MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Засіб від інформаційних тарганівОстанній дзвоникПольові нотаткиЦіна слівОтруйні сліди брехніДопоможіть нам очистити інформаційний простір!ВЛАДА – ПРАВДІ!Лялька Гітлера Тайванського виробництва з подачі Російського ГРТ і Бі-Бі-СіХарківщина напередодні виборів: дочасна агітація, «джинса» та депутатська «благодійність»Джинса-ТВ представляет...Джинса – справа тонка або Районні газети – назустріч ТігіпкуДень народження Гітлера: ультраправі побили журналіста в центрі КиєваІн’єкція політичної воліВрать не только некрасивоСредство от информационных таракановЦена словБі-бі-сі роз’яснила обставини появи репортажу про ляльку ГітлераСвобода слова в Україні: „Замість цензури батога – цензура пряника”Тележурналісти починають кампанію проти джинси «Не продаємося!»Експерти вважають, що цензуру у ЗМІ замінили ”заказухою”

Брехати не тільки негарно

27.06.2008    джерело: www.telekritika.ua
Галя Койнаш
Із брехнею у ЗМІ треба систематично боротися: висловлювати обурення і законодавчо закріпити відповідальність за джинсу.

  Для дітей ми дуже чітко розрізняємо «байки» від реальності, правду від брехні. Доки не починають читати газети та чути промови політиків, усе гаразд.  Потім, безумовно, все ускладнюється, але своїм дітям вони продовжать пояснювати, що брехати негарно.

  Звідки у нас така терпимість до неправди в ЗМІ? Адже чудові ініціативи журналістів проти «джинси» й всі дискусії щодо інформаційних війн позбавлені сенсу без однієї складової – обурення, коли нас водять за носа та сприймають за ідіотів.

  Щойно поставили останню крапку в скандалі навколо одного огидного чудовиська. Англійська газета Daily Telegraph опублікувала спростування, в якому вона визнає, що жодного українського виробника ляльок не було, сама лялька Гітлера тайванського виробництва, в широкому продажі не була й жодних планів на розкрутку товару не було (http://telegraph.co.uk/news/2193520/Adolf-Hitler-doll.html)..

  Щиро дякуємо Комісії із стандартів преси Англії, яка нам допомогла, бо редакція газети до кінця не хотіла зрозуміти, «яка це наша справа». Комісія розуміє, й напевно надала гранично просте тлумачення: випустили недостовірну інформацію, вас піймали, вибачайтесь.

Здається, нам усім ця історія продемонструвала, що дезінформація може подолати будь-які кордони та мовні бар’єри.

Втім, не переламала наші стереотипи. Якщо зовсім примітивно, то обурились тільки «західною» брехнею, а на російську майже не реагували. З одного боку, це цілком природно. Зауважуємо те, що відрізняється, а тут запах до нудоти знайомий.

А з іншого, СРСР вже давно розпався й варто було би ставити запитання, чому власне ми не реагуємо на фактично совєтську пропаганду від російських журналістів? Скоріше не дочекаємось відповіді, але питання не є риторичним. Чимало інших репортажів в російських ЗМІ містять абсурдні закиди, які можна дуже легко спростувати. На жаль, на цунамі образливої риторики журналісти в Україні занадто часто відповідають більш менш в такий самий спосіб. В результаті первина нісенітниця забувається, й перемагає найбільш красномовний. Тим часом вперте небажання терпіти (м’яко кажучи) неточність й звичка пункт за пунктом вказувати на помилки чудово вливають на словесні потоки кожного (крім того, доставляють справжнє задоволення!)

Підозрюю, що проблема полягає не тільки в силі риторики.  Більшість штампів радянської ідеології давно відкинуто, але один до цього часу є актуальним. Комуністичному режимові було вигідно відмахуватися від критики аргументом, що всі брешуть і немає в природі об’єктивних фактів. Коли брехня проникає повсюдно, досить важко це заперечувати. Та й є в цьому частка істини. Але тільки до певної міри. В Англії, наприклад, виходять 5 серйозних газет щоденно. Знаєш в принципі, які у кожної редакції (можливо, власника) політичні погляди, та й багато людей саме тому читають одну газету, а не іншу. Тим не менш неминуча (редакційна!) смерть загрожує будь-якій газеті, яка починає представляти головні події в свій спосіб, їх спотворювати або просто замовчувати. При цьому це не смерть у виконання президентського указу або судового рішення. Просто її не куплятимуть. Не після першої сумнівної статті, може, не після другої, але вже після третьої – точно. Довіра висуває суворі вимоги.

На жаль, дедалі частіше чуємо ще один стереотип – «всі продаються, всі мають свою ціну». За результатами моніторингу, яку веде журналістська ініціатива «Не продаємося!»., на київських виборах у травні всі без винятку політичні партії та блоки покупали «джинсу», тобто замовні матеріали на телеканалах.  Хто більше, хто менше, але суть від кількості проплачених новин не змінюється.

А суть варто відзначити: всі українські політичні партії намагалися спотворити волевиявлення виборців через приховану рекламу. Багато ЗМІ та журналістів брали гроші за те, що вводили своїх глядачів в оману. Громадяни стали жертвами підміни новин рекламою, а в результаті не могли вільно реалізувати свої демократичні права.

А ми спостерігали за всім процесом і продовжували пишатися тим, що на відміну від деяких сусідів, маємо свободу преси.  Занадто часто, до речі, хвилюють нас лише потоки брехні від «не тих» партій», а на поведінку «своїх» дивимось крізь пальці. Діти мають розуміти, що брехня будь-якого кольору залишається брехнею, а ми не мусимо?  Мусимо.

Не буду перераховувати всі потрібні зміни до законодавства, нагальну потрібність у комісії, до якої кожен може звертатися за допомогою, та й чіткому кодексі журналістської етики. Все це до болю ясно й шкода, що так мало робиться, але потрібне значно більше.

Доцільно було би публічно лобіювати заборону на законодавчому рівні «джинси», аби можна було притягати до відповідальності як замовників матеріалів, так і тих, хто надає такі вонючі послуги. Якщо я продаю завідомо зіпсуті або неякісні харчі, я маю нести відповідальність, так само, як ті, хто свідомо покупає їх в мене, щоб іншим продавати.  Це теж не зробиться завтра, але сама кампанія сприятиме усвідомленню небезпеки такої ганьби.

  Саме громадськість повинна грати суттєву роль у цьому. Судові позові є коштовними, й навіть скарги до регулюючих органів вимагають багато часу. Нереально сподіватися, що багато людей будуть в такий спосіб відстоювати свої права.  Але якщо достатньо людей висловлять обурення незбалансованим висвітленням, недостовірною інформацією та замовними матеріалами, то репутація ЗМІ неминуче постраждає.

В історії з лялькою Гітлера нам удалося зганьбити деякі західні ЗМІ не закликом до совісті, й якщо є різниця, то вона полягає виключно в розвиненості механізмів. ЗМІ та журналісти ніде не мають права передавати неправду, й ми не повинні цього терпіти. 

Роль суспільної думки іноді доходить до абсурду. Деякі перли політкоректності відверто вражають. Читаю якісь новинки и попри всі зусилля не збагну, в чому вбачають політнекоректність «крамольного» слова. З іншого боку, багато слів, які вживають в українських ЗМІ відносно, наприклад, людей інших етнічних груп, жінок і людей з іншою сексуальною орієнтацією, або в повідомленнях про осіб, яких тільки звинувачують в скоєнні злочину та ін., просто немислимі в англійських або американських ЗМІ. Хтось обов’язково підніме галас.

Не думаю, що все так швидко зміниться, хоча навіть це невідомо. Не знаємо, бо не пробували. Якщо свобода слова має цінність (і має), вибору просто немає..

А я би ставила під сумнів мотиви, принаймні, частини тих, хто нас запевняє, що нічого не можемо змінити, бо «вони всі брешуть, вони всі продаються». 

Хто вони?

 Поділитися