Критика цинічного безуму

Існує показник, за яким західні держави завжди безнадійно відставали від будь-якої країни соціалістичного блоку: це рівень цинізму – і влади, і громадян. Англійський чи американський радикал може довго і голосно кричати про гнилу систему, корумповану владу, ментів-фашистів. Зазіхніть на його права, і він обуриться, зажадає захисту від влади і, певно, отримає її – не тому, що тамтешня влада цілком вільна від цинічної байдужості, а тому, що тамтешні чиновники відповідають за свою діяльність своїми тепленькими місцями. Це чудовий запобіжник проти байдужості і сваволі.

  А в постсовєтських республіках таке обурення сприймають поблажливо, як дитячу наївність. Траплялися, щоправда, моменти, коли люди не соромилися наївної віри у можливість змін: коли в 1989 році за лічені дні розпався соціалістичний блок; коли постала незалежна Україна; коли 2004 року прийшла «нова» влада з гарними деклараціями, які, втім, залишили по собі тільки гіркий присмак.

  Беручися до аналізу деяких тенденцій у сучасній Україні, мушу спочатку застерегти, що вірю в силу людського обурення й за таку наївність не перепрошуватиму. Політики та всілякі посадовці звикли поводитися у кращому разі як розбещені діти, у гіршому – як цинічні й безвідповідальні шахраї, і вони не облишать своїх звичок, якщо не змусити їх установити чіткі правила і підкорятися цим правилам. Громадський осуд – не панацея від усіх лих, але без загального усвідомлення того, хто кому служить, без чіткого знання про те, що можна вимагати від влади й чого не можна від неї терпіти, демократія та верховенство права залишаться пустопорожніми фразами для чергового телешоу.

  В останні роки минулого століття деякі поляки запевняли мене, що в Польщі завжди буде суцільне хабарництво, хамство чиновників, безвладдя. Вони вже поміняли свою думку. Анітрохи не сумніваюся, що зміна ставлення великою мірою пов’язана з підтримкою та вимогами ЕС і жодною – з генами чи «слов’янським менталітетом».

  Коли українські політики, повсякчас гризучися між собою, виявляють дивовижну одностайність в оцінках суцільної корупції, продажності геть усіх, – мовляв, духовні недуги люду та обсяг проблем під силу тільки Спасителю, – видається доцільним розібратися з мотивацією цих зізнань у повному провалі.

***

  Що робити з накопиченим масивом проблем? Перепрошую за банальність, але їх можна вирішувати. Маю на увазі дієві заходи, а не тільки благородні наміри та чергові плани ніколи не пов’язаних із проблемами дій. Необхідні чіткі закони й механізми, які забезпечують дотримання закону незалежно від політичної волі якоїсь партії, «менталітету» того чи того народу. Зусиль останнім часом у цьому напрямі не так багато, а галузей, де вкрай потрібні реформи, безліч, про що можна докладно дізнатися от хоч би зі спільної доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2008». Розгляну тут лише один показовий приклад відсутності позитивних заходів: долю реформ судової системи та кілька, так би мовити, ерзац-заходів.

  Можна старанно не помічати проблем, як це робила совєтська преса, що зазвичай не порушувала незручних тем і слухняно повторювала версію реальності, подану «згори», а тих, хто не бажав мовчати, часто очікували табори чи «психушки».

  Можна намалювати таку страшну картину, що жах бере й руки опускаються. Підхід гранично простий: навіщо докладати сизифових зусиль, якщо все даремно? Логіка примітивна, але багатьох переконує: якщо всі брешуть, усі продажні, і справедливості ніде немає, тільки божевільний вийде на площу.

  Проблем справді багато, і як вивести країну хоч би з фінансової кризи – ніхто, мабуть, уявлення не має. Простіше відшукати, на кого звалити вину, й водночас спаралізувати населення усвідомленням того, що пошуки виходу – сизифова праця. Якщо заразом можеш справити враження, що винні твої супротивники, – тим краще.

  Немає нічого нового й оригінального у намаганнях переконати людей, що Україна приречена на якийсь особливий шлях, чи у спробах відволікти увагу від справжніх питань пошуками духовних хвороб і винуватих. Часто такі зусилля вражають кумедністю й безглуздістю, та коли стільки поставлено на карту, у влади має бути інше завдання, аніж розважати нас.

***

На безжальній арені міжнародних відносин будь-які аргументи про давні кривди чи навіть злочини матимуть ефект не набагато більший, аніж спроби домогтися від власників турецьких готелів знижок для українців на тій підставі, що козаки колись допомагали султанові. Натомість від недвозначних доказів, що «європейський вибір» увиразнюється не тільки в словах, набагато складніше відмахнутися, та й українці самі переконаються у правильності такого вибору. Наразі, на превеликий жаль, від «вибору» маємо тільки декларації українських високопосадовців та агресивну реакцію Росії.

  Минулий рік був насичений подіями, які не могли не позначитися на самопочутті українців. Це, насамперед, війна між Росією та Грузією та фінансова криза у поєднанні з перманентною політичною кризою. Здезорієнтовані люди, шукаючи причин нестабільності, схильні хапатися за спрощені відповіді, і досить легко відволікти їхню увагу від головного. Не думаю, що посилена увага до різних історичних питань за президента Ющенка була зумовлена тільки політичними чи кон’юнктурними міркуваннями. Проте коли виборці знають про погляди різних політичних сил на історичні проблеми більше, аніж про їхні плани виходу з кризи та оздоровлення економіки, навряд чи це сприяє усвідомленому вибору. Намагання вести таку собі війну на полі історії в сучасному світі дуже небезпечні. Цим уже давно займається Кремль, намагаючись витворити образ українців, який відповідав би лише пропагандистським стереотипам, і водночас поглибити розбіжності між самими українцями. Те, що радикальні прибічники Всеукраїнського об’єднання «Свобода» воліють, щоби на першому місці стояли історичні питання, бо нічого кращого запропонувати не можуть – безмірно цинічно, але зрозуміло. Проте важко раціонально пояснити впертість, із якою представники ВО «Свобода» спільно з прокремлівськими ЗМІ докладають зусиль, наприклад, до розпалювання напруженості та ворожнечі між Польщею та Україною.

  Комуністичну ідеологію, в яку давно ніхто не вірив, відкинули досить легко. Це, звісно, зовсім не означає, що всі повністю підтримують сам принцип, закріплений у ст. 15 Конституції України, що держава не може визнавати жодну ідеологію як обов’язкову. Звідси, на моє переконання, виникають істотні проблеми.

  Часами йдеться про специфічне розуміння ролей громадянина та держави. Напередодні вісімнадцятого Дня Незалежності ми прочитали у «Дзеркалі тижня», що «країна не спромоглася відшукати мету, яка сповна виправдовувала б її існування». Слова майже гіпнотичні, але знову закрадається крамольне запитання, ба навіть кілька. Приміром: хто ж має визначити мету? Якою метою виправдовують своє існування інші країни? А якщо мета не та, тобто не виправдовує існування, що буде з країною?

  Держава існує, щоб кожен громадянин міг спокійно та на свій розсуд реалізувати свою мету в житті. За незалежність держави проголосувала переважна більшість її громадян, і опитування, яке провів Центр Разумкова, каже, що якби референдум відбувся сьогодні, абсолютна більшість людей так само проголосують за незалежність, хоча їх буде й менше, ніж вісімнадцять років тому. Інша річ, що не всі очікування справдилися, та й, грубо кажучи, не всі українці відповідають чиємусь зразкові «справжнього українця».

  Забагато крові пролито, забагато життів покалічено, час би бодай цю найважливішу науку засвоїти: годі намагатися підганяти людей під будь-який зразок. Десятиліття совєтської пропаганди зміцнювали тільки переконання в суцільній брехні, аж ніяк не комуністичні погляди. Відмова від нав’язаних уроків правильного мислення чи намагань прищепити національну гордість анітрохи не поставить під загрозу патріотизм чи моральні підвалини. Чого не можна сказати про нинішню ситуацію, де всі політичні діячі проголошують патріотизм, відданість демократії та бажання служити державі, а своєю поведінкою показують не тільки українцям, а ще й міжнародній спільноті, за кого вони їх мають.

  Складається враження, що українська політична еліта засвоїла тільки сучасні прийоми маніпулювання свідомістю людей, а засадниче ставлення до своєї ролі, до верховенства права та до народу залишається совковим. Іміджмейкери, котрим різні політичні сили платять величезні гроші, виконують своє цинічне завдання, і на словах усе нібито гаразд. Але між словами та діями ціле провалля, і було би вкрай небезпечним недооцінювати загрозу, яку несе примирення з огидною фікцією.

  Часто стверджують, що держава не може існувати без якоїсь ідеології. На мій погляд, слушно забороняти визнання будь-якої ідеології державною чи обов’язковою, що зовсім не заперечує орієнтацію на принципи демократії та верховенства права. Не всі держави, побудовані на певній ідеології, так жорстоко розправляються з інакодумцями, як це робили комуністи чи нацисти, але завжди силоміць накинута державна ідеологія так чи так обмежує свободу думки.

  Натомість можна, живучи в демократичній країні, вважати права людини «західною вигадкою», а диктатуру – оптимальною формою державного ладу. Ніхто не втрутиться й не почне вчити тебе «як треба», допоки дотримуєшся правил. У цьому сенсі демократія та верховенство права є основними складниками соціяльного договору. Хочеш із нами жити, будь ласка, ось наші правила, дій за ними. Це, звісно, спрощення. Я анітрохи не заперечую довгого шляху до сучасної форми демократії, але саме цей прагматизм дозволяє уникати розчарування та непорозумінь. Звичайно, довіряємо людям, із якими укладаємо угоду – але обов’язково домовляємося про можливі санкції в разі недотримання. Ясна річ, здивуємося, якщо політик нам скаже, що жодної позиції не представляє, просто хоче прийти до влади, але в принципі з цим можна й змиритися, якщо він приймає чіткі зобов’язання, і знаємо, як розірвати угоду або застосувати санкції, якщо своїх обіцянок він не дотримується.

  А в Україні словосполучення «народний обранець» шанують уже не більше, ніж балачки про «вибори» за совєтських часів. І не тільки тому, що йдеться насправді про партійного обранця, бо його політична кар’єра залежить від уміння догодити партійним лідерам, а не від дотримання зобов’язань перед виборцями. Річ у тім, що, голосуючи за певну партію, виборець не має жодної впевненості, за що саме він голосує. Не про те мова, що депутати не виконають усіх своїх обіцянок (чи є така країна, де виконають усі?), хоча відвертість, із якою вони їх ігнорують, таки шокує. Турбує інше: немає жодної впевненості, що твої обранці заради політичної доцільності не утворять фракцію з партією, за яку ти не проголосуєш за жодних обставин, чи не ухвалять закону, який може звести нанівець важливі демократичні принципи (як-от, приміром, зміни до закону про президентські вибори в серпні цього року).

  Втішає хіба те, що можна не читати їхні політичні програми: нема сенсу, потонеш у морі красивих декларацій. Конкретних пропозицій, за які можна вхопитися, майже немає.

  Втім, останнім часом стурбованість викликає аж ніяк не тільки розбазікування політиків. Дедалі частіше лунають висловлювання, що свідчать про разючу неповагу до Конституції і взагалі до принципів плюралізму та демократії.

***

Стомлюєшся від суцільного негативу, від проблем та перманентної невпевненості в майбутньому. Коли кінця немає всіляким кризам, не диво, що люди поволі починають мислити поняттями «сильної руки проти анархії», добра проти зла, гріха, очищення та спасіння. Окрім того, навіть без агресивних потоків ображеної совкової свідомості деяких російських лідерів, в Україні всі питання, пов’язані з державністю та незалежністю, неминуче набувають майже есхатологічного характеру.

  Не варто й дивуватися, що не переводяться охочі маніпулювати такими реакціями. Викликають особливу стурбованість два аспекти нинішньої боротьби за «моральне здоров’я суспільства»: по-перше, плутанина понять, неясність, про що саме йдеться; по-друге, тривожний рівень політизації будь-якої діяльності щодо захисту «традиційних цінностей». Не менше непокоїть те, що розглядати ці два аспекти окремо стає дедалі складніше.

  Обґрунтованість самого існування і Закону про захист суспільної моралі, і державного органу – Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (НЕК) теж досить сумнівна. Уточню, що зовсім не виступаю за повну відсутність обмежень. Мають бути вікові та часові обмеження щодо телебачення та кіна, припустимі, на мій погляд, певні обмеження і в ЗМІ та Інтернеті. Суть справи полягає в тому, що не держава має здійснювати такий контроль чи взагалі диктувати мораль, а ще мають бути чіткі та наперед відомі правила. Їх не було від самого початку.

  Втім, проблем довго не виникало через надзвичайно малу активність Комісії. Адже, всупереч Законові про суспільну мораль, голову НЕК обирав Кабінет міністрів, а уряди постійно змінювались.

  Активні заходи з діагностики духовних хвороб населення та протидії найнебезпечнішим явищам моральної деградації помітні від жовтня 2008 року. Певно, стан хворого, тобто населення, вже викликав серйозні побоювання, але знайшовся спаситель в особі чергового голови НЕК Василя Костицького.

  В усіх виступах та інтерв’ю п. Костицький наголошує потребу протидіяти дитячій порнографії, ксенофобії, пропагуванню ненависті тощо. Але знову кажуть одне, а на практиці роблять інше: і НЕК, і інші державні органи зосереджуються на тому, що вважають порнографією. В лютому 2009 року набув розголосу висновок НЕК про новий роман лауреата Шевченківської премії Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» – експерт побачила в ньому не художній твір, а «порнографічну продукцію». А в липні Міністерство культури і туризму не дало дозволу на прокат комедії за участю Саші Барона Коена «Бруно». Відтак Україна стала єдиною країною в Європі, що не задовольнилася віковими чи ефірними обмеженнями, а геть заборонила фільм.

  Звісно, є прихильники обмежень, котрі слідом за головою НЕК посилаються на не названі дослідження, які нібито доводять прямий зв’язок між порнографією та моральним занепадом суспільства. Дуже часто посилаються на безіменні держави, які нібито забороняють значно більше, однак громадяни тих «демократичніших за нашу» країн сприймають такі державні заходи «інакше, ніж у нас – радше вдячно, аніж із протестом», – стверджує в дописі на сайті «Телекритика» член Комісії Максим Ростоцький. Сперечатися можна. Коли досить нахабно перекручують результати опитувань, стверджуючи, що народ підтримує цензуру (просто як за совєтської влади!), заперечити треба.

  Проте насправді сенсу в такій полеміці мало, бо йдеться про інше. А саме про те, чи ігноруємо Конституцію та принцип плюралізму, чи ні. Я не люблю порнографію, але можу й не дивитися. Що абсолютна більшість населення висловиться за вікові обмеження – не сумніваюся. Що більшість підтримає заборону порнографії, цензуру чи бодай досягне згоди щодо «традиційних цінностей» – жодної впевненості не маю.

  Замість чесного та відкритого обговорення питання все робиться фальшиво, через ошуканство та маніпулювання, і не тільки сумнівними дослідженнями, статистичними даними тощо. У травні Верховна Рада ухвалила зміни до ст. 301 Кримінального Кодексу, встановивши кримінальну відповідальність «за зберігання предметів порнографічного характеру з метою їх збуту чи розповсюдження». Боротьба з огидним злочином – дитячою порнографією – обернулася забороною зберігати будь-яку порнографію. Про дітей забули, заходившись обмежувати свободу дорослих людей.

  Від чого більше деградує суспільство – від порнографії чи від беззаконня, корупції, безвідповідальності високопосадовців, які вважають будь-які засоби виправданими в боротьбі за владу? Здавалось би, риторичне запитання, але політики та посадовці уже протягом року докладають чималих зусиль, аби переконати людей, що проблема аж ніяк не полягає в перманентній кризі чи неспроможності політиків відкласти вузькопартійні інтереси навіть перед загрозою дефолту.

  Торік у жовтні заступник голови Верховної Ради Микола Томенко під час сюрреалістичної зустрічі з журналістами у парламенті закликав «боротися з негативом у новинах на законодавчому та морально-етичному рівнях». Важко сказати, що більше вражає – посада господаря дивовижної зустрічі, безглузде лицемірство намагань перекласти відповідальність на тих, що передають, але ж ніяк не створюють новини, чи пасивність присутніх журналістів. На подальші зловісні заклики до цензури ЗМІ реагували трохи адекватніше. Точніше, за діяльністю НЕК та заборонами вже стежили. Але нинішнього липня знову не звернули уваги на семінар із нагоди презентації українського перекладу «Основ вчення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини» та не менш зловісні заклики нардепа-регіонала Вадима Колесниченка та його колишньої коле∂и по партії й нинішнього уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової. А вони того варті. Коли вже омбудсмен захоплено розводиться про «цивілізаційний» характер документу, згідно з яким «індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім’ї», що казати про проєкт постанови «Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини», який нардеп Вадим Колесниченко під кінець місяця вніс до Верховної Ради? Обмежуюсь тільки однією цитатою: „Християнин ставить свою віру в Бога і своє спілкування з Ним вище за власне земне життя. Тому неприпустимим і небезпечним є тлумачення прав людини як вищих та універсальних основ суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися релігійні погляди й практика. Ніякими посиланнями на свободу слова і творчості не можна виправдати наругу в публічній сфері над предметами, символами чи поняттями, шанованими віруючими людьми.”

  Вірогідність того, що цей проект увіпхнуть у «пакет» із іншими домовленостями й таки ухвалять, відганяє будь-яке бажання просто посміятися з цього чергового безглуздя. Адже термінами, неприпустимими в демократичній країні, рясніє й ухвалена Доктрина інформаційної безпеки України, й Закон про захист суспільної моралі – разом із Критеріями віднесення друкованої та іншої продукції до розряду порнографічної або еротичної продукції, що їх НЕК затвердила в 2007 році всупереч законодавству. Порушення законів – річ настільки звична, що ніхто навіть не звернув уваги, що до цього вдається комісія, покликана захистити суспільну мораль. І це не поодинокий приклад. Цю комісію формує фактично уряд – із чиновників, журналістів, артистів і письменників. Голову комісії, що його має обирати вона сама на засіданні, від самого початку призначав – і звільняв – також уряд. Висновки Комісії мають бути затверджені її рішеннями, проте на практиці їх здебільшого готують працівники апарату НЕК, і ніхто не затверджує взагалі. Варто зазначити й те, що оскаржити в суді можна тільки рішення, висновки не можна.

  Судитися складно й з іншої причини. Закон про захист суспільної моралі та згадані Критерії напхано термінами, які не відповідають вимогам законодавства, а запропоновані зміни до закону аж ніяк не наближають його до засад правової демократії, радше навпаки. У «Критеріях» читаємо, що ознакою порнографії є «пропагування сексуальних девіяцій», а спроба розрізнити «порнографічне» та «еротичне» зводиться до вкрай суб’єктивного судження про те, що кого збуджує. Закон забороняє продукцію, що «пропагує невігластво та блюзнірство». Ясна річ, бути невігласом погано, але це проблема не суспільної моралі, а, боюся, якраз її захисників. Утім, саме завдяки цій корисній властивості вони не матимуть жодних труднощів із тлумаченням термінів «пропагування» та «блюзнірство».

  Дуже непокоять раз у раз повторювані вислови на кшталт «стан суспільної моралі є загрозливим для національної безпеки України». Як на мене, загрозливими є нечіткі закони, тлумачення та виконання яких залежать від політичної кон’юнктури. Смішно, коли загрозу національній безпеці вбачають не в беззаконні чи хаосі, а в порнографії, пропагуванні невігластва та надмірі «негативного» в ЗМІ. Проте варто трохи змінитися політичній погоді, і нічого смішного нас із такими законами не очікує.

  Хоча я зосереджуюся тут на НЕК і так званому захисті суспільної моралі, але просякнуто політикою і підпорядковано політичній доцільності майже все в державі. З одного боку, можна тільки привітати те, що СБУ розсекречує архівні матеріали про Голодомор та інші злочини комуністичного режиму. З другого, все відбувається вкрай вибірково, і виникає небезпека маніпуляцій, узалежнення надзвичайно важливих суспільних процесів, зокрема й осмислення недавньої історії, від потреб політиків. Про це вони відкрито та з неприхованим цинізмом говорять і пишуть, зокрема й у ЗМІ. Але виставляти за це претензії треба не ЗМІ, а владі.

  ЗМІ можна закинути інше: разом із громадськими організаціями вони могли би значно більше робити для усвідомлення небезпеки обіцянок, що їх роздають, зокрема перед виборами, політики чи посадовці – запровадити «духовну освіту в усіх учбових закладах» або «партнерську модель державно-конфесійних відносин в Україні». Влада має обов’язок забезпечити повну свободу совісти для всіх, свободу висловлювань та рівні права. Жодних повноважень на партнерство, «відродження духовності української нації» чи на будь-які «правильні думки» вона не має й не повинна мати.

***

Колись випало спілкуватися з одним переконаним комуністом, який на виправдання сталінського режиму знай повторював тільки одну фразу про «серйозні перегини соціалістичної справедливості». Затята віра видводила його геть від незручного запитання: а що це за тварина – «соціалістична справедливість»? Справедливість не потребує ніяких прикметників чи займенників. Немає чиєїсь справедливості. Є просто справедливість, для закріплення якої усі політики обіцяли провести судову реформу. Та й дотепер обіцяють, зокрема й у своїх «проектах конституції». І всі реформи безнадійно глухнуть за крок до ухвалення, щоправда, той крок для українських політиків найтяжчий – від запевнень про шляхетні наміри до реальних дій. Два роки – від кінця 2005 до квітня 2007-го – все виглядало безхмарно. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила спочатку концепцію судової реформи, потім і декілька законопроектів, президент подав їх на розгляд парламенту, де вони й висять, ніби на краю чорної діри. Виявилося, що йти назустріч людям ніхто не має бажання, вигідніше йти назустріч політичній доцільності. Спочатку президент сам передумав і спробував відкликати законопроекти. Перешкодили процесуальні причини, але все одно до другого читання проекти вже два роки не можуть дійти через спротив Верховного Суду та фракції БЮТ у парламенті. А президент тим часом змінив склад Національної комісії, і тепер там перебувають чинні судді та працівники судової гілки влади. Наразі не вдалися деякі намагання переглянути концепцію реформи.

  Ситуація показова: гілки влади звикли домовлятися між собою, і владці не мають потреби в реформах, які не додадуть їм впливу або навіть зменшать його. Звикли вони й до фактичної безкарності. На словах усі нібито за реформи, й ніхто, окрім правозахисників, не переймається тим, а чому ж усе завмирає, коли від слів треба переходити до діла.

  Ясно, чому так вигідніше їм. Геть незрозуміло, чому мають це терпіти громадяни. А влада, треба сказати, знахабніла настільки, що навіть і не приховує свого ставлення до засадничих принципів правосуддя. Голова Верховної Ради кілька місяців свідомо блокував приведення до присяги суддів Конституційного суду, спаралізувавши найважливіший у країні суд і внеможлививши розгляд важливих питань, зокрема конституційності так званої «політреформи» 2004 року. Це приклад процедурних маніпулювань, але депутати не гидують і відвертішими засобами: два роки поспіль вони просто ігнорували «незручні» рішення того ж таки Конституційного суду, що ними скасовано положення закону про держбюджет, які призупиняли пільги.

  Для більшості західних ЗМІ найпривабливіша тема – погрішності у фінансовій звітності політиків або сексуальні скандали. На кілька днів, іноді довше, вона стає провідною для різних шоу та передач. А в нас на таке шоу перетворено зазіхання на основи правової системи. Над комедією навколо указу президента про призначення позачергових виборів у жовтні 2008 року можна було би весело сміятися, якби її розігрували актори на сцені. Коли суд призупинив президентський указ, Гарант Конституції так розлютився, що звільнив суддю, заявивши про нього, що той виніс замовне рішення, а згодом зліквідував і сам суд. Навіть гірше, за «винесення свідомо незаконного рішення» проти незручного судді було порушено кримінальну справу. А нардепи від БЮТ скористалися депутатським імунітетом, аби перешкодити суддям у виконанні законних обов’язків, простіше кажучи, заблокували суд. Досвіду блокування, як відомо, набули всі депутати.

  Більшість громадян висновки щодо цього давно зробила. Все відбувається на її очах: закриття очевидної кримінальної справи, умовний вирок депутатському синові за скоєну аварію, втеча і зникнення підозрюваного, якого в разі потреби можна і «спіймати» – або не спіймати. Закон має бути одним для всіх, і хоча фактично так не є в жодній країні, є критична маса недовіри, яку влада давно перевищила.

  Мислимі межі нахабства також давно перейдені, що продемонструвало рішення Верховного Суду у справі засудженого на довічне ув’язнення Олександра Яременка. Він виграв справу проти України в Європейському суді з прав людини – в рішенні обережно, але досить недвозначно поставлено під сумнів доказову базу у цій кримінальній справі. Це мусило стати підставою для того, щоби скасувати вирок і призначити новий розгляд. Проте Верховний Суд, на прохання представника Генеральної прокуратури, вирішив просто вилучити посилання на незаконно отримані докази й не змінювати вирок. «Верховний суд, – каже Яременків адвокат Аркадій Бущенко, – мав шанс стати рушієм правового розвитку, але не став. Ухвалу Верховного суду органам міліції можна сприймати як си∂нал: дійте так, як діяли».

  Подібний шанс мали всі гравці української політики, й фактично ніхто не бажав ним скористатися. Дивного, звісно, мало, проте гени чи особлива доля України тут ні до чого: у будь-якій державі, якщо дозволити чиновникам поводитися як їм заманеться, більшості заманеться діяти вкрай егоїстично та безвідповідально. Годі їм потурати мовчанням і нескінченими обговореннями в телешоу, ЗМІ чи на кухні, – цього вони й домагаються. Демократія ставить питання інакше: які механізми потрібні, аби політики робили те, задля чого їх обрано, і виконували свої обіцянки.

„Критика”, Вересень–Жовтень, 2009