MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

«Іду за край…» Театральна карикатура на Стуса

08.01.2013   
Василь Овсієнко
5 та 6 січня телеканал «Культура» показав виставу «Іду за край…» Київського академічного театру російської драми імені Лесі Українки. У додатку: Євген Сверстюк. «За краєм. З приводу театрального і дезінформаційного використання теми Василя Стуса»

На Різдво Христове року Божого 2013-го маємо ще й 75-у річницю Василя Стуса. Пригадується, до 70-річчя й указ Президента був, і постанова Кабміну, низка заходів передбачалася... Втім, чекайте, є й тепер наказ Міністра культури № 780 від 20.07.2012, є оргкомітет із 21 чиновної особи на чолі з тепер уже в. о. Міністра культури М. Кулиняком. До оргкомітету вписано аж трьох осіб, які мають що сказати про Стуса: син Дмитро, Микола Жулинський і Володимир Шовкошитний. Але немає там жодного дослідника його життя і творчості, упорядників його видань, спогадів, наприклад, Ніни Гнатюк з Вінниччини, людей, які знали Стуса. Планом заходів передбачено урочистий вечір у січні. Де він буде, хто його готує – не відомо. Навряд, щоб відбувся він у найпрестижнішому палаці «Україна» з трансляцією на першому телеканалі. Інші заходи – місцевого значення. Але нема запропонованих Донецькою «Просвітою» відкриття скверу Стуса і пам΄ятника навпроти головного корпусу університету, перейменування вулиці Постишева на Стуса, упорядкування вулиці Чуваської, де жив Стус, проведення наукової конференції, як це було за часів ректора ДонНУ В. П. Шевченка… Додати б: визнання київською владою сквером Стуса того клаптика землі в Святошині з кількома вцілілими дубами та соснами, які пам΄ятають Стуса… А головне: фінансування 12-томника творів Стуса і однотомних багатотиражних видань.

Отже, якщо є в нас українська громадськість, то відзначаймо річницю поета і громадянина Стуса, хто як зможе. Телеканал «Культура», наприклад, 3 – 6 січня вже вдруге показав вражаючий документальною достовірністю і художньою досконалістю фільм режисера Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989 – 1992 року. 5 та 6 січня той же телеканал «Культура» показав виставу «Іду за край…» Київського академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Це вистава з претензією на художнє висвітлення образу Василя Стуса. Режисер Ольга Гаврилюк, виконавець ролі Стуса – Роман Семисал, ролі його опонента-кагебіста – Роман Трифонов. Дружину Стуса Валентину Попелюх грає Оксана Воронина. Художній керівник театру – Михайло Рєзнікович.

Ця вистава йшла в театрі з 2006 року, та я її побачив оце вперше. І побачив безпосередньо після фільму Ст. Чернілевського. В обох творах звучать ті ж вірші, ті ж листи, мова про ті ж самі події – а враження таке, що йдеться про зовсім різних людей. Я майже рік провів зі Стусом у таборах суворого режиму в Мордовії, півтора місяця – в одній камері на особливому режимі на Уралі, написав і видав спогади про нього. Давно опубліковані спогади інших співв΄язнів – українців Левка Лук΄яненка, В΄ячеслава Чорновола, Василя Курила, єврея Михайла Хейфеца, росіян Сергія Солдатова і Леоніда Бородіна, литовця Баліса Ґаяускаса, вірмен Паруйра Айрікяна та Разміка Маркосяна. А таке враження, що автори вистави нічого того не читали.

По сцені бігає, стрибає, плазує якийсь розхристаний (ґудзики не застібнуті) істеричний блазень, що вимахує руками, сто разів падає, повзає на колінах, кричить, істерично регоче, витріщає очі, танцює і навіть свище, як хуліґан, щось шварґотить скоромовкою, заїкається, розгублено лепече: «Я поет, я поет…». Час від часу збивається на «мову конвою» (російську), знизу вгору дивиться на гебіста в беріївських окулярах, який височіє над ним на якійсь драбині. У 1973 році той «Стус» довірливо приймає з рук гебіста примітивну фальшивку, скремсану в 1993 році й опубліковану в комуністичній газеті «Товарищ» № 6 – нібито донос голові КГБ СССР Ю. Андропову від «украинских советских писателей» на Стуса, Світличного, Сверстюка та інших, і то саме від тих «писателей», які були обрані в 1990 році депутатами Верховної Ради України...

Той «Стус» корчиться від болю фізичного і душевного, але покірно виконує дурнувату команду гебіста-лікаря «Дєлай раз! Дєлай два!», возить якимось візком каміння, а потім катає на тому візку й самого гебіста. Той «Стус» покірно дається на принизливий «лічний» обшук, клянчить дозволу поїхати поховати батька, а коли гебіст не дозволяє, то кидає в нього каменюкою. Прикладає собі до горла бритву… Зрештою, напивається і п΄яним язиком варнякає вірш «Колимські конвалії, будьте для Валі…». Нещасна жертва несприятливих обставин та несправедливості окремих недобрих людей…

Це Стус?! Та це карикатура на Стуса!

Згадані співв΄язні свідчать про Стуса як про інтеліґента европейського рівня, сина свого народу, який чітко розумів свій обов’язок перед ним. У зоні Стус ходив статечно, як імператор. Стус говорив з гебістами і своїми карателями твердо, як обвинувач на новому Нюрнберзькому процесі. Під його громовим голосом разом нишкли два пискляві слідчі. Та він не тільки духом, але й фізичним зростом своїм був вищий од плюгавого гебіста Стеценка, миршавого наглядача Чертанова чи віспуватого начальника особливої дільниці Снядовського. Ніхто зі співв΄язнів не чув із вуст Стуса стогону, попри тяжкі болі, які він терпів. Ніколи він не падав і не повзав на колінах. І на останнє побачення не пішов, бо не міг принижуватися до того «лічного досмотра» з загляданням у… Є ж такий цнотливий український вислів: «невимовні місця».

Найвиразніший образ Василя Стуса – скульптурний портрет роботи Бориса Довганя. Зосереджений у собі – «залізний, із пластику, шкла і бетону». Але у театру – своя мова. Я позитивно сприймаю ідею уособити в одному персонажі кагебіста, слідчого, наглядача, начальника табору і навіть лікаря, який «прежде всего чекист». Бо поокремо – то не особистості. То примітивні функціонери. А разом – це уособлення «Імперії Зла». Воно навіть позачасове: поблискуючи окулярами Берії та звиваючись, як змій, воно подає Стусові ручку, як яблуко спокуси Єві: «Подпиши отречение». Театр має право на такий символ, на узагальнення, на часові зміщення, на художній домисел. Тоді так само й сценічний Стус мав би уособлювати всю блискучу когорту шістдесятників – особистостей, якими величалася б будь-яка цивілізована нація: Алла Горська, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В΄ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Олекса Тихий, Петро Григоренко, Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович… Але такого узагальненого образу шістдесятників театр не вивів.

Можна б вибачити, що постановники вистави не знають деяких елементарних речей:

Стус у 1972 – 1985 роках не носив номер «ЖХ-385-3-3 № 200». Наші попередники – насамперед бандерівці і литовські «лісові брати» – ціною неймовірних зусиль домоглися скасування номерів ще в 1954 році. У нагрудному знакові («бірка») в наш час писали прізвище, отряд…, бригада… На другому суді 1980 року Стус був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Відповідно йому треба було чорний одяг поміняти на смугастий (я б міг би позичити!). І пришити чи вапном випалити лаконічний напис: «Стус В. С.».

В΄язні в тюрмі, слідчому ізоляторі, на особливому (камерному) режимі мали пересуватися строєм під команду «Руки назад!» – а «Стус» у виставі бігає, як навіжений.

Незащібнутий ґудзик – порушення режиму, через яке можна було позбутися побачення або й загриміти в карцер на 15 діб.

За замах каменем на наглядача в΄язень мав би новий вирок – кару смерти, а не карцер. Та й не було на засланні карцеру. Карцери – це в таборах. Автори вистави не розрізняють ув΄язнення і заслання.

Стус не міг мати в камері «опасної» бритви. Навіть звичайного леза до бритви. Прочитали б «Перечень запрещённых предметов».

Мабуть, автори вистави вважають творчою знахідкою під кінець вистави поміняти Стуса і гебіста ролями: Стус, надівши беріївські окуляри, вилазить на підвищення і згори звинувачує гебіста, який під його впливом «стає на путь ісправлєнія»: повзає на колінах, звертається до Стуса «Василю» і навіть переходить на українську мову. Майже кається. Але це зовсім не схоже на той новий Нюрнберзький процес, про який Стус писав у 1975 році:

«Я певен того, що рано чи пізно КГБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень».

Жодного колишнього кагебіста в нас ще не судили. Навпаки, вони мають солідні пенсії від держави, проти якої боролись. На порядок більші, ніж ми, колишні політв΄язні, які боролися за цю державу. З Житомирської прокуратури досі відповідають «Овсієнко, відбувши покарання за раніше вчинений злочин, на шлях виправлення не став і вчинив новий злочин». Це при тому, що я реабілітований «за раніше вчинений злочин». То виходить, що ця держава більше їхня, ніж наша? І в ній нас можна зображати в такому карикатурному вигляді?

Повторюю, автори вистави могли б і не знати цих деталей. Але могли б дещо й підчитати. Щоб не опускати Стуса до свого вбогого рівня, а самим підніматися на його висоту Поета і Громадянина.

Телеканал «Культура» під кінець показав публіку: молоді люди аплодують артистам. Вони запам΄ятають «образ Стуса», який щойно побачили на сцені. Але це не той образ, яким можна – як нас у школі вчили – пишатися і на якого рівнятися. Рідко хто з них вивчить напам΄ять вірші, прочитає статті та листи Стуса, спогади про нього.

Чому ж мовчить громадянське суспільство, коли компрометують найкращого з-поміж нас, до того, покійного? Чи в нас нема громадянського суспільства? Нема національної гідности? Один лише Євген Сверстюк 2006 року дав належну оцінку цій виставі. Пропоную ще раз прочитати її.

Леся Українка 1912 року якось писала, що кияни побили вікна в редакції газети «Киевлянин» – за якийсь антиукраїнський пасквіль. Я не закликаю бити вікна в театрі її імени, бо верховний Печерський суд радо посадить нас за хуліганство. Але ж і мовчати не можна.

Василь Овсієнко,

Лауреат премії імені Василя Стуса.

8 січня 2013 року.

P.S. Вичитав в Інтернеті, що ця вистава в театрі вже не йде. Але прикро, що український телеканал «Культура» продовжує їй життя.

 

На знімках В.Овсієнка: пам΄ятник Василеві Стусу біля школи в його рідному селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Робота Бориса Довганя. Схожий пам΄ятник мав постати у сквері навпроти Донецького університету.

Хрести роботи Миколи Малишка на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі в Києві. 18 грудня 2012 року.

 

Євген Сверстюк

ЗА КРАЄМ. З приводу театрального і дезінформаційного використання теми Василя Стуса

«Дзеркало тижня», 2006, № 46; подаємо за книжкою: Є. Сверстюк. Не мир, а меч. Есеї. – Волинська мистецька агенція «Терен». – Луцьк, 2008. – С. 212 – 219.

 

В Національному театрі російської драми йде вистава про Василя Стуса – "Іду за край" (реж. Ольга Гаврилюк). Ця вистава має вже кілька рецензій. В них особливо акцентується "Заява" групи українських письменників, які звинувачують Стуса, Сверстюка, Світличного, Плюща, Некрасова та ін. за їхню антирадянську діяльність. Глядачі сприймають ту "заяву" як справжній документ і вірять театрові (художній керівник Михайло Резникович запевняє в анотації: "Грустно, что ныне те, что очень активно помогали травить Стуса, сегодня сменили личину, стали народными депутатами")... Прізвищ не названо, а то значить – узагальнено всіх письменників, що стали депутатами.

Я не пишу відгуку на п’єсу. Я один із тих, кого поряд зі Стусом звинувачують. Оскільки вже ні Василь Стус, ні Іван Світличний, ні Віктор Некрасов, "іменуючі себе літераторами", не можуть захищатися, то я повинен дати за себе і за них правдиве свідчення.

Наведемо з театральної програмки текст заяви, на яку реагує в п’єсі Стус, приймаючи її за чисту монету.

 

Хроника времени. Было и такое...

22 марта 1973 года

Председателю КГБ СССР, тов. Андропову Ю. В.

Копия: Первому секретарю правления СП СССР тов. Маркову Г. М.

Уважаемый Юрий Владимирович!

Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л. Плюща, В. Некрасова и др., погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое, – на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с Коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит.

...(Это письмо подписали три известных писателя, народные депутаты независимой Украины разных созывов. Театру просто неловко называть их имена).

-----

Театру "неловко", а мені соромно за той "театр". Я собі уявляю: показали таку "заяву" на допиті Іванові Світличному.

– Нічого, добре ви написали, – каже Іван Світличний, – тільки з поспіху заадресували на ім’я свого начальника. А треба ж такі речі адресувати в газету, трудящим. Словом, не мені вас вчити. А стиль протоколів вам вдалося зберегти...

Я собі уявляю, показують на допиті мені.

– Майоре, – відповідаю я, – досі ви давали мені для ознайомлення подібні публікації у ваших газетах через тюремну кормушку. А зараз вже даєте свої власні чернетки від імени українських письменників. "Именующий себя литератором" – це ж стереотип вашої фірми. Соромтесь, майоре: поки чоловік ще соромиться, то він ще чоловік.

Уявляю собі, дають таку заяву Стусові. Він голосно сміється і каже:

– О, то ваша утробна мрія, щоб ми самі себе осуджували. Голодомор організовує не батько Сталін у Кремлі, а буксирна бригада подонків із села. А погром української інтелігенції організовує сама інтелігенція, обзиваючи себе терористами, які готували замах на вождів. А тепер, я знаю, ви хочете, щоб самі письменники засудили тих, хто повернув народові почуття самоповаги.

– Стус! – вигукує майор. – Чи не здається вам, що ви забагато знаєте?

– Рівно стільки, скільки потрібно було для мого арешту. Адже заарештували ви нас не за діяльність, а за те, що ми забагато знаємо. Я прошу записати цю розмову до протоколу.

– Ми знаємо, що записувати, а чого не записувати до протоколу...

-----

Тут я хочу розказати про знахідку Г. Товстоногова.

1972 р. через кормушку дали мені газету "Правда". Це була єдина газета, яку нам давали читати, – без права робити позначки. Була в цій газеті велика критична стаття про постановку Георгієм Товстоноговим "Ревізора". В цю постановку режисер увів додатковий персонаж: той сидить у чорних окулярах у кутку сцени і нічого не говорить. Але від його присутности усі говорять не своїм голосом. Г. Товстоногову натякали і докоряли від імени Гоголя за те, що він змінив п’єсу...

Зараз я хочу використати символ цього Чорного Чоловіка, щоб розмовляти з ним, оскільки не знаю ні замовника, ні закулісної історії спектаклю "Іду за край".

Отже, Ч. Ч., ви хотіли використати ім’я Василя Стуса для дискредитації українських письменників, що стали депутатами. Що ваша присутність каламутить людський розум і почуття – це ви знаєте. Але ви не знаєте, хто такий Василь Стус. І не можете знати, бо ви ж по суті – блатняк.

Але спробуйте задуматися: ті люди, що обирають дорогу гнаних за правду, – це ж не ті, котрі грають понт, і не ексцентрики. Навпаки, це люди суворого вибору і самодисципліни. Вони мають свій Кодекс чести, бо той, хто платить за свої принципи життям, не може вже грати у ваші ігри і блазнювати.

Усі ці бригадири і супряги, цитовані в програмці – це сміття комуністичних будов, може цікавити вас, але не прилипає воно до Стуса і не "деміфологізує" його образу. Так само, як унтер Табачников стежить за академіком живопису Т. Шевченком, але це не прилипає до самого Шевченка. Кодекс чести завжди строго донкіхотський, він не дозволяє здрібнюватися, пристосовуватися до «трудящих» і співчувати «дрожащей твари». Він, до речі, й не допускає змішування мов. У лагері немає української і російської мов. У лагері є наша мова і "язык конвоя". Ми часто послуговувалися тим офіційним язиком, бо наші лагери були в Росії, і начальники – також, і конвой – також.

Стус ніде і ніколи не схиляв голови. Ви цього не зрозумієте, бо на цю скелясту гору треба йти довго, з утратами і набутками. Але коли ви залементуєте від імени демократії і толерантности, а то й релігії, то доведеться вам нагадати Христове вигнання торгашів із храму, і Його науку "не розсипати перлів перед свиньми", і Його – "стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас та по синагогах своїх бичувати вас будуть".

Отже, Ч. Ч., ваше зниження образу Стуса аж до вашого рівня я можу зрозуміти, бо ви ж дуже амбітний. Але то не Стус – великий громадянин, великий поет. Це ваше підступне використання популярного бренду. Ви сипнули отруйного пшона від імени українських письменників, і Стус у вашій п’єсі клює.

А тепер, Ч. Ч., я хочу кинути вам слова з відомої драми Лєрмонтова "Маскарад": "Вы шулер и подлец!"

Ви залишили відбитки своїх пальців (чи ратиць) у 1993 р. у своїй газетці "Товарищ" (№ 3). Там ви надрукували свою анонімку під назвою "Стук-стук" і підписали її прізвищами Івана Драча, Дмитра Павличка і Володимира Яворівського. На газету було подано до суду, експертна перевірка встановила фальшивку, газета надрукувала вибачення і виплатила В. Яворівському 1 млн. купонів відшкодування. Подія набула розголосу. Колишній політв’язень Василь Овсієнко в газеті "Самостійна Україна" (ч. 5, 1993 р.) написав статтю "СУЧІ-нєніє на задану тему", в якій методом простого аналізу тексту встановив неграмотно написану фальшивку, бо справді треба бути несповна розуму, щоб ставити в один ряд "именующих себя литераторами" братів Горинів, які не були авторами літературних текстів, і Віктора Некрасова, лауреата Сталінської премії. Він же, Овсієнко, і простежив, звідки йдуть наклепи: ще в 1991 році якийсь московський каґебіст Калугін оприлюднив список "своєї агентури", "чомусь у ньому виявилися саме українські депутати-демократи, так що мода компрометувати ідею незалежности через кабзування найвиразніших її носіїв пішла з Москви".

Викриття в суді, викриття в пресі – чого ще треба, щоб знешкодити зелену муху, яка розносить заразу?

В тім то й справа, що муха живе поза правом і поза мораллю. Вона в наступному сезоні вже влаштувалася в поважному Театрі російської драми і задзижчала ще голосніше. Цього разу вже в програмці, в товаристві Нобелівських лавреатів і порядних людей української культури. І на цей раз вона вже кусає не трьох письменників, а більше – "мы, украинские советские писатели".

І нині її дзижчання навіть модне! Вона вписується у широко сплановану антиукраїнську вакханалію.

Нарешті, я маю дати ще одне свідчення, яке повинно знати наше суспільство. Що б ми не думали про письменників – "помічників партії", а вони все ж таки не виступали проти своїх побратимів по перу. Проти мене не свідчив жодний письменник. Проти Стуса – також не свідчили, хоч як того хотілося кагебістам. Вони уміли змушувати, залякувати. Але я не пригадую жодної публікації проти мене, за винятком чл.-кор. Л. Новиченка на замовлення ЦК, і то – згадка одним реченням.

Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест у своїх спогадах нарікає, що Олесь Гончар відмовився брати участь у засудженні книги Івана Дзюби. В провінційних газетах їм вдавалося знаходити якісь прізвища для підпису "викриттів", тільки – невідомих "письменників".

У лагерях ми зневажали тотальне пристосовництво в літературі й мистецтві. Василь Стус сказав із приводу якоїсь публікації (Івана Дзюби. – Упоряд.) – "крейсер в калюжі". Але тут є радше співчуття. Чесно кажучи, я б волів, щоб чесний Микола Лукаш мовчки перекладав Сервантеса, ніж демонстративно солідаризувався з в’язнями, як він це зробив у 1972 році й сів, по суті, під домашній арешт.

Українська мова й українська література були репресованими. Все українське було під особливим наглядом. А ви, Ч. Ч., дурите людей, що не було калюжі, а були мученики і юди. Була калюжа – велика всесоюзна калюжа, де сиділи всі, включно з вождями, і ніхто не смів вилазити. І ви є духом тієї калюжі! Ви плавали і плаваєте в нечистотах і лжі. То ваше живильне середовище.

А нинішній ваш злочин з фальшивкою одурив багатьох довірливих. Ви лізете ніби цілувати Поета, а насправді нагинаєте його до себе з таємною думкою: "А, хочеш быть чистеньким! А вот я тебя уровняю со всеми, потому что все из одного теста, все были и будем в луже".

Плазун живучий. У нього багато личин. Але він завжди плаский і, як зауважив Гоголь, він є принциповим запереченням вершин. Саме тому він "любить" високих, але уява його не йде далі того, щоб загортати фальш у позолоту.

А щодо Товстоногова, то він, як мені здається, вас не вигадав, а таки побачив у "Ревізорі", та тільки трохи модернізував.

-----

Чи варто було йти на п’єсу, знаючи з програмки, що там підступно звинувачувальну фальшивку видають за документ? Чи досить згадати псалом: "Блажен муж, що не йде на раду нечестивих"? Чи за Франком: "Блажен муж, що йде на суд неправих, і там за правду голос свій підносить".

Я пам’ятаю примусові відвідування "спектаклів", де всі присутні мали ніби легітимізувати, вбирати в себе брехню та мовчки все перекліпати до кінця.

Уявити собі розмови Василя Стуса з холуєм, що хоче перетворити кремінь у лайно. Хіба це драма? Знов повертаюся у 1972 рік на Володимирську, 33, що навпроти Св. Софії. У Стуса там "Церква Святої Ірини криком кричить з імли".

Ми відчували, що там була церква, і ми з радістю дивились на хрести Св. Софії: "Боже, дякую Тобі за чудо врятування цієї святині і нашої душі в ній".

Вони відчували, що то їх квартал "госбезопасности". Тільки ті хрести навіщось псують картину, бо коли вже висаджувати в повітря Десятинну, Трьохсвятительську, Михайлівський собор, то навіщо тут ще залишати – треба було йти до кінця.

Хто є спадкоємцем Божого дару? Той, хто успадкував Образ і Подобу, чи господар кабінету? Це визначило і суть наших "розбіжностей".

По-перше, перед нами там ніколи не сиділа особа, якій можна ставити серйозні запитання. Там був конвой, а в кабінеті – чиновник, що пише протоколи. У мене було п’ять слідчих, але не було Особи, за якою стоїть гідність чи хоча б переконання.

– Сверстюк, я вам покажу для ознайомлення рецензію на виготовлений вами документ "Собор в риштованні".

Я читаю і двома пальцями повертаю йому.

– Майор, я не виготовляю "документів" – я пишу статті для читача. А це ніяка не рецензія – це донос на замовлення КГБ. Ви ж освічений чоловік – вам не соромно таке тримати в руках?

– Для мене це офіційна рецензія, підписана кандидатом наук. Але нас ще цікавить факт розповсюдження.

– Я сказав, що свої твори підписую своїм прізвищем і даю читати усім бажаючим.

– Ні, нас цікавить конкретні факти розповсюдження. От у нас є покази З. Т. Франко, що ви давали їй "Собор в риштованні". Можете підтвердити, чи це було?

– Можу. На роботу мені зателефонувала З. Т. Франко і сказала: тато дізнався, що в редакції "Вітчизни" є ваш есей "Собор у риштованні". Тато просив би Вас дати йому прочитати". – Добре, кажу, для Тараса Івановича я дам свій примірник. – Тоді я вийду вам назустріч, а ви мені винесете – це за 10 хвилин. – А через кілька днів вона мені повернула. Вас то цікавить?

Слідчий записав у протоколі: "1968 року, дати не пригадую, я передав у заздалегідь домовленому місці З. Т. Франко документ "Собор у риштованні", а незадовго отримав його назад при зустрічі в заздалегідь домовленому місці."

– Що ви викриваєте секрети таємної передачі документів! – вигукнув я. – Напишіть людською мовою: "На прохання сина Івана Франка я передав через його доньку свій есей "Собор у риштованні" і домовлявся по телефону, який підслуховувався кагебістами і в нього, і в мене.

– Нас не цікавить син Франка, – пояснив слідчий...

– Ах, коли вас не цікавить літературний обмін між письменниками, то займайтеся собі шпигунами, які передають секретні матеріяли в секретному місці. Нам нема про що говорити.

– Сверстюк, – зітхнув слідчий, – ви про це говоріть не зі мною, а з вищим начальством. У мене в протоколах ви проходите як особливо небезпечний державний злочинець.

Тут я собі пригадав: Івана Дзюбу викликали в ЦК КПУ десь у 1965 році. Приятелі обступили його: "Ну, про що ви там говорили?" – "Ні про що". – "Як?" – "Мене там тільки питали, хто мені друкував на машинці рукопис "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і в скількох примірниках.

І все! Ото всі розмови з "вищим начальством" і всі розмови в КГБ Василя Стуса зі своїм опонентом.

Ви чуєте, негіднику Ч. Ч., що лежить в основі драми Стуса? Ваша безликість, безсоромність і самовдоволене хамство. А ви й досі смієте запускати зі сцени брехню про конфлікт Стуса з письменниками, а не з чорною плямою, в яку навіть плюнути не можна.

І в 1972 р., і в 1980 р. ця пляма відхилила касаційні скарги В. Стуса. А в 1990 р. тим же почерком вона написала, що В. Стус посмертно реабілітований "за відсутністю складу злочину". І обидві ці пласкі витівки диявола показали дружині поета. І вона теж не знала, в які тут очі плюнути...

От де наша драма! От де конфлікт – між Поетом і Чорною дірою!

А тепер та Чорна діра в костюмі засідає в антикризовій коаліції і, як видно, в театрі. Та тільки не в строкатій шапці блазня, а як безлика лож, яка перетворює золото на черепки, а Велику Постать – на нещасну жертву.

Поза законами моралі неможливе ні мистецтво, ні життя.

Я думаю, що на спектаклі про В. Стуса навіть не сидів той чорний з "Ревізора", а там в куточку лежав, укрившись хвостом, дрібний біс, задоволений із себе, що ще раз пустив в обіг фальшивку.

Ви, Ч. Ч., влаштувалися і в житті, і в мистецтві як черв’як, і точите корінь життя. Головне, хочете точити з нашою довірливою співучастю.

А колізія і в час Василя Стуса, і сьогодні та сама: хто є спадкоємцем Дару Божого! І на кому лежить обов’язок захищати його – попри все!

2006 р.

 Поділитися