MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

4. КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ У 2012 РОЦІ

07.03.2013   

[1]

Конституційний процес в Україні у 2012 р. характеризувався низкою безпосередньо пов’язаних із проблематикою конституційного права висновків та рішень Конституційного Суду України та аналітичною роботою Конституційної Асамблеї України, створеної 25 січня 2012 р. Указом Президента України В.Януковича № 31/2012. Подією конституційного процесу стало також ухвалення 6 листопада 2012 р. нового Закону України «Про всеукраїнський референдум».

Конституційний процес в рішеннях Конституційного Суду України.

Активність Конституційного Суду України у 2012 р. характеризувалася ухваленням низки рішень та висновків, частину з яких можна вважати за їх предметом безпосередніми елементами українського конституційного процесу. Йдеться, насамперед, про Рішення від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012 «У справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої ст. 32, частин другої, третьої ст. 34 Конституції України»; Рішення від 25 січня 2012 р. «У справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень ст. 1, частин першої, другої третьої ст. 95, частин другої ст. 96, пунктів 2,3,6 ст. 116, частини другої ст. 124, частини першої ст. 129 Конституції України, пункту 5 частини першої ст. 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України у системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України»[2]; Рішення від 4 квітня 2012 р. № 7-рп/2012 «У справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої ст. 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» стосовно рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворюються на території столиці України – м. Києва»; Рішення від 5 квітня 2012 р. № 8-рп/2012 «У справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини п’ятої ст. 52, абзацу другого частини десятої ст. 98, частини третьої ст. 99 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа при висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи»; Висновок від 10 липня 2012 р. № 1-в/2012 Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності вимогам ст. 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до ст. 80, 105, 126, 149 Конституції України)».

Коментар до перших двох з наведеного переліку рішень Конституційного Суду України було надано у доповіді про стан справ із захистом прав людини у 2011 – на початку 2012 року. Що ж стосується Рішення Конституційного Суду України від 4 квітня 2012 р. № 7-рп/22, то його суть зводиться до наступного.

Справа про закордонні виборчі дільниці

Суб’єкт права на конституційне подання звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України положення ст. 22 Закону України «Про вибори народних депутатів», які передбачають, що закордонні виборчі дільниці утворюються Центральною виборчою комісією при закордонних дипломатичних установах України, у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України з рівномірним віднесенням їх до всіх одномандатних виборчих округів, що утворюються на території м. Києва.

Народні депутати України вважали, що положення Закону, якими передбачено рівномірне віднесення закордонних виборчих дільниць до одномандатних виборчих округів, які утворюються на території м. Києва, порушують конституційні принципи рівного й вільного виборчого права обирати і бути обраними, не забезпечують рівних можливостей кандидатів у народні депутати України в одномандатних виборчих округах, а тому не відповідають положенням ст. 1, частини другої ст. 5, частини першої ст. 38, ст. 69, 71, частини першої ст. 76 Конституції України.

Вирішуючи порушені питання, Конституційний Суд України виходив з наступного: ще у своєму Рішенні від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98 (справа про вибори народних депутатів України) Конституційний Суд зазначив, що «основоположні принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільне і таємне волевиявлення громадян України на виборах народних депутатів України становлять конституційну основу правового регулювання виборчого процесу» (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини). Крім того, за частиною третьою ст. 77, пунктом 20 частини першої ст. 92 Конституції України організація і порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюються виключно законами України.

При цьому закордонні виборчі дільниці, призначені для голосування виборців, які проживають або тимчасово перебувають на території іноземної держави, утворюються при закордонних дипломатичних установах України, у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України, «з рівномірним віднесенням [їх] до всіх одномандатних округів, які утворюються на території столиці України – м. Києва» (частини перша, друга ст. 22 Закону). При цьому слід взяти до уваги, що обов’язковою рисою активного виборчого права є те, що кожен виборець повинен мати приблизно однаковий з іншими виборцями політичний вплив на результати голосування.

Відповідно до позиції Конституційного Суду, принцип рівного виборчого права забезпечується не тільки рівними для громадян засадами участі їх у виборах, але й юридично приблизно рівним впливом їх голосів на результати голосування (абзац перший пункту 13 мотивувальної частини Рішення від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98). З цієї причини одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з урахуванням територіального чинника (в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці України) та кількісного чинника, який передбачає, що кількість виборців у кожному з одномандатних округів має становити приблизно однакову частку від їх загальної кількості, визначеної Державним реєстром.

У відповідності до виборчого Закону, яким встановлені строки, порядок і послідовність створення одномандатних виборчих округів та дільниць (у тому числі закордонних), Центральна виборча комісія утворює закордонні виборчі дільниці з їх наступним віднесенням до одномандатних виборчих округів м. Києва (підпункти 2, 3, 4 пункту 6 Розділу XV «Прикінцеві та перехідні положення»).

Тому Центральна виборча комісія утворює в м. Києві одномандатні виборчі округи, виходячи з кількості виборців у Державному реєстрі м. Києва з урахуванням можливості 12%-го відхилення від середнього показника, не враховуючи при цьому виборців, які проживають чи перебувають за кордоном. За даних обставин встановлена ст. 22 Закону вимога щодо рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до одномандатних округів м. Києва не узгоджується з частиною другою ст. 18 Закону, якою визначено межу 12%-го відхилення від середньої кількості виборців в одномандатному окрузі. Крім того, віднесення закордонних виборчих дільниць до виборчих округів м. Києва (з урахуванням кількості виборців у столиці) призводить до загального збільшення кількості виборців, не пов’язаних з територіальною громадою м. Києва.

Через зазначені обставини застосування положень Закону, за якими закордонні виборці голосують за кандидатів у народні депутати в одномандатних округах м. Києва, не забезпечує адекватного волевиявлення виборців столиці. Адже конституційний принцип рівного виборчого права зобов’язує державу створювати рівні умови для реалізації як активного, так і пасивного виборчого права на всіх стадіях виборчого процесу, а також рівні можливості захисту виборчих прав. Правову позицію, за якою «всім виборцям і всім кандидатам у народні депутати України Конституція надає і гарантує рівні правові можливості для реалізації своїх виборчих прав» Конституційний Суд України висловив ще в пункті 10 мотивувальної частини Рішення від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98.

Отже, положення чинного Закону щодо рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до одномандатних виборчих округів м. Києва не забезпечують рівних можливостей для тих кандидатів у народні депутати України, які балотуються в одномандатних округах м. Києва. Адже закон обмежує або й зовсім не передбачає можливості цих кандидатів впливати на волевиявлення виборців, які проживають або перебувають закордоном.

Крім того, як зазначив свого часу Європейський суд з прав людини у Страсбурзі, виборці, які проживають чи тимчасово перебувають закордоном (див. справу Hilbe v. Liechtenstein, 1999) є в більшості випадків «менш пов’язаними, менш зацікавленими і менш обізнаними із щоденними внутрішньодержавними подіями та процесами», а тому можуть бути законно позбавлені активного виборчого права.

На підставі зазначеного Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що положення частини другої ст. 22 виборчого Закону про віднесення закордонних виборчих дільниць до одномандатних виборчих округів м. Києва суперечать частині першій ст. 38, ст. 69, 71, частині першій ст. 76 Конституції України. На цій підставі він визнав неконституційними положення частини другої ст. 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р.

Рішення Суду зазнало критики в «окремих думках» суддів Конституційного Суду П.Стецюка та В.Шишкіна. Як писав з цього приводу П.Стецюк, стверджуючи, що положення частини другої ст. 22 виборчого Закону про рівномірне віднесення закордонних виборчих дільниць до одномандатних округів м. Києва суперечать Конституції України, Суд мав би показати, у чому саме полягає така «суперечність». Однак в Рішенні подібної ілюстрації немає. Натомість зроблені Конституційним Судом припущення не можуть вважатися обґрунтуванням, оскільки вони побудовані на хибному уявленні Суду про природу депутатського мандата. Будь-який з народних депутатів України є «повноважним представником» Українського народу в цілому, він покликаний виражати й захищати загальнонародні інтереси (ст. 79 Конституції України, абзац п’ятий п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду від 7 липня 1998 р.).

Не можна вважати ефективним аргументом на користь рішення Суду й те, що віднесення закордонних виборчих дільниць до одномандатних округів м. Києва не забезпечує рівних можливостей кандидатів у народні депутати, які балотуються в одномандатних округах м. Києва, оскільки при цьому обмежуються їх можливості формувати волевиявлення закордонних виборців. Призначенням ст. 22 Закону є забезпечення активного, а не пасивного виборчого права, яке виступає у даному випадку лише організаційною рисою українського виборчого процесу. Крім того, ухвалення виборчого Закону 2011 року 366 народними депутатами (що становить більш як 80 % від їх конституційного складу) та його невідкладне підписання Президентом засвідчує політичну доцільність такого порядку організації виборів. Питання ж політичної доцільності не можуть бути предметом розгляду в Конституційному Суді (див. Рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98; 30 січня 2002 р. № 2-рп/2002;  16 жовтня 2002 р. № 1-в/2002 тощо).

Відтак, на думку П.Стецюка, ухвалюючи Рішення про визнання неконституційною частини другої ст. 22 Закону, Конституційний Суд фактично позбавив громадян України, які перебувають за кордоном, активного виборчого права в частині обрання народних депутатів України у мажоритарних виборчих округах.

Що ж стосується критики даного Рішення суддею В.Шишкіним, то останній назвав його резолютивну частину невмотивованою. На думку судді В.Шишкіна, конституційність однієї норми закону не може оцінюватися за допомогою іншої норми того ж Закону, а саме до такого прийому вдався Конституційний Суд. Адже очевидно, що всі норми закону належать до одного рангу й мають однакову юридичну силу.

Крім того, дотримання рівності у визначенні числа виборців в одномандатних округах є практично нерозв’язною проблемою. Саме тому рівність передбачає у даному випадку лише приблизно однакову кількість виборців у мажоритарних округах. Саме це пояснює встановлену Законом межу відхилення на рівні 12%. Абсолютизація ж принципу рівності в Рішенні Конституційного Суду підштовхує до визнання неконституційності виборчого Закону в цілому.

Європейські стандарти виборів (див. пп. 26-28 пояснень до «Кодексу належної практики у виборчих справах» Венеціанської комісії «За демократію через право») пропонують таке розуміння вільних виборів, яке не визнає жодних обмежень активного чи пасивного виборчого права. Тобто європейські документи дбають про гарантії доступу всіх виборців до виборчого процесу. Посилання ж Суду на справу Hilbe v. Liechtenstein жодним чином не може стосуватися України, оскільки українське законодавство взагалі не визнає можливості обмеження виборчого права за ознакою місцеперебування виборця.

Частково з критичними зауваженнями суддів П.Стецюка та В.Шишкіна можна погодитися. Головним же аргументом на їх користь є те, що Конституція України надає однакові виборчі права всім громадянам країни. Тобто їх місцеперебування не повинно мати у даному випадку суттєвого значення. Так або інакше, дане рішення Конституційного Суду фактично вдвічі зменшує вплив закордонних (потенційно – кількох мільйонів) виборців на результати стратегічно важливого для країни голосування.

Висування кандидатів за змішаної виборчої системи

Початком справи стало звернення 51-го народного депутата України до Конституційного Суду з клопотанням визнати частини п’яту ст. 52, абзац другий частини десятої ст. 98, частину третю ст. 99 Закону України «Про вибори народних депутатів» такими, що не відповідають ст. 8, частині першій ст. 38, частині першій ст. 71, частині першій ст. 76 Конституції України. Їх неконституційність автори подання пояснювали тим, що закріплена в частині п’ятій ст. 52 виборчого Закону норма дозволяє включати до виборчого списку кандидатів одну й ту ж саму особу у загальнодержавному та одномандатному виборчих округах, а це не відповідає засадам справедливості.

У випадку, коли Центральна виборча комісія встановить, що одна й та ж сама особа була обрана народним депутатом у загальнодержавному багатомандатному окрузі й – паралельно – у одномандатному виборчому окрузі, то вона повинна вважатися переможцем лише в одномандатному окрузі. Що ж стосується партійного списку, то тут обраним має вважатися наступний після даної особи кандидат. Не погоджуючись із цим, суб’єкт конституційного подання прагнув довести, що такий порядок встановлення результатів суперечить принципові рівного виборчого права.

Вирішуючи дане питання, Конституційний Суд виходив з того, що за частиною п’ятою ст. 52 Закону «Про вибори народних депутатів» одна й та ж сама особа може одночасно балотуватися у одномандатному й багатомандатному виборчих округах. Тобто кандидату у народні депутати, включеному до виборчого списку від політичної партії, надається більше можливостей для реалізації пасивного виборчого права, ніж кандидату, який висунув себе лише в одномандатному окрузі.

Конституційний Суд зазначив, що своїм Рішенням від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98 він вже визнав, що принцип рівного виборчого права не завжди дотримується стосовно кандидатів, включених до партійних списків. Адже у них існує більше можливостей бути обраними, ніж у кандидатів, які балотуються лише в одномандатних округах. При цьому порушення рівного виборчого права проявляється ще й в тому, що за окремих кандидатів виборці голосують двічі. А це доводить, що частина п’ята ст. 52 виборчого Закону суперечить ст. 8, частині першій ст. 38, частині першій ст. 71, частині першій ст. 76 Конституції України.

На думку Суду, єдиним результатом виборів у загальнодержавному окрузі має бути список кандидатів у депутати, які були обрані в межах отриманого партією відсотку голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. За Рішенням Конституційного Суду від 26 лютого 1998 р. принцип рівного виборчого права забезпечується не тільки однаковими для громадян умовами участі у виборах, але й однаковим впливом кожного з їх голосів на результати виборів до парламенту.

На цій підставі Конституційний Суд визнав частину п’яту ст. 52 Закону «Про вибори народних депутатів України» такою, що не відповідає Конституції України. Даним Рішенням Суду також було визнано неконституційними абзац другий частини десятої ст. 98, частину третю ст. 99 Закону про вибори 2011 р. Дане Рішення Конституційного Суду виглядає цілком логічним і обґрунтованим.

Ініціатива щодо скасування недоторканності

Приводом для розгляду даної справи Конституційним Судом стала розробка законопроекту про внесення змін до Конституції України, яким передбачалося скасування депутатської, президентської та суддівської недоторканності. Мається на увазі Постанова Верховної Ради України «Про включення до порядку денного десятої сесії Верховної Ради України шостого скликання законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності й про його направлення до Конституційного Суду України» від 20 червня 2012 р.

Верховна Рада України звернулася до Конституційного Суду з клопотанням надати висновок про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України № 10530 вимогам ст. 157 і 158 Конституції України. Законопроектом передбачалося внесення змін до статей 80, 105, 126, 149 Конституції України, якими закріплюється недоторканність Президента України, народних депутатів України, а також суддів судів загальної та конституційної юрисдикції.

Суб’єкт законодавчої ініціативи прагнув скасувати конституційне правило, за яким народні депутати не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ст. 80 Конституції). Цим же законопроектом передбачалося скасування недоторканності Президента на час виконання ним своїх повноважень (ст. 105 Конституції України), а також суддів (ст. 126, 149 Конституції України).

Перевіряючи законопроект в частині скасування депутатської недоторканності на відповідність ст. 157, 158 Конституції України, Конституційний Суд виходив з уже існуючих у нього позицій. Дослідивши близькі за змістом законопроекти, Суд дійшов висновку про те, що скасування депутатської недоторканності не суперечить вимогам частини першої ст. 157 Конституції України (Висновок від 27 червня 2000 р. № 1-в/2000; від 10 вересня 2008 р. № 2-в/2008; від 1 квітня 2010 р. № 1-в/2010).

Конституційний Суд України розглянув окремо питання про відповідність вимогам ст. 157, 158 Основного Закону законопроекту про вилучення з Конституції частини першої ст. 105, за якою Президент користується правом недоторканності на весь час виконання своїх повноважень. Раніше, у своєму Висновку від 1 квітня 2010 р. № 1-в/2010 Конституційний Суд констатував, що виключення із ст. 105 Конституції частини про недоторканність Президента може спричинитися до обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні, гарантом яких є Президент. При цьому Конституційний Суд дійшов висновку про те, що підстав для зміни Судом існуючих правових позицій із зазначених питань немає. Що ж стосується недоторканності суддів, то відповідно до ст. 126 Основного Закону суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. За ст. 149 Конституції України дана вимога поширюється також на суддів Конституційного Суду України.

Розглянувши запропоновані зміни до ст. 126, 149 Конституції України, Конституційний Суд України визнав, що їх не можна вважати спрямованими на ліквідацію незалежності або порушення територіальної цілісності України. Тому вони не суперечать частині першій ст. 157 Конституції України. Проте Конституційний Суд ще у своєму Рішенні від 1 грудня 2004 р. у справі про незалежність суддів як юридичну складову їх статусу зауважив, що фактором незалежності суддів є їх особиста недоторканність. Тобто призначення недоторканності полягає в тому, щоб забезпечити належні умови здійснення правосуддя. Закріплення Конституцією гарантій недоторканності зумовлено лише професійними вимогами правосуддя. Про необхідність забезпечення суддівського імунітету йдеться також у відомих міжнародних документах. Зокрема, за пунктами 1, 2 «Основних принципів незалежності судових органів» (див. Резолюцію 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р.) незалежність суддів має гарантуватися державою й закріплюватися в основному законі. Всі зобов’язані поважати суддівську незалежність й дотримуватися її.

Про забезпечення незалежності суддів йдеться також у «Європейській хартії про статус суддів» від 10 липня 1998 р., Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» від 13 жовтня 1994 р. № (94) 12, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та обов’язків судді від 17 листопада 2010 р. № (2010) 12 тощо. На цій підставі Українська держава, висуваючи до суддів та суддівської професії високі вимоги, не має права скасовувати чинні конституційні гарантії правосуддя.

На думку Суду, недоторканність суддів не слід вважати їх особистим привілеєм. Даний інститут є спрямованим на здійснення об’єктивного й неупередженого правосуддя, захист прав і свобод людини і громадянина. Скасування ж недоторканності суддів призвело б до суттєвого обмеження права на судовий захист, гарантованого ст. 55 Конституції України. Тому запропоновані законопроектом зміни до частин першої, третьої ст. 126, ст. 149 Конституції України не відповідають вимогам Конституції України.

У результаті Конституційний Суд України визнав таким, що відповідає вимогам ст. 157 і 158 Конституції України положення про скасування недоторканності народних депутатів України. Водночас він дійшов твердого переконання в тому, що не відповідає вимогам частини першої ст. 157 Конституції України бажання суб’єкта законодавчої ініціативи скасувати особисту недоторканність Президента та всіх українських суддів.

Конституційний процес в діяльності Конституційної Асамблеї

Згідно з планом у вересні-грудні 2012 р. передбачалося проведення трьох пленарних засідань Конституційної Асамблеї України. Ці засідання мали супроводжуватися засіданнями її Координаційного бюро. Кожна з 7-ми комісій Асамблеї також повинна була проводити засідання раз на місяць. Помітним здобутком Конституційної Асамблеї стало ухвалення Регламенту її роботи. Регламент було прийнято 21 вересня 2012 р. Як було записано в документі, Конституційна Асамблея має керуватися у своїй діяльності законодавством України, а також загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Зокрема, вказувалося на принципи верховенства права, колегіальності, самоврядності, прозорості, відкритості та гласності, незалежності у прийнятті рішень, професіоналізму та науковості.

Конституційна Асамблея працювала у складі її Голови, заступника Голови, секретаря та більш як 90 членів, які залучалися до роботи на громадських засадах й мали рівні права. Для підготовки рекомендацій з питань внесення змін до Конституції України, а також інших питань, визначених завданнями Конституційної Асамблеї було створене Координаційне бюро, до складу якого увійшли Голова Конституційної Асамблеї, його заступник, секретар, голови комісій та керівники робочих органів Асамблеї.

Конституційна Асамблея утворила 7 комісій з питань: 1) конституційного ладу та порядку прийняття і введення в дію змін до Конституції України; 2) прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; 3) здійснення народовладдя; 4) організації державної влади; 5) правосуддя; 6) правоохоронної діяльності; 7) адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування.

Пленарне засідання Асамблеї вважалося повноважним, якщо на ньому були присутніми не менш як дві третини від складу Конституційної Асамблеї. Кожен із членів Конституційної Асамблеї голосував особисто, делегування голосу іншим особам заборонялося. Рішення Конституційної Асамблеї ухвалювалися на її пленарних засіданнях відкритим голосуванням більшістю голосів від її складу, окрім випадків, визначених Регламентом. Ухвалення «Концепції внесення змін до Конституції України», а також пропозицій щодо конкретних змін до Конституції України мало завершуватися передачею відповідних текстів Президентові України. Підсумкові рішення Асамблеї мають ухвалюватися не менш ніж двома третинами голосів від її загального складу.

У період між пленарними засіданнями члени Асамблеї працювали в комісіях та інших робочих органах відповідно до плану. Для підготовки питань про внесення змін до Конституції України кожна з комісій могла створювати робочі групи з числа своїх членів. Засідання комісій вважалися повноважними за умови присутності на них не менш ніж половини від їх складу. Пленарні засідання Асамблеї, засідання комісій, інших робочих органів мали бути відкритими й гласними. Дана вимога забезпечувалася запрошенням на них представників ЗМІ, розміщенням інформації про діяльність Асамблеї на веб-сайті Президента України тощо.

Результатом роботи Конституційної Асамблеї України у 2012 р. стали її аналітичні доповіді (оприлюднені 21 вересня 2012 р.), а також інші матеріали (пропозиції від голови Комісії з прав людини В.Буткевича, матеріали методологічного семінару «Методологічні питання оновлення Конституції України» від 24 жовтня, 29 листопада 2012 р. тощо)[3].

Регламентація основ конституційного ладу

У доповіді «Проблеми вдосконалення основ конституційного ладу в Україні: досвід і перспективи» голова Комісії з питань конституційного ладу та порядку внесення змін до Конституції України проф. О.Скрипнюк зазначив, що не всі конституції мають структурно відокремлені інститути, які б визначали таке поняття як «конституційний лад». У різних основних законах є розділи, які називаються по-різному: «Засади конституційного ладу» (Вірменія, Білорусь, Росія), «Основні положення» (Естонія, Грузія, Азербайджан), «Загальні принципи» (Іспанія, Греція, Італія, Литва, Латвія, Киргизія, Узбекистан), проте всі вони регулюють те, що ми називаємо засадами конституційного ладу.

Аналіз Конституції України 1996 р. дозволяє зробити висновок про те, що її Розділ І «Загальні засади» містить в собі наріжні принципи Основного Закону. Тобто засади конституційного ладу – це сукупність принципів, які мають особливе значення й вищу юридичну силу для організації діяльності держави і суспільства в цілому. Вони визначають форму і тип організації Української держави, гарантують права і свободи людини, обмежують державну владу й забезпечують народовладдя. Дані принципи є нормами прямої дії, вони лежать в основі життєдіяльності всього українського суспільства.

Водночас практична реалізація Основного Закону доводить, що Конституція України в її нинішньому стані не виступає ефективним бар’єром проти руйнівної конкуренції між гілками державної влади. Про це свідчать приклади ще зовсім недавнього минулого. Подібний стан речей зумовлюється недостатньою визначеністю соціально-економічних основ українського суспільства, що також проявляється у нормативному змістові «Загальних засад». З формально-юридичної точки зору в регламентації засад конституційного ладу вирізняються шість груп норм: 1) які характеризують державу як незалежну і суверенну; 2) які розкривають зміст державної діяльності; 3) які стосуються громадянського суспільства; 4) які визначають організацію державної влади; 5) які закріплюють основи зовнішньої політики; 6) які визначають державну символіку.

Нині ці норми потребують вдосконалення. Оскільки ж недостатньо розвинене громадянське суспільство в Україні не може самостійно гарантувати незворотності демократичних зрушень, завданням є укріплення засад демократії та громадянського суспільства, які мають водночас стати й гарантіями конституційного ладу України. Поки ж між конституційними нормами і посттоталітарною дійсністю існують суттєві розбіжності в плані реального, а не формального існування в Україні демократичної, соціальної й правової держави.

Хоча принцип демократизму є основним у вітчизняному конституціоналізмі, громадянське суспільство і народ в цілому не можуть належним чином контролювати: 1) забезпечення державою прав і свобод людини і громадянина; 2) повноту народовладдя; 3) демократичність України в цілому. Під народовладдям слід розуміти не лише юридичну приналежність влади народові, але й справжню реалізацію влади відповідно до волі та інтересів народу. Очевидно, що не всі з існуючих складових права народу на політичне представництво знаходять свою змістовну реалізацію. Часто небажання й елементарна нездатність народних представників вести законотворчу діяльність спричиняється до дефіциту законів, які мали б конкретизувати принципи «Загальних засад».

Існує також проблема належного функціонуванні правової держави в Україні, де все ще продовжує утверджуватися принцип верховенства права. Українська держава не виконує своїх зобов’язань у соціальній сфері. Саме тому, як вважає проф. О. Скрипнюк, вимагає підсилення на конституційному рівні соціальна спрямованість держави, встановлення реальних механізмів відповідальності держави перед людиною.

Актуальним питанням конституційного процесу в Україні є реальне забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Одним із принципів правової держави є наявність розвинених суб’єктивних прав і свобод. Попри широку номенклатуру закріплених у чинній Конституції прав, переважна їх більшість залишається деклараціями, які не підкріплюються практикою відповідних правовідносин. Проблема полягає не лише в тому, що держава не виконує своїх конституційних зобов’язань, а й у тому, що Конституцією не передбачено механізмів, які надавали б людині можливість самостійно й ефективно захищати свої конституційні права.

Пріоритетні функції держави – правосуддя й правоохоронна діяльність також залишаються проблематичними. Зокрема, залишається невирішеною на конституційному рівні проблема механізму реалізації та захисту прав і свобод людини, який передбачав би обмеження повноважень інститутів державної влади. Крім того, в Україні не створено умов для конструктивного діалогу та співпраці між гілками державної влади і, що більш важливо, між державою та громадянським суспільством. Йдеться як про народовладдя, політичну систему України, так і про механізм стримувань і противаг, його розробку в Конституції України. Нам необхідно здійснити новий розподіл повноважень між Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України, зменшити концентрацію влади в центрі, забезпечити співпрацю законодавчої та виконавчої владних гілок та їх загальну відповідальність перед суспільством.

Ще один напрямок внесення змін до Конституції – питання удосконалення судоустрою. Існуюче законодавство про судоустрій та статус суддів, новий Кримінально-процесуальний кодекс відповідають європейським стандартам. Проте існує дефіцит змін в ділянці розширення народного впливу на правосуддя (суд присяжних, зміна порядку формування Вищої ради юстиції тощо).

Не менш актуальною є проблема чіткого розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, розвитку місцевих ініціатив в цілому. Очевидно, що створення нової моделі місцевого самоврядування мало б відбуватися разом із проведенням адміністративно-територіальної реформи.

Загалом, оновлення засад конституційного ладу, коригування його базових принципів втрачає будь-який сенс, якщо поза увагою залишається проблема захисту того, що вже в Україні існує. Органічний конституційний лад потребує правового захисту від численних загроз. Проте в Конституції України інститут захисту засад конституційного ладу поки що не передбачений, а положення її ст. 17 носять надто загальний характер. Фактично в Україні поки що не існує ефективних гарантій захисту конституційного ладу.

Стан народовладдя в Україні

Як зазначив у своїй аналітичній доповіді голова Комісії з питань здійснення народовладдя проф. А.Селіванов, чинну Конституцію України не можна вважати фінальною крапкою на шляху еволюції українського народовладдя. Оскільки Український народ володіє суверенітетом, це передбачає його право змінювати конституційний лад шляхом референдуму. Фундаментальною ж основою реалізації народовладдя виступають такі конституційні принципи: 1) лише суспільство, народ визначають сутність держави; 2) забезпечення прав і свобод людини і громадянина є основною метою народовладдя.

Проаналізувавши українські політичні та юридичні джерела, присвячені категорії «народовладдя», можна констатувати, що природно-правове вчення про народовладдя ґрунтується на визнанні пріоритетності прав і свобод людини як уособлення конкретних соціальних і культурних цінностей українського суспільства.

Для розуміння політичного верховенства народу слід виходити з того, що поняття «народ» передбачає наділену тілом і душею людську єдність на території Української держави. Звідси походять природні права народу розпоряджатися владою над самим собою, конституційно включатися в управління державою у різних напрямках одночасно. Йдеться, насамперед, про суверенне право Українського народу на первісну, установчу владу. У цьому сенсі сумнівними виглядають новітні гіпотези про суверенні права регіонів Української держави, яким нібито властивий автономний і трансцендентний характер.

Адже тільки Український народ в цілому виступає джерелом суверенної влади, тільки він є цілісним соціальним організмом, який уособлює в собі суспільство. Натомість штучне виділення у самостійні політичні утворення окремих груп населення – це шлях до сепаратизму, руйнування демократичних цінностей і здобутків. Тому для Конституційної Асамблеї має бути аксіоматичним постулат: народ не претендує на владу, але є її незмінним носієм з необмеженим енергетичним потенціалом.

Народ є джерелом і носієм верховної влади, сувереном без жодних обмежень. У цій якості він здатний реалізовувати свою волю по відношенню до будь-яких державних і недержавних органів та інституцій. При цьому Конституція лише записує (фіксує) даний статус народу, а не наділяє його владною силою. На жаль, на практиці стан влади Українського народу як верховної політичної сили ігнорується. Однією з причин цього є відсутність правової визначеності категорії «народний суверенітет». Відома конституційна формула: «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» ще й досі не знайшла свого адекватного втілення в законодавстві. Тобто вона розглядається більшою мірою як політичний, а не правовий постулат.

Існуюча слабкість демократичних інститутів, низька самодіяльність переважної більшості населення призводить до того, що прояви народного суверенітету пригнічуються державою за посередництвом надмірного регулювання соціальних відносин. У багатьох випадках держава практично нейтралізує народну ініціативу. Те ж, що фрагментарно підтримується державною владою й видається за ініціативу громадян, є насправді ініціативою самої державної влади. Такого роду ефект ми спостерігаємо кожного разу, коли держава підміняє самодіяльність народу власною ініціативою. У такий спосіб держава фактично ігнорує конституційний правопорядок у своїх відносинах з народом як першоосновою політичної системи.

Нині в Україні склалася жорстка вертикаль офіційної влади, що підтверджується й реальною політичною практикою. При цьому потенціал народу як єдиного джерела влади залишається нерозкритим навіть у базових конституційних механізмах. Потужна державно-розпорядча модель врядування пригнічує українське народоправство, внаслідок чого демократія поступово перестає бути визначальною рисою Української держави.

Визнання в Україні природних прав людини і громадянина зумовлює політичну рівність громадян і держави перед законом, проте на практиці все більш помітною стає тенденція панування держапарату в центрі і на місцях. Йдеться про жорсткий контроль бюрократичного класу над життєдіяльністю українського – культурно плюралістичного й строкатого – суспільства. Поступово в Україні відновлюються умови для утвердження одноособової влади, підсилюється загроза апаратного панування над людьми, нехтування принципами гуманізму.

Зв’язок народу з державою та місцевим самоврядуванням стає все більш умовним, суто адміністративним, що вже призвело до втрати довіри до держави та її інститутів у населення. До того ж український законодавець поступово усуває правові бар’єри, які відокремлюють приватну й державну сфери життя суспільства. Влада народу в черговий раз підміняється владою чиновницького апарату, при цьому інтереси посадовців задовольняються за рахунок політичної свободи і прав власності народу України.

Реальна політика деформує конституційні норми частини першої, третьої ст. 13, частини першої ст. 14, частини першої ст. 16 Конституції України, перетворюючи їх на фікцію. Так втрачається сенс установчої влади народу, а держапарат все частіше перебирає на себе його прерогативи. Конституція України повинна утверджувати і гарантувати народний суверенітет. Саме через цю призму необхідно визначати повноваження органів і посадових осіб державної влади і місцевого самоврядування. Проте конкретні юридичні формули, які ми знаходимо у чинній Конституції України, сприяють відчуженню реальних інтересів народу від намірів офіційних репрезентантів Української держави.

Отже, нам слід визнати необхідність змін у доктринальних підходах до визначення категорії конституційний лад в аспекті забезпечення Українському народові можливості формувати базові структури політичних відносин. Ставлення держави до «влади народу» вже віддзеркалилося в низці рішень Конституційного Суду України. Наприклад, в Рішенні Суду від 03.10.1997 р. № 4-зп викладено його переконання в тому, що ухвалення Конституції 1996 р. Верховною Радою слід вважати актом волі народу, який лише одноразово уповноважив парламент на її прийняття.

Як відомо, за ст. 5 Основного Закону УРСР 1978 р., найбільш важливі політичні питання повинні були виноситися на всенародне обговорення й референдум. Очевидно, що розробники Конституції України 1996 р. не мали права ігнорувати цей спосіб оновлення Основного Закону. Аналогічний порядок щодо легітимації Конституції народом був передбачений заключними положеннями Конституційного договору від 8 червня 1995 р., який заборонив проводити референдуми з будь-яких питань, за винятком ухвалення Конституції України. Однак в реальному житті ці гарантії забезпечення легітимності української Конституції були нейтралізовані політичною верхівкою України. Політична еліта відклала реалізацію суспільних ідеалів на невизначений час, влада ж народу зуміла зберегтися лише в конституційній риториці.

Відтак сьогодні ми констатуємо відсутність ефективних юридичних механізмів, які мали б забезпечувати право українського народу керувати своїми справами. Держава не спромоглася створити юридичну модель реально демократичного правління. Не дивно, що в Україні й досі вирішується питання: кому саме належить право тлумачити волю народу-суверена. Тому підготовка концептуальних змін до Конституції України є потребою часу. У цій ділянці законодавцю слід вийти на позиції, що дозволяють народоправству адекватно втілитися у конституційний порядок. Тобто Україна мусить підійти до модернізації Конституції як до оновлення суспільного договору держави з політичною нацією.

Не можна далі миритися з тим, що в базових економічних стосунках Українського народу й держави природні ресурси України належать народові (ст. 13 Конституції), а права власника на них реалізують апаратні структури. За логікою життя до Конституційного Суду України вже давно мали б надходити подання про невідповідність Основному Законові апаратних маніпуляцій з об’єктами права власності Українського народу.

Інститут народовладдя ґрунтується на концепції активного суспільства, об’єднаного конкретними політичними інтересами. Це стосується також здійснення народовладдя в регіонах, Автономній Республіці Крим. Народовладдя є елементом органічного конституційного ладу, воно вимагає відокремлення місцевого самоврядування від функцій держави, обмеження владних прерогатив в інтересах приватних осіб і громадянського суспільства.

Під реалізацією суверенітету Українського народу слід розуміти повне здійснення його права на імперативне волевиявлення, законотворчість. Це стосується політики України в цілому, включаючи сюди національно-культурну та мовну сфери. Звідси ж витікає необхідність обмеження державної влади заради збереження справедливості як втілення найглибших духовних прагнень народу. На цій підставі нам слід переглянути положення ст.1 Конституції та її Преамбули, за якими Українська держава визначається як правова, соціальна й демократична. Такою Українська держава може стати лише в перспективі. Сьогодні ж вона має лише окремі ознаки правової, соціальної та демократичної.

Так або інакше, в Конституції України необхідно відобразити нормативну модель не декларованого, а реального народоправства. Замість абстрактних положень на зразок: громадяни мають право брати участь у… слід розробити конкретні механізми залучення громадян до здійснення функцій всіх гілок влади. Варто закріпити в Конституції перелік питань, які підлягають вирішенню виключно референдумом. Нині пряме народовладдя є надзвичайно обмеженим. До того ж ситуація погіршується невиправдано підозріливим ставленням органів державної влади у центрі й на місцях до проявів розкутої громадської думки, спонтанної ініціативи.

Актуальним є також оновлення судової системи, залучення громадян до правосуддя. Втім, навіть якби судді місцевих судів обиралися населенням, а судді апеляційних судів – місцевими представницькими органами, нам все одно бракувало б гарантій проти надмірного впливу держави на правосуддя. Тому в оновленій Конституції варто відродити інститут мирових суддів, які обираються місцевим населенням і здійснюють правосуддя на дійсно демократичних засадах.

Конституційна модель самоврядування

У своїй доповіді на Конституційній Асамблеї 21 вересня 2012 р. голова Комісії з місцевого самоврядування завідувачка кафедрою державного будівництва Національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого» С.Серьогіна зазначила, що розвиток України як демократичної і правової держави визначається значною мірою тим, наскільки ефективним в ній є місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування – одна з демократичних засад конституційного ладу України, тому реформа місцевого самоврядування є проблемою фундаментального значення і змісту.

Процес модернізації української державності полягає в уточненні балансу політичної централізації і децентралізації. Це вимагає оновлення муніципально-правових інститутів, де самоврядування передбачає децентралізацію публічної влади, наближення її до населення, створення кращих умов для практичного задоволення людських потреб.

Місцеве самоврядування в Україні виступає також формою територіальної самоорганізації й самодіяльності, саморегулювання й самоконтролю. Тобто у ньому найкращим чином відображаються тісні взаємозв’язки між модернізацією державності і поступом громадянського суспільства.

Аналіз Конституції 1996 р. свідчить про те, що місцеве самоврядування як об’єкт конституційно-правового регулювання є одним із принципів конституційного ладу України (ст.7); формою реалізації народовладдя (ст.5); правом територіальної громади на вирішення питань місцевого значення (ст.140); автономним інститутом Конституції України.

Хоча за роки незалежності в Україні були закладені правові, організаційні та матеріально-фінансові засади місцевого самоврядування, муніципальна практика й досі перебуває в стані перманентної кризи. Як свідчать опитування, традиційно негативне ставлення населення до місцевого самоврядування практично не змінилося. Органи самоврядування сприймаються громадськістю в якості нижчої ланки державної, а не самоврядної влади, тобто не в якості втілення недержавних інтересів громадян.

Нині в Україні триває експеримент із законодавчим «поліпшенням» місцевого самоврядування, яке є втіленням штучно виробленого державного, а не громадського адміністрування. Хоча в Україні було здійснено низку спроб поліпшити місцеве самоврядування (див. «Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні» (2001), «Концепцію державної регіональної політики» (2001), «Концепцію програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування» (2002), «Державну стратегію регіонального розвитку до 2015 р.» тощо), проте реального поступу в сфері неурядових (громадських) ініціатив поки що не спостерігається.

Тобто в Україні поки що не відбулося становлення ефективної системи місцевого самоврядування, яке було б матеріально відокремленим від держави. Не відпрацьованою залишається і його конституційна модель організації. Існуюча схема місцевого самоврядування вважається перехідною, вона гальмує поступ не тільки місцевого самоврядування, а й прогрес країни в цілому. Органи і посадові особи місцевого самоврядування залишаються жорстко підпорядкованими державним органам виконавчої влади, чому сприяє невдале розмежування їх повноважень на конституційному та нижчому рівнях. Самоврядування в Україні переобтяжене патерналізмом радянського типу, держава тут відповідає за все, що автоматично відроджує авторитаризм та централізацію. Муніципальна ж філософія залишається в Україні поки що поза увагою.

Намагаючись організаційно відокремити органи місцевого самоврядування від органів державної влади, законодавець насправді заплутався в його конституційній моделі. За ст. 7 Конституції місцеве самоврядування є інститутом громадянського суспільства, а не держави. Проте в реальному механізмі народовладдя воно починається зовсім не там, де мали б закінчуватися повноваження державної влади.

Сенс місцевого самоврядування полягає в тому, що воно є витвором спонтанної ініціативи громадянського суспільства. Не дивно, що при цьому від стану місцевого самоврядування залежить загальний стан демократії в країні. Влада місцевого самоврядування відрізняється від державної (політичної) влади. Фактично це обмежена законом публічна недержавна влада з питань місцевого значення. При цьому самостійність місцевого самоврядування проявляється в його автономній, відокремленій від держави компетенції.

З іншого боку, ні держава, ні місцеве самоврядування з об’єктивних причин не можуть бути ізольованими одне від одного. Проте вони також не можуть й співпадати. Самоврядування – особливий різновид публічної влади, самостійний спосіб соціального управління. Лише частково ним передбачається здійснення делегованих державою функцій.

В Україні юридичне визначення місцевого самоврядування у ст. 140 Конституції слід привести у відповідність до вимог ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування, за якою місцеве самоврядування є правом і реальною спроможністю територіальної громади самостійно чи за посередництвом органів місцевого самоврядування здійснювати управління справами місцевого значення в межах, визначених законами країни. При цьому варто окремо вказати на те, що органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної виконавчої влади.

Модель місцевого самоврядування передбачає існування територіальних громад, здатних брати на себе відповідальність за вирішення питань місцевого рівня. Це обумовлює присутність територіальної громади не лише в селі та місті, але й на територіях, де громада функціонує в децентралізованому вигляді. Йдеться про необхідність укрупнення муніципалітетів, яке вже пройшло перевірку в країнах Західної Європи. Зокрема, у Швеції злиття муніципалітетів було здійснено у 1952 р., а в 1977 р. їх кількість додатково зменшилась ще в 4 рази. У Німеччині після укрупнення муніципалітетів місцева громада налічує приблизно 19 тис. осіб. У Данії 1365 муніципалітетів злилися у 275 об’єднаних муніципалітетів з розміром громади приблизно у 18 тис. осіб. Своєю чергою, Бельгія зменшила число комун з 2669 до 589.

В Україні також не завадило б запровадити об’єднані територіальні громади. При цьому необхідно було б дотримуватися вимог: 1) якість соціальних послуг не повинна погіршитися; 2) не поєднувати громади, які територіально не межують між собою; 3) укрупненню громад має передувати чітке визначення повноважень муніципальної влади.

Починати ж необхідно з перегляду конституційного статусу територіальної громади. Зокрема, слід розширити компетенцію громади питаннями: охорони правопорядку, громадської безпеки, соціального страхування, охорони довкілля, розвитку закладів освіти, охорони здоров’я. Нині громадяни України відсторонені від поточних місцевих справ й не володіють інструментами контролю за муніципальною владою. Негативний вплив на самоврядування справляє й низький рівень правової культури населення.

Назрілою є також потреба надати органам місцевого самоврядування право звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо перевірки на конституційність законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Автономної Республіки Крим, якими зачіпаються або порушуються права та інтереси територіальних громад.

Чинна Конституція жорстко регламентує систему органів місцевого самоврядування, що призводить до ослаблення більшості локальних ініціатив. І хоча чинне законодавство дозволяє місцевим радам самостійно визначити організаційні параметри своєї діяльності, все більш помітною тут стає бюрократична тенденція. Зокрема, головам обласних, Київської та Севастопольської міських, районних в містах рад, сільським, селищним, міським головам рекомендується дотримуватися типових штатів, визначених у додатку до Постанови Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1999 р., № 1349.

Оскільки ухвалення Конституції 1996 р. не знизило протистояння між органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями, якість управлінських послуг в Україні майже не зростає. А це призводить до дестабілізації соціально-економічної та політичної ситуації в країні. Можна сказати, що існуюча модель самоврядування взагалі неспроможна забезпечити сталого й безконфліктного розвитку демократії на місцевому рівні.

Потреба зростання якості управлінських послуг вимагає від органів місцевого самоврядування переходу на вищий рівень гласності, передбачуваності, відкритості та зворотного зв’язку з населенням. Тому назрілим є закріплення в Конституції права місцевих рад самостійно визначати систему і структуру своїх виконавчих органів, чисельність апарату та обсяг видатків на його утримання.

Чинна Конституція України передбачає утворення виконавчих органів тільки для рад базового рівня. Для районних та обласних рад передбачається утворення виконавчого апарату на чолі з головою. Проте насправді відмінність між виконавчими органами та виконавчим апаратом рад залишається невизначеною. Наприклад, якщо виконавчий апарат не є виконавчим органом, то хто тоді має забезпечувати виконання районних та обласних рішень? Адже за ст.119 Конституції України місцеві державні адміністрації забезпечують лише взаємодію з органами місцевого самоврядування, реалізацію лише делегованих їм повноважень.

Назрілим в Україні є запровадження повноцінної системи регіонального та районного самоврядування. Конституювання регіонального та районного самоврядування вимагає визнання нових суб’єктів самоврядування: об’єднання територіальних громад, територіальної спільноти району та області. Додатковою вимогою є надання обласним і районним радам права створювати власні виконавчі органи (управління, відділи тощо).

Новації вимагають також перегляду й конституційного статусу місцевих державних адміністрацій. Їх існуюча надмірно централізована модель лише підживлює бюрократію й авторитаризм. Тому відібрання у місцевих державних адміністрацій делегованих їм раніше самоврядних повноважень є необхідним кроком. Вектором змін тут могло б стати перетворення місцевих державних адміністрацій з управлінських на контрольно-наглядові органи районного та регіонального рівня. Це потребує внесення змін до ст.118 Конституції України, якою нині визнається можливість висловлення депутатами недовіри головам місцевих державних адміністрацій.

Сфера захисту прав і свобод людини

Пропозиції від голови Комісії з прав і свобод людини проф. В.Буткевича не були оприлюднені на засіданні Конституційної Асамблеї у вересні 2012 р., але вони були передані на розгляд її Секретаря та Координаційної ради. Враховуючи принципову важливість порушених проф. В.Буткевичем питань, ми подаємо основні моменти його аналітичних зауважень.

Як зазначив проф. В.Буткевич, обговорення питань конституційних прав і свобод людини на предмет напрацювання пропозицій для внесення змін до Конституції, а також аналіз цих пропозицій слід вести паралельно у двох напрямках: 1) визначення доцільності (достатньої обґрунтованості) внесення таких змін; 2) визначення концептуальних, сутнісних моментів оновлення прав і свобод.

Якщо говорити про доцільність внесення змін до комплексу прав і свобод Конституції України, то факти й аргументи підтверджують необхідність подібного оновлення. По-перше, викладення багатьох нормативних положень Конституції не відповідає змістові й призначенню її розділів. По-друге, у розділах, де мають викладатися гарантії використання суб’єктивних прав і свобод або встановлюватися відповідальність за їх порушення, такі положення або зовсім відсутні, або формулюються як декларації.

Загалом варто переглянути викладення проблематики прав і свобод людини в Основному Законі від «Преамбули» до «Прикінцевих положень» за схемою: 1) мета прав і свобод людини; 2) їх соціальні, економічні та політичні засади; 3) юридична сутність; 4) механізм реалізації; 5) гарантії здійснення та відповідальність за недотримання. Питання мети мають бути викладені в Преамбулі, засади – у розділі про основоположні цінності, сутність конкретних прав і свобод – у конституційному кодексі прав, а механізми, гарантії реалізації та відповідальність – у розділах про компетенцію державних та самоврядних органів.

Зовнішньополітична діяльність України та її міжнародно-правова позиція суттєво впливає на розвиток держави і суспільства в цілому. Тому й надалі обмежуватись конституційними положеннями про те, що ратифіковані міжнародні угоди є частиною національного законодавства України, а її зовнішньополітична діяльність є спрямованою на забезпечення національних інтересів на основі виконання загальновизнаних норм міжнародного права є недостатнім.

Україна ратифікувала десятки міжнародних угод і пактів у сфері прав і свобод людини, не звертаючи при цьому уваги на те, що їх положення є суперечливими (держава опиняється при цьому в ситуації, коли виконавши одну конвенцію, вона тим самим порушує іншу). Крім того, типові українські застереження до конвенцій про права і свободи людини іноді суперечать її основному призначенню, принципу верховенства права як такому. Це пояснює, чому позиція України нерідко залишається незрозумілою для її партнерів.

Помітною є також невідповідність українського конституційного законодавства нормам Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Це призвело до того, що Європейський суд з прав людини вже двічі ухвалював пілотні рішення, за якими Україна зобов’язувалася змінити своє внутрішнє законодавство. Якщо ситуація не зміниться на краще, Україна ризикує опинитися у становищі, коли її парламент систематично працюватиме на виконання рішень Європейського суду, що лише понизить престиж Української держави.

Крім того, хоча Конституція 1996 р. не є довідником з прав людини, її принципові положення у даній сфері слід конкретизувати, «розшифрувати». Для цього необхідно не лише закріпити в Основному Законі словосполучення на зразок: «правова держава», «законність», «принцип пропорційності», «кожен має право на житло» тощо, а й пояснити, які саме позитивні зобов’язання держави забезпечуватимуть дотримання відповідних юридичних формул. Особливо актуальною дана вимога є у сфері соціальних (економічних) прав. Саме тут панує стихія конституційних ілюзій і нічим не забезпечених обіцянок.

Загалом, у проблемі забезпечення прав і свобод людини можна окремо виділити 4 підходи. У Преамбулі мають формулюватися лише фундаментальні ідеї, які пронизують собою весь текст Конституції і на яких ґрунтується більшість її положень. Тут досить було б вказати на 3 імперативи: 1) гідність людини; 2) демократію; 3) верховенство права. Пізніше (у Преамбулі, Загальних засадах, Розділі ІІ, Прикінцевих положеннях) необхідним буде добиватися того, щоб пов’язані з правами і свободами норми відповідали призначенню кожного із структурних елементів Основного Закону. Тобто декларування намірів, визначення цілей і мотивів, що є типовим для Преамбули чи «Загальних засад», не повинно потрапляти до розділу про конкретні права і свободи, а розділи, присвячені механізмам реалізації суб’єктивних прав та повноваженням і відповідальності державних органів не дублювали Преамбули.

Класична тріада: народ – людина – держава, за якою держава існує для народу, а народ визначає основні завдання держави задля блага людини має впливати не лише на загальне розташування нормативного матеріалу в Конституції, а й на формулювання її конкретних положень, а також на їх зв’язок між собою. Нині в Україні дискутується питання про те, хто є першим в державі, а хто – другим або третім. Це має місце тому, що на подібні питання не існує чіткої відповіді в Конституції.

Зокрема, оновлений Основний Закон має дати відповідь на запитання: 1) чи є він прийнятим «від імені Українського народу», чи лише «для Українського народу»; 2) чи є українська Конституція продуктом громадянського суспільства, чи вона є втіленням суто державної ідеологічної доктрини. Очевидно, що органічною має визнаватися лише та конституція, яка сприяє обмеженню державної влади на користь громадянського суспільства й гарантувати відповідні суб’єктивні права і свободи.

Розділ «Загальні засади» має закріплювати визначення тих нормативних складових, на яких в подальшому будуватиметься весь конституційний текст. Що ж стосується Розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», то його слід вважати юридичною, а не ідеологічною частиною Конституції. У ньому мають подаватися: 1) перелік конституційних прав і свобод; 2) їх зміст та сфера застосування; 3) вимоги щодо можливих обмежень у їх реалізації. Для досягнення даної мети положення чинної Конституції необхідно порівнювати з моделями, які використовуються в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., а також з Хартією засадничих прав Євросоюзу 2000 р.

Що ж стосується механізму реалізації прав і свобод людини, то його елементи мають розкриватися в інших розділах Конституції. Як відомо, в чинній Конституції таких механізмів взагалі не існує. У оновленому Основному Законі слід також вимогливіше поставитися до термінів, які здаються на перший погляд синонімічними. У чинній Конституції йдеться про «Український народ», «українську націю», «народ», «громадян України всіх національностей». Проте надмірно часте вживання епітета «український» підштовхує до думки про те, що законодавець хоче переконати всіх у тому, в чому залишається невпевненим сам.

Досить проблематичними є слова Преамбули: «Верховна Рада України…, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю…». Але що становить собою «совість» Верховної Ради? Чи можна вважати імперативом її совісті порядок, за яким один народний депутат голосує за десять відсутніх, або коли хтось виступає в якості диригента в парламентському партері? Очевидно, що перед «совістю» та «Богом» політикам відповідати легше, ніж перед власним народом.

За чинною Конституцією Президент України має «обстоювати права і свободи громадян… в інтересах усіх співвітчизників». Але ж насправді те саме він має робити й по відношенню до іноземців та осіб без громадянства. Адже відповідно до закону вони користуються такими ж правами й свободами. Тобто Президент повинен обстоювати права і свободи не лише «громадян» і не лише «в інтересах співвітчизників». Відомо, що коли один із українських президентів наклав резолюцію на документ: «Вирішити в інтересах громадян України», Європейський суд з прав людини у Страсбурзі визнав це порушенням прав людини. Адже президент в межах юрисдикції держави повинен захищати інтереси всіх людей.

У оновленій Конституції України необхідно передбачити відповідальність державних органів за нехтування її приписами, а також відповідальність державних посадових та службових осіб за зловживання правом. У свою чергу, політичні партії й народні депутати мають відповідати в парламенті не лише за образу чи наклеп (ст. 80), а й за порушення ними присяги, у якій вони зобов’язуються «виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників» (ст. 79). Добре відомо, що нині депутати з легкістю порушують присягу, систематично не відвідуючи пленарні засідання та не з’являючись у парламентські комітети.

Крім того, хтось-таки має відповідати за те, що 94% позовів від держави або органів місцевого самоврядування щодо заборони мітингів і демонстрацій було за минулий рік задоволено українськими судами, хоча ст. 39 Конституції гарантує громадянам право на мирні збори. Українські суди грубо порушують це право, користаючись можливістю обмеження для повної заборони, чим ігнорують класичний у правозастосуванні країн-членів Ради Європи принцип «пропорційності». Про те, що даний принцип навіть не згадується в українській Конституції знають всі, а ось про те, що Європейський суд постійно вимагає від України його дотримання – лише окремі втаємничені посадовці.

Багато порушень конституційних прав і свобод людини спостерігається також в діях української виконавчої гілки. Почасти це відбувається тому, що ефективної юридичної відповідальності за порушення людських прав поки що не існує. Державний чиновник, посадовець в Україні готовий нести подібну відповідальність тільки на словах. Коли йдеться про адміністративну відповідальність, його обурення, як правило, не знає меж. Коли ж з’являється загроза відповідальності кримінальної, швидко оформлюється іноземне громадянство й знаходиться притулок закордоном. На жаль, український Конституційний Суд також позбавлений турбот стосовно можливих заяв фізичних осіб про порушення суб’єктивних прав і свобод.

Розглядаючи питання про оновлення Конституції України, слід звернути увагу й на те, що вираз Преамбули: «дбаючи про забезпечення прав і свобод людини», не призводить до жодних формальних зобов’язань. У подальшому Конституція підкреслює те, що Кабінет Міністрів України «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (ст. 116 Конституції). Але ж положення Преамбули мали б стосуватися всіх без винятку державних органів влади. Саме тому оновлений Основний Закон повинен передбачати конкретні гарантії захисту прав і свобод, встановлювати адекватні правові форми та види відповідальності за їх порушення кожним з розгалужень (органів) державної влади.

Гідність людини також не повинна зводитися лише до «гідних умов життя». Теза про людську гідність повинна стати основоположною засадою Преамбули, яка має захищати своїми приписами не лише політичну демократію й верховенство права. Що ж стосується «Загальних засад», то тут виклад статей має підпорядковуватися логіці захисту найважливіших інтересів людини. Нині цей розділ, як всі знають, є декларативним. Конституційні приписи зависли в ньому як гарні парасольки над непривабливою реальністю: проголошене в Конституції єдине громадянство доповнюється подвійним громадянством на практиці; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову успішно поєднується з гіпертрофованим розвитком нормотворчих повноважень виконавчої гілки; верховенство права розуміється у кращому випадку як верховенство закону; місцеве самоврядування гарантується хіба що на папері. Очевидно, що Конституційна Асамблея мала б покінчити з традиційним для України формально-декларативним, не забезпеченим реальними засобами й ресурсами проголошенням суб’єктивних прав і свобод. Особливо це стосується соціально-економічних прав.

Крім того, в оновленій Конституції статті про права і свободи людини мають бути розташовані більш системно. Нинішній механізм конституційного регулювання починається з викладу актуальних проблеми держави, потім переходить до питань прав і свобод людини, а насамкінець повертається до держави, згадуючи інколи про людські права. Між цими категоріями й поняттями розташовуються інші допоміжні елементи й компоненти. Звичайно, без окремих юридичних відступів у Конституції не обійтись, але ж логіка конституційного викладу не може бути зовсім довільною.

Враховуючи очевидні сутнісні зміни в українському суспільстві, в Конституції необхідно чітко висловитись щодо принципу рівності (перш за все, це стосується існуючих диспропорцій в доходах представників «бюджетної» сфери), а також щодо принципу культурної, релігійної та мовної багатоманітності (зокрема, ст. 11 Конституції вже намагалися зламати поточним законом). Очевидно, що глибокі проблеми українського суспільства не можна розв’язати самим лише визнанням того, що Україна є соціальною державою.

Питання, які стосуються захисту солідарних інтересів працюючих згадуються в Розділі І «Загальні засади» Конституції лише опосередковано, а цього вочевидь недостатньо. Інституту звернення фізичної особи до Конституційного Суду з приводу захисту її конституційних прав і свобод взагалі не існує. І хоча до судів загальної юрисдикції звертатися за формально-юридичним захистом конституційних прав і свобод можливо, проте постійні відмови судів розглядати подібні позови вже стали ніби засадою вітчизняного судочинства. Відтак в Україні вже давно назріла потреба встановити відповідальність судів і суддів за формальні («штамповані») відмови. На конституційному рівні слід боротися й з масово розповсюдженим в Україні зловживанням правом.

Розділ ІІ Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» необхідно логічно узгодити з Розділом І «Загальні засади». Наприклад, положення Розділу І про те, що всі норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8) неможливо реалізувати на практиці через юридичні особливості положень Розділу ІІ Основного Закону. З іншого боку, соціальна спрямованість прав і свобод (Розділ ІІ Конституції) ніяк не відображається в її «Загальних засадах». Варто також зазначити, що реалізація більшості статей (35 із 41) Розділу ІІ Конституції поставлена в пряму залежність від «підстав і порядку, визначених законом». Але ж за даних умов ці статті de facto перестають бути конституційними (що й підтверджує практика). Загальна ж вказівка на їх пряму дію сприймається як чиста фікція.

Конституція повинна чітко дотримуватися термінології міжнародно-правових актів, за якими Україна взяла на себе відповідні зобов’язання. Такий підхід дозволив би зняти довгу низку неузгодженостей в ділянці конституційного правозастосування. Наприклад, якщо Україна офіційно зобов’язалася заборонити дискримінацію у будь-яких її проявах, то саме це слід записати в її Основному Законі. Тобто заборону дискримінації не можна ототожнювати з існуючим у нас конституційним запереченням можливості встановлення привілеїв чи обмежень (ст. 24). Україна зобов’язалася гарантувати свободу думки, совісті і релігії, що не є рівнозначним «свободі світогляду і віросповідання» (ст. 35). У свою чергу, «свободу вираження поглядів» не можна ототожнювати із «свободою думки і слова» (ст. 34), оскільки тут йдеться про суттєво відмінні в юридичному сенсі речі.

Україна має привести чинну Конституцію у відповідність із тими зобов’язаннями, які вона взялася виконувати за міжнародними договорами й угодами. Слід брати до уваги й можливі наслідки вступу України до тих міжнародних організацій, які керуються у своїй діяльності досить різними правилами. Так, за Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950) Україна зобов’язалася дотримуватися вимог, які прямо не передбачені її Основним Законом. Нині в Конституції України відсутня заборона дискримінації за ознакою релігії (в Україні це стосується лише релігійних «переконань»); національного походження (в Україні йдеться лише про «етнічне» походження); різних обставин народження (що робить проблемними права народжених in vitro чи від сурогатного материнства).

Ще більше невідповідностей існує між чинною Конституцією і Хартією засадничих прав Євросоюзу (2000). Наприклад, у чинній Конституції України забороняється дискримінація за релігійними, політичними або іншими переконаннями, а в Хартії «переконання» і «погляди» становлять два окремих прояви юридичної дискримінації. У чинній Конституції відсутня й передбачена Хартією заборона дискримінації за генетичними характеристиками, ознакою належності до національних меншин, за походженням, обмеженою працездатністю, віком і сексуальною орієнтацією. Говорити ж про те, що в Україні конституційний вираз «за іншими ознаками» охоплює собою весь наведений перелік немає підстав, адже жоден суд в Україні не віднесе до «інших ознак», наприклад, сексуальну орієнтацію людини.

Більшість соціально-економічних прав в Конституції України закріплені у вигляді декларацій, а це робить Основний Закон неефективним й вразливим для критики. Схоже, що й тут вимагається концептуально новий підхід. Оскільки Українська держава уже приєдналася або планує приєднатися до цілої низки хартій, кодексів і конвенцій Ради Європи, слід закріпити в Розділі ІІ Конституції той рівень і ту форму соціально-економічних прав, які вважаються, наприклад, загальноприйнятними в Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000).

Невиправдано просто в Конституції України розуміється розсуд держави у застосуванні обмежень, які стосуються реалізації суб’єктивних конституційних прав. Так Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950) допускає втручання держави в реалізацію права на недоторканність житла лише для чітко визначених цілей, на підставі закону й лише тоді, коли таке втручання визнається необхідним у демократичному суспільстві. Натомість Конституція України про мету втручання говорить нечітко. Не можна ж вважати метою її вислови на зразок: врятування життя або майна людей, необхідність переслідування тощо. Про демократичне суспільство як фактор правозастосування український Основний Закон взагалі нічого не говорить. Не дивно, що більшість порушень права на недоторканність житла в Україні, які розглянув свого часу Європейський суд, були вчинені в Україні «на підставі закону».

Обмеження конституційних прав і свобод здійснюється в Україні на основі моделі: права і свободи реалізуються вільно, за винятком обмежень, що встановлені законом. Тобто обмеження передбачаються без попереднього визначення конкретних сфер, у яких вони можуть застосовуватися. Очевидно, що у цьому випадку конституційні обмеження можуть стати насправді необмеженими.

За час, який минув після ухвалення Конституції України 1996 р., багато держав включили до своїх конституцій нові права й нові свободи людини і громадянина. Йдеться, зокрема, про права людей похилого віку, права інвалідів, права у сфері соціальної реабілітації, суб’єктивні права на доступ до офіційної інформації та активну участь у громадському житті тощо. Очевидно, що ці та деякі інші права необхідно проаналізувати на предмет їх можливого включення до Конституції України. Варто подумати й над доцільністю включення до Конституції України таких заборон, як заборона порушувати норми Основного Закону, заборона тлумачити Конституцію в обмежувальному сенсі, заборона торгівлі людьми та їх органами, заборона використання дитячої праці.

Що ж стосується решти конституційних розділів, то вони мають передбачати конкретні зобов’язання органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері реалізації проголошених прав і свобод: визначати конкретні механізми їх реалізації, гарантії та процедури поновлення порушених прав. Нині Конституція передбачає лише загальні вимоги на зразок: Верховна Рада України визначає права й свободи людини та їх гарантії, Президент України є гарантом прав і свобод людини, Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини...

Як це витікає з Основного Закону, для органів місцевого самоврядування України права і свободи людини – це взагалі не обов’язкова сфера. Між тим, Конгресом місцевих і регіональних органів Ради Європи питання демократії, прав і свобод людини визнаються фактично основними.

На жаль, Конституційний Суд України в плані захисту суб’єктивних прав і свобод людини також залишається поки що індиферентною структурою. Очевидно, що конституцію будь-якої держави не можна тлумачити як універсальний кодекс прав та гарантій їх дотримання. Проте повноваження державних органів у цій сфері разом з їх відповідальністю за ігнорування обов’язку захисту прав і свобод мали б стати в Україні предметом конституційного нагляду і контролю.

Оновлення законодавства про референдум

Як вже зазначалося вище, 6 листопада 2012 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про всеукраїнський референдум». Новий Закон призвів до втрати чинності попереднього Закону України «Про всеукраїнські та місцеві референдуми» 1991 р., який було прийнято до ухвалення Конституції України 1996 р. і який суттєво розходився з багатьма її положеннями.

За новим законом предметом всеукраїнського референдуму може бути як ухвалення повністю нової редакції Конституції України, так і внесення суттєвих змін до чинного Основного Закону. Референдумом можна також скасовувати, домагатися втрати чинності чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб можна ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, вносити зміни до цих законів (крім законів про податки, бюджет та амністію). Закон дозволяє вирішувати на всеукраїнському референдумі будь-які питання, за винятком тих, стосовно яких референдум не допускається за Конституцією України.

Все це, безумовно, створює додаткові стимули для діяльності Конституційної Асамблеї України. Адже чим радикальнішими будуть тепер зміни до чинного Основного Закону, тим меншою ставатиме їх потенційна залежність від Верховної Ради України. Якщо Конституційна Асамблея спроможеться створити повністю новий Основний Закон, його ухвалення зможе відбутися без участі народних депутатів України, тобто виключно за народною ініціативою.

Крім того, референдумом можна буде скасовувати будь-які внесені парламентом раніше конституційні поправки (за винятком процесуально коректних змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, які передбачають використання референдуму в автоматичному режимі).

Очевидно, що різними політичними силами Закон «Про всеукраїнський референдум» сприйматиметься (уже сприймається) неоднозначно. Але якщо взяти до уваги те, що однією з глибинних причин створення Конституційної Асамблеї України можна вважати хронічну парламентську недієздатність, то використання референдуму для подолання парламентських негараздів виглядає доцільним. Адже якщо парламентаризм в Україні справді невиліковно хворий, то хірургом тут може виступити лише народ.

Крім того, ухвалення Закону «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом ст. 5 Конституції України про повновладдя Українського народу. Як зазначається в частині третій цієї статті, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». З огляду на точний юридичний зміст даної норми, референдумом (на додачу до вимог Розділу ХІІІ Конституції) мають змінюватися всі норми Основного Закону, які за своїм змістом визначають або змінюють конституційний лад в Україні.

Простіше кажучи, Закон «Про всеукраїнський референдум» потенційно дозволяє скасовувати внесені Верховною Радою України, але невідповідні до суттєвих інтересів Українського народу зміни до Основного Закону. Даний закон є ніби поміркованим українським відповідником до існуючого в євроатлантичному конституціоналізмі «права народу на демократичне повстання».

Критики нового Закону наполягають на тому, що даний нормативний акт фактично скасував право громадян України брати участь у місцевих референдумах. На це можна відповісти таким чином: по-перше, Розділ ІІІ чинної Конституції не передбачає такого інституту демократії як місцевий референдум (такий тип референдуму передбачається лише ст. 138 Конституції України щодо предметів відання Автономної республіки Крим), отже, про неконституційність Закону безпосередньо не йдеться; по-друге, щойно ухвалений Закон не забороняє Верховній Раді України прийняти ще один – окремий – закон про місцеві референдуми. Останнє є тим більш виправданим, що поточне законодавство України містить в собі низку норм про пряме волевиявлення на місцевому рівні.

Ухвалення курйозного, як дехто вважає, Закону «Про всеукраїнський референдум» викликало гостру реакцію юридичної громадськості України.[4] Зокрема, громадський активісти і юристи І.Коліушко та Ю.Кириченко звинуватили Верховну Раду України в тому, що вона у неконституційний спосіб відмовилася від власних прерогатив. Причому, як зазначають автори публікації, справа полягає навіть не у власній позиції парламенту, а в бажанні його більшості апріорі одержати контроль над конституційним процесом.

На це можна сказати таке. По-перше, як вже зазначалося вище, процес належного внесення змін до Конституції України не обмежується нормами Розділу XIII. Даний процес визначається також положеннями ст. 5 Основного Закону, які довгий час не мали належної конкретизації в поточному законодавстві. Якщо тлумачити зміст цієї статті у точній відповідності до мети закріпленої у ньому норми, то всі закони, які зачіпають питання конституційного ладу в Україні, мають ухвалюватися не її Верховною Радою, а виключно Українським народом. Наприклад, саме у такий спосіб мала б змінюватися у 2004 р. в Україні форма правління.

По-друге, новий Закон «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом поняття гарантій проти можливої узурпації народного суверенітету державою. Очевидно, що в якості «державного узурпатора» може виступати не лише законодавча, але й виконавча та судова гілки влади, не кажучи вже про Президента. Саме тому конституційний референдум може стати єдиним легітимним й водночас легальним засобом протидії заколотові держави проти невідчужуваних прав, свобод та інтересів громадян республіки.

Очевидно, що без підтримки влади вчинити референдум за народною ініціативою в Україні буде непросто. Але, як писав свого часу Д.Талмон, починаючи з 1789 р. реальною загрозою політичній свободі народу виступає не деспотизм королів, а необмежена парламентська більшість, тоталітарна демократія.[5] Крім того, як говорив ще більш авторитетний в питаннях демократії Т.Джефферсон,  народ – це єдиний політичний суб’єкт, який неможливо корумпувати. З цього приводу варто навести також констатацію В.Чамберлайна про те, що інтереси Українського народу практично в усі часи його існування зраджувалися його власними керманичами.[6]

За свідченням А.Квасьневського, Верховна Рада України шостого скликання була найбагатшим з парламентів країн Європи за статками своїх членів. Водночас за рівнем доходів на душу населення Україна була в цей період на 39-му (з 40) місці в Європі…[7]

По-третє, саме практика роботи Верховної Ради України шостого скликання дозволяє зробити висновок про глибоку кризу (якщо не смерть) українського парламентаризму в цілому. Якщо, наприклад, засади мовної політики для 45-мільйонного народу України могли визначати приблизно 80 народних обранців з чужими картками під диригуванням М.Чечетова, то що заважатиме іншому диригенту керувати голосуванням про розширення, продовження або скасування будь-чиїх прав чи повноважень?

По-четверте, в міркуваннях опонентів закону про референдум міститься презумпція політичної інфантильності Українського народу. Не викликає сумніву, що народ, як і парламент, може робити фатальні політичні помилки. Але ніщо не лікує від політичних провалів краще, ніж власний досвід. Розроблена з найліпшими намірами «Конституція для Європи» була, як відомо, провалена пересічними громадянами Франції та Нідерландів. Народ не визнав переконливими результати праці політичних професіоналів.

Так або інакше, справді нагальна проблема України сьогодні – це проблема не процедури ухвалення, а змісту і якості конституційних поправок. Адже професійна аналітична й синтетична робота над конституційними змінами здійснюється поки що прозоро й відкрито. Відповісти ж на запитання, чи готовий Український народ для безпосереднього захисту чи відновлення своїх інтересів, зможуть лише самі українські люди. Очевидно, що найкращим виходом із ситуації мало б стати обрання народом спеціального органу для ухвалення проекту нової (або зміненої) Конституції України – «Конституційних Зборів», «Конституанти» тощо.

Що ж стосується елементарного порівняння політичних можливостей чинної Верховної Ради і Українського народу, то тут репутація народних обранців не виглядає очевидно конкурентоспроможною. Власне, хіба не свідчить про безвідповідальність нашого парламенту ухвалення ним гранично ліберального закону про референдум?

 

[1] Підготував Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи, представник УГСПЛ в Конституційній Асамблеї України.

[2] Див. коментар до двох рішень: Речицький В. Конституційний процес в Україні: 2011 – початок 2012 року. Поточні тенденції та узагальнення // Права людини в Україні 2011. Доповідь правозахисних організацій. – Харків: Права людини, 2012. – С. 22-28.

[3] Нижче подано стислий виклад відповідних доповідей в редакції В.Речицького.

[4] Див., наприклад: Коліушко І., Кириченко Ю. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України. // Юридичний вісник України, № 46(907), 17-23 листопада 2012.

[5] Talmon J. Political Messianism. – London: Secker and Warburg, 1960. – P. 318.

[6] Chamberlin W. The Ukraine. A Submerged Nation. – N.-Y.: The Macmillan Company, 1944. – P. 6-7.

[7] Див. електронний ресурс: www.epravda.com.ua/news/2010/10/18/252448/

 

 Поділитися