Ін’єкція політичної волі

Сплеск зацікавленості в черговій зустрічі між кандидатами в президенти Обамою та Макейном, тобто між Макейном, й Обамою, в мене стрімко зник. Проте встигла помітити, що ведучий дуже обережно говорив, та й не забував навіть чергувати імена.

Чи йдеться про супер-професіоналізм журналістів?  Скоріше, як на мене, про безмірну причепливість аудиторії.  Закиди в упередженості й так неминучі, але борони Боже, щоб канал давав підстави!  Як засіб від джинси, гнів аудиторії діє передусім там, де йдеться про політику або суспільно-важливі теми, зокрема, енергетику чи охорону довкілля. Гадаю, що в інших сферах успіхи прихованої реклами залежать від конкурентів, але, чесно кажучи, це мене не так обходить.

Непокоять, й дуже сильно, намагання нечесним образом вплинути на волевиявлення виборців і обізнаність громадян щодо екологічних та інших питань, які безпосередню торкаються їх життя.

В Україні практично відсутні механізми, за якими громадяни могли б захистити свої інтереси. Точніше, є закони, що регламентують політичну рекламу. Є й джинса. Все  це відомо, та й моніторинг ведеться,  проблеми обговорюються на різних круглих столах. 

Спонукають мене написати ці слова ті самі обговорення.  На недавньому круглому столі всі одностайно констатували серйозність проблеми.  Нарікали на відсутність «політичної волі, щоб подолати це явище».  Що немає, це ясно, але не дуже розумію, чому ми маємо її очікувати, та від кого?

Можливо, є якийсь рай, де політична воля політиків і посадовців гармонічно збігається з волею народу.  Не знаю, я там не побувала, хоча, безумовно, хотіла би, так само, як мрію, що політики нарешті почнуть дбати не виключно про свої інтереси. 

Проте, якщо у всіх політичних сил достатньо ресурсів, то звідки має з’явитися політична воля щось змінити? Про принципи, моральну висоту та мудрість не кажу зі зрозумілих причин. А стимулу іншого, більш прагматичного характеру просто не бачу.  «Вони це роблять, чому ж ми не маємо?»,  «ми ж не можемо відставати, жодного вибору не маємо», та й вже не так відверто: «вони нас не чіпають, а ми їх залишаємо в спокої»…

Висновок 1:  Організм сам не виробить політичну волю.  Потрібна ін’єкція.

Круглий стіл проходив під назвою «Цензура гаманця. Як подолати корупцію в журналістських колах».  Як подолати людську жадібність, уявлення не маю. Якщо без подібної моральної перемоги, рятунок від проплаченої брехні не світить, то, здається, краще змиритися.

Однак миритися не хочеться, та й не переконана, що треба.  Непокоїть, щоправда, як всі вже говорять про масовість явища, й про те, що знадобиться багато років, щоб його подолати.  А якщо не обов’язково розпочинати з морального очищення людей?

Читали, наприклад, як боролися із «журналістикою конвертів» в азійських країнах.  Дійсно, цікаво, але не слід забувати одну суттєву різницю.  Проведемо опитування серед українських журналістів, чи в суспільстві загалом, й побачимо, що більшість засудять замовні «новини».  Зовсім не впевнена, що отримали би аналогічні результати в Японії або Південній Кореї. .

Тобто маємо проблему, але навіть без законодавчих санкцій ніхто не бажає афішувати джинсову «мотивацію» своєї «творчості».  Саме тому викликають стурбованість деякі недавні тексти, з яких майже виходить, що журналісти тут не при чому. Вони начебто змушені робити те, що вимагає редакція чи власники ЗМІ.  З одного боку це, без сумніву, так.  З іншого – читала ті ж самі слова в перші роки президентства Путіна, коли ще залишились відносно незалежні ЗМІ в Росії.  Із тих незалежних ЗМІ та журналістів на сьогодні лишилися одиниці, а ті журналісти, що утримали місце, вже давно втратили свою професію. 

Чуємо про неймовірні розцінки за замовні матеріали, і  руки опускаються.  Адже самим не подолати, а стати безробітними героями не всі можуть собі дозволити.  Якщо тепер не об’єднатися, не підтримувати одне одного, може стати запізно. 

Висновок 2:  Від розуміння джерел і масштабу проблеми маємо відшукати ефективні шляхи її вирішення, а не наступну пляшку горілки, бо й так її не подолати.

Чи можливо ефективно боротися?  Про економічну джинсу я тут не говоритиму.  Не знаю, які методи потрібні, й різниця між відкритою та прихованою рекламою не така чітка.  Бачила передачі на CNN, наприклад, що подавались як новини, хоча я їх сприймала як рекламу.  Сприймала без обурення, але й без ілюзій.

Щодо політичної джинси не може бути такої терпимості. Тут я не дуже розумію, чому відкидається можливість законодавчого врегулювання.  Підкуп виборців карається, а чим відрізняється проплачений сюжет за замовленням політика від банального підкупу, не збагну.  Можливо, зв’язок не такий безпосередній, але суть одна.

Вочевидь є істотна різниця між політиком-замовником, каналом, який фактично робить такі «новини» платними, та окремими журналістами, ведучими, тощо, що реалізують замовлення.  Для читачів чи слухачів ефект один – їх обдурюють й їх конституційним правом обрати представників у парламент маніпулюють. 

Можна слушно назвати це цензурою гаманця, але деякі інші терміни теж цілком підходять, зокрема, шахрайство. Так, потрібна суспільна дискусія щодо прихованої реклами та інших засобів обману. Потрібна робота зі журналістами, щоб вони поважали як себе, так і професію, й не продавалися. Та й не завадило би запровадити кращі умови й гарантії, щоб люди не тремтіли за свої робочі місця. На все це підуть роки, але, безумовно, це варто робити. 

Може відбутися скільки завгодно круглих столів, тренінгів тощо, але без чіткого врегулювання ситуація суттєво не зміниться.  Не пропоную позбавляти людей волі за джинсу, але штрафи, які вдарять по кишені, можуть справити вплив, і не тільки моральний. 

Вплинуть конструктивно й на аудиторію (виборців), яка нарешті отримає сигнал, що слова в Конституції щодо носіїв суверенітету та єдиного джерела влада не приречені лишитися лише словами.  Адже можна перерахувати безліч слів та закликів, до яких політики не прислухаються, й які, здається, не сильно цікавлять власників і керівників медіа, але слово «рейтинг»  до сих пір спроможне здійснити чудо