MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Події, факти, долі...

Омбудсман заявляє про критичний стан здоров’я Григорія Сінченка

Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова заявляє про критичний стан здоров’я українця Григорія Сінченка, якого бойовики «ДНР» тримають у підвалі СІЗО в Донецьку.

Нагадаємо, Сінченко заарештований уже втретє. Вперше українець був затриманий 2 грудня 2016 року за звинуваченням у роботі на користь України.

У грудні 2017 року Григорій був переданий на контрольовану українським урядом територію під час обміну полоненими.

У полоні Григорія Сінченка жорстоко катували. За словами матері в’язня Тетяни Гулевської, його підвішували до стелі за викручені руки, душили, застосовували електричний струм. Під час побиття розірвалася легеня.

Після звільнення Григорій вирішив повернутися на окуповану територію, щоб помститися катам. Як пише Омбудсман, «в жовтні 2019 року він влаштував акцію проти тортур – підірвав станцію стільникового оператора „Фенікс“. Відео виклав у YouTube, підписавши: „Це зроблено з метою привернути увагу до нелюдських тортур у підвалах МДБ. Народ Донбасу має вийти на акцію протесту проти тортур чи фашистська республіка залишиться без зв’язку“».

Тоді відразу ж так звані спецслужби «ДНР» заарештували Григорія вдруге. Про його долю нічого не було відомо.

У травні 2020 року Сінченко утік з полону. Поліція самопроголошеної республіки оголосила Сінченка в розшук «за скоєння тяжкого злочину». Наприкінці червня його знову заарештували.

У 2020 році Григорій вчинив спробу самогубства. «Перебуваючи у повному відчаї, Григорій власною кров’ю написав на стінах камери СІЗО № 5 ім’я ката – Стас Кошовий», – написала Денісова.

«Такі дії стосовно Григорія Сінченка є порушеннями не лише українського законодавства, але й норм міжнародного права, в тому числі Женевських Конвенцій 1949 року про правила ведення війни, Додаткових протоколів до Женевських Конвенцій від 1977 року та Європейської Конвенції із захисту прав та основоположних свобод людини 1950 року», – написала Денісова.

Вона звернулася до координаторки від ОБСЄ в гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи Шарлотти Реландер та керівництва МКЧХ в Україні із проханням сприяти наданню медичної допомоги та звільненню Григорія Сінченка.




Суд у справі МН17: прокуратура вимагає довічного ув’язнення для підсудних

Прокуратура Нідерландів вимагає довічного ув’язнення для всіх чотирьох обвинувачених у справі про збиття пасажирського літака «Боїнг-777» рейсу МН17 «Малайзійських авіаліній» у небі над Донбасом улітку 2014 року, передає українська редакція Deutsche Welle.

Нагадаємо, обвинувачувані у спрві – громадяни Росії Ігор Гіркін («Стрєлков»), колишній міністр оборони «ДНР»; Сергій Дубинський («Хмурий»), колишній командир ГУР «ДНР»; Олег Пулатов («Гюрза»), колишній голова відділу ГРУ «ДНР» та громадянин України Леонід Харченко («Крот»), колишній командир підрозділу ГРУ «ДНР».

«Ми просимо, щоб обвинувачені Гіркін, Пулатов, Дубинський та Харченко були засуджені довічно за те, що вони відповідальні за збиття літака та за вбивство 298 людей», – зазначила прокурорка Манон Ріддербекс, оголошуючи обвинувальний вирок у вчорашньому судовому засіданні.

Раніше у судовому засіданні прокурор заявив, посилаючись на докази слідства, що «Боїнг» був збитий з контрольованої сепаратистами території з установки «Бук», доставленої з Росії, та яка належить російським військовим. Хто саме віддав наказ стріляти та безпосередньо здійснив це – поки не з’ясовано.

Як заявила сторона обвинувачення, підсудні, з усього видно, мали намір збити український військовий літак, а не пасажирський «Боїнг». Це, однак, не змінює суті звинувачень, зокрема в умисному вбивстві 298 людей, що були на борту «Боїнга». Обвинувачення підкреслює, що обвинувачувані не брали участі в міжнародному конфлікті як військовослужбовці та не дотримувалися законів ведення війни, тому до них не можна ставитися як до легітимних учасників воєнних дій (комбатантів).

Також прокуратура закликала суд призначити компенсації в розмірі від 30 до 40 тис. євро родичам жертв катастрофи, передає російська служба Deutsche Welle з посиланням на генпрокурора Нідерландів Біргіт ван Руссел.

«Чоловікові або дружині, офіційно зареєстрованому партнеру загиблого та близькому партнеру, який жив разом із загиблим, дітям, батькам, опікунам сума компенсації має складати 40 тисяч євро», – сказала генпрокурор 21 грудня під час виступу з обвинувальним висновком.

Другій категорії, до якої відносяться діти й батьки, що не проживали разом із загиблими, на думку обвинувачення, має бути сплачено по 35 тис. євро. До третьої категорії відносяться брати, сестри, бабусі, дідусі, онуки, дядьки й тітки, племінники й племінниці – вони мають отримати по 30 тис. євро.

На оголошення обвинувального висновку знадобилося три дні, після цього в засіданні було оголошено перерву до 7 березня 2022 року – слово буде надано адвокатам Пулатова, який єдиний співпрацює з судом. Обвинувачені на процес не з’явилися, тому суд відбувається заочно.

Пасажирський літак «Боїнг-777» рейсу МН17 «Малайзійських авіаліній», що летів з Амстердама (Нідерланди) в Куала-Лумпур (Малайзія), був збитий у небі над Донбасом 17 липня 2014 року. Загинули 298 людей – 283 пасажири та 15 членів екіпажу.

Міжнародне розслідування, очолюване Нідерландами, дійшло висновку, що «Боїнг» був збитий ракетою з російського зенітно-ракетного комплексу «Бук», завезеного на українську територію для підтримки збройних формувань «ДНР/ЛНР».

Суд почався 9 березня 2020 року. Жоден з обвинувачених на процес не з’явився, тільки Пулатова у судових засіданнях офіційно представляють адвокати. Проте нідерландські закони передбачають можливість судити підозрюваних заочно.

10 липня 2020 року Нідерланди подали позов проти Росії до ЄСПЛ.




Полонена Олена Пєх потребує операції – Омбудсман

Жінку катували електрострумом, душили пакетом, вкручували в коліна шурупи, імітували розстріл і вимагали зізнання в «держзраді».

Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова повідомила про критичний стан здоров’я Олени Пєх, яку незаконно утримують у Сніжнянський виправній колонії №127 на тимчасово окупованій території Донецької області.

До війни Олена Пєх працювала у школі вчителькою, була старшим науковим співробітником Горлівського художнього музею. У серпні 2014 року жінка виїхала до Одеси, але тяжко захворіла її мама, довелося повертатися на тимчасово окуповані території.  

«Олену було затримано у серпні 2018 року у Горлівці. Три місяці її тримали на гауптвахті однієї з військових частин м. Донецька, де катували електрострумом, душили пакетом, вкручували в коліна шурупи, імітували розстріл і вимагали зізнання в “держзраді”», – пише Людмила Денісова.

У березні минулого року так званий «суд» засудив Олену Пєх до 13 років ув'язнення. Звинувачення – «державна зрада».

Омбудсман повідомляє, що катування призвели до артрозу колінних та кульшових суглобів з порушенням їхніх функцій 2-3 ступеня, варикозного розширення вен ніг, хронічного тромбофлебіту, який може призвести до трофічної виразки та гангрени. Жінка ходить з паличкою.  Крім того, у неї  епілепсія, гіпертонія, стенокардія. Значно погіршився зір. 

Олені потрібно в лікарню, де б їй зробили операцію та пролікували у невропатолога та судинного хірурга.

«Всі вищеназвані дії стосовно Олени є порушеннями не лише українського законодавства, але й норм міжнародного права, у тому числі Женевських Конвенцій 1949 року про правила ведення війни, Додаткових протоколів до Женевських Конвенцій від 1977 року та Європейської Конвенції з захисту прав та основоположних свобод людини 1950 року, – зазначає Денісова. – Звертаюся до керівництва МКЧХ в Україні терміново здійснити візит до Олени Пєх, сприяти її негайній госпіталізації та наданню кваліфікованої медичної допомоги. Прошу координатора від ОБСЄ в гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи Шарлотту Реландер особисто втрутитись, сприяти наданню відповідної допомоги та порушити питання про її звільнення за станом здоров'я».


За інформацією Офісу Омбудсмана, зараз у в'язницях та СІЗО на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини незаконно утримують 30 жінок. П'ятеро з них потребують невідкладної медичної допомоги через проблеми зі здоров'ям.

Ми повідомляли про учительку фізики Наталію Шило, яка пів року незаконно утримується у так званій ДНР за підозрою у «шпигунстві на користь України».




Лауреаткою Національної правозахисної премії стала Людмила Гусейнова

Цьогорічною переможницею Національної правозахисної премії стала Людмила Гусейнова, повідомляє Правозахисний порядок денний. Людмила Гусейнова до війни працювала інженером. Після окупації стала дитячим омбудсманом у так званому ДНР: створила всеукраїнський рух захисту прав дітей, які опинилися в жахливих умовах на лінії фронту. «Людмила організувала регулярний збір та доправлення до села приватним транспортом гуманітарної допомоги для дітей-сиріт та напівсиріт з Новоазовського інтернату, який Україна не встигла евакуювати, а бойовики розформували. Силами доброчинців,  яких об’єднала Гусейнова, у школі створили бібліотеку української літератури, придбали комп’ютер, а кожна дитина отримувала листівки із Києва, Харкова, Львова, Одеси, – йдеться в повідомленні. – Не боялася захищати права дітей перед місцевими чиновниками та поліцією так званої “ДНР”, добилася звільнення кількох дітей, яких було запроторено до дорослої психіатричної лікарні як малолітніх злочинців». 

З 2019 року жінка перебуває за ґратами у Донецькому СІЗО. Довелося їй пройти й через «Ізоляцію». 

«Людмила не боялася говорити про захист прав дітей так званим «органам ДНР», за що з жовтня 2019 року за надуманими звинуваченнями перебуває в СІЗО Донецька у незаконному полоні», – розповіла про Людмилу Гусейнову Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова

«Ми усі дуже сподіваємося, що окрім відзначення її вчинку, який близький по духу до подвигу Януша Корчака, ця премія приверне увагу до самого ув'язнення Людмили та сприятиме її звільненню», – заявила голова правління організації «Центр громадянських свобод» Олександра Матвійчук.


Національну правозахисну премію вже вп’яте вручає коаліція правозахисних організацій «Правозахисний порядок денний». Минулого року премію отримали адвокат Регіонального центру прав людини Роман Мартиновський та голова громадської організації «Fight for Right / Боротьба за права» Юлія Сачук. А в  2019 році лауреаткою премії стала волонтерка Ірина М., що працює з полоненими на Донбасі. Її ім’я не називали з питань безпеки. 




Стихійні поховання біля лінії розмежування: в садках, ярах, воронках від снарядів

ГО «Проліска», гуманітарна організація, що з 2014 року допомагає населенню, що постраждало від конфлікту на Сході України, фіксує численні звернення людей з приводу неналежного поховання їх рідних в населених пунктах Донецької та Луганської областей поблизу лінії розмежування. 

– Що таке стихійні поховання? Люди помирали своєю смертю або від військових дій, але рідним не було видано належних реєстраційних документів про смерть. Їх поховали в садках, ярах, у воронках від снарядів, – розповідає головний експерт з питань адвокації ГО «Проліска» Ігор Сосонський. – Або на цвинтарі, але належним чином не зафіксувавши органами влади факт смерті. В 2014-15 роках майже не працювало місцеве самоврядування, не виїжджали правоохоронні органи, медична допомога, не було комунальних або інших служб, які виконували обов’язки з поховання.

Родіон Лебедєв, начальник гуманітарного центру ГО «Проліска» в Авдіївц, розповідає про ситуацію у селищі Опитному: 

– Бабуся померла своєю смертю. Сусіди замотали її тіло в плівку, відвезли на цвинтар и прикопали на глибині 50 сантиметрів. Були такі, хто помирав від поранень. Когось ховали рідні в інших містах. А в кого не було рідниїх, ховали у вирвах від снарядів… В Опитному й досі одна людина лежить у вирві, інша похована у палісаднику. Увесь цей час організація зверталася, щоб перепоховати людей. Але процедури такої у нас немає.

Навіть у місті Авдіївка, де є діють владні органи, є стихійні поховання, в яких лежать люди без документів. 

 – Раніше держава виділяла кошти. Вони були закладені у місцевих бюджетах для осіб без місця проживання. Їх ховали на цвинтарях. За могилами доглядали комунальні служби… – розповідає Родіон Лебедєв.

 – Одного чоловіка сусіди поховали прямо біля під'їзду багатоповерхівки. Вивезти на цвинтар неможливо було…Поставили хрестик… – Людмила Ведькал, соціальний працівник ГО  «Проліска», розповідає про рідне селище Піски. – Взагалі таких випадків багато. Про одне із стихійних поховань у Пісках ми довідалися від військовослужбовця. Він розповів, що на путівці собаки тягають частини тіл. Там, ймовірно, було шість осіб. Поховали у траншеї, щоб собаки далі не розтягували… Лише одного чоловіка вдалося ідентифікувати, бо у нього паспорт був у піджаку. Інших так прикопали. Знаю про це тільки я та ще кілька осіб. Туди і пройти не можна, бо це місце прострілюється. 

Стихійні поховання з’являються біля лінії розмежування навіть тепер. коли активні бойові дії не ведуться. Останній випадок, про який відомо правозахисникам, стався у листопаді цього року у селі Старомар’ївка Волноваського району Донецької області.  

– Це населений пункт з обмеженим доступом. Туди заїхати неможливо. Органи місцевої влади не працюють. Чоловік загинув через побутову пожежу. Місцеві жителі самостійно поховали його біля села. Оформити документи було неможливо. 

Співробітники «Проліски» неодноразово зверталися до органів влади з проханням вирішити це питання. Належне поховання померлої особи – обов’язок держави, наполягають правозахисники. 

– Відповідно до додаткового протоколу до Женевської конвенції 1949 року, на державу покладений обов’язок невідкладно вживати всіх можливих заходів щодо розшуку померлих та їх належного поховання. Це стосується не тільки військовослужбовців, але й некомбатантів, цивільних осіб, –  каже Ігор Сосонський. – Ми звертались до профільних міністерств з проханням скликати відповідну комісію, яка б керувала роботою органів місцевого самоврядування на місцях. Щоб саме органи самоврядування вирішували проблеми щодо пошуку, встановлення таких поховань та видачі необхідних документів рідним. 

Правозахисники отримали відповідь від Міністерства розвитку громад і територій України, в якому запропоновано встановлювати факт смерті через суд. 

–  Але встановлення факту смерті через суд – це досить важка та затягнута процедура, – вважає Ігор Сосонський.   –  Більш важка, ніж встановлення факту смерті в адміністративному порядку органами місцевої влади, спеціальною комісією. 

Правозахисники вимагають від влади створити відповідні комісії, які могли б фіксувати факти стихійних поховань; здійснити ексгумацію похованих не на цвинтарях тіл; за необхідності (якщо особа померлого невстановлена) провести за державний кошт ДНК-тестування. І нарешті – належним чином ховати померлих в зоні розмежування. Адже це обов’язок держави.


Як ми повідомляли, за інформацією УВКПЛ ООН, загальне число жертв бойових дій на Донбасі з 14 квітня 2014-го до 30 червня 2021 року становить 42 500–44 500. Зафіксовані втрати розподіляються так: 13 200–13 400 загиблих (щонайменше 3 390 цивільних осіб, приблизно 4 200 українських військових та приблизно 5 800 членів озброєних груп); 29 600–33 600 поранених (7 000–9 000 цивільних осіб, 9 800–10 800 українських військових та 12 800–13 800 членів озброєних груп). На цивільних припадає близько чверті від загальної кількості осіб, загиблих у зв’язку з конфліктом.




Учителька кілька місяців перебуває в полоні за підозрою у «шпигунстві»

Поїхала на тимчасово окуповані території відвідати маму і зникла. Учителька фізики Наталія Шило пів року незаконно утримується у так званій ДНР за підозрою у «шпигунстві на користь України», повідомила сьогодні Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова.

Наталія Шило –  жителька Горловки. Коли почалася війна, виїхала до Харкова. Працювала у школі, стала лауреатом міського конкурсу «Учитель року – 2018» у номінації «Фізика». Згодом перебралася до Києва. Але на окупованій території залишилася жити її мама Наталії Шило. 

«В липні цього року обставини склалися таким чином, що комусь із нас потрібно було їхати в Горлівку до бабусі. Поїхала моя мама – Шило Наталя Анатоліївна. Як сотні і тисячі їздять в той бік щодня. Тільки їй не пощастило, – розповідає Ірина Шило, дочка Наталії. – Востаннє мені вдалося поговорити з мамою в обід того жахливого дня. Відтоді я не почула від неї жодного слова. Важко навіть згадувати той страшний день. Всі невдалі спроби додзвонитися мамі. А особливо – мить, коли я все ж зв’язалася із перевізником, і голос у телефонній слухавці повідомив: “Вашу маму задержали”».

Три дні рідні нічого не могли дізнатися про долю Наталії. Згодом вони довідалися, що жінку підозрюють у «шпигунстві на користь України». 

«З тамтешнього ізолятора тимчасового утримання маму перевели до слідчого ізолятору. Вперше за 30 днів нам дозволили передати їй продукти, одежу та засоби особистої гігієни…Лише уявіть, що вперше за 30 років мама не була 1 вересня в школі…», –  розповідає Ірина.

Людмила Денисова звернулася до Голови місії Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні Флоранс Жіллетт з проханням відвідати СІЗО-5 у Донецьку та перевірити додержання прав Наталії Шило та інших утримуваних осіб.

За інформацією Офісу Омбудсмана, зараз у в'язницях та СІЗО на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини незаконно утримують 30 жінок. П'ятеро з них потребують невідкладної медичної допомоги через проблеми зі здоров'ям.


«Представники міжнародних гуманітарних організацій не мають доступу ані до осіб у місцях утримання, ані до «судових засідань». За майже вісім років можна говорити про одиничні візити представників ОБСЄ, зокрема посла Тоні Фріша. Представники МКЧХ не мають доступу до затриманих взагалі. Голова місії ООН з прав людини в Україні у серпні 2021 року вперше отримала доступ до 4 ув'язнених за шпигунство у Луганській області, Донецьк такий доступ заблокував»,   –  повідомляє тим часом «Право на захист».




Підозрюваний у катуваннях полонених «Ізоляції», можливо, втік з України – Ґрати

Обвинувачений у справі про донецьку катівню «Ізоляція» Євген Бражніков виїхав із України та просить притулку у Франції. Про це повідомило видання «Ґрати» із посиланням на адвоката Віталія Гончарова. За інформацією журналістів, захисник Бражнікова письмово звернувся до суду із ходатайством про участь свого підзахисного у засіданнях за допомогою відеозв’язку.  

У прокуратурі, зазначають «Ґрати», нічого не знають про статус Євгена Бражнікова як прохача притулку, адвокат не надав жодних документів про це. Суддя відмовив захисту у відеоконференції.  

 «Бражніков – один із ключових обвинувачених у справі “Ізоляції”, – цитує видання колишнього полоненого катівні журналіста Станіслава Асєєва. – Два роки він вільно пересувався територією України. А тепер ми бачимо – хоча це ще треба підтвердити, але за моїми даними – ця людина втекла».  

Як ми розповідали, Євген Бражніков сам був в’язнем «Ізоляції» з квітня 2014 до грудня 2019 року, але він співпрацював з адміністрацією. «Його звинувачують у тому, що він був правою рукою цього Куліковського-«Палича», він брав участь у катуваннях і побитті інших в’язнів, у тому числі через це міг вільно пересуватися територією "Ізоляції", мав певні привілеї від адміністрації. Власне, він навіть інколи (інші в’язні дають свідчення) просто відчиняв двері камер. Тобто він уже був частиною цієї адміністрації, хоча мав також карну статтю на тій території», – розповідає про Бражнікова Станіслав Асєєв.


«Ізоляція» – територія колишнього заводу, яку у 2014 році контрольовані Росією угруповання перетворили на в’язницю для полонених і заручників. За інформацією Офісу генпрокурора України, у цій в’язниці утримували не менше 3500 осіб, 1600 з яких – цивільні. 


Інший екс-в’язень «Ізоляції» Олег Печонкін розповідав, що Бражніков обливав холодною водою та бив утримуваних для отримання зізнань.

«Досі чую голос: “Олег, я до тебе йду”, – згадував Печонкін в інтерв’ю “Українській правді”. – Саме Бражніков у камері своєю рукою записував мої “зізнання” – ці папери я бачив у матеріалах “справи”».

Євген Бражніков потрапив на контрольовану урядом територію України в межах обміну в грудні 2019 року. За словами Асєєва, екс-полонені мало не побили свого ката ще під час обміну, але цьому завадили військові. За кілька місяців СБУ вручила йому підозру. 

Прокуратура передала до суду обвинувальний акт щодо Євгена Бражнікова у червні цього року. Встановлено 9 цивільних жертв його тортур. Йому інкримінують жорстоке поводження з військовополоненими та цивільним населенням, а також сприяння діяльності терористичної організації. Сам Бражніков звинувачення відкидає та  виправдовується тим, що не мав іншого вибору: «Аби ви розуміли: з адміністрацією співпрацювали усі, кого виводили на роботи. Хтось навіть ґвалтував за вказівкою наглядачів. Про те, що відбувалося на "Ізоляції", звільнені мріяли забути. А тепер деякі згадують». 


Нагадаємо, правоохоронці встановили особи 45 злочинців, які катували українських полонених у донецькій в’язниці «Ізоляція». Про це розповів міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський: «У вересні цього року щодо восьми воєнних злочинців матеріали були передані до суду для заочного засудження. Крім того, поліцейські отримали оперативну інформацію, що керівник в’язниці, головний кат українців в «Ізоляції» – так званий «Палич» – прибув на підконтрольну Україні територію. І вже зараз він у руках українських правоохоронців – це результат спільної роботи Нацполіції та СБУ».

На початку листопада правоохоронці затримали в Києві Дениса Куліковського – колишнього бойовика так званої «ДНР», що керував на тимчасово окупованій території Донецької області незаконною в’язницею «Ізоляція».




У Києві затримали очільника донецької «Ізоляції»

СБУ повідомляє про затримання у Києві колишнього бойовика так званої «ДНР», що керував на тимчасово окупованій території Донецької області незаконною в’язницею «Ізоляція». Скоріше за все, йдеться про Дениса Куліковського. Чоловіка звинувачують у тому, що він безпосередньо вбивав та катував бранців. Кримінальне провадження відкрите за чотирма статтями Кримінального кодексу України:

• ст. 149 (торгівля людьми);

• ст. 258-3 (створення терористичної групи чи терористичної організації);

• ст. 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань);

• ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни).

Про затримання бойовика сьогодні написав на своїй фейсбук-сторінці журналіст та колишній в'язень «Ізоляції» Станіслав Асєєв: «У Києві затримано головного воєнного злочинця Ізоляції – Куліковського Дениса, він же Палич. Тепер можу сказати, що життя прожив недаремно».

«Ізоляція» – територія колишнього заводу, яку у 2014 році контрольовані Росією угруповання перетворили на в’язницю для полонених і заручників. 

У червні прокуратура передала до суду обвинувальний акт щодо одного з катів донецької в’язниці «Ізоляція» Євгена Бражнікова. Встановлено 9 цивільних жертв його тортур. «Його звинувачують у тому, що він був правою рукою цього Куліковського-«Палича», він брав участь у катуваннях і побитті інших в’язнів, у тому числі через це міг вільно пересуватися територією «Ізоляції», мав певні привілеї від адміністрації. Власне, він навіть інколи (інші в’язні дають свідчення) просто відчиняв двері камер. Тобто він уже був частиною цієї адміністрації, хоча мав також карну статтю на тій території», – згадував про Бражнікова колишній в’язень «Ізоляції» журналіст Станіслав Асєєв. 

Як ми повідомляли раніше, у Донецькій області заочно судитимуть вісьмох керівників та конвоїрів в’язниці «Ізоляція», які катували полонених. Досудовим розслідуванням встановлено, що з 2014 до 2017 року двоє представників «служби спеціальних операцій Міністерства державної безпеки "ДНР"» організували та контролювали незаконну діяльність представників незаконних військових формувань, які захопили та утримували цивільних осіб та військовослужбовців Збройних сил України у так званій в’язниці «Ізоляція» у Донецьку. З полоненими вкрай жорстоко поводились, піддавали тортурам, примушували працювати.


Журналіста Станіслава Асєєва захопили 2 червня 2017 року на контрольованій бойовиками «ДНР» території. Свої публікації Асєєв підписував псевдонімом Васін і співпрацював із низкою українських ЗМІ, зокрема, Радіо Свобода, Український тиждень. У серпні 2018 року з’явилося повідомлення, що бойовики примусили Асєєва зізнатися у шпигунстві. 22 жовтня 2019 року інформаційні ресурси самопроголошеної «ДНР» повідомили про засудження Асєєва до 15 років ув’язнення за кількома «статтями»: «організація екстремістської організації», «шпигунство», «підбурювання до шпигунства», «публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності», «публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності». Станіслав Асєєв був звільнений у рамках обміну утримуваними особами на Донбасі 29 грудня 2019 року.




Аналітика

Як забезпечити стабільний мир на сході України?

Питання конституціоналізму у часи змін актуальне наразі загалом для всього світу. Однак для України його актуальність стоїть дедалі гостріше, оскільки крім пандемії COVID-19 в нашій державі також має місце збройна агресія Російської Федерації, яка призвела до численних жахливих наслідків – від окупації певних територій і аж до викривлення мислення та світобачення великої кількості людських умів.

У своєму есе я хочу сконцентрувати увагу на наслідках фактичної війни та окупації певних територій для українського конституціоналізму, що не може не призводити то тих чи інших його змін. Також спробую викласти деякі роздуми щодо наслідків деокупації, яка, на мою думку, рано чи пізно відбудеться.

Соціологічні опитування показують, що українців перш за все турбують високі тарифи на послуги ЖКГ (56,8% респондентів вважають цю проблему такою, що їх хвилює найбільше), за тим було названо воєнний конфлікт на Сході України (52,2%), а потім лише пандемію коронавірусу COVID-19. Тобто ми бачимо такий собі «рейтинг пріоритетів бідності», оскільки тарифи на комунальні послуги були названі першими. І далі – з незначним відривом – воєнний конфлікт на сході України випередив пандемію. Анексія Криму посіла десяте місце у опитуванні «Які проблеми в Україні Вас хвилюють найбільше?» з результатом 16,4%[1].

Ситуація в Українській державі є унікальним випадком у світі, оскільки тут має місце не тільки збройна агресія іншої держави, яка підступно скористалась тяжкими часами у сусіда, а й первісна слабкість України, яка робить нашу країну вразливою як до воєнних загроз міжнародного масштабу, так і до інформаційних загроз щодо пересічних громадян, які здебільшого не мають якоїсь усталеної, непорушної точки зору (тобто куди вітер подує – так більшість і думає/вважає/голосує/протестує/висловлюється).

Причиною розумової вразливості я би назвав низький рівень культури громадян та невисоку якість освіти (як середньої, так і вищої). Державна служба статистики України не проводить опитування споживачів щодо кількості відвідувань культурних заходів протягом певного часу, а лише обчислює число відвідувань різноманітних культурних закладів та заходів. За її даними у 2015 р. в Україні на кожні 100 осіб населення було 35 відвідувань музеїв, 13 – театрів, 6 – концертів та 25 – кінотеатрів. Найактивнішими регіонами з відвідування музеїв, включно з туристами, у 2015 р. були: місто Київ (107), Львівська область (71), Тернопільська область (45) та Вінницька область (44); з відвідування театрів: Київ (46), Одеська область (21), Миколаївська область (19); з концертів: Київ (24), Чернігівська область (14), Львівська область (12); з кінотеатрів: Харківська область (76), Одеська область (62), Львівська та Дніпропетровська області (по 34). У той же час у 2013 р. майже 48 % (47,7) респондентів ніколи не відвідували концерти класичної музики та 47,3 % – театру опери та балету; 34,7 % ніколи не відвідували художні або фотовиставки та 28,8 % – концерту народної музики[2]. Такі цифри є шокуючими.

Головне питання українського конституціоналізму, що наразі зазнає змін через наявність окупованих територій та війни на сході України, на мою думку, звучить так: «Наскільки стабільним буде мир?». Існує багато різних факторів, які так чи інакше коригують можливу відповідь на це питання. Якраз доктрина перехідного правосуддя стає у нагоді у час пост-конфліктного періоду з метою побудови успішного суспільства. Це новий досвід для України, засвоєння якого є вимогою часу. Наша держава повинна мати план та бути готовою і до деокупації територій, і до інтеграції того населення, яке вимушено перебувало на непідконтрольних Києву територіях.

Основними характеристиками перехідного правосуддя є те, що, по-перше, воно відзначається скоріше емпіричністю, ніж теоретичністю. Перехідне правосуддя постало у нас у практичній царині. Наразі спостерігаємо, що воно тільки зароджується в українському правовому полі і взагалі немає розуміння, як воно має працювати. Тобто перехідне правосуддя формується під час практичного застосування і мають пройти роки, щоб Україна напрацювала правову базу та необхідних спеціалістів.

По-друге, перехідне правосуддя є багатовекторним, багаторівневим, оскільки вирішує, зачіпає, опікується та відповідає на широке коло питань у досить короткий час.

По-третє, у перехідне правосуддя закладено ідею, що всі заходи в його рамках повинні бути вчинені швидко, оперативно. Чим більше часу пройде з моменту конфлікту – тим менш ефективно будуть вирішені питання.

По-четверте, розробка перехідного правосуддя вимагає врахування контексту, в якому воно реалізується. Не можна бездумно копіювати досвід інших країн, але можна прослідкувати чого точно не потрібно робити.

По-п’яте, перехідний період є довгостроковим і нелінійним. Варто бути готовими до того, що це може затягнутись.

Далі я проаналізую головні фактори, які впливають на стабільність миру. Під час деокупації та реінтеграції окупованих територій ці фактори впливатимуть на регулювання важливих соціальних зв’язків, які є частиною вітчизняного конституціоналізму.

Фактор 1. Колективне право знати правду

Питання правди є чи не найслабкішою ланкою у вирішенні конфлікту. У кожної сторони конфлікту вона своя, і кожен вважає, що він правий. Однак точно можна сказати, що правда є початковою точкою мирного співіснування.

Так само і з точки зору правосуддя нічого не можна отримати без правди. Якщо правосуддя відбувається у суді, то в ньому може бути досліджено лише кілька аспектів правди – тобто не повною мірою. Інституції перехідного правосуддя якраз спрямовані на зосередження уваги на якомога більших та різних аспектах правди (в тому числі і на тих, на які суд не звертає увагу).

То якою ж має бути правда – однобічною з диктатом сильнішого (як свого часу у Руанді) чи різнобічною, де сторони взаємно йдуть на поступки? Поки український підхід конкретно не визначений. Факт залишається фактом, що не може бути простого рецепту вирішення та виходу із конфлікту, оскільки ситуація дуже і дуже складна. Звичайно, адвокатам, юристам подобається, коли закон є чорно-білим. Але це те питання, де є відтінки.

Чи варто поступитися індивідуальною правдою задля спільного миру? Можна оголосити певне коло осіб винними та автоматично покарати їх, але також можна в судах розглядати кожну конкретну справу і дійти до неоднакової судової практики.

Якщо поглянути на приклад Північної Ірландії, то після революційних подій у Великій Британії оперативно було сформовано цілий ряд органів, які працювали над правдою: Підрозділ з історичних досліджень (метою цього органу є безсторонньо розслідувати конкретні події; влада не хотіла до таких розслідувань залучати поліцію, бо її безсторонність щодо цих подій викликала сумніви), Комісія з отримання інформації (сюди громадяни звертаються з запитами), Архів усної історії (збирає усні історії людей щодо насильства, яке щодо них було застосовано), Група з провадження та примирення.

Також викликає питання необхідність участі у можливій українській «Комісії правди» іноземних партнерів. Український досвід бувало показує неправильне розуміння принципу дружнього ставлення до міжнародного права, часто наш політикум прагне аж до занадто дружнього ставлення – наприклад, Комісії міжнародних експертів при ВРП, яка мала би перевіряти кандидатів до ВРП та її чинний склад на відповідність критеріям професійної етики та доброчесності. Звичайно, залучати іноземних експертів до внутрішніх українських справ може бути доцільним та розумним, але їх голос точно не має бути вирішальним. Особи, що входитимуть до Комісії правди, мають відбиратися дуже ретельно, оскільки різні люди формують різні наративи та шляхи руху для такого органу.

Так чи інакше, у пошуках правди жертвам точно повинна бути надана можливість розповісти свою правду. Має бути можливість у довільний спосіб розказати, що відбулось з ними. У рамках перехідного правосуддя обов’язково має бути створений майданчик, на якому жертви можуть розповісти суспільству, громаді про все, що з ними відбулись. Звичайно такі жертви можуть виступати свідками у рамках судового розгляду, однак такий формат не завжди може задовольняти цілі перехідного правосуддя.

Також доцільно звести разом жертв і злочинців. Зазвичай вони не можуть напряму спілкуватися у рамках кримінального процесу, однак у рамках перехідного правосуддя очні ставки між ними можливі. Зловмисники можуть розповісти, пояснити, чому вони ухвалювали саме такі рішення, які приймали, чому вони вчинили саме такі дії.

Заради успішного мирного життя після конфлікту необхідно звести разом два аспекти правди, різні історії від різних жертв і від зловмисників також. У рамках судового розгляду на історію дивляться переважно з погляду жертви. А у перехідному правосудді розглядається і позиція зловмисників – спробую проілюструвати цю точку зору на прикладі співвідношення «фотографії» та «відео». Наприклад, у рамках судового провадження ви маєте «фотографію» – картинку правди. Але далі, якщо перейти до перехідного правосуддя, то тут замість фотографії ви збираєте історії і намагаєтесь зробити з них «відео». Гадаю такий підхід розумним та виправданим.

Головним очікуванням жертви у широкому (масштаб цілої України) чи вузькому (на рівні конкретної особи) значеннях у рамках перехідного правосуддя переважно є прагнення повернутися до нормального життя, а не засудити, посадити злочинця. Про це треба пам’ятати, оскільки часто пост-конфліктний період супроводжується виключно кримінальними переслідуваннями певних осіб і це все.

Крім того, сьогоднішнє покоління українців має враховувати і ставитись з розумінням до того, що історія, яку ми вчили (вчимо) в школі – це не та ж сама історія, яку вчили ваші батьки. А у наших дітей, наступних поколінь, можливо, буде якась своя версія історії.

Таким чином, право знати правду передбачає створення форуму, де кожен матиме можливість висловити свою правду. Ба більше, аби краще розуміти ситуацію – треба звести разом обидві сторони конфлікту. Історія має бути розказана правильно, щоби належно кваліфікувати конфлікт. Усе це базується на різних історіях різних людей. Це все формує дискурс у сфері прав людини.

Правда – це не просто список подій і список винуватих. Правда має більшу мету. Самого лише стану, коли винні сидять у в’язницях, недостатньо. Встановлення правди очистить рани суспільства, щоб вони могли загоюватися.

Фактор 2. Мир чи примирення?

Мир – це не тільки відсутність стрілянини на вулиці – це також і про відсутність дискримінації, повагу до прав людини. Останні мають бути розумною мірою забезпечені всім громадянам.

Прикладів примирення у світі безліч. Наприклад, було досить непросто примиритися французам і німцям у 50-х-60-х. Потрібен був час цілого покоління, щоб потім у 1963 році заключити Єлисейський договір про співробітництво між ФРН та Францією. З моменту його заключення французи, які прагнули відновлення «великої нації», та німці, які були подавлені поразкою, перестали бути колишніми ворогами і стали партнерами.

Інший приклад – населення Північної Ірландії й досі не примирилося з Великобританією. Белфастська угода не вирішила всіх проблем. Процес роззброєння воєнізованих організацій затягувався, а довіра до поліції у цьому регіоні й досі низька. Спостерігається супротив перехідному правосуддю. Досі розслідується неналежна поведінка поліції, збройних формувань та військових сил. Це все недостатньо досліджено. Статус-кво ставиться під сумнів.

Підлили мастила у вогонь ще й події, пов’язані з Brexit, який спровокував масові протести у Північній Ірландії. Вона мала вигляд найнестабільнішого регіону Об’єднаного Королівства, який воно «віддало в пожертву» задля досягнення компромісу з Європейським Союзом. Відповідно до угоди про умови виходу Британії з ЄС Північна Ірландія фактично залишається у єдиному ринку ЄС, а митні перевірки повинні здійснюватися лише в морських портах.

Ще один приклад – Палестина й Ізраїль. Уже багато років мир між ними неможливий. Сторони обмежуються лише короткочасними примиреннями задля нарощування своїх сил. Тобто остаточного мирного процесу теж немає.

Останній приклад – конфлікт у Чечні. Тут теж перехідне правосуддя не мало місця, а тому багато питань лишаються невирішеними довгими роками. З метою тимчасового примирення відбувся підкуп лідерів Чечні Росією. Цей сумнівний прецедент мав місце як у ХІХ столітті, так і зараз.

Політики дивляться на документи, які були укладені з метою примирення, і думають, що все має розумітися й сприйматися однаково. Однак вони дуже часто не враховують розбіжностей у поглядах різних громадян одної країни. Одні країни намагаються встановити правду та працювати з нею, а інші – навпаки намагаються приховати наявність певних фактів, ніби їх немає. Це показує лише те, що процес перехідного правосуддя вкрай складний та потребує врахування дуже багатьох деталей. У випадку з Україною вітчизняні експерти мусять розробити високоякісну концепцію перехідного правосуддя, яка не може не впливати на український конституціоналізм. Такий вплив має бути прогресивним, а концепція – виключно успішною. Факт залишаться фактом, що це завдання дуже складне, а ставки – високі.

Фактор 3. Оперативне правосуддя та питання справедливості

Примирення завжди тягне за собою питання покарання. Є різні способи примирення. В тому числі є такі, які не містять кримінального переслідування. Звичайно не завжди перехідне правосуддя має приводити до кримінального провадження – тобто кримінальний бік не є єдиним. Якщо закон матиме переважно репресивну силу, то це рано чи пізно обернеться поганими наслідками.

Також треба враховувати, що може бути неможливо усіх правопорушників покарати належним чином. Наприклад, у Руанді свого часу суди не змогли повністю бути відповідними міжнародним стандартам, вони вважали за доцільне «трошки обходили правила» – це тільки підривало мирний процес.

З огляду на такий міжнародний досвід можна в черговий раз запевнитись, що Україні слід невідступно дотримуватись 6 статті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Але дотримання її може на перший погляд здатись не дуже реалістичним з практичної точки зору, оскільки збройний конфлікт та окупація окремих територій стосується всіх сфер суспільного життя та дуже і дуже різних людей зі своїми історіями.

Також треба звернути особливу увагу на те, що судові справи потрібно розглядати у розумні строки, оскільки затягнуте розслідування може призвести до того, що жертви та винуватці помруть від старості (як-то сталось у випадку з країнами колишньої Югославії, де багатьох зловмисників не встигли покарати, а багато пересічних громадян так і не дізнались правди щодо їх зниклих родичів). Дуже складно здійснювати правосуддя, коли минає багато часу.

Також ще раз хочу повернутись до прикладу з Північною Ірландією, в якій здебільшого основне реагування відбувалося саме в галузі кримінальної юстиції. За кримінальним обвинуваченням оголошувалися обмеження щодо засуджених – обмеження щодо адвокатів, суду присяжних, виборчих прав. А наслідком Белфастської угоди стали формування поліцейського омбудсмена, відповідальність правоохоронних органів, прокуратури за порушення прав людини, належне розслідування подій, розшуки жертв.

Звідси бачимо два варіанти правосуддя у пост-конфліктному періоді: використання «звичайних» судів (1) або несудові форми (2). У другому випадку створюються спеціальні інституції, які би займалися перехідним правосуддям. Така форма використовується тоді, коли «звичайні» суди не можуть забезпечити правосуддя.

Звичайно, автор есе пам’ятає частину шосту статті 125 Конституції України, яка говорить, що створення надзвичайних та особливих судів в Україні не допускається. Однак можна припустити, що питання про угоду (договір) за результатами перехідного правосуддя (в тому числі і статус деокупованих територій) будуть винесені на всеукраїнський референдум або ж політикум вдасться до якихось маневрів в обхід конституційних положень, як це було у випадку з появою європейського та євроатлантичного курсу у Преамбулі Конституції України всупереч частині третій статті 5 Основного Закону.

Отже, правосуддя має спрямовуватись на людей. Воно має вирішувати їх проблеми в рамках країни. А проведена робота цілком може бути предметом обговорень.

Головне, що варто виділити в рамках правосуддя та питання справедливості – це те, що невідворотність покарання завжди повинна поєднуватись з його індивідуалізацією. Винним є той, чия вина доведена у встановленому порядку, а не той, хто спроможний заплатити. Звичайно хтось такий підхід може назвати «підходом жертви» і відстоювати позицію, що нібито у конкретному українському випадку війна має бути невигідною та дуже витратною для Росії (такі заклики часто можна почути серед вітчизняних політиків). Проте я з ними не погоджуюсь, оскільки це не більше, ніж прагнення до вічної війни. Але ж якщо Українська держава прагне миру та правосуддя, то ж його має бути вчинено як належить – тобто за законом.

Фактор 4. Питання амністії

Амністія зазвичай являє собою формальний захід, який використовується в рамках політики та чинного законодавства й застосовується у певних незвичайних випадках подолання порушень.

Цілі амністії – це запобігання та припинення насильства (особливо в періоди припинення мобілізації конфліктними сторонами). Тобто шляхом амністії можна «переступити проблему» (не спіткнутись на ній) і рухатись до наступного етапу. Наступними цілями слід назвати відновлення прав жертв, підтримка реінтеграції та миру (дозволяє досягнути балансу, щоб дозволити повернутися внутрішньо переміщеним особам на свої місця проживання до конфлікту).

Головне питання, яке виникає щодо амністії – це «як доцільно її врегулювати?». Можна використовувати дуже широкі поняття, які включають велике коло осіб чи діянь і застосовувати до них обмежувальні заходи автоматично. Або ж кожне питання амністії вирішувати у індивідуальному порядку. Наскільки допустима автоматичність, коли мова йде про амністію у контексті перехідного правосуддя? Питання дискусійне і воно точно постане у майбутньому перед нашою державою. Також амністія не повинна дозволяти уникнути відповідальності за злочини проти людяності.

Коли йдеться про умови амністії – потрібно перш за все розуміти для чого ми це робимо. Якщо амністія покликана сформувати нові умови успішного подальшого співжиття – це одна справа. Проте якщо люди брали участь у політичних розправах – це вже інша історія.

Часто цілями амністії у пост-конфліктних періодах виступають вимоги роззброєння та недопущення рецидиву. У будь-якому випадку Україна мусить сформувати балансуючі акти, щоб якомога конкретніше врегулювати це питання.

Таким чином, амністія – це частина публічного процесу, і тому мають бути дебати, дискусії. Якщо мирну угоду укладено за закритими дверима, то відсутність суспільної дискусії може ускладнити імплементацію такої угоди.

Ризиком амністії може бути безкарність в історичному контексті. Тобто з часом історія буде вважати, що особи, які вчиняли ті чи інші протиправні діяння під час конфлікту, але згодом отримали амністію, були праві. Тому вважаю за доцільне індивідуально підходити до кожного випадку амністії.

Фактор 5. Репарації та гарантії незворотності

Репарації є однією з характеристик перехідного правосуддя (звичайно їх обсяг спирається на наявні ресурси сторони). Репарації є найкращим шляхом, якщо вони не входять в систему правосуддя. Якщо вони запроваджуються у рамках правосуддя, то вони можуть не доходити до справжніх жертв, а піти на зарплати посадовцям (тобто розпорошитись).

Гарантії незворотності – це намагання створити якісь специфічні елементи, які би унеможливили повторення того, що сталося, а також забезпечити примирення суспільства як з минулим, так і з майбутнім. Наприклад, зловмисникам може бути встановлено заборону щодо займання певних посад (можлива ще одна люстрація або перевірка на доброчесність). Також гарантії незворотності мають бути дійсними не тільки щодо осіб, а й щодо інституцій. Певні інституції, які проявили себе вкрай невідповідно до свого первинного призначення, повинні бути розформовані або реформовані.

Крім того особливо важливим питанням є робота з молоддю, щоб наступні покоління знали історію й не допустили повторення конфліктів.

Висновки

Відтак, в України дуже багато роботи попереду. Починаючи зі встановлення правди потрібно забезпечити якомога повну оцінку ситуації, кризи, конфлікту (зрозуміти чому таке насильство відбулося, сформувати великий звіт про ситуацію). До цього має додаватись свого роду аналіз, в якому будуть міститись причини, які призвели до такого порушення прав людини.

Державі категорично не можна ігнорувати невдоволення, яке збирається у суспільстві, оскільки воно зріє. І минуле теж не можна ігнорувати.

Важливо усвідомити, що перехідне правосуддя – це не вирішення конфлікту. Його не можна починати, якщо не всі особи, які мають брати в ньому участь, наперед не погодились на таку участь.

Спершу потрібен процес, у якому всі погодяться брати участь і будуть готові викласти свою версію правди. Звичайно процес перехідного правосуддя можна готувати заздалегідь, проте його не можна починати до того, як усі будуть готові до участі. Наприклад, у Демократичній Республіці Конго процес перехідного правосуддя почався без згоди деяких необхідних осіб і в результаті поставлені цілі не були досягнуті.

Також треба бути готовими до ситуацій, коли раптово виникатимуть нові факти, нові елементи правди. Це є абсолютно нормальною ситуацією під час примирення. Міжнародний досвід також показує, що в рамках перехідного правосуддя неможливо досягти повністю всіх цілей, які були заплановані. Цілком можлива ситуація, коли тільки певна їх частина втілиться в життя.

Держава повинна слухати та чути суспільство. Конфлікт слід розв’язувати через еволюцію поглядів суспільства. Самі лише рішення судів всі проблеми вирішити не зможуть. Тобто у випадку створення нової системи правосуддя думка суспільства теж має обов’язково враховуватись, інакше така система не буде успішною.

Також актуальним залишається тут й питання міжнародних зобов’язань України. Переконаний, що справжній мир може бути важливішим за міжнародні зобов’язання. Треба будувати таку систему, яка враховуватиме думку суспільства, але ця система, перш за все, має служити інтересам цього ж суспільства, а не міжнародним.

На наших очах Україна інтенсивно нарощує експертні знання у перехідному правосудді. Важливо думати про те, як і які меседжі потрібно доносити сторонам, як мінімізувати напругу, яка не може не існувати й не проявляти себе. Роботу із суспільством можна починати «здалеку» («суспільство» я тут розумію у широкому значенні – як суспільство на ВСІЙ території України).

Звичайно навряд чи можливо вирішити всі питання перехідного правосуддя в одному документі. Існує практика укладення одного договору, де в загальних рисах описується весь механізм, а потім впроваджується деталізація по кожному пункту. Принаймні ніколи не можна очікувати, що одного документу може бути достатньо.

Указом Президента України від 24 березня 2021 р. була затверджена Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя[3]. Цей документ констатує порушення Російською Федерацією міжнародних зобов’язань та визначає комплекс заходів дипломатичного, військового, економічного, інформаційного, гуманітарного та іншого характеру. Що ж стосується тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей, то такого документу в українському правовому полі поки не існує.

З усіма можливими стратегіями щодо реінтеграції та деокупації тимчасово окупованих територій суспільство має вчасно ознайомлюватись. Державна політика в цій сфері повинна бути спрямована на підвищення обізнаності. Це підвищує розуміння того, що може бути насправді зроблено. І головне тут, що ця робота уже відбувається. Сподіваюся, що це тільки початок.


Дмитро Власенко – студент другого курсу магістратури Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.


[1] Звіт за результатами соціологічного дослідження «Екологічні тренди в Україні: погляд громадян» (квітень 2021), що здійснено Інститутом Горшеніна спільно з Представництвом Фонду імені Фрідріха Еберта // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://library.fes.de/pdf-files/bueros/ukraine/17805.pdf.

[2] Індикатори впливу культури на розвиток ЮНЕСКО: короткий аналітичний огляд щодо України // [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.culturepartnership.eu/upload/editor/2017/Policy%20Briefs/Abr-lv_C&C_photo_UA.pdf.

[3] Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 березня 2021 року «Про Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя» від 24 березня 2021 року № 117/2021 // [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.president.gov.ua/documents/1172021-37533.




Погляд монітора

Над прірвою брехні… Дещо про війну, російську інформаційну ескалацію і шори на очі

Мало не щоночі, як зазначають у різних інформаційних джерелах, Росія перекидає свої війська ближче до кордону з Україною. Але якщо навесні нинішнього року країна-агресор робила це відкрито, то тепер – потайки.

Звичайно, військова ескалація з боку Росії проти України не може не хвилювати, як, власне, саму нашу країну, так і її міжнародних партнерів.

Ляскіт зброї російська влада підтримує ще й інформаційною ескалацією.

Те, що подають сьогодні прокремлівські ЗМІ, на тверезу голову сприйняти важко. Та й на нетверезу також.

Свідомість тамтешнього суспільства постійно поливається журналістськими помиями на кшталт того, що «посилення російського військового угруповання на кордоні з Україною відбувається через різко зрослу агресивність України щодо ДНР та ЛНР», «Росія не може заявити про свої гарантії прямо (маються на увазу ті ж самопроголошені ДНР-ЛНР), тому вимушена приховувати відповідні військові заходи зі свого боку», «Україна відверто взяла курс на спробу військового реваншу», «Україна – це зона конфлікту між Росією і США» і так далі все у тому ж дусі.

Російське суспільство підштовхують до думки, що то «Україна готується нападати (на так звані ДНР та ЛНР), а Росія концентрує війська, аби провести масштабний контрнаступ для повного розгрому українського військового угруповання, як мінімум на Донбасі, а скоріш за все на всій Лівобережній Україні».

Промивання мізків своїх громадян – та справа, в якій російські влада та пропаганда сягнули глибокого дна. Та, на жаль, це дає той результат, який потрібен агресору. Досить проаналізувати дані недавнього соціологічного опитування, проведеного соціологічною організацією «Левада-Центр», яка визнана в Росії іноземним агентом.

Так, загалом 75 відсотків росіян не виключають повномасштабної війни Росії проти України. І хоч невідворотною її вважає невелике число, інші «ймовірною» або «малоймовірною», та все ж слова «війна» і «Україна» очевидно сприймалися респондентами як щось цілком зрозуміле.

Більше того, 50 відсотків опитаних росіян вважають, що в загостренні на Донбасі винні США, країни НАТО та сама Україна. Тільки 7 відсотків людей визнали, що це вина Росії, яка в тому числі ще й підтримує сепаратистів.

Як недавно написав російський політичний оглядач Сергій Пархоменко, на російських громадян одягають шори, аби вони бачили лише те, що хоче російська влада.

Хоч публікація не стосується російсько-української війни, але це визначення, здається справедливим до будь-якої ситуації, пов’язаної з російською владою. Бо найкраща політика для будь-якої влади з ознаками тоталітаризму, коли суспільство нічого не бачить, нічого не чує і мовчить.

Дійсно, сьогодні в самій Росії дуже мало хто може сказати правду про нинішнє військове залякування України.

Так, як, скажімо, робили це двоє найщиріших наших друзів – Валерія Новодворська та Борис Нємцов. Не просто відомі люди, а й представники незначного кола тих, кого називаємо Іншою Росією, хто на противагу путінській владі відстоював демократичний, цивілізаційний розвиток російського суспільства.

У 2014 році, коли починалася війна, розв’язана московською владою проти українського народу, їх позиція, їх голоси впливали як на російське суспільство, так і на міжнародну спільноту. Це була підтримка України, власне, з самої Росії. Тим більш відчутна сьогодні їх втрата.

Варто лише згадати, як тоді, у червні 2014 року, Валерія Новодворська оприлюднила особисту присягу, яку прийняла на захист України:

«Я, Новодворская Валерия Ильинична, вступаю на військову службу і урочисто присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок, накази командирів, неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, зберігати державну таємницю. Присягаю виконувати свої обов’язки в інтересах співвітчизників. Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!»

На чолі акцій, які проходили тоді в різних містах Росії, нерідко був саме Борис Нємцов. Якраз він зібрав чимало доказів про причетність до війни в Україні російської влади. Є версія, що доповідь Бориса Нємцова: «Путін. Війна», де йшлося про дії Росії в Криму і на сході України могла стати приводом для його вбивства.

Сьогодні ситуація інша. Вже не йдеться про більш- менш великі акції з боку російських громадян проти ескалації військового конфлікту. Відбуваються хіба що поодинокі пікети.

Ось і зараз, на час підготовки публікації, вдалося знайти одне-єдине повідомлення про те, що в російському місті Кірові шість чоловік вийшли на пікет проти російсько-української війни.

Вони тримали прапори України та Росії і розгорнули плакати з написами російською та англійською мовами «Ні війні, Путіну ні», «Руки геть від України» тощо. І хоч російська поліція активістів не чіпала, бо проведення пікету погодили з місцевою владою, але людям «дісталося» і від своїх співгромадян. Більшість тих, хто проходив повз, акцію не підтримували. Учасників пікету ображали, зокрема й нецензурно, плювали у їх бік, а росіяни старшого віку закликали «стерти Україну з лиця землі».

У зв’язку з цим згадалося, як навесні, коли путінська влада гнала свої військові сили до українського кордону, поодинокі російські активісти теж виходили на акції протесту.

Одна пройшла в Москві під гаслом «Ні війні з Україною!». Про це тоді повідомляла російська журналістка Вікторія Івлєва, номінант премії імені Сахарова, яка також взяла участь у пікеті.

«Нас було шестеро … А потім ще шестеро. А потім нікого …», – написала вона.

Але якщо в Москві було шестеро, то у російському Пскові вийшла лише одна людина – вчителька Ірина Мілютіна.

«Ні війні, Росія і Україна не вороги», – було написано на її плакаті. У повідомленнях ЗМІ зазначалося, що були й такі, що хто вкрай негативно поставилися до її ініціативи.

Переважна більшість росіян вважає за краще не помічати того, що відбувається на сході України, і відмовчується. Хоч ляскання зброєю може призвети тільки до катастрофічних наслідків. Здається, переважну більшість росіян цілком влаштовує, що влада витрачає величезні кошти на війну, замість турботи про добробут власних громадян.

Навесні, коли танки країни-агресора масово перекидалися до територій поблизу України, відомий правозахисник Лев Пономарьов створив петицію, в якій закликав владу Росії негайно відвести війська РФ від українського кордону.

У ній зазначалося, що масове перекидання російських військ до українського кордону супроводжується хвилею агресивної антиукраїнської пропаганди, риторикою ненависті в заявах офіційних осіб в ефірах державних телеканалів. Петицію підписали чимало відомих росіян: письменниця Людмила Улицька, публіцист Віктор Шендерович, члени гурту «Машина времени» Андрій Макаревич і Олександр Кутіков, рок-музикант Олексій Рахов, режисер театру і кіно Володимир Мірзоєв, акторка Лія Ахеджакова, письменник Дмитро Биков, журналіст Микола Сванідзе, опозиційні політики, зокрема, Лев Шлосберг. Підписанти вимагали негайного відводу військ від українського кордону, припинення агресивної антиукраїнської пропаганди, відмови від будь-яких планів військового вторгнення.

Тоді, до речі, і російські ветерани афганської, чеченської війн, учасники бойових дій на Північному Кавказі та інших «гарячих точках» зверталися з петицією проти війни з Україною до російського уряду і парламенту.

Автори цієї петиції – Сергій Гуляєв та Микола Прокудін – колишні офіцери, які брали участь у різних воєнних конфліктах, а нині – публічні люди, зокрема, відомі в Росії письменники.

І тут ішлося про застреження керівництву Росії від необдуманих військових провокацій, від політики «вуличного хулігана», яка призводить до загибелі мільйонів людей. Також у петиції був заклик до всіх небайдужих у російському суспільстві виступити проти ескалації військових приготувань Росії на кордоні з Україною, вийти на Марші Миру, мітинги чи інші мирні акції протесту, щоб зупинити війну і висловити своє ставлення до того, що відбувається в Росії.

Втім, тодішня невелика хвиля громадської активності на підтримку України ніяк не вплинула на російську владу.

Люди чи неурядові організації, які виявляють найменшу активність, спрямовану проти агресивної політики Путіна, можуть тільки зазнати тиску та санкцій – від тюрми до ліквідації.

Адже коли немає опозиційної думки, набагато легше вдаватися до надягання тих самих «шор на очі», про які згадувалося вище.

Тож можна тільки подивуватися, що навіть під скаженим тоталітарним тиском, до якого вдається московська влада, ще знаходяться ті, хто виходить на ті ж акції протесту чи через незалежні медіаресурси намагаються донести правду про війну, розв’язану кремлівським режимом.

Скажімо, недавно відкрила для себе незалежний сайт об’єднання українців Росії «Кобза». Треба віддати належне українській діаспорі в Російській Федерації, яка не обмежується тільки інформаційними матеріалами про культуру чи історію.

Є на сайті і про війну. Так, розгорнуту публікацію про нинішню військову ескалацію з боку Росії подає на інформресурсі посольство України в Канаді. Є і погляд на події самої редакції, де йдеться про те, що російська збройна машина «…може атакувати Україну. Без всякого реального приводу» і що тільки гідна відсіч українських Збройних сил може поставити крапку в цій історії.

Це зрозуміло нам, українцям. Але чи розуміють це росіяни, яких кремлівська влада своєю брехнею веде до прірви і, даруйте, до цинкових трун?




Права людини на південному сході України, 2021, #04