MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Проект Конституції України – 2009 (із постатейними коментарями)

25.04.2009   
Всеволод Речицький
Новий проект ХПГ 2009 р. із постатейними коментарями. Проект написано з точки зору сучасного розуміння захисту прав людини і основоположних свобод

Преамбула

 

Ми, Український народ – громадяни України всіх національностей,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення,

дбаючи про здійснення своїх прав і основоположних свобод,

прагнучи підпорядкувати державну владу інтересам особи, а державу в цілому – інтересам суспільного загалу,

піклуючись про життя, свободу та процвітання нинішніх та прийдешніх поколінь,

виражаючи свою суверенну волю,

приймаємо цю Конституцію – Основний Закон України.

 

Преамбула проекту Конституції, у порівнянні з преамбулою чинної Конституції України 1996 р., є коротшою. Пояснюється це тим, що проектом передбачається новий суб’єкт прийняття Основного Закону. Якщо раніше це була юридична особа – Верховна Рада України, то тепер йдеться про весь Український народ.

Очевидно, що Український народ не може говорити про відповідальність перед Богом чи власною совістю, оскільки такий зв’язок є виключно особистим, персоніфікованим. Не всі громадяни є віруючими, а віруючі належать до різних церков і конфесій. Крім того, совість – категорія, що також існує в індивідуальному форматі.

Політично некоректним було б також вказувати на те, що народ приймає Конституцію, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., оскільки такі масштабні суб’єкти політики як нація чи народ стоять вище від будь-яких юридичних самозобов’язань. Преамбула свідчить про намір суверенного народу запровадити нову Конституцію держави. Як суверен, Український народ не несе жодних зобов’язань перед будь-якими раніше прийнятими юридичними актами, зовнішніми політичними силами чи обставинами.

 

 

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

 

Засади проекту Конституції виходять із світоглядних позицій, які відображають універсальні закономірності конституціоналізму ліберально-демократичного зразка. В даному розділі Конституції визначаються основні параметри громадсько-політичного життя в Україні. Вони подаються у вигляді лаконічних конституційних приписів (цінностей, принципів, норм), за допомогою яких повинен сприйматися в подальшому конституційний текст.

 

Стаття 1.

 

1. Воля народу визначає волю Української держави і є найвищим владним політичним авторитетом.

2. Конституція України є найвищим владним правовим авторитетом.

3. Законодавча, виконавча та судова гілки влади в Українській державі підпорядковані волі народу та цій Конституції.

 

У статті 1 проекту Конституції говориться про те, воля Українського народу є найвищим владним політичним авторитетом. Це означає, що воля Українського народу – це найвища жива (уособлена в людях) влада в Україні. Навпаки, Конституція визначається в цій статті як уособлення вищої правової (абстрактної) влади в державі. Приймаючи Конституцію, народ вважає її гарантом своєї свободи, головним засобом обмеження бюрократичної експансії держави. Водночас Конституція – правовий акт, який встановлює правила політичної взаємодії не тільки окремих людей, але й норми функціонування всього державного механізму, Української держави в цілому.

Стаття 1 проекту Конституції виходить з того, що суверенітет Українського народу є вищим за державний суверенітет України, з чого випливає необхідність встановлення юридичних обмежень стосовно держави. Відтак, закономірним є те, що Конституція виступає як основний гарант громадянської свободи, вона стоїть юридично вище за функціонально необхідний, проте політично інструментальний державний порядок. В наукових джерелах даний тип фундаментальних політичних відносин переконливо описано у працях Фрідріха фон Гаєка («Конституція свободи», «Право, законодавство та свобода»), Джона Ролза («Теорія справедливості», «Політичний лібералізм»), Рональда  Дворкіна («Закон свободи»), Роберта Нозіка («Анархія, держава та утопія»), Браяна Таманаги («Верховенство права») та інших.

Правова влада Конституції внаслідок своєї більшої продуманості по відношенню до політичної влади живих людей і держави в цілому є стратегічною. Вона виступає у формі засад, принципів, прав людини, основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення компетенцій) основних елементів державного механізму. Подібне уявлення про основний закон є типовим для сучасного розуміння конституціоналізму, який справедливо ототожнюється на Заході з верховенством права.

У той час, як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям (комунізм, фашизм) дорівнює рабству, підкорення єдиним абстрактним правилам, яким би важким не вважався їхній тягар, забезпечує простір для широкої сво­боди та різноманітності, писав Фрідріх фон Гаєк. Отже, найвищим владним авторитетом в суспільстві має стати конституція, головними об’єктами впливу й каналами реалізації якої є органи публічної влади. Абстрактне – це право, здійснення його – дер­жава, підкреслював свого часу Гегель.

Проте конституція є не просто головним законом. Вона уособлює в собі все те, що відрізняє право від законодавства. Право є більш універсальним, ніж законодавство, в якому воно знаходить свою практичну матеріалізацію. Ця обставина пояснює відносну єдність світового конституціоналізму, його помітну не­залежність від конкретних національних політик.

 

Стаття 2.

 

1. Свобода народу є головною метою цієї Конституції.

2. Громадянський мир, безпека, захищеність та стабільність є головними цілями Української держави.

3. Цілі Української держави підпорядковані головній меті Конституції України.

4. Вільно чинити власною долею є головним наслідком свободи народу для кожного українського громадянина.

5. Діяти в межах окреслених цією Конституцією і законами повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи.

 

Життя сучасного суспільства вимагає стабільності, а разом з тим динамізму та свободи, що знаходяться із стабільністю не в найкращих стосун­ках. І конституція вимушена реагувати на цю ситуацію. Обравши лише стабільність, люди ризикують потрапити в авторитаризм і тоталітаризм. Ставши виключно на бік свободи, вони втрачають орієнтири і починають рухатися до хаосу. Щоб уникнути крайнощів, сучасні конституційні системи складаються як біполярні: частина норм в них дбає про порядок і ста­більність, решта – про свободу.

Оскільки громадянська свобода є стратегічно важливішою за порядок, конституції в своїх кращих історичних зразках стають на бік свободи. Сучасна ліберально-демократична конституція – це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивної невпорядкованості в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті (privacy). Таким чином, конституція є не стільки упорядником громадського життя, скільки гарантом проти його надмірної організованості, бюрократичної регламентованості тощо.

Втім, свобода важлива як пріоритет Конституції і об’єкт гаранту­вання її нормами не тільки тому, що прояви свободи в економіці, політиці й приватному житті призводять до найвищої ефективності. Свобода є важливою і як моральний фак­тор. Тільки вільна людина здатна відповідати за свої вчинки.

Відомо, що в частині 1 статті 3 чинної Конституції України стверджується, що найвищою соціальною цінністю в Україні визнається не свобода, а «життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини». Тобто чинна Конституція носить підкреслено охоронний стосовно людини характер. Якщо розуміти редакцію статті 3 Основного Закону буквально, можна дійти парадоксального висновку про те, що Конституція забороняє ризикувати життям індивіда навіть під час війни. Як витікає з аналізу даної норми, незалежність і суверенітет України, недоторканність її кордонів поступаються найвищій соціальній цінності – життю фізичної особи. Але ж статті Конституції – це не метафори, а юридичні норми, розраховані на конкретну практичну дію.

Навпаки,  проект Конституції виходить з того, що громадянська свобода є вищою цінністю не тільки в нормальному (мирному) стані, але й в умовах надзвичайного та воєнного стану, коли свобода вимагає для свого збереження додаткових гарантій. Адже саме в такі періоди зверхність держави над людиною робиться особливо загрозливою.

Серед головних об’єктів юридичного захисту проект Конституції називає життя, свободу і процвітання нинішнього та прийдешніх поколінь (Преамбула). Слід зазначити, що кожна з відомих у світі конституційних систем є неповторною з точки зору її засад. В США це вільні принципи англійської конституції у поєднанні з природ­ним правом та здоровим глуздом, у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Загальновідомими в конституціоналізмі є також право на життя, свободу й прагнення до щастя Т.Джефферсона, «чотири свободи» Ф.Руз­вельта, «чотирнадцять пунктів» В.Вілсона тощо.

Крім того, в сучасному конституціоналізмі важливими є не лише норми, але й сама структура основного закону, його юридична атмосфера, уживані в ньому концепції, тип регулювання. Лаконічні, але змістовні конституційні пріоритети починають діяти не відразу, проте їх дія є глибокою.

З огляду на вищенаведене, перший розділ проекту Конституції побудовано в якості юридичної гарантії того, що воля Українського народу визначає волю держави, тобто виступає найвищим владним політичним авторитетом. На відміну від волі Українського народу, Конституція України є найвищим владним правовим авторитетом. В свою чергу, держава визначається в Конституції в якості джерела сили, яка забезпечує панування Основного Закону. Щоб сила держави була ефективною, вона має спиратися на демократію, бути легітимною.

Стаття 2 проекту Конституції містить норму про те, що діяти виключно в межах окреслених Конституцією і законами повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи. Даний підхід є менш радикальним, ніж закріплений в частині другій статті 19 чинної Конституції (там йдеться про майже повну заборону дискреційних повноважень). Зокрема, формулювання частини другої статті 19 чинної Конституції про те, що «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» практично не залишає простору для політичного маневру політичних лідерів держави. Як показує практика, заборона дискреційних повноважень повинна стосуватися (в мирний час) лише посадових осіб силових та правоохоронних структур. Тому в проекті  положення частини другої статті 19 чинного Основного Закону перенесено до іншого структурного підрозділу.

 

Стаття 3.

 

1. Україна є суверенною, демократичною, правовою державою.

2. Україна – унітарна республіка.

3. В Україні визнається єдине громадянство.

 

Стаття 3 проекту Конституції закріплює основні юридичні характеристики Української держави. Тут майже все залишено на рівні чинного Основного Закону. Вилучено лише положення про те, що Україна є соціальною державою. Стверджувати подібне на конституційному рівні поки що немає реальних підстав.

 

Стаття 4.

 

1. Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність.

2. Гарантування прав людини і основоположних свобод є головним обов’язком держави.

3. Кожен має право судового позову як до Української держави в цілому, так і до її органів та посадових осіб.

4. Всі без винятку державні посадові особи повинні служити на користь інтересів Українського народу. Їх повноваження мають визначатися саме в цій якості.

 

В статті 4 проекту Конституції говориться про те, що компетенція всіх державних посадових осіб повинна відповідати принципу служіння Українському народові. Ця норма є важливою як орієнтир для поточного законодавства. В даному випадку поняття державних посадових осіб є універсальним, воно дозволяє поєднати в одному визначенні політиків вищого рангу і державних службовців у традиційному  значенні цього слова.

 Слуги народу в більшості випадків не відрізняються від інших суб’єктів економіки в плані задоволення своїх інтересів. Принцип служіння передбачає, що визначення компетенції посадових осіб повинно орієнтуватися на суспільно корисну діяльність, хоча їх реальна мотивація може залишатися егоїстичною. Тому громадянам гарантується також право судового позову до Української держави в цілому, її органів і окремих представників.

 

Стаття 5.

 

1. Право визначати і змінювати основи конституційного ладу в Україні належить народу, воно не може бути відібрано державою, її органами чи посадовими особами.

2. Народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

3. Якщо свободі Українського народу виникає загроза, народний спротив цьому визнається легітимним.

 

Стаття 5 проекту Конституції передбачає закріплення права народу на демократичне повстання. Враховуючи досвід Помаранчевої революції, частина третя статті 5 проекту Конституції містить в собі положення про те, що народний спротив з метою захисту громадянської свободи визнається легітимним.

Демократичне повстання є класичним елементом світової конституційної культури. Зокрема, стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби неможливо буде використати. Стаття 23 Конституції Чехії 1992 р. стверджує, що громадяни мають право чинити опір посяганням на демократичні принципи прав людини і основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування правових засобів будуть в країні неможливими.

Стаття 120 Конституції Греції 1975 р. зобов’язує громадян вчиняти спротив будь-яким спробам відмінити Конституцію насильницькими засобами. Стаття 32 Конституції Словаччини 1991 р. проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування правових норм зробиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і основоположних свобод. Аналогічне право передбачається статтею 54 Конституції Естонії 1992 р., статтею 3 Конституції Литви 1992 р. тощо. При цьому стаття 5 проекту Конституції України, як і решта її тексту, виходить з того, що органи влади Автономної Республіки Крим відносяться (за родовою ознакою) до органів місцевого самоврядування .

 

Стаття 6.

 

1. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча та виконавча гілки влади є автономними одна від одної. Судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади.

2. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади, їх посадові та службові особи здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією і законами межах.

3. Судова влада керується волею народу, тільки якщо вона виражена у формі Закону.

 

Стаття 6 проекту Конституції присвячена принципу поділу влад. На відміну від чинного Основного Закону, в проекті стверджується, що законодавча та виконавча гілки влади є автономними одна від одної. Поняття автономії в даному випадку є слабшим від поняття незалежності, проте краще відповідає суті справи. Як відомо, повне розділення влад є типовим для президентських республік на зразок США. Що ж стосується української конституційної моделі, то вона побудована за зразком президентсько-парламентської республіки, де гілки влади не є остаточно відокремленими одна від одної.

В проекті Конституції проведено ідею про те, що судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Тобто конструкція судової влади від початку будується таким чином, що судова влада сприймається не як просте відгалуження державної влади, а як специфічна влада в державі. Саме тому їй надаються підвищені гарантії незалежності. В правовій державі суд є не стільки державним, скільки «наддержавним» органом. Йому доводиться судити державу, уникаючи позиції судді у власній справі. В статті 6 проекту підкреслюється, що судова влада керується волею народу тільки якщо вона виражена у формі Закону. Судовій владі забороняється бути інструментом втілення політичних настроїв мас, вона повинна працювати виключно на основі правових норм.

 

Стаття 7.

 

1. В Україні визнається верховенство права. Судові рішення ухвалюються іменем Закону.

2. Конституція України має найвищу юридичну силу.

3. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту прав людини і основоположних свобод безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

 

Стаття 7 проекту Конституції присвячена принципу верховенства права. На відміну від діючого Основного Закону в ній стверджується, що судові рішення ухвалюються не іменем України (стаття 124 чинної Конституції), а іменем Закону (в т.ч. Основного Закону, якщо мати на увазі Конституційний Суд). В даному випадку закон є вищим від держави.

Крім того, правова держава не може виносити вироки сама собі. За логікою правової держави, суди повинні виконувати волю закону й не бути інструментом в будь-чиїх руках. Позитивним прикладом конституційного регулювання в даному випадку є стаття 114 Конституції Молдови 1994 р., в якій закріплюється здійснення правосуддя іменем Закону.

Критики подібної позиції іноді стверджують, що судді у своїй діяльності повинні керуватися не тільки законом, але й неписаним правом (універсальним принципам, цінностям тощо). На це можна відповісти лише те, що дозвіл на використання права судді все одно одержують з норм (тексту) закону. В даному випадку це Основний Закон України.

 

Стаття 8.

 

1. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Національними Зборами України, є частиною національного законодавства України.

2. Забороняється укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України.

 

Ця норма є традиційною для України й на цій підставі коментарів не потребує.

 

Стаття 9.

 

1. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

2. Держава поважає культурну і мовну різноманітність України. Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мовної, етнічної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

3. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

 

В даному випадку вжито більш короткий варіант статті 10 чинного Основного Закону. Посилання на особливий статус російської мови (чинна Конституція), виокремлення її серед інших мов навряд чи є виправданим за сучасних обставин.

 

Стаття 10.

 

1. Ринкова економіка є уособленням засад економічної свободи.

2. Демократія є уособленням засад політичної свободи.

3. Недоторканність приватного життя є уособленням засад особистої свободи.

4. Економічна, політична та особиста свободи не можуть бути ніким скасовані. Їх здійснення може бути обмежене лише у випадках, передбачених цією Конституцією.

 

Стаття 10 є необхідною конкретизацією норми проекту про головну мету Конституції України, закріплену частиною першою статті 2  проекту.

 

Стаття 11.

 

1. Законна підприємницька ініціатива не обмежується. Свобода договору гарантується.

2. Держава гарантує вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу.

3. Розмір державних і місцевих податків і зборів не повинен становити загрозу економічній свободі.

4. Торгівля є вільною.

5. Внутрішні та іноземні інвестиції заохочуються.

 

Стаття 11 проекту Конституції містить положення про те, що Українська держава забезпечує вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу на основі Конституції і законів. Ця формула є стислим вираженням ключових для сучасної європейської держави ідей. Вона є ідейним запозиченням з «Хартії засадничих прав Союзу» (чинна частина проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.[1]). Як відомо, це один з найбільш важливих принципів життєдіяльності держав-членів Європейського Союзу.

 

Стаття 12.

 

1. Земля, її надра та інші природні ресурси України є об’єктами права власності Українського народу.

2. Громадяни, інші фізичні та юридичні особи можуть користуватися об’єктами права власності Українського народу відповідно до цієї Конституції та закону.

3. Власність сприяє незалежності та відповідальності особи перед суспільством. Благодійницькі дії власника завбачають підтримку та заохочення з боку Української держави. Кожен може бути суб’єктом і об’єктом благодійницької діяльності.

4. Усі законні власники є рівними перед законом; всі форми власності захищаються законом однаковою мірою.

5. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується державою, громадянами, іншими фізичними і юридичними особами відповідно до цієї Конституції та закону.

 

Стаття 12 проекту Конституції є модернізованим варіантом поєднання статей 13 і 14 чинного Основного Закону. В діючій Конституції України говориться про те, що «власність зобов’язує». Виглядає так, що даний вираз є не зовсім вдалою копією однієї з норм Основного Закону ФРН. Тому в проекті стверджується, що власність «сприяє незалежності та відповідальності особи перед суспільством». Це добре відома і юридично прозора Гегелівська ідея.

 

Стаття 13.

 

1. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах демократії, політичної та ідеологічної багатоманітності.

2. Демократичними в Україні визнаються рішення, які було прийнято без порушення законних процедур. Порушення законної процедури є підставою для визнання рішення не чинним.

3. Диктатура не визнається, поки діє ця Конституція.

4. Права політичних меншин гарантуються. Рішення, прийняті на основі консенсусу, не можуть бути скасовані волею політичної більшості.

5. Для зайняття політичних посад принцип професійних вимог не застосовується.

 

Стаття 13 проекту Конституції присвячена демократії та політичному плюралізмові. Вона має замінити невдале положення частини другої статті 15 чинної Конституції про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Наприклад, як в такому випадку ставитися до ідеології самої Конституції України? З аналогічних причин в проекті вилучено положення частини першої статті 17 чинної Конституції про те, що «забезпечення інформаційної безпеки є <...> справою всього Українського народу» тощо.

 

Стаття 14.

 

1. Свобода вираження поглядів (свобода слова) є передумовою будь-якої політики і права. Вона не підлягає скасуванню або обмеженню референдумом чи Національними Зборами України.

2. Будь-яка цензура заборонена.

 

Закріплена в статті 14 проекту Конституції непорушність свободи вираження поглядів є втіленням сучасного розуміння свободи слова. Положення статті 14 проекту означають, що свобода вираження поглядів не може бути скасована чи звужена навіть шляхом внесення змін до Основного Закону. Тобто Національні Збори України або референдум не можуть скасувати чи обмежити свободу вираження поглядів з будь-яких кон’юнктурних міркувань.

Відомо, що інформаційний обмін в Інтернеті нині здійснюється за моделлю Першої поправки до Конституції США, яка забороняє Конгресу ухвалювати закони, які обмежують свободу слова. На відміну від Великобританії, де парламент може обмежити свободу слова звичайним законом, американський підхід ґрунтується на ідеї, що категорія свободи слова є вищою за поняття політики і права. Спочатку має існувати свобода слова, а потім на її основі формуватися політика і прийматися закони.

Суб’єктивне право на свободу вираження поглядів (свобода слова) міститься дещо нижче, в статті 31 проекту Конституції. Його обсяг формально співпадає з обсягом статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Призначення ж статті 14 проекту Конституції полягає в тому, щоб підкреслити фундаментальний характер цієї свободи, виключити навіть потенційну можливість її обмеження чи скасування.

Слід зазначити, що в даному випадку йдеться про неможливість обмеження свободи вираження поглядів як такої. Це не означає, що здійснення цієї свободи також не підлягає жодним обмеженням. Тобто в статті 14 проекту йдеться про непорушність принципу свободи слова – класичної для політичної Європи норми, закріпленої також частиною першою статті ІІ-71 Хартії засадничих прав Союзу, а не про заборону тимчасового обмеження здійснення цієї свободи під час дії надзвичайного або воєнного стану.

 

Стаття 15.

 

1. Зовнішня політика України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі дотримання норм міжнародного права.

 

Стаття 15 проекту Конституції присвячена зовнішній політиці України. Національні інтереси і безпека Українського народу названі в ній цілями зовнішньої політики держави. Як стверджує ця норма, Україна йде шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма членами міжнародного співтовариства на основі дотримання норм міжнародного права. При цьому поняття загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, яке вживається в статті 18 чинної Конституції, в проекті вилучено. За свідченням фахівців, дане поняття й досі залишається юридично невизначеним.

 

Розділ ІІ

ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ

 

Стаття 16.

 

1. Державними символами України є Державний Герб України, Державний Прапор України і Державний Гімн України.

2. Державним Гербом України є тризуб золотої барви на синьому тлі. Державним Прапором України є блакитно-жовтий стяг прямокутної форми із співвідношенням сторін 2:3, блакитна смуга розташована вгорі.

3. Державним Гімном України є гімн «Ще не вмерла Ук­раїна».

4. Порядок використання державних символів України визначається законом.

 

Стаття 16 проекту Конституції присвячена державним символам України. Новелою в ній є те, що проект відмовляється від поняття великого герба України. Вилучено також положення чинної Конституції України про те, що закон про державну символіку має прийматися двома третинами від конституційного складу парламенту України.

Проект Конституції повертається до старої текстової редакції національного гімну України. В статті 16 зазначається, що Державним Гімном України є національний гімн «Ще не вмерла Україна». Зроблено це не лише на вимогу досконалості літературної форми. Колективна творчість депутатів або будь-яких інших осіб щодо «виправлення» класичних текстів виглядає тут недоречною.

 

Розділ ІІІ

ПРАВА, ОСНОВОПОЛОЖНІ СВОБОДИ, ОБОВ’ЯЗКИ

 

Розділ ІІІ проекту Основного Закону про права і свободи названо по-новому: права, основоположні свободи, обов’язки. Такий підхід пояснюється тим, що в проекті Конституції використано термінологію офіційного перекладу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.

Важливим в даному випадку є те, що європейський документ передбачає не лише захист прав фізичних осіб, але й захист прав (свобод) юридичних осіб. Зокрема, стаття 10 Конвенції говорить про свободу вираження поглядів, яка стосується не тільки людей, але й юридичних осіб – газет, інших засобів масової інформації. Крім того, в розділі ІІІ проекту Конституції йдеться не лише про обов’язки людини, але й про обов’язки держави, її органів, інших юридичних осіб.

 

Стаття 17.

 

1. Гідність людини є непорушною.

2. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

3. Права людини і основоположні свободи є невідчужуваними і непорушними.

4. При прийнятті нових законів чи внесенні змін до чинних законів не допускається порушення конституційних прав людини і основоположних свобод.

5. Права людини і основоположні свободи, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

6. Окремі права, основоположні свободи та обов’язки можуть належати юридичним особам.

 

Стаття 17 проекту Конституції присвячена захисту людської гідності. Вона повторює зміст статей 21-22 чинної Конституції, проте починається з нової формули: гідність людини є непорушною, яка використовується в статті ІІ-61 Хартії засадничих прав Союзу (проекті Договору про конституцію для Європи 2005 р.).[2] Водночас в проекті Конституції знято існуючий в чинній Конституції України вираз про те, що існуючі права і свободи людини не можуть бути скасовані. Якщо Конституція стверджує, що права і свободи не є вичерпними, то це означає, що вони існують незалежно від наміру національного законодавця. Крім того, непорушність прав і свобод, про яку йдеться в статті 17 проекту Конституції, автоматично означає неможливість їх скасування.

Як прийнято в міжнародній (європейській) практиці, окремі права, основоположні свободи та обов’язки можуть належати також юридичним особам, на чому спеціально наголошує частина шоста статті 17 проекту Конституції України.

 

Стаття 18.

 

1. Закріплені в цій Конституції права людини і основоположні свободи не можуть тлумачитися як обмеження чи порушення прав і основоположних свобод, визнаних міжнародними договорами України.

2. Всі можливі обмеження щодо здійснення передбачених цією Конституцією прав і основоположних свобод повинні:

1) бути необхідними в демократичному суспільстві;

2) передбачатися законом;

3) точно відповідати цілям, заради досягнення яких вони запроваджуються.

 

Існування статті 18 проекту Конституції пояснюється тим, що на Україну покладено певні зобов’язання за Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Цей юридично обов’язковий документ в частині першій статті 5 наполягає на тому, що «ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається у цьому Пакті». Таким чином, стаття 18 проекту Конституції є юридичним засобом, який встановлює баланс українського конституційного законодавства про права людини та основоположні свободи і чинних в Україні норм міжнародного публічного права.

Частина друга статті 18 подає перелік стандартних вимог (вимог, так званого, «трискладового тесту»), які застосовуються Європейським судом з прав людини у Страсбурзі для перевірки обґрунтованості накладення державами-членами Ради Європи обмежень на здійснення передбачених Конвенцією 1950 р. чи факультативними протоколами до неї прав людини та основоположних свобод. 

 

Стаття 19.

 

1. Кожна людина має право на вільний розвиток.

2. Ніхто не може утримуватись в рабстві або в підневільному стані. Торгівля людьми заборонена.

3. Ніхто не може бути примушений робити те, що не відповідає закону.

4. Здійснення визнаних Україною прав людини і основоположних свобод забезпечується без дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за будь-якою іншою ознакою.

5. Держава гарантує захист від дискримінації за ознаками, вказаними в частині четвертій цієї статті.

 

Стаття 19 проекту Конституції присвячена праву на вільний розвиток, яке в діючому Основному Законі передбачається статтею 23. На відміну від чинної норми, її оновлена версія є ширшою за змістом. Нині вона містить в собі передбачену статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. заборону рабства і примусової праці. Крім того, стаття 19 проекту поглинає зміст статті 24 чинної Конституції, присвяченій забороні дискримінації. Саме з права на вільний розвиток має випливати заборона рабства, дискримінації та будь-якого іншого зовнішнього примусу чи тиску на людину. Норма про вільний розвиток повинна спиратися на відповідні – тематично об’єднані – гарантії. Заборона дискримінації подається в проекті у відповідності до офіційного перекладу статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

 

Стаття 20.

 

1. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадській, політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства тощо, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

 

Стаття 20 проекту Конституції присвячена рівності прав жінки і чоловіка. Вона фактично повторює частину третю статті 24 чинного Основного Закону.

 

Стаття 21.

 

1. Громадяни України мають рівні конституційні права і основоположні свободи та є рівними перед законом.

2. Громадяни України не можуть бути позбавлені громадянства і права змінити громадянство.

3. Громадяни України не можуть бути вигнані за межі України або видані іноземній державі.

4. Громадяни України, які перебувають за її межами, можуть в будь-який час повернутися в Україну.

5. Держава гарантує піклування та захист громадянам України, які перебувають за її межами.

 

У комплексній статті 21 проекту Конституції зібрані гарантії конституційного статусу громадян України: рівність перед законом, заборона примусового позбавлення громадянства, заборона вигнання громадянина за кордон або видачі його іноземній державі тощо. Зміст цієї статті відповідає положенням статті 25 чинної Конституції України. Стаття 21 проекту містить в собі також принцип рівності громадян перед законом, який перенесено з частини першої статті 24 чинної Конституції, де він нині штучно узгоджується з принципом заборони дискримінації. Варто підкреслити, що заборона дискримінації стосується не лише громадян України, але й будь-яких інших фізичних осіб, людини як такої.

 

Стаття 22.

 

1. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і основоположними свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією України, законами та міжнародними договорами України.

2. Колективне вислання іноземців з території України заборонено.

3. Іноземці, які проживають на території України, можуть бути вислані за її межі виключно на законних підставах. Вони мають право:

1) наводити доводи проти свого вислання;

2) вимагати судового розгляду своєї справи;

3) постати перед органом чи посадовою особою, уповноваженими вирішувати це питання.

4. Іноземець може бути висланий ще до того, як він здійснив права, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини третьої цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах забезпечення національної безпеки чи громадського порядку.

5. Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий статус біженця або притулок в порядку, встановленому законом.

6. Ніхто не може бути переміщеним, висланим чи виданим державі, де існує реальна загроза застосування до нього смертної кари, катування чи іншого нелюдського чи такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

 

Стаття 22 проекту Конституції присвячена основам конституційного статусу іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України. Ця стаття частково поглинає зміст статті 26 чинного Основного Закону, проте включає в себе також важливі положення статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод із змінами, внесеними Протоколом № 11. Йдеться, зокрема, про заборону колективного вислання іноземців.

Стаття 22 проекту Конституції містить в собі вимогу статті 1 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. стосовно важливих процесуальних гарантій здійснення прав іноземців. Закріплення цих гарантій в Конституції є важливим, оскільки кількість іноземних громадян в Україні неухильно зростає. Проблематика життя іноземців на території України стає типовою соціальною проблематикою держави.

Частина шоста статті 22 проекту відповідає вимогам частини другої статті ІІ-79 Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.).

 

Стаття 23.

 

1. Кожна людина має право на життя.

2. Держава зобов’язана захищати життя людини.

3. Нікого в Україні не може бути засуджено до смертної кари або страчено.

4. Кожен має право захищати своє і чуже життя від протиправних посягань.

5. Придбання особистої зброї з метою захисту себе і своєї родини від протиправних посягань регулюється законом.

 

Стаття 23 проекту Конституції присвячена праву на життя, яке в чинній Конституції закріплювалося ще в той час, коли в Україні існувала смертна кара. Нова редакція права на життя приведена у відповідність до вимог статті 1 Протоколу № 13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., яка вимагає повного й беззастережного скасування смертної кари. Тобто статтю про заборону смертної кари тут приведено до європейського стандарту.

Новелою статті 23 проекту Конституції є право на придбання зброї з метою захисту себе і своєї родини. Відомо, що право на придбання зброї в українському контексті сприймається неоднозначно. Водночас ставлення сучасних країн до подібного права не є негативним. Частина четверта статті 23 проекту передбачає встановлення законної процедури реалізації даного права. Аргументом на користь запровадження права на придбання зброї є те, що громадяни України далеко не завжди можуть розраховувати на ефективний захист поліції (міліції). Зброя в якості інструмента самозахисту необхідна не тільки бізнесменам, журналістам, працівникам правоохоронних органів і членам ДНД, але й фермерам, колекціонерам, літнім людям тощо.

 

Стаття 24.

 

1. Кожен має право на повагу і захист своєї гідності.

2. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню.

3. Перебування в місцях позбавлення волі не є підставою для приниження людської гідності.

4. Кожен має право на повагу до своєї фізичної та духовної цілісності. Ніхто без його добровільної згоди не може бути підданий медичним, науковим або іншим дослідам чи експериментам.

 

Стаття 24 проекту Конституції закріплює принцип поваги до людської гідності. Вона містить в собі також норму про заборону катування людини. Редакція статті 24 проекту відповідає положенням статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Новелою статті є включення до її змісту права на повагу до своєї фізичної та духовної цілості. Нині воно закріплюється пунктом 1 статті ІІ-63 розділу І Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи) в якості права на шанування фізичної та психічної цілісності. Решта положень статті 24 проекту Конституції відповідає положенням статті 28 чинного Основного Закону.

 

Стаття 25.

 

1. Кожен має право на свободу, безпеку і особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, передбаченої законом:

1) законне ув’язнення після засудження особи судом;

2) законний арешт або затримання особи за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;

3) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення;

4) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

5) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, а також законне затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;

6) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну або по відношенню до якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано чи затримано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту або затримання і про обвинувачення, висунуті проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано чи затримано згідно з положеннями пункту 3 частини першої цієї статті, має негайно постати перед судом і йому має бути забезпечено розгляд справи упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює чи додатково перевіряє законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити, уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сорока восьми годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сорока восьми годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

6. Кожен, кого заарештовано чи затримано, повинен одержати перед арештом чи затриманням «Картку гарантій прав особи, чия свобода обмежується». Нехтування цим правилом посадовою або службовою особою є підставою для реабілітації заарештованої чи затриманої особи.

7. Кожному заарештованому чи затриманому має бути негайно надана можливість захищати себе особисто, а також користуватися правовою допомогою захисника.

8. Кожному заарештованому чи затриманому належить право на персональну зустріч із суддею з приводу оскарження умов його арешту чи тримання під вартою.

9. Про арешт і затримання особи має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого. Кожен заарештований чи затриманий має право на невідкладне повідомлення своїх родичів або близьких йому людей про свій стан.

10. Кожному потерпілому від арешту чи затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, гарантується право на відшкодування моральної і матеріальної шкоди.

 

Стаття 25 проекту Конституції присвячена праву людини на свободу, безпеку і особисту недоторканість. Будучи подібною до статті 29 чинної Конституції, вона містить в собі оновлену редакцію цієї класичної норми. Нині редакція даного права приведена у відповідність до офіційного перекладу статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Нова редакція статті є суттєво ширшою від нині чинної в Україні норми.

Зокрема, стаття 25 проекту Конституції передбачає нове положення про те, що кожен, кого було заарештовано чи затримано, повинен одержати перед арештом чи затриманням «Картку гарантій прав особи, чия свобода обмежується». Нехтування цим правилом посадовою або службовою особою є підставою для реабілітації заарештованої чи затриманої особи. Це положення внесено в проект Конституції за результатами аналізу практики арештів і затримань в Україні протягом останніх кількох років. На думку українських правозахисників, воно є виправданим з точки зору належного гарантування прав людини.

 

Стаття 26.

 

1. Кожному гарантується недоторканість його житла чи іншого законного володіння.

2. Не допускається проникнення до житла чи іншого законного володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду на основі закону.

3. Арешт, огляд і обшук в нічний час у власному помешканні чи іншому законному володінні особи забороняється.

4. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого законного володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

 

Стаття 26 проекту Конституції є оновленою версією статті 30 чинного Основного Закону. Новим в ній є положення про те, що арешт, огляд і обшук в нічний час у помешканні особи забороняється. Подібне правило відоме законодавству окремих західних країн. В Україні ця норма також виглядає цілком актуальною. Громадяни старшого віку ще пам’ятають абсурдну жорстокість нічних арештів в СРСР в 30-ті роки минулого століття.

Крім того, проект Конституції містить в даній статті таке поняття, як «інше законне володіння особи». Маються на увазі такі просторові об’єкти як приватний  службовий офіс, творча майстерня тощо.

 

Стаття 27.

 

1. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної, електронної та іншої кореспонденції.

2. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом і за умови, що вони є необхідними в демократичному суспільстві з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

 

Стаття 27 проекту Конституції є самоочевидною й не вимагає коментування. Вона є модернізованою версією статті 31 чинного Основного Закону.

 

Стаття 28.

 

1. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, коли таке втручання здійснюється судом на основі закону і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

2. Кожен має право на захист персональних даних (відомостей про себе).

3. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення персональних даних без згоди особи, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної або громадської безпеки, захисту прав і свобод інших осіб.

4. Персональні дані можуть використовуватися лише для цілей, визначених законом. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших установах і організаціях з відомостями про себе, якщо такі відомості не становлять змісту державної або іншої захищеної законом таємниці.

5. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення такої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу.

 

Стаття 28 проекту Конституції використовує поняття «персональних даних» замість поняття «конфіденційної інформації про особу». Персональні дані – це юридичний термін спеціального призначення. Він означає не просто конфіденційну інформацію, а її конкретний тип, різновид. Поняття персональних даних знайоме європейському законодавству. В цілому, стаття 28 проекту є модернізованою версією статті 32 чинної Конституції України. Її нова редакція спирається на офіційний переклад статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

 

Стаття 29.

 

1. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України.

2. На здійснення цих прав і свобод не можуть бути встановлені інші обмеження крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, підтримання громадського порядку, запобігання злочину, захисту здоров’я чи моралі населення або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

3. Права і свободи, викладені в частині першій цієї статті, можуть підлягати в окремих місцевостях додатковим обмеженням, встановленим законом.

 

Стаття 29 проекту Конституції є майже аналогічною за змістом до статті 33 чинного Основного Закону. Її зміст і форма відповідають редакції статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який гарантує саме ті права і свободи, які не були свого часу передбачені Конвенцією та Протоколом № 1 до неї. Особливо важливим в даному випадку є зміст частини четвертої статті 2 Протоколу № 4 (в проекті Конституції  – частина третя статті 29).

 

Стаття 30.

 

1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі населення, захисту прав і свобод інших осіб.

3. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а державна школа – від церкви. Жодна релігія чи світогляд не можуть бути визнані державою як обов’язкові. Всі віросповідання є рівними перед законом.

4. Ніхто не може бути увільнений від своїх конституційних обов’язків або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних чи інших переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним чи іншим переконанням громадянина, воно може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою чи роботою.

 

Стаття 30 проекту Конституції відповідає офіційному перекладові статті 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Водночас вона є поліпшеною версією статті 35 чинної Конституції України. Різниця між європейським та нині існуючим в Україні підходом є суттєвою. Зокрема, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод говорить про можливість встановлення лише таких обмежень на реалізацію даного права, які є необхідними в демократичному суспільстві. Українська ж версія чинної норми (а також інших норм подібного типу) даного застереження не містить. З юридичної точки зору таке застереження є принциповим, на що не раз звертали увагу національні та міжнародні експерти.

 

Стаття 31.

 

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі впроваджувати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі населення, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

3. Здійснення свободи вираження поглядів в мистецтві та наукових дослідженнях є вільним від обмежень.

4. Свобода та плюралізм засобів масової інформації гарантуються.

 

Стаття 31 проекту Конституції говорить про свободу вираження поглядів. Від першої до третьої частини даної статті вона є точним відтворенням офіційного перекладу статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Європейська версія свободи слова (свободи вираження поглядів) суттєво поступається за рівнем ліберальності Першій поправці до Конституції США, проте вона є суттєво більш досконалою, ніж редакція статті 34 чинної Конституції України.

Стаття 31 проекту Конституції містить в собі також вимогу статті ІІ-73 Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи), якою встановлюються додаткові гарантії свободи слова в сфері науки та мистецтва. Як записано в європейському документі, мистецтво та наукові дослідження є вільним від обмежень. Академічна свобода користується повагою.

Прагнення звільнити від будь-яких обмежень свободу вираження поглядів в науці та мистецтві має бути універсальним. Наука та мистецтво проголошені вільними в судових рішеннях, які спираються на Першу поправку до Конституції США, нормативний зміст академічної свободи (свободи університетів) визначено в Сполучених Штатах на законодавчому (через встановлення судового прецеденту) рівні. В Україні юридичне поняття академічної свободи використовується (частина третя статті 51 даного проекту) вперше. В цілому, зміст частини четвертої статті 31 проекту Конституції є максимально наближеним до редакції частини другої статті ІІ-71 Хартії основоположних прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.).

 

Стаття 32.

 

1. Кожен має право на доступ до офіційних документів та іншої інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

2. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов’язані надавати належні їм відомості за інформаційними запитами, регулярно оприлюднювати інформацію про свою діяльність.

3. Здійснення цього права, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі населення, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання авторитету і безсторонності суду за умови, якщо шкода від оприлюднення запитуваної інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

 

Стаття 32 проекту Конституції є новелою українського конституційного законодавства. Вона закріплює право фізичних та юридичних осіб на доступ до інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування. Право на доступ до офіційної інформації існує в світі давно й сьогодні передбачається законодавством більш як сімдесяти країн світу. Це право є традиційним елементом конституційного законодавства в країнах ліберальної демократії. В США праву на доступ до інформації присвячені закони «Про свободу інформації» (1966 р.), «Про конфіденційність» (1974 р.) та «Про уряд в сонячному світлі» (1976 р.). В Західній Європі право громадян на доступ до офіційної інформації було закріплено вперше законодавством Швеції ще у XVIII-му столітті. В Україні це право передбачається Законом «Про інформацію» (1992 р.), який за багатьма своїми параметрами не відповідає європейським вимогам. Відомо, що Міністерство юстиції України працює над новою версією цього нормативного акту.

Запропонована в статті 32 проекту Конституції редакція права на доступ до офіційної та іншої інформації є продуктом вітчизняних наукових досліджень. Зокрема, в неї використано правову модель, розроблену українським науковцем О.Нестеренко.

 

Стаття 33.

 

1. Громадяни України мають право вступати до політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань для здійснення і захисту своїх або належних іншим особам прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших законних інтересів, за винятком обмежень, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

2. Право вступати до громадських об’єднань, за винятком політичних партій і рухів, належить кожному.

3. Ніхто не може бути обмежений у своїх правах і свободах за належність чи неналежність до політичних партій, рухів чи інших громадських об’єднань.

4. Ніхто не може бути примушений до вступу в партії, рухи чи інші громадські об’єднання.

 

Редакція записаної в статті 33 проекту Конституції норми приведена у відповідність до статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., статті ІІ-72 Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.).

Слід підкреслити, що частина перша статті 33 дозволяє громадянам вступати до громадських об’єднань з метою здійснення і захисту не лише своїх власних, але й належних іншим особам прав, свобод і законних інтересів. Такий підхід є принципово важливою юридичною гарантією діяльності громадських правозахисних організацій в Україні.

 

Стаття 34.

 

1. Діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну основ конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, а також на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права людини і основоположні свободи, здоров’я населення забороняється.

2. Політичним партіям, рухам, іншим громадським об’єднанням забороняється утворювати чи мати при собі будь-які збройні формування.

3. Не допускається утворення і діяльність організаційних структур політичних партій і рухів в органах державної виконавчої влади, органах судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, Збройних Силах України, інших військових і збройних формуваннях, а також на державних підприємствах, установах і організаціях.

4. Не допускається утворення й діяльність організаційних структур політичних партій і рухів в будь-яких навчальних закладах України.

5. Заборона діяльності політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань здійснюється в судовому порядку.

 

Стаття 34 проекту Конституції є аналогічною за змістом до статті 37 чинного Основного Закону й докладних пояснень не потребує. В ній значно чіткіше говориться про заборону створення та діяльності організаційних структур політичних партій і рухів в навчальних закладах України. Адже чинна редакція даної норми говорить лише про заборону створення структур політичних партій у державних навчальних закладах.

 

Стаття 35.

 

1. Кожен має право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки об’єднують осіб, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності.

2. Утворення професійних спілок є вільним і здійснюється без попереднього дозволу держави.

3. Професійні спілки є рівними перед законом.

4. Членство у професійних спілках не підлягає обмеженням, за винятком тих, що передбачаються законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, захисту прав і свобод інших осіб.

5. Професійним спілкам належить право утворювати національні федерації профспілок, які можуть засновувати міжнародні профспілкові організації або приєднуватися до них.

6. Ніхто не може бути примушений до вступу або до виходу із профспілки.

 

Стаття 35 проекту відповідає змістові статті 36 чинної Конституції України. Новелою тут є те, що право на об’єднання у профспілки доповнюється правом останніх утворювати федерації та вступати до міжнародних професійних союзів. Раніше це право визнавалося в Україні на рівні міжнародних договорів. Новим в проекті є також положення про те, що ніхто не може бути примушений до вступу в професійні спілки як організації, заснованої на колективному інтересі.

 

Стаття 36.

 

1. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними і громадськими справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2. Громадяни користуються рівним доступом до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

 

Стаття 36 проекту Конституції є аналогічною за змістом до статті 38 чинного Основного Закону й тому пояснень не потребує.

 

Стаття 37.

 

1. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, влаштовувати пікети та наметові містечка, про що вони сповіщають органи державної влади чи органи місцевого самоврядування.

2. Обмеження щодо здійснення цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише у випадках, коли воно є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 37 проекту Конституції є оновленою версією статті 39 чинного Основного Закону. Її зміст приведено у відповідність до офіційного перекладу статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. та статті 21 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р. В статті 36 проекту Конституції згадується також про правовий режим наметових містечок.

Як показує аналіз існуючого міжнародного та вітчизняного досвіду, встановлення демонстраційних пікетів не вимагає спеціального повідомлення органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, тому вони лише побічно згадуються в тексті даної норми. Загалом, положення статті 36 проекту Конституції відповідають існуючим європейським стандартам.

 

Стаття 38.

 

1. Кожен має право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

 

Стаття 38 проекту Конституції повторює зміст статті 40 чинного Основного Закону й на цій підставі пояснень не потребує.

 

Стаття 39.

 

1. Кожна фізична чи юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на законних підставах.

2. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.  

3. Право приватної власності є непорушним.

4. Кожен має право користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

5. Примусове відчуження об’єктів власності може бути застосоване лише з мотивів вищої державної необхідності, на підставі і в порядку, передбачених законом за умови попереднього й повного відшкодування їх ринкової вартості.

6. Примусове відчуження об’єктів власності з наступним повним відшкодуванням їх ринкової вартості допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

7. Конфіскація майна застосовується виключно за рішенням суду у випадках та порядку, встановлених законом.

8. Здійснення права власності не повинно шкодити здійсненню інших прав людини і основоположних свобод, інтересам суспільства, погіршувати стан довкілля і природні якості землі.

 

Стаття 39 проекту Конституції відповідає змістові статті 41 чинного Основного Закону. З іншого боку, оновлена редакція норми є максимально наближеною до вимог статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 20 березня 1952 р. із змінами, внесеними до Конвенції Протоколом № 11. Крім того, якщо в чинному Основному Законі вживається формула: попереднє і повне відшкодування вартості примусово відчужених об’єктів, то в новій редакції частин п’ятої та шостої статті 38 проекту Конституції передбачається попереднє і повне відшкодування ринкової вартості примусово відчужених об’єктів.

 

Стаття 40.

 

1. Кожен має право на підприємницьку діяльність.

2. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

3. Держава забезпечує захист чесної конкуренції. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

4. Види і межі монополії визначаються законом.

5. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських об’єднань споживачів.

 

Стаття 40 проекту Конституції відповідає статті 42 чинного Основного Закону. Різниця  полягає лише в тому, що нова версія статті є ширшою за змістом. Якщо в чинній Конституції стверджується, що «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом», то в проекті сказано: «кожен має право на підприємницьку діяльність». З іншого боку, якщо в частині другій статті 42 чинної Конституції йдеться про те, що «держава забезпечує захист конкуренції», то в проекті Конституції стверджується, що «держава забезпечує захист чесної конкуренції».

 

Стаття 41.

 

1. Кожна особа має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.

2. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права усіма належними способами.

3. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба чи робота, а також служба чи робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду, або відповідно до законів про воєнний чи надзвичайний стан.

4. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

5. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров’я роботах забороняється.

6. Держава гарантує захист від незаконного звільнення.

7. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

8. Молоді люди забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації і роботи, яка може негативно вплинути на їх безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток, або завадити здобуттю ними освіти.

 

Стаття 41 проекту Конституції передбачає право на працю в редакції, що використовується частиною першою статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Починаючи з цього місця, всюди, де йдеться про соціально-економічні права, проект Конституції повторює формулу частини першої статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права: «держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права усіма належними способами».

Такий підхід до соціально-економічних прав дозволяє сприймати конституційний текст як реалістичний. Соціально-економічні права тлумачаться в ньому як напрямки державних зусиль у відповідній сфері. Новелою статті 40 проекту Конституції є також запозичені з Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи), стаття ІІ-92 гарантії трудових прав молоді. Йдеться про юридичну норму: «молоді люди, яких прийнято на роботу, забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації та будь-якої роботи, що може вплинути на їхню безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток або завадити здобуттю ними освіти».

 

Стаття 42.

 

1. Кожен має право на страйк для захисту своїх соціально-економічних та інших прав, свобод і законних інтересів.

2. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті в страйку.

3. Здійснення цього права не підлягає обмеженням, за винятком тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

4. Заборонити страйк можна лише за рішенням суду на підставі закону.

5. Страйк не може бути заборонений більше ніж під загрозою звільнення з роботи.

 

Стаття 42 проекту Конституції містить в собі оновлений варіант права на страйк. Норму викладено у відповідності до частини першої статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Крім того, ширшим став перелік законних підстав для страйку. Якщо частина перша статті 44 чинної Конституції передбачає право на страйк для захисту лише економічних і соціальних інтересів, то частина перша статті 41 проекту Конституції передбачає право на страйк для захисту соціально-економічних та інших прав і законних інтересів. Досвід Помаранчевої революції свідчить про те, що громадяни, які працюють на державних підприємствах і в установах можуть страйкувати з метою задоволення також і своїх політичних інтересів. Проект Конституції в цій частині намагається виходити з існуючих реалій.

За статтею 42 проекту Конституції, право на страйк фактично не поширюється на посадових та службових осіб поліції, Прокуратури України, Служби безпеки України та Збройних Сил України. Юридичною підставою для цього служать положення частини другої статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р.

 

Стаття 43.

 

1. Кожен має право на відпочинок.

2. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

3. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення права на відпочинок визначаються законом.

 

Стаття 43 проекту Конституції закріплює право на відпочинок. Але якщо чинна Конституція передбачає, що кожен, «хто працює», має право на відпочинок, то проект обмежується формулою: «кожен має право на відпочинок». Тут, як і в деяких інших місцях, проект намагається уникнути юридичного максималізму.

 

Стаття 44.

 

1. Громадяни, інші прирівняні законом до них особи мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі втрати працездатності, годувальника, вимушеного безробіття, а також у старості та інших визначених законом випадках.

2. Це право гарантується загальнообов’язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних осіб, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

3. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

4. Держава визнає і поважає право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, на участь у соціальному та культурному житті.

5. Держава визнає і поважає право людей з фізичними вадами на заходи, призначені для забезпечення їхньої самостійності, соціальної та професійної інтеграції, участі в суспільному житті.

6. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права всіма належними способами.

 

Стаття 44 проекту Конституції присвячена праву на соціальний захист. Редакція даної норми приведена у відповідність до  вимог Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. На відміну від статті 46 чинної Конституції, яка надає право на соціальний захист громадянам України, нова редакція права поширюється також на іноземців та апатридів, які постійно й на законних підставах проживають в Україні. Нова версія статті містить в собі дві новели (частина четверта та п’ята статті 44), які є частковим запозиченнями змісту статей ІІ-85 та ІІ-86 Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи 2005 р.). В першому випадку йдеться про право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, участь у соціальному та культурному житті. В другому – про право людей з фізичними вадами на заходи, призначені для забезпечення їхньої незалежності, соціальної та професійної інтеграції, участі в суспільному житті.

 

Стаття 45.

 

1. Кожен має право на житло.

2. Держава прагне до створення умов, за яких кожен матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

3. Громадянам, іншим прирівняним до них особам, які потребують соціального захисту не з власної вини, житло надається державою й органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

4. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

5. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права всіма належними способами.

 

Стаття 45 проекту Конституції є зміненим, у відповідності до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р., варіантом права на житло. В проекті право на житло подається як соціальний стандарт на перспективу. Норма не робить житло доступнішим для людей, проте вона є реалістичною і не компрометує решту конституційного масиву. З іншого боку, стаття 45 проекту є подібною за змістом до статті 47 чинного Основного Закону.

Стаття 45 містить в собі частину п’яту, в якій закріплена формула, що супроводжує весь перелік соціально-економічних прав людини в проекті. Крім того, якщо в частині другій статті 47 чинної Конституції України говориться про те, що «громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою <…> безоплатно», то в новій версії статті відображена більш реалістична за змістом норма: «громадянам, які потребують соціального захисту не з власної вини, житло надається державою <…> безоплатно».

Передбачене статтею 48 чинної Конституції України право на достойний життєвий рівень для себе і членів своєї сім’ї вилучено з проекту Основного Закону. Воно належить громадянам України та іншим особами на основі статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р., проте його присутність в документі, норми якого мають вищу юридичну силу й діють безпосередньо в суді, виглядає невиправданим.

Конституція не може забезпечити достойний рівень життя населенню України. Такої мети можна досягнути, лібералізуючи економіку й розкриваючи творчий потенціал народу. В якості ж юридичного припису право на достойний рівень життя не витримує критики. Неможливість захисту цього права в суді означає, що його реалізація можлива (якщо взагалі можлива) в іншій площині.

 

Стаття 46.

 

1. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

2. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для громадян медичного обслуговування. Мінімальний обсяг безоплатних медичних послуг встановлюється законом.

3. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, запроваджує й підтримує медичне страхування.

4. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права всіма належними способами.

 

Стаття 46 проекту Конституції є зміненим, у відповідності до вимог Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р., варіантом права на охорону здоров’я. В проекті право на безоплатну охорону здоров’я, як і вищезгадане право на житло, подається як соціальний стандарт на перспективу. Норма не робить медичне обслуговування доступнішим для людей, проте вона є реалістичною й не підриває нормативний потенціал решти статей Основного Закону.

Загальні аргументи щодо даного підходу див. у коментарі до статті 45 проекту.

 

Стаття 47.

 

1. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я людей довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

2. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

 

Стаття 47 проекту Конституції є аналогічною за змістом до статті 50 чинного Основного Закону й на цій підставі не потребує пояснень.

 

Стаття 48.

 

1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

2. Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

3. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом.

 

Стаття 48 проекту Конституції є майже аналогічною за змістом до статті 51 чинного Основного Закону й на цій підставі не потребує спеціального  коментування. Водночас чинну конституційну формулу: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка» тут замінено на більш ліберальну: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб».

Одностатеві шлюби визнаються нині законодавством деяких європейських країн (шість країн світу та два штати США). В одностатевих шлюбах знаходяться окремі працюючі в Україні іноземні дипломати, існує практика укладання одностатевих шлюбів українськими громадянами за кордоном. Зокрема, відомою у нас є проблема одержання спадку одним із членів подружжя, яке уклало подібний шлюб за кордоном.   

 

Стаття 49.

 

1. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

2. Кожна дитина має право підтримувати особисті взаємини та безпосередній контакт з обома батьками, якщо це не суперечить інтересам дитини.

3. Насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

4. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу. Держава може делегувати ці повноваження іншим особам. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

5. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації всіх форм власності в діяльності, що пов’язана з дітьми, мають дбати передовсім про інтереси дитини.

6. Діти мають право на захист і піклування, що потрібні для забезпечення їхнього добробуту.

7. Діти мають право висловлювати свої погляди вільно; ці погляди мають братися до уваги в залежності від віку та рівня зрілості дитини.

 

Стаття 49 проекту Конституції є оновленою версією статті 52 чинного Основного Закону. Новий підхід полягає в тому, що до частин другої та шостої даної статті включені норми, передбачені частинами першою та третьою статті ІІ-84 Хартії засадничих прав Союзу (проекту Договору про конституцію для Європи).

У першому випадку йдеться про право дитини постійно підтримувати особисті взаємини з батьками, у другому – про право дитини висловлювати свої погляди вільно. Оновлена редакція норми зобов’язує батьків брати до уваги погляди дитини на питання, які безпосередньо стосуються інтересів дитини.

В оновленому варіанті не йдеться про «заборону будь-якого насильства» над дитиною (чинна Конституція), а говориться лише про «заборону насильства над дитиною». В цей спосіб нова редакція норми позбавляється юридичного максималізму.

 

Стаття 50.

 

1. Кожен має право на освіту. Загальна середня освіта є обов’язковою.

2. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

3. Громадяни мають право вільно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах безоплатно на конкурсній основі.

4. Громадянам, які належать до корінних народів чи національних меншин надається відповідно до закону право на навчання рідною мовою, а також на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

5. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права всіма належними способами.

 

Стаття 50 проекту Конституції присвячена праву на освіту. На відміну від частини першої статті 53 чинної Конституції, нова редакція права на освіту передбачає, що обов’язковою є не повна середня освіта, а просто середня освіта. Повна середня освіта в державних і комунальних навчальних закладах залишається безкоштовною, але вона перестає бути обов’язковою (примусовою). Не всі люди мають достатні здібності для того щоб засвоїти програму повної середньої освіти. Завищені вимоги за статтею 53 чинної Конституції призводять до штучного виставляння позитивних оцінок при відсутності необхідних навичок і знань. Нова редакція статті дозволяє кожному безкоштовно одержувати повну середню освіту, але вона знімає юридичний примус до цього. В усьому іншому редакцію права на освіту наближено до вимог частини першої статті 2 та частини першої статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р.

Формула частини третьої статті 50 проекту стосовно «вільного здобуття вищої освіти» означає, що одержання безоплатної освіти не накладає на випускників університетів обов’язку «відпрацьовувати» освіту роботою за направленням тощо.

 

Стаття 51.

 

1. Кожному гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності і авторських прав, а також моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

2. Кожен має право на результати своєї творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора, за винятками, передбаченими законом.

3. Академічна свобода гарантується. Держава усіляко сприяє розвиткові науки та вищої освіти, встановленню зв’язків українських науковців із світовим науковим співтовариством.

4. Культурна спадщина охороняється законом.

5. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, що знаходяться за її межами.

 

Стаття 51 проекту Конституції присвячена свободі літературної, художньої, наукової і технічної творчості. На відміну від статті 54 чинної Конституції, нова редакція норми гарантує академічну свободу (свободу університетів). Водночас вона говорить про встановлення наукових зв’язків не України зі світовим співтовариством (чинна норма), а про встановлення зв’язків українських науковців зі світовим науковим співтовариством. Тобто регулятивний потенціал норми спрямовується на конкретних суб’єктів – науковців, а не на Українську державу в цілому. Новий припис є краще сфокусованим на суті справи. В усьому іншому дана норма є подібною за змістом до статті 54 чинного Основного Закону.

 

Стаття 52.

 

1. Права людини і основоположні свободи захищаються судом.

2. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

3. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини.

4. Кожен має право звертатися за захистом прав людини і основоположних свобод до міжнародних судових установ, а також до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

5. Кожен має право захищати свої або належні іншим особам права і основоположні свободи від порушень і протиправних посягань.

 

Стаття 52 проекту Конституції приводить у відповідність до термінології Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. статтю 55 чинного Основного Закону, спеціальних коментарів це не потребує.

При цьому частина п’ята даної статті дозволяє кожному захищати не лише свої власні, але й належні іншим особам права чи основоположні свободи.

 

Стаття 53.

 

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

2. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

3. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду.

4. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину чи кримінального правопорушення.

5. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

6. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину чи кримінального правопорушення[3] має, щонайменше, такі права:

1) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави обвинувачення, висунутого проти нього;

2) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3) захищати себе особисто чи користуватися юридичною допомогою захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника, – одержувати юридичну допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

4) допитувати свідків обвинувачення або вимагати щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

5) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

7. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

 

Стаття 53 проекту Конституції відтворює право на справедливий суд за вимогами статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Необхідність точного текстуального відтворення права на справедливий суд за європейським стандартом в Конституції України назріла давно. Про це писали правозахисники, науковці та міжнародні експерти. Для досягнення мети в даному випадку використано офіційний переклад відповідного суб’єктивного права.

Стаття 53 проекту Конституції містить в собі окремі фрагменти права на справедливий суд із статті 62 чинного Основного Закону. В новій редакції права на справедливий суд збережені основні положення частин 1, 2, 3,4 статті 62 чинної Конституції України.

 

Стаття 54.

 

1. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

 

Стаття 54 проекту Конституції фактично повторює зміст статті 56 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

 

Стаття 55.

 

1. Кожному гарантується право знати свої права, свободи і обов’язки.

2. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і свободи людини, а також обов’язки підлягають доведенню до відома населення у порядку, встановленому законом.

3. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і свободи людини, а також обов’язки, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

 

Стаття 55 проекту Конституції фактично повторює зміст статті 57 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

 

Стаття 56.

 

1. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

2. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

3. Ця стаття не перешкоджає судовому розгляду і покаранню будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила злочин чи кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

 

Стаття 56 проекту Конституції фактично повторює зміст статті 58 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

Що ж стосується частини третьої статті 56 проекту, то вона є майже точним текстуальним відтворенням змісту частини другої статті 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Такий підхід дозволяє говорити не лише про політичне визнання голодомору 1933 р. в Україні актом геноциду Українського народу, але й ставити питання про юридичну відповідальність осіб, винних у вчиненні подібних діянь.

 

Стаття 57.

 

1. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно або за часткову оплату.

2. Для надання кваліфікованої правової допомоги при вирішенні справ у судах, інших державних органах та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях всіх форм власності діє незалежна самоврядна організація – адвокатура.

3. Кожен є вільним у виборі захисника (представника) своїх прав.

4. Органам досудового розслідування, державному обвинувачеві і судові забороняється самочинно втручатися у вибір особою захисника (представника) своїх прав, перешкоджати його участі у справі.

5. Спілкування особи із своїм захисником (представником) є захищеною законом таємницю.

 

Стаття 57 проекту Конституції є тематично подібною до статті 59 чинної Конституції України. Водночас вона містить в собі істотно розширені гарантії професійної діяльності адвокатів в якості захисників прав людини  в системі кримінального судочинства.

Нова редакція норми враховує рекомендації, висловлені в «Концепції реформування кримінальної юстиції України» 2007 р. (затверджена Указом Президента України). Нова редакція статті  стимулює до використання професійної адвокатської допомоги мало не в усіх ділянках професійного та особистого життя людини.

 

Стаття 58.

 

1. Ніхто не зобов’язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази.

2. За віддання і виконання злочинного розпорядження чи наказу винні особи підлягають юридичній відповідальності.

 

Стаття 58 проекту Конституції майже повторює зміст статі 60 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень. У порівняні з чинною нормою, в даному випадку вилучено прикметник «явно» у словосполученні: «явно злочинні розпорядження чи накази».  

 

Стаття 59.

 

1. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

2. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

 

Стаття 59 проекту Конституції повторює зміст статті 61 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

 

Стаття 60.

 

1. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

2. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

3. Засуджений користується всіма правами і основоположними свободами людини, за винятком тих обмежень у їх здійсненні, що передбачені законом і встановлені вироком суду.

4. Обмеження у здійсненні прав і основоположних свобод людини, покладені на осіб, засуджених до позбавлених волі, мають бути обґрунтованими й точно відповідати меті покарання.  

5. Умови утримання осіб, засуджених до позбавлення волі, мають бути наближеними до позитивних аспектів життя у здоровому суспільстві.

 

Стаття 60 проекту Конституції повторює в головних рисах зміст статті 63 чинної Конституції України. Водночас вона містить в собі більш широкі гарантії прав осіб, засуджених до позбавлення волі. Нова редакція норми враховує рекомендації, висловлені в «Концепції реформування кримінальної юстиції України» 2007 р.

 

Стаття 61.

 

1. Здійснення конституційних прав людини і основоположних свобод, за винятком випадків, передбачених цією Конституцією, не підлягає обмеженням.

2. В умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження щодо здійснення прав людини і основоположних свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не підлягає обмеженню здійснення прав людини і основоположних свобод, передбачених статтями 17, 19, 20, 21, частинами 1, 2, 3, 4 статті 23, статтями 24, 25, 32, 38, 45, 48, 49, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60 цієї Конституції.

 

Стаття 61 проекту Конституції є аналогічною за змістом до статті 64 чинної Конституції. Ця норма відсилає до цілої низки суб’єктивних прав та основоположних свобод в тексті проекту Конституції України. Список посилань приведено у відповідність до нового порядку статей в проекті Основного Закону.

 

Стаття 62.

 

1. Захист свободи, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України.

2. Порядок військової служби визначається законом.

 

Стаття 62 проекту Конституції є оновленою версією статті 65 чинного Основного Закону. Проект Конституції побудовано на ідеї конституційного захисту громадянської свободи, що пояснює присутність категорії свободи в переліку цінностей, які мають захищати громадяни України.

Стаття 62 проекту Конституції не передбачає обов’язку шанувати державні символи України. На перший погляд, таке вилучення може здаватися недоречним. З іншого боку, демонструючи своє ставлення до символів, громадяни ефективно виражають свою згоду або незгоду з політикою власної держави.

Американців важко запідозрити в тому, що їм бракує патріотизму. Проте вони неодноразово вдавалися до публічного спалення або демонстративного прання державного прапора Сполучених Штатів. В низці своїх рішень Верховний Суд США визнав, що в такий спосіб люди дають політичній владі свою оцінку.

Уряди й держави можуть суттєво й трагічно помилятися, що доводить вся політична історія ХХ століття. Тому обов’язок шанування державних символів в своєму підтексті має приховане тоталітарне навантаження. Він ніби ставить державний суверенітет вище суверенітету народу, що є помилковим.

 

Стаття 63.

 

1. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природній і культурній спадщині України, відшкодовувати завдані ним збитки.

 

Стаття 63 проекту Конституції містить нову редакцію статті 66 чинної Конституції України. Замість фрази: «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині», вжито вираз: «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природній і культурній спадщині України». Основний Закон має виходити з того, що цивілізація є найбільшим забруднювачем природи. Те ж саме можна стверджувати й про людину, установу, господарчий об’єкт. Вимога не заподіювати шкоду природі є, в цілому, утопічною, оскільки виходить за межі реальних можливостей правового регулювання. Подібні приписи, попри їх благородний імідж, є  ознакою правового інфантилізму.

 

Стаття 64.

 

1. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

 

Стаття 64 проекту Конституції є модифікованим аналогом статті 67 чинного Основного Закону. Вона є коротшою за змістом, оскільки чинна редакція обов’язку сплачувати податки і збори містить в собі зайві процесуальні елементи. Йдеться, зокрема, про те, що багато громадян України фактично не зобов’язані подавати декларацій про свої доходи, бо їхні доходи обраховуються автоматично.

Чинна конституційна норма проголошує обов’язок, який насправді не є загальним. Саме тому стару редакцію норми змінено в проекті на більш досконалу.

 

Стаття 65.

 

1. Кожен зобов’язаний додержуватися Конституції України та законів, не посягати на права людини і основоположні свободи, законні інтереси, честь і гідність інших осіб.

2. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

 

Стаття 65 проекту Конституції точно відповідає змістові статті 68 чинного Основного Закону й не вимагає коментування.

 

Розділ IV

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

 

Статті 66-71 проекту Конституції присвячені конституційному статусові громадянського суспільства в Україні. Присутність даного розділу в Конституції пояснюється тим, що Україна – посттоталітарна республіка. Досвід тоталітаризму не можна вважати універсальним надбанням всіх країн, проте він хвилею прокотився по світові, ставши чи не найбільшою політичною спокусою минулого століття.

Україна заплатила високу ціну за життя в умовах диктатури й несвободи. Навіть такі досвідчені демократії як США і Великобританія не мають настільки ж глибокого знання про домінування держави над індивідом, яке має Україна. Тому розділ про громадянське суспільство в проекті Конституції – це не данина моді, а висновок з історичного досвіду країни. Щоб не захворіти на диктатуру повторно, суспільство має створити відповідні профілактичні механізми. Помаранчева революція в Україні довела, що український народ по-справжньому усвідомлює сенс свободи. Свобода охороняється не лише статтею 2 проекту Конституції. На сторожі громадянської свободи стоїть стаття 4 (відповідальність держави перед суспільством), стаття 10 (ринок, економічна свобода), стаття 11 (підприємницька ініціатива, свобода договору) проекту.

В цілому, розділ IV проекту Конституції України побудовано як компактний юридичний інструментарій захисту приватних інтересів.

 

Стаття 66.

 

1. Громадянське суспільство – самосвідома, самоврядна недержавна ланка Українського народу. Діяльність громадянського суспільства в Україні ґрунтується на засадах свободи, плюралізму, толерантності та невтручання з боку держави.

2. Розумні інтереси фізичних і приватних юридичних осіб знаходяться під захистом цієї Конституції і закону.

3. Активність партій, рухів, інших громадських об’єднань не контролюється Українською державою, за винятком додержання в їх діяльності вимог цієї Конституції та закону.

 

Стаття 66 проекту Конституції підкреслює на вищому рівні автономність проявів життєдіяльності громадянського суспільства в Україні, підкреслює важливість створення атмосфери самодостатності й свободи вибору в цій сфері.

 

Стаття 67.

 

1. Діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб підлягає громадському контролю. З цією метою можуть створюватися правозахисні організації громадян.  

 

Стаття 67 проекту визнає й підкреслює, що захист громадських інтересів вимагає створення спеціальних громадських інституцій. В даному випадку йдеться про можливість «професіоналізації» відправлення контрольної функції громадянського суспільства.

 

Стаття 68.

 

1. Державним органам, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам не дозволяється безпідставне втручання у здійснення законних громадських ініціатив.

 

Стаття 68 проекту фактично забороняє державі, її органам та посадовим особам втручатися  в законну творчу сферу життєдіяльності громадянського суспільства.

 

Стаття 69.

 

1. Збереження державної або іншої захищеної законом таємниці є прерогативою спеціально уповноважених на це осіб. Інші особи не підлягають відповідальності за розголошен­ня державної або іншої захищеної законом таємниці.

2. Види інформації з обмеженим доступом визначаються законом.

3. Режим секретності на інформацію з обмеженим доступом не може тривати довше тридцяти років.

3. Протиправна, протизаконна діяльність Української дер­жави, її органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб не може бути предметом державної або іншої захищеної законом таємниці.

3. Інформація про особу, яка висувається, обирається чи є обраною на державну або іншу публічну посаду вважається соціально значущою й може надаватися за інформаційними запитами.

 

Навряд чи варто спеціально доводити антикорупційний потенціал даної норми. Крім того, дана стаття відображає типове для Західної Європи та США переконання в тому, що публічні особи, на відміну від приватних осіб, зобов’язані жити в атмосфері інформаційної прозорості. Це та необхідна данина, яку публічні фігури мусять сплачувати в якості компенсації за свій статус. На цих позиціях стоїть Суд з прав людини у Страсбурзі, Верховний Суд США тощо.

 

Стаття 70.

 

1. Будь-яка монополія на володіння засобами масової інформації та телекомунікації забороняється.

 

В даному випадку йдеться про те, що Конституція створює гарантії свободи ЗМІ. Вони є важливими для нормального функціонування комунікативної сфери в Україні. Населення повинно мати доступ до різних аспектів інформації про світ, обмінюватися новим знанням й засвоювати від цього корисні уроки.

 

Стаття 71.

 

1. Політичні, релігійні, мистецькі або інші особисті уподобання людини не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку держави.

 

Стаття 71 наголошує на неприпустимості ситуації, коли держава стає відкритим чи таємним прихильником певної соціальної групи або ідеологічного напрямку в конкретному суспільстві.

В силу своєї природи держава не може якось підігравати релігійним конфесіям, ідеологічним доктринам чи окремим мистецьким шуканням. Адже те, що звичайно вчиняє держава, стосується всіх і має бути схвалено більшістю дорослого населення країни.

 

Розділ V

ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

 

Необхідність даного розділу пояснюється тим, що екологічна безпека України є питанням стратегічного значення. Водночас дотримання екологічних стандартів є типовою вимогою Європейського Союзу до своїх дійсних та потенційних членів.

Проект Конституції не посилається на факт Чорнобильської катастрофи, проте її наслідки відчуваються в Україні на кожному кроці. Екологічна тема є присутньою в підписаних від імені України міжнародних угодах. Екологічне очищення території є предметом зовнішньополітичних зобов’язань країни. З точки зору юридичної техніки даний розділ побудовано на поєднанні чинних норм про екологічну безпеку (статті 16, 50, 66 діючої Конституції) з новими приписами.

При розробці статей 71-74 проекту Конституції були використані норми міжнародної «Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» від 25 червня 1998 р. (ратифікована Законом України № 832-XIV (832-14) 6 липня 1999 р.).

 

Стаття 72.

 

1. Кожен має право жити у здоровому й сприятливому для себе довкіллі.

2. Забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

3. Екологічні стандарти встановлюються законом.

4. Жодна широкомасштабна господарська ініціатива не може набрати чинності без попереднього позитивного висновку незалежної екологічної експертизи.

 

Стаття 72 проекту поєднує в собі норми, що вже існують в чинному Основному Законі з новим для Конституції положенням про необхідність затвердження екологічних стандартів законом.

Новою є також норма про  обов’язковість проведення екологічних експертиз. Нині обов’язковість проведення екологічних експертиз передбачається українським законодавством поточного рівня. Проте ця норма заслуговує бути записаною на конституційному рівні.

 

Стаття 73.

 

1. Громадяни, інші прирівняні до них законом особи мають право брати участь у прийнятті рішень, що стосуються існуючого екологічного стану, охорони та захисту довкілля.

2. Кожному гарантується вільний доступ до законодавства з питань екологічного стану, охорони та захисту довкілля.

 

При розробці статті 73 проекту були використані норми міжнародної «Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» від 25 червня 1998 р. (ратифікована Законом України № 832-XIV (832-14) від 6 липня 1999 р.). Відповідні положення «Конвенції» викладено в більш лаконічній, узагальненій формі.

 

Стаття 74.

 

1. Незалежна екологічна експертиза промислових та інших технічних об’єктів, якщо вона засвідчила стан небезпечного для життя і здоров’я людини екологічного забруднення, оплачуєть­ся коштом власника цих об’єктів.  

2. В екологічній експертизі не може бути відмовлено, якщо сто­рона, яка на ній наполягає, має власні джерела для її фінансування.

 

Стаття 74 підтримує незалежні екологічні громадські організації. Її потенціал спрямовано на задоволення потреб громадянського суспільства за рахунок його власних ресурсів та активності. Очевидно, що екологічний рух в Україні в подальшому буде підсилюватися. Дана стаття проекту створює для цього необхідний юридичний простір.

 

Стаття 75.

 

1. Кожен потерпілий від екологічного забруднення штучного походження має право на судове або інше відшкодування спричиненої йому шкоди.

 

Стаття 75 гарантує відшкодування збитків, спричинених екологічним забрудненням штучного походження. Шкода, спричинена людьми, має бути ними ж компенсована (відшкодована).

 

Розділ VI

ВИБОРИ, РЕФЕРЕНДУМ

 

Стаття 76.

 

1. Народне волевиявлення здійснюється через вільні і регулярні вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

2. Забороняється проведення виборів і референдумів під час воєнного чи надзвичайного стану.

 

Стаття 76 проекту Конституції є подібною до статті 69 чинного Основного Закону. Різниця полягає лише в тому, що чинна Конституція вживає вираз: «народне волевиявлення здійснюється через вибори», а проект підкреслює, що «народне волевиявлення здійснюється через вільні і регулярні вибори».

 

Стаття 77.

 

1. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, яким виповнилося вісімнадцять років.

2. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

 

Стаття 77 проекту Конституції повністю відповідає статті 70 чинного Основного Закону й коментарів не потребує.

 

Стаття 78.

 

1. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними й відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.  

2. Виборцям гарантується вільне від політичного, адміністративного та іншого примусу або залякування волевиявлення.

3. Процедури виборів і референдумів в Україні регулюються законом.

4. Громадяни мають право відмовитися від участі у виборах і референдумах.

 

Стаття 78 проекту Конституції, у порівнянні зі статтею 71 чинного Основного Закону, має додаткові положення. Частина друга статті 78 проекту конкретизує поняття вільних виборів, а частина третя стверджує, що процедури всіх виборів в Україні визначаються законом. В статті 78 проекту наголошується на тому, що громадяни Україні мають право залишатися політично ін7диферентними. Варто підкреслити, що за проектом Конституції громадяни не зобов’язані вступати до партій чи громадських організацій, брати участь у демонстраціях, пікетах, страйках тощо.

Загалом, виправданим виглядало б повернення до мажоритарної системи виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. На цьому, зокрема, може бути побудована логіка переходу України до двопалатного парламенту – Національних Зборів України. В даному випадку вирішення цих питань віднесено до компетенції закону.

Що ж стосується виборів до Національних Зборів України, то їх верхня палата мала б обиратися за мажоритарною виборчою системою, а нижня – на основі пропорційної, мажоритарної або змішаної виборчих систем.

Пропорційна система виборів є корисною з точки зору перспектив розвитку українських партій. Якщо вибори до Палати депутатів Національних Зборів України будуть суто мажоритарними, партії ризикують втратити стимул для свого зростання.

З іншого боку, існуюча система виборів має бути замінена на більш гуманну й структурно довершену. Громадяни не повинні голосувати за фактично закритими для них списками. Не виключено, що покращити парламентські вибори в Україні могло б запровадження аналогу польської виборчої системи. Тобто все населення України могло б голосувати лише за верхні частини відповідних партійних списків. Решта ж кандидатів від партій та блоків могла б бути включеною до регіональних списків.

 

Стаття 79.

 

1. Всеукраїнський референдум призначається Національними Зборами України або Президентом України відповідно до вимог цієї Конституції.

2. Проведення всеукраїнського референдуму за рішенням Національних Зборів України або Президента України оплачується коштом держави.

3. Всеукраїнським референдумом можуть бути вирішені питання, віднесені до компетенції Національних Зборів України та Уряду України, за винятком встановлених цією Конституцією та законом обмежень.

4. Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується Президентом України на вимогу не менш ніж трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи на підтримку референдуму зібрано в не менш ніж у двох третинах областей і не менш ніж по сто тисяч підписів у кожній області.

5. Проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою оплачується коштом держави або власними коштами громадян.

6. Не допускається проведення референдуму для здійснення особистих призначень на посаду, а також для прийняття законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

7. Не допускається проведення референдуму з питань, які відносяться до компетенції судової гілки влади.

8. Не допускається проведення всеукраїнського референдуму під час імпічменту Президента України.

 

Стаття 79 проекту Конституції присвячена референдуму. Вона є більшою від статті про референдум в чинному Основному Законі. Референдум за народною ініціативою може, в разі необхідності, оплачуватися за рахунок добровільних внесків громадян. Пояснюється це тим, що референдум за народною ініціативою не можна запланувати заздалегідь. З іншого боку, влада не повинна відмовляти населенню у проведені референдуму за браком державних (бюджетних) коштів. Крім того, самофінансування референдуму могло б стати стримуючим фактором для популістських ініціатив. Політично невиправданий референдум громадяни просто не підтримали б своїми гаманцями.

Проект передбачає список питань, які забороняється вирішувати всеукраїнським референдумом. Хоча подібні заборони існували й раніше, тепер їх піднято до конституційного рівня.

 

Стаття 80.

 

1. Виключно всеукраїнським референдумом затверджується прийняття нової Конституції України, а також внесення змін до розділів І та XVI цієї Конституції.

2. Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України.

3. Прийняті на всеукраїнському референдумі рішення не можуть бути скасовані існуючим на час його проведення скликанням Національних Зборів України.

 

Положення статті 80 є традиційними для України. Частина третя цієї статті переводить на конституційний рівень нині існуюче положення поточного законодавства.

Дана норма застерігає також від можливого загострення конкуренції між народним та парламентським волевиявленням.

 

Стаття 81.

 

1. Визнається референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми.

 

Існування цієї норми пояснюється тим, що референдум Автономної Республіки Крим не зовсім співпадає з поняттям місцевого референдуму.

 

Розділ VII

НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ УКРАЇНИ

 

Головне призначення статей 82-112 проекту Конституції полягає в запровадженні в Україні двопалатного парламенту – Національних Зборів України. Національні Збори України уособлюють законодавчу владу в державі. Вони діють в межах повноважень, визначених Конституцією України, законом про регламент Національних Зборів України та законами. Національні Збори України складаються з двох палат: Палати регіонів і Палати депутатів. Термін повноважень Національних Зборів України – 4 роки.

Палата регіонів уособлює в собі політичне представництво регіонів: 24-х областей, Автономної Республіки Крим, окремого столичного округу – м. Київ. Палата регіонів скла­дається із сенаторів, які обираються в палату обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою. Членами Палати регіонів за посадою є також всі колишні президенти України, якщо вони не залишили свій пост внаслідок імпічменту.

Палата депутатів (нижня палата) обирається громадянами України у складі 300 депутатів на основі рівного, прямого, загального ви­борчого права шляхом таємного голосування.

Національні Збори України працюють сесійно. Саме так вони приймають закони, постанови, декларації, звернення тощо. Всі питання компетенції Національних Зборів України вирішуються на окремих або спільних засіданнях їх палат.

Головна мета запровадження двопалатного парламенту в Україні полягає в тому, щоб знизити рівень конфліктності в механізмі здійснення державної влади, відродити представницьку функцію парламенту, підняти авторитет місцевого самоврядування, сприяти збалансованому розвиткові регіонів, підтримати курс України на вступ до Євросоюзу. Кількість областей заходу і центру України суттєво перевищує їх число на сході та півдні. Саме на цій території проживає та частина українських виборців, які найбільш позитивно сприймають ідею входження України до Євросоюзу.

Двопалатний парламент жодним чином не скасовує соціокультурних відмінностей населення сходу та заходу України, проте він може дозволити країні розвиватися більш гармонійно. Верхня палата Національних Зборів України уособлює в собі зв’язок законодавчої та виконавчої гілок влади, тому вплив настроїв заходу та центру України на формування Уряду України має підсилитися. За прикладом сенату – верхньої палати Конгресу США, Палата регіонів Національних Зборів України надає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України та членів Уряду України, суддів Конституційного Суду України.

Існування двопалатних парламентів в унітарних країнах не становить виключення із правила. Двопалатні парламенти працюють в таких унітарних державах як Польща, Італія, Японія, Іспанія, Нідерланди, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Філіппіни, Ірландія. Загалом, більшість законодавчих зібрань в старих демократіях є двопалатними незалежно від форми їх державного устрою (Великобританія, Франція, Італія, США, Швейцарія). Іноді країни подібного типу мають «прихований» двопалатний устрій (ФРН, Норвегія).

Назва парламенту – Національні Збори України має символізувати остаточний відхід України від її радянського минулого. Національні збори (в якості нижньої палати) існують у Франції. Що ж стосується найменування палат, то воно буває різним. Це палата лордів і палата общин у Великобританії, палата радників і палата представників у Японії, сенат і конгрес депутатів в Іспанії, палата радників і палата депутатів у Мексиці, сенат і сейм у Польщі тощо.

Верхні і нижні палати парламентів розрізняються своїм кількісним складом, порядком формування, компетенцією, правовим статусом своїх членів тощо. В більшості випадків нижні палати обираються населенням на основі загальних, рівних, прямих, виборів при таємному голосуванні. З нижніми палатами пов’язана ідея народного представництва, верховенства легіслатури, яка наділена правом приймати державний бюджет, закони та вирішувати інші важливі питання.

Що ж стосується верхніх палат, то вони не обов’язково формуються виборами. В США та Японії верхні палати є виборними, але так було не завжди. Виборність сенату в Конгресі США була започаткована в 1913 р., в Японії верхня палата стала виборною лише в 1947 р. На основі непрямих виборів формується верхня палата парламенту Франції. Якщо країна є федеративною, суб’єкти федерації формують верхню палату самостійно (Австрія, Індія, ФРН). Ознаки того, що верхні палати можуть бути призначуваними, збереглися в Італії. Іноді депутати делегуються до верхньої палати автономними утвореннями країни (Іспанія).

В цілому, організація двопалатних Національних Зборів України вписується в європейську традицію. Члени Палати регіонів Національних Зборів України мають обиратися обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою з числа громадян, яким виповнилося 30 років. До Палати депутатів Національних Зборів України мають обиратися громадяни, яким на день виборів виповнився 21 рік. Загалом, віковий ценз для парламентаріїв світу коливається від 18 до 40 років. Верхні палати парламентів можуть обиратися (призначатися) на довший, ніж нижні палати, термін. Водночас строк повноважень палат може бути однаковим (Італія).

Кількість депутатів в нижніх палатах коливається в межах 200-600 осіб. Верхні палати за своїм складом можуть бути різними – від 16 (Беліз) до більш як 1000 членів (Великобританія). Робота палат здійснюється, як правило, за окремими регламентами.

 

Стаття 82.

 

1. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Національні Збори України.

2. Національні Збори України діють в межах повноважень, визначених цією Конституцією та законом.

3. Черговість скликань Національних Зборів України визначається черговістю виборів до Палати депутатів Національних Зборів України.

 

Дана стаття підкреслює, що в Україні не визнається необмежена парламентська компетенція («необмеженим» є парламент Великобританії, що є, скоріше, виключенням із загального правила). Крім того, стаття 82 містить в собі важливу технічну норму про те, що черговість скликань Національних Зборів України визначається черговістю виборів до їх нижньої палати. В подальшому до поняття парламентських скликань прив’язується значна кількість ситуацій державного (політичного) життя.

 

Стаття 83.

 

1. Національні Збори України складаються з двох палат: Палати регіонів (верхньої палати) і Палати депутатів (нижньої палати) Національних Зборів України.

2. Палата регіонів Національних Зборів України скла­дається із сенаторів за посадою, а також сенаторів, які обираються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними радами, а також Київською міською радою строком на шість років. Для обрання на посаду сенатора кандидат повинен одержати більшість голосів від конституційного складу Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної обласної та Київської міської ради.

3. Від Верховної Ради Автономної Республіки Крим до Палати регіонів Національних Зборів України обирається три сенатори, від обласних рад та Київської міської ради – по два сенатори.

4. Сенатори обираються із числа депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад, Київської міської ради.

5. Сенаторами за посадою є особи, які на підставі частини другої статті 116 цієї Конституції зберігають за собою почесне звання Президента України.

6. Кожних два роки одна третина сенаторів Національних Зборів України, за винятком Голови Палати регіонів Національних Зборів України та сенаторів за посадою, підлягає переобранню в порядку ротації.

7. Голова Палати регіонів Національних Зборів України і сенатори за посадою ротації не підлягають.

8. Дві третини сенаторів Національних Зборів України першого, а також кожного наступного після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України скликання переобираються достроково двома рівними частинами, відповідно, через два і чотири роки. Надалі дії регулярний порядок заміни.

9. Палата депутатів Національних Зборів України обирається громадянами України у складі двохсот депутатів строком на чотири роки.

 

Стаття 83 носить, переважно, процедурний, описовий характер. Обрання сенаторів місцевими радами, а не безпосередньо населенням пояснюється тим, що вони мають представляти інтереси не стільки конкретних виборців, скільки регіонів, територій країни. Тобто це мають бути представники місцевих політичних еліт.

З іншого боку, в статті 83 зазначається, що майбутні сенатори повинні спочатку стати депутатами відповідних обласних рад, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Це означає, що вони перш ніж стати сенаторами мають пройти виборчий фільтр на місцевому рівні. Саме в такий спосіб має забезпечуватись їх реальний зв’язок з виборцями, населенням регіонів. 

 

Стаття 84.

 

1. Сенатором Національних Зборів України може бути громадянин України, який на день обрання на посаду досяг тридцяти років, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти перед днем виборів років.

2. Депутатом Національних Зборів України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти перед днем виборів років.

3. Не може входити до складу Національних Зборів України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

4. Повноваження сенаторів і депутатів Національних Зборів України визначаються цією Конституцією та законом.

 

Стаття 84 проекту є прозорою за змістом й на цій підставі не вимагає коментування.

 

Стаття 85.

 

1. Чергові вибори до Палати депутатів Національних Зборів України відбуваються в останню неділю останнього місяця четвертого року повноважень Національних Зборів України.

2. Чергові вибори до Палати регіонів Національних Зборів України відбуваються протягом останніх п’яти днів останнього місяця кожного другого року повноважень Національних Зборів України.

3. Позачергові вибори до Національних Зборів України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування указу про дострокове припинення повноважень Національних Зборів України.

 

Стаття 85 проекту говорить про те, що вибори сенаторів мають проходити у відповідних обласних радах протягом п’яти днів. Це пояснюється тим, що в різних радах можуть виникати технічні труднощі з проведенням виборів до Палати регіонів Національних Зборів України в один конкретний день.

 

Стаття 86.

 

1. Сенатори і депутати Національних Зборів України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

2. Сенатори і депутати Національних Зборів України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

3. Вимоги щодо несумісності сенаторського чи депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

4. У разі порушення вимоги щодо несумісності сенаторського чи депутатського мандата з іншими видами діяльності сенатор чи депутат у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин зобов’язаний припинити відповідну діяльність або подати особисту заяву про складення своїх парламентських повноважень.

 

В країнах із президентською та змішаною формами правління (США, Бразилія, Росія, Франція) не визнається поєднання парламентського мандата з членством в уряді країни. Таку позицію відображає й проект Конституції України.

 

Стаття 87.

 

1. Перед вступом на посаду сенатори і депутати Національних Зборів України складають присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни, свободу і процвітання Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників».

2. Відмова скласти присягу означає позбавлення повноважень сенатора чи депутата Національних Зборів України.

3. Повноваження сенаторів і депутатів Національних Зборів України починаються з моменту підписання ними присяги.

4. Приведення сенаторів і депутатів Національних Зборів України до присяги здійснюють голови палат Національних Зборів України або найстарший за віком сенатор чи депутат.

 

В проекті Конституції частково змінено текст присяги сенаторів і депутатів. Замість фрази: «присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників», вживається вираз: «присягаю додержуватися Конституції України та законів України, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників». Ця заміна є логічним продовженням заборони імперативного мандату.

Що ж стосується процедури приведення сенаторів і депутатів до присяги, то вона може бути різною в залежності від обставин. У випадку самих перших або кожних дострокових після припинення повноважень Національних Зборів України Президентом України виборів до Національних Зборів України приведення сенаторів і депутатів до присяги здійснюватиме найстарший за віком сенатор чи депутат.

Навпаки, коли йтиметься про приведення до присяги обраних в порядку ротації сенаторів, або про приведення до присяги депутатів, які прийшли до Національних Зборів України на місце депутатів, що вибули в силу різних обставин достроково, приведення до присяги здійснюватиметься головою Палати регіонів чи Палати депутатів Національних Зборів України. 

 

Стаття 88.

 

1. Сенатори і депутати Національних Зборів України не підлягають юридичній відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за посягання на гідність і честь, а також зумисне поширення недостовірної інформації про особу.

2. Імперативний мандат стосовно сенаторів і депутатів не визнається.

3. Сенатори і депутати Національних Зборів України не можуть бути під час проведення сесій Національних Зборів України заарештовані чи затримані без дозволу палати Національних Зборів України, до складу якої вони входять. Виняток становить арешт або затримання сенатора чи депутата Національних Зборів України на місці вчинення злочину.

4. Національним Зборам України забороняється ухвалювати рішення про підвищення заробітної плати чинному складові сенаторів і депутатів Національних Зборів України.

 

Стаття 88 проекту Конституції не визнає за сенаторами і депутатами імперативного мандату. Цей підхід вважається класичним в розвинених демократичних країнах (Франція, Італія, Іспанія, Великобританія). Сенатори і депутати повинні враховувати волю та інтереси нації в цілому. Вільний мандат визнається в Західній Європі ще з ХІХ століття, саме звідси походить неможливість дострокового відкликання сенатора чи депутата з посади.

З подібних міркувань виходить і проект Конституції України. Імперативний мандат нині залишився в Китаї, на Кубі та ще в кількох країнах, що розвиваються. Навряд чи Україні варто поповнювати їх список. Навіть вихід депутата або сенатора з партії в більшості країн світу не призводить до втрати ним депутатського мандата. Покаранням за таких обставин є позбавлення конкретної особи партійної підтримки на наступних виборах.

В країнах із президентською та змішаною формами правління (США, Бразилія, Росія, Франція) не визнається поєднання парламентського мандата з членством в уряді країни. Таку ж позицію відображає й проект Конституції України.

Частина третя статті 88 проекту Конституції гарантує сенаторам і депутатам обмежену недоторканість на час проведення сесій Національних Зборів України. Подібний підхід існує в США, Ірландії, Норвегії та на Філіппінах. При цьому сенатор чи депутат Національних Зборів України може бути заарештований або затриманий безпосередньо на місці вчинення ним злочину. Такий порядок передбачають і конституції багатьох посттоталітарних країн.

 

Стаття 89.

 

1. Здійснення повноважень сенаторами і депутатами Національних Зборів України не є тотожним здійсненню повноважень палатами Національних Зборів України.

2. У разі чергового припинення повноважень Національних Зборів України палати Національних Зборів України продовжують здійснення своїх повноважень до дня першого засідання першої сесії Національних Зборів України наступного скликання.

3. У разі дострокового припинення повноважень Національних Зборів України палати Національних Зборів України припиняють здійснення своїх повноважень в день опублікування указу Президента України про припинення повноважень Національних Зборів України.

4. У разі припинення повноважень Національних Зборів України або ротації їх верхньої палати, здійснення повноважень сенаторів чи депутатів Національних Зборів України, які підлягають переобранню, продовжується до дня складення присяги новообраними сенаторами чи депутатами Національних Зборів України.

5. Повноваження сенатора чи депутата Національних Зборів України припиняються достроково в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності сенаторського чи депутатського мандата з іншими видами діяльності ці обставини ним не усунуто;

6) смерті.

6. Рішення про дострокове припинення повноважень сенатора чи депутата у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини п’ятої цієї статті, приймається відповідною палатою Національних Зборів України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини п’ятої цієї статті, – судом.

7. У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо сенатора чи депутата Національних Зборів України, визнання сенатора чи депутата недієздатним або безвісно відсутнім, його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті сенатора чи депутата Національних Зборів України – з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

8. Повноваження сенатора чи депутата Національних Зборів України, який заступив на посаду в порядку одноособової заміни, здійснюються лише до закінчення строку дії мандата сенатора чи депутата, який передчасно вибув.

 

Зміст статті 89 проекту є прозорим і детальних пояснень не потребує. Важливим є положення даної статті про те, що здійснення повноважень сенаторів і депутатів Національних Зборів України не є тотожним здійсненню повноважень палатами Національних Зборів України. Це правило має серйозні процесуальні наслідки у випадку дострокового припинення повноважень Національних Зборів України. Загалом, стаття 89 спрямована на пом’якшення політичного конфлікту в момент можливого загострення стосунків між Президентом України та Національними Зборами України.

 

Стаття 90.

 

1. Національні Збори України працюють сесійно.

2. Національні Збори України є повноважними за умов обрання не менш ніж двох третин від конституційного складу кожної з їх палат.

3. У разі дострокового припинення повноважень Національних Зборів України пленарні засідання палат припиняються в день опублікування указу Президента України про припинення повноважень Національних Зборів України.

4. Національні Збори України збираються на першу сесію не пізніше ніж на десятий день після офіційного опублікування результатів виборів до Національних Зборів України.

5. Перше засідання новообраних Національних Зборів України проводиться у формі спільного засідання їх палат, яке відкриває найстарший за віком сенатор чи депутат Національних Зборів України.

 

Національні Збори Україні працюють сесійно. Передбачається проведення двох сесій протягом року, що становить середній показник. В парламентах ФРН, Італії та Люксембургу сесій взагалі не існує, тут парламенти працюють незапланованими пленарними засіданнями. В інших країнах парламенти працюють сесійно, причому скликання сесій здійснюється окремим актом глави держави (Австрія, Великобританія, Індія, Японія). Іноді парламент збирається на сесії за розкладом (Бразилія). Кількість парламентських сесій протягом року буває різною. В Україні визнається необхідність двох сесій на рік. Раз на рік проводиться парламентська сесія в США та Японії, два рази – в Іспанії та Франції, 3-4 рази – в Індії.

 

Стаття 91.

 

1. Чергові сесії Національних Зборів України почи­наються першого вівторка лютого й першого вівторка вересня кожного року.

2. Позачергові сесії Національних Зборів України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Палати регіонів Національних Зборів України на вимогу Президента України або не менш ніж однієї третини від конституційного складу Палати регіонів або Палати депутатів Національних Зборів України.

3. У разі оприлюднення указу Президента України про введення воєнного або надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, Національні Збори України збираються на пленарне засідання протягом сорока восьми годин без скликання.

4. У разі припинення повноважень Національних Зборів України під час дії воєнного або надзвичайного стану, їх палати продовжують здійснення своїх повноважень до дня першого засідання першої сесії Національних Зборів України, обраних після скасування воєнного або надзвичайного стану.

5. У разі припинення повноважень Національних Зборів України або ротації їх верхньої палати під час дії воєнного або надзвичайного стану, здійснення повноважень сенаторів і депутатів Національних Зборів України, які підлягають переобранню, продовжується до дня складення присяги сенаторами і депутатами, обраними до Національних Зборів України після скасування воєнного або надзвичайного стану.

6. Порядок роботи Національних Зборів України встановлюється Конституцією України, законом про регламент Національних Зборів України, іншими законами.

 

Зміст статті 91 проекту має важливий, проте суто процедурний характер. Призначення даних норм є очевидним й не вимагає окремого коментування.

 Нормативний потенціал статті 91 спрямовано на зменшення ризику виникнення організаційних конфліктів в структурі Національних Зборів України.

 

Стаття 92.

 

1. Національні Збори України вирішують питання на спільних і роздільних засіданнях їх палат, проте голосування проводиться складом кожної з палат окремо.

2. Спільні засідання палат Національних Зборів України ведуть по черзі голови палат або їх заступники. Перше після обрання голів палат Національних Зборів України спільне засідання палат веде Голова Палати регіонів Національних Зборів України.

3. Засідання палат Національних Зборів України є відкритими. Закриті засідання палат Національних Зборів України проводяться за рішенням більшості від конституційного складу відповідної палати.

4. Рішення Національних Зборів України приймаються виключно на їх пленарних засіданнях шляхом голосування.

5. Голосування здійснюється сенатором чи депутатом особисто. Голос, поданий сенатором чи депутатом від імені іншого сенатора чи депутата вважається недійсним і при підрахунку голосів не враховується.

 

Національні Збори України працюють спільними й роздільними засіданнями палат. Спільні засідання палат з церемоніальних питань передбачаються конституційним законодавством Австрії та ФРН, з питань відкриття й закриття сесій – законодавством Австралії, Бразилії, Мексики та Нідерландів.

 

Стаття 93.

 

1. Компетенція Національних Зборів України здійснюється через спільні та виключні повноваження палат Національних Зборів України.

2. Спільні повноваження палат Національних Зборів України здійснюються шляхом прийняття рішень Палатою депутатів Національних Зборів України, які підлягають подальшому розглядові й затвердженню або відхиленню їх Палатою регіонів Національних Зборів України.

3. В передбачених Конституцією України випадках спільні повноваження палат Національних Зборів України здійснюються шляхом прийняття сенаторами і депутатами функціонально різних, але спрямованих на досягнення єдиного політичного результату рішень.

4. Виключні повноваження палат Національних Зборів України здійснюються шляхом прийняття кожною з них самостійних і незалежних від позиції іншої палати рішень.

 

Двопалатні парламенти розділяються в залежності від того, чи є їхні палати рівноправними. В більшості випадків палати мають однакові права стосовно розгляду та прийняття законів. Можливо, саме тому в США законопроект дозволяється внести до будь-якої з палат Конгресу. Нижні палати мають, як правило, особливі повноваження у сфері фінансів (прийняття бюджету), а верхні частіше займаються ратифікацією міжнародних договорів. В США та Еквадорі верхній палаті належить право затвердження на посадах членів уряду та інших посадових осіб, що призначаються президентом. Подібний варіант розподілу повноважень обрано й в проекті Конституції України.

Що ж стосується решти країн, які мають двопалатний парламент, то в них згоду на призначення уряду дають або нижні (Франція), або одночасно верхня та нижня (Італія) палати. Отже можна стверджувати, що українська модель тяжіє до президентської республіки не менше, ніж до республіки змішаного типу. За проектом Україна – це президентсько-парламентська республіка із сильним президентом. Більшість сучасних двопалатних парламентів виходить із принципу нерівності статусу палат. Проект Конституції України стоїть на аналогічних позиціях.

Двопалатні парламенти в унітарних країнах служать ефективним засобом представництва інтересів регіонів. Органами регіонального представництва вважаються двопалатні парламенти Болівії, Італії, Іспанії, Колумбії та Франції. Водночас поширеною є точка зору, відповідно до якої верхні палати є носіями особливого типу знання, глибини політичної думки й здорового консерватизму. Наприклад, входження до верхньої палати парламенту Італії пов’язується із видатними заслугами в соціальній, науковій або мистецькій сферах. Верхні палати є також традиційно менш втягнутими в перипетії партійної боротьби, вони уособлюють в собі «надпартійний» тип політичного побутування.

Двопалатні парламенти забезпечують більш складну й витончену систему народного представництва, ніж парламенти однопалатні. Почасти саме тому проти двопалатних парламентів в унітарних країнах виступають ліворадикальні сили. Однак двопалатні парламенти краще за однопалатні долають законотворчі помилки, ухвалюють більш збалансовані політичні рішення. З цих міркувань виходить й проект Конституції України. Сучасні представницькі органи мають поєднувати в собі здоровий глузд із глибиною експертних оцінок, що служить сильним аргументом на користь запровадження двопалатного парламенту в Україні.

 

Стаття 94.

 

1. До спільних повноважень палат Національних Зборів України належить:

1) внесення змін до Конституції України в порядку, передбаченому розділом XVI цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, віднесених до компетенції Національних Зборів України, за винятками, встановленими цією Конституцією та законом;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього в порядку, передбаченому статтею 107 цієї Конституції; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення про його виконання;

5) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

6) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

7) затвердження рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових і збройних формувань у разі агресії проти України;

8) усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, передбаченого статтею 122 цієї Конституції;

9) розгляд і прийняття рішення про схвалення Програми діяльності Уряду України;

10) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

11) затвердження рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

12) затвердження протягом сорока восьми годин з моменту оприлюднення Президентом України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

13) надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

14) призначення на посади і звільнення з посад керівників апарату Національних Зборів України; затвердження кошторису Національних Зборів України; визначення та затвердження структури апарату Національних Зборів України;

15) затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності;

16) заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини про стан дотримання та захисту прав людини і основоположних свобод;

17) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, а також змін до неї;

18) розгляд питання про відповідальність Уряду України, прийняття резолюції недовіри Урядові України, що має наслідком його відставку;

19) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до закону військових і збройних формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

20) здійснення інших повноважень, які відповідно до цієї Конституції віднесені до їх відання.

 

Повноваження Національних Зборів України, з огляду на існуючий у світі досвід, є типовими. До спільної компетенції палат Національних Зборів України віднесені основні повноваження нині діючої Верховної Ради України. Вони  пов’язані, головним чином, із законодавчою та представницькою функціями парламенту.

 

Стаття 95.

 

1. До виключних повноважень Палати регіонів Національних Зборів України належить:

1) надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України, членів Уряду України, а також Голови Служби безпеки України;

2) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку України;

3) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

4) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

5) призначення на посади та звільнення з посад за поданням Президента України членів Центральної виборчої комісії;

6) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України;

7) надання згоди на призначення на посаду Президентом України Генерального прокурора України; усунення Генерального прокурора України з посади в порядку, передбаченому статтею 148 цієї Конституції;

8) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу сенатора, групи сенаторів або комітету, попередньо підтриманого не менш ніж однією третиною від її конституційного складу;

9) призначення на посаду за поданням Президента України суддів Конституційного Суду України;

10) здійснення контролю за діяльністю Уряду України відповідно до цієї Конституції;

11) здійснення інших повноважень відповідно до цієї Конституції.

 

Стаття 95 проекту закріплює порядок, згідно з яким від Палати регіонів Національних Зборів України вимагається надання згоди на призначення Прем’єр-міністра України та членів Уряду України Президентом України. Надання згоди – це більш м’яка, ніж затвердження або призначення, форма парламентського реагування на вибір Президента України. Вона підкреслює статус Президента України як глави виконавчої влади. За проектом Конституції Президент України несе особисту політичну відповідальність за діяльність виконавчої гілки влади в державі.

Відмова Палати регіонів Національних Зборів України надати згоду на призначення Президентом України Уряду України означає неможливість розпочати урядову діяльність. В такому випадку Президент України може або піти на компроміс, або достроково розпустити Національні Збори України. Виходом із даної ситуації може стати також призначення політичних фігур, які в подальшому будуть замінені Президентом України на основі пункту 11 частини першої статті 117 проекту Конституції України.

 Решта повноважень Палати регіонів Національних Зборів України практично співпадає з кадровими повноваженнями Верховної Ради України (в редакції до 2004 р.). При цьому в проекті Конституції не передбачається існування Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Адже нині його функції фактично дублюються Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Загалом, ця стаття проекту уособлює в собі реальне застосування принципу стримувань і противаг в роботі механізму державної законодавчої  влади.

 

Стаття 96.

 

1. До виключних повноважень Палати депутатів Національних Зборів України належить:

1) призначення на посади та звільнення з посад Голови та членів Рахункової палати;

2) обрання суддів судів загальної юрисдикції безстроково;

3) призначення на посаду за поданням форуму правозахисних організацій України Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини; висловлення двома третинами від її конституційного складу недовіри Уповноваженому Національних Зборів України з прав людини, що має наслідком його відставку;

4) прийняття рішення про направлення запиту до Президента
України на вимогу депутата, групи депутатів або комітету, попередньо підтриманого не менш ніж однією третиною від її конституційного складу;

5) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

6) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна за поданням органів місцевого самоврядування меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування за поданням органів місцевого самоврядування населених пунктів і районів;

7) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або закону; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

8) призначення виборів до органів місцевого самоврядування;

9) здійснення контролю за діяльністю Уряду України відповідно до цієї Конституції;

10) здійснення інших повноважень відповідно до цієї Конституції.

 

Повноваження щодо обрання та призначення суддів судів загальної юрисдикції належать Палаті депутатів Національних Зборів України. Пояснюється це прагненням відділити суддівські призначення від призначень урядового плану, які передані до Палати регіонів Національних Зборів України. Ці міркування стосуються й порядку призначення на посаду Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини.

Щоб підсилити незалежність судової гілки влади, з компетенції Національних Зборів України вилучено нині існуюче право Верховної Ради України звільняти з посад суддів Конституційного Суду України. Те ж саме стосується й існуючого права Президента України звільняти призначених ним конституційних суддів.

Новелою статті 96 проекту є також те, що питання зміни адміністративно-територіального устрою України вирішуються в ній за поданням органів місцевого самоврядування.

Як і стаття 95, стаття 96 проекту Конституції  уособлює в собі реальне застосування принципу стримувань і противаг в роботі механізму державної влади.

 

Стаття 97.

 

1. Сенатор чи депутат Національних Зборів України має право звернутися на сесії Національних Зборів України із запитом до органів палат Національних Зборів України, до Уряду України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

2. Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані у встановлений законом строк повідомити сенатора чи депутата Національних Зборів України про результати розгляду його запиту.

 

Це класична для парламентської практики норма, яка не потребує спеціальних пояснень.

 

Стаття 98.

 

1. Національні Збори України за пропозицією не менш ніж однієї третини від конституційного складу Палати регіонів або Палати депутатів Національних Зборів України можуть розглянути питання про відповідальність Уряду України та прийняти резолюцію недовіри Урядові України більшістю від конституційного складу кожної з їх палат.

2. Питання про відповідальність Уряду України не може розглядатися Національними Зборами України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, протягом року після схвалення Програми діяльності Уряду України, а також протягом останньої сесії Національних Зборів України поточного скликання.

 

Положення статті 98 проекту є класичними для парламентаризму в Україні, вони передбачаються в чинній Конституції, яка містить в собі аналогічні правила стосовно однопалатної Верховної Ради України.

 

Стаття 99.

 

1. Палати Національних Зборів України більшістю голосів від їх конституційного складу обирають голів палат та їх заступників.

2. До виборів голів палат Національних Зборів України та їх заступників засідання палат ве­дуть найстарший за віком сенатор чи депутат.

3. Сенатор і депутат, яких було обрано головами палат Національних Зборів України, зобов’язані призупинити своє членство в політичній партії чи рухові на весь термін свого перебування на посаді.

4. Кожна з палат Національних Зборів України більшістю голосів від її конституційного складу може в будь-який час відкликати з посади голову палати чи його заступника.

5. У стосунках з іншими державними органами України і органами влади іноземних держав Національні Збори України представляє Голова Палати регіонів Національних Зборів України. Якщо Голова Палати регіонів Національних Зборів України тимчасово не може виконувати цю функцію, Національні Збори України представляє Голова Палати депутатів Національних Зборів України.

6. Голови палат Національних Зборів України:

1) ведуть спільні й роздільні засідання палат Національних Зборів України;

2) організовують роботу палат Національних Зборів України, координують діяльність їх органів;

3) підписують акти, прийняті палатами Національних Зборів України; підписують акти, прийняті Національними Зборами України в цілому;

4) представляють палати Національних Зборів України у їх стосунках з іншими органами державної влади України та органами влади іноземних держав;

5) організовують роботу апарату палат Національних Зборів України.

7. Голова Палати регіонів Національних Зборів України є відповідальним за роботу апарату Національних Зборів України в цілому.

8. Голови палат Національних Зборів України здійснюють свої повноваження відповідно до закону про регламент Національних Зборів України.

 

В статті 99 проекту Конституції передбачається, що голова кожної з палат Національних Зборів України зобов’язаний призупинити членство в партії чи політичному рухові на весь строк виконання своїх повноважень. Подібний порядок існує у Великобританії, позапартійним є спікер парламенту Швеції тощо.

Решта положень статті 99 є технічними (процесуальними). Спеціальних пояснень вони не потребують.

 

Стаття 100.

 

1. Палати Національних Зборів України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до їх відання, виконання контрольних функцій створюють із числа сенаторів і депутатів Національних Зборів України комітети та обирають голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів.

2. Палати Національних Зборів України в межах своїх повноважень можуть створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

3. Кожна з палат Національних Зборів України створює власні комітети та тимчасові спеціальні комісії.

4. Кожна з палат Національних Зборів України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосує не менше третини сенаторів чи депутатів від конституційного складу відповідної палати.

5. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій палат не є вирішальними для слідства і суду.

6. Організація і порядок діяльності комітетів палат Національних Зборів України, їх тимчасових спеціальних і слідчих комісій регулюється законом.

 

Положення статті 100 проекту Конституції є традиційними не тільки для України, на цій підставі вони не вимагають спеціального коментування.

 

Стаття 101.

 

1. Президент України має право достроково припинити повноваження Національних Зборів України, якщо:

1) на всеукраїнському референдумі буде прийнято закон – особливо важливий для суспільного поступу, який Національні Збори України не змогли прийняти протягом двох сесій підряд;

2) Палата регіонів Національних Зборів України не надасть згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України або членів Уряду України у відведений цією Конституцією строк;

3) Національні Збори України протягом тридцяти днів однієї сесії не зможуть організувати роботу своїх пленарних засідань;

4) кількість сенаторів або депутатів стане меншою ніж дві третини від конституційного складу відповідної палати Національних Зборів України.

2. Добровільна відмова сенатора чи депутата від свого мандата, якщо вона призвела до дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, не дозволяє йому бути обраним до складу Національних Зборів України наступного позачергового скликання.

3. Президент України приймає рішення про дострокове припинення повноважень Національних Зборів України після консультацій з головами палат і лідерами фракцій Національних Зборів України.

4. Повноваження Національних Зборів України, обраних на виборах, проведених після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, не можуть бути припинені протягом року з дня початку їх роботи.

5. Повноваження Національних Зборів України не можуть бути достроково припинені також:

1) під час воєнного чи надзвичайного стану;

2) якщо проти Президента України порушено процедуру імпічменту;

3) в останні шість місяців конституційного строку повноважень Національних Зборів України;

4) в останні шість місяців конституційного строку повноважень Президента України.

 

За проектом Конституції, Україна належить до змішаної або, так званої, третьої форми правління. Перші дві – це парламентська республіка (Австрія, Італія, ФРН) та послідовна президентська республіка (США, Мексика, Панама, Уругвай). Змішана форма правління поєднує в собі елементи президентської та парламентської республік. Президент в змішаних республіках звичайно володіє правом розпуску парламенту. Класичним прикладом змішаної форми правління вважається Франція. Подібну форму правління мала й Україна у 1996-2004 рр.

Механізм дострокового припинення парламентських повноважень існує в більшості монархічних та республіканських країн (за винятком президентських республік – Бразилії, США та ін.). Право дострокового розпуску парламенту вважається ефективною протидією парламентській спокусі відправляти у відставку уряд. Найчастіше парламентські повноваження достроково припиняє глава держави (Австрія, Великобританія, Іспанія, Італія, ФРН, Японія). Іноді він розпускає парламент після консультацій з урядом (Великобританія, Іспанія), або головами палат парламенту і прем’єр-міністром (Франція). Такий же порядок припинення повноважень обрано в проекті Конституції України. 

Дострокове припинення повноважень Національних Зборів України здійснюється за типовими підставами. Останніми найчастіше вважаються: неможливість вчасно призначити канцлера (Австрія), фіаско у спробі сформувати уряд (Іспанія), реальна політична необхідність (Франція), зловживання вотумами недовіри урядові (Угорщина) тощо.

На основі статті 101 проекту Конституції Президент України може достроково припинити повноваження Національних Зборів України у чотирьох випадках. Подібне право надається, як правило, главам держав з президентсько-парламентською або парламентською формами правління. Найчастіше такий крок здійснюється президентом за рекомендацією уряду. Проте іноді глава держави розпускає парламент за власною ініціативою.

Президент Франції може розпустити парламент після консультацій з прем’єр-міністром і головами палат, хоча згода останніх для нього не є обов’язковою. Президент Фінляндії розпускає парламент за рекомендацією уряду і за власною ініціативою. Право розпуску парламенту президентом є сильним засобом впливу виконавчої гілки влади на законодавчу. Тому конституції намагаються обмежити конкретними обставинами дострокове припинення повноважень легіслатури. Цей же шлях обрано в проекті Конституції України.

Типовими підставами для дострокового розпуску парламенту є неможливість своєчасно сформувати уряд (Італія, Угорщина, Росія). Трапляється, що доля парламенту вирішується в залежності від того, чи підтримає населення важливу ініціативу президента на референдумі. За проектом, повноваження Національних Зборів України можуть бути достроково припинені Президентом України, якщо на референдумі буде прийнято закон – особливо важливий для суспільного поступу, який палати Національних Зборів України не зможуть прийняти протягом двох сесій підряд.

Варто підкреслити, що проект Конституції не вимагає від Президента України, а дозволяє йому достроково розпустити Національні Збори України. Іноді конституції забороняють розпускати парламент під час дії надзвичайного стану (Франція, Росія, Польща, Угорщина, Румунія). Такий підхід використано й у проекті Конституції України.

 

Стаття 102.

 

1. Національні Збори України приймають закони, постанови та інші акти більшістю від конституційного складу Палати регіонів і Палати депутатів Національних Зборів України, окрім випадків, передбачених цією Конституцією і законом.

 

Через виключно технічний характер змісту стаття 102 проекту коментарів не потребує.

 

Стаття 103.

 

1. Виключно законами визначаються:

1) права людини, основоположні свободи, а також обов’язки;

2) громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування державної мови;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; основи виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; основи екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) порядок утворення і діяльності об’єднань громадян і засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів державної виконавчої влади; основи державної служби, основи організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус окремого столичного округу; спеціальний статус міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) порядок проведення виборів і референдумів;

21) статус сенаторів і депутатів Національних Зборів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, що є злочинами, кримінальними, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них;

23) категорії інформації, що становить зміст державної таємниці, іншої захищеної законом таємниці, конфіденційних відомостей та персональних даних.

2. Виключно законами встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; державні стандарти;

4) порядок використання державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

3. Законом оголошується амністія.

 

Даний перелік відповідає існуючому в чинній Конституції України. Новелою тут  є те, що за пунктом 23 частини першої статті 103 виключно законом мають визначатися також: «категорії інформації, що становить зміст державної таємниці, іншої захищеної законом таємниці, конфіденційних відомостей та персональних даних».

Крім того, якщо в чинному Основному Законі України говориться про «правові засади і гарантії підприємництва», то в проекті зазначаються лише «правові засади підприємництва». Тобто гарантії підприємництва можуть, за проектом, встановлюватися також і урядовими постановами.

Якщо в чинному Основному Законі говориться (пункт 11 частини першої статті 92) про те, що «виключно законами України визначаються <…> засади утворення і діяльності політичних партій», то в проекті Конституції (пункт 11 частини першої статті 103) йдеться про те, що «виключно законами України визначаються <…> порядок утворення і діяльності політичних партій».

Якщо в чинному Основному Законі йдеться про «організацію і порядок проведення виборів і референдумів (пункт 20 частини першої статті 92), то в проекті Конституції в аналогічному місці (пункт 20 частини першої статті 103) говориться лише про «порядок проведення виборів і референдумів».

 

Стаття 104.

 

Право законодавчої ініціативи у Національних Зборах України належить:

1) Президенту України;

2) Уряду України;

3) Верховному Суду України;

4) Верховній Раді Автономної Республіки Крим;

5) сенаторам і депутатам Національних Зборів України;

6) Уповноваженому Національних Зборів України з прав людини.

2. Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Національними Зборами України позачергово.

3. Всі законопроекти, крім законопроекту про Державний бюджет України, вносяться суб’єктами законодавчої ініціативи до будь-якої з палат Національних Зборів України.

 

Стаття 104 проекту передбачає розширений, у порівнянні з чинною Конституцією, список суб’єктів права законодавчої ініціативи. Новими суб’єктами даного права є: Уповноважений Національних Зборів України з прав людини, Верховний Суд України, сенатори Національних Зборів України.

Розширення списку пояснюється тим, що право законодавчої ініціативи, яке належить народним депутатам України, часто реалізується ними «за дорученням» інших осіб, які відповідного права не мають. Щоб уникнути фактичного подвоєння депутатських повноважень, в проекті пропонується розширити список суб’єктів права законодавчої ініціативи.

Не викликає сумніву, що Уповноважений Національних Зборів України з прав людини може знайти собі депутата чи сенатора-посередник, але такий підхід є неоптимальним. 

 

Стаття 105.

 

1. Закон підписують голови палат Національних Зборів України. Голова Палати депутатів Національних Зборів України підписує закон першим. Після підписання закону Голова Палати регіонів Національних Зборів України невідкладно направляє його Президентові України.

2. Законопроект, за винятком законопроекту про Державний бюджет України, який не був підтриманий більшістю голосів від конституційного складу кожної з палат Національних Зборів України, не вважається прийнятим Національними Зборами

 Поділитися