MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ: 2011 — ПОЧАТОК 2012 року. ПОТОЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

21.03.2012   

[1]

Конституційний процес в Україні в 2011 році мав ознаки спокійного еволюційного протікання, проте в стратегічному сенсі він знаходився під впливом висловленої ще на початку 2010 року першим Президентом України Л. Кравчуком ідеї створення Конституційної Асамблеї України, яка мала б спричинитися до суттєвого оновлення українського Основного Закону. Ініціатива Л. Кравчука була підтримана в 2011 році чинним Президентом України В. Януковичем, про що засвідчило підписання ним Указу «Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї» від 25 січня 2012 року, № 31/2012.

Даний крок Президента був зустрінутий громадськістю й експертами неоднозначно, оскільки з техніко-юридичної точки зору розробити проект нової Конституції України силами 100 членів Конституційної Асамблеї на громадських засадах навряд чи можливо. Політична опозиція запідозрила владу в намаганні легітимізувати зусиллями Асамблеї конституційне реформування лише в формальному сенсі, а тому відмовилася увійти до складу «професійно-громадського» форуму. Проте, на наше переконання, кроки офіційного Києва в напрямку до оновлення Конституції не варто недооцінювати, адже вони є свідченням виправдано критичного ставлення Української держави і суспільства до чинного Основного Закону.

Як зазначив ще у 1996 році нинішній голова Центральної виборчої комісії (ЦВК) України, а тоді київський професор конституційного права В.Шаповал, українська Конституція 1996 року була розроблена й ухвалена як основний закон держави, а не громадянського суспільства (як це мало б бути). Тому її регулятивний потенціал від самого початку мав обмежені часово-просторові рамки. В якості Основного Закону на транзитний період Конституція України виявилися цілком придатною. Проте протягом 16 років свого інтенсивного застосування вона майже вичерпала притаманні їй позитивні регулятивні властивості. Конституція 1996 року була розрахована на посттоталітарну державу й суспільство, але виявилася функціонально недосконалою в умовах ширшої політичної свободи, економічного ринку й зростаючої активності громадянського суспільства.

Не дивно, що структурні недоліки Конституції проявилися на рівні поточного правозастосування, прикладом чого можуть служити «резонансні» рішення Конституційного Суду України у справах щодо тлумачення статей та положень Основного Закону в 2011 — на початку 2012 року. З метою практичної демонстрації зазначеної тези ми обрали характерні рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 р.; 26 грудня 2011 р.; 20 січня 2012 р.; 25 січня 2012 р. Політико-правові коментарі до них завершить підсумковий експертний висновок про стратегію конституційного процесу в Україні.

I. Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України» від 20 жовтня 2011 року

Причиною подання Служби безпеки України, як зазначив Конституційний Суд (далі — також Суд), було прагнення одержати офіційне тлумачення частини третьої статті 62 Конституції України 1996 року про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначеного положення суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовував неоднозначною судовою практикою щодо оцінки допустимості доказів у кримінальних справах. На його думку, подані будь-якою особою відповідно до частини другої статті 66 Кримінально-процесуального кодексу докази не відповідають вимогам допустимості, якщо вони одержані з порушеннями, які є пов’язаними з незаконним обмеженням основоположних прав і свобод людини, а також з порушеннями, які настали внаслідок діяльності, що має формальні ознаки оперативно-розшукових дій, але здійснювалась особами, які не були на це офіційно уповноважені. На думку суб’єкту подання, органи дізнання, досудового слідства та суду, а також їх посадові особи не мають права визнавати фактичні дані доказами у кримінальній справі, якщо вони були одержані незаконним шляхом в розумінні положень частини третьої статті 62 Конституції України.

Розглянувши подання, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що збирання, перевірка та оцінка доказів можливі лише в порядку, детально передбаченому законом. Відповідно до статті 65 Кримінально-процесуального кодексу доказами в кримінальній справі є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлює наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами. При цьому перелік суб’єктів, які можуть подавати докази, має визначатися у спеціальному законодавстві.

Крім того, як зазначив Суд, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки ті фактичні дані, які було одержано у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Тому перевірку доказів на їх допустимість слід вважати гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі, а також засобом, що сприяє ухваленню законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дав підстави Судові для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: 1) з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) з порушенням встановлених законом норм щодо порядку, засобів та джерел отримання фактичних даних спеціально не уповноваженою на оперативно розшукові дії особою.

Суд наголосив на тому, що оперативно-розшукові заходи можуть проводитися виключно визначеними в законі державними органами та їх посадовими особами, які зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Основного Закону України). Тобто проведення оперативно-розшукових заходів або використання засобів для отримання фактичних даних повинно відбуватися виключно з дотриманням прав і свобод людини і громадянина, у прямо передбачених законом випадках, а також у відповідному процесуальному порядку й лише тими особами чи підрозділами, які спеціально уповноважені здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Порушення особами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, вимог законів України при одержанні фактичних даних, слід вважати підставою для визнання зібраних у такий спосіб доказів недопустимими. З останньою констатацією важко не погодитись.

З іншого боку, Конституційний Суд зазначив, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не лише в результаті оперативно-розшукової діяльності спеціально уповноважених на неї осіб, але й випадково чи цілеспрямовано зафіксовані фізичними особами, які здійснювали приватні фото-, кіно-, відео-, звукозаписи. При цьому, як підкреслив Суд, при оцінюванні в якості доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять в собі інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій приватних фізичних чи юридичних осіб, а також мету фіксування ними зазначених даних.

У результаті Суд дійшов принципового висновку про те, що подані будь-якою фізичною чи юридичною особою речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони були одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини і громадянина або якщо вони були одержані внаслідок цілеспрямованих оперативно-розшукових дій, на які дані особи не були офіційно уповноважені. Тобто Конституційний Суд висловив своє переконання в тому, що положення статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних: 1) в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених осіб, але з порушенням ними конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина; 2) з порушенням процесуального порядку їх збирання, встановленого законом); 3) шляхом вчинення цілеспрямованих оперативно-розшукових заходів приватними (не уповноваженими на подібні дії) особами.

В резолютивній частині Рішення Суд, керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 63, 65, 67, 69, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» повторив, що одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності не може бути вчинене незаконним шляхом, а обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання нею конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом. Крім того, не можуть вважатися доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Останні слова в Рішенні Суду правозахисна спільнота розцінила як безпосередньо присвячені майорові держбезпеки М.Мельниченкові, оскільки саме його дії відповідають поняттю аматорських оперативно-розшукових заходів (таємна фіксація розмов на електронний записувач, несанкціоноване встановлення апаратури звукозапису в кабінеті Президента України тощо), вчинених технічно компетентною, але спеціально не уповноваженою на це законом особою.

У результаті, Конституційний Суд створив юридичний механізм боротьби з усіма — реальними й лише потенційно можливими «мельниченками». Він суттєво полегшив роботу адвокатів на процесах, де у ролі звинувачених могли б виступати високопосадові особи, яких і без того «голими руками не візьмеш». Думається, однак, що суворо обстоюючи законність, Суд став на захист більшою мірою абстрактного принципу, ніж реальних інтересів громадянського суспільства. Уявімо собі на мить ситуацію: порядна людина сидить у сквері й бачить, як жінка залишає біля входу в банк, установу чи офіс коляску з немовлям. Потім ця ж людина бачить, що до коляски підходить чоловік, який намагається витягнути з неї дитину, щоб перекласти її в багажник свого авто… Якщо при цьому наш спостерігач почне записувати побачене на відео (телефон тощо), то він (за визначенням Конституційного Суду) цілеспрямовано вчинятиме оперативно розшукові дії, на які не був уповноважений. Тому його запис не буде долучений в якості доказу по страві...

Тобто Суд виписав надто «ідеальну», доведену до «логічного абсурду», «клінічно чисту» й тому нереалістичну модель аматорської боротьби із злочинністю в Україні: щойно особа побачить чи почує, що якийсь VIP вчиняє злочин, вона повинна припинити слухати (дивитися в бік) злочинця, подзвонити до прокуратури, СБУ чи міліції, назвати себе і свою адресу, а потім викласти суть справи… В подальшому ситуативний (бо цілеспрямованість, на думку Суду, лише шкодить) борець-волонтер із злочинністю має мирно чекати повістки в райвідділ МВС, прокуратуру чи суд. Що ж, корисне Рішення для країни, в якій сотні тисяч громадян були винищені представниками державної влади взагалі без слідства і суду.

З процесуальної точки зору рішення Конституційного Суду є приблизно таким: переслідувати злочинність необхідно у настільки суворій відповідності до закону, що це робить дане правило «злочинним». Невипадково філософ Г.Спенсер вважав злочинним будь-який закон, що перевищує моральні вимоги до пересічного індивіда. З політичної точки зору Рішення Суду є компліментарним до Л.Кучми. В етичному сенсі воно є інфантильним, чорно-білим, утопічним і погано узгодженим з вимогами здорового глузду…

II. Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частини першої, другої статті 32, частини другої, третьої статті 34 Конституції України» від 20 січня 2012 року

З юридичної точки зору зазначене рішення є відносно простим. Конституційний Суд України вдався до простого прийому «політичного силогізму». Спочатку він розглянув стан захищеності приватної інформації про особу пересічного українського громадянина за українським (конституційним) законодавством. Потім зробив висновок про те, що посадові та службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування є різновидом саме таких — пересічних українських громадян. Далі вже було зовсім просто: якщо посадові особи — це те саме, що й не посадові, то у них має бути такий самий рівень захисту приватного життя від зовнішнього втручання, як і у пересічних громадян. Зовні все цілком гладенько.

Чому даний силогізм можна вважати «політичним»? Тому, що саме в політичному сенсі він є припустимим. Він — прояв українського політичного «лукавства». В юридичному ж сенсі такий «силогізм» є, очевидно, неприйнятним. Посадові та службові особи мають відмінний від пересічних громадян рівень захисту від зовнішнього інформаційного втручання. Мають, але десь… в Європі, на Заході. В Україні ж вони… «просто люди». Принаймні саме до такої думки схиляє нас високоповажний Конституційний Суд.

Зокрема, у своєму рішенні Суд пише: «Системний аналіз положень частини першої, другої статті 24, частини першої статті 32 Конституції України дає підстави <…> вважати, що реалізація права на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних та інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного та суспільного життя» (виділено мною — В. Р.). Але ж насправді в частині другій статті 24 Конституції України нічого подібного не говориться. Процитуємо її повністю: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Тобто Конституційний Суд України вдався до неприпустимо розширеного тлумачення принципу заборони дискримінації, добре відомого європейському законодавству. Що ж, типова слов’янська хитрість, як сказав би свого часу маркіз А. де Кюстін.

Насправді ж при офіційному тлумаченні частини першої, другої ст. 32, частин другої, третьої ст. 34 Конституції України в аспекті таких питань: що слід розуміти під інформацією про особисте і сімейне життя посадових і службових осіб (чи належить така інформація до конфіденційної інформації про особу), чи є збирання, зберігання, використання та поширення інформації про публічну особу втручанням в її особисте і сімейне життя (що забороняється, крім передбачених Конституцією України випадків) необхідно було взяти до уваги таке:

1. При тлумаченні вищевказаних конституційних статей слід виходити, перш за все, із загального призначення конституції як джерела, що забезпечує в Україні дію принципу верховенства права. Це передбачає розуміння того, що конституція у правовій формі закріплює ліберально-демократичний політичний режим, що — в більшості випадків — призводить до підвищеного рівня соціальної динаміки. Сучасна правова наука розглядає конституцію як функціонально особливий закон — правове забезпечення інтересів громадянського суспільства в цілому.

2. Сучасна конституція передбачає забезпечення індивідуальної свободи, виборності керманичів та права народу контролювати хід державних і громадських справ. У розгорнутому вигляді це означає усвідомлення всіма суб’єктами правозастосування того, що політична влада повинна діяти у суворій відповідності до універсальних органічних принципів, і що державних та самоврядних керівників мають свідомо обирати громадяни, аби вони здійснювали те, що вважає правильним народ, а не те, чого можуть хотіти вони самі.

3. Однією з головних ідей, на яку спирається конституціоналізм, є ідея про те, що державна влада має діяти лише в межах, визначених і дозволених їй вільними громадянами. Саме тому конституцію прийнято вважати головним правовим документом не стільки держави, скільки громадянського суспільства, вільної громадськості як такої. В умовах конституціоналізму не держава повинна навчати громадян належній поведінці, а громадяни мають вказувати державі на корисне для них спрямування її діяльності. У противному випадку громадяни ризикували б отримати під виглядом конституції лише засіб пониження стандартів їх громадянської — політичної та особистої — свободи.

4. Сучасна конституція дбає про те, щоб держава у своїй діяльності надмірно не обмежувала громадян навіть тоді, коли це стосується питань національної безпеки. Адже в умовах демократії та верховенства права потужним чинником процвітання громадянського суспільства і окремих його членів є гарантування їм політичної та інформаційної свободи, яка вважається природною — органічно невід’ємною в розумінні Д. Локка. Таким чином, новітні конституційні стандарти автоматично передбачають захист свободи одержання та поширення інформації, свободи думки та слова.

5. Фактично всі конституційні приписи мають оцінюватися в якості основоположних, стратегічних правил існування вільного суспільства. Зокрема, зірка політичної філософії ХХ ст. Дж. Ролз вбачав у конституції зібрання правил справедливої процедури, форму інкорпорації свобод, за допомогою яких громадяни мають можливість повноцінно здійснювати своє життєве призначення. При цьому найважливішим з конституційних завдань він вважав закріплення й гарантування інтелектуальної свободи як передумови політичної зрілості суспільства, фактор його самоусвідомлення.

6. Нині практично всі дослідники конституціоналізму визнають, що найголовнішим призначенням конституції є обмеження державної влади, що передбачає встановлення прозорих і зрозумілих принципів будь-якої владної діяльності. Тобто конституціоналізм — це пряме заперечення репресивності у взаємовідносинах громадянського суспільства й держави. При цьому свобода думки, слова, вільного одержання і поширення інформації логічно потрапляє в правовий простір, звільнений від політичного чи адміністративного контролю. Очевидно, що вільний пошук і поширення інформації є гарантіями свободи думки, совісті, слова, преси і ЗМІ в цілому.

7. Вільне поширення інформації передбачає свободу пошуку інформації та свободу її використання. Очевидно, що при цьому існують певні обмеження стосовно юридичного статусу суб’єктів та об’єктів інформаційної діяльності. Зокрема, правовому захистові підлягають конфіденційна і таємна інформація. Дані категорії інформації мають передбачений чинним законодавством особливий правовий режим, що є само­очевидним.

8. Проблема, однак, полягає в тому, що конфіденційна інформація — це лише частина інформації з обмеженим доступом, а інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення (частина перша ст. 29 Закону України «Про інформацію»).

9. Крім того, до категорії інформації з обмеженим доступом не може бути віднесена інформація про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб (п. 4, п. 5 частини четвертої ст. 21 Закону України «Про інформацію»). Якщо ж врахувати, що незаконні дії посадових і службових осіб можуть бути вчинені також у сфері приватного і сімейного життя, то звідси випливає, що сфера privacy посадових та службових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування не є абсолютно захищеною від зовнішнього інформаційного вторгнення. Наприклад, самоочевидним є те, що українські виборці мають право знати про кримінальні, сексуально-маніакальні або тиранічні схильності своїх потенційних обранців.

10. Крім того, не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої та другої категорії (частина шоста ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

11. Слід також зазначити, що в сфері юрисдикції Європейського суду з прав людини вже давно діє принцип, за яким обсяг інформації про публічну особу, доступ до якої обмежується, має бути значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу (Lingens c. Austrische, 1986). У даному випадку Європейський Суд зазначив, що публічні фігури мають виявляти суттєво більше терпимості до проявів зацікавленості стосовно різних аспектів їхнього життя з боку журналістів і суспільства в цілому.

Більше того, подібний підхід не є виключно європейським. Зокрема, як вказується у ст. 32 Конституції ПАР (1996) кожен має право доступу до будь-якої інформації, якою володіє держава, а також до будь-якої інформації, якою володіє будь-яка інша особа, якщо ця інформація є необхідною для реалізації та захисту будь-яких суб’єктивних громадянських прав (пункти «а» та «в» частини першої ст. 32). Таким чином, одним із найважливіших прав, передбачених сучасною Конституцією ПАР, є право вільного доступу до будь-якої інформації, що походить від держави чи окремих осіб і необхідна для захисту чи здійснення громадянських прав і свобод.

Якщо зважити на ту обставину, що громадянські права охоплюють собою права особисті та політичні, то стає зрозумілим широкій діапазон регулятивного потенціалу даної статті. Адже для реалізації своїх виборчих прав кожен свідомий своєї мети громадянин має право й повинен знати якнайбільше про суттєві обставини життя особи, яка є кандидатом у депутати, мери, судді, президенти тощо.

Загалом, принцип прозорості, відкритості обставин життя (у тому числі приватного) публічних осіб є сьогодні універсальним. Наприклад, як свідчить параграф 6 ст. 39 Конституції Бразилії (1988), виконавча, законодавча та судова влади мають щороку публікувати обсяги грошових виплат і винагород для всіх публічних посад і постів.

Відомо також, що розміри зарплат та інших винагород суддів Верховного Суду США (на відміну від розміру зарплат суддів Верховного та Конституційного Суду України), сенаторів, членів палати представників конгресу США, а також президента Сполучених Штатів є у вільному доступі й регулярно поновлюються на офіційних державних сайтах в Інтернеті.

12. У своєму рішенні по справі Weber c. Suisse (1990) Європейський Суд з прав людини звернув свою увагу також на ту обставину, що не існує потреби у запобіганні розголошенню приватної інформації, якщо вона набула рис публічності і, відтак, втратила свій конфіденційний характер. У свою чергу, в рішенні по справі Leander c. Suede (1987) Європейський Суд звернув увагу на ту обставину, що право на вільне одержання інформації забороняє, в своїй основі, державі обмежувати громадян в одержанні інформації, яку інші особи (наприклад, журналісти тощо — В. Р.) прагнуть або можуть хотіти їм надати.

13. Що ж стосується американського досвіду, то в рішенні Верховного Суду США по справі Hustler Magazine v. Falwell (1988) суд постановив, що надмірна й перебільшена увага преси до життя публічних фігур не може бути покладена в основу позовів щодо відшкодування моральних збитків, за винятком випадків, коли така інформація містила б в собі очевидно брехливі свідчення про факти, а її публікація була вчинена із прямим «злим умислом». Загалом, американський захист приватного життя публічних осіб здійснюється нині з суттєвими застереженнями.

Зокрема, у 1972 році Верховний Суд США застановив, що якщо «мисливців за новинами» не захистити від судових переслідувань, то журналістика швидко перетвориться на беззмістовне заняття. Наприклад, сучасні американські закони не звільняють журналістів від відповідальності за вторгнення в приватне володіння публічної особи, проте вважається, що покарання за дії подібного роду в жодному випадку не повинні підривати існуючу в країні атмосферу свободи слова й преси.

14. Що ж стосується України, то тут варто зазначите ще й таке. Українська держава є посттоталітарною державою, а тому підвищено вразливою до рецидивів будь-яких квазіцензурних обмежень стосовно свободи інформації, думки і слова. Крім того, не можна ігнорувати й тієї обставини, що обрання владних фігур населенням здійснюється за принципом висловлення особистої симпатії/антипатії людей до існуючого кандидата/кандидатів. А якщо це так, то цілком зрозумілим є право громадськості мати про публічних осіб суттєво більше інформації, ніж це передбачається традиційними міркуваннями щодо захисту їх інформаційного privacy.

Загалом, у своєму рішенні Конституційний Суд України не так прислужився офіційній владі, як підкинув ще одне сухе полінце в багаття дискусії про її неетичність і недемократичність. В Україні давно існує критична маса інтелігентних, освічених людей, яка вміє розпізнавати й викривати юридичне маніпулювання й відрізняти букву закону (українського і європейського) від його ж правового змісту. Можна собі уявити, що єдиним громадським висновком з подібного прецеденту стане лише подальше падіння владних (вже майже електоральних) рейтингів. Сумнівна послуга з огляду на календар виборів до Верховної Ради України… Крім того, в черговий раз постає сакраментальне питання: на захисті чиїх пріоритетів стоїть Конституційний Суд України? Класична (з точки зору доктрини органічного конституціоналізму) відповідь: на захисті інтересів громадянського суспільства. Відповідь реальна й прагматична: на захисті інтересів правлячої еліти, політичного істеблішменту.

III.     Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 Розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26 грудня 2011 року

Предметом подання в даному випадку було переконання народних депутатів України в тому, що реалізоване пунктом 4 розділу VII «Прикінцевих положень» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» обмеження у здійсненні статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», статей 14, 22, 37 та частини третьої статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» є неконституційним. Адже, як свідчать «прикінцеві положення», вищезазначені норми мають застосовуватися в порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.

На думку народних депутатів, Верховна Рада України надала Кабінетові Міністрів України право визначати порядок та розміри соціальних виплат, передбачених названими законами, змінювати розміри соціальних виплат залежно від наявного фінансового ресурсу Пенсійного фонду України на 2011 рік, чим обмежила конституційні права громадян на соціальний захист.

У Рішенні по справі Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що «передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними». Тому механізм реалізації даних прав може бути змінений державою через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, подібні заходи «можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України», що є найважливішою функцією держави.

Як зазначив Конституційний Суд, «принцип збалансованості бюджету» є визначальним поряд з принципами справедливості та пропорційності (розмірності) у діяльності органів державної влади, зокрема, в процесі підготовки, прийняття та виконання Державного бюджету на поточний рік. Тому пункт 4 розділу VII «Прикінцевих положень» встановлює цілком прийнятний, з конституційної точки зору, механізм реалізації законів України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний захист дітей війни», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

На побутовому рівні це означає, що визначений законами розмір соціальних виплат в Україні має здійснюватися в межах реальних можливостей Державного бюджету України на поточний рік. Більші надходження до бюджету означатимуть більші соціальні виплати, менші надходження — менші виплати. З економічної точки зору все це виглядає цілком обґрунтованим та закономірним. З логічної — також не викликає суттєвих застережень. Проте в юридичному плані дане протиріччя залишається, строго кажучи, нерозв’язним.

Справа в тому, що соціально-економічні права в чинній Конституції України «відформатовано» не за моделлю Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, де вони виступають як права-принципи, права-орієнтири чи права-програми, а за моделлю соціально-економічних прав типової соціалістичної конституції мало не сталінського типу.

Як зазначається в статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення передбачених у Пакті прав усіма належними способами, включаючи вжиття законодавчих заходів». Очевидно, що якби Конституція України 1996 року містила в собі саме такі формулювання, то Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2011 року ідеально розтлумачувало б її зміст.

Проте насправді соціально-економічні права в Конституції України сформульовано беззастережно імперативно. Вони ніяк не кореспондуються з наявними фінансово-матеріальними ресурсами держави і мають виконуватися в повному обсязі безпосередньо на основі конституційних приписів, які мають найвищу юридичну силу, є невідчужуваними, непорушними й допускають прямий захист в суді (стаття 8, 9, 21 Конституції України 1996 року). Тобто Конституційний Суд України вкотре став заручником політичної утопії, яка не має перспектив на виживання, але все ще залишається в статусі Основного Закону великої європейської держави. Допоки цей стан не буде радикально змінений, антиномії конституційного рівня залишатимуться в Україні автоматично запрограмованими.

Цікаво, що окремі формулювання Рішення Конституційного Суду є підсвідомо провокаційними, подразливими, незручними для українського держапарату. Наприклад, у Рішенні згадується принцип «пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства». Прочитавши це, хочеться запитати у авторів чинного Державного бюджету України: чому у нас вилка бюджетних зарплат становить 1 : 40 в той час як в США вона дорівнює 1 : 5, а в Західній Європі 1 : 4? Чому в Україні, де нібито панує принцип «пропорційного перерозподілу», парламентарій одержує заробітну плату, яка в 6-8 разів перевищує зарплату хірурга вищої категорії, в той час як в Німеччині зарплата парламентарія є у півтора рази меншою від зарплати такого ж хірурга?

Не ясно також, чому згідно із засадами пропорційності зарплата українського народного депутата або міністра є у 5–6 разів більшою, ніж зарплата університетського професора й чому фешенебельні квартири безкоштовно одержують працівники Верховного і Конституційного Суду, а також Генеральної прокуратури України, хоча на основі статті 47 Конституції України безкоштовне житло в країні мають одержувати лише «громадяни, які потребують соціального захисту»? Втім, тема соціально-економічних прав та пов’язаних із ними соціальних виплат була невдовзі продовжена Конституційним Судом в Рішенні від 25 січня 2012 року.

IV. Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частини першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України» від 25 січня 2012 року

Юридична суть цього добре відомого українській спільноті Рішення зводиться до наступного. Як визнав Конституційний Суд, «Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України». Крім того, «суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються принципом законності», що передбачає «застосування судами України законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції». Як зазначив Суд, діяльність Кабінету Міністрів України повинна виходити із засад «фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України».

На практиці це означає, що державне забезпечення соціального захисту громадян має здійснюватися в межах запланованих бюджетних витрат, причому в тому випадку, коли чинне законодавство України передбачає більший розмір соціальних видатків (виплат), ніж це може дозволити собі поточний Державний бюджет, реальний розмір виплат має визначатися не законодавством чи судовими рішення на його основі, а реальними можливостями Державного бюджету, простіше кажучи, планом фінансових витрат і надходжень Української держави.

На перший погляд, дане рішення будується на засадах здорового глузду, бо кожній людині відомо, що «треба жити по кишені», «не варто жити в кредит» тощо, проте цей реалістичний підхід викликав низку «окремих думок» в Конституційному Суді України. Зокрема, судове Рішення супроводжують «окремі думки» суддів В. Шишкіна, Д. Лилака, П. Стецюка та М. Маркуш.

Так, суддя В. Шишкін критикує вузькість «філософії» рішення Суду, його «безмежне теоретизування», некоректність використання Судом зарубіжних прецедентів (практики Європейського суду з прав людини) тощо.

Д. Лилак констатує неповноту відповідей Конституційного Суду на поставленні запитання, помилковість переконання Суду в тому, що неможливість фінансового забезпечення соціально-економічних прав та необхідність запобігати «загрозам економічній безпеці України» мають призводити до «зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги». Як зазначає суддя Д. Лилак, здійснення права громадян на соціальний захист підлягає обмеженню лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Суддя П. Стецюк вважає, що своїм тлумаченням Конституційний Суд «зробив спробу прирівняти Кабінет Міністрів України до статусу законодавчого органу, фактично зобов’язавши суди загальної юрисдикції при розгляді соціальних справ безпосередньо застосовувати положення підзаконних актів Уряду України, незважаючи на закони як такі».

На думку судді М. Маркуш, Конституційний Суд помилився, визнавши своїм рішенням можливість «коригування соціальних законів підзаконними нормативними актами шляхом врегулювання… розмірів [соціальних] виплат у бік зменшення», що є насправді «скасуванням або звуженням соціальних прав і гарантій, отже, порушенням визначеної Конституцією України процедури внесення змін до законів». Як узагальнює ситуацію суддя М. Маркуш, «відповідно до статей 1, 3 Конституції України держава не може довільно відмовлятися від взятих на себе фінансових зобов’язань, передбачених законами».

Ознайомившись з вищезазначеним, важко не помітити, що судді, які вдалися до написання «окремої думки», зробили це в межах своїх статусних можливостей. Їх критика є професійною, аргументованою та деталізованою, але водночас це типова критика зв’язаних присягою суддів. Тобто, на відміну від академічної спільноти, судді Конституційного Суду в своїй професійній якості можуть сприймати чинну Конституцію України лише в позитивному плані. Для них вона не просто літературний документ, а правовий ідеал, джерело справедливості, втілення розуму й найкращих сподівань Українського народу.

Так і має бути, бо якщо суддя не вірить в закон, на основі якого він ухвалює рішення, то чого варте його суддівське переконання? Для суспільного загалу слова суду — це слова самого закону, права… З іншого боку, ідеальних законів і конституцій не існує. Будь-який закон — це лише витвір людської уяви і думки, стислий виклад практичного досвіду, втілення людських сподівань на майбутнє.

Якщо подивитися саме з такої точки зору на Конституцію України, то важко не помітити її суперечливого характеру, що й проявилося в ділянці соціально-економічних прав. Конституція України має типовий набір соціально-економічних («позитивних» — мовою науки) прав і свобод, реалізація яких розрахована не на вільний ринок, капіталізм і свободу, а на планову економіку, державну власність і розподільчу економічну систему. Сказати про це відверто конституційні судді в силу свого посадового становища не можуть, а мирно жити з таким набором патерналістських прав і свобод українському суспільству надалі не випадає.

Йдеться про парадокс не правового, а вищого рівня. Соціалістичні суспільства готові поділитися зі своїми громадянами всім, що вони мають, але за логікою власного економічного побутування не можуть виробляти, бо не мають для цього адекватної мотивації, стимулювання. Навпаки, ринкові суспільства (США, Великобританія, Канада) виробляють і заробляють багато, але мало що «дарують» своїм членам поза ринком. Найчастіше вони взагалі не визнають і не передбачають соціально-економічних прав в якості подарунків держави. Що ж стосується України, то її конституційна система в ділянці економічних прав є соціалістичною, в ділянці ринку — вульгарно-капіталістичною, в ділянці політики — лицемірно-демагогічною. Спробуй-но за таких обставин забезпечити соціальні виплати на рівні утопічних стандартів.

Відтак, виникає системне протиріччя. Конституція гарантує нереальні блага, а економічна система ці блага нездатна виробляти і розподіляти. На папері Українська держава малює шоколадні торти, а в коморі має лише сухарі в дірявому мішку. Очевидно, що платити людям більше грошей, ніж їх надходить до Державного бюджету, можна лише за рахунок запозичень або емісії. Емісія веде прямою дорогою до інфляції, інфляція — до соціальної нестабільності й революції, революція — до диктатури, якої ніхто не хоче.

Журналісти і юристи молодшої генерації це розуміють, але продовжують ганити Конституційний Суд за те, що він відібрав у народу належне йому за законом… Трагікомічна ситуація — якась турецька чи латиноамериканська… Втім, якщо українське життя не зазнає ближчим часом реформування, Конституційний Суд й надалі вироблятиме юридичні паліативи. Це класична закономірність: негаразди Основного Закону має виправляти Суд. Суд буде ухвалювати алогічні рішення, які дозволятимуть «соціалістичним» правам виживати в умовах хаосу капіталістичних пріоритетів...

Той факт, що Україна мусить змінитися, доводить сама повсякденність. Не випадково в Україні йдеться про Конституційну Асамблею та оновлення Основного Закону. Отже, наостанок маємо питання майже філософського рівня. Йдеться про готовність України до вибору оновлених конституційних засад.

V. Узагальнення

Прогрес України за два десятиріччя її незалежного розвитку виявився несподівано скромним. Якщо керуватися стандартами ООН, то 78% населення України й далі живе за межею бідності. За рівнем запобігання корупції Україна посідає 134 місце зі 180, за простотою сплати податків — 181 із 183, за зручністю оформлення дозвільної документації на будівництво — 179 із 183 наявних рейтингових позицій у світі. Крім того, 2010 року Україна посіла передостаннє місце в Європі за рівнем добробуту своїх громадян. Річний прибуток українця в середньому становить 2,7 тисяч доларів США (для порівняння: у Польщі — 28,6, у Росії — 10, у Білорусі — 6 тис. доларів на людину.) Для України вихід із соціалізму виявився набагато важчим, ніж це обіцяло прогнозування.

Така наївність в очікуваннях і оцінках не могла не відбитися на конституційному рівні: ухвалений 1996 року Основний Закон виявився так само еклектичним, популістським і «легковажним», як і тодішні настрої політичної еліти. Що далі, то ліпше розуміємо: розробники Конституції пішли шляхом копіювання наявних нормативних зразків. Експерти та законодавці або не усвідомлювали глибинного значення й мети запозичених норм та інститутів, або, розуміючи їхній зміст, не переймалися способом їх практичного здійснення. В підсумку це спричинило відверті курйози. Зокрема, Конституція 1996 року:

1) плутається у поняттях українська нація та Український народ (Преамбула, ст. 11);

2) закріплює відповідальність перед Богом «корпоративного суб’єкта» — Верховної Ради України (Преамбула);

3) визнає за найвищу соціальну цінність життя окремої людини (частина перша ст. 3) — це, в умовах прямої дії конституційних норм (частина третя ст. 8 Конституції України), змушує суспільство й суд погодитися з відмовою солдата йти в бій навіть під час війни: все, що йому доведеться захищати в бою, — свобода, незалежність, територіальна цілісність, суверенітет країни тощо, — важить, відповідно до Конституції, менше, ніж його життя;

4) забороняє будь-яке насильство над дитиною (частина друга ст. 52) — це робить антиконституційними намагання батьків забрати дитину з пісочного майданчика всупереч її волі;

5) звільняє українську державу від будь-якої ідеології (частина друга ст. 15);

6) соціально-економічні права закріплено в Основному Законі як повномасштабні юридичні претензії, і це попри геть малий (за європейськими мірками) розмір Державного бюджету. Складається враження, що Україна позиціонує себе як соціальна та правова держава завдяки не так присутності, як відсутності у неї зрілої політичної та правової свідомості.

Основний Закон України 1996 року розробляли як центральний символ загального політико-правового декору — мало хто замислювався, чи можливо такі конституційні норми застосувати. Глибинного змісту Конституції український владний клас не розумів — це видно бодай із того, що він не усвідомлював політичну реформу 2004 року як зміну конституційного ладу (інакше хоч би хтось, окрім Б. Футея, звернув увагу на те, що перехід України на нову форму правління необхідно, на підставі ст. 5 Конституції, затверджувати референдумом).

Більше того, в Україні не було і немає глибокого усвідомлення того, в чому полягає загальний зміст і функціональне призначення органічного конституціоналізму в цілому. Йдеться ж бо не про окремі норми чи інститути, а про хибне визначення головних цінностей, стратегічної мети Основного Закону. Від більшості українських політиків і юристів на запитання про те, чим є у функціональному сенсі конституція та які її головні цінності, у кращому разі можна почути означення конституції з підручника радянського державного права. Пострадянська номенклатура певна, що конституція — це основний закон, який закріплює основи суспільного та державного ладу, передбачає права та свободи громадян, встановлює порядок формування державних органів і органів місцевого самоврядування, а також основи їхньої компетенції...

Насправді такий підхід хибний, як і радянський конституціоналізм в цілому. Стратегічна помилка, яку він містить, тяжіє над усіма тими політиками та юристами, для яких лишається емоційно невиправданою етика розвиненого капіталізму. Тим часом зміст органічного конституціоналізму просякнуто духом прискорення соціальної динаміки. У структурному сенсі це проявляється в тому, що будь-яка органічна конституція — це головний нормативний чинник встановлення та підтримання ринкових взаємин, гарант свободи та недоторканності індивіда й громадянського суспільства в цілому, правовий засіб прискорення соціальних взаємодій. І лише по тому — інструкція для державного апарату, засіб забезпечення стабільності державного ладу.

Очевидно, що в сучасному світі існує лише два типологічних підходи у визначенні органічного конституційного дизайну: американський (з пріоритетом свободи) та європейський (з пріоритетом порядку (в сенсі стабільності, що не заперечує свободи). Що ж до всього іншого, то це не більше ніж варіації на одну із зазначених тем. Буває також, що конституціями називають документи взагалі не орієнтовані на ринок і свободу. У цьому випадку йдеться не про конституцію, а про її зовнішню імітацію, оболонку.

Поділ органічного конституціоналізму на американський (свобода, яка детермінує демократію) та європейський (демократія, яка детермінує свободу) має в наш час не тільки теоретичне, але й практичне обґрунтування. Ясна річ, я кажу про те, що вважаю у даному випадку важливим сам, а не з позицій якогось універсального підходу.

Чому не є пріоритетним тандем: демократія та свобода — типове кліше європейського конституціоналізму? Гадаю, тому, що в глибинному, сутнісному сенсі європейського конституціоналізму не існує. З погляду своєї внутрішньої логіки та головного призначення органічний конституціоналізм — це свобода, яка передувала демократії: стан, за якого провідною є не демократія, а свобода. Універсальна свобода пропозиції та попиту створює ринок, у якому демократія є всього лише політичним сегментом. Найважливішим у цій системі фундаментальних взаємин є те, що саме ринок, а не демократія уможливлює той якісний прорив у соціальній динаміці, який ми пов’язуємо з органічним конституціоналізмом. Головна мета органічної конституції — не що, а як. Її завдання — не матеріального, а процесуального наповнення і змісту Конституції функціонують тому, що активно діють люди й інститути. Така взаємодія осіб і інститутів здійснюється в органічному конституціоналізмі у найшвидший і найефективніший спосіб. Саме швидкість, принципово новий штиб взаємин між активно діючими юридичними та фізичними особами — становить головне в конституціоналізмі. Він забезпечує правовий лад, за якого кожен має можливість вийти на горизонти ринку з тим, що він має, не питаючи дозволу в ієрархічних структурах політичної чи адміністративної влади.

При цьому не важить те, на боці попиту чи пропозиції дійовий суб’єкт перебуває. Головне тут — юридична рівність можливостей, прямий доступ до шансів і зваб, максимальне спрощення та вкорочування соціальних трансакцій. Усе тут відбувається на цивільно-горизонтальному, а не вертикально-адміністративному рівні. Владна ієрархія при цьому не скасовується, але відступає на другий план. В органічному конституціоналізмі на «тіньові» перетворюються інститути влади, а не ринку. Простіше кажучи, якщо хтось винайшов комп’ютер, він може розвивати свій успіх далі, не чекаючи на санкції бюрократичних чи демократичних інститутів. Мало того, позаяк демократія сама є частиною ринку, уможливлюється істотне прискорення також і політичних процесів. Приміром, неймовірно швидке, з погляду історичної традиції, перетворення електрика з корабельні чи драматурга-постмодерніста на керівника сучасної європейської держави.

Сенс органічного конституціоналізму — це свобода та ринок, і цей союз в американському виконанні ще й сьогодні вражає уяву. Відвідавши в наші дні Сполучені Штати, Ж. Бодріяр пише про американську свободу з таким самим захопленням, що і його аристократичний попередник А. де Токвіль у 1835 році. На думку Ж. Бодріяра, європейці не є сучасними у питомому значенні цього слова. Бо вони не знають справжньої свободи — не тієї формальної свободи, що її вони намагаються стверджувати скрізь і в будь-який спосіб, а тієї конкретної, гнучкої, функціональної, активної свободи, яку можна спостерігати лише в американському суспільстві й у свідомості кожного з його членів.

Ця ремарка дозволяє емоційно підсилити той факт, що європейських конституційних стандартів насправді не існує. Натомість можна говорити лише про європейський рівень конституціоналізму — міру соціальної динаміки, ступінь ефективності людського капіталу, рівень індивідуальних викликів і реальності демократизму. Не виключено, що саме з огляду на ці властивості М. Грушевський намагався свого часу довести привабливість і придатність для України американського конституційного проекту.

Дозволивши собі стилістичне спрощення, можна стверджувати, що органічний конституціоналізм — це наслідок і обов’язкова умова рафінованого капіталізму. Та якщо це справді так, то стає зрозумілим, чому в органічному конституціоналізмі свобода передує демократії, а не є її продуктом. Адже в історичному сенсі свобода — це генетична умова народоправства. Справжня демократія може існувати лише в спільноті політично рівноправних і вільних суб’єктів. З іншого боку, демократія має можливість обмежити та навіть повністю знищити свободу. Тому в органічному конституціоналізмі саме свобода, а не демократія — пріоритетний об’єкт охорони та захисту.

Обходячи демократію вже на старті, свобода перетворюється на найвищий ідеал конституціоналізму саме тому, що його кінцева мета — максимальне прискорення й спрощення соціальних взаємодій. У певному сенсі конституціоналізм — це втілена у праві неформальність. Його мета — не спокій, а свобода, швидкість більшості міжособових і міжінституційних взаємообмінів. Ринок — це promoter прогресу, для якого свобода виступає як істинно критичний чинник. У підсумку стратегію органічної конституції націлено на ринок без кордонів, соціальну динаміку та прогрес. Своєю чергою, прогрес — це не зовсім те, що підпорядковано парламентському плануванню.

Світ, як зауважив свого часу Л. Вітґенштайн, «рухається не по прямій, а по кривій, напрямок якої постійно змінюється». Саме тому гаслом органічного конституціоналізму є жити, щоб жити. Конституціоналізм не веде до якоїсь конкретної матеріальної чи духовної мети, це взагалі не мета, а спосіб і засіб її досягнення. Мірило людського успіху — прогрес, демократії ж належить скромніша роль. Адже демократія працює як підсумок численних виборів більшості, а прогрес здійснюється під впливом складних і різноманітних чинників. Саме тому етика прогресу не збігається з етикою демократії й безпосередньо від неї не залежить. Крім того, демократія й органічний конституціоналізм не є нероздільними ще й тому, що демократія може гальмувати поступ.

Прогрес втілює в собі вільний (спонтанний) політичний, економічний і культурний розвиток. Фактично це тотальний ринок, ефективність якого визначають кількість, темп і амплітуда більшості здійснюваних на ньому обмінів. Якщо головний гарант ринку — це конституція, то головною метою конституції має стати забезпечення свободи як умови творчості та прогресу. Та якщо органічна конституція — це гарант свободи, від якої безпосередньо залежить ринок і прогрес, то остаточно логічним стає сприйняття конституціоналізму як верховенства безособових правил гри — права.

Позаяк двох з’явищ верховенства в одному символічному просторі бути не може, конституціоналізм або мета-право прагне підпорядкувати собі й демократію. У цьому сенсі органічний конституціоналізм постає як верховенство вільної стратегії людського життя загалом. Що ж стосується законності як вимоги дотримання синтетичних, штучно створених правил, то вона — важливий принцип демократії, але не більше ніж один із атрибутів конституціоналізму. Тобто демократії в органічному конституціоналізмі відводиться відповідальне, але не найголовніше місце.

П. А. Гольбах колись назвав конституцію вуздечкою для вождів і народів. Її фетиш — не демократія, а своєчасне розпізнання та визнання здібностей і талантів. Власне, конституція — це карт-бланш меритократії, якщо говорити про політичний бік справи. Демократія ж виробляє закони, які мають бути конституційними, тобто не зазіхати на свободу та ринок. А якщо таке зазіхання уможливлюється, настає криза або навіть смерть конституціоналізму.

Тобто органічний конституціоналізм передбачає передовсім повномасштабний ринок. Якими можуть бути результати його роботи, видно на прикладі сучасних Сполучених Штатів. Країна, населення якої становить десь 4% від чисельності людства, споживає понад половину з використовуваних людиною природних ресурсів, втілює в собі 21% світової економіки, виробляє найбільший ВВП на планеті, здійснює 80–90% світових наукових відкриттів і має військовий бюджет, зіставний із сумарним військовим бюджетом решти держав світу. З 500 найкращих університетів світу 169, а з найкращих 20 — 17 розташовано в США, при цьому в науковому секторі Сполучених Штатів працює вчетверо більше наукових працівників, ніж в країнах Європейського Союзу разом. Збільшуючи роль знань в бізнесі та економіці, США водночас підкреслюють роль культури й, принагідно, той факт, що одні культури є більш продуктивними, ніж інші.

Усе це показує, що органічний конституціоналізм як парадигма правового забезпечення тотального ринку по-справжньому продуктивний. Навпаки, відсутність творчих досягнень й економічного прогресу вказують на хворобу або відсутність органічного конституціоналізму. У підсумку, що б там не думала з цього приводу українська політична еліта, статистика свідчить про те, що український конституціоналізм й дотепер не є органічним. Простіше кажучи, в ньому не міститься достатніх гарантій свободи ринкових взаємин. Що ж до демократії, то вона втілює в собі лише політичний сегмент ринку, самої демократії недостатньо для національного прогресу.

Відтак Україна перебуває на початковій стадії засвоєння парадигми органічного конституціоналізму та наслідків, що з цього випливають. Зокрема, в Україні глибоко не усвідомлюють той проблематичний вплив, що його справляє на творчість демократія. Порівняно нещодавно тут покінчили з тоталітаризмом, а тому загрозу національному прогресові наївно вбачають лише в авторитаризмі та диктатурі.

Зокрема, в Україні неможливо залучити населення до по-справжньому продуктивної демократії, не визнавши перед тим повномасштабної власності на землю. Людина, якій не дозволяється вільно продавати/купувати землю чи придбавати зброю, не є повноцінним суб’єктом демократії. Люди, які не мають власності, почуття гідності та відповідальності, схильні не до демократії, а до популізму. Такий тип особистості не тільки індиферентний, але й небезпечний для прогресу.

Отже, якщо Україна прагне органічного конституціоналізму, то починати потрібно з рішучого посилення гарантій прав власника та земельної реформи. Ясна річ, існує й альтернатива: це стан, у якому Україна перебуває зараз. Одначе він не влаштовує народ так само, як і національну еліту. З іншого боку, народ не може створити нову конституцію, а еліта це зробити може й повинна. Звісно, розроблення нового закону буде виправданим лише тоді, коли у свідомості еліт відбудеться відповідна зміна пріоритетів.

Сполучені Штати, писав Ф. Фукуяма, досягли успіху завдяки дотриманню етики ірраціонального, з чого випливає імператив захисту всього непередбачуваного та спонтанного. Цей імператив важливий і тому, що демократія має не так творчу, як селективну здатність. Як відзначав свого часу Д. Сарторі, демократія вміє лише вибирати зі створеного раніше. Це стосується біотехнології такою самою мірою, як і способу зав’язувати краватку. Якщо демократії не передує творчість і ринок, її перспективи стають неприйнятно вузькими. Громадяни сучасної України політично вільні, проте їхньому прогресові перешкоджає вузькість економічного ринку. Вони можуть вибирати лише з того, що вироблено по-справжньому творчо орієнтованими спільнотами.

Цікаво, що розпочата в XX столітті Верховним Судом США боротьба за громадянські права — це прямий наслідок конституційного захисту свободи транспортних перевезень. Всю потугу виконавчої влади американської держави було тоді сконцентровано на забезпеченні належного виконання ринкових правил. І це логічно, бо саме президент США зобов’язаний (каже його конституційна присяга) «скільки стане сили, підтримувати, охороняти та захищати» Біблію вільного ринку — Конституцію Сполучених Штатів.

Захист ринку в об’єднаній Європі забезпечують республіканізм, недоторканність власності, невтручання у творчість, а також принцип вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталу. Такі норми закріплено як на міжнародному, так і на конституційному рівнях. Особливості ж окремих країн виявляються у мірі стимулювання ринкових взаємин. Що ж до перехідних суспільств, то в них усвідомлення імперативів органічного конституціоналізму відбувається повільно та непросто. Власне, саме про це свідчить побіжний огляд низки рішень Конституційного Суду України…

[1]    Підготовлено Всеволодом Речицьким, конституційним експертом Харківської правозахисної групи.

 

 

 

 

 Поділитися