Згадуючи Сергія Параджанова…
30 січня 2008 року в Національному художньому музеї України вперше за чотирнадцять років відкрито виставку художніх творів Сергія Параджанова з колекції музею його імені в Єревані. За ці 14 років Єреванський Музей Параджанова їздив зі своїми виставками до 48 країн світу (останню було представлено в Луврі минулого року). Але впродовж усіх цих років дирекція Музею відмовлялась приїжджати до України. Чому?
1994 року у виставкових залах музею Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі у присутності творчої інтелігенції Києва Музей Параджанова презентував свою експозицію. Для нас всіх це було великим святом, проте для пам’яті Параджанова і його сім’ї це обернулось черговою драмою. Працівники Музею, покидаючи Київ, сказали, що страждання Параджанова в Україні продовжуються, і що більше вони сюди ніколи не повернуться. Справа у тому, що, здавалося би, в уже вільній Україні, яка би мала вшанувати пам’ять свого сина, добре ім’я Сергія Параджанова знову було залито брудом: під час виставки були відтворені ганебні наклепи радянської пропаганди, яка багато років старанно працювала над створенням облудного образу митця.
В одному з документальних фільмів є кадри інтерв’ю з Параджановим, де він говорить: «Я помщуся Україні, помщуся своєю любов’ю». Параджанов народився в Грузії, покинутий, принижений і забутий повернувся помирати до Вірменії, але його творчий геній визрів і відбувся саме в Україні. Радянська влада впродовж 15 років не пускала його жити і працювати в Києві. Повернутись в Україну – це була його мрія. Сергій Параджанов був режисером і художником, якого після «Тіней забутих предків» впізнав і визнав весь цивілізований світ. Він не був дисидентом, проте він став «дисидентом»: його творчість була вільною, його дух був духом вільної людини. Саме тому проти нього запустили всі нищівні механізми тоталітарного режиму. Від цієї руйнівної сили постраждав не тільки сам Параджанов, але і його родина – дружина і син. Важко уявити ті моральні збитки, яких вони зазнали тоді, і які досі відчувають на собі ці милі люди, корінні кияни і громадяни України. Жодні компенсації не повернуть Світлані, дружині Параджанова, років понівеченого життя.
Музей Параджанова привіз свою дивовижну колекцію, і тепер з довірою і хвилюванням чекає, як саме прийме сьогоднішня Україна Параджанова і що принесе цього разу йому і його родині ця виставка. Чи обернеться це черговим розчаруванням, чи Параджанов нарешті повернеться додому, де на нього чекають з любов’ю і почестями. Ми умовно називаємо цю виставку «поверненням Параджанова в Україну», і більше за все нам хочеться, щоб ця умовна назва себе виправдала.
Коли відкриється виставка і десятки тисяч людей відвідають Художній музей, в пресі і серед інтелігенції знову постануть питання, пов’язані з іменем Параджанова. Сподіваюся, що Параджанов реабілітований суспільством і творчою елітою України, але разом з тим боюсь, що весь кегебістький бруд і наклепи можуть досі домінувати у суспільній думці і знову виплисти на поверхню.
На жаль, більшість існуючих на сьогоднішній день «журналістських розслідувань» про так звану «справу Параджанова» часто обмежуються вишукуванням брудних подробиць на поталу жовтій пресі. Я закликаю усіх журналістів: будьте розважливі з тим, що пишете і що читаєте. Захистіть найдорожче: життя і честь людини, хай навіть зараз це життя живе лише в нашій пам’яті.
В листах Параджанова з «зони» є не тільки гіркота: там є безліч теплих слів підтримки для родини і друзів, турбота за долю своїх близьких. Цей чоловік зумів вистояти під жахливим навалом радянського режиму. Важко сьогодні бодай уявити що таке життя під постійним тиском і наглядом КДБ, життя, в якому страх стає найголовнішим з відчуттів. Якщо спробувати хоча б уявити таке – це страшно, це дуже страшно навіть у безпечних фантазіях. Так, Параджанов мав епатажну натуру. Навіть багато його друзів розказують про його різкі слова і зухвалі витівки. Проте вся ця епатажність, вся ця трагікомедія, яку він влаштовував, насправді була лише своєрідним параджановським театром, зумисною виставою для дратування радянських можновладців і ханжей. У Параджанова, який був людиною творчою, вразливою і волелюбною, це було лише формою захисної реакції на жорстокість і цинізм тоталітарної реальності.
Параджанову не потрібна реабілітація: він давно реабілітував себе своїм життям, своєю творчістю і своїми стражданнями. Реабілітація імені Параджанова потрібна Україні. Як у будь-якої посттоталітарної країни, у сучасної України є те сумне минуле, за яке вона не несе відповідальності, проте в ім’я справедливості несе обов’язок встановлення історичної правди. Україна вже багато зробила на цьому шляху: пам’ять про Голодомор, вшанування патріотів з УПА, правда про Чорнобиль. Настав час для наступного кроку: документи для реабілітації Параджанова вже давно готові і лежать у відповідних органах, чекаючи на своє оприлюднення.
1974 року в Україні його судили і відправили «по етапу». З тих пір пройшло 34 роки, 17 з яких Україна є незалежною державою. Українська і світова спільнота мають природні очікування: чи буде нарешті реабілітоване добре ім’я Сергія Параджанова в Україні.
27.01.2008
Фото з альбому "Сергій Параджанов. Колажі. Графіка. Твори декоративного мистецтва" – К. "Дух і Літера", 2008.