Братська могила біля Храму Андрія Первозданного у Бучі стала останнім притулком українців, які постраждали внаслідок російської агресії. Нині на території храму розташована інсталяція з іменами близько 500 невинно вбитих. Як подолати розбрат та ненависть і чи можливо їх подолати? Розмовляємо з настоятелем храму — протоієреєм Андрієм Галавіним.

Ірина Марченко — медичний працівник. Наслідки російської окупації не пройшли для неї безслідно. Вона зізнається, що досі відчуває страх, боїться гучних звуків, не може слухати музику у навушниках, бо їй важливо чути, що відбувається довкола. Жінка нарікає, що ніхто не поспішає відновлювати будинки у селі. Там, де розбито, воно так і стоїть розбите.

Письменник, музикант, режисер і волонтер Руслан Горовий — про війну, росіян і допомогу українцям, які постраждали від повномасштабного вторгнення РФ.

Валентина Вдовенко жителька с. Королівка на Київщині. Вона мріяла про спокійне життя на пенсії: вирощувати квіти, відпочивати. На початку березня жінка з родиною опинилася в епіцентрі бойових дій і була змушена евакуюватись. Коли повернулася, ані її будинку, ані її ферми вже не було.

Ганна — мешканка села на Херсонщині, яке пережило російську окупацію та майже повне знищення. За даними старости села, 80% центральної частини населеного пункту розбито чи знищено. Жінка розповідає, що росіяни розбомбили її сарай і гордо відзвітували, що підірвали склад боєприпасів.

“Я раніше чула вислів ‘кров холоне у жилах’, а тепер я на собі відчула, що це означає”, — так жителька села Стоянка Тетяна Василенко згадує перші дні повномасштабної війни. Жінка не змогла евакуюватися і майже місяць провела у заблокованому російськими військами селі.

Максим Клименко житель села Велика Димерка на Київщині. Коли населений пункт окупували, чоловік потрапив під обстріл. Дві кулі влучили у плече, одна — у голову. Росіянин під’їхав на легковику, витяг автомат через вікно і почав стріляти, а потім переслідував автомобіль та намагався скинути з дороги.

Олена Міщенко — жителька села Королівка на Київщині. Жінка пережила і бомбардування, і обстріли, і вбивства близьких людей. Росіяни вщент знищили будинок пані Олени, а на подвір’ї довелося ховати вбитих людей.

Жителька Бучі Ірина Солова разом із чоловіком та онуками ховалась у лазні від російських бомбардувань. Її чоловік побачив, як щось горить на вулиці, і вирішив вийти, щоб допомогти людям. Як і багатьох мирних жителів міста, беззбройного пенсіонера було вбито російськими солдатами ні за що.

Про звірства російських військових у Бучі навіть згодом неможливо говорити без сліз. Дмитро Гапченко, керуючий справами Бучанської міської раді, залишався у місті весь час окупації. В інтерв’ю ХПГ він ділиться спогадами та розповідає про те, що вже зроблено, щоб повернути мешканцям міста хоч трохи миру та впевненості у завтрашньому дні.

Під обстрілами і в окупації, коли не було ані світла, ані зв’язку, медсестра Наталя Глуходід не залишила своїх пацієнтів в Осколі під Ізюмом. Лікарню захопили росіяни, але жінка не пішла на співпрацю з ворогом. Але й присязі Гіппократа не зрадила.

Віктор Нестерчук їхав велосипедом до Ворзельського пологового будинку за сумішшю для шестимісячної дитини, коли росіяни розстріляли його. Він пролежав зі жгутом три дні, бо росіяни взагалі не давали вивозити жодних поранених до Бучанської лікарні. Попри ампутацію ноги, Віктор вважає, що йому пощастило порівняно з іншими жертвами безжальної російської агресії проти цивільних.

Ростислав Пашинський та його попутник потрапили в полон, коли намагалися самостійно евакуюватись із Бучі. Хлопців били, погрожували відрізати вуха та пальці. Щоб змусити Максима зізнатися, що він — навідник, росіяни імітували розстріл його попутника. Скільки страху довелося пережити двом мирним мешканцям і чим закінчилася ця історія — у нашому репортажі.

До початку російського вторгнення, Олена мешкала у Слов’янську з двома дітьми та чоловіком, що має інвалідність. У квітні, коли бої точилися за 15 кілометрів від міста, вони всі евакуювалися на Львівщину. Після півтора року переселенського життя в Україні, родина вирішила влаштовувати свою долю за кордоном.

Син Віктора Петровича добровільно пішов у Національну Гвардію та був поранений під Бахмутом. Пан Віктор теж хотів захищати батьківщину, але його не взяли за віком. Тоді чоловік вирішив допомагати у міру своїх можливостей: готував коктейлі Молотова, в’язав маскувальні сітки.

Село Грушуваха розташоване на правому березі каналу Дніпро-Донбас, в Ізюмському районі на Харківщині. Окупанти сюди не зайшли, але були зовсім поряд, на іншому боці каналу: протягом восьми місяців село перебувало на лінії фронту.

Юрій Григорович із Вишгорода був свідком влучання ракети у власний будинок. Його жінка отримала серйозні поранення, перенесла кілька операцій та майже втратила зір. Якщо жінка не зможе сама себе обслуговувати, йому доведеться розривати трудовий договір із заводом. Але попри все пан Юрій не втрачає надії.

Ірина Соколова з дочкою евакуювалися з Маріуполя через Бердянськ. Їм довелося пішки йти до околиці, бо росіяни припинили пропускати автобуси до міста. На російських блокпостах прискіпливо перевіряли всіх: роздягали, дивилися шию, плечі, тату.

Вона була свідком руйнування Маріуполя, бачила вбитих снайпером сусідів, чула крики людей, що згоріли в будинках. Після поранення Галина Євгенівна принципово не захотіла отримувати допомогу від окупантів. Її рана загоїлася, але туга за домом не відпускає жінку, яка покинула рідне місто.

Валентина Михайлівна мешкала з чоловіком, донькою та трьома онуками неподалік славнозвісної Чорнобаївки. Разом вони пережили окупацію, підрив Каховської дамби та святкували звільнення Херсона.