Історичне рішення Європейського суду з прав людини
Угорська спілка громадянських свобод (УСГС) виграла справу проти Угорщини у звязку зі свободою інформації. Вперше право на доступ до державної інформації, передбачене статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, було визнане офіційно, що знайшло своє відображення у цій постанові. Стразбурський суд визнав, що приховування інформації, яка є необхідною для участі у громадській дискусії з державно важливих питань, могло спричинити порушення свободи вираження поглядів.
Це рішення ЄСПЛ стало заключним акордом у битві, яка тривала протягом майже пяти років між УСГС та угорським Конституційним судом. 2004 року Конституційний суд відхилив запит УСГС щодо надання доступу до скарги, поданої депутатом, який вимагав виключення з Кримінального кодексу деяких злочинів, повязаних з наркотиками. Оскільки УСГС активно працює в царині політики, повязаної з наркотиками, зокрема, у сфері зниження шкоди, НУО забажала скласти думку щодо деталей скарги до ухвалення рішення з цього приводу.
Конституційний суд відмовив УСГС, пояснивши, що скарга знаходиться на розгляді в суді та не може бути надана стороннім особам без згоди її автора. Конституційний суд так і не звернувся до депутата. У відповідь на це УСГС подав позов до Верховного суду Угорщини, який його відхилив через визнання того, що ця скарга містить „персональні відомості”.
Відповідно до статті 10 Європейської конвенції з прав людини, свобода вираження поглядів містить право одержувати та розповсюджувати інформацію без втручання з боку державної влади. Згідно з рішенням Суду, одержання та розповсюдження інформації є необхідною умовою забезпечення свободи вираження поглядів, оскільки жодна людина не взмозі сформувати обґрунтовану думку, не маючи відповідних фактів. Суд визнав цей випадок „втручанням” через цензорські повноваження інформаційної монополії – у діяльність громадського контролера. На думку Суду, подання скарги з метою абстрактного розгляду законодавства, особливо з боку депутатів парламенту, безумовно є питанням, що викликає суспільний інтерес, і „якщо державні діячі можуть здійснювати цензуру преси та контролювати громадські дискусії під виглядом своїх особистих прав... це матиме рокові наслідки для свободи вираження поглядів у царині політики”. Монополія Конституційного суду на інформацію є одним з видів цензури і може призвести до того, що засоби масової інформації та громадські контролери не зможуть виконувати свою життєво важливу роль, повязану з наданням точної та достовірної інформації з питань, що викликають зацікавленість спільноти у громадських дискусіях.
Організація Access Info Europe, що розташована у Мадриді, привітала рішення Суду. „Це рішення встановлює, що державні органи, включаючи парламент та суди, мусять обнародувати інформацію, яку вони мають у своєму розпорядженні, зокрема, коли ця інформація потрібна для проведення громадських дискусій з державно важливих питань. Невиконання цього є порушенням одного з основних прав людини – права запитувати й права знати”, – сказала Хелен Дербішир, виконавчий директор Access Info Europe.
„Це рішення підтверджує право, яке вже закріплено якнайменше у 24 національних конституціях й 40 національних законах, а також у практиці національних судів”, додала Дербішир. „Це – життєво важливе право людей, які потребують державної інформації задля захисту інших прав людини, боротьби з корупцією та участі у процесі прийняття рішень”.
14 квітня 2009 року
Європейський суд з прав людини
ДРУГА СЕКЦІЯ
«TARSASAG A SZABADSAGJOGOKERT» ПРОТИ УГОРЩИНИ
(Заява № 37374/05)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
14 квітня 2009 р.
Це рішення набуває статусу остаточного за обставин, зазначених у § 2 Статті 44 Конвенції. Воно може бути відредагованим..
У справі ««Tarsasag A Szabadsagjogokert» проти Угорщини»,
Європейський Суд з прав людини (Друга секція), засідаючи в складі:
Франсуаза Тулкенс, Голова,
Іренеу Кабрал Баретто,
Владимиро Загребельський,
Дануте Йочєнє,
Драголюб Попович,
Андраш Шайо,
Нона Цоцорія, судді,
і Саллі Доллє, Секретар Секції,
після закритого обговорення 13 листопада 2008 року й 24 березня 2009 року,
оголошує наступне рішення, що було ухвалене останнього дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Ця справа порушена за заявою (№ 37374/05) проти Республіки Угорщина, поданої до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі – «Конвенція») організацією, зареєстрованою в Угорщині – Угорською Спілкою громадянських свобод (Társaság a Szabadságjogokért) (далі – «заявник») 11 жовтня 2005 року.
2. Заявник був представлений паном Л. Балтаєм, юристом, що практикує в Дьялі. Угорський уряд (далі – «Уряд») був представлений його уповноваженим паном Л. Хельтцлем, Міністерство юстиції й правопорядку.
3. Заявник стверджує, що рішення угорських судів про відмову в доступі до інформації про парламентську скаргу, що перебуває на розгляді Конституційного суду, являє собою порушення його права на доступ до інформації, яка представляє суспільний інтерес.
2. У своєму рішенні від 13 листопада 2008 р. Суд оголосив скаргу прийнятною.
5. Заявник і Уряд надали аргументи по суті справи (Правило 59 § 1).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявник – організація, заснована в 1994 році, зі штаб-квартирою в Будапешті.
7. У березні 2004 року певний член парламенту (далі – «депутат») та інші особи подали скаргу для розгляду Конституційним судом. Скарга містила запит про конституційний розгляд деяких останніх поправок до Кримінального кодексу, що стосуються злочинів, повязаних з наркотиками.
8. У липні 2004 року депутат дав інтервю для преси щодо цієї скарги.
9. 14 вересня 2004 року заявник – неурядова організація, чия заявлена мета полягає у сприянні основоположним правам, а також зміцненні громадянського суспільства й верховенстві права в Угорщині, і яка працює в царині наркотиків – попросив Конституційний суд надати йому доступ до скарги, яка перебуває на розгляді Конституційного суду відповідно до статті 19 Закону про захист персональних даних і суспільний характер даних, що представляють суспільний інтерес № 63 від 1992 року (далі – «Закон про відомості 1992 року»).
10. 12 жовтня 2004 року Конституційний суд відхилив це прохання без консультації з депутатом, пояснивши, що скарга, що перебуває на розгляді, не може бути доступною стороннім без згоди її автора.
11.10 листопада 2004 року заявник подав позов проти Конституційного суду. Він просив Будапештський обласний суд зобовязати відповідача надати йому доступ до скарги, відповідно до статті 21 (7) Закону про дані 1992 року.
12.. 13 грудня 2004 року Конституційний суд ухвалив рішення щодо конституційності поправок до Кримінального кодексу, які заперечуються. Рішення містило коротку інформацію про скаргу, і було оприлюднене.
13. Незважаючи на те, що розгляд у Конституційному суді вже було припинено, 24 січня 2005 року окружний суд відхилив позов заявника. Він ухвалив по суті, що скарга не може розглядатися як «дані», і що відсутність доступу до неї не може оскаржуватися в межах Закону про дані 1992 року.
14. Заявник оскаржив це рішення регіонального суду. Крім того, він попросив, щоб йому був наданий доступ до скарги після видалення з неї всієї персональної інформації.
15. 5 травня 2005 року Апеляційний суд залишив чинним рішення суду першої інстанції. На його думку, скарга містить деякі «дані», але ці дані – «особисті», і до них не може бути наданий доступ без дозволу автора. Такий захист особистих даних не може переважатися іншими законними інтересами, включаючи доступ до суспільної інформації.
16. Повторна скарга заявника була відхилена без конкретної аргументації.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
1. Конституція Республіки Угорщина
Стаття 59
«(1) ... кожний має право на добре імя, недоторканність житла, а також право на захист особистої таємниці й персональних даних».
Стаття 61
«(1) ... кожний має право на вільне вираження думок, а також на доступ до відомостей, що представляють суспільний інтерес, і, відповідно, право поширювати їх».
2. Закон про Конституційний Суд № 32 1989 року
Стаття 1
«У компетенцію Конституційного Суду входить:
(b) розгляд заднім числом конституційності законодавчих актів...»
Стаття 21
«(2) Процедура відповідно до розділу 1 (b) може бути ініційована будь-якою особою».
3. Закон про дані 1992 року
Стаття 2 ( була чинною відповідного часу)
«(4) Суспільна інформація: дані, крім особистих даних, які стосуються діяльності, або які має у своєму розпорядженні орган або особа, що займається державною або муніципальною діяльністю, або така, що виконує інші державні функції, передбачені законом».
Стаття 3
«(1) (a) Персональні дані можуть розкриватися у випадку згоди зацікавленої особи...»
Стаття 4
«За винятком випадків, передбачених законом, право на захист персональних даних і особистих прав зацікавленої особи не повинне порушуватися... інтересами, повязаними з управлінням даними, у тому числі у звязку із суспільним характером (стаття 19) даних, що представляють суспільний інтерес».
Стаття 19
«(1) Органи або особи, що виконують державні... функції, повинні, у межах своєї компетенції... заохочувати й забезпечувати право громадськості одержувати інформацію точно й оперативно.
(2) Органи, згадані в підпункті 1 цієї статті, повинні регулярно поширювати або іншим засобом робити доступними найбільш важливі дані..., що стосуються їхньої діяльності...
(3) Органи, згадані в підпункті 1 даної статті, повинні забезпечити, аби кожен мав можливість доступу до даних, що представляють суспільний інтерес, якими вони можуть володіти, за винятком випадків, коли ці дані законно оголошені державною або службовою таємницею компетентним органом... або якщо закон обмежує право на доступ громадськості до даних, що представляють суспільний інтерес, із вказівкою типів даних, у звязку з:
(а) інтересами національної оборони;
(b) інтересами національної безпеки;
(с) інтересами запобігання або припинення злочинів;
(d) інтересами національної фінансової й валютної політики;
(е) зовнішніми відносинами або відносинами з міжнародними організаціями;
(f) поточною судовою процедурою...»
Стаття 21
“(1) Якщо запит заявника про надання даних, що представляють суспільний інтерес, відхилений, то він або вона має доступ до суду.
(2) завдання доведення законності й обґрунтованості відмови має лежати на органі, що володіє даними.
(3) позов проти органа, що відмовився надати запитувану інформацію, повинен бути поданий протягом 30 днів з моменту одержання відмови...
(6) Суд має приділяти пріоритетну увагу цим справам.
7) Якщо суд визнає вимоги заявника, він має прийняти рішення, яким пропонує органу, що володіє даними, надати необхідну інформацію, яка представляє суспільний інтерес».
ПРАВО
I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
17. Заявник стверджує, що це рішення угорського суду порушує його право на одержання інформації, яка представляє суспільний інтерес. На його думку, це є порушенням статті 10 Конвенції, у відповідній частині якої зазначено:
«1. Кожний має право вільно виражати свою думку. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки й свободу одержувати й поширювати інформацію й ідеї без будь-якого втручання з боку державної влади й незалежно від державних кордонів. ...
2. Здійснення цих свобод, що накладає обовязки й відповідальність, може бути поєднано з певними формальностями, умовами, обмеженнями або санкціями, які передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання безладу і злочинів, для охорони здоровя й моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошення інформації, отриманої конфіденційно, ...»
A. Аргументи Уряду
18. Уряд не заперечує, що мало місце втручання в права заявника, передбачені статтею 10 Конвенції. Разом з тим Уряд підкреслює, що пункт 2 цього положення дозволяє Договірним державам обмежувати це право за певних обставин. Відповідно до прецедентів Суду, держави можуть, у певних межах, ухвалювати рішення щодо необхідності того чи іншого обмеження прав, закріплених у статті 10.
19. Вони заявили, що Конституція визнає права на свободу вираження й на доступ до інформації, що представляє суспільний інтерес, і забезпечує здійснення цих прав у межах окремих законів. Втручання в ці права є можливим у встановленому законом порядку. Закон про дані 1992 року регулює здійснення основних прав, закріплених у статтях 59 (1) і 61 (1) Конституції. Його визначення суспільної інформації, чинне до внесення поправок 1 червня 2005 року, виключало особисті дані, забезпечуючи доступ до інших типів даних. У даному випадку судом другої інстанції було встановлено, що дані, до яких намагалися одержати доступ, були особистими, тому що вони містили особисті дані депутата і його думки, які дозволили б зробити висновки про його особистість. Сам факт того, що депутат вирішив подати конституційну скаргу, не може розглядатися як згода на розкриття інформації, оскільки Конституційний суд засідав у закритому режимі, і його рішення, хоча й оголошене публічно, не містило особистої інформації. Таким чином, подавці конституційної скарги не брали до уваги можливість того, що їхня особиста інформація буде розкрита.
20. Уряд схвалив висновки судів про те, що доступ до даних суспільного характеру регулюється правилами, що визначають їхній суспільний характер, у той час як доступ до особистих даних здійснюється на підставі рішення зацікавлених осіб. Таким чином, доступ до даних суспільного характеру може бути обмежений на підставі того, що вони містять інформацію, збереження якої має велике значення для захисту особистих даних. Якщо закон зробить конституційні скарги, а також особисті дані, що містяться в них, загальнодоступними через класифікацію таких скарг як суспільну інформацію, це стримуватиме громадян від порушення такого провадження. Тому, на думку Уряду, національні суди в даному випадку діяли на законних підставах і відповідно до Конвенції, відмовили в доступі до конституційної скарги депутата.
21. Відповідно до Закону про дані 1992 року, право на доступ до даних, що представляють суспільний інтерес, обмежується правом на захист персональних даних. Уряд стверджує, що це обмеження відповідає вимогам Конвенції, передбачене законом, було застосовано з метою захисту прав інших осіб і необхідно в демократичному суспільстві.
B. Аргументи позивача
22. Заявник стверджує, що одержання й поширення інформації є необхідною умовою забезпечення свободи вираження, оскільки людина не може скласти обґрунтовану думку, не маючи у своєму розпорядженні необхідні й точні факти. Оскільки заявник активно займається угорською політикою в царині наркотиків, відмова в доступі до даної скарги перешкодила йому виконати свою місію й долучитися до суспільної дискусії з цього питання. Він стверджує, що в цій справі його роль подібна ролі преси, оскільки його робота дозволяє громадськості виявляти факти й формувати свою думку із приводу ідей і поглядів політичних лідерів щодо політики в царині наркотиків. Конституційний суд запобіг спробі заявника розпочати суспільні дебати ще на початковому етапі.
23. Заявник далі стверджує, що держави несуть позитивні зобовязання відповідно до статті 10 Конвенції. Оскільки в цьому випадку угорській владі не потрібно було збирати розглянуту інформацію через те, що вона була готовою й доступною, їм потрібно було тільки не забороняти доступ до неї. Розкриття суспільної інформації за запитом фактично є частиною визначення «одержання інформації» у сенсі статті 10 § 1. Це визначення захищає не тільки тих, хто забажав би інформувати інших, але й тих, хто прагне одержати таку інформацію. Інше рішення означало б, що свобода слова – не більше, ніж відсутність цензури, що було б несумісним з вищезгаданими позитивними зобовязаннями.
24. Заявник також стверджує, що приватна сфера політичного діяча вужча за пересічного громадянина, оскільки він може бути субєктом критики. Таким чином, доступ до його особистих даних може бути необхідним, якщо ці дані стосуються його суспільних функцій, як у цьому випадку. Якщо визнати доводи Уряду, то всі дані вважатимуться особистими й виключатимуться із суспільного контролю, що зробить безглуздим поняття суспільної інформації. У будь-якому випадку, жодні відомості про приватне життя депутата не були б оприлюднені у звязку з його скаргою.
25. Крім того, заявник заперечує наявність законної мети. Конституційний суд не запитав депутата, чи дозволяє він розкрити його особисті дані, що містяться в його конституційній скарзі. Тому не можна сказати, що обмеження сприяло захисту його прав. Реальною метою Конституційного суду було перешкоджання суспільній дискусії з цього питання. Подібна таємність викликає тривогу заявника, оскільки вона не дозволяє громадськості оцінювати практику Конституційного суду. Проте, навіть якщо припустити наявність законної мети, обмеження не було необхідним у демократичному суспільстві. Широкий доступ до суспільної інформації відповідає останнім досягненням в царині захисту прав людини, а також Резолюції № 1087 (1996) Парламентської Асамблеї Ради Європи.
C. Оцінка Суду
1. Чи мало місце втручання
26. Суд безсумнівно визнає, що громадськість має право на одержання інформації, що представляє суспільний інтерес. Існує прецедентне право Суду щодо свободи преси, що дозволяє поширювати інформацію й ідеї (див. «Observer» і «Guardian» проти Обєднаного Королівства, 26 листопада 1991, § 59, Серія А, № 216, і Торнгейр Торнгейрсон проти Ісландії, 25 червня 1992, § 63, Серія А, № 239). У звязку із цим потрібна більш пильна увага Суду, коли заходи, вжиті національними органами, можуть перешкодити участі преси, одного з «суспільних контролерів», у суспільних дискусіях з питань, що представляють законний суспільний інтерес (див. Бладет Тромсо й Стенсаас проти Норвегії [GC], № 21980/93, § 64, ECHR 1999-III, і Джерсільд проти Данії, 23 вересня 1994, § 35, Серія А, № 298), включаючи заходи, які можуть зробити доступ до інформації більш складним.
27 .З урахуванням інтересів, що захищаються статтею 10, закон не допускає використання довільних обмежень, які можуть прийняти форму непрямої цензури, якщо влада створюватиме перешкоди для збору інформації. Збір інформації є, зокрема, важливою складовою частиною журналістики, і невідємним елементом свободи преси, що захищається (див. Дамманн проти Швейцарії (№ 77551/01, § 52, 25 квітня 2006 року). Функції преси включають у тому числі створення форумів для публічних обговорень. Проте, ця функція реалізується не тільки засобами масової інформації й професійних журналістів. В даному випадку підготовка до суспільної дискусії проводилася неурядовою організацією. Мету діяльності заявника, таким чином, можна охарактеризувати як один з найважливіших елементів суспільної дискусії. Суд неодноразово визнавав важливий внесок громадянського суспільства в обговорення державних справ (див., наприклад, Стіл і Морріс проти Обєднаного Королівства (№ 68416/01, § 89, ECHR 2005-II). Заявник – організація, що працює в сфері прав людини, включаючи захист права на свободу інформації. Ця організація, так само як і преса, може розглядатися як «суспільний контролер» (див. Ріоло проти Італії, № 42211/07, § 63, 17 липня 2008 року; «Vides aizsardzības Klubs» проти Латвії, № 57829/00, § 42, 27 травня 2004 року). Беручи до уваги ці обставини, Суд переконався в тому, що діяльність заявника підлягає такому ж захисту з боку Конвенції, як і діяльність преси.
28.. Темою даного обговорення було питання про конституційність кримінального законодавства стосовно злочинів, повязаних з наркотиками. На думку Суду, подача заяви про апостеріорний абстрактний розгляд цього законодавства, особливо з боку депутата, безсумнівно, є питанням, що представляє суспільний інтерес. Таким чином, Суд дійшов висновку, що заявник брав участь у законному зборі інформації з питань суспільної важливості. Він відзначає, що влада втрутилася на початковому етапі цього процесу шляхом створення адміністративних перешкод. Таким чином, монополія Конституційного суду на інформацію є однією з форм цензури. Крім того, враховуючи, що наміром заявника було поширення серед громадськості інформації, що міститься в розглянутій конституційній скарзі, і тим самим внесення своєї частки у суспільну дискусію з питань кримінального законодавства щодо злочинів, повязаних з наркотиками, його право на поширення інформації було явно обмежене.
29. Отже, мало місце втручання в права заявника, передбачені статтею 10 § 1 Конвенції.
2. Чи було втручання виправданим
30. Суд повторює, що втручання в права заявника, передбачені статтею 10, пункт 1, було порушенням Конвенції, якщо воно не відповідало вимогам пункту 2 статті 10. Тому варто визначити, чи було воно «передбачено законом», чи переслідувало одну або кілька законних цілей, викладених у цьому пункті, і чи було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
a. «Передбачено законом»
31. Заявник просив надати йому інформацію, спираючись на Закон про захист даних, що гарантує доступ до відомостей, які представляють суспільний інтерес. За твердженням Уряду, відповідне законодавство передбачає достатні юридичні підстави для втручання в право заявника на свободу вираження думок, тому що в цьому випадку особистий характер даних має більшу важливість, ніж суспільний інтерес.
32. Суд визнав, що втручання було «передбачене законом», відповідно до сенсу статті 10 § 2 Конвенції.
b. Законні цілі
33. На думку заявника, не можна сказати, що ці обмеження сприяли захисту прав депутата, оскільки Конституційний суд не запитав дозволу останнього на розкриття особистих даних. Уряд стверджує, що втручання слугувало захисту прав інших осіб.
34. Суд визнає, що втручання, яке заперечується, переслідувало законну мету захисту прав інших осіб, відповідно до сенсу статті 10 § 2 Конвенції.
c. Необхідність у демократичному суспільстві
35. Суд нагадує про те, що «стаття 10 не... дає окремим особам права доступу до матеріалів, що містять інформацію про їхню особисту позицію, а також не накладає на уряд зобовязання розкривати таку інформацію окремим особам» (Ліндер проти Швеції, 26 березня 1987, § 74 in fine, Серія А, № 116), і про те, що «вивести з Конвенції загальне право доступу до адміністративних даних і документів дуже складно» (Луїзо проти Франції (рішення), № 46809/99, ECHR 2003-XII (витяг)). Проте, Суд нещодавно використовував більш широке тлумачення визначення «свобода одержувати інформацію» (див. Sdružení Jihočeské Matky проти Республіки Чехія (рішення), № 19101/03, 10 липня 2006 року), тим самим розширивши критерії визнання права на доступ до інформації.
36. У будь-якому разі, Суд відзначає, що «право на свободу одержання інформації в основному забороняє урядові обмежувати право особи на одержання інформації, яку інші хочуть або можуть бути готові йому надати» (Ліндер, вищезгадане, § 74). Суд вважає, що ця справа скоріше повязана із втручанням – через цензорські повноваження інформаційної монополії – у діяльність «суспільного контролера», а не з порушенням загального права на доступ до офіційних документів. У звязку із цим можна згадати зауваження Суду про те, що перешкоджання діяльності преси з боку влади вимагає самого ретельного розгляду (див. Чауві й інші проти Франції, № 64915/01, § 66, ECHR 2004-VI). Крім того, зобовязання держави в питаннях свободи преси містять у собі усунення перешкод для здійснення функцій преси, коли у питаннях, що представляють суспільний інтерес, такі перешкоди виникають тільки через інформаційну монополію органів влади. В звязку з цим Суд відзначає, що інформація, запитана заявником у цьому випадку, була готова й доступна (див., навпаки, Герра й інші проти Італії, 19 лютого 1998 року § 53 in fine, Доповіді про постанови й рішення 1998-I) і не вимагала збору даних з боку державних органів. Таким чином, Суд вважає, що держава зобовязана була не перешкоджати одержанню інформації, необхідної заявникові.
37. Суд зазначає, що, зрештою, заявник запросив інформацію про конституційну скаргу без особистих даних її автора. Крім того, Суд вважає зовсім неправдоподібним, що які-небудь відомості приватного життя депутата, які відносяться до приватної сфери, що захищається, могли бути виявлені в його конституційній скарзі. Депутат дійсно повідомив пресу, що він подав скаргу, і тому його думка з цього суспільно важливого питання, у принципі, могла бути повязана з його особистістю. Разом з тим, Суд вважає, що, якщо державні діячі зможуть здійснювати цензуру преси й контролювати суспільні дискусії під приводом своїх особистих прав, стверджуючи, що їхні думки з державних питань повязані з їхньою особистістю й тому є особистими даними, які не можуть бути розкриті без їхньої згоди, це матиме фатальні наслідки для свободи вираження думок в царині політики. На думку Суду, ці міркування не можуть слугувати виправданням втручанню, що стало предметом скарги в цьому випадку.
38. Суд вважає, що перешкоди, створювані з метою запобігання доступу до інформації, яка представляє суспільний інтерес, можуть відвернути тих, хто працює в засобах масової інформації або в суміжних областях, від роботи з такими питаннями. У результаті, вони будуть не в змозі виконувати свою життєво важливу роль у якості «суспільних контролерів», а їхня здатність надавати точну й достовірну інформацію може погіршати (див., з відповідними змінами, Гудвін проти Обєднаного Королівства, постанова від 27 березня 1996, Доповіді 1996-II, стор. 500, § 39).
39. На підставі вищевикладених міркувань Суд дійшов висновку, що втручання в право заявника на свободу вираження думок у цьому випадку не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції.
II.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
40. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, присуджує потерпілій стороні справедливу компенсацію».
A. Шкода
41. Заявник вимагав виплатити йому 5000 євро (EUR) на відшкодування нематеріальної шкоди на підставі того, що, у звязку із обмеженням, яке заперечується, він не мав змоги брати участь в організації й проведенні відкритої й добре інформованої суспільної дискусії з питань політики, повязаної з наркотиками.
42. Уряд заперечує ці вимоги.
43. Суд вважає, що визнання порушення є достатньою справедливою компенсацією будь-якої нематеріальної шкоди, понесеної заявником.
B. Видатки й витрати
44. Заявник також вимагав виплатити йому 5594 євро на відшкодування судових витрат (ця сума, що включає 20% ПДВ, відповідає вартості 44 годин роботи його адвоката) і 80 євро на відшкодування організаційних видатків.
45. Відповідно до прецедентної практики Суду, заявник має право на відшкодування витрат і видатків тільки в тій частині, в якій вони фактично були понесені, були обовязковими та розумними. У цьому випадку на підставі наявних у його розпорядженні документів і згаданих вище критеріїв, Суд вважає за доцільне присудити заявникові 3000 євро на відшкодування видатків та витрат за всіма статтями.
C. Пеня
46. Суд вважає розумним, що пеня, яка нараховується, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку плюс три відсоткові пункти.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО
1. Постановляє, що мало місце порушення статті 10 Конвенції;
2. Постановляє, що визнання порушення є достатньою справедливою компенсацією будь-якої нематеріальної шкоди, понесеної заявником;
3. Постановляє:
(a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з § 2 Статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові в угорських форинтах за курсом на день здійснення платежу 3000 (три тисячі) євро плюс будь-який податок, який має підлягати сплаті із зазначених сум;
(b) після вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої компенсації.
Складено англійською мовою й зареєстровано в письмовому вигляді 14 квітня 2009 року, відповідно до Правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Саллі Доллє Франсуаза Тулкенс
Секретар Голова
Переклад з англійської - Харківської правозахисної групи