• Дослідження / Комплексне дослідження стану прав людини в Україні (річні звіти) / Права людини в Україні - 2007. Узагальнена доповідь правозахисних організацій
Права людини в Україні - 2007. 12. Деякі аспекти права на захист від дискримінації та боротьби з расизмом і ксенофобією
У цьому розділі розглядаються проблеми дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, етнічної належності, мови. Питання дискримінації за ознаками релігії розглядається у розділі, присвяченому свободі релігії. Основна увага приділяється проблемі расизму та ксенофобії, які значно посилилися в 2007 році.
Порівняльно із ситуацією, висвітленою в доповідях „Права людини в Україні – 2004” та „Права людини в Україні – 2006”, змін на краще не відбулося в жодному аспекті. Зберігає актуальність резюме проблем дискримінації та нерівності, наведене в доповіді „Права людини в Україні – 2006”[2]. У 2007 році законодавство, що стосується цієї сфери, не змінилося, а жодна з визначених проблем не вирішена. Тому аналіз і рекомендації, надані в підрозділі «Правові механізми дотримання права на захист від дискримінації і нерівності»[3] і щодо мовних проблем залишаються актуальними і сьогодні. Так само в 2007 році не змінилося становище сексуальних меншин.
Слід одразу зауважити, що прямої, тобто обумовленої законом, дискримінації практично немає. Але існує непряма дискримінація. Зберігається ситуація, коли найбільше розповсюджена соціальна дискримінація за віком та станом здоров¢я.
У 2007 році стало значною проблемою насильство на расовому або етнічному ґрунті. Відносини між різними етнічними та мовними групами загострилися. Це потребує аналізу, підготовки й проведення заходів спеціального характеру щодо боротьби з расизмом і ксенофобією.
2. Проблема расизму та ксенофобії
До 2005 року рівень ксенофобії в Україні залишався порівняно невисоким і не перевищував її рівень в інших посттоталітарних країнах. Він був меншим, ніж в інших країнах Центральної та Східної Європи – Болгарії, Румунії, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччини, балканських країнах, і значно меншим, ніж в Росії. Але в 2005 році активізувалися різні молодіжні неформальні об’єднання, діяльність яких спрямована на насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі, зокрема скінхеди («бритоголові»). Ці войовничо і агресивно налаштовані молоді люди, які часто використовували нацистську символіку, нападали на людей неслов’янської зовнішності, в тому числі, вихідців з Азії, Африки, Середнього Сходу, Кавказу тощо. Це насильство спрямовано проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, туристів. Жертвами нападів стали також декілька працівників посольств та представництва ООН, а також члени їх родин. Посольства США та Франції вмістили на своїх сайтах попередження своїм громадянам щодо такого роду насильства[4].
За повідомленнями Конгресу національних громад України (КНГУ), ці напади почалися з жовтня 2006 року і з тих пір не припинялися, їхня кількість швидко зростала. У 2006 році моніторинг КНГУ зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже близько 90 жертв, з яких 5 загинуло, а за перших три місяці 2008 року постраждало 45 іммігрантів, 2 з них загинули[5]. На думку експертів КНГУ, це тільки верхівка айсберга, оскільки фіксувалися тільки випадки, які потрапили до публічної сфери, коли був наявний расистський характер злочинів. Згідно з відповіддю МВС на запит Харківської правозахисної групи, за січень-квітень 2008 року було скоєно 160 злочинів проти іноземців, серед них 7 умисних вбивств, розкрито 91 злочин, в тому числі 6 вбивств. За словами заступника міністра внутрішніх справ Михайла Вербенського, два вбивства вчинені на расистському ґрунті. МВС зафіксовано за цей період 33 злочинних посягання проти життя та здоров’я вихідців з Азії та Африки, з яких розкрито 28. А за словами президента Африканського центру в Україні Чарльза Асанте-Йебоа, за цей період постраждало більше тисячі іноземців, головним чином, вихідців з Африки, Індії, Китаю, Пакистану та Ірану[6].
На українському просторі найбільш активними та агресивними вважаються ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада-Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у містах Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Якщо у Росії масштаб скінхедівського руху обчислюється десятками тисяч осіб, то в Україні, за попередніми даними МВС України, сьогодні їх налічується не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, об’єднаних у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови[7].
Саме з 2005 року у Львові та Харкові стають регулярними закриті фестивалі неонацистських музичних гуртів з України та Росії, організовані неофіційною Українською націонал-трудовою партією з піснями відверто расистського характеру. Організація «Патріот України», яка протягом 2007 року провела серію маршів зі смолоскипами у Києві та Харкові, використовуючи ксенофобські та расистські гасла, регулярно організує для активістів руху так звані воєнізовані «вишколи» на покинутих промислових об’єктах, у лісових таборах, туристичних базах. В Інтернет-мережі постійно діють не менше 30 веб-сайтів неонацистського та ультра-націоналістичного характеру (Радикальний Український Націоналізм, Сайт справжніх патріотів, Nachtigall, Blood&Honour Ukraine тощо)[8].
Одночасно статистичні дані МВС України зафіксували чітку тенденцію до зростання злочинів, вчинених стосовно іноземців: упродовж п’яти останніх років кількість протиправних посягань, унаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році. Переважну більшість злочинів учинено відносно громадян держав-учасниць СНД (63, 5 %), стосовно ж іноземців з інших країн – відповідно 36, 4 %. Найбільш напружена обстановка в зазначеному напрямку спостерігається в АР Крим, місті Києві, Одеській, Донецькій, Львівській та Харківській областях[9]. Зрозуміло, що ця статистика не відображає повну картину злочинів, вчинених на ґрунті ненависті: не щодо всіх іноземців вчинено посягання через їхню іншу національність, а також ці дані не показують злочини проти громадян України іншої національності.
Зростання насильства на расовому ґрунті змусило органи влади реагувати. У листопаді 2007 р. Міністерство закордонних справ України ввело окрему посаду Посла с особливих доручень з питань протидії расизму, ксенофобії та дискримінації. Основним завданням Посла є дії, спрямовані на попередження міжнаціональних та міжконфесійних конфліктів в Україні та координація заходів та дій в цьому контексті з іншими міністерствами та відомствами. В СБУ створено окремий підрозділ із виявлення та припинення дій, спрямованих на розпалювання расової чи національної ворожнечі. МВС створило «План заходів МВС України щодо протидії расизму на період до 2009 року»[10]. З початку 2008 року в Києві, Одесі, Львові та Луганську почали діяти спеціальні підрозділи кримінального розшуку для боротьби з насильницькими злочинами расистського характеру. З’явилися перші вироки суду за 161 статтею Кримінального кодексу (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної залежності або ставлення до релігії). Якщо до 2007 року тільки одна людина була засуджена за цією статтею (організатор погрому в Київській синагозі після футбольного матчу в квітні 2002 року), то за перші чотири місяці 2008 року було винесено чотири вироки за 161 статтею за напади на іноземців.
З іншої сторони, відсутня інформація про обсяги застосування п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу, що передбачає в якості обставини, що обтяжує покарання „вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату”.
Загалом у 2005-2007 році було порушено тільки сім кримінальних справ за статтею 161. Одна з причин – відсутність скарг від жертв расистських нападів, які не сподіваються отримати реальний захист. Інша причина – невдале, на нашу думку, формулювання складу злочину, яке у багатьох випадках серйозно утруднює доведення вини. Відповідно до статті 161 визнаються злочином “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.
По-перше, довести умисел на виконання зазначених дій дуже важко, особливо, коли мова йде про публікацію текстів ксенофобського характеру. По-друге, за цією статтею неможливо притягнути до відповідальності у випадках, які трапляються, на жаль, доволі часто, коли в публікаціях вбачається образа почуттів чи приниження національної честі і гідності не конкретної людини, а етнічної групи чи народу в цілому. Думки кримінологів щодо можливості застосування статті 161 в таких випадках розходяться. Так, в одному науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України читаємо: «при вчиненні цього злочину у формі образи почуттів громадянина у зв’язку з його національністю або релігійними переконаннями винний має на меті тим самим принизити націю в цілому. Тому вияв лише особистої неприязні до представника іншої нації (раси) – небажання поріднитися, прийняти обряд сповідання іншої релігії, подружитися – не утворює складу злочину, передбаченого ст. 161»[11]. А в іншому коментарі висловлюється протилежна думка: «приниження національної честі та гідності громадян матиме місце у разі умисної образи в особі конкретного громадянина у зв’язку з належністю його до певної нації»[12].
На наш погляд, застосувати статтю 161 до етнічної групи чи народу не можна, оскільки в статті 161 йдеться про „умисні дії, спрямовані на ... приниження національної честі та гідності або образу почуттів” саме громадян. Тим більше, що і в назві статті 161 йдеться про громадян, і сама стаття вміщена до розділу V Особливої частини Кримінального кодексу “Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”. Чинна редакція кодексу взагалі не передбачає кримінальну відповідальність за посягання на честь і гідність народів, рас, націй та етнічних груп. Тому необхідно додавати до кодексу статті із відповідними складами злочинів, не забуваючи при цьому про необхідність пропорційності втручання в свободу вираження поглядів.
Відсутність певності іноземців в тому, що скарга на незаконні дії відносно них буде ретельно розглянута і задоволена, ґрунтується на дискримінаційному ставленні до них самих працівників правоохоронних органів. Так, існує проблема етнічного профайлінгу, коли працівниками міліції перевіряються документи, що посвідчують особу, у іноземців і громадян України неслов’янської зовнішності. Ось, наприклад, що написав в заяві до Харківської правозахисної групи громадянин України, мешканець Харкова В’ячеслав Манукян:
Я вынужден обратиться к вам с заявлением о том, что длительное время милицией г. Харькова грубо нарушаются мои права человека и гражданина, предусмотренные Конституцией Украины, законами, а также международно-правовыми документами о защите прав человека.
Меня регулярно безо всяких причин и поводов останавливают работники милиции на улицах города и, особенно, в метро. Так как никаких оснований, причин и поводов для того, чтобы систематически «проверять мою личность» не имеется, я имею все основания полагать, что эти действия вызваны моей национальностью и связанной с ней внешностью. Такие проверки проходят почти каждый месяц, а иногда и дважды, и трижды в месяц. Ни разу они не заканчивались чем-либо, кроме формальных отписок о том, что проводились некие мероприятия. На одну из моих жалоб мне было прямо заявлено письменно, что меня останавливали, так как моя характерная внешность вызывает у милиции необходимость проверить «законность моего пребывания на территории Украины и мое гражданство». Несмотря на мои многочисленные жалобы на эти расистские действия милиции, незаконные остановки меня в метро и на улицах продолжаются.
Таким проверкам, основанным ни на чем, кроме расовых предрассудков и, возможно на незаконных приказах и указаниях, подвергаются, по моим наблюдениям именно лица с внешностью «иностранцев», хотя народом Украины являются люди всех национальностей.
Я обращаюсь к вам с просьбой обратить внимание на практику этнического профайлинга – незаконных проверок документов и задержаний исключительно по национальным признакам.
Пан Манукян звернувся з позовом проти органу внутрішніх справ до Харківського окружного адміністративного суду. У першій інстанції йому відмовили в задоволенні позову. Апеляційне провадження триває.
Також до ХПГ зверталися (по телефону) іноземні громадяни зі скаргами на те, що міліціонери регулярно вимагають у них гроші, «подарунки» тощо. Ці скарги залишилися безіменними, адже офіційно писати відповідні заяви постраждалі відмовилися, побоюючись помсти. ХПГ провела анонімне опитування серед іноземних студентів, що навчаються у Харкові, результати якого виявилися приголомшуючими. З 68 опитаних лише двох ніколи не зупиняли працівники міліції, а 49 затримували навіть тоді, коли вони мали при собі документи. 34 студента-іноземця визнали, що звільнитись від «пильної опіки» міліціонерів їм вдавалося лише за умови сплати грошей (називалися різні суми, від 20 грн. до 60 доларів), купівлі пива або кави, «дарування» певних речей тощо. Тобто, 50% опитуваних засвідчили, що правоохоронці вчиняли щодо до них корупційні діяння. Це кричущі цифри, над якими, безсумнівно, органам внутрішніх справ слід замислитись та втілити дійові заходи для припинення цього ганебного явища.
Характерним є те, що переважна більшість опитаних навіть не зверталися ні до яких уповноважених органів по допомогу, оскільки вважали, що їм все одно ніхто не допоможе. І думати так в них є всі підстави, адже, згідно з даними анкетування, тим 20 студентам, хто скаржився на незаконне затримання (до посольства своєї країни, деканату свого вузу, в міліцію), дійсно ніхто не допоміг.[13]
Якщо дискримінація ромів, іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки в 2007 році помітно виросла порівняльно з попередніми роками, то антисемітизм в 2007 році, навпаки, зменшився. І це не зважаючи на політичну кризу і вибори до парламенту, які завжди ставали періодами росту антисемітизму. Слід зауважити, що і в період вересневих дострокових виборів були намагання деяких політтехнологів розіграти антисемітську карту: пов’язуванням з єврейським корінням спробували дискредитувати деяких лідерів виборчих перегонів, зокрема, Юлію Тимошенко та Юрія Луценка. Але на вибір електорату розповсюдження кількох антисемітських матеріалів не вплинув. А єдина політична сила, яка брала участь у виборах і мала в програмі ксенофобський принцип етнічно-пропорційного представництва, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» отримала 0.76% голосів виборців.
Причини зменшення публічних проявів антисемітизму в 2007 році полягають, на нашу думку, в поступовому згортанні антисемітської діяльності Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП). Це дає підстави визначати характер публічних проявів антисемітизму в Україні як штучний.
Останніми роками МАУП був єдиним помітним центром видання антисемітських матеріалів. Якщо в 2006 році було зафіксовано 676 антисемітських публікацій, то в 2007 році – 542, при цьому вона спадала все різкіше: 183 публікації в першому кварталі, 137 – у другому, 147 – у третьому (в цей період проходила виборча кампанія) і 75 – в четвертому. Тенденція зменшення кількості антисемітських публікацій подовжилася і в перші місяці 2008 року. Складається враження, що критика діяльності МАУП українським суспільством і державою (активізація протидії антисемітизму з боку держави стала особливо помітною з осені 2007 року), намагання Міністерства освіти і науки позбавити МАУП ліцензії, закриття декількох філіалів примусили МАУП загальмувати свою антисемітську кампанію.
Слід зауважити також, що ріст індексу соціальної дистанції за шкалою Богардуса, який щорічно вимірювався Інститутом соціології НАНУ, починаючи з 1994 року, торкнувся євреїв значно меншою мірою, ніж представників інших етнічних меншин і груп, що проживають в Україні. Відносно євреїв він виріс з 3.63 у 1994 році до 4.6 в 2007 році. Соціальна дистанція українців відносно євреїв менше, ніж відносно румунів, угорців, поляків та представників інших європейських спільнот, не кажучи вже про традиційних «лідерів» – ромів, вихідців з Африки, Азії та Кавказу. Зазначимо також, що ріст насильства на ґрунті расової та етнічної ненависті, який спостерігається відносно вихідців з Африки, Азії та Кавказу, євреїв не торкнувся.
Як і раніше, найбільш дискримінованою етнічною меншиною залишаються роми. „Програма державної підтримки соціально-духовного відродження ромів”, розроблена ще у 2002 р. і доповнена у 2006 році, так і лишилася практично невиконаною, зокрема внаслідок мізерного фінансування – 100 тис. грн. У цій програмі було передбачено відкрити спеціальні класи для дітей ромів у дитячих садках і початкових класах середньої школи, щоб вони наздогнали за рівнем підготовки інших дітей. Але багато цілей не було досягнуто. За повідомленням ромських організацій, лише 68% ромів є грамотними і лише 2% мають вищу освіту. Основною причиною цього є бідність і відсутність ефективних програм, спрямованих на зміну стереотипів щодо ромів. Батьки інших дітей не хочуть, щоб діти навчалися разом з ромами, зокрема, ще й тому, серед ромів туберкульоз поширений значно більше, ніж серед інших етнічних спільнот. Багато ромів не мають доступу до поточної води, електрики, доріг, транспортних засобів і засобів комунікацій, і кожен десятий ром мешкає в антисанітарних умовах. Лише половина ромів має змогу їсти щодня. Внаслідок відсутності коштів доступ до медичного обслуговування значно гірший, ніж у представників інших спільнот. Безробіття серед ромів продовжує залишатися значною проблемою: за повідомленням ромських організацій, працює лише 38% ромів, і лише 28% з них мають повний робочий день. Взаємозв’язок між проблемами ромів у сферах освіти, зайнятості, житла, охорони здоров’я вимагає проведення досліджень і узгоджених дій з метою їх вирішення[14].
3. Становище кримських татар
Дискримінація кримських татар в 2007 році помітно посилилася. Насамперед це пов’язано з конфліктами щодо самозахоплення земельних ділянок, які загострилися у 2007 році. Самозахоплення були для усіх мешканців Криму майже не єдиним можливим засобом отримати землю для будівництва житла і ведення хазяйства, і його використовували не тільки кримські татари, а й інші мешканці Криму. Станом на листопад 2007 року прокуратура автономії нараховувала п’ять тисяч випадків незаконного використання землі, з них близько п’ятисот самозахоплень здійснено кримськими татарами[15]. Але російськомовна преса Криму, спекулюючи на цій темі, писала тільки про кримськотатарські захоплення і розв’язала справжню антитатарську та ісламофобську інформаційну кампанію. Ксенофобія проти татар вихлюпується у вигляді образ, актів вандалізму щодо святих місць, зокрема, мусульманських кладовищ, і навіть фізичних нападів. Іноді конфлікти з-за земельної ділянки або побутові сварки переростали у масштабні міжетнічні зіткнення з великою кількістю учасників з обох сторін і великою кількістю постраждалих.
Підписаний 30 січня 2007 р. Президентом Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України відносно посилення відповідальності за самовільний захват земельної ділянки” передбачав посилення адміністративної і введення кримінальної відповідальності за самозахоплення землі і самовільне будівництво на ній. У Криму цей закон почали використовувати проти кримських татар після закінчення курортного сезону, на початку листопаду.
1 листопада сталося зіткнення в Сімферополі між представниками будівельного підприємства „Олві-Крим”, яке претендувало на ділянку землі площею 2.6 га для будівництва жилого комплексу, та кримськими татарами, які самовільно захопили цю ділянку і побудували два десятка тимчасових будиночків. У зіткненні взяли участь по декілька сот чоловіків з обох сторін, і тільки втручання міліції відвернуло масову бійку. При цьому кримські татари скаржилися на дії міліції, яка, за їх словами сама брала участь у побитті татар. Декілька десятків чоловіків, включно з міліціонерами, отримали тілесні ушкодження. Слід зауважити, що кримські татари з початку 2006 року проводили безстрокове пікетування проти незаконного, на їхню думку, рішення міськради Сімферополя про передачу ділянки фірмі „Олві-Крим”. Прокуратура АРК опротестувала судове рішення, винесене судом на користь фірми, і надіслала до суду позов про визнання недійсним рішення міськради.
6 листопада була здійснена спецоперація міліції проти кримських татар на Ай-Петрі. Вранці на плато Ай-Петрі піднялося до тисячі міліціонерів, військовослужбовців внутрішніх військ, підрозділу „Беркут” у супроводженні техніки та бронетранспортерів. Вони знесли будівлю, яка належала приватному підприємцю Е.Мухатаєву, на підставі судового рішення про знесення, і ще сім недобудованих будівель і одне капітальне – кафе-бар „Едем”, щодо яких судових рішень про знос не було. Кримських татар було на плато не більше 40 чоловік, вони намагалися стати на шляху бульдозерів, але були жорстоко побиті із застосуванням спецзасобів. Сім кримських татар було госпіталізовано з травмами різної тяжкості, один з них – з вогнепальним пораненням в живіт. Міліція затримала 28 кримських татар, щодо 23 з них були складені протоколи про адміністративні правопорушення за статтею 185 КпАП (злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції). За рішенням Ялтинського суду 18 з них отримали адміністративний арешт терміном від 3 до 13 діб, 5 були оштрафовані.
Кримські татари стверджували, що вогнепальне поранення було нанесене міліціонерами. Доля кримінальної справи, яка була відкрита за фактом поранення, невідома.
У відповідь кримські татари провели низку масових заходів, вимагаючи об’єктивного розслідування дій кримської міліції, відставки і покарання її керівника Анатолія Могильова.
Слід відзначити також давню проблему ненадання кримським татарам земельної ділянки для будівництва Соборної мечеті. Кримські татари безуспішно намагаються отримати її вже близько десяти років. 30 листопада депутати Сімферопольської міськради скасували своє власне рішення, ухвалене в червні 2004 року, про виділення ділянки на окраїні міста – після того, як вже були зібрані усі документи, підготовлений і узгоджений проект. До 2004 року татарам тричі відмовляли в наданні ділянок і передавали їх для інших цілей.
У своїй заяві 6 листопада Меджліс кримськотатарського народу серед іншого стверджував таке: „ В умовах відкритого ігнорування Українською державою необхідності відновлення прав кримськотатарського народу продовжують накопичуватися та поглиблюватися численні проблеми, пов’язані з поверненням і облаштуванням корінного народу на історичну батьківщину – Крим, таких, як: наділення землею, працевлаштування, повернення культових об’єктів, освіта рідною мовою, розвиток національної культури, відновлення історичної топоніміки і багатьох інших. Така державна політика сприймається органами влади АРК як керівництво із підсилення дискримінації кримських татар. Багатократні їхні звернення залишаються без позитивної реакції органів виконавчої та представницької влади АРК, а домовленості Меджлісу кримськотатарського народу з керівництвом автономії щодо проблемних ситуацій не виконуються. Так і не вирішені питання наділення земельними ділянками для будівництва індивідуального житла та будівництва культових споруд”. З такою оцінкою становища кримських татар, на нашу думку, не можна не погодитися.
Рекомендації
1. Підготувати та ухвалити базовий антидискримінаційний закон, який містив би усі необхідні визначення, перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, і механізми захисту від неї, підвищив відповідальність держави за протидію дискримінації, запроваджував спеціальний антидискримінаційний орган.
2. Підготувати законопроект про зміни до Закону «Про національні меншини в Україні», провести експертизу законопроекту на відповідність стандартам ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу.
3. Розробити законопроект про зміни до Закону про мови, переглянути Закон про ратифікацію Європейської хартії про регіональні мови та мовні меншини.
4. Підготувати законопроекти «Про національно-культурну автономію», про зміни в Цивільному кодексі та інших законах та спеціальні програми з метою розвинути принцип недискримінації та передбачити спеціальні квоти для дискримінованих етнічних груп (рома, кримські татари, караїми, кримчаки, тощо).
5. Підготувати спеціальний виборчий закон для Автономної республіки Крим.
6. Провести інвентаризацію землі в АРК з метою вирішення проблеми надання земельних ділянок представникам депортованих народів.
7. Уточнити кваліфікацію складу злочину за статтею 161 Кримінального кодексу, ввести норми, які передбачають цивільно-правову та адміністративну відповідальність за дії, спрямовані на дискримінацію окремих осіб і верств населення.
8. Поширити дію антидискримінаційних норм на іноземців, які на законних підставах перебувають в Україні.
9. Удосконалити процедури збору інформації правоохоронними органами та судами щодо вчинення злочинів на ґрунті ненависті. Зокрема, серед іншого слід передбачити збір статистики щодо використання п.3 ч.1 статті 67 Кримінального кодексу України.
10. МВС повинно провести узагальнення ОРД та інших дій щодо попередження та розслідування злочинів з метою усунення дискримінаційних підходів на основі національності та інших ознак
11. Створювати атмосферу нетерпимості до проявів расизму та ксенофобії, зокрема, розробити і проводити освітні і культурні кампанії, спрямовані на виховання толерантності до іноземців.
[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ. Використані аналітичні матеріали В’ячеслава Ліхачова, керівника програми моніторингу ксенофобії Конгресу національних громад України, та д.ю.н. Олега Мартиненка, Міністерство внутрішніх справ.
[2] Права людини в Україні – 2006. Доповідь правозахисних організацій. – Харків, Права людини, 2007. – с.260-263.
[3] Там само, с. 263-266.
[4] Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург: CRI(2008)4, 2008, п.117.
[5] Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине. Материалы мониторинга, 2007-2008 гг. – Киев, с.3
[6] http://rbc.ua/rus/newsline/2008/04/02/340999.shtml ; http://ridnews.com/content/view/809/77/
[7] Олег Мартиненко. Расизм та ксенофобія в Україні – нові виклики у сфері захисту прав людини. Див.:
http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/114079
[8] Олег Мартиненко. Цит. праця
[9] Олег Мартиненко. Цит. праця
[10] http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/83652
[11] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. і доп. / Ю.В Александров, П.П Андрушко, В.І Антипов та ін. Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – С. 300.
[12] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. У трьох книгах. Книга 2. Особлива частина (статті 109-254) / П. П. Андрушко, Т. М. Арсенюк, О. Ф. Бантишев та ін. За заг. ред. В. Г. Гончаренка, П. П. Анрушка. – К.: Форум, 2005. – С. 164.
[13] Детальніше про це дослідження див.: Георгій Кобзарь. Многие люди думают, что это нормально.
http://khpg.org/index.php?id=1215648060
[14] Європейська комісія проти расизму та нетерпимості. Третя доповідь по Україні. Страсбург: CRI(2008)4, 2008, п.п. 65-83.
[15] «Голос Крыма», №47, 16 листопада 2007 р.