MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Особливості національної ксенофобії

17.09.2011   
Володимир Батчаєв (АУМДПЛ)
Зараз існують підстави говорити про появу в Україні порівняно нових мотивів для ксенофобних настроїв – мовного й територіального, коли причиною для ворожого ставлення є не раса і національність об’єкта неприязні, а його мова спілкування або місце проживання на тій чи іншій території усередині однієї країни.

Вивчати й оцінювати те чи інше соціальне явище в умовах чинення державою негласного опору такому дослідженню завжди не просто, тим більше, коли його предметом є рівень ксенофобії та поширеності злочинів на ґрунті ненависті в країні. Як би там не було, але і сьогодні, коли з Європи, яка традиційно вважається взірцем сталої демократії, все частіше лунають вислови її лідерів про розчарування у принципах мультикультурності та пасивної толерантності, расизм й дискримінація продовжують залишатися явищами ганебними і засуджуються світовою спільнотою. Українська влада завжди опікувалась власним іміджем, принаймні у декларуванні своєї відданості європейським цінностям, а тому, час від часу, уряд звітує про рішучу боротьбу з окремими випадками ксенофобії та дискримінації в Україні. Саме так – з окремими випадками, оскільки поширеність цих соціальних хвороб у нашій країні зазвичай урядовцями заперечується.

Всупереч існуючій офіційній позиції правозахисні організації та об’єднання національних меншин вказують на протилежне і б’ють на сполох, стверджуючи – настрої «нетерпимості до іншого» в українському суспільстві з року в рік зростають, і їх прояви вже набули в Україні масштабного й системного характеру.

Втім, подібні кардинальні відхилення в оцінюванні однієї соціальної проблеми з боку влади і суспільства для сучасної України справа вже звична: влада традиційно бачить те, що хоче бачити, суспільство – те, що є насправді. Це визначає й різний підхід до способів вивчення та аналізу динаміки ксенофобних процесів в Україні.

Уряд у своїх висновках опирається виключно на заспокійливі дані правоохоронних органів, які, в свою чергу, розуміють, чого чекає від них влада і слухняно дають саме ту статистику, яка є затребуваною на цей час. Подібне маніпулювання цифрами – справа не важка, оскільки статистика правоохоронців зводиться виключно до підраховування кількості резонансних нападів на іноземців та кількості кримінальних справ, порушених за профільною статтею 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань).

Здавалось би, дійсно – з 2009 року кількість офіційно зафіксованих випадків вчинення насильницьких дій стосовно іноземних громадян в Україні зменшується, а кількість порушених прокуратурою й розглянутих судами справ за статтею 161 КК України залишається незначною. Проте, подібну статистику правоохоронців навряд чи доречно вважати об’єктивним критерієм для оцінки загальної ситуації в державі.

По-перше, в Україні жертвами «злочинів ненависті» є не тільки іноземці і, навіть, не тільки особи з неєвропейською зовнішністю. Як не парадоксально, але об’єктами переслідування в нашій державі доволі часто стають її громадяни, в тому числі й українці за національністю. Такі факти, як правило, залишаються поза увагою правоохоронців і не фіксуються, як порушення законодавства з мотивів ненависті. По-друге, правоохоронні структури чомусь вважають покажчиком етнічної напруженості виключно кількість випадків чинення фізичної розправи над «чужими», не враховуючи і не надаючи відповідної оцінки іншим складовим агресивної ксенофобії – фактам наруги на могилами та релігійними спорудами, розв’язаній в Україні «війні пам’ятників», цілеспрямованому пошкодженню майна представників певних груп тощо.

У корені невірною є і практика визнання правоохоронними органами кількості справ, заведених за статтею 161 КК, як індикатора рівня поширення ксенофобії в державі. Вказану статтю фахівці, з певною долею іронії, називають «статтею-привидом», оскільки у Кримінальному кодексі вона є, але її практичне застосування настільки скромне, що, взагалі, виникають сумніви у доцільності існування такої статті, принаймні, у тому вигляді, в якому вона зараз виписана.

На закиди правозахисних організацій до правоохоронних структур щодо причин практики обмеженого використання «статті-привиду», міліція традиційно відповідає: «Це компетенція прокуратури». Остання, в свою чергу, скаржиться на суди, які з неохотою кваліфікують злочин, як такий, що вчинений на ґрунті ненависті. Суди посилаються на труднощі з підтвердженням мотиву та умисності дій правопорушника. У певній мірі все це вірно і можна погодитися – «антидискримінаційна» стаття 161 КК України, у силу своєї розмитої диспозиції та специфіки застосування, просто не в силах забезпечити абсолютний захист рівноправності громадян. Але це навряд чи може виправдати пасивну позицію правоохоронної системи, яка не використовує інші можливі важелі впливу на ситуацію – наприклад, статтю 67 Кримінального кодексу, яка кваліфікує вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, як обставину, що обтяжує покарання. Застосування вимог статті 67 КК України не потребує передачі кримінальної справи із міліції до прокуратури і, при очевидності мотивів ворожнечі, дає можливість слідчому додатково кваліфікувати будь-яке злочинне діяння, передбачене Кримінальним кодексом – від хуліганства й нанесення тілесних ушкоджень до знищення майна, осквернення релігійних святинь чи наруги над могилою. Однак, в органах внутрішніх справ така практика не поширена, що, з одного боку пом’якшує покарання для злочинця, з іншого – зменшує статистичні дані щодо реальної кількості злочинів на ґрунті ненависті.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок – в Україні відсутня офіційна статистика, яка дала би можливість об’єктивно оцінювати як загальний рівень ксенофобії, так і поширеність викликаних нею порушень законодавства.

На відміну від правоохоронних структур, неурядові організації мають інші критерії й методи дослідження проблеми і, в умовах існуючого дефіциту необхідної інформації, оцінюють ситуацію шляхом вивчення громадської думки, враховуючи результати опитування жителів України і представників «стигматичних» груп та здійснюючи моніторинг ЗМІ. Безперечно, що такий спосіб, у поєднанні з одночасним аналізом цифр офіційної статистики, дає можливість більш об’єктивно й розгорнуто судити про стан ксенофобії в країні. Крім цього, на відміну від правоохоронних органів, неурядові організації при оцінюванні керуються нормами міжнародного права з більш широким трактуванням понять «ксенофобія», «дискримінація» тощо.

Об’єднання зусиль державних структур і неурядових організацій у дослідженні цих соціальних проблем, без сумніву, сприяло би і їх вирішенню, але влада не вважає доцільним налагодження подібної співпраці, вірогідно, через відсутність мотивації у з’ясуванні реального стану справ та певну специфіку вітчизняної політики.

До чого тут політика? На думку автора, саме амбіційність і зосередженість на власних інтересах українських політиків, відверта політизованість уряду та його спроби сховатися від неприємного, але цілком очевидного загострення соціальної хвороби під назвою «ксенофобія» у благополучну статистику правоохоронних органів, призвели до феномену виникнення специфічних, притаманних саме для нашої країни, проявів нетерпимості та скоєння злочинів ненависті з «українським колоритом». І такі злочини, як правило, або залишаються поза увагою правоохоронних органів або, через недосконалість законодавства, не можуть кваліфікуватись як «злочини ворожнечі», незважаючи на те, що такими являються.

Через відверто непродумані, але, у певній мірі, показово-радикальні дії обох останніх президентів та їх команд, в Україні спостерігається активне формування двох аутентичних соціумів – україномовного Заходу та російськомовного Сходу й Півдня, представники яких, маючи одне громадянство і проживаючи в одній країні, по суті існують у своїх відокремлених групах, з власною ідеологію, сповідуванням несхожих духовних та культурних цінностей, з різною інтерпретацією історії України та поглядами на її майбутнє, жорсткою конкуренцією у спробах впливати на внутрішню й зовнішню політику в державі тощо.

Подібна неоднаковість світосприйняття завжди була сприятливою основою для зростання рівня ксенофобії, але в Україні, на відміну від багатьох інших країн, існуюча поляризація суспільства виникла не внаслідок міграційних процесів чи особливостей релігійних взаємовідносин, а була фактично нав’язана політиками у процесі боротьби за владу. Закономірно, що кожний із вищевказаних соціумів має свої ідеологічні канони та їх активних і радикально налаштованих прихильників, які заперечують можливість досягнення компромісу, співіснування життєвих цінностей і неприховано вороже ставляться один до одного, іноді вдаючись до агресивних дій. Активне нав’язування своїх ідей пропагандистами обох таборів та неприхована й не менш активна підтримка їх дій політиками й урядовцями, які використовують суперечності, що виникли, для зміцнення свого впливу на той чи інший регіон країни, поступово призвели до швидкого поширення настроїв зневаги й ворожнечі жителів одних областей України щодо інших. Протистояння політиків і лідерів було перенесено на все українське суспільство і перемістилося з площини боротьби ідеологій на побутовий рівень. Розподіл країни на Захід і Схід з поняття географічного перетворилося на поняття соціальне, яке більш точніше характеризує термін «навмисний розкол».

Прикладів існування такої ксенофобії доволі багато, наведемо лише окремі з них.

Депутат Львівської міської ради Юрій Михальчишин, у публічному виступі перед мешканцями Львова, висловив своє обурення й незгоду з діями провладної політичної сили, при цьому акцентуючи увагу на містах – символах східних і центральних територій України та поширюючи відверто негативне ставлення не тільки на своїх політичних опонентів, а й на всіх жителів цих регіонів. «…Набридло бути толерастами? Набридло говорити про компроміс, примирення, про Схід і Захід разом?…Наша бандерівська армія перейде Дніпро, перейде Донецьк і викине ту синьожопу банду з України… Проти Львова стоять три центри сили – це є Москва, це є Донецьк і це є Київ. Правда, Київ ними окупований, Київ здався…»

З не менш агресивними й образливими заявами, у яких чітко відслідковуються наміри принизити гідність мешканців західних областей України, виступила прихильниця протилежної політичної сили, головний лікар м. Калуш Віталіна Радецька, яка охарактеризувала галичан наступним чином: «Вы – генетически недоразвитый регион, цыгане вы немытые и нечесаные… Мне говорили, что в этом регионе была зона, теперь понятно, откуда такие гены…, вы разбиваете себе лбы, когда бьете поклоны в церкви, а ничего в душе святого у вас нет… Пишите заявления об увольнении, всех уволю, уволю за саботаж руководителей любого уровня».

Показово, що в обох випадках розмова ведеться не про окремих осіб, а про жителів певних регіонів у цілому, і саме територія проживання є мотивом для зневаги та агресії.

Про поширення в Україні подібної «територіальної ворожнечі» на побутовому рівні можуть свідчити і настрої у середовищі футбольних фанатів, які, традиційно (і не тільки в нашій країні), є певним покажчиком рівня ксенофобії серед населення. Навіть у протистояннях і «футбольних війнах» між вболівальниками різних клубів, можна спостерігати тенденцію на об’єднання за ознаками територіальності. Так, ультрас «Карпати» (Львів) та «Динамо» (Київ) спільно виступають проти іншого союзу фанатів футбольних клубів із Сходу та Півдня України – «Чорноморець» (Одеса), «Шахтар» (Донецьк), «Металіст» (Харків), а широко відоме скандування вболівальників київського «Динамо» – «Спасибо жителям Донбаса…» – має чітко виражене територіальне забарвлення з негативним ставленням саме до його мешканців.

До специфічних видів ксенофобії, притаманних сучасній України, необхідно віднести «мовну ксенофобію», викликану не стільки мовними уподобаннями жителів країни – їх схильністю до використання у побуті української або російської мови, скільки багаторічними битвами політиків за електорат, коли «мовне питання» було чи не головним гаслом у передвиборчій кампанії, підміняючи відсутність у кандидатів стабілізаційних економічних програм. У теперішній час епідемія «мовної сегрегації» українського суспільства, яка розпочалась ще при минулому уряді, продовжує набувати все більших масштабів, і розподіл України на два табори – українськомовний та російськомовний, постійно підживлюється з ініціативи політиків, які знаходять ідеологічне й культурологічне обґрунтування цьому негативному процесу. Для пересічного українця вибір української чи російської мови, як мови спілкування, поступово став не тільки показовою ознакою прихильності до тієї чи іншої політичної сили, а й своєрідним індикатором впізнання «свій–чужий» та сигналом до неприйняття або навіть агресії щодо визначеного таким чином «чужого».

Голова Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк під час спілкування з громадянами на ринку міста, прохання розмовляти на українській мові охарактеризував, як провокацію і відповів «Іди у Івано-Франківськ – там з тобою поспілкуються на рідній мові».

У Дніпропетровську був звільнений з роботи Юрій Єгоров, який працював ревізором у мережі супермаркетів. Як стверджує він сам, причина звільнення – його україномовність. «10 березня я повернувся з Києва і вийшов на роботу,  – розповідає Юрій. – Приїхав начальник, старший ревізор, і сказав, що йому поставлене завдання, щоб я не пройшов атестацію – бо на мене скаржився управляючий магазину за мою українську мову».

У місті Києві власник ресторану відмовився прийняти на роботу Олену Воронову, за твердженням жінки, через те, що вона розмовляє українською мовою.

З тієї же причини адміністрацією київського магазину “Spazio Boutique” було відмовлено у працевлаштуванні Юлії Скородом. «Я принесла резюме особисто адміністратору і воно було українською… Але, адміністратор досить грубо мені сказала: «Девушка, вы вообще на русском разговариваете?». Мене здивувало навіть не питання, це був не перший випадок, а сам тон, яким про це спитали – так зневажливо».

З аналогічною проблемою зіштовхнулась Діна Антощенко: «Я прийшла на співбесіду у магазин дитячого одягу “Lapin House”, і представник цього магазину сказала мені, що би я негайно перейшла на російську мову, якщо хочу, аби вони надалі зі мною співпрацювали, бо до їх магазину приходять дуже важливі клієнти».

У відповідь прихильники українського національного руху, під відеозапис, розгромили вітрини магазинів “Spazio Boutique” і “Lapin House” і виклали в Інтернет агітаційний ролик із закликом бойкотувати їх роботу.

Подібна відверта дискримінація щодо носіїв іншої мови та мешканців «ворожих регіонів» вже не зводиться тільки до взаємних образ, а поступово переходить у фазу активної агресії та супроводжується чиненням насильницьких дій.

9 травня у місті Севастополь було скоєно напад на помічника депутата Тернопільської обласної ради Едуарда Леонова 60-річного Анатолія Декіна. Перед цим йому зателефонував невідомий, який представився земляком із Західної України та запропонував зустрітися. Коли Анатолій Декін прийшов на заздалегідь обговорене місце зустрічі, на нього напали троє молодиків, силоміць затягнули до парку, де почали жорстоко бити, незважаючи на похилий вік та інвалідність потерпілого. В результаті Анатолій Декін із зламаними ребрами, пошкодженням ноги та чисельними гематомами потрапив у лікарню. Мотиви своїх насильницьких дій нападники пояснили жертві просто: «Севастополь – русский город. Мы всех вас истребим». У подальшому було встановлено особи двох нападників, які, за інформацією прес-медіа, являлись членами однієї з організацій проросійської спрямованості. Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок впевнений, що причиною нападу на Анатолія Декіна була його українська національність, мова та активна позиція у відстоюванні прав українців. Показово і те, що представники ВО «Свобода» висловили свою зневіру у можливостях і бажанні місцевих правоохоронців надати належну оцінку скоєному злочину, заявивши: «Звертатися до кримських правоохоронних органів давно не має сенсу, адже вони часто є механізмом репресій проти „Свободи“ у Криму. На це вказує навіть той факт, що злочинці дотепер розгулюють по вулицям Севастополя, а тому ми звертаємося до МВС та СБУ з вимогою розслідувати цей злочин та наказати винних».

Напередодні Дня незалежності у місті Харкові відбулась сутичка із застосуванням зброї травматичної дії. За повідомленням членів місцевого осередку організації «Патріот України», до їх офісу за адресою вулиця Римарська, 18 вторгнувся громадянин, який почав стріляти по них гумовими кулями. У свою чергу представники вказаної організації, обороняючись, нанесли нападнику тілесні ушкодження.

Іншу версію висловила Харківська прокуратура, яка заявила, що в офісі «Патріотів України» з використанням ріжучих предметів та молотка було скоєно напад на журналіста-позаштатника, який, з метою самозахисту, застосував пістолет травматичної дії.

В результаті інциденту були серйозно травмовані представники обох сторін, але, незважаючи на це, органами правопорядку не надані офіційні коментарі щодо причин виникнення цього резонансного протистояння із використанням зброї. Проте, такі причини встановили журналісти, які вказують, що конфлікт виник під час спілкування його учасників на одному з Інтернет-форумів, витяги з якого наведені нижче («харківський стрілець» виступає під ніком «Сармат»).

Ден: Совет кацапам, живущим в Украине и имеющим наглость обсирать культуру и язык страны, которая их приютила. Валите к себе в свой вонючий Кацапстан, вы здесь никому не нужны.

Сармат: Слышь, хохлонацистский ушлёпок, не хочешь в рыло получить со всем моим неуважением к такой укромрази как ты? Подозреваю, что ты – дитя нэзалэжности с прыщавой рожей и промытыми какломозгами.

Ден: Пиши в личку, кацапенок, встретимся.

Сармат: В личку? А чего ты, шнырь парашный, по личкам хоронишься? Давай, сынок галичанской шлюхи с яуропэйского автобана и папы-ишака с полонин, мычи тут, куда подъехать прямо теперь! Меня-то знают, а вот кто ты, парашник нэзалэжный, ещё предстоит выяснить! Хе-хе..

Ден: Подъезжай на Рымарскую 18, педераст вонючий.

Інший випадок. 17 серпня у місті Севастополь у маршрутному таксі місцевий житель вдарив ножем туриста. Причиною конфлікту стала сварка – чоловіки посперечалися через те, хто раніше зайняв чергу на зупинці. Очевидці вказують, що мешканець Севастополя по акценту свого опонента зрозумів, що той не місцевий і, після цього, почав ображати приїжджого, вказувати, що «москалю» слід «валити до себе додому», а потім вдарив ножем і, після зупинки таксі, втік.

Злочинець був невдовзі затриманий, про що на сайті УМВС України у м. Севастополь було розміщене відповідне повідомлення, де, вже у звичній для міліції манері, замовчується складова національної ворожнечі у мотивах вчинення злочину, сам злочин переводиться виключно в побутову площину та вказується про прийняття рішення щодо порушення кримінальної справи за статтею 125 КК України (легкі тілесні ушкодження).

Таким чином, у теперішній час є підстави говорити про появу в Україні порівняно нових мотивів для ксенофобних настроїв – мовного й територіального, коли причиною для ворожого ставлення є не раса і національність об’єкта неприязні, а його мова спілкування або місце проживання на тій чи іншій території усередині однієї країни. Враховуючи стрімке поширення подібної ксенофобії, вона стає серйозною загрозою та одним з факторів дестабілізації ситуації в країні.

Можна стверджувати й те, що вітчизняне законодавство та правоохоронні органи не готові до такого виклику. Стаття 161 КК України передбачає відповідальність за обмеження прав громадян за ознаками мови чи місця проживання, але при цьому визнає злочином приниження, образу почуттів, честі та гідності, розпалювання ворожнечі і ненависті лише на расовому, національному чи релігійному ґрунті. Із статтею 161 співзвучний і пункт 3 статті 67 КК України, відповідно до якого обтяження покарання можливе за вчинення злочину на ґрунті виключно расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. При цьому диспозиції обох зазначених статей не передбачають того, що злочинні ненависницькі дії можуть бути вчинені стосовно особи через територію її проживання або мову спілкування.

Звітуючись про свої успіхи, правоохоронні органи вже звикли рапортувати про зменшення рівня активності в Україні радикальних формувань «скінхедівського» спрямування з притаманними для них лозунгами про чистоту білої раси та звичними атрибутами і фетишами – бритими головами, нацистськими свастиками тощо. Проте, правоохоронці вперто не бачать інших кричущих проявів ксенофобії і дискримінації, коли їх суб’єктами та об’єктами є особи однієї раси і громадяни однієї країни, коли не колір шкіри, розріз очей чи інші особливості зовнішності, а мова (іноді державна) або місце проживання стають причиною для утиснення прав, виявів ворожнечі та агресії.

Незалежно від бажання влади, суспільство завжди спостерігає та фіксує будь-які соціальні процеси в державі, осмислює й оцінює їх, у тому числі й за допомогою фольклору. І дуже часто саме народну творчість слід вважати неупередженим сигналом про існування проблеми в країні. А тому, на завершення, буде доцільно згадати актуальний на сьогодні анекдот, який влучно характеризує особливості нашої національної ксенофобії:

«У Львові до трамваю заходить чоловік у вишиванці, з оселедцем та вислими вусами. В руках тримає автомат. Уважно оглянувши пасажирів, чоловік підіймає зброю і питає:

– А ну, панове, відповідайте по черзі – котра зараз година? А потім, в залежності від відповіді, зі мною на вихід,  – і демонстративно пересмикує затвор автомата.

Присутній у трамваї темношкірий іноземний студент перелякано підводиться і каже українською:

– Чверть на п’яту, дядьку…

– Та ти сиди, хлопче,  – лагідно відповідає йому чоловік. – Я й так бачу, що ти не москаль».

 Поділитися