MENU

Подібні статті

Ла Страда-Україна наголошує на необхідності роботи з дітьми трудових мігрантівУкраїна недостатньо захищає своїх трудових мігрантів: МОМВибір російських дисидентів: еміграція або в’язницяКС визнав, що Кабмін незаконно ліквідував Держдепартамент у справах громадянства та імміграціїПротидія незаконній міграції та права іноземцівПрезидент знову зупинив дію постанову про утворення Державної міграційної службиНериторичні запитання до міністра внутрішніх справЧи можна міліції доручати державну міграційну політику?Нове відомство із міграції стане підрозділом МВСМін’юст виступає за створення спеціального органу у сфері міграціїЮщенко заявляє, що міграційні ухвали Кабміну суперечать КонституціїНа Буковині вважають, що однією з причин трудової міграції є високий рівень насильства у сім’їУ Cокирянській колонії засуджених годують хлібом із черв’якамиБажаєш мати роботу – працюй та помовчуй«Патріоти» проти іммігрантів

Добре там, де нас нема?

17.02.2008

15 лютого у приміщенні Тернопільської міської ради нагороджували переможців конкурсу творчих учнівських робіт «Добре там, де нас нема?», присвячених проблемі заробітчанства українців за кордоном. У ній юні тернополяни висловлюють свій протест проти вимушеної трудової еміграції українців, наслідком якої є руйнування українських сімей, позбавлення дітей батьківського тепла.
ЇЇ видання фінансово підтримала програма "Матра Кап", Посольства Нідерландів. Збірку "Добре там, де нас нема" видано двохтисячним тиражем. Її безкоштовно даруватимуть волонтери у ОВІРі потенційним емігрантам.
Крім дипломів та відзнак переможці конкурсу поїдуть у туристичну мандрівку Тернопільщиною. А кращі малюнки учасників конкурсу будуть розміщені на білбордах нашого міста.
Христина Левченко, учениця Української гімназії, дипломантка конкурсу: " Я ніколи не пишу з-під палки і завжди пишу те, що насправді відчуваю. Я вдячна Богу, що моя родина не була в такій ситуації, але більшість сімейна жаль розпадаються, бо люди роз’їжджаються по різних країнах, а діти залишаються тут самі. Мені важко бачити, як вони намагаються забути ту ситуацію і вдаються до негативних засобів. Я не можу допомогти цим людям, але можливо, коли вони почують мій заклик, то добре подумають перед тим, як роз’їхатись."

Дячук Ольга: "Холодні Блакитні вітри"

Ну, що там? - питає мене маленька сестричка, обвиваючи обіймами мою шию.
- Тихо...
- А мама як?
- Все ніби нормально...
Раптом почувся вибух. Разом вибухнули шпалеровані стіни, холодна підлога, консервні банки і пляшки із зеленавого шкла. Іскристий мамин напівкрик-напівзойк змусив розсуватися залізобетонні стіни і сипатися минулорічним снігом шпаклівку на наші голови. Сварка. Напевно, остання...
"Боже, рятуй Україну!" - зірвалось про себе глибоко в душі тужливим криком лелек, швидко розвернувшись од дверей, коло яких ми чекали рішення нашої напівсирітської долі, я обійняв сестру міцніше і дременув в кімнату. П’ять секунд здавалися гидотною вічністю. Мала тихо притиснулась до мене і видала якесь страшне "....игиии....", ніби вона раптово постаріла і поволі помирала... Я відчував, як мамин сталевий крик хапав мене за волосся десь коло чуба і тягнув назад, як тріпав стегна, як безумно розчавлював серце. "Тільки не плач, не плач..." - молив сестричку я у своїх думках, відчуваючи як власне обличчя покрилось гарячим потом сліз і студнем гіркоти.
Вдягайся швиденько, вдягайся...- казав я сестричці, швидко зашнуровуючи важкі черевики тремтячими руками.
Схопив малу на руки, яка вже одягла зимову курточку, вона зіщулилась -горобеня зі зруйнованого гнізда. "Вони... як вони могли? Розійшлися, й батько вже не повернеться до дому... Знайшов собі інше життя..." Я відчинив вхідні двері і вислизнув, тихо причинивши їх за собою. Услід нам почувся наростаючий крик батька, який замикав електричні контакти з нашим страхом. Ми швидко почали спускатися сходами... Куди? Куди тепер іти нам? Назад - у пекло своєї власної долі? Чи вперед - в ніч, де на нас чекають вже давно темнота і холод? Туди, де, можливо, десь криється кобра-небезпека? Ні, тільки не назад, ні кроку назад, ні міліметра... Десь мас бути шлях, інший шлях, який зветься вихід, той, який закриває Північне Сяйво, яке ніколи не з’являється в наших небесах... Ми вийшли в захололу тернопільську ніч, а я забув взяти рукавички для своєї сестрички. Вона заховалась в мене на грудях, ніби там був зосереджений весь її світ. Що ж робити?...
Холодний Блакитний вітер проступав небом, куйовдячи розтріпані хмари. Вулицями нічного Тернополя то появляючись в освітлених клаптях вулиць, то знов пропадаючи в цноті зимової ночі, вони старалися минути неминуче, тікаючи від сім’ї, яка щойно розбилась, як порцелянова лялька, у них на очах... Хто винен? Питання, здавалося б, логічне...
А Й СПРАВДІ, ХТО?! ***
- ...Та байдуже мені! Нехай котиться в свою Америку! Ноутбук їй, розумієш, захотілось такий, який є в якоїсь блондинистої дурепи, її подруги, і відпочити, і світ побачити! А як же?... - спокійно казав мій друг, з яким ми курили за Євростудіями. А всередині мені розкривалась гравюра-виразка, як
повільно кривавила рана образи, і як ненависть розплітала свої щупальця, яка
брудно, огидно, липко брала зболілу душу в свої плазматично-спазматичні
обійми.
- Та ти...Гальмуй, не варто так... Дай і собі, і їй ще один шанс! – невміло я спробувала зупинити страшного внутрішнього ворога, ввійти з ним в двобій.
Ні. Баста. З мене досить... я ніби втратила тонку, буквально шовкову нитку, яка вела мене до його віри в те, що ще все буде добре.
Мені в обличчя війнуло гостре повітря, пилюка і беззмістовність. Із землі блимало на мене дотліваюче око цигарки. А напроти плив світ у своїй розбитості на кадри-миті, мовчки я дозволила випасти з рук єдиній своїй зброї - Слову, воно з тріском зламалось об байдужий сіроплямий асфальт... Така пара... Лев і Левиця... Що ж пішло не так? Що змусило їхні серця битись настільки по-різному, що повернуло назад пустоту-без-кохання? Відповідь проста. Обставини... Я замружила очі на хвилю. Питаючи, що сталось. Подивилась на жадібне осіннє сонце. Раптом...
- А ти як там? Що нового? - спитав він, як ні в чому не бувало.
Щось обірвалося зі звуком металевого карниза. Все. Зачинилися двері, які б зв’язали мене з його болем і рештою мантикорного Максі-всесвіту. Пішли стандартні фрази... як солдати на холодну війну. Разом через стіну обставин вони не пройшли... Вона лишилась там, у Києві, а влітку вирішила їхати в Америку, а він залишився в Тернополі і вирішив порвати з нею стосунки. Обставини. Тричі прокляті мною і одного разу усім іншим мантикорним світом. Люди, розрізані простором, часом, натягують свої душевні струни, як можна сильніше, щоб не зруйнуватись і не вмерти один без одного, мовчки танцюючи танець буденного. Це нормально. Кажуть, любов потребує випробувань. А, байдуже... Слова-мечі застрягають в мікро-тріщинах піхов. Але повернімося до важливішого питання... Хто ж в цьому винен? Можливо, та бісова Америка-Європа, що "двіжеца-в-рітме-рускава-хіп-хопа"... Можливо, наш багатостраждальний уряд, який водить народ по дантових колах... Можливо, ми самі... Українці-яких-купили та українці-без-крові. Скоро появиться у світовому переліку птахів такий експонат "Українець перелітний" мешкає по всьому світу. Харчується чим попало, своїм чарівним горбом годує півсвіту і ще маленьку Сінгапуру. Особливість: вважає себе за бидло десь у своїй заблудлій душі, що дозволяє іншим національностям маніпулювати ним на свою користь. І поставлять коло нього великий знак оклику, мовляв, звернути увагу РАБ! Де ж цей переломний, Ключовий (ой, ну зараз розплачусь - держава розпадається, ламаються долі, як весняний лід, а їм -ревіти... оце країна...) момент що отут ще Українець, наслідок волеборчих віків і наслідувач самої її Величності Свободи, а от вже за мить - підстилка на світовій арені, привхідний килимок? Можливо, у блакитних радянських дитячих ходунках? Чи у замаринованій системі навчання? Чи у відсутності націоналістичного виховання? Чи в відсутності демократичного мислення? Холодний Блакитний вітер співає мені свої пісні, душа відмовляється жити там, де є оці Раби... Вільний дух гидиться їх, але радий, коли вони вертаються додому... Лелеки без крил, лелеки, які несуть не дітей, а мішки з грішми, лелеки, у яких відтяте коріння душі по самі дзьоби... Та це ще не так страшно...
Іду вечірнім містом... Горить своїми попсовими блимавками-світлячками-рекламками... Раптом зупиняюсь - Трін-Кард". І черга... Черга голодних лелек... З розіп’ятими крилами щоб було легше зламати... Холодно... І тільки Блакитний вітер розвіває поодиноке чорнопір’я...
***
Як думаєш, мені варто купляти цей ДіВіДі-плеєр? Мама досить привезла з Італії бабла...- синюшно питається блакитновітроока дівчина у такого ж хлопця.
Та ні, моя люба Кицюню, давай краще собі залишимо на пару косячків... - стишено-збудженим голосом відповідає той їй в пірсинговане вушко.
Я захлинаюсь. Ви кажете - хвора і безперспективна молодь... Так, але ціною заробітків, ціною безжального винищення українців, розвіювання нашого рожевого яблуневого цвіту Холодним Блакитним вітром по всьому Світу...
ЕПІЛОГ -ЯК-ПРОЛОГ
Три спогади, які відкривають багатотомний збірник страждань нашого народу... Згадки — уривки з нікчемних безвихідних життів. Як це змінити? Як навчитися бачити те, що справді є важливим, що є життєствердним і основоположним для нас, Української нації? Як створити нову країну, побудовану на справжніх цінностях? Як зупинити еміграцію? Шляхом довгої і виснажливої боротьби за життя, за свої права, за час, коли кожен зрозуміє, що він - Володар своєї долі, а не маріонетка тричі-проклятих-обставин... Час нових гігантів, час нових подій і змін... Скоро повіє новий Блакитний вітер, Теплий і Сильний...
Українці, тримаймось коріння! Дивімося в очі предків з невимовним шкодуванням і соромом... І набираймося сил для боротьби... Для боротьби за державу, за націю, за Життя і Свободу... Українцю, встань з колін!
Слава Україні!

 Поділитися