо постсоціалістична правова думка хоче зробити внесок в скарбницю світового конституційного досвіду, то цей внесок міг би обмежитися конституційним правом громадян на не конформну поведінку. Люди в соціалістичному світі надто настраждалися від шаблонів, щоб і надалі примусити себе рахуватися з ними. Як писав вже згадуваний Б.Кітяківський, «тенденція до дрібязкової регламентації й регулювання всіх громадських відносин статтями писаних законів є притаманною поліцейській державі, вона становить її характерну ознаку на відміну від держави правової» [42].
Саме глибинні інтереси свободи, органічного нонконформізму засуджують середньовічну одержимість ідеєю раціоналізації безконечного (А.Уайтхед); сліпу віру в універсальність законів небесної механіки (Х.-Г.Гадамер); машинізацію, що веде до вигод централізму (М.Хайдеггер); поверховість просвітителів XVIII століття, які сприймали суспільство в якості годинникового механізму (Г.Честертон); математизацію природознавства (М.Бердяєв); катастрофічні спроби керування людьми за правилами лінійного процесора (Р.Абельсон) тощо.
Втім, конституції повинні бути не тільки свободолюбними, але й «скромними». Інтелектуальне життя народу є багатшим за можливості будь-якого прогнозу. «Наскільки ж засліплені ті, – писав Гегель, – хто вважає, що можна зберегти установи, конституції, закони, живий дух яких зник і які більше не відповідають моралі, потребам і поглядам людей...» [43]. Науці відомі спільноти комах, життя яких повністю підкоряється шаблону. Іноді подібні організації досягають навіть відносно складних цілей. В них також, за визначенням А.Уайтхеда, виділяються корови, воїни, робітники, підмітальники й королеви. Вони навіть здатні піклуватися про віддалене в часі майбутнє, якщо за одиницю часу прийняти життя комахи. Проте люди за такою схемою щасливо існувати не можуть. Створені людьми політичні мурашники погано піддаються аргументам абстрактної критики, бо їх існування є панегіриком раціонального початку. Отже, вони розкладаються та відходять у небуття не внаслідок критики, а під тиском емоцій, головною з яких є відчуття втрати сенсу індивідуальних змагань, втрати відчуття щастя або надії на нього. Так живі емоції руйнують створені розумом політико-юридичні фікції.
«Проблеми права, – писав свого часу Н.Вінер, – можна розглядати як комунікативні та кібернетичні, тобто вони є проблемами впорядкованості та повторюваності управління певними критичними станами» [44]. Але Н.Вінер правий лише при умові, що за дужки подібного розуміння винесено конституції, мету яких становить не впорядкованість, а свобода. Тому Н.Вінер правий лише тактично, але не стратегічно. Крім того, те, що повторюється за посередництвом зміни поколінь, є повторенням лише умовно. Ніщо не є новим під місяцем, а разом з тим новим є все.
Зберегти сталі форми в динамічних системах, можна, як відомо, лише за рахунок деградації. Уникнути деградації суспільства за допомогою права можна в різний спосіб. Свободу можна охороняти лаконічною конституцією, як-от у США, або сукупністю біллів про права, як-от у Великобританії. Кожен народ має свій державний устрій, і те, що є органічним для Пруссії, виглядає цілком непридатним для англійців, говорив Гегель. Політичний світ є багатим за формами. Строкатим є також світ правових форм, зокрема, конституцій. Проте й у цьому світі існують певні незмінні імперативи.
Більшовизм намагався повернути людей під владу персоніфікованого авторитету, що було регресом, оскільки світ на той час вже переконався в перевагах авторитету закону. В країнах загального права, як відомо, не було тоталітаризму. Даний факт діє на професійну уяву й змушує нас до аналізу, який має особливе значення в Україні. Нам не бракує фахівців в галузі конституційного права, ми також маємо доступ до найкращих конституційних зразків. Цілком прийнятним є також досвід західних експертів. Крім того, українці мають досвід конституційних змагань від П.Орлика до Конституції УНР 1918 року. Єдине, чого нам справді бракує, це внутрішньої розкутості, вільної свідомості, свободи духу.
Зрештою, треба визнати, що в умовах панування державної форми власності ми так і не станемо вільними. Свобода за таких обставин завжди буде перетворюватися на власну пародію. Отже дарма надалі переписувати західні конституційні зразки, як ми це спочатку намагалися робити. Конституції унікальні, як і дух народу, хоча юридично всі вони обертаються довкола універсальних тем. Тематично єдиною є й світова поезія, проте ніхто не переплутає Шевченків «Кобзар» з «Листям трави» У.Уїтмена.
В умовах панування соціалістичних стереотипів люди не можуть жити як раби, а думати як вільні. Дарма, що наші актори можуть зіграти моделі життєвих стосунків з пєс С.Беккета або О.Вайлда. Адже вони поки що не можуть жити за цими моделями, як це органічно відбувається в західному світі. В цьому прочитується реальний драматизм українського сьогодення, коли замість повсякденного щастя люди мають поки що тільки надію на нього.
ПОСИЛАННЯ НА ДЖЕРЕЛА
1. Хайек Ф. Преступная самонадеянность. – М.: Новости, 1992. – С. 111-112.
2. Поппер К. Открытое общество и его враги. Том 2. – М.: Феникс, 1992. – С. 155-156.
3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 380.
4. Гоббс Т. Левиафан. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1936. – С. 211.
5. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – С. 39.
6. Солженицын А. Как нам обустроить Россию // Литературная газета, 18 октября 1990.
7. Бродель Ф. Время мира. Т.З. – М.: Прогресс, 1992. – С. 204-205.
8. Бакунин М.А. Философия, социология, политика. – М.: Правда, 1989. – С. 87-88.
9. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Изд-во НКЮ СССР, 1939. – С. 189.
10. Гольбах П.А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1963. – С. 286.
11. Руссо Ж.Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969. – С. 117.
12. Поваров Г.Н. Ампер и кибернетика. – М.: Советское радио, 1977. – С. 59.
13. Дурденевский В.Н. Иностранное конституционное право в избранных образцах. – Ленинград: Государственное изд-во, 1925. – С. 137-138, 143, 145.
14. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 49.
15. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 80.
16. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 179.
17. Конституции буржуазных государств. – М.: Юридическая литература, 1982. – С. 178.
18. Залыгин С. К вопросу о бессмертии. – Новый мир, № 1, 1989. – С. 24.
19. Коул С. Существует ли иерархия научных дисциплин // Социальные показатели в системе научно-технической политики. – М.: Прогресс, 1987. – С. 402, 406-407.
20. Блок М. Апология истории. – М.: Наука, 1987. – С. 110.
21. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.: Прогресс, 1992. – С. 52.
22. Марголін А. Державний устрій США. – Нью-Йорк: УВАН, 1956. – С. 78.
23. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – С. 129-130.
24. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 246.
25. Шарден П.Т. де. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – С. 183.
26. Анчел Е. Этос и история. – М.: Мысль, 1988. – С. 75.
27. Нерсесянц В. Правовое государство: история и современность. – Вопросы философии, № 2, 1989. – С. 14.
28. Локк Д. Сочинения в трех томах. Т.1. – М.: Мысль, 1985. – С. 406.
29. Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.1. – М.: Феникс 1992. – С. 92.
30. Рейган Р. Жизнь по-американски. – М.: Новости, 1992. – С. 472.
31. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 67.
32. Лем С. Фантаст и футуролог С.Лем (интервью) // Литературная газета, 14 ноября, 1990. – С. 15.
33. Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. – М.: Новое время, 1990. – С. 126, 137.
34. Эбенстайн В. Государь, государство, общество // Знание-сила, № 9, 1990. – С. 73.
35. Кант И. Сочинения в шести томах. Т. 3. – М.: Мысль, 1964. – С. 351-352.
36. Рейган Р. Жизнь по-американски. – М.: Новости, 1992. – С. 722.
37. Мелье Ж. Завещание. Т. 3. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – С. 350.
38. Джефферсон Т. Автобиография. – М.: Наука, 1990. – С. 171.
39. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М.: Прогресс, 1988. – С. 280.
40. Берн Э. Секс в человеческой любви. – М.: Московский кадровый центр, 1990. – С. 77.
41. Гельвеций К.А. Сочинения в двух томах. Т.1. – М.: Мысль, 1973. – С. 91.
42. Кистяковский Б. В защиту права // Вехи. – М.: Новое время, 1990. – С.144.
43. Гегель Г.В.Ф. Политические произведения. – М.: Наука. 1978. – С. 50.
44. Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Иностранная литература, 1958. – С. 117.
[1] Автор тексту проекту Конституції – конституційний експерт Харківської правозахисної групи, кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Національної юридичної академії України і мені Ярослава Мудрого Всеволод Речицький.