MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Чи маємо право знати, на яких умовах і кому передається земля територіальної громади?

02.09.2009   
Оксана Нестеренко
Всі рішення Рад повинні бути доведені до відома територіальної громади, щоби ця громада, як власник, могла зробити висновок наскільки рада діяла в його інтересах.

«У повітрі зависли брехня і недомовки».
Анджей Бобковський

Останніми роками громадськість, нарешті, зацікавилась, яким чином органи місцевого самоврядування здійснюють управління її майном. Але у представників органів місцевого самоврядування ця цікавість радощів не викликає. І звітувати вони категорично не бажають, знаходячи різні, іноді дотепні, іноді зовсім безглузді приводи, щоб не надати інформацію. Серед найбільш поширених аргументів відмов у наданні рішення про передачу певних земельних ділянок є твердження, що рішення про виділення земельних ділянок «містять персональні дані про особу, а тому не можуть бути надані». Дійсно, аргумент цікавий, але не витримує критики.

Інформація про виділення земельних ділянок, що є власністю територіальної громади, є відкритою, суспільно значущою інформацією. Відповідно до ст.ст. 142, 143 Конституції України, саме територіальна громада є власником землі, що їй належить, а органи місцевого самоврядування, зокрема, місцеві ради лише здійснюють управління нею. Тобто у вирішенні питання про виділення певної земельної ділянки місцеві ради діють лише як представники територіальної громади. Таким чином, будь-яке рішення про виділення земельної ділянки в оренду чи в безоплатне користування та інше – це, фактично, угода, яка укладається між територіальною громадою (жителями села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міст) і суб’єктом, який отримує цю земельну ділянку. А міська рада в цій угоді є лише представником територіальної громади. Навряд чи можна уявити ситуацію, коли власник (у нашому випадку – територіальна громада) певного майна погодиться віддати земельну ділянку особі (фізичній чи юридичній) у разі, якщо йому не відоме навіть її ім’я чи найменування. І навряд чи він дозволить своєму представнику (в нашому випадку – місцева рада) заключити угоду з цією невідомою особою, бо ціна питання є досить великою. Ця позиція знаходить своє підтвердження у Конституції України, де зазначається, що «Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності...» (Стаття 143).

Зрозуміло, що в переважній більшості випадків це управління майном здійснюють утворені нами органи місцевого самоврядування, адже технічно не можливо, щоб територіальна громада в кожному конкретному випадку вирішувала питання про виділення землі. Саме для цього й обираються місцеві ради. Однак, це також означає, що ми (територіальна громада) повинні бути проінформовані, як саме ведуться наші майнові справи і, власно кажучи, кому і на яких умовах передається земля, яка належить територіальній громаді. Отже, якщо переходити на мову інформаційного законодавства, ця інформація є суспільно значущою. Такий висновок випливає, зокрема, із Закону України «Про місцеве самоврядування». Відповідно до ст. 1 цього Закону «право комунальної власності – право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування». Необхідно також звернути увагу на ч. 3 ст. 16 цього Закону, в якій зазначається, що «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад». Тобто право комунальної власності (до комунальної власності відноситься, зокрема, й земля) належить саме територіальній громаді, а не місцевим радам. І саме територіальна громада має право: а) володіти; б) доцільно, економно і ефективно користуватися і в) розпоряджатися нею на свій розсуд і в своїх інтересах, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Отже, дійсно територіальна громада делегувала це право органу місцевого самоврядування, але це зовсім не означає, що вона делегує право приховувати інформацію відносно такого управління!

Підтверджує цю позицію ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування», де зазначається, що саме «сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами».

Отже, місцеві ради не виступають в якості власника при вирішенні питань відносно передачі земельних ділянок, а лише представляють відповідні територіальні громади та здійснюють свої функції від імені територіальної громади та лише в її інтересах. Таким чином, з цієї норми органічно випливає, що всі рішення Рад повинні бути доведені до відома територіальної громади, щоби ця громада, як власник, могла зробити висновок наскільки рада діяла в його інтересах. Вона повинна мати вичерпну інформацію про дії свого представника. Тобто діяльність міської ради повинна бути гласною (ст. 4 «Основні принципи місцевого самоврядування»), адже серед принципів, які є основою місцевого самоврядування, є принципи гласності, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб. Тобто знов таки законодавець підкреслює, що за всі свої рішення та угоди місцева влада повинна звітувати перед територіальною громадою.

Взагалі твердження органів місцевого самоврядування, що прізвище, ім’я, по-батькові – це персональні дані, суперечить ст. 23 Закону України «Про інформацію», оскільки відповідно до зазначеної статті основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження[1]. Тобто в законі про прізвище, ім’я, по-батькові взагалі не йдеться. Така позиція є цілком логічною та правильною, адже прізвище, ім’я та по-батькові є загальновідомими даними про особу, тобто основною (відкритою) інформацією про особу, а у ст. 23 Закону України «Про інформацію» мова йде про персональні дані, які є інформацією з обмеженим доступом. Проте більш доцільно передбачити, що прізвище, ім’я та по-батькові є відкритою інформацією про особу. До речі у законопроекті «Про внесення змін до Закону «Про інформацію»[2] (зареєстрований у Верховній Раді України 15.05.09) це передбачено.

А для тих, у кого виникає спокуса скористатись рішенням Конституційного Суду України від 30.10.1997 № 5-зп «у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію“ та статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ (справа К. Г. Устименка)», і сказати, що прізвище, ім’я, по-батькові підпадає під «інші персональні дані», хочемо зауважити таке: навіть якщо так тлумачити рішення Конституційного Суду України (хоча це груба помилка), все одне рішення повинно надаватися за запитами, а також бути оприлюдненим, бо інформація, кому, скільки і на яких умовах було надано майно територіальної громади, безумовно, є суспільно важливою інформацією. До речі, це рішення Конституційного Суду України містить виключення із загального правила щодо заборони поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, а саме, дає можливість це робити у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

Саме таке виключення міститься у останній частині ст. 30 Закону України «Про інформацію»: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». Іншими словами, у випадку, коли відомості є інформацією з обмеженим доступом, але є суспільно значущими, вони можуть бути оприлюднені.

Якщо ж вести мову про рішення, які дійсно містять персональні дані, а саме, адресу чи ідентифікаційний код (хоча у тих рішеннях, які я бачила, були зазначені лише прізвище, ім’я, по-батькові, або найменування юридичної особи), все одне такі рішення мають бути доступні громадськості, бо земля є власністю територіальної громади, а не органів місцевого самоврядування. Єдине, що можна їм порадити – скористатись Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи Rec (2002) 2 від 21.02.2002 р. «Про доступ до офіційних документів», згідно з якою, якщо до певної частини вміщеної в офіційному документі інформації застосовується обмеження, то орган державної влади повинен, тим не менш, надати всю іншу інформацію, що міститься в документі. Кожен випадок невідкриття інформації має бути чітко визначений. Отже, якщо в рішенні містяться персональні дані, повинна надаватися копія рішення в якій ці персональні дані будуть закреслені так, щоб їх не можна було прочитати.

У будь-якому разі органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати рішення про виділення земельних ділянок за запитами, а також оприлюднювати їх на своїх офіційних сайтах (хочемо нагадати, що розміщення відповідних рішень на сайтах не позбавляє обов’язку надавати цю інформацію за запитами), бо ще раз наголошуємо: відповідно до Конституції України саме територіальна громада, а не органи місцевого самоврядування, є ВЛАСНИКОМ землі.

Хочемо також дати пораду органам місцевого самоврядування одразу відбирати у фізичних чи юридичних осіб, яким вони передають земельні ділянки, заяву, що вони не заперечують, що їх ім’я чи найменування будуть поширені.



[1] Стаття 23 Закону України «Про інформацію»: «Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження».

[2] Законопроект про внесення змін до Закону України «Про інформацію» розробив конституційний експерт Харківської правозахисної групи Всеволод Речицький.

 Поділитися