• Дослідження / Комплексне дослідження стану прав людини в Україні (річні звіти) / Права людини в Україні 2012. Узагальнена доповідь правозахисних організацій

3. ПРАВО НА СВОБОДУ

07.03.2013

[1]

Кримінальний процес

У 2012 році розпочалася суттєва реформа кримінального процесуального законодавства, пов’язана із набуттям чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом. Ці кроки дають підстави сподіватися, що багато структурних проблем, що зазначалися у минулих доповідях, будуть вирішені.

Незареєстроване затримання

Проблема незареєстрованого затримання залишалась актуальною, оскільки зумовлена системними проблемами законодавства та практики, які висвітлені у минулорічних звітах. Зокрема, держава продовжувала зазнавати критики з боку Європейського суду з прав людини з цього приводу, наприклад, у справах Гриненка проти України (no. 33627/06, 15 листопада 2012 року) та Смоліка проти України (no. 11778/05, 19 січня 2012 року.

Новий КПК передбачає достатньо суттєві гарантії від довільного та незареєстрованого затримання. Як вказувалося у минулих доповідях, проблема незареєстрованого затримання певним чином зумовлювалась недолугим законодавчим регулюванням, за якого між моментом фактичного затримання особи та моментом реєстрації (складання протоколу про затримання) могло минути від кількох годин до кількох днів. Новий КПК спеціально визначив (ст. 209), що «особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою». Крім того, інші положення КПК передбачають доволі жорсткі вимоги щодо реєстрації затримання та доставляння до відповідного відділку міліції, включаючи обов’язок провести розслідування у випадку невиправдано тривалого доставляння.

Розумна підозра у вчиненні правопорушення

У минулих доповідях неодноразово згадувався недолік законодавства, через який розумність підозри щодо особи, яка затримується або тримається під вартою, не аналізувалась судами при вирішенні цього питання. Однією з рекомендації минулорічної доповіді була «передбачити обов’язок суду при вирішенні питання про взяття або продовження взяття під варту визначати розумність підозри або обвинувачення проти особи».

Частина 2 статті 177 нового Кримінального процесуального кодексу містить важливу гарантію від свавільного застосування запобіжного заходу, а саме вимогу, щоб жоден запобіжний захід не можна було застосовувати без наявності обґрунтованості підозри. Це докорінно змінює практику, що склалася з 2001 р., коли існувало правило, що «при розгляді подання про взяття під варту суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого, розглядати й вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінальної справи по суті» (див. постанову Пленуму ВС від 25 квітня 2003 р. № 4, п. 10).

КПК встановлює обов’язок розглядати обґрунтованість підозри, що, за визначенням ЄСПЛ «є необхідною умовою законності тримання під вартою» (Нечипорук і Йонкало проти України, no. 42310/04, § 219, 21 квітня 2011 року). Частина 2 ст. 177 поширює вимогу «обґрунтованості підозри» також і на інші запобіжні заходи.

Відповідно до практики ЄСПЛ «обґрунтованість підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, складає суттєву частину гарантії від безпідставного арешту і затримання, закріпленої у статті 5 § 1(с) Конвенції». За визначенням ЄСПЛ «обґрунтована підозра у вчиненні кримінального злочину, про яку йдеться у статті 5 § 1(с) Конвенції, передбачає наявність обставин або відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила певний злочин» (K.-F. проти Німеччини, 27 листопада 1997, § 57).

Безпідставне затримання та тримання під вартою

Також залишалося проблемою відсутність належного обґрунтування у рішенні про тримання під вартою або посилання на підстави, які не можуть виправдати тримання під вартою. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини «збереження розумної підозри, що заарештована особа вчинила правопорушення, є умовою sine qua non законності тримання під вартою, але з перебігом певного часу цього недостатньо: Суд має також встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судовими органами, виправдовувати позбавлення волі. Якщо ці підстави були «доречними» та «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили компетентні національні органи «особливу ретельність» у провадженні справи» (Letellier проти Франції, 26 червня 1991, § 35, Series A no. 207).

У рішенні у справі Луценка проти України (no. 6492/11, 3 липня 2012 року) суд у рішенні про тримання під вартою послався на затягування в ознайомленні з матеріалами справи з боку заявника. Європейський суд зазначив, що «він не переконаний, що позбавлення свободи у такій ситуації є адекватною реакцією на проблему… Крім того, обставини справи свідчать, що слідчий вирішив застосувати такий суворий захід до заявника лише через десять днів вивчення матеріалів справи… Крім того, … вивчення матеріалів справи є правом, а не обов’язком обвинуваченого і час для ознайомлення із матеріалами справи не може бути обмеженим…» (§ 68-69). Також суд послався на тиск, який заявник чинить на свідків, даючи інтерв’ю пресі, але Європейський суд також не був переконаний, що це є легітимною підставою для тримання під вартою, оскільки користування свободою вираження поглядів не складає правопорушення (§ 70-71). Ще однією підставою для тримання під вартою стала відмова заявника давати показання та визнати вину, що є прямим порушенням права зберігати мовчання та презумпції невинуватості.

У справі Корнейкової проти України (no. 39884/05, 19 січня 2012 року), що стосувалася тримання під вартою чотирнадцятирічної дівчинки, суди не навели жодного обґрунтування виключності обставин її справи, які б, за законом, надавали можливість застосування такого заходу. Суди також не відповіли на жоден аргумент захисту, який стосувався відсутності ризику втечі або незаконного впливу на розслідування чи інших підстав, які могли б виправдати тримання під вартою (§§ 46-48).

У справі Борисенка проти України (no. 25725/02, 12 січня 2012 року) суди лише зазначали у рішеннях, що раніше обране тримання під вартою є правильним заходом, хоча, за статтею 5 § 3 Конвенції, з часом розумної підозри у вчиненні злочину стає недостатньо і суди мають надати інші підстави для тримання під вартою (§ 50). Крім того, одного разу суд відмовив у клопотанні заявника про звільнення, пославшись на його необґрунтованість. На думку Європейського суду, рішення, яке по суті вимагало від затриманого обґрунтувати його право на свободу, суперечило самій суті статті 5 § 3 Конвенції (§ 50-51).

У справі Тодорова проти України (no. 16717/05, 12 січня 2012 року) також була відзначена відсутність у рішенні обґрунтування, яке б виправдувало тримання під вартою протягом більш ніж 5 років (§ 63).

Новий КПК детально описує ризики (ст. 177), які можуть виправдати тримання під вартою. Крім того, Кодекс послідовно проводить концепцію, за якою тягар доведення будь-яких обставин, що свідчать на користь застосування запобіжного заходу, завжди лежить на обвинувачеві. Частина 1 статті 194 передбачає, що «суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні». Якщо обвинувач не впорався із тягарем доведення тієї чи іншої обставини, це є само по собі достатньою підставою для звільнення або застосування іншого запобіжного заходу.

Використання позбавлення свободи для нелегітимної мети

Європейський суд продовжував відзначати випадки використання затримання та тримання під вартою для мети, для якої позбавлення волі не може бути застосоване. Найбільш помітним було рішення Європейського суду у справі Луценка проти України (no. 6492/11, 3 липня 2012 року), яка стосувалася затримання та тримання під вартою колишнього Міністра внутрішніх справ України. У рішенні зазначено, що «органи прокуратури, вимагаючи тримання заявника під вартою, прямо зазначили спілкування заявника із пресою як одну з підстав його затримання та звинуватили його у викривленні суспільної думки щодо вчиненого ним злочину, дискредитації прокуратури та впливі на майбутній судовий розгляд з метою уникнути кримінальної відповідальності. На думку Суду, таке обґрунтування прокуратурою ясно свідчить про її намагання покарати заявника за публічну незгоду з обвинуваченнями проти нього та ствердження своєї невинуватості, на що він мав право. За таких обставин Суду не залишається нічого, як встановити, що обмеження свободи заявника … було застосовано не лише для мети доставлення його до компетентного органу за розумною підозрою у вчиненні злочину, але також з інших підстав» (§§ 108-109).

У інших справах також були встановлені аналогічні порушення. У справі Клішина проти України (no. 30671/04, 23 лютого 2012 року), національний суд у рішенні про взяття під варту послався на небажання заявника визнати свою винуватість у вчиненні тяжкого злочину (§ 92).

У справі Коваля та інших проти України (no. 22429/05, 15 листопада 2012 року) заявники були затримані без жодних легітимних підстав, коли міліція використала свою владу для вирішення цивільно-правового конфлікту.

Слід зазначити, що використання позбавлення свободи для перешкоджання праву на свободу вираження поглядів було поширеним у 2012 році, про що свідчать такі приклади.

2 січня 2012 року було затримано активіста Максима Кицюка у м. Севастополі за вилучення останнім у іграшкового Діда Мороза біля міської ялинки парасольки з політичною агітацією Партії Регіонів.[2]

У Волинській області за «заплямовування» білборду із новорічним привітанням Віктора Януковича затримали 73-річного пенсіонера.[3]

24 лютого 2012 року було затримано активістів, які на Майдані Незалежності розповсюджували презервативи із зображенням президента Віктора Януковича. Чотирьох активістів засудили до 15 діб адміністративного арешту.[4]

2 березня 2012 року двох студентів Херсонського національного технічного університету затримали за розклеювання «антипрезидентських листівок» на вулицях міста. Проти студентів було порушено кримінальну справу за групове хуліганство. Згодом справу перекваліфіковано на адміністративне правопорушення.[5]

21 травня 2012 року учасника акції одиночного пікету Анатолія Ільченка було затримано міліцією біля Адміністрації президента. З відділку його відвезли до психіатричної лікарні. Лікарі не визнали необхідності госпіталізації Ільченка.[6]

1 липня 2012 року міліція силоміць перешкодила проведенню фінальної частини мандрівної виставки «Права людини поза грою». Одного із організаторів фотовиставки Назарія Боярського було доправлено до відділку міліції.[7]

15 серпня 2012 року активісти руху «Відсіч» поширювали у Києві листівки із закликом не голосувати за Партію регіонів та її кандидата у мажоритарному окрузі № 222 в Солом’янському районі м. Києва Максима Луцького. Троє активістів (Катерина Чепура, Мирон Гордійчук і Василь Титаренко) були силоміць затримані і доставлені до відділу міліції, де на них склали протоколи про злісну непокору міліції.[8]

Більш докладно про переслідування громадських активістів за висловлювання поглядів див. у Хроніці політичних переслідувань.[9]

Відсутність затриманого під час розгляду питання про тримання під вартою

У справі Корнейкової Європейський суд встановив порушення статті 5 § 4 Конвенції через відсутність заявниці під час розгляду питання про тримання під вартою в апеляційному суді. Оскільки суди на обґрунтування своїх рішень посилалися на «характер» заявниці, Європейський суд вважав її участь у слуханнях важливим елементом належного судового розгляду (для порівняння, див. справу Молочка проти України, с. 5 нижче).

Слід зазначити, що новий Кримінальний процесуальний кодекс передбачає у частині 3 статті 21 обов’язкову участь кожного «у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов’язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом».

Регулювання позбавлення свободи у новому Кримінальному процесуальному кодексі

Слід відзначити, що положення нового КПК, що регулюють інститут затримання та тримання під вартою, є значно прогресивнішими і детальнішими, ніж це передбачалось КПК 1960 року.

Коротко можна відзначити кілька новел, які у певному ступені вирішують структурні проблеми, що відзначалися у минулих щорічних доповідях:

1. У доповіді 2004 року та наступних доповідях рекомендувалося «визначити початок затримання у зв’язку з підозрою у вчиненні кримінального чи адміністративного правопорушення в залежності від фактичних обставин, які свідчать про дійсне позбавлення особи свободи». Стаття 209 Кодексу передбачає, що моментом затримання особи є «момент, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою».

2. Також у доповіді 2004 року та наступних містилися рекомендації. « включити до предмету судового розгляду під час вирішення питання про взяття під варту чи звільнення всі обставини, які стосуються обґрунтованості затримання, у тому числі: обґрунтованість підозри або звинувачення, у зв’язку з якими обвинувачення вимагає взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого); обґрунтованість строку перебування під вартою правоохоронного органу до доставлення до судді; встановити чітку презумпцію на користь звільнення особи та передбачити перекладення тягаря доведення обґрунтованості тримання під вартою на обвинувачення». Статті 177 та 194 Кодексу передбачають відповідні положення, про що згадувалося вище.

3. Минулі доповіді рекомендували «розробити процедури, які сприяли б використанню застави замість тримання під вартою». Новий Кодекс сприяє достатньо широкому застосуванню застави. У більшості випадків суддя, навіть ухвалюючи рішення про взяття під варту, має визначити у рішенні розмір застави, за умови внесення якої особа має бути звільнена (ч. 3 ст. 183). Однак недоліком регулювання застави у КПК, який, безперечно, звузить практику її використання, призведе до системних порушень ст. 5 ЄКПЛ і численних рішень ЄСПЛ проти України, є можливість застосування застави лише у грошовому вигляді. Таким чином, закон виключає можливість внесення застави у вигляді іпотеки (що є найпоширенішим видом застави у світовій практиці), цінних паперів тощо.

4. У минулих доповідях містилася рекомендація «скоротити граничний термін перебування під вартою протягом досудового слідства», що було зроблено у новому КПК. Строк тримання під вартою під час досудового слідства не може перевищувати 12 місяців (ч. 3 ст. 197).

5. Новий КПК передбачає процедуру періодичного перегляду обґрунтованості тримання під вартою, як за клопотанням обвинувача, так і за клопотанням захисту.

6. Новий Кодекс не встановлює граничний строк тримання під вартою під час судового розгляду. Однак суд встановлює обов’язок періодичного перегляду обґрунтованості тримання під вартою під час судового розгляду з інтервалами не більше двох місяців.

7. Кодекс створює достатньо гнучку систему запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням волі.

Тримання під вартою з метою екстрадиції. Виправданість тримання під вартою

Проблема відсутності належного правового регулювання тримання під вартою з метою екстрадиції неодноразово відзначалась Європейським судом у рішеннях 2007-2009 років. 17 червня 2010 року до Кримінально-процесуального кодексу було внесені суттєві зміни з метою вирішити цю проблему.

У справі Молочка проти України (no. 12275/10, 26 квітня 2012 року), Європейський суд дослідив нову правову ситуацію, що склалася після внесення цих змін. Це рішення є важливим, оскільки положення, внесені до КПК 17 червня 2010 року, практично без змін були перенесені в новий Кримінальний процесуальний кодекс.

Суд визнав, в принципі, задовільним створене регулювання. Однак у цій справі Суд зазначив, що заявник тримався під вартою невиправдано довго, пославшись на те, що протягом 11 місяців з боку прокуратури не спостерігалось жодних дій, які необхідні для вирішення питання про екстрадицію заявника §§ 171-172). Важливо також, що Європейський суд зазначив, що тимчасові заходи, вжиті ним для попередження здійснення екстрадиції заявника, не є правовою перешкодою для прийняття рішення у контексті процедури екстрадиції (§ 174).

Судовий перегляд у процесі екстрадиції

Європейський суд також дослідив скарги заявника щодо обсягу перегляду судами законності його затримання з метою екстрадиції (стаття 463 КПК 1960 року). Суд визнав, що заявник брав участь у розгляді питання про тримання під вартою у суді першої інстанції, а відсутність заявника під час апеляційного розгляду не порушувала «рівності сторін» у обставинах цієї справи, оскільки заявник був представлений у цих розглядах адвокатом (§ 182).

Суд також вивчив аргумент заявника, що під час вирішення питання про його тримання під вартою національний суд не був зобов’язаний дослідити його аргументи щодо переслідування з боку білоруської влади та порушень у кримінальній справі проти нього. Європейський суд зазначив, що КПК передбачав для цього окрему процедуру – екстрадиційну перевірку з можливістю оскарження до суду, – під час якої аргументи заявника були досліджені, і не вважав національні суди зобов’язаними звертатися до цих аргументів заявника під час вирішення питання про тримання під вартою (§ 186-188).

Однак Суд зазначив, що перевірка національним судом законності тримання під вартою також має включати питання, чи виправдана тривалість тримання заявника під вартою. Це питання не досліджувалося судами, що потягло порушення статті 5 § 4 Конвенції (§ 189).