Бюлетень "Права Людини", 2002, #08

На Миколаївщині виборча кампанія мало чим відрізняється від інших регіонів України. І тут всі переваги має виборчий блок „За єдину Україну“. Протести опозиції з приводу численних порушень постійно ігноруються.

Інтернет-сайт всеукраїнського громадського центру моніторингу в одній з останніх публікацій, присвячених Миколаївщині, пише, що найактивніше у позитивно-нейтральному дусі засоби масової інформації регіону висвітлювали діяльність політичних партій — СДПУ (о) та „Жінки за майбутнє“, а серед блоків — „За єдину Україну“. Особливо активним тут виглядає голова облдержадміністрації Олексій Гаркуша.

Моніторинг було проведено обласним комітетом „Рівність можливостей“.

Показовою в регіоні є ситуація у Заводському виборчому окрузі. Тут мандат серед інших виборює кандидат у народні депутати України, член Партії промисловців Віктор Лисицький.

„Влада створює найкращі умови для спілкування з виборцями лише одному кандидату у народні депутати. Всі інші є за межами цього інформаційного простору і намагаються пробитися в нього власноруч.

На Чорноморському суднобудівному заводі, одному з кандидатів, якому влада активно сприяє — Михайлу Рихальському (заступнику голови обласної держадміністрації), надали можливість одноосібно зустрітися з трудовими колективами чотири рази. У цей же час інші кандидати практично не мають можливості зустрітись з трудовими колективами Чорноморського заводу.

Більш того, збирали ректорів вузів, в тому числі і приватних, і попередили, що лише шановний пан Рихальський має бути у цих вузах. Його портрети є у всіх навчальних закладах. Іншим дорога туди закрита.“

У 128-у Заводському виборчому окрузі, за словами Віктора Лисицького, говорити про демократичні вибори не доводиться. „В інших округах ситуація є подібною, бо коли глядач вмикає обласне телебачення йому здається, що триває своєрідна „есдекіада“, або всі мешканці Миколаївської області люблять лише один передвиборчий блок. Його назва — „За єдину Україну““.

В эпоху социализма большинство дел о нарушении прав человека решалось либо внесудебным путем — решениями партийных, государственных или профсоюзных органов в ответ на жалобы граждан, либо не решалось никак. Гражданские дела занимали незначительную долю в судебной практике.

В настоящее время, суд становится основной, можно даже сказать — единственной инстанцией в защите как гражданских прав, так и других прав человека. Значительно возросло число дел о защите чести и достоинства, трудовых, имущественных споров. В 2000 году число гражданских дел составляло 76,1 % от всех дел, которые рассмотрели суды. Одновременно отмечался рост числа уголовных дел, кроме того на суды возложено право применять принудительные меры воспитательного характера к несовершеннолетним.

В связи с тем, что был ликвидирован институт народных заседателей в районных судах, практически все дела судья решает единолично. Один Бог ему свидетель, когда он совещается с Законом и своей совестью перед вынесением решения или приговора от имени государства и суда.

В 2000 году суды рассмотрели 1 975 209 разных дел, на 13 % больше, чем в 1999 году. Среднемесячная нагрузка на одного судью районного суда достигала 54 дел, а в Волынской области — 72, в Крыму — 70, а в Херсонской области — 60 дел („Вісник Верховного Суду України“ № 4, 2001 р.). Среднемесячная нагрузка судьи областного суда достигала 13 дел в месяц. Это очень много. Районные суды несут основную нагрузку в судебной практике, рассматривают все категории дел. Этим определяются повышенные требования к судье, необходимость постоянного повышения квалификации. Апелляционные суды рассматривают дела повышенной сложности, более спорные и важные, что также повышает требования к судьям.

В 2001 году опять возросла нагрузка на суды. Они стали рассматривать специфические дела о нарушении правил дорожного движения, что раньше делала Госавтоинспекция. Наконец, суды стали давать санкции на арест, обыски. Все это создает реальную угрозу, что из-за перегрузки судов, судьи будут не в состоянии тщательно и внимательно рассматривать дела и выносить решения и приговоры на основании законов и с учетом всех обстоятельств.

Вот некоторые примеры из судебной практики, которые характеризуют реальную ситуацию в судах. Несколько лет назад районный суд в г.Киеве осудил гражданина И., внешне выглядевшего как молодой человек, а если верить документам суда — тысячелетнего старца — этакого библейского Мафусаила, который родился в 194 году! И это старательно переписано (вместе с другими противоречивыми сведениями или неправильными сведениями) на разных страницах приговора. Автор этого приговора — опытный судья, ныне заседает в Киевском городском суде. А судебная Коллегия Киевского городского суда во главе с заслуженным юристом Украины, ныне председателем городского суда, оставила этот приговор без изменения и он вступил в силу, вошел в историю судебной практики как рекорд.

Судья П-ов по делу Т. в Московском райсуде г.Киева рассеянно слушает прокурора, адвоката, подсудимых — все в один голос утверждают, что не было факта кражи, а скорее было мошенничество, это же подтверждают свидетели. Но в приговоре все равно просто переписано обвинительное заключение, в котором написано о краже. Киевский городской суд вносит изменение и исправляет этот ошибочный приговор. Как это надо расценить?

Судья Цокол из Старокиевского районного суда г.Киева упорно — 10 раз — выносит явно неправильные постановления по делам о возвращении денежных вкладов из Сбербанка, которые регулярно отменял Киевский городской суд, чтобы только не рассматривать невыгодные для суда дела.

Таких примеров множество. В обществе существует мнение, о подкупах, определенной заинтересованности судей в вынесении неправильных, незаконных приговоров и решений. Но сейчас, в связи с большой загруженностью судей, может сложиться такое положение, когда подкуп суда или влияние на него будут необходимы, чтобы дело было рассмотрено более внимательно, тщательно и было вынесено именно правильное, в полном соответствии с Законом решение или приговор. Эта проблема особенно проявлялась при рассмотрении дел по жалобам сторон. Вот отзывы тех, кто прошел через эту инстанцию: „Быстро рассматривают, раз, раз и все решено за пять минут“ „Дела читают по диагонали“.

Пересмотр уже вынесенных решений и приговоров, обычно безрезультатный, количество пересмотренных и измененных или отмененных приговоров, решений районных судов уже на протяжении нескольких лет не превышает 5%.

Да и какое может быть рассмотрение, если, например, в Киевском городском суде рассмотрение по двум уголовным делам было назначено к рассмотрению одной и той же коллегией судей, в одном и том же зале, на один и тот же час.

Правда, так бывает не всегда. Известное дело Б.Савлохова, например, слушала одна и та же коллегия судей, одновременно в двух разных залах — во всяком случае, так сообщалось в официальном объявлении. Чудеса, да и только!

После проведения, так называемой, „малой судебной реформы“ некоторые изменения произошли. В Киевском апелляционном суде, например, дела стали рассматривать не 5 минут, а дольше — бывает и минут 30, и несколько заседаний, и не раз в неделю, а все дни. Пожалуй, это и все заметные изменения. Для более детальных выводов требуется постоянное изучение судебной практики.

Серьезную тревогу внушает качество рассмотрения гражданских дел. В судах значительно возросло количество таких дел, и многие из них касаются защиты прав человека, гражданских прав. По моему мнению, многие требования нового гражданско-процессуального Кодекса крайне неудачны и требуют скорейшего пересмотра законодателями. Например, требование подавать жалобы на решения суда по гражданским делам только в машинописном виде, может отразиться, прежде всего, на малоимущих гражданах. На мой взгляд правозащитные организации должны добиваться этой явно дискриминационной законодательной нормы, закрепленной в ст. 293 ГПК Украины, как нарушающей право на судебную защиту, гарантированное в статье 55 Конституции Украины.

Нынешняя процедура кассационного рассмотрения гражданских дел только усложняет процедуру рассмотрения и приведет к еще большей перегрузке судей и, следовательно, снижению качества рассмотрения дел. Вносить изменения или отменять судебные решения может только состав судебной палаты, которой коллегия судей вправе передать дело после рассмотрения. Статья 328 ГПК Украины предусматривает передачу дела полному составу судебной палаты Верховного Суда в редких случаях, только в случае очень грубых нарушений в процессе рассмотрения дела, что в практике встречается не так часто. А более сложные дела, к сожалению, имеют очень мало шансов попасть на рассмотрение судебной палаты. Фактически, сейчас судьи судебной коллегии Верховного Суда почти по всем жалобам дают стандартный ответ, повторяющий текст статьи 328 ГПК Украины, и содержащий отказ передать дело на рассмотрение всего состава судебной палаты. Это происходит даже с теми делами, которые имеют важное общественное значение и должны в дальнейшем применяться судами для рассмотрения аналогичных дел. Хотя в соответствии со ст. 328 ГПК Украины судебная коллегия ВС должна была это сделать. Так, например, получили отказы — отписки из Верховного Суда жалобщикам по делам о возвращении денежных вкладов в Сбербанке Украины. Эти дела, имеющие безусловное общественное значение для всей Украины не были рассмотрены полным составом Судебной Палаты. Сам ответ занимает примерно полторы странички текста, который подготовлен судебной коллегией в течение 1-1,5 месяцев после оглашения. Еще месяц специальное управление Верховного Суда по обеспечению деятельности суда готовит эти судебные определения к отправке по почте.

Даже, если дело каким-то образом все же попадет на рассмотрение полного состава судебной коллегии, вероятность отмены или изменения решения близка к нулю. И определяется это именно статьей 336 ГПК Украины, в которой перечислены причины, позволяющие ВС отменить или изменить решение. Это, прежде всего, нарушения норм процессуального права, которые могут быть легко устранимы при апелляционном рассмотрении дел, например, решение не подписано судьями, дело рассматривалось без участия сторон или неправомочным составом суда, что бывает не так уж часто, а более спорные и сложные обстоятельства дел не учитываются.

Такие нечеткие, противоречивые формулировки законодательных изменений 2001 года приведут к нарастанию проблем. По сообщению руководителей ВС за год в ВС поступило 30-40 тысяч надзорных жалоб.

В 2000 году областные суды рассмотрели 5,4 тысяч надзорных жалоб, часть из них была удовлетворена, таким образом областные суды исправляли часть судебных ошибок.

Новое законодательство 2001 года лишило областные суда права пересматривать решения и приговоры, вступившие в законную силу. Поскольку право рассматривать кассационные жалобы предоставлено только ВС, поток кассационных жалоб будет расти, качество рассмотрения будет падать, будет накапливаться число неисправленных судебных ошибок. Все больше фактов нарушения прав человека, не будут находить своего правового решения в рамках законов, и будут решаться при нынешней ситуации не правовым путем.

Правозащитники должны способствовать улучшению норм правосудия, обращаясь к народным депутатам Украины с предложениями в порядке законодательной инициативы внести предложения по совершенствованию законодательной практики; совместно с адвокатскими общественными объединениями обобщать судебную практику, придавать факты судебных злоупотреблений и не соответствующих законодательным нормам решений широкой гласности.

Отсутствие гласности, отсутствие общественного мнения относительно судебной практики, порождает безответственность правосудия.

Эти события разворачивались не в Чили, не в Гондурасе и не в какой-нибудь другой банановой республике. Все описанное ниже произошло в стране, которая „движется в Европу“, а попадает в . И в тот момент, когда президент этой страны громогласно заявлял прессе: „Демократiя у нас розвивається потрохи, це очевидно“, милицейские орлы штурмовали черкасскую типографию и уничтожали тираж отпечатанной газеты „Свобода“. То был завершающий аккорд, так сказать, „апофигоз“ спецоперации. Начало ее кажется еще более шокирующим. Вообще, все происшедшее в последние дни в Черкассах не вписывается в рамки ни правового поля, ни здравого смысла. До выборов оставалась ровно неделя.

В субботу, около 11 часов вечера от черкасской типографии (МП „Республика“) в сторону Киева тронулся грузовик с отпечатанным тиражом всеукраинской газеты „Свобода“. На трассе около села Писчаное Золотоношского района водитель грузовика был ослеплен фарами стоящего на обочине легкового автомобиля. Блеснули милицейские маячки на крыше стоящих „Жигулей“ 8-й модели и некто, облаченный в светящийся жилет „гаишника“, сделал знак жезлом: остановиться. „Я остановился, потянулся к бардачку, чтобы достать документы, — рассказывает водитель МП „Республика“ Вадим Юрченко, — как тут кто-то рывком открыл дверь кабины и выволок меня из грузовика. Затем меня затолкали в подъехавший джип и приказали „не дергаться“. Джип развернулся и отъехал метров на четыреста от места разбойного нападения. В джипе находилось двое. Через 40 минут они по радиостанции получили команду: „Первый, второй, отбой. Можете выбрасывать“.

Вадима Юрченко выбросили в кювет, а джип, по его словам, двинулся в сторону Киева. „Я пошел к своему грузовику, — продолжает водитель. — Выйдя на мост у реки Супой, я остолбенел: по течению плыли пачки газет. Грузовик стоял уже на берегу речки. Зажигание было включено. Я выдернул ключи из замка, и тут какое-то внутреннее чувство подсказало мне: стоп, ехать нельзя.

Утром около грузовика был обнаружен аккуратно забитый в землю колышек. Такие „трюки“ широко применялись спецвойсками при минировании техники. К раме машины крепится взрывное устройство —- граната или взрывпакет, а чека привязывается с помощью проволочной растяжки к вбитому в землю колышку. Что могло бы произойти, если бы автомобиль тронулся с места, —- предугадать несложно. И версию могли бы сообразить: мол, грузовик взорвался на берегу реки, а тираж разбросало по воде. Хвала Господу, этого не случилось. Водитель грузовика на попутных машинах добрался до Золотоношского поста ГАИ, где и рассказал о происшествии. На часах было полпятого утра. К приезду золотоношской милиции грузовик уже предусмотрительно разминировали. По реке плыла утопленная газета „Свобода“.

А в это время в Черкассах разворачивалась неслыханная операция. Утром, в воскресенье, прокуратура Сос-новского района Черкасс молниеносно возбуждает уголовное дело. нет, не по факту разбойного нападения на Вадима Юрченко и уничтожения тиража газеты „Свобода“. Последняя формулировка звучала так: „по факту злоупотребления служебным положением должностными лицами МП „Республика“, что заключалось в распространении конфиденциальной информации о должностном лице без его согласия“. Хотите знать, кто это „конфиденциальное лицо“? Оно мелькает едва ли не на каждой странице этого выпуска „Свободы“, а фамилия его — Потебенько. Генеральный прокурор. Несколько полос газеты отведено только под депутатский запрос Г.Омельченко, В.Шишкина, А.Ермака, в котором подробно изложен механизм получения генпрокурором Потебенько взяток от Александра Волкова. Около страницы занял список счетов г-на Волкова в иностранных банках, названия фирм и структур, через которые отмывались миллионы, а также приведен детальный анализ того, почему г-н Потебенько отказался выполнять решения иностранных судов о возбуждении уголовных дел против олигарха, и как тот делился с Потебенько. „На закуску“ (последняя полоса) — о „квартирных жонглерах“: г-не Потебенько и его прокурорских коллегах. Понятно, что такие новости о „честном прокуроре“ и коммунисте, чего бы это ни стоило, попытались похоронить. Утопить и уничтожить.

К счастью, операция по „подрыву грузовика“ потерпела фиаско. Через несколько часов в Черкассы прибыл главный редактор „Свободы“ Олег Ляшко. Совместно с директором типографии МП „Республика“ Станиславом Журило им было принято решение отпечатать 107 тыс. экземпляров „Свободы“ вновь. Но „орлы боевые“ не дремали. К моменту начала печати здание типографии было оцеплено работниками милиции. Судья Дмитренко (в воскресенье!) по требованию прокуратуры выдает санкцию на обыск типографии. На основании чего? На основании возбужденного (5 минут назад?) уголовного дела о „поширеннi конфiденцiйної iнформацiї проти посадової особи без її згоди“. Здравомыслящие люди, находившиеся в тот день с Олегом Ляшко, были, мягко говоря, шокированы. Неужели у Потебенько нужно брать благословение на то, чтобы напечатать не просто авторский материал о нем, а и официальный документ — депутатский запрос? И о каком „поширеннi“ идет речь, в то время как тираж „Свободы“ был утоплен, и ни один из экземпляров этой газеты еще не попал в народные массы? А вывод такой: еще до того, как „Свобода“ плыла по течению Супоя, прокуратура уже имела в своем распоряжении экземпляры газеты. Кто, кроме ночных разбойников с большой дороги, мог передать в прокуратуру экземпляры „Свободы“? Уши, господа, тут не просто видны, они торчат бессовестно и нагло. Становится очевидно, что и нападение на водителя, и все последующие события — звенья одной цепи 14 часов, воскресенье. Станислав Журило — директор издательства „Республика“, главный редактор областной газеты „Вечiрнi Черкаси“ и руководитель областного штаба блока „Наша Украина“ так комментирует разворачивающиеся события: „Пришли люди из прокуратуры, которые сообщили, что судья Дмитренко, рассмотрев материалы уголовного дела (?!), принял решение о проведении обыска в помещении типографии. Дело в том, что мы лишь печатаем газеты, независимо от их содержания. Мы ни в коей мере не являемся цензором. Я, как редактор газеты, сам всегда боролся с цензурой и никогда себе не позволю быть цензором для других. Что же касается утверждения о распространении нами сведений, якобы порочащих честь и достоинство граждан, то это, во-первых, должен установить суд, а, во-вторых, никакие сведения еще не распространялись. Тогда на каком основании возбуждено уголовное дело? К тому же в новом УК такой статьи вообще нет. Мы просто шокированы этим беспределом!“ Олег Ляшко — главный редактор „Свободы“ — приехал в черкасскую типографию, надеясь повторно отпечатать новый тираж газеты вместо утопленного. Когда же через некоторое время за ним вошли работники прокуратуры и милицейские орлы под командованием Юрия Олейника, редактор уже с трудом подбирал культурные слова. „Мы опубликовали в газете депутатский запрос народных депутатов по поводу того, что Потебенько, по их мнению, получил взятку от бывшего помощника президента Украины Волкова. Это официальный депутатский запрос. В соответствии с Законом никто не несет ответственности за обнародование официальных материалов органов власти и их должностных лиц. В данном случае, народные депутаты Украины, авторы этого запроса, являются должностными лицами высшего органа государственной власти Украины — Верховной Рады. В распоряжение депутатов попали документы, связанные с банкротством банка „Украина“. Волков руководил тогда Фондом „Социальный захист“, и счет его был в банке „Украина“. Временная следственная комиссия ВР выявила два очень интересных платежных поручения. Волков и его фонд перечислили Генеральной прокуратуре двумя поручениями 600 тысяч гривен. Это в то время, когда в Генеральной прокуратуре Украины лежало поручение прокуратуры Бельгии о проведении следственных действий в отношении Волкова. В Брюсселе было заблокировано более 40 млн. долларов на банковских счетах Волкова и описано его имущество. Потебенько вместо того, чтобы исполнить поручение прокуратуры Бельгии, получает от Волкова деньги. Я, как юрист и редактор газеты, оцениваю это не иначе как взятку. Что же касается сегодняшних событий, — то, что нам сейчас предъявил прокурор Сосновского района Черкасс г-н Кучеренко (он собственной персоной прибыл в типографию — Авт.), об изъятии тиража газеты —- абсолютно незаконно. Я уверен, что это указание дал Потебенько. Если вначале я думал, что это сделали просто бандиты, переодетые в милицейскую форму, то сейчас я уверен, что происходящее — звенья одной цепи. Мы не будем выполнять незаконное решение. Есть статья Конституции, которая предусматривает ответственность не только за дачу, но за выполнение незаконных приказов. я буду защищать Конституцию всеми силами, сколько смогу.“ Но сил редактора и горстки сотрудников типографии оказалось явно недостаточно, чтобы противостоять настоящему штурму здания типографии, который воскресным вечером предприняло около сотни сотрудников прокуратуры и милиции. Еще днем возле помещения типографии появились милицейские автомобили, из которых люди в погонах, не кроясь, не таясь, следили за всеми входящими и выходящими из здания. Станислав Журило даже сфотографировался на память возле одного из таких топтунов. В начале седьмого вечера произошло совсем невероятное. Со всех концов города к зданию типографии были стянуты, вероятно, все имеющиеся в распоряжении черкасской милиции силы охраны общественного порядка, „Беркута“ и. ГАИ. Как прокомментировал милицейское присутствие руководящий „операцией“ подполковник, зам.начальника УМВД в Черкасской области Юрий Олейник, „целью милиции была охрана общественного порядка во время проведения обыска работниками прокуратуры в типографии“. Ничего себе, формулировочка! Милицейские „бобики“ численностью не менее десятка, в первую очередь, заблокировали въезд в типографию. После чего через проходную в здание буквально ворвались около двух десятков сотрудников милиции. Любое сопротивление было бесполезно, и главный редактор „Свободы“ Олег Ляшко, к тому же — кандидат в народные депутаты по Печерскому избирательному округу г.Киева, попытался прорваться через кольцо оцепления. Работники прокуратуры заявили, что Ляшка приказано задержать. Не имея на то ни малейших оснований. После длительной словесной перепалки его отпустили. Сотрудники прокуратуры во главе с г-ном Кучеренко приступили к тщательному обыску типографии. Весь отпечатанный тираж газеты „Свобода“ вместе с типографскими пластинами был конфискован и загружен в автомобили без номерных знаков. На вопрос о том, куда отвезут тираж прокурорские „цензоры“, они заявили: мол, в один из райотделов милиции, что и записали в протоколе изъятия. Однако на самом деле тираж газеты был выгружен в помещении областной прокуратуры.

Журналисты „Антенны“, находящиеся в этот момент в типографии, связались по телефону с мэром Черкасс В.Олейником. Мэр успел подъехать к месту беспредела, когда „орлы“ загружали уже последний грузовик с изъятыми газетами. Владимир Олейник сказал, что происходящее здесь является фактом вопиющего беззакония и безобразия, однако повлиять на это безобразие он не в силах. Утром в понедельник в кабинете губернатора Лукьянца собрался весь руководящий состав УМВД и прокуратуры области. Через несколько часов после совещания сотрудники прокуратуры проводили обыск уже в редакции газеты „Вечерние Черкассы“. На сей раз люди в погонах тоже предварительно запаслись удивительной судебной санкцией на обыск. Помещение типографии до сего момента находится в плотном кольце правоохранителей. Около входа стоят несколько штатских легковушек, битком набитых милиционерами. От источника, заслуживающего доверия, поступила информация о том, что, согласно полученной директиве, милиция и прокуратура сделают все для того, чтобы ни одна газета, повествующая о данном „милицейском погроме“, на этой неделе не была отпечатана в единственной в Черкассах типографии.

Ольга Швец, Валерий Воротник
ANTENNA.COM.UA
26.03.2002

27 березня на каналі ԩ+1“ повинен відбутися показ з наступним обговоренням у студії фільму „Піар“ Пітера Пауела та Чарльза Кловера. Цей фільм, присвячений начебто розслідуванню вбивства Георгія Гонгадзе та витоків „касетного скандалу“ в Україні, вже демонструвався двічі на телеканалі ICTV. З нашої точки зору, стрічка являє собою приклад недоброякісної журналістики, в якій факти свідомо підігнані лише під одну — суперечливу — версію подій. Глядач фільму не може отримати достатньої і повної інформації про ситуацію в Україні, а також навколо смерті Георгія Гонгадзе. Натомість мета цього продукту — нечесна компрометація певних політичних сил — прозора і наочна. Ми також не могли не звернути уваги на заяви окремих учасників фільму щодо недобросовісного цитування їхніх висловлювань у цій картині.

Виходячи з цього, ми не вважаємо для себе за можливе брати участь у рекламній розкрутці фільму „Піар“ на загальнонаціональному каналі. Розкрутці, мета якої за кілька днів до виборів у частини журналістів викликає сумніви.

На наше рішення відмовитись від запрошення взяти участь в обговоренні фільму вплинула і заборона прийти на цю дискусію нашій колезі Олені Притулі. В цьому ми вбачаємо свідоцтво того, що „обговорення“ фільму може мати маніпулятивне „надзавдання“, як це вже було продемонстровано у студії каналу ICTV. Ми не можемо брати участі у подібних технологіях.

Журналісти: Наталя Лігачова, Юлія Мостова, Марія Пирожук, Сергій Рахманін

Телекритика, 27.03.2002

(Початок дивись у № 7 (263)

Проблема катувань і жорстокого поводження є однією з найважчих в області прав людини. За нашими спостереженнями, повідомлення про катування в Україні під час дізнання і попереднього слідства почастішали, а дії міліції стають більш жорстокими. Відомі факти смерті в результаті катувань. Як і раніше, відсутня система незалежного розслідування скарг на жорстокі дії працівників органів внутрішніх справ. Службові розслідування проводяться співробітниками іншого управління МВС, і їх важко назвати швидкими й ефективними, домогтися ж порушення кримінальної справи прокуратурою вкрай важко. Для того, щоб переконатися в коректності цих емпіричних висновків, ми вирішили спробувати з’ясувати, скільки подається скарг на незаконні дії співробітників правоохоронних органів, скільки з них задовольняється, скільки осіб залучається до дисциплінарної і кримінальної відповідальності, і скільки осіб засуджені за статтями 166 і 175 КК України в редакції 1961 р. (за перевищення влади або зловживання службовим становищем і незаконні методи ведення слідства). З цією метою ми подали до Міністерства юстиції, МВС і Генеральної прокуратури і в усі 27 регіональних управлінь прокуратури і МВС інформаційні запити такого змісту:

Наша організація готує аналітичні випуски бюлетеня „Права людини“ стосовно становища з правами людини в Україні. Відповідно до ст. 40 Конституції України, ст.ст. 28,29,32,33 Закону України „Про інформацію“, ст.ст. 34,35 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні“ просимо надати нам письмово такі відомості.

1. Кількість скарг на незаконні дії працівників органів внутрішніх справ [назва регіону] у 1998 — 2000рр. і першій половині 2001 р., кількість задоволених скарг і кількість працівників, яких було притягнуто в зв’язку з цим до дисциплінарної відповідальності.

2. У доповіді Держдепартаменту США про становище з правами людини в Україні в 2000 році (http:/www.state.gov/g/drl/rls/hrrpt/2000) стверджується, на нашу думку,помилково, що „органи державної влади не ув’язнювали працівників системи виконання покарань і міліції, які здійснювали або потурали насиллю проти ув’язнених“. Просимо надати відомості про кількість працівників органів внутрішніх справ та установ виконання покарань [назва регіону], які були засуджені за статтями 166 та 175 КК України в 1998 — 2000 рр. і першій половині 2001 р. — за роками і статтями окремо.

Наш запит залишили без відповіді, грубо порушивши ст. 40 Конституції України і ст.ст. 28, 29, 32 Закону України „Про інформацію“, прокуратури 13 областей – Вінницької, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Одеської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької і Черкаської.

З 13 органів прокуратури, що відповіли на наш запит, 6 відмовили в наданні інформації, мотивуючи різними причинами. Прокуратура Житомирської області послалася на те, що запитана статистична інформація є державною власністю, що знаходиться в оперативному управлінні органів державної статистики, тому надати її вона не вправі. Прокуратура АРК вважає, що розголошення запитуваних відомостей „може заподіяти шкоду інтересам громадян, що охороняються законом“ і що „ці відомості можуть бути використані тільки для службового користування“. Абсурдність першої частини відмови очевидна, оскільки ми запитували не персональні, а знеособлені кількісні дані. Друга частина відповіді саме підтверджує довільне використання грифів обмеження доступу. Прокуратура Севастополя вважає запитану інформацію „конфіденційною, тобто інформацією з обмеженим доступом, поширення якої, відповідно до розділу 5 Закону України „Про державну статистику“ заборонене“. Але саме в цьому розділі говориться про те, що заборона на поширення статистичної інформації, зв’язаної з даними конкретного респондента, не стосується знеособлених даних. Прокуратура Дніпропетровської області повідомила, що не веде подібного обліку, а прокуратура Чернівецької області, пославшись на п.1 ст.6 Закону України „Про прокуратуру“ („органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим“), написала, що необхідно звернутися до Генеральної прокуратури.

Після повторного звернення в лютому 2002 року до регіональних прокуратур ми отримали ще дев’ять відповідей . При цьому тільки Черкаська прокуратура подала узагальнені дані за весь період з 1988 року.

Прокуратура Запорізької, Київської, Кіровоградської та Харківської областей рекомендують звернутися до Генеральної прокуратури України. Прокуратури Сумської, Херсонської та Хмельницької областей у наданні інформації відмовили, посилаючись на Закон України „Про державну статистику“.

Львівська обласна прокуратура повідомила, що ця інформація статистичною звітністю не передбачена.

Слід також відзначити, що Київська та Львівська обласні прокуратури зазначили, що не отримали нашого першого запиту, хоча всі наші запити надсилалися з повідомленням про вручення, і ХПГ їх має від всіх адресатів, включаючи і Київську та Львівську обласні прокуратури.

На перший наш запит до Генеральної прокуратури перший заступник Генерального Прокурора М. Гарник відповів, що в статистичній звітності органів прокуратури України такі дані не обліковуються, і порекомендував звернутися до Міністерства юстиції, що веде судову статистику. Ця відповідь викликає подив, оскільки саме на прокуратуру покладаються функції нагляду за дотриманням законності органами, що ведуть оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, виконання судових рішень у кримінальних справах і використання інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням волі громадян. Тому, на наш погляд, саме прокуратура повинна збирати й аналізувати дані про такі порушення законності, що і показали відповіді органів прокуратури 7 областей.

У свою чергу Міністерство юстиції відповіло на наш запит, що в статистичних звітах дані про кількість засуджених працівників органів внутрішніх справ, прокуратури і Департаменту з питань виконання покарань окремо не виділяються.

Ми вдруге звернулися до Генеральної прокуратури, спробувавши оскаржити необґрунтовану, на наш погляд, відмову в наданні інформації, і прохаючи забезпечити виконання Закону „Про інформацію“ тими органами прокуратури, що не відповіли нам зовсім. Той же перший заступник Генерального прокурора М.Гарник зненацька підтвердив, всупереч своєму попередньому листу, що статистичні дані, запитані нами, формуються в органах прокуратури, а також у Міністерстві внутрішніх справ і Міністерстві юстиції, а надалі передаються в Державний комітет статистики, куди він і рекомендує нам звернутися. Дуже характерним в цій відповіді, на наш погляд, є абсолютна відсутність будь-якої реакції на явне порушення закону підлеглими Генеральної прокуратури — органами прокуратури регіонального рівня. Тому ми втретє звернулися до Генеральної прокуратури, підсумувавши відповіді або їхню відсутність на наш запит, посилаючись на конституційну норму про обов’язок здійснення нагляду за дотриманням законності органами дізнання і досудового слідства, і на те, що в статистичних щорічниках запитана нами інформація не розміщається. Ми ще раз просили забезпечити відповіді на наші інформаційні запити, указавши, що будемо змушені звертатися до суду у кожному конкретному випадку відсутності відповіді. Ми одержали третій, вже зовсім роздратований лист від того ж пана М. Гарника, який повторив, що нам потрібно звертатися в Держкомстат, що в статистичній звітності органів прокуратури, затвердженій Держкомстатом, необхідні нам дані не відображаються, і що підстави для вживання заходів у відношенні окремих прокурорів, що не надали нам інформації, немає.

Для того, щоб цілком замкнути коло, по якому чиновники пускають наші запити, ми направили лист до Держкомстату із проханням про надання інформації, але відповіді поки не одержали.

Усе це листування, на нашу думку, свідчить про відверте, якщо не демонстративне, ігнорування Закону „Про інформацію“, явну відсутність зацікавленості в інформуванні суспільства про дотримання законності в органах правопорядку й в той же час демонстрації своєї повної безкарності. На наш погляд, є всі підстави для судових позовів до Генеральної прокуратури і її регіональних органів. Ми маємо намір незабаром звернутися в суд, і тому направили короткі листи в усі 13 органів прокуратури, що не відповіли на наш запит, із проханням дати або відповідь, або письмово повідомити про причини відмовлення для оскарження.

Не кращий стан справ із відповідями регіональних управлінь внутрішніх справ. Ми не одержали відповіді з 17 управлінь. З 10 управлінь, що відповіли, Дніпропетровське і Кіровоградське обласні управління не надали даних, посилаючись на ст.ст. 30, 31 і 37 Закону „Про інформацію“, МВС Криму нас відіслало до Верховного Суду АРК. І в даному випадку спостерігається довільне віднесення інформації до конфіденційної, хоча ми запитували не персональні, а тільки знеособлені кількісні дані.

На наш лист на ім’я міністра внутрішніх справ про відсутність відповідей і відмову в наданні інформації з проханням забезпечити відповіді регіональних управлінь і надати необхідну для нас інформацію по країні в цілому ми одержали відповідь, що запитані нами дані перебувають у віданні органів прокуратури. Ця відповідь також викликає подив у світлі внутрішніх нормативних актів МВС. Наприклад, у п. 2.3. Наказу МВС України від 10 червня 1998 р. № 414 „Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих навчальних закладах, установах, організаціях і підприємствах системи МВС України“ заступникам міністра, начальникам головних управлінь, самостійних управлінь і відділів міністерства, начальникам Головних управлінь МВС України в Криму, Києві і Київської області, управлінням МВС в областях, м. Севастополі запропоновано щокварталу аналізувати стан роботи з письмовими й усними заявами громадян і вносити конкретні пропозиції щодо її поліпшення. А в п.6.8. Інструкції вказується, що, як правило, контролюються звернення з питань недоліків у роботі органів внутрішніх справ, порушень законності працівниками органів внутрішніх справ і недостойного поводження працівників внутрішніх справ, які не вважаються порушенням законності. Згідно ж п.6.14 оцінка службової діяльності органів внутрішніх справ дається з урахуванням стану їхньої роботи з розгляду звернень і прийому громадян. Отже, відповідь на наш інформаційний запит знаходиться в прямій компетенції органів внутрішніх справ.

Таким чином, ми одержали змістовні відповіді з органів прокуратури 8 областей і 7 регіональних управлінь внутрішніх справ. Слід зазначити, що обласні управління МВС надають більш повну інформацію порівняно з органами прокуратури.

Отримані дані про число скарг на незаконні дії співробітників органів внутрішніх справ представлені в табл. 4, а дані про засуджених співробітників зведені в табл. 5. Аналіз цих даних показує, що кількість скарг за рік коливається приблизно від 550 до 3500 у різних регіонах, а в Полтавській і Рівненській областях спостерігається їхній стійкий зріст. Найбільше число скарг (більше 2500 на рік) реєструється в Донецькій області, при цьому, якщо міліція реєструє в 1.5-2 рази менше скарг, ніж прокуратура, то відсоток задоволених в органах міліції скарг на порядок вищий (20-30%), ніж у прокуратурі (1-2%). Це характерно для всіх областей, що надали інформацію: питома вага задоволених скарг у міліції усюди вища, ніж у прокуратурі, і не опускається нижче 14%. Це можна пояснити тим, що в міліції можуть обмежитися дисциплінарним стягненням, тоді як прокуратура порушує по скарзі кримінальну справу. В цілому кількість дисциплінарних стягнень в органах внутрішніх справ на кілька порядків більше, ніж число порушених кримінальних справ.

Впадає в око стабільність відсотка задоволених скарг за рік у кожному окремому відомстві: 20-30% у Вінницькій, Ровенській, Харківській областях, 15-17% у Волинській і Закарпатській областях. Мінімальний відсоток задоволених скарг — у прокуратурі Донецької області — 0.7% максимальний — 39% в УВС тієї же Донецької області.

Що стосується притягнення співробітників органів внутрішніх справ до кримінальної відповідальності за застосування катувань, то по ст. 175 КК України в редакції 1961 р. не засуджена жодна людина, а число засуджених за перевищення службових повноважень зовсім невелике. Тут також лідирує Донецька область. Відзначимо, що тільки прокуратури Волинської, Ровенської і Чернігівської областей надали дані по кількості засуджених.

Табл.4

Табл.5

Багато скарг на якість медичного забезпечення надходять до Харківської правозахисної групи. Стикаючись із порушеннями прав пацієнтів і лікарів ми бачимо зовсім безпорадну ситуацію в цій галузі, чи не найважливішій для громадян і держави.

Нещодавно ми отримали чергову скаргу від хворої, яка мешкає в невеличкому містечку під Черкасами — Ірини Т. Треба зазначити, що навіть співробітники „ПЛ“, які звикли до картин нашого побуту, що вимальовуються із листів та скарг наших кореспондентів, були шоковані.

Але, все по черзі. В своїй скарзі Ірина Т. пише про такі факти: два роки тому жінка почала хворіти. В неї знизилася працездатність, з’явилися часті головні болі, сильна слабкість. Ендокринологи встановили хворобу щитовидної залози — вузелковий зоб. Призначили лікування, але покращання не було. І тут вона дізналася, що у місті Черкаси приймає хворих чудова лікарка, „професор“, яка береться лікувати щитовідку, і хвора звернулася до неї. Далека від медичної науки Ірина навіть не здивувалася, що „професор“ веде прийом в аптеці, що береться лікувати майже все (люди з різними хворобами стояли до неї в черзі). Оглянувши Ірину власноручно, „професор“ запевнила Ірину, що вилікує її за півроку, запропонувавши зробити це з допомогою масажу вузлів щитовидної залози. Неважко здогадатися, що ані через півроку, ані через рік Ірині краще не стало, навпаки - вузли збільшилися і стали твердими. Тоді пані „професор“ сказала, що року для лікування замало — треба робити масажі ще рік. От тут хвора злякалася, бо після цих масажів на шиї залишилися синці, а почувала вона себе все гірше. На щастя, на цей час чоловік Ірини раптово знайшов роботу у Києві і зміг заробляти гроші, щоб повезти дружину на консультацію до столиці.

Перші ж обстеження в державному ендокриноло-гічному медичному закладі показали, що хвороба Ірини під час попереднього „лікування“ масажем, прийняла загрозливу форму — вузол став злоякісним. Ірині зробили термінову операцію, потім лікували радіоактивним йодом. Ірина стала інвалідом другої групи, втратила можливість працювати. Хто за це буде нести відповідальність? До суду ані Ірина, ані її родина звертатися не можуть — бо на це вже не вистачить ні грошей, ні сил…

Чому міське і обласне медичне управління м.Черкаси спокійно дивляться на те, як калічать довірливих пацієнтів шахраї від медицини? Питання риторичне… В рідному Харкові, який колись славився своєю медичною школою і видатними спеціалістами, тепер ми часто спостерігаємо теж саме: декілька років тому в такому собі невеличкому медичному підприємстві під керівництвом доктора Акімова, спеціаліста по УЗІ, лікувалася хвора Наталля Д., у якої було злоякісне захворювання крові. Пан Акімов, обстеживши хвору на УЗІ і зробивши всі аналізи в якійсь лабораторії, діагнозував у неї екзотичну хворобу — гістоплазмоз, і взявся його лікувати. Лікування коштувало хворій життя, бо коли Д. знову звернулася до офіційної медицини, час був втрачений. Чому таке можливе у нас? Чому так квітнуть різні цілителі та екстрасенси? Перш за все, тому, що пацієнт потрапляє в замкнуте коло безвідповідальності, тому що ані офіційна, ані нетрадиційна медицина не відповідають за наслідки лікування. По-друге, офіційна медицина демонструє свою безпорадність так часто, що громадяни зневірились, і часто зовсім не звертаються до лікарів, а йдуть до чаклунів різного ґатунку. Суттєву роль відіграє і економічний рівень можливостей пацієнта. Ми мали справу з родиною, в якій хлопчину — хворого на нирки — роками лікували у „бабки“ тільки тому, що на лікарів і ліки не вистачало грошей. Але це не єдина причина: ми бачили і заможніх хворих, які роками ходили від одного медичного „бога“ до іншого, втрачаючи купу грошей, і кінець кінцем знаходили собі чи екстрасенса, чи цілительку, тому що зневірювались у можливостях традиційної медицини. І недарма. Рівень медичної допомоги хворим не може бути якісним там, де ніхто ні за що не відповідає, там, де відсутня інформація про те, що робиться у світі в цій галузі. Як це може бути, спитаєте ви? Адже мережа Internet зробила доступною світову медичну інформацію усім, хто хоче бути поінформованим. І тут не можна не згадати анекдот: „Куме, бач яке в мене сало? А який борщ? Заходь до мене істи“, — „Та в тебе ж собака злий. Бач, відв’язаний…“ — „Отож…“

Отож і стосовно інформації. Лікарі наша бідні, як і всі бюджетники, і не тільки бідні, а й перевантажені, зневірені в те, що їх добробут коли-небудь зросте, що їх професія буде більш шанованою державою. Не може лікар прогодувати родину, та навіть, і сам прожити на зарплатню 200 гривень (а це заробітна платня лікаря вищої категорії). Отож, замість того, щоб знайомитися з медичними новинами, лікар шукає, де підробити, буває, що і як медсестра (ставить крапельниці, робить ін’єкції і т.і.), або працює дилером в іноземних фармакологічних кампаніях.

Так роблять рядові лікарі, а професори та фахівці високої кваліфікації, що мають приватну клієнтуру — практично не відчувають конкуренції і професійного фону — і це розбещує. Крім того, легко пояснити будь-яку свою помилку поганою лабораторною базою, яка таки дуже погана, відсутністю необхідного медичного обладнання і, таким чином, зняти з себе відповідальність.

Отже, хворі шукають альтернативні шляхи, бо подітися їм нема куди. І квітнуть усілякі „спеціалісти“, які називають себе по-різному — хто „професорами“, хто „народними лікарями“, хто чаклунами, хто екстрасенсами….

Я не проти народних ліків, навпаки, якщо лікують справжні фахівці — гомеопати, фітотерапевти, які дійсно володіють необхідними знаннями і знають народні засоби лікування, результати бувають гарні.

Але ось біда — на цьому ґрунті росте і дивовижне невігластво і аморальність, саме такі, як у випадку Ірини Т. І тут ми можемо твердо сказати, що нам є в чому дорікати державі. Вона не захищає своїх хворих громадян ані тоді, коли сплачує мізерну зарплатню фахівцям, ані тоді, коли відмовляється від будь-якого контролю за роботою медиків як традиційної, так і нетрадиційної медицини.

В Росії, в Петербурзі проти лікарів подано біля 700 судових позовів, і значна частина їх задовільнена. Поки ми не почнемо робити теж саме — нам не розірвати коло безвідповідальності.

Якщо в Україні кінець кінцем буде прийнятий закон про страхову медицину, який буде враховувати українські реалії і одночасно відповідати європейським стандартам — це допоможе створити справжню конкурентну медицину. Може тоді не буде таких диких випадків, як в Черкасах.

А зараз ми направляємо скаргу Ірини Т. до Мінздраву. Сподіваємось на відповідь Мінздраву, і тоді ми обов’язково повідомимо наших читачів.

Уважаемые коллеги!

В нашем городе Артемовске на Украине, на заводе по обработке цветных металлов, готовится к пуску мощная итальянская установка огневого рафинирования меди производительностью 100 тонн в сутки. Просьба поделиться опытом экологического контроля на подобных медеплавильных установках в Ваших странах (на Украине аналогов не существует), принимая во внимание огромную опасность загрязнения атмосферы и почвы медной пылью и другими отходами производства при температуре в печи свыше 1300 градусов. Заранее благодарим за любую информацию по интересующему нас вопросу.

Координатор химических программ ЭКЦ „Бахмат“ Л.Клюевский.
 7 марта 2002 г.

НАДЕЖДА НА КУЧМУ — КУЧМА В АРТЕМОВСКЕ ПОДДАСТ ЖАРУ

Об этом пока еще никто не знает, но вам по секрету скажем — к нам приезжает сам Президент Леонид Данилович! Его сиятельство соизволит посетить в конце марта наш скромный городок не только для агитации „За еду“ (все „заедисты“ уже бегают по городу и кричат, что это их главное достижение), но и для участия в пуске крупнейшего в мире комплекса огневого рафинирования меди, который смонтирован на Артемовском заводе по обработке цветных металлов (АЗОЦМ). Город уже давно наводнен всевозможными слухами и домыслами о строительстве на АЗОЦМ мощной итальянской печи, которая должна перерабатывать лом и отходы цветных металлов, транспортируемой со всех концов Украины и не только, и давать на выпуске 120 тонн в сутки заготовки высочайшего качества. Люди высказывают естественное опасение по поводу возможного отравления цветными металлами, а также радиоактивного заражения самих плавильщиков и окружающей среды. „Зеленые“, местная эко-инспекция, естественно, пытаются поглубже разобраться в этом вопросе. И, прежде всего, мы ждали того, с чего все должно было начаться — „Заявления об экологических последствиях деятельности установки“. И оно появилось в январе — когда уже стало завозиться и устанавливаться оборудование, когда определили срок ввода объекта в эксплуатацию. Однако, мы категорически против признания этого Заявления — тем документом, который соответствует Закону об экологической экспертизе. Это Заявление не является таковым, потому, что оно не об эко-последствиях деятельности, а (что видно по названию и содержанию) об эко-последствиях строительства. В Заявлении напрочь отсутствуют какие-либо цифры о загрязнении природы, хотя в статье 36 упомянутого Закона сказано, что оно „обязано содержать количественные и качественные показатели оценки уровней экологического риска“. Нет в Заявлении и видов уровней воздействия на природу в нормальных и экстремальных условиях (ст.35) и многого другого. На наши претензии и заводчане, и разработчики проекта (институт ГипроЦветметОбра-ботка), и местная эко-инспекция разводят руками, признают данный факт и обещают исправиться. ЭКЦ „Бахмат“, „МАМА-86-Артемовск“ при консультации ЭкоПраво-Харьков выдвинули требование немедленного опубликования соответствующего Заявления об эко-последствиях. „Зеленые“ оставляют за собой право подать в прокуратуру за невыполнение требований природоохранного законодательства. Нельзя сказать, чтобы наши требования были проигнорированы, мало того, следует признать, что руководство завода идет навстречу экологам — приглашает нас на заседания, обещает давать возможность контролировать работу печи после пуска. Однако, до пуска остались считанные дни, а публикации нормального заявления мы „недобачаем“. Негоже начинать такое дело с подобного „прокола“, тем более если благословлять на возможное загрязнение окружающей среды приедет сам Президент.

В.Березин, Дикое поле, No 4-02, 
18 марта 2002 г.

КУЧМА УЕХАЛ, МЕДЬ ОСТАЛАСЬ

В дополнение к опубликованному выше материалу — о нарушении Закона об экологической экспертизе при строительстве комплекса по огневому рафинированию меди, которое обнаружили „зеленые“ Артемовске при грамотной консультации юристов ЭкоПраво-Харьков.

Мы добились опубликования в печати соответствующего Заявления об эко-последствиях деятельности комплекса. Причем, заводчане это сделали ну просто очень быстро — в течение двух суток после получения нашего предупреждения о том, что подадим заявление в прокуратуру! При этом необходимо учитывать, что заявление появилось в единственной городской газете и пятничном, TV-программном, самом массово читаемом номере, да еще в накал предвыборной агитации, когда сантиметр газетной площади „на вес золота“. Непонятно только — почему Отдел экспертизы Госуправления эко-ресурсов „прощелкал“ подобный казус? Получается, что НГО сделало их работу. Мы будем продолжать следить за работой комплекса. И хотим в очередной раз поблагодарить ЭкоПраво-Харьков. Вот бы у кого Управлению подучиться.

Дикое поле, No 5-02,
 25 марта 2002 г.

Тільки так можна розцінити їх надмірну „обережність“, коли ми — громадська організація „М’АРТ“ звернулись до Командування військами Північного округу з письмовою пропозицією провести освітні заходи, спрямовані на виконання державної концепції підвищення правової культури учасників виборчого процесу для юнаків, що проходять строкову службу і … не отримали відповіді.

Пропонували ми тренінги, які вже успішно нами проводились серед студентської молоді. Тренінги проходять в цікавій формі з використанням інтерактивних методик. Після тренінгу його учасники набувають практичних навичок, щодо процедури голосування, щодо того, як зробити обґрунтований вибір, як захистити свої права виборців, якщо вони порушуються.

Лист було адресовано на ім’я Командуючого військами Північного округу генерал-полковника Шустенка Олега Михайловича і відправлено 29 грудня 2001 року під вих.№ 32. Так нам запропонували зробити в штабі Командування після нашого першого — усного звернення. Але ми ніяк не сподівались, що Командуванням буде порушено Закон України „Про звернення громадян“, який передбачає письмову відповідь на звернення не пізніше як в місячний термін.

Не дочекавшись відповіді, і користуючись прислів’ям „Стукайтеся і вам відкриють“, ми відновили усні переговори. Цікавими були ці зустрічі і телефонні розмови з полковниками і генералами. Іноді було враження, що перед нами звітують. Розповідали, що ведеться велика робота — створюються куточки виборців, проводяться відповідні заняття і т. д. Довго „водили нас за ніс“, іноді посилаючись на якісь перевірки, іноді обіцяли зустріч і не з’являлись, або значно запізнювались. Нарешті, погодились, призначили день, коли ми разом з представником Штабу повинні були розробити графік наших заходів. Нам сказали, що на наших заняттях буде присутня людина, яка буде слідкувати за тим, щоб ми не порушили головний принцип наших заходів — не агітувати за жодну із політичних сил, або за жодного із кандидатів. Але якщо вам дали слово, це не означає, що його дотримаються. На кінець нам дипломатично відмовили.

Ось така історія.

Тож, кого злякались військові? А може, чому?

Шановні колеги!

Я йшов учора надвечір по парку і підняв кинуту кимсь газету. Вона називалась „Український народний рух“. В ній я прочитав про справу Леоніда Ковальчука. Леоніда я знаю: у 1991-1995 роках кілька разів спілкувались щодо деяких екологічних проблем селища Гребінки та його околиць, спричинених діяльністю місцевого цукрового заводу. Людина щира і до проблем довкілля небайдужа.

Про нинішню справу його чув я багато жахливих подробиць, деякі фрагменти траплялись в Інтернеті, але вперше я зміг прочитати, хоч і коротко, про все з початку до кінця. І хоч написане в замітці має відбиток агітації за повторне обрання депутатом Євгена Жовтяка, це не змінює драматизму самої історії.

Мій коментар — наприкінці.
Сергій Федоринчик

Тетяна Ковальчук: „Влада хотiла знищити мого чоловiка за правду“

Подiї, через якi довелося пройти нашiй родинi, починалися майже два роки тому, коли ще живий був Георгiй Гонгадзе i ми не уявляли, яким беззахисним вiд свого диктату зробила наше суспiльство влада, як вона не терпить iнакомислення і наскiльки кримiнально може його придушувати.

Менi, як напевне i багатьом iншим, на той час видавалося, що необмежена помiщицька влада Засух у Київськiй областi є якоюсь помилкою, непорозумінням, у якому згодом розберуться i виправлять. Але вибори мера Василькова, у 2000 роцi, розiгранi за засухiвським сценарiєм i за ним же сфальсифiкованi, показали, що помилки тут немає — влада безапеляцiйно наказала рахувати голоси так, як треба для неї. Незаконно звiльненого мера Василькова Валерiя Поповича вдруге незаконно усунули з цiєї посади, сфальсифiкувавши голоси виборцiв.

Громадськiсть Василькова не захотiла з цим миритися i спробувала домогтися справедливостi через суд. Мiй чоловiк, учитель Леонiд Ковальчук, виступав у цiй справi громадським захисником з боку Поповича.

Коли увечерi 9 серпня того ж 2000 року вiн повертався додому на приватному таксi, за одним з сiл, розташованих вздовж траси Київ — Одеса, його зупинила мiлiцiя. Чоловiка i водiя таксi поклали долiлиць на землю, обличчям в мурашник, зверху, на голови наступили чобiтьми. У цей час у машинi проводили обшук — у пакетi серед книжок мого чоловiка „знайшли“ пiдкинутий самою ж мiлiцiєю револьвер зразка 1895 року.

Тут же, на трасi, знайшлися i свiдки обшуку — пiзнiше виявилося, що один з них є родичем Засух i, ясна рiч, не випадково опинився в потрiбному мiсцi в потрiбний час. Так само пiзнiше, на судi, один з мiлiцiонерiв проговорився, що в нього були повноваження стрiляти пiд час цього затримання.

Леонiда, викрутивши за спину руки, кинули до машини, де намагалися пiдсунути револьвер так, аби на ньому з’явилися вiдбитки його пальцiв. Вiн не давався.

Наступного дня мiлiцiя заявилася у нашому домi i влаштувала обшук. Я розгубилася i, щоб покликати когось на допомогу, побiгла до сусiдiв зателефонувати знайомим. У мою вiдсутнiсть обшук продовжувався i „дав результати“ — у кишенi дитячої куртки, якою я накривала у тi днi банки з консервацiєю, стражi порядку „знайшли“ патрони.

Я знаю, збоку у таке важко повiрити, але це не 37-й рiк i не епiзод з кiно. Ось так просто, брудно, без боязнi грiха була сфабрикована справа, проти людини тiльки за те, що вона прагнула домогтися правди.

Щоб врятувати свого чоловiка, я почала шукати пiдтримки. Депутатом нашого Василькiвського округу була i залишається Тетяна Засуха i, ясна рiч, просити допомоги у неї було б щонайменше трагiчно-смiшно. До того ж, як стало вже вiдомо, родина Засух мала приятельськi стосунки з родиною Президента, тодiшнiми мiнiстром внутрiшнiх справ Юрiєм Кравченком та головою СБУ Леонiдом Деркачем. У круговiй поруцi цих людей i опинилася доля мого чоловiка.

Скажу вiдверто, я злякалася — i за нього, i за себе, а найбiльше — за наших дiтей. Але однаково треба було щось робити. Менi порадили звернутися до „чужого“ депутата — Євгена Жовтяка, який, як сказали, „не продається“.

Справдi, познайомившись з ним, я просто вiдкрила для себе, наскiльки безкорисливо чесними ще можуть бути люди з депутатськими мандатами. Євген Дмитрович допомiг менi органiзувати юридичний захист i залучити до цiєї справи кращих адвокатiв — Iвана Макара, Семена Островського, Петра Литвина. Слiдство ж, маючи замiсть доказiв лише вказiвки, всiляко вiдтягувало справу, i не передавало її до суду.

У листопадi 2000 року ми дiзналися, що на знак протесту Леонiд розпочав безтермiнове сухе голодування у Лук’янiвському слiдчому iзоляторi. Я постiйно просила про побачення з ним, а на десятий день просто благала правоохоронцiв, переконуючи їх, що це може бути наша остання зустрiч, але менi вiдмовили. Бог їм всiм суддя.

На одинадцятий день Євген Жовтяк зумiв домогтися побачення i переконав Леонiда припинити голодування. А наступного дня народнi депутати Євген Жовтяк i Вiталiй Шевченко самi розпочали голодування на Майданi незалежностi. Цим вони намагалися привернути увагу до того, як в країнi вiдкрито порушуються права людини.

Справу таки нарештi передали до суду, але це були не судовi засiдання, а судилища, якi i надалi виконували замовлення „зверху“. Дуже вдячна багатьом людям, жителям мiста Василькова, якi не рахувалися з власним часом, ходили на слухання i намагалися нам допомогти. Щоправда, суддi на них не зважали. Чоловiка двiчi позбавляли останнього слова, виводили з залу суду пiд час оголошення вироку, а ще (i це було доведено пiзнiше) вдавалися до пiдробок судових документiв, доказiв.

Врештi Леонiда оголосили винним у зберiганнi незареєстрованої вогнепальної зброї i вiдправили на три з половиною роки по в’язницях. Я не знаю, чим би це закiнчилося для його здоров’я та й для життя, якби знову ж таки не пiдтримка народних депутатiв, i насамперед Євгена Жовтяка. З його iнiцiативи та пiдтримки фракцiї Руху Верховна Рада створила слiдчу комiсiю, яка прийшла висновку, що справа мого чоловiка сфабрикована.

Ще через пiвроку Верховний Суд України скасував i замовлений незаконний вирок, а через пiвтора року ув’язнення мого чоловiка нарештi випустили на волю. Перебування у в’язницi дуже позначилося на його здоров’ї — але хто за це вiдповiсть?

Свавiлля влади i приниження честi людини на прикладi справи мого чоловiка були настiльки очевидними, що депутати рiзних полiтичних партiй прийняли навiть постанову, у якiй рекомендували Леонiду Кучмi усунути з посади голови облдержадмiнiстрацiї в Київськiй областi Анатолiя Засуху, на що Кучма реагує й по досi мовчанкою.

Про розправу над моїм чоловiком писало багато газет. Чому я ще раз вирiшила розповiсти про це та ще й напередоднi виборiв?

У народi кажуть, що всi ми ходимо пiд Богом. У нашiй державi всi ми ходимо ще i пiд владою, i нiхто не знає, на кого вона може завтра вказати пальцем. Не дай вам Боже, люди, опинитися загнаними в глухий кут за вашу ж правду. А якщо когось доведуть до такого стану, чи впевненi ви, що знайдеться людина, яка без будь якої користi для себе пiде на майдан за вас голодувати? Отож, думайте, земляки.

Коментар:
Я у березні 1989 році сам був незаконно арештований, засуджений за сфабрикованою справою на 15 діб. Була щодо мене вказівка тодішнього першого секретаря міськкому партії Костянтина Масика, яку виконували дружніми зусиллями міліція, прокуратура і суд тодішнього Ленінського району. Помістили мене у камеру — „лєнтяйку“ спецприймальника Київського УВС (вулиця Ремонтна, 7 — біля Дарницького вокзалу). Про „комфорт“ тамтешній можу згадувати довго. Але досить того, що в цій камері перебувало ще 14 чоловіків, вони мали хто як — від 3 до 20 років — уже відбутого тюремного стажу, і для них ці „сутки“ в спецприймальнику були забавкою.

Я оголосив голодовку. Був час „перестройки“, мене знали багато людей і абсурдність звинувачення в хуліганстві викликала їх активні протести. Заметушились якісь перевіряючі, без мене відбулись ще два судових засідання і мене випустили після 11 діб перебування. Потім ще кілька місяців я потратив на доведення своєї невинуватості. Рішення суду було скасовано і ще через кілька місяців я навіть зміг домогтись повернення мені, якщо не помиляюсь, 6 рублів 60 копійок, стягнених державою в оплату забезпеченого мені комфорту.

Але ті 11 діб я ніколи не забуду. Я зрозумів, що „сутки“ запросто можна приклепати кому завгодно — хоч професору, і це по силах дільничному міліціонеру. Ковальчука ж незаконно ув’язнювали півтора року і нафабрикували на ще три з половиною роки. В Україні це може бути зроблено з кожною нормальною людиною, яка почне заперечувати Засухам або якимось іншим можновладцям. Бо на державній службі досить людей, для яких вказівка начальства важить більше ніж Закон.

Я вважаю невідповідною до ситуації думку пані Тетяни Ковальчук „Бог їм всiм суддя“. Бог і так завжди всім і усьому суддя, свій вирок винесе у будь-якому випадку, але ми, люди, про це можемо і не дізнатись. Хіба знаємо ми, як Бог оцінив дії Берії чи Гімлера? А ось рішення Нюрнберзького трибуналу перечитати можна знову і знову, і про основний зміст їх усі люди знають. І це знання вже тривалий час запобігає появі нового гітлеризму. Земний суд не суперечить Божому.

В даному випадку справа не завершена, поки не відбудеться суд над фальсифікаторами. Над міліціонерами, які підкидали Леоніду револьвер і підкладали патрони у куртку, якою пані Тетяна накривала свіжезакатані огірки, над суддями, які фальшували справу, та над реальними замовниками цих злочинів. Всі вони знали, що роблять незаконні речі, але були впевнені в безкарності та захисті з боку начальства.

Нестерпним є те, що всі ці беззаконня творились за державний кошт — тобто, за гроші платників податків. Ці гроші свідомо витрачались не на захист прав громадян від злочинних зазіхань, а навпаки — на порушення прав конкретного невинуватого громадянина Ковальчука. Це гроші кожного з нас, і ми маємо права вимагати від державних посадовців, зокрема у Рахунковій Палаті, відповіді — чому і як це відбувалось?

Зараз Ковальчуку на поновлення підірваного ув’язненням здоров’я знадобляться значні кошти. Платити мусить держава — знову ж, за наш рахунок, якщо винуватці знущань над ним не будуть виявлені. Чи хочемо ми, щоб ці люди ухилились від фінансової розплати за скоєне, а потім ще одержували високі державні пенсії — знову за наш рахунок?

Ви скажете мені, що справа Ковальчука не поодинока в Україні. Я згоден. Але щоб подібні зловживання влади не розгортались повсюдно, щоденно і в масовому масштабі, потрібен судовий прецедент щодо фальсифікаторів хоча б на одній справі значної громадської ваги.

Пробачте за таке сумне порівняння, але справа Ковальчука має певні переваги над справою Гонгадзе. Бракує доказів, зокрема розповіді жертви — як саме відбувалось „зникнення“ Гонгадзе, хто і як це робив. У справі ж Ковальчука злочини проти правосуддя оформлювались паперами. Вони є, і далеко не все тепер можна підробити чи підмінити.

Отже, у справі Леоніда Ковальчука рано ставити крапку. Настав час для нової постановки питань по ній. Якщо буде широка підтримка громадськості, то послідовні дії громадських правозахисних організацій, Вповноваженого Верховної Ради з прав людини та Народних Депутатів змусять відповідних державних посадовців діяти чітко за передбаченими Законом процедурами. І рано чи пізно, але в цій в одній конкретній справі буде встановлено істину.

Сергій Федоринчик, керівник інфоцентру УЕА „Зелений світ“