Права людини в Україні 2009–2010. XIV. Право власності
1. Загальний огляд
Право на мирне володіння своїм майном, визначене у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має надзвичайно важливе значення, створюючи умови для реальної економічної свободи кожної людини, а також для розвитку країни у напрямку до побудови демократичної держави.
Життєво важливим для держави захист цього права є в період, коли кожен прихід до влади нової політичної сили супроводжується перерозподілом власності у державі. І за умов існування недосконалої системи реєстрації прав власності, а також слабкого правового захисту права власності це призводить до виникнення правової невизначеності і невпевненості у спроможності держави гарантувати непохитність права власності. А це, в свою чергу, може призвести до виникнення соціального напруження у державі і підривати систему державного управління країни.
На жаль, вкотре доводиться констатувати, що стан дотримання цього права в Україні залишається на низькому рівні. Останні два роки не стали проривом у цій сфері, а ті кроки, які були зроблені державою, не змогли суттєво змінити ситуацію на краще.
Варто відзначити проблеми, які викликані відсутністю єдиної й ефективної системи реєстрації права власності в Україні. Фактично на сьогодні жоден із власників не може бути впевненим у непохитності свого права. Існуюча система поки що не дає достатньої гарантії підтвердження права власності.
Також не створена надійна система захисту права власності. Рішення судів в частині майнових стягнень в багатьох випадках не виконуються, і ця проблема тривалого невиконання рішень судів та відсутності засобів юридичного захисту від невиконання має насправді широкомасштабний і комплексний характер. До сьогодні залишаються не проведеними конкретні реформи в законодавстві та адміністративній практиці з метою її вирішення.
Значні складнощі є у гарантуванні корпоративних прав, а також у захисті права власності у сфері будівництва, що стають перепонами для розвитку бізнесу в Україні і сприяють зниженню конкурентоспроможності країни. Також цьому сприяє наявність мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення і відсутність необхідних законів щодо функціонування цього ринку. Як результат, маємо з одного боку неможливість для селян використати своє право власності, а з іншого – розвиток різноманітних тіньових схем з метою отримання за безцінь необхідної земельної ділянки.
У контексті забезпечення державою права на мирне володіння своїм майном також слід згадати прийняття Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». Цей закон містить суттєві недоліки, як у визначенні понять, так і у правовому регулюванні цих відносин, і, зважаючи на ці недоліки, може стати значною загрозою для прав власників.
Зважаючи на наявність цих та багатьох інших проблем потрібно наголосити на нагальній необхідності проведення реформ у сфері забезпечення права власності. Ці заходи одночасно потребують і швидкості ухвалення рішень, і водночас високої якості цих рішень. А це, в свою чергу, неможливо без системного підходу до цього питання всіх гілок влади, необхідності певного консенсусу у суспільстві з метою розробки і здійснення реформ у цій сфері.
2. Гарантії права власності
Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно
Важливою гарантією забезпечення права на мирне володіння своїм майном є встановлення такої системи реєстрації прав на нерухомість, яка б стала надійним і ефективним механізмом для захисту права власності.
Попри дії держави за ці два роки Україна все ще досить далека від досягнення цієї мети.
Відповідно до оцінки міністра економіки Василя Цушка, лише 5–10% майна в Україні (в залежності від методик підрахунку) має належним чином оформлені правовстановлюючі документи. Як зазначає міністр, решту майна можна з повним правом вважати "недовласністю". Адже обєм прав та економічних можливостей для тих, чия власність є неоформленою чи недооформленою є суттєво звуженим, а впевненість в недоторканності майна відсутня як така.[2]
Саме "феномен недовласності" визначає унікальні особливості політичного та економічного ландшафту нашої держави. Бізнес брутально втручається у політику, прагнучи контролювати силові структури держави, аби мати можливість боронити свою власну "недовласність" та захоплювати "недовласність" конкурентів.
Саме ця проблема є найбільшим гальмом для зростання української економіки. Придбати майно в Україні – це складний та ризикований процес, в результаті якого людина в найкращому випадку отримує право користуватись набутим активом лише на певний час – доки на цей актив не "покладе око" хтось спритніший, сильніший та впливовіший. Добросовісні власники знаходяться під постійною загрозою стати жертвами рейдерів, і насправді їхнє право власності є в більшості випадків лише ілюзією.
Підтвердженням складності ситуації є численні випадки крадіжок правовстановлюючих документів щодо нерухомості із державних органів. Тут потрібно нагадати про пограбування Обухівського районного відділення Центру державного земельного кадастру (ДЗК) під Києвом. Також ще у пам’яті зникнення в січні 2008 року земельних документів з архіву Броварської райдержадміністрації. А наприкінці березня 2010-го в центрі Києва викрадено джип з документами з приватизації у столиці за 2006–2010 роки.
Крадіжки земельної документації змусили понервувати власників земельних ділянок. Підстави для занепокоєння є – бували випадки, коли різним людям видавали два, а то й три державні акти про право власності на ту саму землю. Або ж могло виявитися, що межі ділянки проходять по вже забудованій території сусідів. Утім, ризик втратити власність у результаті крадіжки документів або шахрайства – лише верхівка айсберга проблем, що існують в Україні у сфері оформлення прав власності.
Потрібно зазначити, що в сфері нерухомості зараз існує абсурдна ситуація. В Україні реєстрацією нерухомості займаються безліч органів. Акти про право власності на землю видає Центр державного земельного кадастру (ДЗК), підпорядкований Державному комітету земельних ресурсів. А реєстрацією прав власності на будинки та квартири, що знаходяться на цій землі, займаються Бюро технічної інвентаризації (БТІ), які є комунальними підприємствами й підпорядковані місцевій владі. Важливою частиною інформації також володіє Міністерство юстиції, що веде реєстр прав власності на нерухомість (до якого вносять інформацію частина БТІ) і реєстр іпотеки. Доступ до інформації про власників нерухомості обмежений, а сама інформація буває неповною й неточною.
Межі земельних ділянок не визначені навіть на рівні одиниць місцевого самоврядування, годі казати про приватні сільськогосподарські угіддя чи прибудинкові території в містах. Нерідко земля належить одним особам, а споруди на ній – іншим. Оскільки законодавчо це питання не врегульоване, перші роками конфліктують з другими, і навпаки – у судах, чи просто шляхом фізичного протистояння.
Ще одним "феноменом недовласності" є квартири в багатоквартирних будинках. Людина користується квартирою і навіть розпоряджається нею, але не є повноцінним співвласником всього свого багатоквартирного будинку, бо відсутні належні алгоритми взаємодії та розвязання суперечок з сусідами.
Підтвердженням проблем у системі державної реєстрації прав власності на нерухоме майно є те, що у рейтингу Doing Business 2010 за зручністю реєстрації прав власності Україна перебуває на 141 місці (зі 182 держав). Так, в Україні для перереєстрації прав власності на нерухомість потрібно пройти 10 процедур, витративши на це 93 дні і 2, 6% вартості об’єкта нерухомості, натомість для прикладу в Білорусі процедур лише 3, на їхнє виконання витрачається вп’ятеро менше часу, а вартість оформлення угоди становить 0%.[3]
Зараз в державі діє застаріла та неефективна актова система. Тобто, держава займається лише реєстрацією правочинів. Під час реєстрації орган реєстрації держави не приймає рішення про законність та/або чинність правочину, а фактично – не несе жодної відповідальності перед добросовісними набувачами, які є беззахисними перед шахраями.
Як наслідок, в Україні приблизно третина звернень у суди та правоохоронні органи повязані саме з суперечками на ґрунті законності або чинності правочинів. А отже, весь цей державний ресурс працює надаремне – для розвязання суперечок, які апріорі не повинні виникати.
У цьому контексті дуже важливо здійснити роботу з метою створення системи реєстрації прав власності на нерухомість за принципом «єдиного вікна». Предметом реєстрації цієї системимає стати саме майнове право, а точніше – всі права, обтяження та обмеження стосовно конкретного об’єкту. Запис про всі можливі права та обовязки стосовно обєкту в публічному реєстрі посвідчує їх наявність та гарантує їх.
Тут варто зазначити, що саме публічність реєстру є принциповим моментом. Якщо ви маєте майнові права на певний об’єкт, то ці права держава гарантує, а суспільство визнає.
Аби досягти прозорості цього процесу, необхідно впровадити та розвивати єдину автоматизовану систему титульної державної реєстрації прав. Крім того, слід сформувати механізм електронного обміну інформацією між органами, які займаються реєстрацією прав, органами (організаціями), які здійснюють державний облік та технічну інвентаризацію обєктів нерухомості, податковими органами.
Важливо також, щоб держава при цьому була гарантом правильності зареєстрованих прав та обтяжень, а у випадку спричинення збитків внаслідок неправильності титульних записів – компенсувала їх зі спеціального фонду.
Певна робота у цьому напрямку державою ведеться. За інформацією експертів, близьких до Міністерства економіки України, закон про створення відкритого публічного реєстру та кадастру майнових прав має бути впроваджено уже в IV кварталі 2010 року.[4]
Ідеї реформ у сфері реєстрації прав власності також були закладені і в уже прийнятому законодавстві. Зокрема, у травні 2009-го набув чинності закон № 1066-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та обєднання земельних ділянок», який спрощує перехід права власності на землю.
У лютому 2010 року Верховна Рада України прийняла ЗУ «Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"», відповідно до якого Міністерство юстиції України повинно створити єдиний для України реєстр майнових прав на нерухомість – як на землю, так і на будинки. Але набуття чинності цим законом депутати відстрочили – він має запрацювати лише з 1 січня 2012 року. Також відповідно до Постанови Кабінету міністрів України № 646 від 28 липня 2010 року була створена міжвідомча робоча група по координації заходів щодо створення системи державної реєстрації майнових прав на нерухоме майно.
Ше 2003 року Світовий банк виділив Україні позику в розмірі $195, 13 млн на видачу державних актів на землю та створення єдиного кадастру. Однак робота у цьому напрямку йде дуже повільно. До кінця 2009-го держава використала лише $25 млн кредиту. А від половини виділеної суми Україна відмовилася взагалі. Ще у 2008 році Кабінет міністрів України так і не спромігся вирішити, який державний орган займатиметься створенням такого єдиного кадастру. За цю роль боролися Державний комітет земельних ресурсів і Міністерство юстиції України. Потрібно зазначити, що наприкінці 2009-го представник Світового банку Гевін Адлінгтон заявив, що за існуючих темпів завершення робіт затягнеться до 2014–2015 років.
Виходячи із вищенаведеного, можна стверджувати, що на сьогодні проблеми, які існували у сфері реєстрації майнових прав на нерухоме майно, залишились і у 2009-10 роках. І хоча потрібно відзначити спроби держави змінити ситуацію у цій сфері, але для певного зрушення необхідно прикласти всіх зусиль, щоб подолати опір безлічі дрібних чиновників і створити прозору систему реєстрації майнових прав. Адже в захисті власності зацікавлені багато підприємців та інших осіб, які не хочуть втрачати свої активи. Водночас є й ті, кому вигідно, щоб напівлегальний переділ власності тривав і надалі.
Гарантії захисту власності на корпоративні права
Як і в минулі роки, доводиться констатувати наявність серйозних проблем у гарантуванні державою належного рівня захисту права власності як фізичних, так і юридичних осіб, що безпосередньо впливає на зниження конкурентоспроможності цілої держави. Зокрема, міжнародні економічні організації щороку відзначають наявність і серйозність цієї проблеми для України. Як приклад, можна навестидані підготовленого Всесвітнім економічним форумом «Глобального огляду конкурентоспроможності» (Global Competitiveness Report) за 2010-2011 рр. за якими Україна вкотре зайняла найгірші місця серед 139 країн, які ввійшли в документ. Так, Україна посіла 135-те місце в рейтингу по захищеності прав власності, 134-те по незалежності судів та 138-ме по ефективності законодавства.[5]
Важливу роль щодо зміцнення захисту права власності на корпоративні права відводили прийнятому у 2008 році Закону України «Про акціонерні товариства», який суттєво змінював «правила гри» на акціонерному полі. З цими змінами багато спеціалістів пов’язували більш надійний правовий захист акціонерів та акціонерних товариств проти рейдерських захоплень.
Цим законом було визначено, що два роки від часу його прийняття – це фактично перехідний період, коли акціонерні товариства мали би привести у відповідність до нього свою організаційну форму, а також внести відповідні зміни до статутних документів. І кінець квітня 2011 року – це своєрідний момент істини для учасників цього ринку.
Водночас цей перехідний період показав наявність доволі значних проблем у застосуванні цього закону. Зокрема, виявилося, що він не забезпечує повною мірою захист від протиправних захоплень майна акціонерних товариств, що дістало назву «рейдерство». Закон містить багато позитивних норм, які б могли надати додатковий захист інтересів акціонерних товариств та(або) акціонерів, але через недосконалість ці норми не забезпечують цей захист повністю.
Однією з нових і ключових норм Закону повинні були б стати норми щодо порядку укладення значного правочину, а також правочину, щодо вчинення якого є зацікавленість. Відповідні норми покликані захистити акціонерні товариства від виведення майна на підставних осіб, а акціонерів – від знецінення їхніх акцій внаслідок таких дій. Так, згідно зі ст. 70 Закону, рішення про вчинення значного правочину приймається наглядовою радою, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства становить від 10 до 25 % вартості активів. Якщо ринкова вартість майна або послуг перевищує 25 % вартості активів акціонерного товариства, рішення про вчинення такого правочину приймається загальними зборами за поданням наглядової ради. Рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 %, але менша ніж 50 % вартості активів акціонерного товариства, приймається простою більшістю голосів акціонерів, які зареєструвалися для участі у загальних зборах та є власниками голосуючих з цього питання акцій. Якщо ж ринкова вартість майна або послуг, що є предметом такого правочину, становить 50 і більше відсотків вартості активів акціонерного товариства, то рішення приймається трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їхньої кількості. Забороняється ділити предмет правочину з метою ухилення від передбаченого цим Законом порядку прийняття рішень про вчинення значного правочину.[6]
Водночас Закон України «Про акціонерні товариства» не визначив, як діяти акціонерам, якщо значний правочин укладений взагалі без обговорення його на зборах акціонерів. Швидше за все такий правочин може (і повинен) визнаватися недійсним як укладений всупереч вимогам Закону. Але питання полягає в тому, хто заявить відповідний позов до суду. Українське законодавство, зокрема, Закон України «Про акціонерні товариства», таких прав для акціонерів (учасників) прямо не передбачає. Зазвичай, суди відмовляють акціонерам у задоволенні відповідних позовів саме з підстав відсутності вказаних прав. У цьому сенсі дуже неприємним є роз’яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». У п. 51 Постанови Пленум вказує, що законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва; на цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством.
На практиці суди схильні застосовувати цей пункт Постанови Пленуму Верховного суду України, позбавляючи при цьому акціонера можливості захистити цінність своїх акцій, які знецінюються внаслідок зловмисного виведення майна з акціонерного товариства. А отже, спробувавши захистити акціонерів та(або) акціонерні товариства від протиправного виведення майна, Закон не встановив способи реалізації такого захисту.
Ще одним потенційно небезпечним моментом є те, що у статті 50 Закон України «Про акціонерні товариства» передбачено право на оскарження рішень зборів акціонерів у судовому порядку у разі, якщо рішення загальних зборів або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори акціонерного товариства. До того ж встановлено скорочений строк на оскарження рішень – 3 місяці (раніше застосовувалися загальні строки позовної давності раз у три роки). З одного боку, встановленням цього скороченого строку на оскарження законодавець намагався убезпечити акціонерні товариства від недобросовісних оскаржень, що може надовго паралізувати діяльність акціонерних товариств. З іншого боку, з урахуванням складнощів, наявних у Законі, щодо повідомлень про збори, акціонери просто не зможуть своєчасно дізнатися про проведення таких зборів, що може бути «вигідним» для рейдерів.
Небезпечним є також застереження, яке міститься в ст. 50 Закону, відповідно до якого суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не стосуються законних прав акціонера, який оскаржує рішення. Зазначені скорочені строки позовної давності, а також останнє застереження щодо не порушення прав акціонера, можуть у майбутньому суттєво обмежити права акціонерів на судовий захист проти рейдерських захоплень.
На відміну від Закону України «Про господарські товариства» в Законі України «Про акціонерні товариства» зроблена спроба врегулювати питання переважного права акціонерів приватного акціонерного товариства та самого товариства на придбання акцій цього товариства, що пропонуються їхнім власником до продажу третій особі. Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України «Про акціонерні товариства», таке «переважне право» передбачається не Законом, а статутом товариством. У разі, якщо статут передбачає таке переважне право, воно реалізовується відповідно до частин 3-6 ст. 7 Закону України «Про акціонерні товариства».
Водночас, в тому вигляді, в якому зазначене «переважне право» гарантується в Законі, воно фактично не захищає акціонерів від небажаних «компаньйонів», при цьому значно утруднює обіг акцій. Невдалим є обраний законодавцем спосіб судового захисту переважного права. Згідно з ч. 5 ст. 7 Закону України «Про акціонерні товариства» у разі порушення зазначеного у цій статті переважного права на придбання акцій будь-який акціонер товариства та(або) саме товариство (якщо статутом передбачено переважне право на придбання акцій товариством) має право протягом трьох місяців з моменту, коли акціонер чи товариство дізналися або повинні були дізнатися про таке порушення, вимагати у судовому порядку переведення на них прав та обов’язків покупця акцій. Потрібно зазначити, що дуже часто переведення прав та обов’язків покупця акцій на інших осіб є способом рейдерського перехоплення прав власності на акції. Але за умови застосування аналогії ст. 362 Цивільного Кодексу України попередні власники мали певні гарантії, зокрема, щодо вимоги внесення позивачем вартості об’єкту купівлі – продажу на депозит суду. В цій редакції Закону України «Про акціонерні товариства» така вимога відсутня, що створює небезпеку вилучення майна без компенсації. Крім того, незрозуміло, чому законодавець дозволяє переведення прав та обов’язків на одного акціонера (позивача), і як при цьому будуть враховуватися права інших акціонерів.[7]
Таким чином, Закон України «Про акціонерні товариства», зробивши певні кроки в напрямі захисту акціонерних товариств від рейдерських захоплень, залишив все ж таки невирішеною низку проблем і не виключив у майбутньому гострих корпоративних спорів. Отже, реальне застосування цього Закону достатньо сильно буде залежати від того, наскільки уважно акціонери поставляться до розробки та прийняття статуту товариства, а також від правозастосовної практики.
Наявність проблем у захисті права власності, а також непрозорість здійснення приватизаційних процесів в Україні засвідчують також численні корпоративні конфлікти, які виникають в Україні. Зокрема, конфлікт навколо Arcelor Mіttal, власника одного із найбільших підприємств України «Криворіжсталі». У цій справі Генеральна прокуратура України ініціювала судовий процес щодо виконання власником інвестиційних зобов’язань, що розцінювалось Arcelor Mіttal, як спроба реприватизації підприємства.[8] І хоча в подальшому внаслідок міжнародного тиску щодо цієї справи Генеральна прокуратура відкликала свій позов, наявність таких ситуацій свідчить про слабкий рівень захисту прав власника в Україні, який більше залежить не від чітко визначених правових положень, а від того, яка політична сила сьогодні знаходиться при владі.
Ще одним прикладом слабкості захисту права власності в Україні є конфлікт Іллічівського порту і стивідорної компанії «Укртрансконтейнер». У 2009 році Іллічівський порт розірвав з приватним підприємством «Укртрансконтейнер» договір про спільну діяльність, вважаючи його кабальним і неефективним. Угоду було укладено у 2005 році строком на 30 років. Позов до суду щодо розірвання договору було подано в інтересах держави. Його направила прокуратура разом із портом і Мінтрансзв’язку. Господарський суд Одеської області вимоги позивачів задовольнив: договір про спільну діяльність розірвав. Пізніше Вищий господарський суд України (ВГСУ) відновив дію договору. Але Верховний суд України (ВСУ) скасував постанову ВГСУ і залишив у силі рішення суду першої інстанції.
Проте особливість ситуації в тому, що інвестора з причалів видворили, але інвестицію не повернули і донині. Іллічівський порт, в управління якого перейшов контейнерний термінал, продовжує користуватися майном «Укртрансконтейнера» (а це сучасні контейнерні перевантажувачі, інше причальне обладнання) і заробляти на ньому гроші.[9]
ПП «Укртрансконтейнер», який вичерпав усередині країни всі засоби захисту своїх прав, у квітні 2010 року звернувся до Європейського суду з прав людини із заявою проти україни про порушення права власності.
Подібні проблеми із захистом свого права власності відчула й інша стивідорна компанія «Агро-клас», яка працює у Бердянському морському торговельному порту. В цьому випадку була зроблена спроба рейдерського захоплення цієї фірми із боку приватної структури, яка була одним із акціонерів компанії.[10]
Недосконалість законодавства, а в багатьох випадках просте його невиконання, веде до порушень прав власників при передачі майна підприємств, які знаходяться у державній власності. Тут можна навести приклад конфлікту, який розгорнувся у 2010 році навколо столичного підприємства «Київміськбуд»[11], де частина акцій, що належали територіальній громаді міста Києва, були спочатку передані приватній компанії, а згодом повернуті назад у державну власність.
Ці і багато інших конфліктів, які виникають у зв’язку із відсутністю чіткої і ефективної системи реєстрації прав власності на майно, а також слабким рівнем захисту прав власника, показують наявність істотних проблем у цій сфері. Від вирішення цих проблем залежить ефективність функціонування економіки України та її інвестиційна привабливість.
22 грудня 2010 року парламентом було прийнято Закон «Про внесення змін до закону «Про акціонерні товариства», який зобовязав акціонерів, що володіють маленькою кількістю акцій продавати свої акції великому акціонерові або спільній групі акціонерів, які в сумі володіють більше 95% акцій компанії.
Згідно з Конституцією України допускається застосування примусового відчуження обєктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. А у цьому законі маємо ототожнення корпоративних інтересів щодо зосередження 100% акцій у власності одного акціонера із суспільною необхідністю, що є неприйнятним. Фактично вказані зміни до закону порушують статті 13, 22 та 41 Конституції України. Очевидно, великий бізнес прагне зосередити в своїх руках все майно підприємств, і таким чином, щоб у дрібного акціонера не було можливості захистити свою власність. Держава, декларуючи підтримку середнього класу, здійснює дії, які навпаки ведуть до його знищення, збільшуючи і так доволі велику прірву між багатими і бідними, яка є в Україні.
Невиконання рішень судів, що захищають власність
Невиконання рішень національних судів у частині майнових стягнень, що захищають власність, залишається однією із найгостріших проблем у додержанні права на мирне володіння своїм майном.
Як зазначає міністр юстиції України О. Лавринович, за роки незалежності склалася заборгованість України по виконанню судових рішень у сфері порушень прав людини розміром у 130 млрд. грн., і, за його словами, цей борг зростає кожного дня і зростатиме далі, якщо не буде знайдено механізму вирішення цієї проблеми.[12]
Про наявність цієї проблеми неодноразово вказували як міжнародні, так і українські організації. Так, 15 жовтня 2009 року Європейський суд з прав людини вперше застосував процедуру «пілотного рішення» проти України у справі Юрія Іванова. Суд підкреслив хронічну проблему невиконання судових рішень, яка вже була встановлена в більше, ніж у 300 рішеннях Суду проти України. Зокрема, перша справа, яка стосувалася неможливості отримання присуджених судом виплат, пов’язаних із закінченням військової служби, була вирішена Судом ще в 2004 році (Войтенко проти України). Справа Юрія Миколайовича Іванова, яка піднімала ці самі питання, «продемонструвала, що проблема тривалого невиконання судових рішень, які набрали законної сили, та відсутність ефективних національних засобів захисту залишилися невирішеними в українській правовій системі, незважаючи на зрозумілу прецедентну практику, що закликала Уряд здійснити необхідні заходи для вирішення цих питань».
Про системний характер проблем у цій сфері також свідчить той факт, що тільки на початок 2010 року у Суді очікують розгляду приблизно 1400 заяв проти України, які повністю або частково стосуються таких проблем, і кількість таких заяв постійно зростає.
З огляду на викладене вище, Суд дійшов висновку, що невиконання рішень національних судів не повязані з якимсь поодиноким випадком чи особливим поворотом подій у цій справі, а є наслідком недоліків регуляторної та адміністративної практики органів влади держави з виконання рішень національних судів, за які вони несуть відповідальність. Отже, ситуацію у цій сфері Суд кваліфікував як таку, що є результатом практики, несумісної з положеннями Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод .
І це стало однією із основних підстав для Суду у застосуванні щодо України процедури «пілотного рішення». В рамках цього рішення Суд зобов’язав Уряд протягом року від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного, запровадити ефективний засіб захисту або комбінацію таких засобів, здатних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування у разі невиконання або затримки виконання судових рішень національних судів.
Справа Юрія Миколайовича Іванова проти України (заява № 40450/04)
У жовтні 2000 року заявник звільнився з лав Збройних Сил України. Він мав право на одержання вихідної допомоги при виході на пенсію та грошову компенсацію за неотримане речове майно, але ці суми не було виплачено йому при звільненні. У липні 2001 року заявник вчинив позов до військового суду Черкаського гарнізону проти військової частини А-1575, вимагаючи виплати зазначеної заборгованості. 22 серпня 2001 року суд задовольнив його позов в повному обсязі і зобовязав військову частину виплатити заявникові компенсацію за неотримане речове майно.
Виконавче провадження за рішенням суду від 22 серпня 2001 року було відкрито 24 січня 2002 року. Під час провадження державні виконавці повідомили заявника про те, що, хоча на банківські рахунки боржника було накладено арешт, коштів на цих рахунках виявлено не було. Листом від 12 листопада 2002 року Міністерство оборони поінформувало заявника про те, що дію положень законодавства, що передбачали його право на грошову компенсацію за військову форму, призупинено, і що в бюджеті не передбачено коштів на здійснення таких виплат.
Листом від 6 квітня 2004 року державні виконавці повідомили заявника, що військова частина А-0680 не має коштів на виплату заявникові заборгованості за рішенням від 22 серпня 2001 року. Вони також зазначили, що примусовий продаж майна, яке належить військовим частинам, заборонений законом. А отже, цим фактично визнавали неможливість виконати рішення суду.
Не погодившись із такими аргументами заявник звернувся до Європейського суду з прав людини і 15 січня 2010 року Суд прийняв рішення на користь заявника, але найголовніше, що Суд застосував процедуру "пілотного" рішення щодо України в цій справі.
При цьому зазначивши, що структурні проблеми, на існування яких Суд вказує в цій справі, мають широкомасштабний і комплексний характер. Судячи з наявної інформації, вони вимагають здійснення всебічних комплексних заходів, можливо, законодавчого та адміністративного характеру, із залученням різних національних органів.
Суд схвально відзначив, що питання щодо запровадження заходів для подолання структурних проблем тривалого невиконання рішень та відсутності національних засобів юридичного захисту вже детально розглядалося Комітетом міністрів у взаємодії з органами влади України. Проте аналіз висновків, яких Суд дійшов у цій справі та інших аналогічних справах проти України, у поєднанні з іншими наявними у Суду відповідними матеріалами, свідчить про те, що держава-відповідач демонструє майже повну відсутність бажання вирішувати проблеми, про які йдеться.
При цьому Суд наголосив, що слід невідкладно запровадити конкретні реформи в законодавстві та адміністративній практиці України для приведення їх у відповідність до висновків Суду в цьому рішенні та до вимог статті 46 Конвенції. Суд залишає за Комітетом міністрів право визначити, який саме шлях подолання зазначених проблем був би найдоцільнішим, та вказати той чи інший загальний захід, який має вжити держава-відповідач.
У будь-якому разі держава-відповідач повинна невідкладно - не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, - запровадити в національній правовій системі відповідний засіб юридичного захисту або поєднання таких засобів та забезпечити, щоб такий засіб чи засоби відповідали як у теорії, так і на практиці ключовим критеріям, які Суд встановив у своїй практиці і на які знову вказав у цьому рішенні. При цьому органи влади України мають належним чином врахувати рекомендації Комітету міністрів Договірним державам щодо покращення національних засобів юридичного захисту.
Цю ж проблему визнано і вищими державними органами України. Зокрема, Кабінет Міністрів України затвердив Розпорядження № 222-р від 11 лютого 2010 р., яким затверджено план першочергових заходів щодо усунення недоліків системного характеру, які призводять до невиконання рішень національних судів.
Але потрібно зазначити, що фактично всі заходи, які були передбачені цим розпорядженням не були реалізовані державою.
Відповідно до цього Розпорядження у 2010 році планувалось у проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2010 рік” закласти кошти, необхідні для виплати відшкодування відповідно до «пілотного рішення» Європейського суду з прав людини у справі Юрій Миколайович Іванов проти України.
Водночас у прийнятому Верховною Радою України Законі України „Про державний бюджет України на 2010 рік" (від 27.04.2010 №2154-VI) зазначені вище видатки не були враховані.
Зокрема, це зазначається підрозділами Міністерства праці та соціальної політики, які наголошують на тому, що в бюджеті, затвердженому на 2010 рік, не передбачено видатків на виконання рішень судів, де відповідачем є держава в особі цього міністерства. Крім того, цим міністерством наголошувалось про необхідність передбачити додаткові кошти на виконання рішень судів, прийнятих на користь громадян, при внесенні змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2010 рік”, [13] але ці пропозиції не були враховані.
Також згідно із Розпорядженням Кабінету міністрів України визначалась необхідність забезпечити супроводження у Верховній Раді України проектів Законів України "Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження дії мораторію на примусову реалізацію майна боржника", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту права особи на досудове провадження, розгляд справи судовим органом або виконавче провадження протягом розумного строку" до їх прийняття. Водночас подані у 2009 році такі законопроекти були 11 березня 2010 року відкликані вже новим складом Кабінету міністрів України.
Крім того, передбачалось, що Кабінет міністрів України мав розробити і подати до березня 2010 року проекти законів про порядок виконання рішень національних судів, відповідачем за якими є держава, органи державної влади, державні установи та організації, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, на які поширюється дія Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", а також проектів законів про захист прав кредиторів під час ліквідації державних та комунальних підприємств й інших підприємств, на які поширюється дія Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".
На жаль, цих законопроектів до сьогодні немає, як і дуже важливого для України спеціального закону щодо відшкодування шкоди при злочинах. Цивільний кодекс України вимагає такого закону. Відповідно до статті 1177 цього Кодексу майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом. А оскільки цього Закону немає, то шкода, нанесена злочинними діями неплатоспроможних державних службовців та інших осіб, і не відшкодовується .
Так само, до сьогодні продовжують існувати різні мораторії. Зокрема, діють мораторії на примусову реалізацію майна державних підприємств, підприємств паливно-енергетичного комплексу, трубопровідного транспорту, підприємств Укррудпрому, суднобудівної галузі. При цьому Європейський суд з прав людини у великій кількості справ щодо України, які пов’язані із невиконанням рішень національних судів по виплаті заробітної плати, компенсацій по втраті здоров’я, інших трудових виплат зазначив, що порушення Україною своїх зобов’язань щодо права на справедливий суд, а також права на мирне володіння своїм майном пов’язано із існуванням вищезазначених мораторіїв.
Цю проблему визнають і в державних органах. Міністр юстиції України Олександр Лавринович заявляє про необхідність вирішити питання щодо існування мораторію на реалізацію майна, який не дозволяє органам державної виконавчої служби виконувати рішення суду лише тому, що держава у майні підприємств має 25%.[14] І попри це змін у цьому питанні на краще не відбувається. Як було зазначено вище, законопроект "Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження дії мораторію на примусову реалізацію майна боржника", який був поданий Кабінетом міністрів України, ним же був і відкликаний. Як і раніше, частина підприємств поставлена у привілейоване становище по відношенню до підприємств інших галузей. Потрібно зазначити, що закони про встановлення мораторіїв є неконституційними. Адже надання будь-яких переваг окремим власникам чи встановлення пільгових режимів господарювання є прямим порушенням статті 13 Конституції України.
Ще однією причиною невиконання рішень національних судів є недосконалість процедури ліквідації підприємств, а також визнання їх банкрутами. Це пов’язано із тим, що в багатьох випадках проведення ліквідаційних процедур щодо підприємств, установ та організацій фактично унеможливлює стягнення із відповідача заборгованості по заробітній платі, соціальних платежах та матеріальній і моральній шкоді за рішеннями суду.
В середині 2007 року до Верховної Ради України було подано законопроект №1105 від 04.12.2007 «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (щодо черговості задоволення вимог при заборгованості із заробітної плати)», який був спрямований на подолання цієї проблеми. Але цей законопроект декілька разів був відправлений Верховною Радою України на доопрацювання, і в результаті його розгляду під час повторного другого читання 13 травня 2010 року був відхилений. А отже, ця проблема залишається невирішеною і надалі є причиною невиконання рішень національних судів.
Порушення прав власників у сфері будівництва
З осені 2008 року українська економіка, слідом за світовою, увійшла в стан фінансової кризи. Через брак ліквідності банки припинили надавати кредитні кошти як забудовникам, так і потенційним інвесторам, що бажають придбати нерухомість на первинному ринку. Як результат, величезна кількість людей, які вклали свої кошти з метою отримання омріяних квадратних метрів, витратили усі свої заощадження та на довгі роки поставили себе в боргову залежність від банків.
Безумовно, функцію контролю за дотриманням прав інвесторів та справедливого перерозподілу ризиків між учасниками інвестиційного процесу в конкурентному середовищі має виконувати держава. Проте, на превеликий жаль, мусимо констатувати, що держава, декларуючи свою допомогу та контроль у будівельній галузі, реально відсторонилася від вирішення цієї глобальної проблеми. Більше того, окремі органи державної влади своєю бездіяльністю, а подекуди, й діями, встають на бік та «покривають» непорядних забудовників, залишаючи інвесторів наодинці з їх проблемами.
Як правило, ситуація навколо припиненого будівництва зводиться до наступного.Компанія-забудовник, отримавши права на земельну ділянку для здійснення будівництва об’єкту, вклавши незначну, порівняно з вартістю будівництва всього об’єкту, суму коштів у відведення земельної ділянки та розробку проекту (часто лише ескізної частини), починає залучати кошти або шляхом «прямого продажу квартир», або шляхом отримання кредитної лінії на будівництво об’єкту. У випадку «прямого продажу квартир» у інвестора що вніс кошти, виникають обумовлені механізмом залучення таких коштів майнові права (право вимоги до забудовника). Водночас обов’язок забудовника щодо повернення суми отриманого ним кредиту також, як правило, забезпечується шляхом встановлення іпотеки на майнові права забудовника на передані в іпотеку квартири.
Отже, у зв’язку з отриманням від третіх осіб коштів, забудовник бере на себе певні зобов’язання та фактично віддає частину своїх прав на об’єкт третім особам-кредиторам.
Досить поширеною є наступна схема на ринку будівництва: перший будинок добудовується за рахунок коштів, залучених для будівництва другого будинку, другий – за рахунок коштів для третього, і так далі.
За таких умов будівництва часто складається ситуація, за якої в забудовника немає можливості продовжувати фінансування будівництва об’єкту, і будівництво зупиняється. Залучити кошти для будівництва об’єкту шляхом «прямого продажу квартир» або отримання кредитів на прийнятних для забудовника умовах стає неможливим. З’являються занепокоєні невиконанням забудовником своїх зобов’язань інвестори, починають панікувати та просять забудовника повернути отримані від них кошти. З’являються позови до суду з вимогами про повернення коштів та арешти коштів на банківських рахунках і майна забудовника, з’являються звернення до правоохоронних органів (іноді порушуються кримінальні справи, вилучаються документи), в лавах інвесторів виникає паніка.
Підписуючи договори з компаніями-забудовниками, інвестори, в більшості випадків, планували відразу ж після вказаного в договорах терміну введення будинків в експлуатацію зробити ремонт в своїх квартирах і проживати там. Натомість, сьогодні, внаслідок дій компаній-забудовників, що залучили кошти приватних інвесторів і порушили строки введення будинків в експлуатацію, вони змушені виплачувати банкам кредити за неотримані квартири, винаймати житло і тим самим несуть значні збитки.
Сьогодні інвестори, що вклали кошти в житлове будівництво, не набувають права власності на об’єкт інвестування, що призводить до шахрайських дій власників будівельних компаній. В ситуації, коли об’єкти не вводяться в експлуатацію, інвестори не можуть ними володіти, користуватися, тим більше розпоряджатися, в той час, коли забудовники незаконно володіють, користуються та розпоряджаються грошима приватних інвесторів.
У зв’язку із цим за останні роки в Україні прогриміла ціла низка гучних будівельних скандалів. Серед них конфлікти, що відбулися навколо групи компаній «Еліта-центр», ТОВ «Агробудпереробка», ТОВ «Київвисотбуд», ТОВ «Смартех Системз» та інших. За даними правоохоронних органів, загальна сума коштів, отриманих від інвесторів, шахраями тільки «Еліта-центр», складає близько 400 млн. грн.
Як бачимо, кількість ситуацій, подібних до описаної, стає з кожним днем все більше і більше, що, в свою чергу, призводить до непоодиноких порушень прав власності інвесторів, зростання рівня соціальної напруженості серед населення, поглиблює недовіру до влади.
На сьогодні існує немало прикладів намагань вирішення та висвітлення проблем, що останнім часом виникли у сфері будівництва житла.
Так, 5 червня 2008 року Верховна Рада України створила Тимчасову слідчу комісію з питань з’ясування обставин встановлення високих цін на житло у м. Києві, інших містах України, а також невиконання забудовниками зобов’язань за договорами про інвестування у житлове будівництво. Комісії було доручено з’ясувати причини невиконання зобов’язань, причини бездіяльності посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що призвели до таких наслідків. За результатами Комісія повинна була внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо вдосконалення законодавства України з метою створення ефективного механізму регулювання відносин на ринку житла, виконання забудовниками зобов’язань за договорами про інвестування у житлове будівництво, механізму захищеності інтересів інвесторів. Але комісія існувала тільки півроку, потім її діяльність була достроково припинена Верховною Радою України. Напевне, з точки зору депутатів в будівельній галузі все добре і діяльність комісії не потрібна.
25 грудня 2008 року прийнято Закон України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», який спрямований на подолання кризових явищ у будівельній галузі та регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з будівництвом житла. Цей Закон прийнято з метою стабілізації будівництва, підвищення платоспроможності населення, забезпечення реалізації житлових прав громадян, які потребують державної підтримки, стимулювання розвитку будівельної та суміжних галузей в умовах світової фінансової кризи.
Але є досить суперечливі оцінки щодо ефективності закону. Так, на думку багатьох авторів, у зв’язку з загостренням кризи даний закон сьогодні в більшій мірі використовується забудовниками, щоб уникнути відповідальності перед інвесторами і місцевою владою. На їх думку, насправді представники будівельного лобі, що «протягнули» антикризовий закон, ставили за мету зняти з будівельників відповідальність за зібрані кошти при не побудованому житлі. Як наслідок, будівельні компанії, не дивлячись на свої зобов’язання по будівництву житла, взагалі можуть не виконувати їх перед тими, в кого взяли гроші. Так, в пункті 4 статті 3 даного закону прямо сказано, що до 1 січня 2012 року фізичні і юридичні особи не можуть розірвати договори з будівельними організаціями, навіть якщо ті не виконують своїх зобов’язань. Заборона не розповсюджується лише на проекти будівництва об’єктів, строк введення в експлуатацію яких переноситься більше ніж на 18 місяців. Іншими словами, недобросовісним засновникам компаній-забудовників надається 18 місяців на виведення коштів з проекту і доведення забудовника до банкрутства.[15]
Можна навести досить багато прикладів порушення прав приватних інвесторів у будівництві.
Так, між інвесторами будинку №2 по вул. Хмельницького в м. Буча Київської області і холдинговою компанією «Київміськбуд» склалася конфліктна ситуація. Більше року минуло з дати офіційного заселення в будинок мешканців, але будинок досі не здано в експлуатацію. За їх словам, кошти на будівництво будинку зібрані в повному обсязі 18 місяців тому, але воно до сих пір не завершено. «Київміськбуд» прикривається кризою, але цей будинок ніякого відношення до кризи не має, оскільки планова здача будинку – 31 травня 2008 року. Чиновники «Київміськбуду» постійно обіцяють «все зробити через 2 тижні». Ці два тижні тривають вже рік. «Були написані томи звернень у всі інстанції, включаючи Президента України, профільні міністерства й інші контролюючі структури. Але, ситуація не змінилась», – говорять інвестори, додаючи, що на вулиці залишились 250 сімей.
Інший приклад. На початку березня 2009 року, група інвесторів багатоквартирних будинків «Троєщинські липки» у зв’язку із порушенням їх права власності розпочала безстроковий мітинг з оголошенням голодовки під стінами Секретаріату Президента.
В місті Донецьк набирає обертів чергова будівельна афера. Інвестори не можуть поділити квартири, компанія-підрядник – зникла. Люди, які інвестували в омріяні квартири, плекали надію поселитись у новій оселі ще в 2007 році. Будинок на вулиці Полоцькiй в Донецьку i досі не здали в експлуатацію, а в самій новобудові відтепер на одну квартиру претендує по чотири людини. Як виявилось, товариство із обмеженою відповідальністю “Донтехлiспром” – компанія-підрядник, яка гарантувала інвесторам дах над головою, двічі продавала одне i те саме помешкання різним людям. Таким чином, сьогодні практично всі квартири в будинку мають кількох власників. Також, як невдовзі з’ясували інвестори будинку, з’явився третій претендент на квартири – банк. Дім мали ввести в експлуатацію в II кварталі 2007 року. Інвестори подали заяву в прокуратуру про порушення кримінальної справи за фактом шахрайської схеми продажу квартир.
Потрібно констатувати, що сьогодні люди, що постраждали від дій забудовників, де-факто залишились сам на сам зі своїми проблемами. Органи державної влади, які повинні займатися захистом їх прав, частіше захищають інтереси саме забудовників, а не інвесторів.
Фактично до сьогодні залишаються не виконаними ряд заходів, спрямованих на боротьбу із цими проблемами, які пропонувались ще у 2008 році Президентом В.Ющенко[16], зокрема:
- удосконалення норм чинного законодавства, які регулюють містобудівну діяльність, зокрема, створення механізмів, за яких на аукціон або конкурс виноситься конкретний інвестиційний проект перспективної забудови, а участь у боротьбі за право бути забудовником або підрядчиком могли приймати лише ті субєкти господарювання, які мають для його реалізації відповідні фінансові, технічні і виробничі можливості;
- передбачення в законодавстві механізмів забезпечення виконання умов договору на будівництво багатоквартирного будинку шляхом застави земельної ділянки, наданої у власність або користування забудовникові, або поручительством з боку платоспроможних субєктів ринку;
- забезпечення належного моніторингу в будівельній сфері, підвищення відповідальності місцевих органів влади через обовязок вести реєстри інвестиційних договорів і угод про будівництво багатоквартирних будинків;
- введення реєстрів забудовників і реєстрів обєктів будівництва, де залучаються приватні інвестори;
- обовязковий звіт будівельних компаній та інвестиційних фондів про наявність залучених коштів фізичних осіб і хід виконання будівельно-монтажних робіт;
- проведення ретельного аналізу залучення в регіонах коштів населення для будівництва житла, виконання забудовниками (замовниками), інвестиційними фондами умов договорів;
- у разі виникнення обставин для порушення справи про банкрутство забудовника, застосування до такого субєкта господарювання виключно процедури санації боржника, зокрема, за участю інвесторів – фізичних осіб, місцевих органів влади;
- заборона реклами й оголошення про продаж квартир забудовником (замовником) до отримання дозволу на виконання будівельних робіт;
- створення належних умов для здійснення ефективного громадського контролю за забудовниками й інвестиційними фондами.
Покарання порушників права власності
Потрібно зазначити, що в Україні за останній час збільшилася кількість злочинів, які направлені проти права власності. Так, за словами першого заступника Міністра внутрішніх справ України Сергія Попкова, майже на третину збільшилася кількість зареєстрованих злочинів, зростання кримінальних проявів відбулося в усіх без винятку регіонах країни. І це відбувається через збільшення у 2, 5 рази кількості зареєстрованих крадіжок.[17]
З метою реагування на ці обставини Міністерство внутрішніх справ спільно з Генеральною прокуратурою підготували пропозиції щодо збільшення межі нанесеної шкоди, яка тягне за собою кримінальну відповідальність за викрадення чужого майна.[18] Згодом, також було уточнено норму про притягнення до кримінальної відповідальності за крадіжку майна незалежно від розміру викраденого у випадку, якщо таке викрадення відбувалось у суспільно-небезпечний спосіб.[19]
Слід зауважити, що в червні 2009 року Верховна Рада понизила мінімальну вартість майна, за крадіжку якого настає кримінальна відповідальність, з 907 гривень 50 копійок до 60 гривень 50 копійок.
Верховна Рада України встановила, що крадіжка майна вважається дрібною, якщо вартість такого майна не перевищує 0, 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (60 гривень 50 копійок), за таку крадіжку передбачена адміністративна відповідальність, а за крадіжку майна, вартість якого перевищує зазначену суму, настає кримінальна відповідальність.
Таким чином, з однієї сторони кваліфікація крадіжки як кримінального злочину тягне за собою накладення величезних штрафів на осіб, які його вчинили. Ці люди скоріше за все так і не зможуть їх сплатити, бо особа найчастіше краде тому, що в неї немає грошей, а отже, її посадять до в’язниці. І державі необхідно буде витрачати значну кількість державних коштів на утримання особи, яка вкрала, приміром, 100 грн., а також утримання самих в’язниць, оскільки вони будуть переповненні такими правопорушниками. Це може покращити статистику щодо розкриття дрібних крадіжок, але не зможе значно змінити ситуацію.
Водночас з іншої сторони значне підвищення межі настання кримінальної відповідальності за викрадення чужого майна може призвести до подальшого збільшення кількості дрібних злочинів, які посягають на право власності, оскільки адміністративна відповідальність не зупиняє порушників. А це, в свою чергу, призведе до значного ослаблення гарантій прав власників.
Відповідно до міжнародних стандартів кожен злочининець має отримати пропорційне покарання. Зазвичай в демократичних країнах кримінальні злочини поділяються на дві, а то і на три групи за ступенем суспільної небезпеки. У нас в законодавстві вживається таке поняття, як адміністративне правопорушення. Насправді такого поняття в демократичних країнах немає. Є поняття «кримінальний проступок». Уведення кримінального проступку і відділення його від кримінального злочину є однім з елеменнтів реформи кримінальної юстиції. Тоді, звичайно, дрібна крадіжка стає кримінальним проступком. Але є дуже велика різниця для особи, яку засуджують. Відповідальність за кимінальний проступок не передбачає позбавлення волі. В нашій же системі існує тільки адміністративне правопорушення і злочин. І якщо перше не зупиняє правопорушників, то злочин, як надзвичайно суспільно небезпечне діяння передбачає або дуже великі штрафи, або позбавлення волі.
Як свідчить світовий досвід, для зменшення кількості дрібних крадіжок більш ефективним засобом є збільшення розміру заробітної плати і пенсій, зменшення безробіття, а не введення підвищеної юридичної відповідальності.
3 Діяльність органів влади щодо обмеження права власності
Викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб
Актуальною щодо обмеження права власності залишається проблема викупу земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб. Особливо гостро вона постала у зв’язку із прийняттям 17 листопада 2009 року Верховною Радою Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності».
Автором цієї законодавчої ініціативи була колишній прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Загалом слід визнати необхідність законодавчого визначення правових, організаційних та фінансових засад регулювання цих відносин. Документ потрапив у парламент ще 30 січня 2009 року, прийнятий за основу у парламенті 18 березня, а прийнятий у цілому – 25 червня. Проте закладена у даний Закон не забезпечує здійснення конституційного принципу непорушності права приватної власності.Тому 24 липня Президент запропонував відхилити законопроект як такий, що «не забезпечує під час вирішення порушених у ньому питань реального захисту прав приватного власника, додержання конституційних гарантій права приватної власності». Однак, 17 листопада президентське вето було подолано з другої спроби 326 голосами депутатів.
Українська Гельсінська спілка з прав людини виступала проти прийняття цього закону у тому вигляді, в якому він є на сьогоднішній день. Безумовно, суспільні потреби мають домінувати над потребами індивідуума, зокрема, і в земельній сфері. Але щодо цього закону складається враження, що він закріплює не домінування суспільної потреби над приваними інтересами, а скоріше домінування приватного інтересу над чиїмось правом власності.
Закон визначає суспільну необхідність як таку, що «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади. Виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені…». А суспільна потреба – це «обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади потреба у земельних ділянках, у тому числі тих, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, викуп яких здійснюється в порядку, встановленому законом».
Різниця полягає в тому, що в разі суспільної необхідності ваше майно може бути вилучене у примусовому порядку через відповідне рішення суду, про що також ідеться в законі. А суспільна потреба передбачає згоду власника на викуп його майна.
Суспільну потребу закон розглядає як потребу в земельній ділянці під будівництво доріг, нафтогазопроводів, ліній електропередач, транспортних споруд, міських парків, дитсадків, спортивних майданчиків, стадіонів тощо. Цей перелік не містить конкретної кількості видів об’єктів, під які може бути відчужена земля.
Перелік об’єктів, що становлять суспільну необхідність, значною мірою дублює попередній. Зокрема, йдеться про: об’єкти національної безпеки і оборони; лінійні об’єкти, об’єкти транспортної і енергетичної інфраструктури та об’єкти, необхідні для їх експлуатації; об’єкти, пов’язані з видобутком корисних копалин загальнодержавного значення; об’єкти природно-заповідного фонду; кладовища.
А тепер змоделюємо таку ситуацію. Скажімо, маємо земельну ділянку у сільській місцевості з вигідним розташуванням поблизу автотраси або де-небудь у мальовничому місці. І в когось, хто має гроші та вплив (юридичної чи фізичної особи), виникла ідея цю ділянку привласнити. Для цього зовсім не потрібно домовлятися з власником про продаж землі за ринковою ціною (та й не факт, що власник погодиться продати із суто суб’єктивних міркувань). Наступним кроком впливового рейдера буде візит у сільську раду, де за певну мотивацію депутати поставлять питання про суспільну необхідність розмістити на вашій землі об’єкт, наприклад, природно-заповідного фонду. Можна не сумніватися, що рішення буде прийнято. Наступний крок – вам запропонують віддати землю по-доброму за ціну, яку буде визначено експертом, призначеним тією ж таки сільською радою. Якщо ви опиратиметеся, у справу вступає суд, який приймає рішення про примусове вилучення земельної ділянки, а також встановлює розмір грошової чи майнової компенсації за відчужене майно. І навряд чи вона буде ринковою. До речі, про ринкові засади у питанні компенсації за втрачене майно в законі взагалі не йдеться.
Після цього місцева влада стає власником вищезгаданої землі. А далі ніщо не заважає змінити цільове призначення земельної ділянки, скажімо, на використання з метою забудови і передачу її в потрібні руки.
До того ж закон чітко не розмежовує суспільну необхідність і потребу. Скажімо, якщо влада не домовилася з власником про викупну ціну нерухомості, яка вилучається під суспільну потребу, то, з одного боку, закон каже, що нерухомість лишається у власника, а з іншого – дає право органу влади доводити в суді, що є суспільна необхідність у зазначеному об’єкті нерухомості, а далі йде примусовий викуп.
Усе наведене також дає підстави для висновку про можливість використання запроваджуваної під приводом викупу (примусового відчуження) для суспільних потреб (у звязку з суспільною необхідністю) схеми відчуження від приватного власника найбільш привабливих земельних ділянок, іншого нерухомого майна з метою подальшої передачі такого майна іншим особам, створення підґрунтя для зловживань при вирішенні питань викупу (примусового відчуження) земельних ділянок у приватного власника.
Звісно, зображена схема є досить умовною, і реальні способи відчуження за безцінь будуть набагато винахідливішими. Як аргумент можна навести той факт, що, попри пряму й вичерпну заборону ринкового обігу землі сільськогосподарського призначення, нею давно вже торгують на тіньовому ринку.
Зазначений закон дає досить широкі повноваження як суду (адміністративній гілці судової влади) у питанні перерозподілу права власності на земельну ділянку, визначення її вартості, так і муніципалітетам у питанні ініціювання примусового відчуження майна.
Очевидним є те, що закон сирий, і двозначність його термінології і положень відкриває широкі можливості для різноманітних юридичних маневрів та неоднозначних прочитань. І навряд чи цього не помітили розробники закону та понад три сотні нардепів, які голосували за подолання вето.[20]
Про істотні проблеми цього закону зазначають і у Міністерстві юстиції України. Так, заступник міністра юстиції Валерія Лутковська наприкінці 2009 року заявила про те, що Закон про примусове відчуження землі для суспільних потреб необхідно направити в Конституційний суд України через наявність в ньому спірних моментів. "Я думаю, що все ж таки буде звернення до Конституційного суду... Я погоджуюсь з тим, що визначення "суспільна необхідність" немає в законодавстві на сьогодні", – зазначила В.Лутковська. Також вона додала: "Закон буде мертвим до того часу, поки в законодавстві не зявиться розяснення, що це таке. Це розяснення має бути дуже чітким, щоб не порушувались права людини".[21] Це ж відзначають практикуючі адвокати, зазначаючи, що цей закон може стати суттєвою загрозою забезпечення права власності в Україні.[22]
Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення
За 2009-2010 рр. держава так і не спромоглася прийняти необхідні закони про державний кадастр, про ринок землі, про управління землями державної власності, про національну інфраструктуру геопросторових даних та інші. Тих законодавчих актів, які є надзвичайно важливими для реалізації власниками свого права власності на земельні ділянки.
Натомість 19 січня 2010 року Верховна Рада України в черговий раз продовжила мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. На цей раз мораторій продовжили до 1 січня 2012 року, подолавши вето Президента України Віктора Ющенка. Крім того, у листопаді 2009 Верховна Рада України відмовилася прийняти допрацьований законопроект «Про державний земельний кадастр» з пропозиціями Президента України.
Незважаючи на запевнення нинішнього Президента України Януковича В.Ф.[23], а також його команди[24] у прагненні якнайшвидшого створення прозорого ринку землі необхідні закони до сьогодні також не прийняті. Хоча в програмі економічних реформ, представленій Януковичем у червні 2010 року, передбачалося введення вільного ринку земель сільськогосподарського призначення до кінця 2012 року.
І хоча певні кроки в цій сфері робляться (ведеться обговорення необхідних законопроектів на рівні міністерств, розроблюються проекти і програми реформ у цій сфері)[25], але вони наразі не змінили ситуацію на краще.
Неповернення депозитів
Як відомо, постанова правління Національного банку України «Про додаткові заходи щодо діяльності банків» від 11.10.2008 № 319 заборонила дострокове розірвання депозитних угод і дострокове повернення депозитів, що викликало масове обурення громадян, оскільки зазначена постанова суперечила здоровому глузду та нормам Цивільного кодексу України. Зокрема порушувала право особи отримати свій вклад з банку на першу вимогу, яке є непорушним і закріплене в ч. 2 ст. 1060 вищезазначеного Кодексу.
Потерпаючи від критики, Національний банк України невдовзі видав постанову «Про окремі питання діяльності банків» від 04.12.2008 р. № 413, яка повністю скасувала постанову № 319. Здавалося, нарешті можна було повернути з банків свій депозит. Але радість виявилася передчасною, адже і нова постанова містила заборону щодо дострокового розірвання депозитних договорів і видачі депозитів, про що свідчило посилання, викладене в абзаці 5 п. 2 зазначеного документа: «…Уживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення позитивної динаміки зростання обсягів депозитів (передусім у національній валюті України) з метою недопущення дострокового повернення коштів, розміщених вкладниками».
Таким чином, Національний банк України переклав всю відповідальність за неповернення депозитів на банки, зазначивши у п. 5 постанови № 413, що дирекція банківського регулювання і нагляду Національного Банку України повинна встановити контроль за виконанням банками вимог п. 2 цього документа і в разі потреби вжити заходів до банків-порушників.
Українська Гельсінська спілка з прав людини в цей період вела цілу низку справ, щодо захисту прав власників на повернення їх депозитного вкладу. І в багатьох із них було досягнуто позитивного для заявника результату. Зокрема, у справі громадянки Б., в якій заявниці не було повернуто депозитний вклад із комерційного банку ВАТ «Укргазбанк». Банк у цій справі відмовився від розірвання договору та повернення суми вкладу та процентів за вкладом, надіславши 12 грудня 2008 року письмову відповідь, у якій обґрунтовував відмову Постановою Національного банку України №413 від 04.12.2008 року „Про окремі питання діяльності банків”, а також листом Національного банку України № 22-310/946-17250 від 06.12.2008 року. З чим заявниця не погодилась і звернулась з позовом до суду щодо захисту її права власності. І за сприяння Української Гельсінської спілки з прав людини[26] їй було повернуто сам депозитний вклад, а також відсотки по ньому. Але, на жаль, не вдалося в ході цієї справи визнати незаконними положення Постанови Національного банку України, які надавали банкам можливість не видавати депозити.
Проте вже невдовзі у зв’язку із «закріпленням окремих позитивних тенденцій, що намітилися у відновленні довіри вкладників до банківської системи», Національний банк України постановою від 12.05.2009 р. № 282 скасував пп. 2 та 5 постанови № 413, фактично знявши мораторій на дострокову видачу депозитів та дозволивши клієнтам фінансових установ вимагати повернення депозитів незалежно від настання строку його повернення.
Водночас залишилась проблема із видачею депозитів в банках, у яких запроваджена тимчасова адміністрація. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі істотної загрози платоспроможності банку Національний банк України має право призначити тимчасову адміністрацію, що є складовою запровадження режиму мораторію на задоволення вимог кредиторів (вкладників). Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів про особливості проведення заходів щодо фінансового оздоровлення банків» № 1617-VI зменшив термін цього мораторію з шести до трьох місяців, але дозволив регулятору продовжувати його дію до півроку в банках, де тимчасова адміністрація працювала на момент ухвалення згаданого Закону.
Починаючи із січня 2009 року, Національний банк України вводив у ряді великих банків тимчасову адміністрацію («Надра», «Укрпромбанк», «Родовід», «Володимирський», «Діалог-банк», «Імпромбанк» й інших.). За перший квартал 2009 року тисячі вкладників не змогли повернути свої депозитні внески, хоча термін дії договорів закінчився. Як правило, службовці банківських установ пояснювали, що тимчасовим адміністратором введений мораторій на повернення депозитних внесків, тобто введено відстрочення платежів за борговими зобовязаннями банку перед вкладниками.
Потрібно зазначити, що введення тимчасовою адміністрацією режиму мораторію на задоволення вимог кредиторів (вкладників) не надає право банку не виплачувати депозитів.
Національний банк України у своєму листі № 44-020/1357-2796 від 24.02.2009 року наголосив на тому, що статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначено, що мораторій – зупинення виконання банком майнових зобовязань і зобовязань щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобовязань та зобовязань щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.
Згідно із статтею 85 вищеназваного Закону мораторій не поширюється на обслуговування поточних операцій, здійснюваних тимчасовим адміністратором, на вимоги щодо виплати заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоровю та життю громадян, авторської винагороди, а також на задоволення вимог кредиторів, що виникли у звязку із зобовязаннями банку під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Окремо звертаємо увагу, що цією статтею Закону прямо зазначено, що дія мораторію не поширюється на вимоги щодо виплати заробітної плати. При цьому не конкретизується ані час настання вимоги щодо цих виплат, ані особа кредитора.
Враховуючи вищевикладене, Національний банк України зазначив, що вимоги за депозитними договорами, строк виконання за якими настав після введення тимчасової адміністрації, не підпадають під дію мораторію і мають бути задоволені банками у встановлені договорами строки. Водночас звернув увагу на те, що незадоволення банками вимог, строк виконання за якими настав після введення тимчасової адміністрації, може бути викликано лише недостатністю коштів на кореспондентському рахунку банку. При цьому всі заяви щодо повернення депозитів, строк виконання яких настав після введення тимчасової адміністрації, мають бути взяті на облік і задовольнятись за наявності коштів у порядку черговості.
Потрібно зазначити, що до сьогодні деякі із проблемних банків не видають депозити, строк по яких закінчився, інші виплачують депозити із встановленням лімітів зняття грошових засобів, переводять депозит на картковий рахунок, пояснюючи це недостатністю коштів, і фактично таким способом продовжують користування чужою власністю.[27]
Рекомендації
1) Створити прозору й ефективно працюючу систему державної реєстрації прав на нерухоме майно.
2) Удосконалити захист прав власників земельних ділянок, створити механізми протидії силовому захопленню цих земель, прийняти законодавчі акти, які б урегулювали основні аспекти функціонування ринку землі.
3) Здійснити реформування виконавчої служби з метою неухильного виконання нею своїх функцій, у тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів, а також припинити дію мораторіїв щодо примусового продажу майна державних підприємств. А також здійснити інші заходи з метою виконання «пілотного рішення» прийнятого Європейським судом з прав людини у справі Юрій Миколайович Іванов проти України.
4) Сприяти прозорості здійснення будівництва житла, а також забезпечити дотримання прав інвесторів у цій сфері.
5) Удосконалити правове регулювання проведення приватизаційних процесів, а також діяльності акціонерних товариств, з метою недопущення здійснення протиправного захоплення підприємств і організацій в Україні, а також виникнення корпоративних конфліктів в процесі приватизації і післяприватизаційної діяльності.
6) Здійснити врегулювання проблеми вилучення земель і житла з мотивів суспільної необхідності в чіткій відповідності до Конституції і взятих Україною на себе міжнародних зобовязань.
7) Забезпечити існування ефективного механізму захисту прав власників у «проблемних» банках, в яких введена тимчасова адміністрація.
[1] Підготовлений М.Щербатюком, УГСПЛ
[2] Операція "Формалізація" В.Цушко // Інтернет-видання «Українська правда» http://pravda.com.ua/articles/2010/03/30/4898698/
[3] Маю право К.Кравчук Український діловий тижневик "Контракти" /№ 17 вiд 06-05-2010 http://kontrakty.com.ua/show/ukr/article/12310/17201012310.html
[4] Там же
[5] Глобальний огляд конкурентоспроможності» (Global Competitiveness Report) за 2010-2011 рр http://weforum.org/documents/GCR10/index.html
[6] Актуальні питання імплементації Закону України «Про акціонерні товариства» в контексті протидії рейдерській активності http://justinian.com.ua/article.php?id=3285
[7] Актуальні питання імплементації Закону України «Про акціонерні товариства» в контексті протидії рейдерській активності http://justinian.com.ua/article.php?id=3285
[8] ArcelorMіttal: "Ситуація довкола підприємства у Кривому Розі - поганий сигнал усім інвесторам" http://dw-world.de/dw/article/0, , 6078690, 00.html
[9] Іллічівський порт проти «Укртрансконтейнера»: втрат зазнає держава // Дзеркало тижня № 36 (816) 2 — 8 жовтня 2010 http://dt.ua/2000/2245/70490/
[10] Партнерство за примусом. Попри рішення Вищого госпсуду партнер тримає під арештом майно зразково-показового стивідора України // Дзеркало тижня № 36 (816) 2 — 8 жовтня 2010 http://dt.ua/2000/2245/70501/
[11] «Київміськбуд»: усе вкрали до (для) нас // Дзеркало тижня № 36 (816) 2 — 8 жовтня 2010 http://dt.ua/2000/2060/70492/
[12]Жертвам порушень прав людини Україна вже заборгувала 130 мільярдів http://hreuc.com/ukr/news/news_349.html
[13] Довідкова інформація Головного управління праці та соціального захисту населення Тернопільської обласної державної адміністрації http://sobes-ter.gov.ua/?cat=help&id=99
[14] Жертвам порушень прав людини Україна вже заборгувала 130 мільярдів http://hreuc.com/ukr/news/news_349.html
[15] Позиція Асоціації щодо стану захисту прав інвесторів в житлове будівництво України http://investhelp.com.ua/poziciya-asociaci%D1%97-shhodo-stanu-zaxistu-prav-investoriv-v-zhitlove-budivnictvo-ukra%D1%97ni/
[16]„Ющенко спантеличив Тимошенко будівельними аферами” // Інтернет-видання „Главред”, http://ua.glavred.info/archive/2008/03/03/131529-6.html
[17]МВС: Підбито підсумки роботи органів внутрішніх справ за перше півріччя. http://kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=243524810&cat_id=35884
[18] Там же
[19] У Медведько заявили, что СМИ не правильно истолковали позицию по мелким кражам http://news.liga.net/news/N1020596.html
[20] «Суспільна необхідність» легко позбавить будь-кого його приватної власності // Дзеркало тижня № 48 (776) 12 — 18 грудня 2009 http://dt.ua/2000/2675/68014/
[21] Закон про примусове відчуження землі для суспільних потреб буде оскаржено в КСУ, - Мінюст. http://rbc.ua/ukr/newsline/show/zakon_o_prinuditelnom_otchuzhdenii_zemli_dlya_obshchestvennyh_potrebnostey_budet_obzhalovan_v_ksu_minyust_03122009
[22] Землю можуть відібрати !? #more-1022
[23] Закон про ринок землі готують до осені http://epravda.com.ua/news/2010/06/25/239756/
[24] Акімова за дострокове скасування мораторію на продаж земель сільгосппризначення http://ukranews.com/uk/news/economics/2010/07/23/23386
[25] Держкомзем: До кінця року необхідно прийняти пять законів про ринок землі http://news.bigmir.net/business/313388/
[26]Справа підтримувалася Фондом стратегічних справ УГСПЛ
[27] "Хворі банки" де не дають депозитів і блокують картки http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2010/04/30/195483