Google versus China. Ми повинні встановити єдині правила для глобального села

Громадяни мережі всього світу, єднайтеся! Вам нічого втрачати, крім ваших урядів, надавачів послуг та ілюзій

Google протистоїть Китаю – це подія, яка визначає наше сьогодення. Як лев, котрий протистоїть крокодилу, глобальна м’яка сила американської інтернет-компанії зіткнулася з жорсткою територіальною силою держави Китай. Доклалися до цієї сутички найбільша відтоді, як у XV столітті Йоганн Ґутенберґ винайшов рухомий тип друкованого преса, революція в інформаційних технологіях і найбільший зсув сили у глобальному масштабі з часу геополітичного піднесення Заходу, яке окремі історики також датують XV століттям. В одному можете не сумніватися – цього разу певний час не буде очевидного переможця.

Після рішення Google відмовитися від цензури і перемістити китайськомовний пошуковий сервіс у Гонконг китайські користувачі інтернету спершу начебто можуть відчути незначне погіршення якості послуг. Хоча ще зарано про це говорити, здається, більше політично чутливих пошукових запитів можуть бути заблоковані фільтрами цензури, якщо ви зайдете з території материкового Китаю на сайт, тепер розташований у Гонконгу, ніж протягом понад чотирьох років, коли Google самостійно цензурувала пошук на сервісі google.cn. Якщо влада Китаю піде на ескалацію цієї суперечки, аж до того, щоб заблокувати доступ на весь сайт, китайські громадяни мережі втратять більше – але, можливо, тільки ненадовго.

Напевно, величезний публічний розголос цієї суперечки мав би насторожити значну частину 400 мільйонів користувачів інтернету в Китаї через те, як їх пошукові запити спотворюють унаслідок характерної для країни суміші прямої цензури з боку партійної держави та самоцензури провайдерів, які працюють усередині китайського файрволу. Погляньте в сьогоднішній The Guardian на порівняння результатів пошуку за такими запитами, як "Далай-лама", "Фалунь Ґонґ" і "Лю Сяобо" (ув’язнений активіст руху за права людини, письменник), на провідних пошукових сервісах китайською мовою, включно з yahoo.cn, де є сильна самоцензура. Те, що ви знайдете, радше за все, буде тільки частково правдою або неправдою.

Величезне значення має те, що люди розуміють, наскільки спотворена інформація доходить до них через медіа, що видається вільним. Ребекка МакКіннон, відома журналістка, що спеціалізується на темі мережі в Китаї, сформулювала це так: "Якщо ви народилися з тунельним зором, ви припускаєте, що це нормально, аж поки хтось якось не просвітить вас, що життя без тунельного зору і можливе, і краще. Що довше ця історія залишатиметься на перших шпальтах, то більше людей усвідомлять свій тунельний зір і подумають про те, як його позбутися".

У тому, що вона каже, є два оптимістичні припущення. Одне в тому, що люди зважають на те, щоб їхні національні та політичні упередження були підтверджені тенденційними ЗМІ. Ми чуємо скарги сміливої і промовистої меншини китайських громадян мережі, але що, якщо багато китайських користувачів задоволені, що мають патріотичні, пуританські й ідеологічні фільтри, через які пропущено інформацію, котру вони отримують? Що, якщо вони є китайським еквівалентом палких прихильників Fox News? Бо те, що кажуть прихильники Fox News Америки, фактично: "Тунельне бачення? Так, будь ласка! Несправедливе і незбалансоване? Нам подобається так!"

Окрім чогось іншого, неупередженість у стилі BBC радше програє багатосторонній упередженості ЗМІ в більшій частині демократичного світу. Головна відмінність стосовно Китаю в тому, що американці мають вибір. Вони можуть перемкнути на CNN. Більшість китайців не мають вибору. Ми – і вони самі – знали б, що вони вибрали б, тільки якби вони мали вибір.

Інше оптимістичне припущення МакКіннон: для них "існує... можливість" уникнути тунельного бачення і мати вибір. Дуже часто, особливо в США, такий оптимізм є виправданий посиланням на прогрес технологій; але немає нічого автоматичного щодо визвольного ефекту інформаційних технологій в авторитарних режимах. Так, блогери і дисиденти, від Тегерана до Пекіна, тішаться тим, що з’явилися ці нагоди. Але досі авторитарні режими, від Росії до Китаю, були досить ефективними в контролі над мережею – і навіть у використанні її проти своїх критиків.

Декілька років тому китайський активіст руху за права людини Лю Сяобо емоційно написав про можливості, які запропонував йому інтернет. Сьогодні він у тюрмі. Другий раунд за старомодною силою територіальної держави. Проте це дорого коштує для держави, і наступна хвиля інформаційних і комунікаційних технологій, включно з тими, що обходять файрвол, ще дужче збільшить вартість контролю. Отже, маємо своєрідні цифрові перегони озброєнь.

У цій великій грі початку ХХІ століття ми бачимо три головні види гравців: держави, компанії та громадяни мережі. Не лише авторитарні держави мають проблеми з вільним потоком інформації; демократичні також мають їх. Компанії, такі як Google, Yahoo і Microsoft, мають самі відповісти, як вони обирають, обробляють і продають свої величезні інформаційні ресурси. Мені от цікаво, яку позицію мав би Google щодо проблеми китайської цензури, якби один з її засновників Сєрґей Брін не сформувався під впливом досвіду його батьків у Радянському Союзі. І, можливо, Microsoft була б у морально кращій позиції, якби Білл Ґейтс виріс, скажімо, в Польщі.

Тим часом усюди громадяни мережі мають множинні ідентичності: ми є особистостями, мешканцями та громадянами певної країни (або двох), користувачами певних платформ і продуктів. Ми також людські істоти з безпрецедентними можливостями спілкуватися напряму з іншими людськими істотами, і через те можемо розвинути етос, якщо не правову реальність буття "громадянами світу".

Щодо способу, за допомогою якого нам постачають інформацію, ми маємо, як мені здається, чотири можливі підходи: 1) держава, в якій живу, вирішує, що я можу і що не можу дивитися, і це OK; 2) великі компанії, на які я покладаюся (Google, Yahoo, Baidu, Microsoft, Apple, China Mobile), вибирають, що я бачу, і це OK; 3) я хочу вільно вибирати будь-що, що мені подобається. Нецензуровані новини звідусіль, увесь світ літератури, маніфести кожної партії та руху, джихадистська пропаганда, інструкції для створення бомб, інтимні деталі приватного життя інших людей, дитяча порнографія – все повинно бути у вільному доступі. Тоді мені вирішувати, на що я подивлюся (радикальний лібертаріанський погляд); 4) кожен повинен вільно дивитися все, крім обмеженого набору речей, які, згідно з чіткими і відкрито визначеними глобальними правилами, не повинні бути доступними. Тоді впровадити ці міжнародні норми – це робота держав, компаній, користувачів мережі.

Наразі ми маємо комбінацію 1) і 2). Розвиток технології дасть нам більше 3), незалежно від того, подобається це нам чи ні. 4) сьогодні виглядає як безнадійна мрія. Утім, ми повинні прагнути 4). В інформаційній сфері світ стає швидшим і ближчим до глобального села, отже, це інфосфера, та сфера, яка найбільш нагально потребує глобального обговорення правил глобального села. Якщо ми не проведемо цієї дискусії, і не проведемо її швидко, тоді те, що ви побачите на своїх екранах, буде результатом боротьби за владу між старомодною силою держави, в якій ви, так сталося, перебуваєте, новомодною силою гігантських інформаційних компаній, бунтівною силою новітніх інформаційних технологій і винахідливістю й талантом окремих громадян мережі. Це ймовірний результат, але не найкращий.

Автор: Тімоті Ґартон Еш [Timothy Garton Ash]
Джерело: The Guardian, 25.03.2010: Beyond Google’s clash with China, we must find rules for a global village
Зреферував: Михайло Мишкало, Західна аналітична група