Прикрі рекомендації, незручна дата або Сталін живий

Резолюція ПА ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи: заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у ХХІ ст.» (Вільнюс, 03.07.2009) викликала гостру реакцію в Росії.

Вже прийняття резолюції супроводжувалося різкими протестами російської делегації, одразу після опублікування резолюція набула негативного відгуку в російській пресі. Дещо пізніше резолюцію засудив МЗС РФ, а Рада палати Ради Федерації і Рада Держдуми РФ зробили навіть спільну заяву.

Що ж так не сподобалося росіянам?

По-перше, їх обурило, що ПА ОБСЄ поставило поряд два могутні тоталітарні режими ХХ століття — нацистський і сталінський. По-друге, що ОБСЄ підтримала пропозицію Європарламенту оголосити 23 серпня — день підписання пакту Молотова-Ріббентропа — загальноєвропейським Днем пам’яті жертв згаданих режимів, вважаючи вибір саме цієї дати «абсолютно не обґрунтованим».

Російські парламентарі убачили в тексті резолюції «пряму образу мільйонів співвітчизників, загиблих під час Другої світової війни», «замах на історичну пам’ять стосовно подій Другої світової війни», «очорнення дій учасників антигітлерівської коаліції, виправдання дій нацистів та їх помічників», «фактичне звинувачення Радянського Союзу в скоєнні геноциду, воєнних злочинів нарівні із нацистським режимом», чого там і близько немає. Дивна на перший погляд логіка, адже Друга світова війна в тексті резолюції жодного разу не згадується, не згадується і Радянський Союз, як і гітлерівська Німеччина. Тим не менш Росія відчула себе ображеною, сприйнявши положення резолюції на свій карб. Чому?

Все дуже просто. Російська Федерація, будучи правонаступницею СРСР, себе з ним і ототожнює. Більше того, оскільки СРСР у резолюції не згадується, а згадується сталінський режим, то якраз між ним і Радянським Союзом ставиться знак рівності. Чогось аж надто нового тут немає. І реакція різних верств російського суспільства не здається дивною в світлі зростаючої сьогодні в Росії популярності постаті Сталіна. І це в країні, в якій, певно, немає родини, яка так чи інакше не потерпіла від режиму. Сталін сприймається як видатна особа, що показала цілому світові, що значить Росія, розгромивши німецький фашизм. А загиблі у в’язницях, таборах і на фронтах — хіба варто згадувати про такі дрібниці? Що це: туга за залізною рукою та лабетами, за становищем, коли все ясно й просто, коли Великий Брат дивиться на тебе (й думає за тебе), а якщо хтось не згоден — той ворог? Навіть більше — тенденція до ідеалізації особи Сталіна помітна не лише в секулярному середовищі: існує рух серед віруючих Московської патріархії за канонізацію Сталіна, прославлення його у ліку святих, розповсюджуються іконки й байки про його життя серед прихильників цього руху.

І в чому ж полягає образа мільйонів загиблих? Адже не за сталінський режим вони воювали, а за свою землю, рідних і близьких. Так, Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину, але хіба можна забувати, що після підписання пакту Молотова-Ріббентропа СРСР і Німеччина майже два роки були союзниками? Хіба можна забути поділ Польщі, окупацію Прибалтики, Західної України та інших територій, які ніколи перед тим не входили до складу СРСР? Перемога у Другій світовій війні немов покриває злодіяння й «помилки» режиму, наче й не було ГУЛАГу, масових депортацій, голодомору. Поширеною також є думка, що, оскільки сталінізм не був осуджений міжнародним трибуналом на кшталт Нюрнберзького, то й порівнювати його з нацизмом не правомірно. Але те, що не було трибуналу, хіба означає, що не було й злочинів? Навіщо ж брехати собі? Втім, совість можна замазати — існують бо безсовісні люди.

До того ж помітні в Росії спроби обілити сталінську добу, взагалі радянське минуле, прагнення відновити й закріпити погляд на історію, яким він був у Радянському Союзі. Пригадується у зв’язку з цим незадоволення керівництва РФ процесами, що відбуваються у сусідніх державах, зокрема в Україні, «нерозуміння», наприклад, позиції українського керівництва щодо трактування голодомору, горезвісна «Комісія з протидії намаганням фальсифікування історії на шкоду інтересам Росії» при Президенті РФ Д. Медведєві, і цілком можливе впровадження кримінальної відповідальності за незгоду з офіційною думкою щодо історичних подій. Але хіба від перекручень історії не захистить якраз відкриття архівів, до чого закликає ПА ОБСЄ в своїй резолюції?

Можливо, вибір дати дня пам’яті жертв нацизму й сталінізму не є оптимальним, адже й перед, і після 23 серпня 1939 року обома режимами коїлися жахливі злочини. Мені ж такий вибір здається цілком слушним, бо підписання пакту Молотова-Ріббентропа є спільним діянням двох найголовніших тоталітарних режимів ХХ століття, яке потягнуло за собою розділення Європи і значно наблизило Другу світову війну, яка забрала понад 60 млн. людських життів.

Російська Федерація отримала у спадок від СРСР не тільки мелодію державного гімну і Алмазний фонд. Болісна реакція на резолюцію, що має рекомендаційний характер (зрештою її можна було просто проігнорувати), показала (і не в перше) певне нездоров’я російського суспільства. Одужання ж може розпочатися лиш тоді, коли хворобу почнуть лікувати. Але спершу треба визнати наявність хвороби. Хотілося б сподіватися…