MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Сквозь оглушительный шумЕще не вся правда об этих преступлениях сказана...Резолюція ПА ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи»Резолюция ПА ОБСЕ Воссоединение разделенной ЕвропыВ ОБСЄ прирівняли сталінізм і нацизмARTICLE 19: російський закон регулюватиме історію та пам’ятьРоссия: Борьба с фальсификацией истории провалиласьЕдиная Россия : до пяти лет за фальсификацию историиЯн Рачинский, председатель правления Международного общества ‘Мемориал’Бабий Яр – это Холокост. А Холокост – это что (такое)?Бабий Яр – это память о чём? это чья память?СССР – Германия. 1939-1941Джинсовая пресса: что прячем в кармане?Забытый август. Стоит ли отчаиваться украинцам и россиянам?Заявление 48 ученых: Прекратить преследование ученых и вмешательство в исторические исследованияМарш позитивуКомиссия по истории – антиконституционна и наносит ущерб РоссииКуди поставити свічу?Куда поставить свечу?О новой Комиссии при президенте Российской Федерации

Крізь приголомшливий галас

24.07.2009    джерело: www.zaxid.net
Галя Койнаш
Про якусь загадкову «історичну політику», «оборонну» війну на чужій землі, війну, яку планують вести з істориками, ЗМІ, політиками, та й про думки, котрих жодний пропагандистський галас не заглушить

В одній хасидській притчі мудрець, котрий вже давно знає, що до нього не прислухаються, продовжує голосно закликати до покаяння, аби галас юрби його самого не заглушив. Російська влада закликає до чого завгодно, тільки не до покаяння, але головна різниця в тому, чиї думки вона намагається заглушити. Тут, власне, мова буде про думки та якусь загадкову «історичну політику», проте спонукали мене до написання цих слів інші думки, котрих жодний галас не заглушить.

15 липня в Росії вбили правозахисницю Наталію Естемірову. Відразу пролунали з усіх країн заклики провести незалежне розслідування. Пролунали майже тими самими словами, що й шість місяців тому, коли вбили Станіслава Маркелова та Анастасію Бабурову. Як раніше, після вбивства Анни Політковської та багатьох інших.

А від близьких до Наташі людей в ПЦ «Меморіал» ми почули інше – що здійснюється терор, і що він, напевно, вдався. Скільки ж можна відправлять близьких людей на смерть, скільки потрібне осиротілих дітей?

Терор продовжиться. Продовжать убивати, виривати, катувати людей, а інформації про це буде вкрай мало. Хто розгорнув оцю терористичну війну – не берусь судити, але те, що російська влада ганебно мало робить для того, щоб вирвати країну із зачарованого кола беззаконня та безкарності, робить її причетною до терору.

Але вона вочевидь має інші турботи. Ось оголосила вона війну, нібито оборонну, проте готова цю війну вести на чужій землі. Воювати збирається із істориками, ЗМІ, політиками. З усіма, хто сміє називати «окупацією» перебування радянських військ та НКВД з 17 вересня 1939 року на території, яка становила частину суверенної Польщі, чи аналогічне та не менш криваве перебування в прибалтійських республіках з червня 1940 року.

Головне – децибели. Щоб через галас ми не звертали уваги на непростий вибір альтернативного «окупації» слова. Щоб увагу притупили потоком слів про людей, котрі нібито «реабілітують організаторів Голокосту», співпрацювали з Гітлером, щоб обурювалися тим, що «іноді колабораціоністам надають вище пенсійне втримання, ніж воїнам Радянської армії», а ми навіть не пробували уточнити, що саме відбувається та де. Жодних доказів, але принцип простий: чим частіше повторюєш, тим більше шансів, що все це сприйматиметься як давно відомі – й доведені – факти.

Не менш ефективним прийомом є плутанина різних речей, об’єднання того, що все ж таки не втиснеш в одні рамки. У вступних словах до інтерв’ю з Модестом Коперовим, одним із членів робочої групи, що розробляла російський законопроект щодо протидії реабілітацію фашизму, нам називають дві законодавчих ініціативи – російську, та внесення Президентом України на розгляд парламенту законопроекту, котрий передбачає кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору як геноциду українського народу. Можна відзначити кілька відмінностей, проте оскільки я сама вважаю таку ініціативу невиправданим обмеженням свободи вираження поглядів, зупинюсь на одній. В Україні це можна назвати саме ініціативою, котра фактично не мала шансів стати законом. Її люто критикували різні історики, ЗМІ, й, очевидно, парламентарі. В РФ подібні рішення приймаються «згори». Пан Коперов може скільки завгодно говорити про «багато реальних бюрократичних рішень», аби пояснити, чому законопроект досі не ухвалено. Як ніхто не сумнівався рік тому в імені наступного «Президента» після того, як Путин з вибором визначився, так і тепер всім зрозуміло, де вирішиться доля законопроекту.

Можна в принципі допустити можливість, що постійна плутанина між державними та індивідуальними ініціативами зумовлена відсутністю чіткої грані розмежування в Російській Федерації. Російським журналістам напевно важко зрозуміти, що якісь печерні активісти ВО «Свобода» чи «Патріотів України» не повторюють офіційну позицію Києва. Раптом не помітили, що при нинішньому безладді не надто ясно, чию точку зору слід уважати «офіційною». Російські ЗМІ можуть не вловлювати різниці, але представники влади не можуть не знати, де закінчується офіційна позиція й починається вільне вираження поглядів. А коли оголошують війну, доцільно спитати, проти кого саме планують спрямувати свій значний арсенал?

Останнім часом важко позбутися враження, що російська влада намагається перекричати половину світу. Точку зору п. Коперова щодо Резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи» (далі Резолюція) повторила Рада Федерації, яка «рішуче засуджує спроби тенденційного тлумачення історичних фактів». Тут явно йдеться про Резолюцію:

«вдаються до активних спроб переглянути реальні причини війни і покласти на СРСР рівну з гітлерівською Німеччиною відповідальність за її початок, а заразом і виправдати тих, хто став посібником гітлерівців, здійснював злочини на території країн, окупованих нацистами»

Слід би звернутися за оцінкою подальших висновків, як до політичних аналітиків, так і до психіатрів, але вражає мене й інший момент. У самій Резолюції немає нічого, що навіть віддалено нагадувало би подібні спроби. Вона зазначає, що:

«у двадцятому сторіччі європейські країни зазнали на собі два могутніх тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав та свобод людини, військові злочини та злочини проти людства»

Вона тільки нагадує «про ініціативу Європейського парламенту об’явити 23 серпня, тобто день, коли 70 років тому був підписаний пакт «Ріббентроп-Молотов», Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт».

Чи бачимо ситуацію подібну до заяв про «Доктора Живаго» – «Не читав, але знаю, що це огидна антирадянщина»? Не надто ймовірно. Документ дуже лаконічний, й важко повірити, щоб ніхто не слідкував за здивованими реакціями різних організацій, зокрема й «Меморіалу», котрі вже вказали на таке дивне різночитання.

Підозрюю, що на інше сподіваються, а саме, що Резолюцію не читатимуть, а просто обуряться висмоктаною з пальця неповагою до солдат Червоної армії. Правильно би обурились, проте такого взагалі не було, про що принаймні в Кремлі чудово знають.

Чого домагаються, окрім рефлекторного обурення, важко сказати. Якщо сподівались своїм законопроектом про протидію реабілітації фашизму та «комісією з протидії спробам фальсифікації історії» змусити європейські держави взагалі не згадувати про 70-у річницю цього пакту та події, до котрих він призвів, аж до червня 1941 року, – то явно схибили.

Значно більше непокоять наміри в самій РФ і в пострадянському просторі. Істеричний галас про уявну «образу нашого багатонаціонального народу» не тільки відновлює хворобливі стереотипи періоду «холодної війни», але й затушовує головне, те, що не підлягає ані сумнівам, ані виправданню: злочини сталінізму. Процес з «переоцінки» ролі Сталіна та радянської історії загалом уже йде повним ходом, і вхопилися за війну та використовують вояків не менш цинічно та безсоромно, ніж у свій час сам диктатор.

Що на міжнародній арені це не пройде, ясно. Чого, щоправда, обмежені мозки в Кремлі та спецслужбах можуть не розуміти. Адже на Заході ганьба Мюнхенської угоди не ставиться під сумнів, та й пакт між Гітлером і Сталіним розглядається в основному на тлі всіх подій. Сталінізм засуджується за криваву тоталітарну систему, за репресії, що забрали життя мільйонів людей.

Як ж треба не поважати власний народ, щоби знаходити виправдання злочинам сталінського режиму! Й жоден приголомшливий галас не приховає так давно осточортілі совєтські пропагандистські прийоми російської влади.

 Поділитися