MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Забезпечення права на правову допомогу

15.04.2009   
Ірина Яковець

Одним з основних та невід’ємних прав засуджених, безперечно, є право на отримання правової допомоги.

Європейські тюремні правила містять в собі ряд рекомендацій, які стосуються права на правову допомогу. В них, зокрема, зазначається:

23.1. Всі ув’язнені мають право на отримання правової допомоги, та адміністрація пенітенціарної установи зобов’язана надати розумні можливості для отримання доступу до такої допомоги.

23.2. Ув’язнені можуть радитись з будь-яких правових питань з юристом за своїм вибором та за свій рахунок.

23.3. У тих випадках, коли існує визнана система безоплатної правової допомоги, адміністрація зобов’язана поінформувати про це всіх ув’язнених.

23.4. Консультації та інше спілкування між ув’язненими та їх юристами, включаючи листування з правових питань, носять конфіденційний характер.

23.5. У виняткових обставинах судовий орган може встановити обмеження відносно такої конфіденційності з метою попередження тяжких злочинів або серйозної загрози безпеці у пенітенціарній установі.

Частиною 1 ст. 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. Основний закон визначає, що у випадках, передбачених законом, ця допомога повинна надаватися безоплатно. Відповідно до статті 63 зазначеного Закону, засуджений користується всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та встановленими вироком суду.

Право засуджених на правовому допомогу закріплене одразу ж у декількох статтях Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК). Воно згадується у ч. 2 ст. 8 та ч. 1 ст. 107 КВК серед інших прав. При цьому дані норми визначають коло осіб, від яких така допомога може виходити: адвокати або інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У ст. 110 КВК визначається про необмеженість кількості і тривалості побачень з адвокатом або іншим фахівцем у галузі права.

І хоча КВК не містить прямих обмежень щодо реалізації названого права, практика свідчить про фактичну неможливість його реалізації, а також про існування багатьох способів перешкоджання засудженому в користуванні цим правом. Це зумовлено рядом обставин.

По-перше, загальний стан надання правової допомоги в Україні. Зокрема, у Концепції формування системи безоплатної правової допомоги в Україні, затвердженій Указом Президента України від 9 червня 2006 року № 509/2006, визнається, що на сучасному етапі стан надання безоплатної правової допомоги в Україні є незадовільним та таким, що не відповідає основним європейським вимогам. Законодавство України містить окремі розрізнені положення, які регулюють питання щодо надання безоплатної правової допомоги, але системи, яка б забезпечувала реальний доступ осіб до такої допомоги, не створено. Так, законодавство України надає право на безоплатну правову допомогу багатьом категоріям осіб, але до цього часу державне фінансування було передбачено лише для оплати правової допомоги у кримінальних справах у випадках, визначених Кримінально-процесуальним кодексом України.

По-друге, відсутність законодавчо визначеного механізму надання правової допомоги, ускладнена специфікою виконання покарання у виді позбавлення волі. Головною ознакою будь-якого права є те, що йому завжди кореспондує відповідний обов’язок державного органу або посадової особи. Проголошуючи право засуджених на правову допомогу, КВК, натомість, нічого не містить про обов’язок адміністрації установи виконання покарань забезпечувати надання такої допомоги. Про нього не згадується й серед обов’язків посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, перелічених у ст. 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а також у жодному відомчому нормативному акті. Єдиним положенням, яке з певною часткою умовності можна віднести до обов’язку адміністрації забезпечити реалізацію права на правову допомогу, є ч. 15 ст. 134 КВК, в якій закріплено, що «…при накладанні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи …». Проте порядок такого повідомлення ніяким актом також не передбачений, в результаті чого ця законодавча норма на практиці не виконується.

Стаття 110 КВК установлює, що для одержання правової допомоги засудженим надається побачення з адвокатом за письмовою заявою засудженого, його родичів або громадських організацій. Проте, для реалізації цієї норми необхідно спочатку вступити у контакт з тим же адвокатом, рідними чи громадськими організаціями. Але засуджені практично позбавлені цієї можливості. Покарання у виді позбавлення волі, як визначено у Кримінальному кодексі України, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Отже, одною з основних ознак покарання даного виду, є саме ізоляція. Позбавлення волі визначає застосування до засудженого доволі вагомих правообмежень, здатних суттєво змінити правовий статус особи. Найбільш вагомим елементом ізоляції є обмеження спілкування засудженого з особами, що перебувають на свободі, за межами установи виконання покарань. КВК передбачає можливість спілкування засуджених з рідними, завдяки яким вони в окремих випадках можуть реалізувати право на правову допомогу (саме рідні можуть знайти адвоката або звернутися до правозахисних організацій). Однак контакти з рідними значно обмежені (побачення та телефонні дзвінки надаються у певній кількості; доставляння листів потребують часу), з огляду на що особи, що перебувають в місцях позбавлення волі не зможуть отримати правову допомогу оперативно та своєчасно. Іще складніше отримати необхідну правову допомогу особам, які не мають рідних або не підтримують з ними контакт, а також тим, які через фізичні або інші вади не здатні на самостійні дії. Це нагадує «замкнуте коло»: адміністрація установи виконання покарань має можливість, але не зобов’язана законом забезпечити реалізацію права на правову допомогу (простіше – підшукати та забезпечити спілкування засудженого з адвокатом або іншим фахівцем у галузі права), засуджений – має таке право, але об’єктивно не може цього зробити через перебування в умовах ізоляції та необхідність здійснювати всі дії через адміністрацію. Тому норма про правову допомогу залишається «мертвою», а засуджені – незахищеними, в тому числі й від свавілля адміністрації. Можливо, саме тому кримінально-виконавча служба України залишається чи не єдиною структурою, що жодного разу не піднімала питання про необхідність створення механізму та врегулювання порядку оплати безкоштовної правової допомоги засудженим.

По-третє, можливість коригування законодавчо визначених прав та порядку їх реалізації на відомчому рівні та штучно обмежувати законодавчо надані права. Навіть у тому випадку, коли засуджений якимось засобами, незалежними від адміністрації установи виконання покарань, намагається реалізувати право на правову допомогу, існує чимало «можливостей» для перешкоджання цьому.

З одного боку це пов’язано саме з нечіткістю законодавчих визначень. Як витікає зі змісту КВК, правову допомогу засудженим можуть надавати два види суб’єктів: адвокат або інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Проте, усталена практика свідчить, що участь у такого роду діяльності, принаймні щодо засуджених, може брати лише адвокат і то не всякий, а лише член адвокатського об’єднання.

У ч. 3 ст. 110 КВК закріплено, що надання побачення з засудженим фахівцю у галузі права відбувається при пред’явленні «іншого відповідного документа». У Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) розтлумачено, що побачення надається адміністрацією установи при пред’явленні адвокатом ордера, а іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, угоди або доручення юридичної особи, а також документів, що посвідчують їх особу.

Це є цілком виправданим, оскільки перебування в будь-якому об’єднанні не надає адвокату жодних переваг. Проте Департамент, затверджуючи Правила внутрішнього розпорядку, безпідставно та неправомірно обмежив перелік документів, на підставі яких адвокат допускається до засудженого, виключно ордером, який може мати лише член адвокатського об’єднання. Тобто, повноваження адвокатів на надання правової допомоги, визначені Законом України «Про адвокатуру» звужені відомчим актом, що є неприпустимим.

Натомість, навіть враховуючи, що для фахівця у галузі права за встановленим достатньою підставою для надання побачення є угода, його, як правило, до засудженого не допускають. Можливість подібних дій витікає з постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року №8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», в якій зазначено: «При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з’ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах» (п.5). З урахуванням того, що нині в Україні немає жодного спеціального закону, який би надавав якимось фахівцям таке право, норма про їх участь у кримінально-виконавчому процесі є «мертвою». Більше того, на сьогодні не існує ні однієї норми, що взагалі визначала б зміст терміну «фахівець у галузі права». Враховуючи, що норма про можливість та підстави участі фахівця у галузі права міститься як у кримінально-процесуальному, так і у кримінально-виконавчому законодавстві, на підставі вищезгаданого фахівці у галузі права на стадії виконання кримінальних покарань до цієї діяльності не допускаються.

Отже, забезпечити участь не адвоката, а фахівця у галузі права у захисті прав засудженого є не тільки складним, а взагалі неможливим, що значно обмежує процес реалізації засудженими права на правову допомогу, особливо безкоштовну, оскільки адвокатська діяльність у переважній більшості випадків є оплатною.

З іншого боку, стан справ погіршується через наявність у кримінально-виконавчому законодавстві підстав для «штучного» обмеження реалізації права на правову допомогу. Так, навіть за найбільш сприятливих умов – засуджений має адвоката-члена об’єднання, написав заяву про надання побачення з ним, адвокат прибув до установи – адміністрація може таке побачення не надати на законних підставах. Зокрема, як вказується у п. 11 ст.134 КВК, засудженим забороняються побачення під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері). На підставі цієї норми поза правовою допомогою залишаються як раз ті засуджені, які найбільше її потребують. Водночас, виникає й інше проблемне питання. Як уже зазначалось, закон передбачає, що засуджений може повідомити про застосування до нього стягнення адвоката. Безумовно, ця норма чинного законодавства покликана забезпечити оперативне реагування на можливі випадки порушень прав засуджених при дисциплінарному покаранні. Однак, яким чином, навіть адвокат, повинен забезпечити правовий захист за умови відсутності особистого контакту з покараною особою – залишається невідомим.

Також правила внутрішнього розпорядку дозволяють відміняти побачення й у разі епідемії, стихійного лиха або інших надзвичайних обставин, що перешкоджають нормальній діяльності установ. За такого формулювання скасувати можна практично будь-яке побачення, оскільки чинне законодавство не передбачає обов’язкове інформування про конкретні причини відмови у ньому.

Складнощі у наданні правової допомоги виникають й тоді, коли до адвоката звернувся не сам засуджений, а його рідні чи представники громадської організації. У цьому випадку адміністрація установи виконання покарань, як правило, відмовляє в наданні побачення, посилаючись на відсутність заяви самого засудженого, передбаченої ст. 110 КВК. При цьому не враховується, що засуджений фактично позбавлений можливості отримати інформацію про укладення угоди з адвокатом, тому й не може звернутися до адміністрації з заявою.

З метою поліпшення стану справ у галузі надання безкоштовної правової допомоги, Міністерством юстиції розроблено проект Закону України «Про безоплатну правову допомогу». Розробка законопроекту також передбачена виконанням обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи. За словами Міністра юстиції, у 2008 році проект закону пройшов експертизу у Раді Європи та отримав позитивні рецензії.

Законом пропонується визначити зміст права на правову допомогу, порядок його реалізації, підстави і порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги, повноваження органів виконавчої влади у зазначеній сфері, порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб з питань надання безоплатної правової допомоги. З прийняттям означеного закону в Україні передбачається створити механізм реалізації конституційного права громадян на правову допомогу за рахунок коштів держави.

Проте, враховуючи значну тривалість законодавчого процесу в України, пропонуємо для початку внести зміни до відомчих нормативних актів Департаменту в частині регулювання процедури надання правової допомоги, що дозволять виключити зазначені вище порушення та ускладнення.

 

 Поділитися