MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2007. 6. Свобода думки, совісті та релігії

26.07.2008   

[1]

  I. Загальний огляд

Протягом 2007 року ситуація з дотриманням свободи думки, совісті та релігії істотно не змінилася. Даний розділ узагальнює комплекс існуючих проблем із забезпеченням цієї свободи. Значною мірою більшість цих проблем описувалися в попередніх Доповідях правозахисних організацій. Оскільки ситуація залишається практично незмінною на законодавчому рівні, а зміни в адміністративній практиці також є несуттєвими, можна з певністю використовувати наші матеріали 2004-2006 років.[2]

Найбільш важливою подією став програш Україною справи в Європейському суді з прав людини.[3] У цій справі Суд, використовуючи минулорічні Доповіді правозахисних організацій, визначив низку конкретних недоліків українського законодавства та адміністративної практики: порушення державою принципу нейтральності, порушення права на релігійні об’єднання, непередбачуваність, непослідовність та нечіткість законодавства тощо.

 

  II. Свобода думки, совісті та релігії: право вірити

Відповідно до міжнародних стандартів право вірити не підлягає жодним обмеженням з огляду на свою природу. Ця внутрішня свобода власних думок є непорушною і держава не має права втручатися в цю сферу за будь-яких умов. У практичному вимірі це означає відсутність прямих (фізична сила, покарання тощо) чи непрямих форм примусу, котрі йдуть всупереч власній позиції людини, коли вона поставлена перед вибором зрадити власні переконання під певним зовнішнім примусом.

Загалом, законодавство достатньою мірою захищає цю свободу й установлює багато гарантій щодо її забезпечення. Зокрема, в Україні відсутні положення щодо примусової підтримки релігійних організацій, примусового членства в організаціях чи перешкод у зміні релігії, існують положення щодо можливості не працювати на релігійні свята тощо.

Лише в одному принциповому аспекті ця свобода потенційно може зазнавати необґрунтованого втручання. Він пов’язаний з правом на альтернативну службу, де існують наступні порушення міжнародних стандартів:

-  це право надається тільки за релігійними поглядами і не надається за нерелігійними на підставі власних моральних чи політичних переконань особи, наприклад, пацифістськими поглядами;

-  це право надається тільки членам офіційно зареєстрованих релігійних організацій, хоча відповідно до закону релігійні громади не обов’язково повинні реєструватися;

-  це право надається лише членам релігійних організацій, визначених Постановою Кабінету Міністрів України, що має явно дискримінаційний характер;

-  під час процедури реалізації цього права особа повинна підтвердити належність до певної релігійної організації (необхідність подання довідки про релігійні переконання, можливості перевірки релігійних переконань);

-  строк альтернативної служби є вдвічі більшим від загального строку військової служби, що є явно дискримінаційним положенням.


Проблемою також є й вибір місця проходження альтернативної служби, який є надто вузьким, з огляду на позитивну подібну практику європейських країн.

Проте, з огляду на декларації влади незабаром скасувати загальний військовий обов’язок у зв’язку з переходом на контрактну службу, ця проблема може зникнути.

Потенційною проблемою також може бути право на відмову від ідентифікаційного номеру через релігійні переконання. Протягом року продовжувалися масові судові позови проти податкових органів, котрі відмовлялися ставити позначки в паспорті, що надають власнику паспорта право діяти без ідентифікаційного номеру. Податкові органи, у свою чергу, логічно аргументували, що вони не мають права самостійно вносити будь-які позначки в паспортах, бо це є компетенція МВС. Особливо багато позовів було від громадян, що відмовлялися від уже присвоєного їм раніше ідентифікаційного номеру. В усіх цих справах податкові органи програвали, і суд зобов’язував їх внести відповідні позначки до паспортів громадян.

 

  III. Свобода сповідувати релігію чи вірування

1)  Створення та діяльність релігійних організацій

Колективне сповідування релігії чи вірування в Україні без створення юридичної особи (релігійної організації) є значно ускладненим. Це необхідно практично для будь-якої «культової діяльності»: винайму приміщення, здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури, а для заміни військового обов’язку на проходження альтернативної служби особа повинна належати до зареєстрованої організації, котра включена до переліку „організацій, учення яких не допускає застосування зброї”.

Хоча законодавець передбачає, що релігійні громади можуть існувати легально без реєстрації та без статусу юридичної особи, відповідно, на практиці, реєстрація є необхідним етапом для групи віруючих, що бажають у будь-який спосіб публічно сповідувати свою віру. Незареєстровані громади фактично не мають жодних прав.

Очевидно, така практика обмежує релігійну свободу, оскільки право організовувати богослужіння, навчатися й учити релігії чи переконань, поширювати власні переконання та багато інших випливають безпосередньо з права на релігійну свободу людини й не повинне залежати від правового статусу організації. Важливо підкреслити, що для деяких релігійних груп можливість існувати без реєстрації є надзвичайно важливою, оскільки відсутність будь-яких контактів з державною владою вважається частиною їх віровчення.

Окремо слід сказати, що відповідно до міжнародних стандартів право на створення релігійної організації є невід’ємною частиною загального права на асоціації, а тому різний режим реєстрації об’єднань громадян і релігійних організацій є навряд чи необхідним у демократичному суспільстві.

Загалом, можна визначити наступні порушення права на свободу віросповідання при реєстрації релігійних організацій:

1)  Законодавство визначає вичерпний перелік правових форм релігійних організацій з наперед установленою законом системою їх управління.

Це є виразним порушенням як права окремих осіб самим визначати форму власного релігійного об’єднання, так і права на автономію самої релігійної групи, елементом якої є самостійне визначення своєї структури та незалежність в управлінні. Так, наприклад, українське законодавство фактично не дозволяє створення харизматичних релігійних організацій, оскільки за законом вищим органом будь-яких релігійних організацій є загальні збори віруючих, що суперечить настановам багатьох релігій та вірувань. Також, не дозволяється й реєстрація Церкви як юридичної особи – реєструється лише виконавчий орган об’єднання релігійних громад.

2)  Наявність подвійної реєстрації: перша реєстрація – здійснюється прискіплива перевірка віровчення на відповідність законодавству (статуту релігійної організації), друга реєстрація – набуття статусу юридичної особи в загальному порядку, як для всіх підприємств, установ і організацій.

3)  Термін реєстрації є дискримінаційним щодо інших об’єднань і явно невиправданим. Відповідно до закону він становить один місяць, а в деяких випадках цей строк може бути продовжено до 3 місяців. Проте на практиці, середній термін реєстрації в кращому випадку триває 3-9 місяців.

4)  Законодавство не визначає чітких підстав відмови в реєстрації або ліквідації релігійної організації. Законодавство також не визначає наскільки детальною повинна бути відмова в реєстрації, хоча з неї мало би бути чітко зрозуміло, в чому полягає порушення. Також, законодавство не визначає наскільки допустима невідповідність положень статуту релігійної організації українському законодавству: чи це проста текстова розбіжність, чи це істотна розбіжність в цілях і діяльності організації, що на практиці призведе до порушень законодавства.

5)  Законодавство не дозволяє іноземцям, що навіть постійно проживають в країні, засновувати релігійні організації. Це питання особливо актуальне для національних меншин.

Загалом, як зазначає Європейський суд з прав людини у згадуваному вище рішенні проти України, закону про свободу совісті та релігійні організації бракує послідовності та передбачуваності.[4] Також, у цьому рішенні Суд вказав на першу та четверту проблеми з вказаних вище.

Наведемо нещодавній приклад порушення права на свободу віросповідання.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України Ухвалою від 27 червня 2007 року залишила без змін рішення апеляційного та місцевого судів про відмову в реєстрації статуту релігійної громади „Парафія Святого Андрія Первозванного Української Православної Церкви Соборної”. Приймаючи рішення про відмову в реєстрації, судом було встановлено, що статутом релігійної громади було визначено канонічну й організаційну підпорядкованість вказаної громади Київській Єпархії Української Православної Церкви Соборної. А згідно з інформацією Державного комітету України у справах релігій постановою від 31.01.03 №1/3 у реєстрації статуту Української Православної Церкви Соборної було відмовлено. Таким чином, судом було встановлено, що релігійна громада канонічно та організаційно визначила своє підпорядкування неіснуючій релігійній організації, що є порушенням ч. 2 ст. 8 та ч. 1 ст. 9 Закону про свободу совісті та релігійні організації. З одного боку, це рішення відповідає букві закону. З іншого, це пряме втручання держави у визначення внутрішньої структури релігійної організації, що суперечить міжнародним стандартам. Ця релігійна організація вже багато років не може отримати статус юридичної особи, отримуючи відмови в реєстрації під різними приводами.

 

2)  Позитивні обов’язки держави щодо захисту мирного сповідування релігії від нападів інших та захист релігійних меншин

Відповідно до вимог статті 9 Європейської Конвенції про захист прав людини та численних норм міжнародного права щодо захисту національних меншин, держава має позитивні обов’язки захищати мирне віросповідання усіх, а особливо релігійних меншин. Держава повинна захищати індивідуальних представників релігії, колективні публічні дії та церковну власність. Ці стандарти вимагають від держави запроваджувати законодавчі та адміністративні заходи для стримування представників інших релігій від нападів чи інших перешкоджань мирному сповідуванню релігії чи вірування.

Проте ці позитивні обов’язки не передбачають надання допомоги з боку держави в сповідуванні релігії, наприклад, через фінансову підтримку, виділення приміщень чи майна, земельних ділянок тощо. Ці дії держави здійснюються за власним розсудом, проте міжнародні стандарти вимагають, щоби особливу увагу держава при цьому приділяла захисту національних меншин і здійснювала цю політику на недискримінаційній основі.

Невиконання цих позитивних обов’язків є однією з проблем в адміністративній практиці органів влади. Захищати меншини часто є непопулярним кроком у суспільстві. Тому в багатьох випадках, органи влади уникають реалізації цього обов’язку через власні дискримінаційні переконання або під впливом домінуючих релігійних організацій.

Особливою проблемою є неадекватні дії правоохоронних органів щодо захисту культового майна. Поширюються акти вандалізму на цвинтарях. Варто звернути увагу на зненацька високий (особливо на тлі практичної бездіяльності в цій сфері правоохоронних органів у попередні роки) відсоток розкриття злочинів, пов’язаних з вандалізмом. Окремо хотілося б згадати факт осуду одеських вандалів.

18 лютого за допомогою трафарету невідомі вандали нанесли свастики на 302 надгробки на Третьому єврейському цвинтарі в Одесі. Одночасно антисеміти опоганили пам’ятну дошку лікареві Леону Пінскеру в центрі міста й меморіал жертвам нацизму. Під монументом антисеміти залишили напис «Поздоровляємо з Голокостом». 12 березня були затримані підозрювані в цьому злочині – двоє 25-літніх непрацюючих одеситів й 20-літній учень одного з одеських ПТУ. Вони стверджували, що «просто хотіли подивитися на реакцію суспільства». 10 серпня Маліновський суд Одеси виніс вандалам вирок. Усі троє підсудних були визнані винними в опоганенні могил. Суд виключив з обвинувачення статтю «розпалення міжнаціональної ворожнечі». Два вандали були засуджені до двох років позбавлення волі, третій був засуджений на такий же строк, але умовно (з відстрочкою виконання вироку на рік). Крім того, злочинці повинні були сплатити вартість проведення експертизи – 15 169 гривень.

24 грудня 2007 року керівники та повноважні представники Церков – члени Ради Євангельських Протестантських Церков України – направили звернення до Президента України В.Ющенка з проханням взяти під особистий контроль розслідування фактів злочинної поведінки представників міліції та забезпечити право вірних євангельських протестантських Церков на свободу віросповідання, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпеку. Поява зазначеного спільного звернення була викликана тим, що факти перевищення службових повноважень та грубе порушення прав віруючих євангельських протестантських Церков працівниками міліції набули рис певної тенденції. Зокрема, у зверненні мова йшла про „напад” 1 серпня 2007 року озброєних працівників кримінальної міліції та загону „Беркут”, здійснений під час богослужіння в приміщенні Дому молитви Церкви християн віри євангельської «Жива вода» у м. Євпаторія, а також щодо факту погрози вбивством з використанням зарядженої табельної зброї працівниками міліції, який мав місце 8 листопада 2007 року під час примусового виселення сирітського притулку «Краплина Божої благодаті» (МЄБЦ ОХНУ «Слово життя») з приміщення комунальної власності в Дарницькому районі м. Києва.[5]

Ця проблема поглиблюється на місцевому рівні, де дискримінація та нетолерантність прямо виявляються в політичних рішеннях органів місцевого самоврядування. Українська асоціація релігійної свободи 27 січня виступила з відкритим зверненням до Президента, Голови Верховної ради та Прем’єр-міністра щодо „почастішання закликів, зокрема, з боку окремих органів місцевого самоврядування, щодо заборони діяльності тих чи інших релігійних організацій, а також про наявні випадки протизаконної заборони чи обмеження діяльності релігійних організацій”[6].

Іншою проблемою є відсутність законодавчих та адміністративних заходів з боку влади щодо зменшення нетерпимих, неправдивих публікацій у ЗМІ щодо релігійних меншин та протидії розпалюванню релігійної ворожнечі.

У грудні Українська Асоціація релігійної свободи оприлюднила звернення до ЗМІ з приводу частих випадків гранично упередженого висвітлення релігійного життя в українському медіа-просторі.[7]

 

3)  Організація й проведення релігійних мирних зібрань

Закон про свободу совісті та релігійні організації всупереч статті 39 Конституції України встановлює дозвільний порядок проведення релігійних мирних зібрань. На практиці проведення публічних релігійних мирних заходів стикається із ще більшою кількістю проблем, що базуються на дискримінації, нетолерантності або свавільному тлумаченні законодавства.

 

4)  Права іноземців та осіб без громадянства

Українське законодавство й надалі значно обмежує свободу віросповідання для іноземців та осіб без громадянства. Це проявляється в неможливості засновувати релігійні організації, вести проповідницьку чи іншу релігійну діяльність. При цьому такі обмеження стосуються навіть осіб, котрі постійно проживають в Україні. Крім того, вести проповідницьку діяльність іноземцям можна виключно за офіційним запрошенням зареєстрованої релігійної організації (хоча їхня реєстрація не є обов’язковою) та дозволом органів державної влади у справах релігій.

Відсутність дозволу тягне за собою адміністративну відповідальність для іноземців (штраф), а для релігійних організацій – попередження і в подальшому можливий примусовий розпуск.

Ця ситуація ускладнилася протягом 2007 року. Місцеві управління в справах релігій почали жорстко вимагати від іноземних проповідників наявність спеціальної релігійної візи. Проте, як відомо, з багатьма країнами Україна має безвізовий режим перетину кордону. Не зважаючи на це, місцеві управління не надавали дозволів на проведення релігійних мирних зібрань за участю іноземців у разі відсутності такої візи, а також не давали дозволи на їхню проповідницьку діяльність. Аналіз таких випадків говорить, що такі дії слугували швидше формальним приводом з боку органів влади для заборони діяльності релігійних організацій, що їм не подобалися.

 

  IV. Держава та релігійні організації

1)  Принцип неототожнення та нейтральності

Конституційний принцип неототожнення походить з принципу плюралізму думок і означає неможливість ототожнення держави та релігії.[8]

Принцип нейтральності вимагає від держави неупередженості до існуючих релігій чи вірувань. Цей принцип тісно пов’язаний з принципом неототожнення і є фактично наслідком відокремлення держави від релігійних організацій. Одним з ключових підходів при оцінці дій органів влади із цієї точки зору є дотримання принципів недискримінації, неупередженості та рівного ставлення до усіх релігійних організацій.

При цьому, державна підтримка певних церков не є порушенням цих принципів, допоки вона не встановлює загальнообов’язкові правила для всіх людей надавати таку підтримку чи виявляти свою прихильність до цієї релігійної організації.

Дотримання цих принципів є однією з найбільших проблем в адміністративній практиці органів влади.

Перш за все, це пов’язано з тим, що органи влади, борючись за підтримку електорату, завжди традиційно висловлюють своє прихильне ставлення до домінуючих релігій. Більше того, останніми роками це явище набуває все більшого розмаху. Практично усі керівники виконавчої вертикалі влади, спікер парламенту та інші вищі посадові особи публічно підтримують ту чи іншу релігійну організацію.

Очевидно, що таке патронування неформально дає зрозуміти, що ці домінуючі релігійні організації мають більше прав. Це яскраво відображається на прикладах вирішення майнових питань, зокрема, виділенні земельних ділянок під будівництво культових споруд чи поверненні конфіскованого радянською владою культового майна. При вирішенні цих питань, ця прихильність набуває практичного втілення. Позитивні рішення із цих питань, за незначними винятками, отримують виключно домінуючі релігійні організації.

Так, Голова Собору Незалежних Євангельських Церков України Анатолій Калюжний заявляв, що в Києві релігійним організаціям цієї конфесії не виділяють земельних ділянок, а їх виділяють виключно громадам УПЦ Московського патріархату.[9] Практично невідомі приклади виділення земельних ділянок нехристиянським релігійним організаціям.

Слід зазначити, що в цьому контексті домінуючими є релігійні організації, що мають найбільше поширення на певній території (області). При цьому в кожній області таке домінування мають різні релігійні організації, зазвичай, УПЦ (МП) чи УПЦ (КП).

Можна також згадати й системні дії президента України по створенню Єдиної Помісної Православної Церкви. Хоча й дії цього органу влади були більше організаційні, а вплив політичним, багато представників релігійних організацій уважали, що це є прямим втручанням у внутрішньо церковні справи.

Іншою сталою проблемою, є підтримка органами влади однієї зі сторін у релігійних конфліктах, пов’язаних із внутрішнім розколом у релігійних організаціях.

Державні органи часто стають на сторону однієї з конфліктуючих сторін при розколі в релігійних громадах, що є порушенням принципу нейтральності та статті 9 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Зокрема, саме порушення цього принципу призвело до програшу України в Європейському суді з прав людини в згадуваній раніше справі. У ній мова йшла про розкол у релігійній громаді. Органи влади самостійно визначили, хто з віруючих належить до громади, тобто хто є її членом, а хто ні, і, відповідно, позбавили іншу групу віруючих права вносити зміни до свого статуту. Європейський суд зазначив:

„...Держава не може зобов’язати законно існуючу організацію приватного права (якою є релігійній організації – прим. автора) включати до членів чи позбавляти членства осіб. Втручання в цю сферу суперечить свободі релігійних об’єднань самостійно регулювати свою діяльність і вільно здійснювати свою діяльність.” (пункт 146 рішення Суду)

У цій же справі, користуючись нечітким законодавчим визначенням поняття „релігійна громада” та всупереч чіткому визначенню членства в цій громаді в статуті, український суд визнав, що членами громади є всі громадяни, що відвідують Церкву, а не тільки ті, хто є членами відповідно до статуту. Чим, безумовно, необґрунтовано втрутився у внутрішні справи організації й прийняв сторону однієї з конфліктуючих сторін.

Особливо багато прикладів порушень цього принципу на місцевому рівні.

Наприклад, Розпорядженням Голови Полтавської обласної державної адміністрації 2 червня 2005 року був затверджений у новій редакції статут Свято-Миколаївської релігійної громади Української православної церкви Київського патріархату м. Полтави, а також прийняті зміни про зміну голови парафіяльної Ради. Інша сторона опротестувала це рішення органу влади. У судовому засіданні виявилося, що держадміністрації було відомо про наявність розколу в громаді, але, маючи таку інформацію, без достатнього обсягу документів щодо повноважень осіб, які звернулися за реєстрацією, суб’єкт владних повноважень провів таку реєстрацію, тобто став на сторону однієї зі сторін конфлікту. Саме тому, 17 вересня 2007 року Харківський апеляційний адміністративний суд задовольнив позов і скасував рішення держадміністрації. Проте два роки діяльність громади практично паралізована через незаконні дії органів влади.

В іншому схожому випадку, колегія суддів Вищого адміністративного суду України в ухвалі від 4 липня 2007 року підтримала висновки суду першої та апеляційної інстанцій про необхідність визнання розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації № 498 від 20 жовтня 2005 року „Про ре­єстрацію змін та доповнень до статуту релігійної громади” нечинним та його скасування. Зареєструвавши цим розпорядженням зміни і до­повнення до Статуту Релігійної громади УПЦ (МП) Свято-Воскресенської парафії м. Острога, які полягали в переході частини цієї релігійної громади під юрисдикцію Київ­ського Патріархату, відповідач цим самим не тільки фактично зареєстрував нову релі­гійну громаду КП цієї парафії, але й зліквідував зазначеним своїм рішенням до цього вже існуючу з 1991 року та наділену відповідно до закону правами юридичної особи ре­лігійну громаду УПЦ (МП) Свято-Воскресенської парафії м. Острога, чим допустив по­рушення вимог частини 5 ст. 5 Закону України „Про свободу совісті та релігійні органі­зації”. При цьому, судами було встановлено, що рішення цієї Релігійної громади від 17 жовтня 2005 року про перехід під юрисдикцію Київського Патріархату не було одностайним. Частина віруючих залишилася прихиль­никами попередньої релігійної підпорядкованості (приналежності) і не погодилися з рі­шенням іншої частини віруючих. Знову два роки пішло на поновлення прав, порушених органами влади.

Залишається невирішеною проблема повернення націоналізованого радянською владою культового майна. Поступово таке майно приватизується, що ускладнює процедуру його повернення. Не зважаючи на це, парламент 11 травня відхилив проект закону щодо мораторію на приватизацію майна культового призначення, що перебуває у державній та комунальній власності.[10] З іншої сторони, автори законопроекту пішли попереду подій і вимагали в цьому ж законі встановити норму про обов’язковість повернення такого майна. Чим, очевидно, і зіпсували ідею принаймні встановити мораторій на приватизацію цього майна.

Пізніше Указом Президента від 1 листопада 2007 року[11] такий мораторій фактично був установлений, що зупинило приватизацію багатьох об’єктів органами місцевого самоврядування та місцевими органами влади.

Отже, ситуація, на сьогодні, є замороженою, і шляхів її вирішення поки що не видно.[12]

 

2)  Право батьків на релігійну освіту дітей та принцип нейтральності держави

Відповідно до міжнародних стандартів релігійна освіта в школах та вищих учбових закладах може запроваджуватися, проте відповідні курси мають бути однаковими й побудованими на принципах об’єктивності, недискримінації та безсторонності. Тому такі курси не можуть включати вивчення настанов лише однієї релігії чи вірування. Держава повинна поважати право батьків на релігійне виховання своїх дітей.

У цілому в країні в різних регіонах відбувається впровадження християнської етики та інших предметів духовно-морального спрямування з різною мірою зацікавлення з боку батьків, учнів та громадськості, глибини та якості викладання предметів і підготовки кадрів.

На сьогодні такі предмети впроваджуються як факультативні і за бажанням батьків, що відповідає міжнародним стандартам.

На заході країни існує чітка тенденція до впровадження обов’язкового навчання виключно християнським релігіям. Практично всі підручники з цього питання є односторонніми і не відповідають згаданому вище принципу безсторонності. З іншої сторони, вони викликають хвилі обурення від представників Церков, оскільки побудовані на симбіозі християнських релігій і не узгоджуються повною мірою з настановами цих Церков.

Крім того, практично по всій країні бракує вчителів цього предмету. Часто до викладання запрошуються випускники духовних семінарій (релігійних навчальних закладів). Важко повірити, що людина, котра закінчила такий заклад, викладатиме такий курс об’єктивно та безсторонньо.

Із 1 вересня 2006 року в перших класах 106 шкіл міста Києва за згодою батьків було запроваджено експеримент з вивчення курсу «Християнська етика в українській культурі». Курс введений за рахунок варіативної складової навчальної програми. «Християнську етику» першокласникам викладають вчителі, що пройшли підготовку в Київському міському педагогічному університеті ім. Бориса Грінченка. Учні забезпечені «робочим зошитом», а вчителі отримали не лише методичний посібник, а й CD-диск із записом музичного супроводу, який вони з успіхом використовують на уроках. З 1 вересня 2007 року ці курси почали відвідувати близько 4 тисяч школярів (приблизно 20 % від їх загальної кількості в місті).[13]

 

  V. Рекомендації

1)  Слід привести українське законодавство у відповідність до вимог статтей 9 та 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод у світлі судової практики Європейського суду з прав людини. При цьому доцільно використовувати Керівні принципи для аналізу законодавства стосовно релігії чи віри, схвалені Парламентською асамблеєю ОБСЄ та Венеціанською комісією у 2004 році.[14] Зокрема, при розробці змін до законодавства необхідно:

-  Перенести акцент з перевірки організації при реєстрації на моніторинг їхньої діяльності: відповідно скоротити та спростити реєстрацію релігійних організацій, прирівнявши їх процедуру принаймні до реєстрації об’єднань громадян.

-  Усунути дискримінацію при реєстрації статутів релігійних громад та чітко визначити підстави відмови в реєстрації або скасування реєстрації статутів релігійних організацій.

-  Усунути із законодавства положення, якими нав’язується структура та порядок управління релігійною організацією. Ці питання повинні регулюватися виключно статутом організації.

-  Скасувати дозвільний порядок проведення релігійних мирних зібрань.

-  Скасувати обмеження щодо релігійної діяльності іноземців та осіб без громадянства, включно з наданням таким особам, що постійно проживають в Україні, права засновувати релігійні організації.

2)  Державні органи не повинні втручатися у внутрішньоцерковні справи, а повинні чітко дотримуватися принципу нейтральності, зокрема, щодо створення єдиної помісної православної церкви, захисту однієї зі сторін у внутрішньоцерковному конфлікті тощо.

3)  Слід запровадити дієві механізми запобігання дискримінації за релігійною ознакою, особливо в пенітенціарній системі, соціальній сфері та сфері трудових відносин. Також необхідно доопрацювати законодавство щодо оподаткування релігійних організацій з метою усунення дискримінації організацій, що не належать до християнського віровчення (наприклад, щодо оподаткування ПДВ, визначення поняття „культові послуги” тощо).

4)  Правоохоронні органи повинні продовжити швидко та належно реагувати на випадки розпалювання релігійної ворожнечі, вандалізму.

5)  З метою усунення дискримінаційної адміністративної практики та конфліктів між церквами прийняти чіткі правові норми щодо підстав, порядку та термінів повернення культового майна церков. Також доцільно розробити детальний план повернення культового майна з визначенням цих процедур у часі щодо кожного об’єкту. У разі неможливості повернення такого майна, необхідно передбачити надання певної компенсації, зокрема, на будівлю нових культових споруд та надання земельних ділянок.

6)  Місцевим органам влади слід переглянути прийняті ними правові акти, що встановлюють дискримінаційні положення, а також додаткові, непередбачені законом обмеження права на свободу віросповідання при проведенні мирних зібрань, оренди приміщень, виділенні земельних ділянок та поверненні культових споруд. Слід чітко законодавчо визначити загальні принципи виділення земельних ділянок під будівництво культових споруд.

7)  Створити постійно діючі спільні Комісії з представників релігійних організацій та представників уряду для вирішення питань спільного зацікавлення (майно, пам’ятки культури, сім‘я, освіта тощо).

8)  Релігійна освіта в школах та вищих учбових закладах може запроваджуватися, проте відповідні курси повинні бути однаковими й побудованими на принципах об’єктивності, недискримінації та безсторонності. Тому такі курси не можуть включати вивчення настанов лише однієї релігії чи вірування.



[1] Підготовлено Володимиром Яворським, виконавчим директором УГСПЛ.

[2] Дивіться відповідні розділи Доповідей правозахисних організацій „Права людини в Україні-2004” (Харків: Фоліо, 2005, стор. 102-121), „Права людини в Україні-2005” (Харків: Фоліо, 2006), „Права людини в Україні-2006” (Харків. Видавництво „Права людини”, 2007). Доступно в Інтернеті за адресами: http://helsinki.org.ua/index.php?r=a1b7 та http://khpg.org/index.php?r=a1b6c14.

[3] Рішення Європейського суду з прав людини в справі Свято-Михайлівська парафія проти України від 14 вересня 2007 року. У цій справі Київська Міська Державна Адміністрація відмовила в реєстрації змін до статуту Свято-Михайлівської парафії, котрими передбачалась зміна канонічної підпорядкованості громади від Московського Патріархату до Київського Патріархату. Дивіться також один з аналізів цього рішення: Непомічене судове рішення // Релігійно-інформаційна служба України:

 http://risu.org.ua/ukr/religion.and.society/analysis/article;20048/, 10.01.2008. Слід додати, що Голова цієї парафії паралельно заявив про поновлення проти нього незаконних дій з боку органів влади – див. Голову парафіяльної ради, який переміг у Європейському суді, переслідує Податкова міліція Києва// Релігійно-інформаційна служба України, http://risu.org.ua/freedom/monitoring/article;17117/.

[4] Див. параграфи 130-131 рішення Європейського суду з прав людини в справі Свято-Михайлівська парафія проти України від 14 вересня 2007 року.

[5] Рада Євангельських Протестантських Церков закликає Президента захистити їх вірних від свавілля правоохоронних органів// Сайт УГСПЛ: http://helsinki.org.ua.index.php?id=1198701328.

[6] Релігійна панорама. № 2, 2007. Стор. 43-45.

[7] Релігійна панорама. № 12, 2007. Стор. 33-34. Також раніше це питання було предметом іншого звернення цієї організації, оприлюдненого 29 січня 2007 року. Див. Релігійна панорама. № 2, 2007. Стор. 43-45.

[8] Більше про це див., наприклад, „Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції”. – К.: Реферат, 2006. – стор. 392-393.

[9] Релігійна панорама. № 10, 2007, стор. 24-25.

[10] Верховна Рада відхилила проект закону щодо мораторію на приватизацію майна культового призначення, що перебуває у державній та комунальній власності // Сайт УГСПЛ: http://helsinki.org.ua.index.php?id=1178888780.

[11] Указ Президента України № 1042/2007 від 01.11.2007 р. „Питання охорони пам’яток сакральної культури в Україні”.

[12] Див. з цього питання: Питання правового забезпечення процесу повернення колишнього церковного майна в Україні // Релігійно-інформаційна служба України, www.risu.org.ua.

[13] Київ Прес Інформ // http://kyiv.osp-ua.info/index.php?newsid=12232, а також офіційний сайт КМДА: http://kmv.gov.ua/divinfo.asp?Id=96899.

[14] Свобода релігії та віросповідання в Україні в контексті дотримання європейських стандартів / За ред. Володимира Яворського/ УГСПЛ, МГО Центр правових та політичних досліджень „СІМ”. Харків: Фоліо, 2005. Доступно в Інтернеті на сайті УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1137518398.

 Поділитися