Громадський комітет захисту від політичних переслідувань в Україні. Документ № 3. Переслідування членів колишнього уряду за управлінські рішення
Можна було б вітати декларації влади щодо потреби боротися з корупцією, зловживаннями та безкарністю серед державних чиновників. Проте обвинувачення, висунуті проти представників опозиційних політичних сил Юлії Тимошенко, Юрія Луценка, Євгена Корнійчука, Богдана Данилишина, Валерія Іващенка, Ігоря Діденка, Анатолія Макаренка є, як мінімум, сумнівними. Досі незрозуміло, які саме кримінально карані діяння вони вчинили. При цьому навіть не йдеться, що внаслідок своїх дій вони отримали особисту користь. Водночас і передусім не йдеться про системну боротьбу з корупцією, і за аналогічних обставин кримінальні справи щодо представників чинної влади не порушуються, хоча іноді вони допускаються точнісінько таких самих дій, як і обвинувачені.
Загалом застосування кримінальних переслідувань за управлінські рішення під виглядом боротьби з корупцією означає руйнування системи державного управління. Політичні помилки попередників, якщо вони трапилися, нова влада повинна виправляти політичними методами, а не через кримінальний кодекс. За вкоріненої культури ручного керування та зневаги до закону, притаманної державній владі протягом усіх 20 років незалежності, вибіркове кримінальне переслідування за управлінські рішення виключно представників опозиції є фактично використанням кримінального судочинства в політичних цілях. Це, по суті, є хибним розумінням концепції «зловживання владою». Така практика суперечить демократичним цінностям, заснованим на рівності всіх перед законом, та руйнує підвалини кримінального судочинства. Відсутність незалежності судової влади та, відповідно, численні порушення стандартів справедливого судового розгляду, у тому числі фальсифікація обвинувачень, ігнорування принципу рівності сторін у процесі, необґрунтовано жорстокі запобіжні заходи та брутальні порушення права на свободу й права на захист, підкреслюють політичну мотивацію влади в судочинстві.
Відсутність жодної законної підстави для позбавлення свободи Юрія Луценка, недолуга мотивація обвинувачення, повторена судом, що він, мовляв, не визнає себе винним і публікує статті в пресі про свою справу, свідчать про відверту необ’єктивність і важке захворювання нашого правосуддя. Такою ж ознакою важкої хвороби було безпідставне позбавлення волі Євгена Корнійчука в день народження його дитини, утримання під вартою Валерія Іващенка, який вочевидь потребує обстеження та медичної допомоги, тощо. Ці справи, до яких прикута увага громадськості та медіа, розкривають характерні порушення прав людини, які щороку мають місце в сотнях тисяч кримінальних справ пересічних громадян.
Українська держава демонструє повну невідповідність нормам цивілізованої правової держави з демократичною політичною культурою. Держава, яка є членом Ради Європи і учасником багатьох міжнародних угод з прав людини, просто не повинна поводитись таким чином.
Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і українців, і західних країн, став арешт Юлії Тимошенко 5 серпня – за порушення порядку під час провадження справи і образу свідків, та ще й із безглуздим твердженням і судді, і прокурора, що постанова про арешт оскарженню не підлягає. Але ж хто несе відповідальність за ненормальне провадження справи? Хіба не суд, який не дає захисникам ознайомитися з матеріалами справи, нехтуючи правом на захист і порушуючи тим самим принцип змагальності?
Це дикунське рішення викликало хвилю обурення і в Україні, і в світі, та викликало масові вимоги негайного звільнення Юлії Тимошенко. Чи здатна наша держава виправляти свої помилки, чи хвороба вже стала невиліковною?
Слід зауважити: діагноз «маніакально-репресивний психоз»[1] стосується не лише держави, а й суспільства. Переконання, що репресивними засобами можна подолати корупцію, що хтось обов’язково мусить сидіти, заклики більше саджати за ґрати панують не лише серед значної частини суспільства, а й серед частини інтелігенції. Але ми вже це проходили: одна половина країни сиділа, друга – її охороняла, і це скінчилося повним крахом тієї країни. Невже керівництво Української держави не розуміє, що політичні переслідування ведуть до її повної ізоляції та колапсу?
Президент В. Янукович постійно твердить, що його метою є розбудова демократичної держави європейського зразка. Кращим доказом цим твердженням було би звільнення політичних в’язнів та припинення переслідування політичної опозиції під машкарою боротьби із зловживаннями та корупцією.
Члени Комітету –
Зиновій Антонюк, Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Людмила Клочко, Микола Козирєв, Ігор Коліушко, Катерина Левченко, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Олександр Павліченко, Ірина Рапп, Євген Сверстюк, Володимир Яворський
[1] Авторство терміна належить Мойсеєві Фішбейну.