Загальний огляд порушень прав людини і основоположних свобод
Наша доповідь присвячена стану з правами людини і основоположними свободами в Україні в 2008 році. Однозначно цей період охарактеризувати важко: ситуація з правами людини була строкатою і мозаїчною.
З одного боку, в країні панувала політична криза, яка не давала проводити необхідні реформи – конституційну, судову, кримінальної юстиції, адміністративну тощо. Боротьба політичних опонентів за владу призводила до політизації будь-якого питання, коли кожен крок органів влади, новий законопроект чи кадрове призначення оцінювалися тільки з точки зору отримання переваг у політичній боротьбі. Ця боротьба вкрай негативно позначилася на керованості державного апарату й призвела до посилення незаконних дій місцевих влад, які майже не звертають увагу на рекомендації центральної влади.
У другій половині 2008 року до політичної кризи додалася повномасштабна економічна криза, з якою уряду було важко впоратися, зокрема, саме внаслідок втрати керованості й неможливості швидко розробляти та приймати рішення. Економічна криза боляче вдарила насамперед по бідним верствам населення і середньому класу. Бідним стало ще важче виживати внаслідок росту цін та інфляції, збільшення тарифів на комунальні послуги і відсутності адекватного державного соціального захисту, вони стали ще більш залежними від своїх роботодавців, відносини з якими іноді нагадують феодальні. Значно виросло безробіття, зокрема, приховане, воно значною мірою торкнулося й кваліфікованих працівників і службовців. Падіння ВВП стало найбільшим в Європі. І так величезна різниця в рівні життя між багатими і бідними стала ще більше.
У цих умовах стан з економічними та соціальними правами людини в цілому міг тільки погіршитися, тим більше, що забезпечення і захист прав людини не були пріоритетами для влади. Як і в 2007 році, уряд знову призупинив реалізацію економічних і соціальних прав у бюджеті на 2008 рік всупереч рішенню Конституційного суду щодо заборони зупинення реалізації прав щорічним законом про бюджет. Тобто, уряд демонстративно не бажає виконувати рішення Конституційного суду щодо захисту соціально-економічних прав.
З другого боку, наявність політичної конкуренції й певного рівня свободи слова позитивно позначаються на самосвідомості суспільства, яке стає більш зрілим і тверезомислячим. Ідіосинкразія українського суспільства до авторитарної влади зберігає політичний плюралізм і є добрим засобом проти перемоги однієї авторитарної політичної сили над іншими. Суспільство шукає нові можливості для подолання кризи і, зокрема, для захисту прав людини.
Правозахисні організації міцнішали, вони примусили рахуватися органи влади зі своїми оцінками й пропозиціями і змогли в деяких питаннях домогтися певних змін на краще. Можна навести десятки прикладів успішних дій правозахисників у 2008 році, але ці успіхи губляться в загальному величезному масиві порушень прав людини.
Унаслідок цього зберігається загальна оцінка населенням свого стану як незахищеного. Спроможність правозахисних організацій стала достатньою, щоб примусити державу враховувати їхню позицію, але є далеко недостатньою для зміни загального ставлення держави до проблем прав людини, для того, щоб привчити державу поважати права людини.
Тим не менше саме в 2008 році відкрився новий етап у взаємовідносинах правозахисних організацій і держави – створення спільно з державою національних інституцій, які заохочують та захищають права людини, та співпраці з ними. Йдеться про створення і діяльність Управління моніторингу прав людини в діяльності МВС. Формування складу Управління, визначення його мандату й основних напрямків діяльності, обговорення проблем прав людини в діяльності МВС – усе це відбувалося у дружній співпраці керівництва нового Управління та правозахисних організацій. Результатом стало існування динамічної й успішної праці нової державної установи в інтересах прав людини. Її успіхи є безсумнівними і забезпечують певний прогрес у МВС щодо забезпечення прав людини. Звичайно, це не може кардинально вирішити проблеми з правами людини в МВС, які є найбільш важкими в сфері прав людини – свавільні затримання і арешти, незаконне насильство, спрямоване на отримання зізнання у скоєнні злочину, в тому числі, катування тощо. Тут необхідні зміни на ментальному рівні, для досягнення яких потрібні десятиліття, а також проведення системної реформи кримінальної юстиції. Проте діяльність нового Департаменту вже стала інструментом для виявлення цих порушень, оприлюднення інформації про них, захисту жертв порушень і вивчення умов, які сприяють таким порушенням. Новостворене Управління моніторингу дотримання прав людини, громадські ради з питань забезпечення прав людини та мобільні групи з моніторингу дотримання прав і свобод утворюють нову єдину систему відомчого та громадського контролю за дотриманням прав людини в діяльності ОВС. Вдалою є інформаційна політика нової установи: створений власний сайт http://umdpl.info, який щоденно оновлюється і через який повідомляється про поточну працю Управління та проблеми прав людини в МВС, з якими воно стикнулось. Працюючи менше року, новий Департамент спромігся підготувати докладний річний звіт про стан з дотриманням прав людини в діяльності МВС[2].
Зауважимо, що в порівнянні з новою державною установою захисту прав людини аналітична та інформаційна діяльність іншого національної інституції з прав людини, яка працює вже 10 років, – українського омбудсмана – залишає бажати кращого. Доповіді про стан з правами людини і основоположними свободами в Україні, які обмудсман має, згідно з законом, готувати й оприлюднювати щорічно, відсутні вже чотири роки. Загалом за 10 років було тільки три річні доповіді та декілька спеціальних. Сайт Омбудсмана оновлюється в середньому один-два рази на тиждень і не дає достатньої інформації про діяльність омбудсмана, який завдяки своїй наполегливості мав певні успіхи в конкретних випадках порушень прав людини.
Досвід діяльності нового підрозділу МВС стимулює створення аналогічних моніторингових інституцій з прав людини в інших органах влади. Створенню нових національних державних установ, які захищають та заохочують права людини, сприяє також феномен, який спостерігається останні 5-7 років: почали з’являтися державні службовці з правозахисним мисленням, і їх стає все більше. Характерні риси такої людини: формування світогляду в період перебудови або після здобуття незалежності, відсутність досвіду дорослого життя в радянському соціумі, прихильність до Інтернету, знання однієї або двох іноземних мов, зв’язок з правами людини за характером роботи. Таких людей можна зустріти у Міністерстві юстиції, серед помічників депутатів парламенту, серед викладачів навчальних закладів МВС тощо.
Серед позитивних процесів у 2008 році, що стосуються прав людини, слід відзначити намагання деяких державних органів, насамперед Президента, встановити історичну правду про визвольні змагання у 40-х роках минулого століття, про політичні репресії за комуністичного режиму, розсекречення і публікацію архівних документів щодо політичних репресій, покращення доступу до архіву СБУ.
На жаль, огляд позитивних тенденцій у сфері прав людини на цьому можна завершити. Решта тенденцій були суто негативними. І насамперед слід відзначити зростаючу неповагу політичних сил до інституту правосуддя та принципів верховенства права, намагання використати суди для політичних переваг і незаконні дії відносно судів у випадках, коли ухвалені рішення суперечать політичним інтересам. Яку судову реформу, яку незалежність судової влади можна чекати в таких умовах? Доки буде панувати таке ставлення політиків до суду, доти говорити про реальний захист прав людини державою буде недоречно: за відсутності сильної й незалежної судової влади захист прав людини стає примарним. Не дивно, що вже декілька років парламент не приймає законопроекти, спрямовані на реалізацію Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду. Детальніше ця тема обговорюється в розділі, присвяченому праву на справедливий суд.
Залишається великою проблемою виконання судових рішень: щорічно понад 70 % судових рішень у цивільних справах не виконується. Щорічно більше 80% рішень Європейського суду з прав людини стосуються порушення п. 1 статті 6 Європейської конвенції саме внаслідок невиконання судових рішень, зокрема про виплату боргів по заробітній платні чи іншим виплатам державними та іншими підприємствами й установами. І держава за п’ять років не зробила нічого, щоб змінити процедуру виплати боргів і виплатити людям зароблені ними кошти.
У 2008 році розгорнула і посилила свою діяльність Національна комісія з питань суспільної моралі. На нашу думку, її рішення були необґрунтованим та непропорційним втручанням у здійснення свободи вираження поглядів, ці втручання не відповідали жодній невідкладній суспільній потребі. Узагалі, існування окремого спеціального органу по захисту суспільної моралі є сумнівним в демократичному суспільстві. Потребує істотних змін законодавство про захист суспільної моралі з метою забезпечення чіткості та передбачуваності регулювання.
Спостерігалося також намагання політичних опонентів використати правоохоронні органи як інструменти політичної боротьби. Про це, зокрема, свідчить суцільна впевненість вищих посадових осіб держави, що їхні комунікації контролюються – заяви про це лунали багаторазово, проте жоден такий випадок не був розслідуваний. Опосередковано це підтверджується істотним збільшенням, більше ніж у 1.5 рази порівняльно з 2005 роком, кількості санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку, наданих апеляційними судами: 15 тисяч – у 2005 р., більше 25 тис. – у 2008 р. Ці цифри суттєво перевищують аналогічні дані в європейських країнах, де на рік видається більше 1000 санкцій тільки у Франції і в Нідерландах. При цьому третину санкцій у 2008 році отримали оперативні підрозділи СБУ. Таке посилення стеження силових структур за громадянами не може не хвилювати, тим більше, що гарантії дотримання права на приватність залишаються дуже слабкими – ніякого прогресу в цій сфері не спостерігалося. Навпаки, все більше поширення на практиці ідентифікаційного податкового номеру як універсального ідентифікаційного коду особи, який всупереч закону використовується в усіх операціях, постійні намагання ввести біометричні дані до нового закордонного й внутрішнього паспорту та інші незаконні дії грубо порушують право на приватність.
Стабільно поганою залишається ситуація в Державному департаменті з питань виконання покарань, який ретельно охороняє свою закритість і безкарність. Це єдиний орган державної влади в Україні, який практично не змінився за роки незалежності, залишається не реформованим і виглядає суцільним анахронізмом.
Інші правоохоронні органи також потребують реформування, особливо органи прокуратури, які мають повноваження, що викликають конфлікт інтересів, і виконують не властиві їй функції загального нагляду.
Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила прогресивну Концепцію з реформування кримінальної юстиції[3], яка є доброю основою для реформування. Проте реформувати правоохоронні органи держава не поспішає. Навіть внесення в парламент для розгляду багатостраждального проекту Кримінально-процесуального кодексу, ухвалення якого суттєво сприяло би змінам в правоохоронних органах, все відкладається і відкладається, хоча консенсус правників щодо цього законопроекту вже давно досягнутий.
У 2008 році продовжувалися брутальні порушення права власності, зокрема, незаконні захвати земель чи іншої власності всупереч закону, бажанню і рішенням місцевих територіальних громад чи власників. Там, де голови селищних рад опиралися незаконному захопленню землі, проти них фальсифікували кримінальні справи, як, наприклад, справа Володимира Маруняка та інших сільських голів у Херсонській області.
Продовжувалося порушення політичних прав. Конституційна реформа 2004 р. започаткувала справжню кризу пасивного виборчого права. Відповідно до статті 38 Конституції «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Проте Закон про вибори до парламенту вільного доступу громадян до пасивного виборчого права не передбачає. Як пише Всеволод Речицький, «в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли обиратися на пост Президента можна через грошову заставу і самовисування, а стати кандидатом у депутати районної чи обласної ради – лише через партійний список»[4]. І коли політичні партії включають до виборчих списків виключно своїх членів, то це є брутальним порушенням Конституції – порушенням права бути обраним. Це фактично означає введення імперативного мандату явочним порядком. Здається, радянський «демократичний централізм» залишається ідеалом для політичної еліти України. При існуючій виборчій системі автономним особистостям, які хочуть брати участь у політичному процесі, але не хочуть приєднуватися до жодної партії (кожна з яких дивним чином нагадує КПРС), нема чого робити. Їхній інтелект та організаційні здібності не використовуються, що підсилює занепад політичних еліт. Це яскраво підтвердили місцеві вибори в Тернополі, які виграла праворадикальна політична сила – ВО «Свобода», яка до того ніколи не перемагала навіть у західному регіоні країни.
Підсумовуючи, ми, як і в попередніх доповідях, змушені констатувати, що в країні за певними винятками відсутня системна політика щодо покращення становища із правами людини і основоположними свободами. Намагання правозахисних організацій, окремих підрозділів і окремих державних службовців з МВС і Міністерства юстиції, Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права покращити ситуацію мають наслідком певний прогрес, але політична криза, загальне ставлення політичних сил до прав людини як до чогось другорядного і незначущого порівняльно з політичною доцільністю не дають домогтися системних змін на краще. Нагальними з року в рік залишається реалізація через прийняття підготовлених законопроектів раніше затверджених Концепцій кримінальної юстиції, судової реформи, реформи безоплатної правової допомоги, а також проектів нових редакцій законів про суспільне телерадіомовлення, про інформацію, про доступ до публічної інформації та про громадські організації.
[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою Харківської правозахисної групи
[2] Права людини в діяльності української міліції. – Київ-Харків, Права людини, 2009. – 296 с.
[3] Затверджена Указом Президента № 311/2008 від 8 квітня 2008 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів»».
[4] Всеволод Речицький. Стан та динаміка конституційного законодавства. – В кн.: „Права людини в Україні – 2006. Доповідь правозахисних організацій”. – Харків, Права людини, 2007, с.55.