Помер Євген Концевич

Євген Концевич, «символ і легенда покоління шістдесятників», полишив нас об 11-й годині, дня 21, місяця липня, року Божого 2010.

Поховаємо його опівдні 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька. На Другий Шевченківський провулок, 12, де він жив, їхати єдиним у Житомирі трамваєм до зупинки «Вулиця Шевченка».

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ народився 5 червня 1935 року в с. Млинище Житомирського р-ну Житомирської обл.

Рятуючись від голоду, в 1947 році родина Концевичів перебралася в Житомир. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як «приватного підприємця» – син запам’ятав обшук 1949 року. На собі відчув і презирство «городських» російськомовних ровесників до своєї «сільської» мови. Це і був ґрунт для формування національної свідомости.

1952 року 9-класник Євген, пірнувши в річку, зламав хребет. З тих пір (58 років!) він не ходив, інвалід першої групи. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов у ньому своє місце.

Він не мріяв стати письменником. Але доля звела його з Васильком Хомичевським – сином блискучого перекладача античної літератури Бориса Тена, з братами Валерієм і Анатолієм Шевчуками,– і перед ним відкрився неозорий світ словесности. Євген пробує писати. Його оповідання публікувалися в ґазеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна» та ін.

1963–65 навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 збірки оповідань «Дві криниці» прийнятий до Спілки письменників України.

Місцеві партчиновники хотіли було створити з Концевича такого собі місцевого «Павку Корчагіна». До нього почали ходити піонери й пенсіонери. Сама секретар обкому КПУ з ідеології О. Чорнобривцева аґітувала його вступати в партію. Він відмовився, бо жива його душа тягнулася до людей іншого спрямування.

До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, приїздили люди, яких пізніше назвали шістдесятниками. На його 30-річчя, 5 червня 1965, приїхали Алла Горська, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ірина Жиленко, Михайло Гуць, Галина Возна-Кушнір, Вікторія Цимбал, Борис Мамайсур. Розмовляли, співали, жартували. Євген був щасливий. Колишній сусід Оксентій Мельничук, який вибивався в номенклатуру, приніс показати альбом, у якому Концевич після від’їзду друзів виявив підслушку і знешкодив її – КГБ вже готувався до серпневих арештів шістдесятників. Нагрянув обшук… Сам начальник обласного КГБ полковник І. І. Юдін з групою своїх підлеглих вимагав видати підслушку і зберігати таємницю, умовляв Концевича працювати на їхню установу. Він рішуче відмовився – і ганебна історія стала відомою всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. Той же Юдін запропонував Концевичу виступити в пресі проти зарубіжних публікацій про «подарунок» на день народження. Він знову відкинув пропозицію… Через 7 років майор КГБ Медвецький цинічно повчав на допиті: «Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули з кручі в річку, а тоді, коли не послухалися доброї поради Івана Івановича і не допомогли нам».

18 квітня 1972 року в Концевича знову був обшук у зв’язку з новою хвилею арештів шістдесятників: вилучили 17 документів самвидаву, багато рукописів, листів, друкарську машинку та інше. «Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би…»,– відверто сказав один житомирський кагебіст.

Житомирська письменницька організація на чолі з Володимиром Канівцем двічі намагалася виключити Євгена Концевича з членів Спілки письменників, але партійні боси згори осмикнули: «Не робіть із нього великомученика». Концевича перестали публікувати. Він був щільно обставлений стукачами.

Обструкція тривала до середини 80-х. 1985 вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича «Ідучи вулицею». Виходили книги перекладів з польської та російської мов.

Є. Концевич з оптимізмом вітав національне відродження кінця 80-х – початку 90-х. Будучи поза політичними організаціями, він, то більше, мав великий вплив на національно-культурне, літературне, політичне життя в Житомирі, на духовне відродження України. Він користувався величезною повагою і любов’ю в колах української інтеліґенції.

«Євген Концевич – людина величезної притягальної сили». (В. Чорновіл).

«У нашому нестабільному, усе більш несправжньому світі, є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою». (Є. Сверстюк).

«Євген Концевич свого роду символ і легенда для цього покоління – покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б,– він усіх підтримував і підживлював енергією…» (І. Дзюба).

«Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера – приймати гостей лежачи». (В. Шевчук).

Концевич – лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу «Косень».

Указом Президента України від 26.11.2005 Є. Концевич нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Бібліоґрафія:

І.

Дві криниці. Новели.– К.: Молодь, 1964.– 84 с.

Йдучи вулицею. Оповідання.– К.: Радянський письменник, 1985.– 160 с.

Дві криниці. Новели.– К.: Дніпро, 1990.

Таємна зброя Валерія Шевчука // Голос громадянина, № 13.– 1990.– Серпень.

Чому вона мовчить? Голубко моя сиза // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка.– К.: Генеза, 1997.– С. 97–116.

Тутешня кава. Статті, есеї, спогади, теревені, хармани, світлини.– Житомир: Бібліотека журналу «Авжеж!»,– 2000.– 240 с.

Вона йшла усміхнена… Новели. Оповідання. Етюди.– Житомир: ПМ М. Г. Косенко.– 2002.– 216 с.

Голубко моя сиза.– К.: Неопалима купина.– 2003.– 64 с.

Мамо!.. Мамочко!!. Прокинься!!!. Літературно-мистецьке видання новели Євгена Концевича «Чому вона мовчить» (12-ма мовами). Худ. Микола Соболівський.– Житомир: Метелик.– 2004.– 56 с.

ІІ.

Н. Світлична. «Подарунок» на іменини // Вільне слово (Житомир), № 20 (28).– 1991, 1 червня.

Протокол обшуку (18 квітня 1972 року) // Віче (Житомир), № 18, 1991.– Жовтень.

В. Овсієнко. Подарунок на іменини // Самостійна Україна, Ч. 25 (126).– 1994.– 2 липня.

Юнак із вогненної печі. Записав В. Овсієнко. // Самостійна Україна, № 24 (171).– 1995.– 3 липня.

Жиленко І. Homo feriens // Сучасність.– 1997.– Ч. 10.– С. 53, 63; 1998 – Ч. 9.– С. 37–40, 44, 48–49; Ч. 10.– С. 44–45, 48; 1999.– Ч. 2.– С. 53, 55, 60–61; Ч. 12.– С. 129, 147.

Божко С. Ноїв ковчег зупинився в Житомирі // Золоті ворота.– 1998.– Вип. 5.– С. 82–92.

Шевчук В. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора // Кур’єр Кривбасу.– 1999.– Ч. 118.– С. 6–7.

Білоус П. А. Він випромінює світло… // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.– 2000.– Ч. 5.– С. 174.

Савенець А. Біля рідних джерел: Творчий портрет Є. В. Концевича // Поліський дивосвіт. Література рідного краю: Житомирщина.– Част. І.– Житомир, 2000.– С. 458–461.

Лєцкін М. «Я живий на всі 200 відсотків…» // Дивослово.– 2001.– Ч. 6 (532).– С. 23–25.

В. Овсієнко. Прямостояння, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи // Дзеркало тижня.– 2002.– № 27 (402).– 20 липня. Також: В. Овсієнко // Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор.– Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.– С. 83–89.

Роман Корогодський. Рекорд світлоносності // Українська мова та література.– 2002, № 40.– С. 37–41.

Валерій Шевчук. На березі часу…– К., Темпора, 2002.– С. 103–117.

В. Овсієнко, Є. Концевич [Біоґрафічна довідка].– Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1.– Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини».– 2006.– 1–516 с.; Частина ІІ.– 517–1020 с.; Див. с. 319–323.

Вічний воїн життя.– Україна молода, № 114 – 2008.– 21 червня.

Довідку розіслав 21.07.2010 р. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Див. також:

Василь Овсієнко. ПРЯМОСТОЯННЯ, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи.