Чи потрібний такий закон?
про Концепцію державної інформаційної політики?
Однажды Лебедь, Рак, да Щука
Везти с поклажей воз взялись,
И вместе трое все в него впряглись;
Из кожи лезут вон, а возу все нет ходу!
Поклажа бы для них казалась и легка:
Да Лебедь рвётся в облака,
Рак пятится назад, а Щука тянет в воду.
Кто виноват из них, кто прав, — судить не нам;
Да только воз и ныне там.
Иван Андреевич Крылов
У цьому році українська влада дійшла висновку, що єдине чого не вистачає українській громадськості для забезпечення реалізації її конституційних прав на свободу слова та вільний доступ до інформації, – концепції державної інформаційної політики. Діючи досить злагоджено та швидко Держкомтелерадіо розробив[1], а Кабінет Міністрів України подав для розгляду до Верховної Ради України проект Закону України „Про Концепцію державної інформаційної політики”.
Хочемо висловити власну точку зору з приводу цього законопроекту. На жаль, ми змушені, одразу почати з критики, бо позитивні риси у законопроекті відсутні.
Концепція має декларативний характер, і мета її ухвалення взагалі незрозуміла. У пояснювальній записці зазначається, що прийняття закону обумовлено необхідністю визначення основних напрямків, засад і принципів державної інформаційної політики в Україні, проте варто зазначити, що такі напрямки вже окреслені, враховуючи, що Україна є членом Ради Європи, яка визначає певні стандарти в сфері свободи інформації, що містяться у Європейській конвенції з прав людини, Рекомендаціях Ради Європи „Про доступ до офіційних документів”, „Про гарантії незалежності громадського мовлення”, „Про заходи, що сприяють плюралізму в ЗМІ”, „Про захист недоторканності приватного життя в Інтернеті”, „Про права журналістів на не розкриття своїх джерел інформації” та ін. Україна також ратифікувала Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, Конвенцію ООН „Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля”, Протокол до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи (ETS № 189). Варто також згадати, що у 2007 році Верховна Рада України ухвалила Закон України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки” № 537-V.
Отже, сьогодні само питання про визначення пріоритетів державної інформаційної політики є застарілим, адже всі вони вже давно визначені. Тому, сьогодні є нагальним питання втілення цих пріоритетів в життя. У пояснювальній записці наголошується, що концепція пропонує також механізми реалізації державної інформаційної політики, але у концепції такі механізми не передбачені.
Переконані, що зміст Концепції не відповідає продекларованій меті, заради якої вона ухвалюється, зокрема, як вже було зазначено вище „прийняття Закону обумовлене необхідністю визначення основних напрямів, засад і принципів державної інформаційної політики України її реалізації, механізмів її реалізації, а також пріоритетів розвитку інформаційної сфери”. Проте, текст концепції є досить суперечливим і передбачає взаємовиключні напрямки розвитку інформаційної політики держави. Зокрема, основною ідеєю проекту є утвердження свободи масової інформації та права на доступ до інформації в України, проте окремі положення передбачають проведення заходів, що несумісні із свободою інформації та взагалі не притаманні демократичним країнам. Відомо, що концепція свободи інформації передбачає свободу шукати, отримувати та розповсюджувати інформацію будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Ця концепція була вперше запропонована на міжамериканській конференції у 1945 р. в Мехіко, а у 1946 році свобода інформації, як фундаментальне право людини було проголошено на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у Резолюції 59 (I) „Скликання міжнародної конференції з питань свободи інформації”[2]. Згодом ця Концепція знайшла своє втілення у Загальній декларації з прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права та ін. Варто звернути увагу, що основний акцент в цих міжнародних документах був зроблений на тому, що право збирати, отримувати і поширювати інформацію, реалізується „незалежно від державних кордонів”. Очевидно, що мова йшла значною мірою про можливість громадян знайомитись з матеріалами іноземних газет, телевізійними та радіо передачами, іншими словами про принцип вільного потоку інформації, який сьогодні є основним міжнародним принципом в цій сфері[3]. С. М. Шевердяєв відзначає, що таке розуміння свободи інформації не було сприйнято Радянським союзом, і на противагу цієї концепції Радянський союз запропонував концепцію права народів та націй на інформацію. Міжнародний інформаційний обмін розглядався з точки зору поваги державного суверенітету, прав народів на підтримку своїх національних культур, відповідальності держав за розповсюдження інформації через кордони. Отже, такі поняття, як інформаційний суверенітет, інформаційна безпека є похідними від радянського погляду на концепцію права народів і націй на інформацію. Тобто, проблема стосувалась доступу до іноземних ЗМІ з точки зору одного ідеологічного табору і попередження такого доступу – з точки зору іншого[4]. Таким чином, переконані, що вживання таких термінів у Концепції про інформаційну політику України, як національний інформаційний простір, інформаційний суверенітет нелогічно і суперечить принципу свободи інформації.
До речі, у висновку експертів Ради Європи щодо проекту закону про інформацію[5] європейські фахівці звертали увагу, що поняття «інформаційного суверенітету» треба вилучити з закону. За їх словами, „інформаційний суверенітет не належить до принципів, що їх ужито бодай в одному договорі про захист прав людини. Також вони звернули увагу, що Рада Європи не підтримує закон, який віддає перевагу такій концепції, замість віддавати належне правам, які встановлені в Європейській конвенції про права людини, та численним рекомендаціям РЄ про свободу вираження поглядів та доступ до інформації. Вони також запропонували вилучити поняття «національного інформаційного простору». Експерти наголошували, що у міжнародному праві ясно встановлено, що право на свободу вираження поглядів та на інформацію є тим правом, що існує «незважаючи на державні кордони» – як проголошує стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Тож і права, встановлювані в цьому законі, мають віддавати належне транскордонному і загальному характерові права на доступ до інформації[6].
Аналогічну позицію висловлює й Всеволод Речицький. Він впевнений, що слово „суверенітет” (тобто верховенство, єдність та неподільність державної влади) стосовно до інформації не має якогось певного, конкретного сенсу. На побутовому рівні правосвідомості, – пише В. В. Речицький, – це означає: вчиняти з інформацією будь-які дії незалежно від будь-яких зовнішніх та внутрішніх чинників та впливів. Але чи справді це може робити з належною їй інформацією Україна? Він звертає увагу, що, по-перше, існують міжнародні зобов’язання щодо інформаційної прозорості та відкритості, по-друге, існують внутрішні (конституційні) та зовнішні (міжнародно-правові) гарантії свободи слова.
Застереження, що орієнтація на інформаційний суверенітет може призвести до неправомірного обмеження права на інформацію, виловлює і український фахівець в сфері свободи інформації Н. В. Кушакова[7].
Але небезпека для свободи інформації закладена не лише у цих термінах. Хочемо звернути увагу, що законопроект містить також положення, що становлять загрозу свободі слова та масової інформації в Україні.
На наш погляд, суперечать ст.ст. 1, 15, 34 Конституції України, такі положення проекту Концепції:
§ брак системних державно-управлінських рішень, спрямованих на забезпечення захисту стратегічних національних інтересів на міжнародному рівні, зокрема, щодо можливості контролювати і регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян;
коментар: Ця одіозна норма надає можливість здійснювати державі заходи щодо контролю за засобами масової інформації. Це є прямим порушенням свободи інформації, як вже наголошувалось. У міжнародному праві ясно встановлено, що право на свободу вираження поглядів та на інформацію є тим правом, що існує «незважаючи на державні кордони» – як проголошує стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Тож і права, встановлювані в цьому законі, мають віддавати належне транскордонному і загальному характерові свободі масової інформації.
* гарантування інформаційного суверенітету України;
* утвердити інформаційний суверенітет України.
* захист вітчизняної інформаційної сфери
* намагання суб’єктів інформаційних відносин маніпулювати громадською думкою шляхом поширення недостовірної, неповної та упередженої інформації у засобах масової інформації
коментар: відповідно до ст. 10 Європейської Конвенції прав та основоположних свобод, держава не повинна втручатись в здійснення свободи масової інформації, отже, держава не має права давати оцінку діяльності ЗМІ. Крім того, це положення нагадує політичний лозунг, а не норму закону.
* наявність значної кількості інформаційної продукції, що не відповідає вимогам законодавства, негативно впливає на систему суспільних цінностей та призводить до деградації суспільства;
коментар: нагадує декларацію і є втручанням держави в сферу громадянського суспільства
* висока інформаційна залежність України від зарубіжних інформаційних ресурсів;
коментар: ще раз наголошуємо, що відповідно до міжнародних стандартів у відкритому суспільстві мова не може йти про розділення інформаційного простору кордонами. Тож і права, встановлювані в цьому законі, мають віддавати належне транскордонному і загальному характерові свободи масової інформації
* недостатній рівень використання української мови в аудіовізуальних (електронних) та друкованих засобах масової інформації, Інтернеті
коментар: відповідно до статті 10 Конституції України, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування не лише української мови, а й гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Крім того, стаття 34 Конституції України гарантує свободу слова та інформації. Варто відзначити, що втручання в діяльність ЗМІ шляхом встановлення обов’язку вести мовлення чи видавати свою продукцію українською мовою є порушенням свободи слова та інформації, а також права на вільний розвиток своєї особистості, та взагалі фактично призведе до порушення свободи індивіда, що є неприйнятним, адже в ст. 1 Конституції України Україна проголосила себе правовою, демократичною державою. А подібні втручання можуть мати місце лише в авторитарних державах.
І хоча ці норми мають лише декларативний характер, є всі підстави вважати, що ці норми можуть становити загрозу свободі інформації, враховуючи, що влада в подальшому може витлумачити їх, як норми-принципи та почне приймати закони, що дозволять державі за власним бажанням втручатися у діяльність засобів масової інформації, встановити контроль за поширенням інформації, суттєво обмежити свободу висловлювань. Особливо в мене існують великі сумніві, що зміни, які планує внести Верховна Рада України до законів України «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про рекламу», «Про захист суспільної моралі», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», Кодексу України про адміністративні правопорушення у зв’язку з прийняттям концепції про державну інформаційну політику, створять додаткові гарантії для діяльності журналістів та забезпечення права на свободу масової інформації з огляду на зміст концепції про інформаційну політику.
Є всі підстави стверджувати, що автори законопроекту спромоглись об’єднати дві взаємовиключаючи концепції інформаційної політики. Зокрема, інформаційну політику, що притаманна країнам західних демократій (свобода інформації, захист прав журналістів, свобода масової інформації, право на доступ до інформації) та концепцію, що є не сумісною з європейською і євроатлантичною інтеграцією. Іншими словами, – концепцію свободи інформації та радянський підхід до розуміння права на інформацію.
Необхідно також звернути увагу, що концепція фактично не пройшла громадського обговорення. У пояснювальній записці зазначається, що проект закону для громадського обговорення розміщено на сайті Держкомтелерадіо – comin.kmu.gov.ua у розділі „Обговорення проектів документів”, – проте ця інформація не відповідає дійсності, адже відповідний документ відсутній на зазначеному сайті (на сайті містяться проекти документів починаючи з травня, але серед них зазначений проект відсутній).
Якщо українська влада дійсно хоче покращити стан забезпечення свободи слова, свободи масової інформації та права на доступ до інформації замість того, щоб приймати ще один непотрібний та беззмістовний закон, пропонуємо Верховній Раді України зрештою прислухатись до порад правозахисників, медіа-юристи та експертів й суттєво оновити законодавство в сфері свободи інформації та права на доступ до інформації. Хоча, враховуючи, що Верховна Рада України дійсно не може діяти системно, й процес реформування законодавства нагадує вислів «один крок вперед, два назад», рекомендуємо Верховній Раді України розробити і прийняти Постанову Верховної Ради України, яка б містила чіткий перелік законів, які необхідно прийняти, скасувати, а також перелік законів, які потребують внесення змін, а також інші заходи, що зможуть покращити стан забезпечення в Україні свободи масової інформації, права на доступ до інформації прав журналістів, права на приватність. Ця постанова повинна бути приблизно такого змісту.
Верховна Рада України з метою реалізації інформаційної політики України, основна мета якої полягає у забезпеченні свободи висловлювань, гарантуванні свободи масової інформації, права на доступ до інформації, зобов’язується протягом 2009-2010 років:[8]
1. Прийняти Закон „Про доступ до публічної інформації”, який гарантував би доступ до інформації в органах державної влади та місцевого самоврядування на основі Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R 19 (1981), REC 2 (2002), 13 (2000), Конвенції ЄЕК ООН щодо доступу до інформації, участі громадськості у прийнятті рішень та доступу до правосуддя в сфері охорони навколишнього середовища (Оргуська Конвенція), Конвенції про доступ до офіційних документів та інших міжнародних стандартів щодо свободи інформації
2. Внести зміни до Закону України „Про інформацію”
3. Прийняти Закон „Про роздержавлення засобів масової інформації в Україні”, в якому передбачити програму реформування державних ЗМІ через зміну їхньої системи управління та фінансування відповідно до рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ. Найкращим прикладом такого реформування є запровадження суспільного телерадіомовлення на базі державного телеканалу УТ-1 (НТКУ) та Першого національного радіоканалу. Важливо прискорити роздержавлення ЗМІ.
4. Скасувати процедуру дозвільної реєстрації друкованих засобів масової інформації, що не узгоджується із вимогами статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини
5. Розробити та впровадити відповідне законодавство та програми саморегулювання для журналістів і ЗМІ з метою зменшення поширення оплачених інформаційних матеріалів або інформаційних матеріалів, здійснених на замовлення, з порушенням журналістських стандартів щодо об’єктивності та збалансованості подачі інформації.
6. Скасувати закони «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»; при цьому передбачити скасування окремих пільг журналістам державних ЗМІ та прирівняти їх у правах із журналістами недержавних ЗМІ.
7. Розробити проект закону про права журналістів, використовуючи напрацювання, здійснені Держкомтелерадіо, та проект закону № 9175 від 27 лютого 2006 року «Про захист професійної діяльності журналістів». Ця проблема є достатньо суттєвою на практиці, оскільки, наприклад, права журналістів, що працюють на телерадіоорганізації, законодавством взагалі не визначені.
8. Внести зміни до Закону про телебачення та радіомовлення з метою приведення його у відповідність до стандартів Ради Європи, ОБСЄ та Європейського Союзу, а також нещодавно ратифікованої парламентом Європейської конвенції про транскордонне телебачення
9. Унести зміни до законодавства щодо можливості визначення справжнього власника ЗМІ, особливо телеканалів і радіостанцій, а також перехресного володіння друкованими, електронними та іншими ЗМІ, впровадження ефективного контролю за концентрацією ЗМІ в руках одного власника чи його родини, антимонопольними обмеженнями на інформаційному ринку відповідно до рекомендацій Ради Європи (наприклад, Рекомендації № R (94) 13), ОБСЄ та Європейського Союзу, а також впровадження необхідних процедур щодо покарання порушників законодавства про концентрацію ЗМІ.
10. Ліквідувати Державний комітет телебачення і радіомовлення під час розгляду проекту змін до Конституції України. Крім того, необхідно посилити контроль за використанням коштів цим органом влади через численні зловживання, зокрема, слід зробити прозорою систему замовлення створення телерадіопрограм, книговидання та інших послуг за державні кошти.
11. Доповнити Конституцію України правом на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, а також правом на доступ до суспільно важливої інформації, яка є у розпорядженні приватних юридичних осіб. Це необхідно для подолання неясності, розмитості змісту та обсягу права на доступ до інформації
12. Доповнити ч.3 ст. 34 Конституції словами: „в разі, якщо шкода від оприлюднення такої інформації вагоміша, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації”. Оскільки в ч. 3 ст. 34 Конституції України лише частково реалізовано принцип обмежень у сфері винятків[9]. Підстави для обмеження інформації, перелічені в ст. 34 Конституції України, а от вимога визначення, чи буде завдавати розголошення інформації суттєвої шкоди відповідній меті обмеження доступу законодавством не передбачена. На практиці, як правило, така перевірка відсутня. Інформація засекречується, – як тільки вона стосується однієї з підстав для засекречування, і до третьої частини трискладового тесту справа просто не доходить.
13. Прийняти в новій редакції Закон України «Про захист суспільної моралі», де передбачити більш чіткі підстави обмеження свободи вираження поглядів з метою захисту суспільної моралі, ліквідувати Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, надавши окремі її повноваження іншим органам влади, виключити положення щодо ліцензування, а також виключити попередній контроль за поширенням продукції (цензуру).
14. Ратифікувати Конвенцію Ради Європи №108 «Про захист прав осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних».
15. Прийняти Закон України «Про захист персональних даних», який має відповідати сучасним європейським стандартам захисту приватності. Законодавство про автоматизовану обробку персональних даних повинне втілити наступні принципи: 1) різні ідентифікаційні коди (бази даних різних органів влади) повинні використовуватися окремо, не допускається створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу; 2) особа повинна знати, яка інформація про неї збирається в тій чи іншій базі даних, та мати право змінювати цю інформацію; 3) номери повинні використовуватися лише для тих цілей, для яких вони були створені; 4) їхнє використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних; 5) обмін зібраною інформацією між органами влади повинен бути чітко регламентований і здійснюватися за санкцією суду з повідомленням особи про це й можливістю оскарження нею таких дій.
16. Переглянути норми ст. 15 Закону України «Про державну таємницю», в якому передбачити засекречування лише фрагментів, що містять державну таємницю, а не документів в цілому.
17. Додати до Закону „Про прокуратуру” статтю („реєстр нормативних актів прокуратури”), такого змісту „усі нормативні акти прокуратури повинні міститься у відкритому реєстрі".
18. Зобов’язати Кабінет міністрів України, враховуючи практику Європейського суду з прав людини і принципи законодавства щодо свободи інформації, розробити навчальний курс і провести навчання суддів місцевих і апеляційних судів усіх 27 регіонів України та державних службовців, які працюють у прес-службах та відділах по зв’язках з громадськістю в органах державної влади та місцевого самоврядування, щодо міжнародних стандартів доступу до інформації та практики їх застосування в Україні.
19. Зобов’язати Кабінет міністрів України здійснити навчальні програми для державних службовців про положення Оргуської Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.
20. Внесення змін до Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 11.05.2004, згідно з якими «журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення та зберігання тільки відкритої за режимом доступу інформації» (п. 1 ч. 2 ст. 26) фактично нівелювало дію ч. 11 ст. 30 та ч. 3 ст. 47-1 Закону України „Про інформацію”, яка передбачає звільнення громадянина від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою», оскільки застосувати трискладовий тест тут просто неможливо. Отже, п. 1 ч. 2 ст. 26 закону необхідно викласти в такій редакції: „журналіст має право на вільне одержання, використання, поширення та зберігання інформації”;
21. Вилучити із Закону України „Про Кабінет Міністрів” п. 4 ст. 3, згідно з яким „всі рішення Кабінету Міністрів України підлягають обов’язковому оприлюдненню, крім актів, що містять інформацію з обмеженим доступом”, бо відповідно до міжнародного стандарту в сфері свободи інформації обмеженню підлягає інформація, а не документ в цілому.
22. Вилучити положення, передбачене ст. 7 Закону України „Про основи національної безпеки України”: ”розголошення...конфіденційної інформації, що є власністю держави, або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави», оскільки це положення суперечить Конституції України.
23. Закон України „Про місцеве самоврядування” доповнити нормою такого змісту: „кожен має право бути присутнім на засіданні місцевих рад”
24. Внести зміни до Законів України „Про правовий режим території,
що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” та „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а саме, слова „один раз на три роки” (ч. 6 ст. 2) змінити на слова „раз на півроку” та доповнити нормою такого змісту: „оприлюднення таких даних не позбавляє обов’язку Кабінету Міністрів надавати відповідну інформацію за запитами”. Адже, положення відповідно до яких: „перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, та дані щорічних дозиметричних паспортизацій із зазначенням очікуваних доз опромінення населення оприлюднюються Кабінетом Міністрів України один раз на три роки, починаючи з 2009 року”, фактично обмежують права на доступ до інформації про стан довкілля, бо передбачають оприлюднення суспільно важливої інформації лише раз на три роки, що є, безумовно, неприпустимим.
[1] Як сказано у пояснювальної записці: на виконання підпункту 4 пункту 1 Плану організації підготовки актів, необхідних для забезпечення реалізації Указу Президента України від 23 квітня 2008 р. № 377 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» (Ці акти потребують окремого аналізу)
[2] Шевердяев С. Н. Право на доступ к информации в России: проблемы теории и законодательства // Журналистика и право – М.: Инс-т проблем информ. права, 2004. – Вып. 35. – С. 18–23.
[3] Там же
[4] Шевердяев С. Н. Право на информацию: к вопросу о конституционно-правовой сущности // Право и политика. – 2001. – № 10. – С. 91–100.
[5] Висновок експертів Ради Європи щодо проекту закону про інформацію// http://helsinki.org.ua/index.php?id=1173882959
[7] Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію: правомірні та неправомірні обмеження // Вісн. Конституц. Суду України. – 2002. – № 3. – С. 70.
[8] Наведені рекомендації щодо реформування законодавства в сфері свободи масової інформації можна знайти у щорічних доповідях правозахисних організацій „Права людини в Україні”, публікаціях Інституту Медіа Права, Центра політико-правових реформ, Інституту масової інформації, експертних висновках експертів в сфері свободі інформації та права на приватність: В. Речицького , М. Демкової, Т. Шевченко, Р.Тополевського, О. Северіна, Є. Захарова, В. Яворського, О. Нестеренко та ін.
[9] Принцип „Обмежена сфера винятків” означає, що винятки повинні бути ясними, описуватися вузько підлягати суворій перевірці стосовно категорій "шкоди" і "суспільних інтересів" - Усі індивідуальні запити щодо отримання інформації від публічних органів повинні прийматися, якщо публічні органи не зможуть довести, що ця інформація підпадає під дію обмеженого режиму винятків. Відмова оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо публічні організації не можуть показати, що інформація пройшла суворий трискладовий тест, а саме: інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; шкода, яку може бути заподіяно вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації (Див.: Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації/ Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів. Збірник публікацій Артиклю 19/ За ред. Шевченко Т., Олексик Т. – К.: „Фенікс”, 2008. – С. 15-17)