MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

14. ВРАЗЛИВІ ГРУПИ ЯК ОБ’ЄКТ ДИСКРИМІНАЦІЇ, РАСИЗМУ, КСЕНОФОБІЇ ТА ЗЛОЧИНІВ НА ҐРУНТІ НЕНАВИСТІ

07.03.2013   

 

Вступ

У 2012 році держава намагалася вирішити проблеми з дискримінацією, расизмом та ксенофобією шляхом ухвалення антидискримінаційного закону. 14 травня до Верховної Ради був внесений законопроект «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», розроблений Міністерством юстиції, і одразу прийнятий у першому читанні. Він зазнав ніщивної критики з боку громадських організацій. Проте депутати ВРУ не врахували результатів громадського обговорення законопроекту, не дочекалися висновку Ради Європи, рекомендацій Європейської Комісії і 6 вересня 2012 року ухвалили закон. При цьому жодна пропозиція робочої групи громадських організацій та офісу Уповноваженого ВРУ з прав людини, створена за згоди профільного Комітету ВРУ, не була врахована і не знайшла відображення в ухваленому законі.

13 вересня 2012 року Коаліція з протидії дискримінації в Україні, яка об’єднує 34 громадські організації з різних регіонів України, та інші громадські організації та активісти направили звернення до Президента України Віктора Януковича із проханням накласти вето на прийнятий закон. Проте це звернення було проігноровано, і закон набув чинності. Тепер перед правозахисними організаціями стоїть завдання домогтися зміни цього закону.

Правові проблеми, пов’язані з дискримінацією, детально розглядалися в минулорічних доповідях. У цій доповіді подається аналіз становища деяких вразливих груп, які найбільше страждають від дискримінації, расизму та злочинів на ґрунті ненависті – іммігранти, рома, кримські татари, представники ЛГБТ-спільноти, наркозалежні та хворі на ВІД/CНІД.

Євген Захаров

Іммігранти

Дискримінацію негромадян в Україні, як явище, доцільно розглянути з позицій дослідження кількох взаємозалежних один від одного аспектів:

- криза толерантності в українському соціумі, поширення побутової ксенофобії стосовно іммігрантів;

- діяльність радикально налаштованих рухів, схильних до чинення насильницьких дій стосовно іммігрантів;

- аналіз імміграційної ситуації в Україні

-  вплив мас-медіа на рівень ксенофобії стосовно іммігрантів;

-  політична складова існування дискримінації іммігрантів в Україні;

-  стан протидії дискримінації іммігрантів з боку правоохоронних органів, їх упереджене та насторожене ставлення до іноземців.

-  прояви мігрантофобії у нормативно-правових документах та державній імміграційній політиці.

1. Криза толерантності в українському соціумі, поширення агресивної ксенофобії стосовно іммігрантів на побутовому рівні.

Можна стверджувати, що рівень неприязні українського соціуму до іноземців протягом останніх років поступово, але невпинно зростав, і саме мігрантофобія стала чи не найпоширенішим видом ксенофобії в Україні. На жаль, українці поступово втрачають раніше властиві для нації риси – гостинне та доброзичливе ставлення до іммігрантів, спокійне сприйняття звичаїв інших народів, повага до релігійних почуттів іноземців тощо.

Подібні зміни у ставленні до прибулих чітко діагностуються результатами соціальних досліджень. Наведемо лише окремі з них.

За даними Національного інституту стратегічних досліджень при президентові України, індекс національної дистанції українців зріс з 4,4 (бажання відособленості) у 1994 році до 5,1 (бажання ізольованості)[1].

У ході опитування іноземних студентів, яке проводилося Центром правових та політичних досліджень «Дума», майже 44% іноземців заявили, що вони, у тій чи іншій мірі, потерпали в Україні від переслідувань на етнічному ґрунті.[2]

Дослідження, проведене Інститутом прав людини та попередження екстремізму і ксенофобії спільно з Київським міжнародним інститутом соціології, показало, що 37% громадян України вважають за необхідне обмежити перебування іноземців в країні, 23% опитаних заявили, що надавати можливість перебувати в Україні можна лише ліченим представникам іноземних держав, а 9% взагалі висловили своє негативне ставлення до в’їзду іммігрантів на територію країни. У випадку, якщо іммігранти є представниками бідної, в уявленні українців, країни, то проти їх прибуття категорично заперечують 19,4% опитаних респондентів.

За даними цього ж дослідження, майже 8% громадян України поділяють радикальні екстремістські погляди стосовно іноземців, у тому числі виправдовують можливість застосування щодо них фізичного насильства.[3]

Без сумніву, певні види ксенофобії стосовно іноземців можливо спостерігати у будь-якій державі світу, проте для України головна загроза полягає у зростаючий популярності серед населення ксенофобських настроїв щодо іммігрантів та підтримання тези про можливість і, навіть, доцільність їх дискримінації. Ідеологія мігрантофобії та можливості дискримінації іноземців, яка і раніше підтримувалася окремими групами населення, але на практиці проявлялася у соціумі приховано, в останні роки набуває все більшої популярності, укорінюється у людській свідомості, як норма у ставленні до іммігрантів, а її прояви поступово стають більш масовими й демонстративними. Подібні процеси можна вважати викликом для українського суспільства, яке, наразі, в силу певних політичних, економічних та соціальних проблем, перебуває на роздоріжжі і має зробити остаточний вибір: «Толерантність чи ксенофобія у ставленні до іноземців».

На сьогодні діапазон дискримінаційних проявів в Україні досить широкий: від діяльності радикальних організацій, що неприховано сповідують расизм і ставлять за мету видавлювання іммігрантів з України — до зверхнього та зневажливого ставлення до іноземців з боку пересічних громадян, від відверто шовіністських промов окремих політиків — до расистських графіті на стінах і просякнутих ненавистю матеріалів окремих веб-сайтів, на яких поширюється теорія расової нерівності та заклики до насильницьких дій.

Про ураженість українського суспільства хворобою мігрантофобії та його терпимість до випадків вчинення щодо іноземців дискримінаційних дій, свідчить і проведений у рамках проекту моніторинг повідомлень у засобах масової інформації.

Стаття «Неоголошена війна сумських скінхедів» (газета «Ваш шанс») повідомляє про поширення у місті Суми листівок із закликами до населення боротися з «іноземною чумою». У листівках іноземців звинувачували у поширенні в Україні наркотиків, інфекційних захворювань, з в’їздом іммігрантів пов’язувалось зростання безробіття та підвищення цін.[4]

Веб-ресурс «Укрінформ-спорт» проінформував, що дисциплінарний комітет УЄФА оштрафував на 25 тисяч євро український футбольний клуб "Карпати" (Львів) за расистську витівку його вболівальників. У матчі Ліги Європи, в якому «Карпати» зустрічалися з турецьким "Галатасараєм", вболівальники української команди вивісили банер з написом турецькою мовою: "Турецькі свині, забирайтеся геть з Європи".

Згідно з даними, наданими ініціативною групою "Футбол проти забобонів", це не перша расистська витівка фанатів львівського клубу. Вболівальники "Карпат" часто приносять на стадіон банери із зображенням кельтського хреста, який вважається офіційним символом неонацистів, портрети Муссоліні і т д. Наголошується, що подібні банери нерідко вивішують також фанати інших українських клубів.[5]

І подібних прикладів можна привести дуже багато.

Рух проти іммігрантів в українському суспільстві з року в рік зміцнюється, набуває симпатиків серед різних верств населення та збільшує кількість своїх прихильників, які, об’єднуючись у громадські формування, намагаються діяти більш організовано і активно та вливати на всі сфери життя країни.

Типовим прикладом можливо вважати громадську організацію «Імміграція – стоп!», яка ставить перед собою за мету добитися внесення кардинальних змін до міграційного законодавства, у тому числі скасування договору про реадмісію; надання дозволу на імміграцію в Україну тільки етнічним українцям та особам, імміграція яких відповідає державним інтересам; скасування права на отримання громадянства новонародженим на території України дітям іноземців; скасування права на проживання і отримання українського громадянства чоловіком (жінкою) громадянина України; заборони іноземцям торгувати на ринках України; приймання біженців тільки з країн, які межують з Україною, та біженців – етнічних українців; скасування безвізового режиму з країнами СНД; скасування дозволів на проживання і подальшого видворення з України іноземців, від перебування яких держава не отримує прибутки.[6]

Подібні факти свідчать – напруженість у взаєминах українського суспільства з іммігрантами зростає і дискримінаційні настрої, у тій чи іншій мірі, підтримуються широким колом населення. На сьогодні в Україні поширена, так звана, «побутова» ксенофобія й дискримінація, яка, поки що, не заявляє про себе масовим та відвертим екстремізмом, але, за певних умов, може легко та швидко перейти у більш радикальну фазу – «скінхедівський рух» з активним застосуванням до іммігрантів насильницьких дій.

2. Чинення насильницьких дій стосовно іммігрантів

В Україні існує низка організацій з різним ступенем радикальності, які, проголошуючи або ідею необхідності підтримання чистоти білої раси у цілому, або тезу «Україна виключно для українців», здатні вдаватися до спланованих й організованих акцій фізичного переслідування іноземних громадян.

Моніторинг Харківської правозахисної групи зафіксував 62 злочини на ґрунті ненависті, в тому числі 27 нападів на іноземців з дальнього зарубіжжя, від яких постраждало 48 іноземців – це значно більше, ніж в 2009-2010 роках (у 2011 р. наш моніторинг насильства щодо іноземців з дальнього зарубіжжя засвідчив 35 постраждалих від насильницьких нападів, а за даними МВС було 33 постраждалих, але жоден з цих нападів не кваліфікований як злочин на ґрунті ненависті).

Оцінювати масштаби застосування до іммігрантів насильницьких дій на ґрунті расизму досить складно через низку причин – це і огріхи офіційної статистики правоохоронних органів, і відсутність об’єктивного розслідування подібних випадків, і наміри правоохоронців приховати їх від оприлюднення та перекваліфікація нападів у інші види злочину тощо. Проте, чи не головним фактором латентності «злочинів ненависті» є небажання іноземців офіційно повідомляти про напади, жертвами яких вони стали, через зневіру у можливості належного реагування на подібні звернення. У певній мірі це також є результатом поступової відмови українського суспільства від толерантного ставлення до іноземців, адже іммігранти розуміють – їх звернення за захистом від дискримінаційних посягань, за відсутності підтримки з боку суспільства, держава об’єктивно та ефективно розглядати не зацікавлена. Суспільство, яке допускає можливість тих чи інших видів дискримінації іноземців, відповідним чином впливає на владу, рівно як і остання може сприяти поширенню настроїв ксенофобії у суспільстві.

Так чи дійсно українське суспільство має підстави виявляти насторожене, а іноді і відверто вороже ставлення до іммігрантів?

3. Аналіз імміграційної ситуації в державі

Як правило, ксенофобія стосовно іноземців базується на наступних поширених, але у корні невірних стереотипах:

1. “В Україні має місце безпрецедентне зростання загальної кількості іммігрантів, яких, з ріку в рік, в’їжджає на її територію все більше і більше”.

«Імміграційного вибуху» в Україні протягом останніх років не спостерігається: в 1991-1994 роках в державу прибуло 20,2% проживаючих на теперішній час в Україні іммігрантів, в 1995-1999 роках – 25%, в 2000-2004 роках – 21,2%, в 2005-2009 роках – 25,3%, у період з 2010 по 2011 рік – 7,3%. Імміграція іноземців в Україну процес достатньо рівний, без перспектив значного приросту (данні оприлюднені Олександром Фельдманом, народним депутатом України, засновником Інституту з прав людини, протидії ксенофобії та екстремізму у статті «Соціологія проти мігрантофобської пропаганди», Інтернет-видання «Українська правда»[7]

2. “Мільйони іноземців, які в’їжджають в Україну, залишаються на її території”.

У 2011 році на територію країни було пропущено 22.910.848 іноземних громадян та осіб без громадянства (надалі – іноземців). За цей же період зареєстровано виїзд з України 22.189.032 іноземців (лист Адміністрації Державної прикордонної служби України від 08.02.2012 №26/М-56 на інформаційний запит Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів). Таким чином, майже 97% іноземних громадян, які в’їхали в Україну, у подальшому покинули її територію. Залишок у 3% або 721.816 осіб вказує не на кількість іммігрантів, які залишились в Україні для нелегального проживання, а на кількість іноземців, які перебували в державі на період здійснення підрахунку. Вказана цифра є, порівняно, невеликою, оскільки щомісячно Україну у середньому відвідувало майже 2 мільйони іноземців.

3. “Іммігранти суттєво погіршують криміногенну ситуацію в Україні”.

У 2011 року на території України іноземцями було скоєно 3.778 злочинів, що становить 0,7% від їх зареєстрованої загальної кількості (515.833). За цей же період правоохоронцями виявлено 225.517 злочинців, з яких лише 1,2% (2.651 осіб) є іноземними громадянами та особами без громадянства. Таким чином, співвідношення кількості виявлених іноземців, обвинувачених у скоєнні злочину, до загальної кількості іноземців, які відвідали Україну у 2011 році становить 0,01%.(дані офіційної статистики МВС України)[8]

4. “Іммігранти – розповсюджувачі «нетипових» інфекційних захворювань та загроза санітарно-епідеміологічному стану країни”.

Центральна санітарно-епідеміологічна станція МОЗ України у своєму листі від 26.11.2007 року повідомила, що за всі роки незалежності України не було зафіксовано жодного доведеного випадку, коли б іммігранти спричинили спалах «нетипових» захворювань в Україні.

У відповіді від 20.02.2012 №03.20/17/34-П на інформаційний запит Асоціації українських моніторів дотримання прав людини, Державна санітарно-епідеміологічна служба України проінформувала, що статистика щодо випадків інфекційних захворювань серед іноземців Міністерством охорони здоров’я України взагалі не ведеться.

5. “Іммігранти є конкурентами українців на ринку праці”.

Станом на січень 2012 року, в Україні дозвіл на працевлаштування мають всього 5.802 іноземних громадянина, які тимчасово проживають в Україні (статистичні дані звіту МВС України форми 10-ІП). Без сумніву, іммігранти можуть працювати нелегально, проте в Україні подібне явище значних масштабів не має в силу загального спаду економіки країни та передбачену законодавством серйозну відповідальність для роботодавців за незаконне використання праці іноземців. Крім цього, зазвичай іноземці влаштовуються нелегально лише на непрестижні робочі місця, де українці працювати взагалі відмовляються.

6. “Україна невиважено ставиться до надання іммігрантам дозволів на перебування в державі, внаслідок чого у теперішній час в державі постійно проживає значна кількість іноземних громадян, що створює загрозу для національної безпеки країни та може спричинити «розмивання» української нації”.

Станом на 01.01.2012 року в Україні постійно по посвідці на проживання проживає 211.143 іноземців. Це становить близько 0,5% до загальної кількості населення країни, в той час, як за висновками демографів, критичною масою іммігрантів вважається 10-12% (статистичні дані звіту МВС України форми 10-ІП).

7. “Україна дуже поблажлива до шукачів притулку та надає статус біженця невиправдано великій кількості іммігрантів, які у подальшому отримують посвідку на постійне проживання в Україні”.

На сьогодні в Україні перебуває на обліку 980 біженців (станом на червень 2010 року в державі проживав 1081 біженець). У 2011-2012 рр. році жоден біженець в Україні не отримав дозволу на імміграцію (статистичні дані звіту МВС України форми 10-ІП).

8. “Україна – приваблива для іммігрантів країна. Легалізувавшись в державі, іноземці «перетягують» в Україну своїх родичів та знайомих”

Лише 23% відсотки опитаних іммігрантів вказують, що рівень життя в Україні краще, ніж у них на Батьківщині. Разом з тим, 21% вважають, що жити в Україні гірше, а 31% вказують, що рівень життя в Україні та у країні їх походження суттєво не відрізняється. Кожен четвертий з іммігрантів відмічає, що в інших країнах СНД жити краще, ніж в Україні, а 30% – не бачать різниці між рівнем життя в Україні та в країнах СНД.

48% опитаних іноземців повідомили, що їх знайомі співвітчизники взагалі не мають бажання виїжджати зі своєї країни, 21% – висловили думку, що співвітчизники мають бажання переїхати до європейських країн, але не в Україну і тільки 15% назвали Україну у якості країни, де мали би бажання залишитися їх родичі або знайомі (дані оприлюднені Олександром Фельдманом, народним депутатом України, засновником Інституту з прав людини, протидії ксенофобії та екстремізму у статті «Соціологія проти мігрантофобської пропаганди»[9]).

9. “Іммігранти в Україні – це, у переважній більшості, громадяни з бідних країн «третього світу», люди з іншим віросповіданням, культурою та менталітетом”.

Приблизно 87% від загального числа іммігрантів – це громадяни з країн колишнього СРСР, у тому числі біля 68% – громадяни Росії, Білорусі та Молдови (статистичні дані звіту МВС України форми 10-ІП).

10. “Іммігранти, які оселилися в Україні – «соціальне дно» суспільства, малоосвічена група населення, схильна до ведення паразитичного способу життя”.

Іноземці, які отримали дозвіл на імміграцію та були документовані посвідками на постійне проживання в країні, мають рівні з українцями права на працевлаштування. Переважна більшість таких іммігрантів (74%) працює. Із загальної кількості непрацюючих – 42% навчаються, 19% – знаходяться у декретній відпустці, 13% – є безробітними офіційно. 51% іммігрантів має вищу освіту, 22% – середню спеціальну, 34% – закінчену середню (дані оприлюднені Олександром Фельдманом, народним депутатом України, засновником Інституту з прав людини, протидії ксенофобії та екстремізму у статті «Соціологія проти мігрантофобської пропаганди».

11. “Іммігранти не інтегруються в українське суспільство”.

80% іммігрантів вільно спілкуються з місцевим населенням на російській або українській мові. 65% іммігрантів, що мають неповнолітніх дітей, спілкуються з ними як на рідній мові, так і на українській чи російській, 23% – спілкуються тільки на українській або російській мові і лише 12% – тільки на своїй рідній мові. При цьому 66% дітей іммігрантів навчаються у звичайних школах, 7% – у спеціалізованих школах. 62% опитаних хотіли б, щоб їх діти здобули вищу освіту в Україні. 91% іммігрантів мають друзів серед місцевого населення, до яких можна завжди звернутися за допомогою, 80% вважають, що можуть розраховувати на допомогу своїх сусідів.

Індекс інтегрованості іммігрантів в Україні за шкалою від 0 до 100 достатньо високий і становить 78 балів (дані оприлюднені Олександром Фельдманом, народним депутатом України, засновником Інституту з прав людини, протидії ксенофобії та екстремізму у статті «Соціологія проти мігрантофобської пропаганди»).

12. “Масштаби нелегальної міграції іноземців в Україну постійно зростають. Україна стала «відстійником» нелегальних мігрантів, які не можуть потрапити до Європи. Нелегальних мігрантів в Україні настільки багато, що їх вже немає де утримувати”.

Кількість затриманих нелегальних мігрантів у 2011 року (13.298) не зросла, а зменшилась на 8,2% у порівнянні з 2010 роком, а в 2012 році зменшилась в 4 рази порівняльно з 2011 роком. Середня наповненість пунктів тимчасового тримання іноземців Державної прикордонної служби у 2011 році становила 30-50% від їх лімітного наповнення. Аналогічна ситуація має місце з наповненістю спецустанов МВС для тримання нелегальних мігрантів – за 9 місяців 2011 року середня наповненість Чернігівського пункту становила – 29%, Волинського – 27% (лист Адміністрації Державної прикордонної служби України від 08.02.2012 №26/М-56 та лист Державної міграційної служби України від 10.02.20112 №8/3-104 на інформаційні запити Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів), в 2012 році наповненість значно менше, ніж в 2011 р.

Рахункова палата України стверджує: «…потужності пунктів тимчасового перебування нелегальних мігрантів значно перевищили реальну потребу в таких закладах. Склалася ситуація, коли на одного нелегального мігранта припадає двоє охоронців…» (офіційний сайт Рахункової палати України, матеріал «Коли запрацює міграційна служба»[10]).

13. “Серед нелегальних мігрантів в Україні дуже багато громадян з країн Африки, Південно-Східної і Центральної Азії”.

Із загальної кількості затриманих в Україні у 2011 році нелегальних мігрантів (13.298), майже 93% (12.341) є громадянами країн колишнього СРСР (статистичні дані звіту МВС України форми 10-ІП).

14. “Підписавши з європейським співтовариством угоду про реадмісію, Україна загнала себе в пастку – з Європи нам передадуть сотні тисяч нелегальних мігрантів”.

На виконання положень зазначеної угоди від уповноважених органів держав-членів ЄС було прийнято у 2011 році 240 іноземців ( у 2009 році – 712 іноземців, у 2010 році – 398) лист Адміністрації Державної прикордонної служби України від 08.02.2012 №26/М-56 на інформаційний запит Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів). За перші 9 місяців 2012 року було прийнято лише 99 осіб.

Зрозуміло, що зростання рівня нетерпимості стосовно іммігрантів не є виключно особливістю України – внаслідок соціальних та економічних негараздів криза толерантності та певне розчарування у принципах мультикультурності спостерігається у багатьох державах Європи. Проте, на відміну від окремих з них, імміграційна ситуація в Україні ще далека від критичної і не становить суттєвої загрози для національної безпеки – іммігранти не намагаються впливати на політику та процеси державного управління, не вимагають закріплення за собою у законодавчому порядку окремих економічних, релігійних та культурних привілеїв, практично не конкурують з українцями на ринку житла або праці.

Таким чином, поширення дискримінаційних настроїв в українському суспільстві викликано не стільки соціальними чи економічними чинниками, а у більшій мірі зумовлено не виваженою позицією засобів масової інформації, політиків та влади з цього питання.

4. Вплив мас-медіа на рівень ксенофобських настроїв стосовно іммігрантів

Вплив засобів масової інформації на свідомість громадян важко недооцінювати, власне, у багатьох випадках саме медіа-простір формує позицію суспільства щодо того чи іншого явища. Нажаль, в Україні ЗМІ малюють образ приїжджого іноземця, зазвичай, чорною фарбою, зводячи весь спектр злободенних імміграційних питань виключно до проблеми нелегальної міграції, при цьому акцентуючи увагу саме на її негативних наслідках (для України дуже часто лише можливих) та поширюючи негативні стереотипи на всіх іноземців в цілому. На сьогодні, вияви нетерпимості до іммігрантів у мас-медіа стали поганою звичкою, до якої вдаються не тільки маловідомі, а й популярні видання та телеканали, які позиціонують себе демократичними та ліберальними.

На протязі останніх років в Україні спостерігається чітка тенденція на зниження рівня чутливості засобів масової інформації до публічного висловлювання ксенофобських і дискримінаційних настроїв. У своїх намаганнях здобути популярність та заради збільшення аудиторії споживачів інформації, журналісти і редактори доволі часто ігнорують певні норми професійної етики та розмовляють із суспільством мовою з очевидними ознаками «hate speech» – мови ворожнечі. Зрозуміло, що засоби масової інформації, за виключенням радикально орієнтованих, як правило, уникають публікацій з прямими закликами до дискримінації іммігрантів, проте досить часто публікують матеріали, які завуальовано викликають неприязне ставлення до іноземців, чим, провокують суспільство й владу на ту ж саму дискримінацію: як пересічний житель, так і чиновник починає вірити, що іммігранти – це потенційна загроза, а тому певні обмеження їх прав є благом для кожного українця окремо і для всього суспільства в цілому.

Найбільш поширеними методами подібної «інформаційної диверсії» проти іміджу іммігрантів є :

1. Публікація матеріалів про іммігрантів виключно на негативну тематику (кримінал, шахрайство, екстремізм, нелегальна міграція, поширення небезпечних хвороб, презирливе ставлення до української культури тощо), що створює уявлення про загрозу громадській безпеці від їх перебування в Україні.

Слід зазначити, що останнім часом можливо спостерігати тенденцію на зменшення випадків згадування у ЗМІ конкретної національності іммігранта або його громадянства у зв’язку зі скоєнням ним правопорушення, що, безумовно, є позитивним фактором. Разом з тим, прес-медіа продовжують акцентувати увагу на «чужерідності» правопорушника, при цьому матеріали виходять під сенсаційними заголовками, які створюють у свідомості читачів загальний негативний обра іммігранта – «іноземець-вбивця», «іноземець-ґвалтівник», «іноземець-шахрай», «іноземець-загарбник».

Приклади:

 «На Запоріжжі іноземець прострелив українцеві голову»

(http://gazeta.ua/articles/np/_na-zaporizhzhi-inozemec-prostreliv-ukrajincevi-golovu/404830)

«У Криму іноземець побив та зґвалтував жінку-інваліда»

(http://ru.tsn.ua/chorna-hronika/v-krymu-inostranec-izbil-i-iznasiloval-zhenschinu-invalida.html)

«40-річний іноземець зґвалтував малолітню дівчину»

(http://gorod.cn.ua/news_26867.html)

 «Іноземець зґвалтував жінку в туалеті одного з приватних кафе у Києві».

(http://tsn.ua/ukrayina/gvaltivnika-inozemcya-spiymali-na-garyachomu-u-kiyivskomu-kafe.html)

«Хворим на ВІЧ іноземцям дозволили в’їзд в Україну»

(http://koordinatorudpn.livejournal.com/256407.html)

 

2. Використання у статтях відомостей з невідомих джерел або невірне трактування даних, посилання на неназваних або «власних» експертів, маніпулювання цифрами статистики з метою створення уявлення про значну загрозу від перебування іммігрантів в Україні.

Приклади:

«В Україні зростають ксенофобські настрої» (http://novynar.com.ua/worldabus/155889)

«Більшість замовних убивств в Україні скоюють кавказці – МВС» (http://zaxid.net)

«Шкурна проблема, або чому Україна відмовляється від власної міграційної політики» (http://cripo.com.ua/)

«Пам’ятка пропагандиста» (http://orientyry.com/)

3. Застосування у матеріалах особливої лексики – термінів, які викликають неприязне відношення до іммігрантів («окупація», «навала», «колонії іммігрантів»), образливих назв національності іммігрантів, проведення протиставлення іммігрантів українцям.

Приклади:

 «Ари відрубали пальці українцю» (http://hvatitbuhat.info/?p=1720)

«На курортах України відкрите полювання на негрів» (http://ecity.cn.ua/)

«Україна перетвориться на пустелю, яку заселять африканці» http://ru.tsn.ua/

 

4. Публікація матеріалів у супроводженні провокаційних фотографій, образливого та принизливого для іммігрантів змісту – «іноземець за ґратами», «іноземець-злидар», «іноземець-тварина»,

Приклади:

– стаття «Біля «Орнави» лилася «чорна» кров…Араби з неграми билися за наших курвів» у «Новій тернопільській галеті» з фотоколажем, який асоціює темношкірих студентів іноземців з мавпами;

 (http://report.if.ua/)

Подібна позиція ЗМІ, яка прищеплює почуття настороженості і ворожнечі по відношенню до іммігрантів, для багатьох українців є своєрідним обґрунтуванням можливості застосування насильства до іноземців.

Про поширеність дискримінаційних настроїв щодо іммігрантів в Україні свідчить і стрімке зростання проявів так званої кіберненависті у мережі Інтернету. Ксенофобські лозунги, заклики до дискримінації іммігрантів і чинення щодо них насильницьких дії вільно розповсюджуються через сайти радикально налаштованих організацій, особисті блоги та соціальні мережі і, судячи з коментарів, знаходять своїх прихильників, в першу чергу, серед молоді.

Показовим є існування українського веб-ресурсу «Імміграція – стоп»[11], який є рупором громадської організації з аналогічною назвою та активно пропагує негативне ставлення як до нелегальної, так і до законної імміграції іноземців в Україну:

«Ніхто з іммігрантів, легальних чи нелегальних, не приїздить до нас, щоб зробити добро Україні. Але це суспільство, яке так приваблює іноземців, створене працею багатьох поколінь українців. І надаючи право на проживання та, в перспективі на громадянство, ми робимо мігрантів співвласниками нашого національного надбання, по суті задарма роздаємо те, що нам залишили наші батьки».

Ще більш агресивну дискримінаційну позицію стосовно іммігрантів демонструє веб-ресурс «Соціал-Nаціональної асамблеї»[12]:

«Імміграція, як легальна так і нелегальна, підточує життєві сили української Нації та Держави. Не даремно проводяться паралелі між теперішнім становищем і часами Коліївщини. Напередодні Коліївщини, як і зараз, соціальним тиском виживалося і утискалося корінне населення і давався карт-бланш чужинцям. Результат всім нам відомий. Україні прогнали окупантів. Те саме відбувається і зараз. Українців знищують. Щороку українців стає менше на сотні тисяч. У той же час в Україну хлинуть тисячі іммігрантів (переважно із Азії та Африки). Відбувається планомірне заміщення етнічних українців на мультикультурний зброд. Має відбутися нова Коліївщина, яка розставить все на свої місця».

Незважаючи на те, що Україна є підписантом «Додаткового протоколу до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп’ютерні системи», протидія кіберненависті в мережі Інтернету продовжує залишатися поза увагою компетентних органів.

5. Політична складова існування дискримінації іммігрантів в Україні

Необхідно зазначити, що проблема поширеності дискримінації іммігрантів в українському суспільстві тісно пов’язана з енергійною діяльністю окремих політичних сил, які, бажаючи підвищити свій електоральний рейтинг, публічно вдаються до неприховано неприязних заяв стосовно іноземців і висловлюють тезу про доцільність обмеження їх прав та свобод. Українській громаді фактично нав’язується теза «Любов до України – це нелюбов до не українців». Найбільш показовою у цьому сенсі є діяльність всеукраїнського об’єднання «Свобода», лідери якого наголошують на існуванні загрози для безпеки України від імміграції іноземців, вказують на необхідність встановлення межі толерантності та наполягають на законодавчому обмеженні прав та свобод іммігрантів.

Так, у задекларованій об’єднанням «Програмі захисту українців», ВО «Свобода» пропонує посилити контроль за перебуванням іноземців в Україні, надавати привілеї українським студентам при посиленні до гуртожитків навчальних закладів, дозволити іноземцям набувати громадянства України лише у виняткових випадках і після 10-річного проживання на території країни тощо[13].

«Питання міграції – це, без сумніву, питання виживання українців, як нації. Чи будемо господарями своєї землі, чи неминуче обернемося на безправну меншину – саме такий вибір стоїть перед нами, – наголошує керманич ВО «Свобода» Олег Тягнибок. – На наших очах чиниться докорінна зміна етнічної структури населення держави. Наші міста все більше наповнюються прибульцями з країн Азії, Африки, Кавказу – ринки, гуртожитки, а то й цілі квартали стають зонами їхнього тотального домінування. Питання міграції не просто актуальне – воно кричуще. І його треба вирішувати негайно та системно: зупиняти навалу іммігрантів з країн третього світу. Інакше всього протягом якихось двох поколінь зникнемо як нація»[14].

У своїй публічній риториці лідери вказаної політичної сили часто намагаються довести доцільність запровадження «антиімміграційних» заходів за допомогою неперевірених сентенцій, викривлених або невірно трактованих даних, проводять певні паралелі із загальноєвропейською кризою мільтикультурності та вказують, що відкидання принципів толерантного ставлення до іммігрантів є своєрідним покажчиком «європейського мислення»[15].

Оскільки Всеукраїнське об’єднання «Свобода» позиціонує себе у якості опозиції існуючій владі, яка стрімко втрачає довіру українського суспільства, ідеї об’єднання, в тому числі і тези щодо можливості дискримінації іммігрантів нібито для захисту української автентичності та національних інтересів, набувають все більшої популярності серед жителів України.

Слід зауважити, що до відвертих дискримінаційних дій в Україні вдаються і окремі чиновники, також пояснюючи це турботою про інтереси корінних жителів.

У статті «Мер Феодосії наказав прогнати з набережної всіх негрів» (Інтернет-видання «NEWS.ru.ua») зазначається «.. мер Феодосії зажадав не пускати на міську набережну негрів. Про це він заявив на апаратній нараді Феодосійського виконкому. «Що би жодного негра там не було. Чіпляються до перехожих, а симпатичним дівчатам взагалі проходу не дають. Сують їм щось, якийсь чудо-чемоданчик. Люди шарахаються, це не діло»[16].

6. Стан протидії дискримінації іммігрантів з боку правоохоронних органів. Ксенофобія в органах внутрішніх справ.

Націленість української влади на здійснення ефективного захисту іммігрантів від чинення насильницьких дій на ґрунті ворожнечі та проявів дискримінації залишається на вкрай низькому рівні. Всупереч існуючій позиції правозахисних організацій, які б’ють на сполох та вказують на поширеність настроїв нетерпимості до іммігрантів і факти застосування щодо них фізичного насильства, уряд України не вважає протидію дискримінації та ксенофобії одним з пріоритетних завдань своєї діяльності. Як правило, чиновники визнають існування проблеми лише на рівні нечисленних випадків, посилаючись у своїх висновках виключно на заспокійливі дані правоохоронних органів, які зводиться виключно до підраховування кількості кримінальних справ, порушених за профільною статтею Кримінального кодексу України (Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань).

Відповідно до даних Генеральної прокуратури України, за статтею 161 КК у 2009 році було порушено 4, у 2010 – 6, у 2011 році – 2 кримінальних справи, з яких до суду з обвинувальним висновком скеровано у 2009 році – 0, у 2010 та у 2011 роках – по 3 справи цієї категорії (відповідь Генеральної прокуратури України від 17.02.2012 року №23-132вих-12 на інформаційний запит Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів. Повідомити, у скількох справах фігурантами є іноземні громадяни, Генеральна прокуратура відмовилась, посилаючись на необхідність збереження таємниці досудового слідства).

Очевидно, що подібні цифри не відображають реальної картини щодо рівня дискримінації в державі, а, у більшій мірі, засвідчують безсилля правоохоронних структур протидіяти цьому негативному явищу.

Обмежене застосування статті 161 Кримінального кодексу України зумовлено багатьма причинами, серед яких доцільно виділити дві головні:

-                    неконкретизована диспозиція самої статті, яка значно ускладнює доведення умислу на вчинення злочину саме з мотивів расової чи національної ненависті;

-                    відсутність у правоохоронних органів напрацьованого алгоритму провадження по вказаній статті.

Така вкрай незначна кількість прецедентів застосування статті 161 КК України викликає сумніви у доцільності її існування, принаймні, у тому вигляді, в якому вона зараз виписана.

Зазвичай, представники МВС України пояснюють пасивність міліції у здійсненні кримінального переслідування осіб, які вчиняють «злочини ненависті», тим фактом, що порушення кримінальної справи за статтею 161 КК України перебуває у компетенції органів прокуратури. Такі пояснення мали певний сенс до запровадження нового КПК, але, разом з тим, органи внутрішніх справ не використовують інші можливі важелі впливу на ситуацію – наприклад, статтю 67 Кримінального кодексу, яка кваліфікує вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, як обставину, що обтяжує покарання. Застосування вимог статті 67 КК України не потребує передачі кримінальної справи із міліції до прокуратури і, встановленні мотивів ворожнечі, дає можливість слідчому відповідним чином додатково кваліфікувати будь-яке злочинне діяння, передбачене Кримінальним кодексом – від хуліганства й нанесення тілесних ушкоджень до знищення майна, осквернення релігійних святинь чи наруги над могилою. Проте, в органах внутрішніх справ така практика не поширена, що, з одного боку пом’якшує покарання для злочинця, з іншого – зменшує статистичні дані щодо реальної кількості злочинів на ґрунті ненависті.

Як правило, увагу правоохоронних органів привертають лише резонансі випадки чинення фізичного насильства на іммігрантами, які набули значного розголосу. Але і у такому випадку правоохоронці намагаються перевести мотиви вчинення злочину у побутову площину , якщо нападники не мали зовнішніх маркерів належності до «скінхедівської субкультури» – відповідний стиль одягу, атрибути з нацистською символікою, татуювання, стрижка тощо, не розцінюють напад на іноземця, як такий, що вчинений з причин расової чи національної ненависті. Навіть проголошення під час нападу відверто расистських гасел на кшталт «Чуркам не місце в Україні!», сприймається правоохоронцями, як побутова образа, а не як індикатор ідеологічного підґрунтя скоєння злочину.

Правоохоронні структури майже не реагують на випадки утиску прав іммігрантів, якщо такі випадки не пов’язані з чиненням насильницьких дій – приниження національної честі і гідності іноземців, розпалювання ворожнечі за допомогою агітації, обмеження прав через відсутність громадянства залишаються поза увагою правоохоронців.

Відсутність в Україні антидискримінаційного законодавства та особливості побудови правових взаємовідносин у низці «міліція-прокуратура-суд», спонукають правоохоронців як до свідомої зміни кваліфікації «злочину ненависті» на менш обтяжливий у розслідуванні «побутовий» злочин, так і до спроб взагалі укрити його від обліку.

Співробітникам міліції Сумської області вдалося затримати осіб, які вчинили підпал кімнати у гуртожитку, де проживали три студентки з Нігерії. Ними виявилися 18-річний студент та 21-річний охоронник приватної фірми: обидва належали до середовища футбольних вболівальників та прихильників графіті. Незважаючи на те, що біля вікна підпаленої кімнати були намальовані фашистська свастика та красномовний напис «Go home», міліція не побачила у події ознак злочину на ґрунті ненависті, а порушила відносно молодиків кримінальну справу за умисне знищення або пошкодження майна[17]. Вирок – 2 роки та 1 рік 8 місяців позбавлення волі – уявляється невідповідним скоєному злочину. Можна навести й інші подібні приклади небажання міліції бачити ксенофобні і расові мотиви скоєння злочинів.

Під час опитування іноземних громадян у місті Харків, яке проводилося Харківською правозахисною групою наприкінці 2011 року, 21% респондентів повідомили, що звертатися за захистом до міліції не має ніякого сенсу, оскільки правоохоронці не реагують на такі звернення.

23,1% опитаних іноземних громадян проінформували, що вони зазнавали утиску від самих правоохоронців. 13,2% заявили, що міліціонери їх ображали, 9,9% – потерпали від погроз та 3,3% – від фізичного насильства.

79,1% опитаних іноземців затримувались співробітниками правоохоронних органів. У 67% іноземних громадян міліціонери перевіряли документи, у 13,2% – вимагали гроші, у 2,2% – шукали наркотики, 7% іноземців заявили, що зупинялись міліціонерами без будь-яких пояснень.

Більше половини респондентів проінформували, що правоохоронці затримували їх навіть при наявності документів.

Частіше за все, іноземці добивалися звільнення заплативши міліціонерам гроші (45% опитаних). Довести свою правоту вдалося лише 8,8% іноземних громадян, 6,6% були звільнені лише після тривалого затримання ( від 30 хвилин до 6 годин)[18].

Не викликає сумніву, що хибні стереотипи та негативні упередження стосовно іммігрантів, які мають місце в українському соціумі, притаманні будь-якій окремій групі людей, в тому числі, і об’єднаній за професійною ознакою. Проте, міліція є озброєним органом влади, який наділений досить широкими повноваженнями приймати самостійні рішення, у тому числі і щодо застосування функцій покарання та примусу, а тому прихильність співробітників міліції до ідеї можливості захисту інтересів громадян України шляхом обмеження прав іммігрантів представляє серйозну загрозу для останніх.

Міліція, як і будь-яке правоохоронне чи силове відомство, є чітко структурованою та ієрархічною конструкцією, побудованою на засадах одноосібного прийняття управлінських рішень з їх обов’язковим виконанням всіма нижчестоящими ланками. Таким чином, рівень ксенофобії у лавах правоохоронців та поширеності випадків дискримінації іммігрантів, напряму залежить від того, наскільки керівництво МВС України усвідомлює важливість проведення цілеспрямованої роботи по вихованню у підпорядкованого персоналу толерантного ставлення до іноземців.

На жаль, починаючи з 2010 року відповідна просвітницька робота з особовим складом органів внутрішніх справ, яка у минулому активно проводилась Управлінням моніторингу дотримання прав людини при апараті МВС (розформоване у 2010 році за наказом колишнього Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова) та Громадськими радами при обласних управліннях міліції, на сьогодні майже припинена.

Проте буде невірним вважати, що працівники правоохоронних органів порушують права іноземних громадян виключно через неприязне ставлення до останніх. Рівень корумпованості міліції України достатньо високий і у багатьох випадках міліціонери розглядають іммігрантів, як джерело для здирництва і незаконного збагачення, адже, навіть за умов законного перебування в державі, іноземці завжди перебувають у значній залежності від ставлення до них представників правоохоронних органів.

Однією з причин, яка сприяє існуванню проявів дискримінації іммігрантів у міліції, є невірно розставлені Міністерством внутрішніх справ пріоритети у здійсненні роботи з іноземцями та надто жорстка позиція у забезпеченні заходів по протидії незаконній міграції. Правоохоронні органи у відношенні до іммігрантів виконують виключно функції контролю та покарання при майже повній відсутності функції надання допомоги та консультацій.

Наразі ефективність роботи підрозділу міліції у імміграційній сфері оцінюється за :

-                    кількістю виявлених нелегальних мігрантів;

-                    кількістю іноземців, витворених за межі України;

-                    кількістю іноземців, притягнутих до адміністративної відповідальності;

-                    кількістю іноземців, яким заборонено в’їзд в Україну;

-                    кількістю іноземців, яких поміщено до спецустанов міліції;

-                    кількістю іноземців, яким скорочено термін перебування в Україні.

(відомча звітність МВС України форми 10-ІП)

Керівництво Міністерства внутрішніх справ постійно й наполегливо націлює особовий склад на здобуття саме таких показників та вимагає від підпорядкованих територіальних органів внутрішніх справ виявляти іноземців-порушників не менше, ніж у минулому році. Зрозуміло, що за таких умов міліціонери прямо зацікавлені, щоби іноземців-порушників в Україні було як можна більше.

Слід зазначити, що керівники МВС, з наміром виправдати необхідність застосування жорстких методів у протидії порушенням законодавства з боку іммігрантів, акцентують увагу підлеглих на негативних ризиках імміграційних процесів та поширюють серед персоналу органів внутрішніх справ традиційні стереотипи, які створюють у підсвідомості рядових міліціонерів-виконавців образ «іммігранта-ворога».

«У деяких районах відзначається концентрація представників окремих національних груп (китайської, в’єтнамської, країн кавказького регіону та інших) діяльність яких пов’язана з торгівельним бізнесом, орендними відносинами з використанням землі, різного роду кримінальними злочинами, у тому числі розповсюдженням наркотиків. Практично більшість мігрантів не займається виробництвом, а прагне посісти чільне місце у зазначених сферах діяльності. В умовах існуючої демографічної кризи подальша концентрація таких осіб в окремих населених пунктах може призвести до виникнення між ними та місцевим населенням соціальних конфліктів. Крім цього, серед осіб цієї категорії немало носіїв небезпечних хвороб, зокрема таких, як туберкульоз, ВІЛ-СНІД, малярія тощо».

«Останнім часом нелегальні мігранти все частіше проникають у нашу державу з метою, по-перше – використання її території, як транзитного шляху до економічно розвинутих країн Західної Європи, по-друге – легалізації в Україні на невизначено довгий термін (використовуючи процедуру надання статусу біженця, а також студентський та інший канали).

Серед осіб, що прибувають в Україну в порушення встановленого порядку, виявлялись й такі, що причетні до скоєння злочинів та інших правопорушень. Мають місце випадки створення нелегальними мігрантами етнічних злочинних угруповань» (витяги з листа Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України від 20.04.2011 №49/3-3398, направленого до територіальних підрозділів департаменту в областях).

Подібні «щеплення недовіри» призводять до упередженого ставлення правоохоронців до іммігрантів та вчинення щодо них дій з явними ознаками дискримінації, серед яких найбільш поширеними є :

-                    безпідставна відмова іммігрантам у продовженні терміну перебування в Україні;

-                    скорочення іммігрантам строку перебування в Україні за незначний адміністративний проступок або взагалі за надуманими мотивами;

-                    висування вимог, які обмежують право іммігранта вільно пересуватись по території України;

-                    необґрунтовані перевірки паспортних документів іммігрантів та їх примусове доставляння до підрозділів міліції для проведення перевірки по обліках правопорушників;

-                    незаконні проникнення до житла іммігрантів з метою його огляду;

-                    протиправний особистий огляд іммігрантів та огляд автотранспорту;

-                    прийняття рішення про видворення іммігранта з України за надуманими причинами, створення умов для неможливості оскарження цього рішення;

-                    прийняття рішення про заборону в’їзду іммігранту в Україну без належного обґрунтування підстав для прийняття такого рішення.

Від таких утисків потерпають, насамперед, іммігранти з країн Африки, Кавказу, Передньої, Центральної та Південної Азії. Особливого ризику зазнають іноземні студенти, а також особи, які перетнули кордон України у безвізовому порядку – останні, через відсутність у паспорті візової етикетки, не мають можливості документально підтвердити мету свого в’їзду в Україну та запланований термін перебування на її території.

Очевидно, що порушення прав іммігрантів в органах внутрішніх справ не є виключно результатом прихильності керівництва МВС до надмірно жорстких заходів впливу на імміграційну ситуацію в країні. Рівень дискримінації іноземців у силових та правоохоронних структурах напряму залежить від правового поля, в якому їм доводиться працювати. Нормативно-правові акти, у тому числі і відомчі, у жодному випадку не повинні стимулювати дискримінацію, а навпаки – мають стати своєрідним запобіжником для виникнення будь-яких її проявів.

7. Прояви мігрантофобії у нормативно-правових документах та державній імміграційній політиці.

Передусім, слід зазначити, що Україна, обравши за зразок європейське імміграційне законодавство та міжнародні правозахисні стандарти, ще на початку розбудови незалежності офіційно задекларувала курс на розвинення у державі національного правового режиму перебування іноземців, при якому останні мають, за виключенням окремих обмежень, практично ті самі права, свободи і обов’язки, що й громадяни України. Вказаний принцип взаємостосунків закріплений статтею 26 Конституції України і статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Проте, у подальшій законотворчій діяльності, до якої активно залучалось Міністерство внутрішніх справ, влада країни поступово, але невпинно відходила від проголошених нею ж принципів побудови взаємовідносин з іммігрантами, звужуючи та обмежуючи їх права. Уряд, незважаючи на офіційно задекларований національний правовий режим, на практиці обрав курс проведення постійних обмежувальних та примусових заходів стосовно іммігрантів, практично ігноруючи інші, більш гуманні, але не менш ефективні важелі впливу на міграційну ситуацію — імміграційна амністія, виважена і вигідна для держави політика працевлаштування іноземців, заходи із сприяння їх адаптації в українську громаду тощо. Основним напрямком державної імміграційної політики стала агресивна, але, у той же час, не завжди ефективна протидія нелегальній міграції з масовими порушеннями силовими структурами прав та інтересів іноземців.

Позиція агресивної упередженості та недовіри у ставленні до іммігрантів, якої притримуються державні органи, завжди засуджувалась правозахисною спільнотою України, що, іноді, примушувало владу до запровадження більш прогресивних та лояльних до іноземців нормативно-правових актів.

З 25.12.2011 року набув чинності принципово новий та значно гуманніший у своєму ставленні до іммігрантів Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (№3773-VI).

Серед прогресивних норм нового закону, якими закріплюється більш лояльне ставлення держави до іммігрантів, слід відмітити наступні:

-                    рішення про заборону в’їзду в Україну приймається стосовно іммігранта не за скоєння ним порушення законодавства під час попереднього перебування в державі, а лише у випадку невиконання іноземцем призначеного судом адміністративного стягнення;

-                    іммігранту не обов’язково забороняється в’їзд в Україну у разі прийняття рішення про його примусове повернення до країни постійного проживання та надається не п’ять, а тридцять днів для виїзду з України;

-                    термін заборони в’їзду в Україну для іноземців, які вчинили спробу нелегального перетину державного кордону, зменшений з десяти до трьох років;

-                    скасований розгорнутий перелік засад для скорочення іммігранту терміну перебування в Україні. Встановлено, що таке скорочення може бути проведено у випадку, коли іноземець втратив підстави для подальшого перебування в країні.

-                    запроваджено принципову нову процедуру «добровільного повернення» іноземця до країни походження, яка, за своєю сутністю, є не акцією примусу, а заходом допомоги, оскільки здійснюється за бажанням іммігранта та при сприянні органів державної влади, міжнародних та громадських організацій.

-                    прописана норма неможливості примусового повернення або видворення іммігрантів до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека, страта, катування або жорстоке поводження;

-                    розширений перелік категорій іммігрантів, які мають право на отримання посвідки на тимчасове проживання;

-                    більш конкретно визначається порядок підтвердження іноземцем свого фінансового забезпечення, що є однією з необхідних умов для прийняття позитивного рішення про можливість його перебування в Україні.

Поза всяким сумнівом – подібні зміни заслуговують на схвальну оцінку, але, разом з тим, новий закон «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не усунув всіх ризиків можливої дискримінації іммігрантів.

Найбільш суттєвими вадами зазначеного нормативно-правового акту у вирішенні завдання забезпечення прав і свобод іноземців є:

– закон продовжує наділяти невиправдано значними повноваженнями у вирішенні конфліктів інтересів між іноземцями та державою саме правоохоронні, а не судові органи. Так, якщо право приймати рішення про накладення на іноземного громадянина штрафу за порушення правил перебування в Україні (стаття 203 КУпАП) має виключно суд, то рішення про скорочення строку перебування іммігранта в державі, його примусове повернення до країни постійного проживання та заборону в’їзду в Україну приймають правоохоронні органи. Хоча очевидно, що примусове повернення, припинення реєстрації та заборона в’їжджати у державу, у порівнянні зі штрафом, є більш суворими покараннями і завдають іммігранту більш значної матеріальної та моральної шкоди;

– на відміну від попереднього варіанту, оновлений закон не має окремого розділу «Основні права, свободи та обов’язки іноземців та осіб без громадянства» із статтями щодо прав іммігрантів на трудову діяльність, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, житло тощо, а лише вказує: «іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України». Така відмова авторів закону від більш докладного декларування прав іноземців є недоцільною, оскільки обсяг наявних у іммігранта прав залежить, передусім, від статусу його перебування в Україні. Наприклад, займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, мають право лише іноземці, які постійно проживають на її території, інші категорії іноземних громадян повинні отримати в компетентних органах дозвіл на працевлаштування. Рівні з громадянами України права на освіту також мають лише іноземці, які постійно проживають в Україні, інші іммігранти оплачують своє навчання відповідно до окремо передбаченого порядку. Відсутність у новому законі чіткої регламентації прав і свобод іноземців, у тому числі і з врахуванням статусу їх перебування в країні, безперечно, ускладнює механізм реалізації цих прав;

– закон не містить чітко окресленого порядку здійснення силовими відомствами процедур примусу й покарання іммігрантів, чим створює засади для можливості їх дискримінації в органах влади – за посадовцями збережено право на власний розсуд приймати рішення про заборону в’їзду іммігранта в Україну, скорочення йому терміну перебування в державі, примусове повернення чи видворення, обґрунтовуючи мотиви прийняття такого рішення загальними формулюваннями на кшталт «для захисту законних інтересів осіб, які проживають в Україні», «в інтересах охорони громадського порядку», «через необхідність охорони здоров’я громадян». Законодавцями залишена і норма про можливість затримання та примусового видворення іммігранта з України лише на підставі припущення про те, що іноземець має наміри ухилитися від виїзду з держави після прийняття рішення про його повернення до країни проживання.

– закон не забезпечує належний рівень доступу іммігрантів до правосуддя – іноземцю надається можливість звернутися до суду з оскарженням прийнятого стосовно нього рішення про примусове повернення чи видворення, але таке оскарження не зупиняє проведення цих процедур примусу;

– закон не конкретизує підстави для відмови іммігранту у продовженні строку перебування в Україні. Наразі ці підстави визначаються наказом МВС, положення якого занадто жорсткі і не відповідають більш гуманним принципам нового закону.

Крім цього, реалізація прогресивних норм нового Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» ускладнена через не адаптованість до нього низки підзаконних актів, у тому числі нормативних документів правоохоронних структур.

Проте, чи не головною загрозою для забезпечення виконання гуманних положень оновленого законодавства є коло його виконавців – державних органів, на які покладається відповідальність за впровадження правових норм у повсякденне життя. В Україні центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, є новоутворена Державна міграційна служба (ДМС). Проведений аналіз наданих цьому відомству повноважень та визначених для нього напрямків діяльності, дає підстави вважати: реформування імміграційного законодавства може стати черговою спробою влади поєднати непоєднуване – забезпечити цивілізовані взаємовідносини держави з іммігрантами, зберігши при цьому пріоритетну роль у побудові таких взаємин за Міністерством внутрішніх справ, з його вже традиційно упередженим відношенням до іноземців.

Запропонований владою формат новоутвореної Державної міграційної служби не виправдав очікувань правозахисної спільноти. Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №405/2011 було затверджене «Положення про Державну міграційну службу України», відповідно до якого служба у своїй діяльності керується наказами МВС, така діяльність спрямовується й координується міністром внутрішніх справ, який не тільки пропонує для призначення Голову ДМС і погоджує кандидатури керівників її територіальних підрозділів, а й займається питаннями реорганізації структури центрального апарату й підрозділів міграційної служби, делегує до її колегії представників МВС, розглядає пропозиції ДМС щодо формування державної політики у сфері міграції, погоджує річний план роботи Державної міграційної служби та контролює його виконання. Таким чином, замість створення нового цивільного державного органу, який би об’єднав фрагментарні повноваження різних відомств щодо роботи з іноземцями та взяв на себе не властиві для правоохоронних й силових структур функції з міграційних питань, в Україні утворено ще один орган надзору за іноземцями, своєрідне «дочірнє підприємство» МВС. За таких умов надзвичайно високою є вірогідність того, що діяльність Державної міграційної служби буде зосереджена не на виконанні гуманітарних місій – сприянні соціальній адаптації іммігрантів та контролю за дотриманнях їх прав і свобод з боку держави, а побудована на силових та каральних принципах роботи правоохоронних органів з притаманною для них жорсткою позицією у ставленні до іммігрантів.

Безумовно, у багатьох країнах Європи міграційна служба також перебуває у структурі поліції або тісно з нею пов’язана. Проте, для України подібний досвід навряд чи можна визнати оптимальним, оскільки вітчизняне МВС не являється органом реалізації загальної внутрішньої політики, а є лише інструментом боротьби із злочинністю та засобом забезпечення правопорядку, зі своїми вузькими власними задачами та сформованими ними пріоритетами у роботі.

Підводячи підсумки, можливо зауважити: наразі, в Україні дискримінація іммігрантів у вигляді неприхованого насильства поки що не стала явищем масштабним й звичним. Проте, викликана рядом соціальних та економічних факторів тенденція на загальне зростання рівня ксенофобії в державі, у поєднанні з пасивною позицією влади в питаннях протидії цьому негативному явищу, дає підстави прогнозувати можливість стрімкого збільшення кількості випадків чинення радикальних дій стосовно іноземців на фоні підвищення популярності екстремістських ідей та маргіналізації українського суспільства.

Формально Україна намагається підтримувати достатньо високу планку толерантного ставлення до іммігрантів – рівність прав іноземців і громадян прописана у Конституції та у законі «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», державою ратифіковані міжнародні акти, спрямовані на запобігання дискримінації й расизму, вказані явища визнаються кримінальними злочинами тощо. Проте, подібні наміри є, у більшій мірі, декларативними і, фактично, перекреслюються відсутністю в Україні якісного антидискримінаційного закону з алгоритмами протидії різним видам дискримінації, відверто «мігрантофобськими» положеннями окремих відомчих нормативно-правових актів, бездіяльністю компетентних органів у питаннях боротьби із злочинами ненависті та дискримінацією, наявністю ксенофобії в органах внутрішніх справ.

Уряд країни повинен розробити та запровадити комплекс нормативно-правових, економічних, соціальних, агітаційних та інших заходів, які не тільки забезпечать належний захист іммігрантів від застосування насилля з боку радикально налаштованих організацій, а й унеможливлять дискримінацію іноземців в державних органах і на побутовому рівні.

Нагальними є кардинальні зміни у ставленні правоохоронних органів до розслідування випадків дискримінації іммігрантів, в першу чергу фактів вчинення щодо них насильницьких дій. Існуюча система протидії злочинам на ґрунті ненависті в Україні є вкрай неефективною, у тому числі і через вади існуючого законодавства.

Владі необхідно забезпечити протидію усім видам ворожого або неприязного ставлення суспільства до іноземців та активно боротися с проявами дискримінації та ксенофобії у засобах масової інформації, які не повинні заохочувати ці негативні явища та розуміти, що ксенофобія і злочини ненависті тісно пов’язані між собою.

 

Роми[19]

За даними Національного інституту соціальних досліджень при Президентові України «Оцінка стану толерантності українського суспільства: ризики і можливості для формування національної єдності» індекс соціальної дистанції українців по відношенню до ромів (циган) завжди був високий – від 5,1 в 1994 році (небажання бачити представників цієї соціальної групи в якості громадян держави, але при цьому допускається їх перебування у якості гостей) до 6,1 в 2010 році (крайній ступінь нетерпимості – ксенофобія, повна відмова у в’їзді в країну[20].

Опитування, яке проводив Київський міжнародний інститут соціології у лютому 2010 р., показало, що в Україні є 6 етнічних груп, до яких рівень толерантності є нижчим за 50 %: німці (38 %), цигани (37 %), румуни (36 %), канадці (36 %), американці (35 %), французи (33 %). Українці традиційно нетерпимо ставляться до афганців, циган, чеченців. Зважаючи на те, що в повсякденному житті більшість громадян не стикаються з представниками цих груп (за винятком ромів), це є результатом певних сталих негативних стереотипів масової свідомості, пов’язаних з негативною інформацією щодо ситуації у етнічних батьківщинах цих етнічних груп чи регіонах їхнього масового проживання.

Причина низького рівня толерантності щодо ромів полягає в тому, що численні попередні спроби органів влади врегулювати проблеми, пов’язані з інтеграцією цієї етнічної меншини в соціальну структуру сучасної України, відбувалися без врахування об’єктивних умов існування ромів та особливостей їхніх взаємостосунків з громадянами України з інших етнічних груп. Легенди та забобони завжди оточували ромів – з самого моменту їх появи на території Європи в 13 сторіччі. А те, чого ми не розуміємо, завжди викликає побоювання. Уся історія циганів – це їх боротьба за своє фізичне, соціальне і духовне самозбереження, за їх єдність в пошуку «кращої долі» на нових землях для себе і своїх близьких. Люди, що стали з часом циганським народом, щоб не зникнути з лиця землі, жити і не померти від голоду, зберегти своїх нащадків-дітей в оточенні людей, чужих для них своїми мовою, релігією, звичаями і традиціями, повинні були для виживання пропонувати людям, що оточували їх, плоди своєї праці або своїх талантів. Коли ж ці « плоди» оточенню були не потрібні, цигани вимушено дозволяли собі жити «по праву живих істот Землі». І саме тому переважній більшості людей, що оточували їх, роми були не зрозумілі своїм відмінним від них способом життя, а тому і не терпимі. Роми, що прийшли на початку XV століття в Західну Європу з Балкан, принесли новий фізичний тип людини середнього зросту, дуже смуглявого тілом, чорноволосого, часто з правильними, красивими рисами обличчя. Принесена була і нова ні для кого не зрозуміла мова, про яку лінгвісти лише у кінці XVIII століття встановлять, що вона близькоспоріднена древньому санскриту і усім новоіндійським мовам Індостану.

Предки циганів принесли з собою вільність і небажання жити у вузді законів народів, що оточували їх. Вони завжди намагалися жити за законами предків, домагаючись для себе автономії.

В Європі прийнято вважати, що ставлення до етнічних меншин принципово важливо для розвитку свобод, демократії, базових прав людини, так само як і для поліпшення клімату в суспільстві в цілому, незалежно від того, наскільки кількісно значуща частина «нетитульного» населення в країні. Сучасні європейські стандарти в області етнополітики передбачають активну підтримку етнічних меншин і впровадження стандартів політкоректності та толерантності в усі сфери суспільного життя, від масової культури до кадрової політики. Україна поки значно відстає від загальноєвропейського прогресу в цій сфері напрямку.

Загальновідомим фактом є те, що точної статистики щодо ромського населення фактично в усіх країнах Європи, в тому числі і в Україні, немає. У 1989 році, згідно з даними перепису населення в СРСР, в Україні мешкали 47 915 ромів відповідно до загальної кількості населення – 52 000 000. Таким чином, у 1989 році роми складали приблизно 0,9% від загального числа українського населення. У 2001 році за даними всеукраїнського перепису населення, було встановлено, що що за 12 років частка ромського населення склала орієнтовно 47 587 осіб на противагу загальній кількості населення в Україні приблизно 47 000 000[21].

Найбільша кількість ромів, відповідно до даних перепису 2001 року, проживають в Закарпатській області (14 004 осіб), Донецькій області (4 106), Дніпропетровській області (4 067), Одеській області (4 035), Харківській області (2 325), Луганській області (2 284) та Автономній Республіці Крим (1 896). У деяких регіонах, таких, як Закарпаття, згідно з офіційними даними роми складають 3% населення. Проте численні дослідження наполягають на тому, що справжнє число ромів є набагато більшим. Згідно з даними Національної Академії Наук України, це число складає близько 200 000, тоді як низка ромських організацій, які співпрацюють з ERRC (Європейським Центром Прав Ромів), наполягають на ще більшій кількості – орієнтовно 300 000 осіб.

На сьогодні діапазон дискримінаційних проявів в Україні щодо ромів досить широкий: від зверхнього, зневажливого, стігматизованого ставлення до ромів з боку пересічних громадян, до відверто антиромських промов окремих політиків, представників правоохоронних органів та мас-медіа.

За словами віце-президента ромського жіночого фонду «Чіріклі», консультантки Ради Європи з ромських питань Золи Кондур[22] «Поточна ситуація ромської спільноти в Україні є критичною, вимагає безпосередньої та серйозної урядової та суспільної уваги». Вона зазначила, що за даними перепису населення в Україні проживає майже 48 тис. ромів, але, згідно з інформацією ромських недержавний організацій, в державі проживає від 200 тис. до 400 тис. ромів. З. Кондур констатувала, що більшість ромів є безробітними, неосвіченими й мають багатодітні сім’ї, додавши, що їх можна віднести до найбідніших верств населення. Водночас З.Кондур зазначила, що нинішнє положення ромів в Україні зумовлене громадськими, політичними, соціальними, економічними і культурними причинами.

«Аналізуючи ситуацію ромів на протязі 40 років, ми дійшли висновку, що за останні два роки ми повернулись десь в 90-ті роки, бо знову з’явились випадки нападів на ромів, вбивств ромів, гоніння в Європі. В Україні поки таких випадків не було, але тут є інша проблема – дискримінація, відсутність доступу до певних послуг, які є в титульної нації”, – сказала віце-президент фонду“Чіріклі».

На думку В’ячеслава Ліхачова[23], «через соціально-економічні, культурні та історичні причини більшість членів цієї етнічної групи належать до найбідніших верств населення. Стійкі негативні стереотипи масової свідомості, пов’язані з ромами, живі в українському суспільстві. Цілком респектабельні засоби масової інформації не гребують експлуатувати ці стереотипи, відображуючи узагальнений портрет цілого народу в образі наркоторгівця та шахрая. Правоохоронні органи деколи проводять профілактичну роботи з ромами, яку цілком можна оцінювати як дискримінаційну».

По данным социологических исследований[24], рома (цигане) в Украине являются наиболее дискриминированной нацией, меньше всего интегрированной в общество, и довольно часто имеют дело с проявлениями ксенофобии. Это в полной мере подтвердили факты, о которых рассказали миргородские рома. Так, в январе с.г. семья с детьми (причем муж – ром, а жена – украинка) зашла в кафе. Заказали вареники, деруны. Но не успел официант выполнить заказ, как к ним подошли милиционеры и в ультимативной форме потребовали немедленно оставить заведение общественного питания. Ромские супруги пытались выяснить, почему они должны оставить кафе, ведь никому не мешают, общественного порядка не нарушают. Однако правоохранители, которые, ясное дело, не отрекомендовались, не стали ничего объяснять и снова пригрозили: не уйдете по-хорошему – будете иметь большие неприятности… Еще и попрекнули женщину, что такие, как она, «портят» украинскую нацию. И семья едва ли не со слезами на глазах должна была забрать блюда в судочках и пойти домой.

Очевидно, що для коректного вирішення проблем, пов’язаних зі становищем ромів в Україні, необхідно комплексна, системна і довготривала програма, подібна програмам, які вже продемонстрували свою ефективність в інших країнах Східної Європи (наприклад, Угорщини і Румунії).

У 2012 році ГО Харківський інститут соціальних досліджень за підтримки МБФ «Відродження» провів дослідження «Вивчення правових потреб ромського населення». Найчастіше в повсякденному житті роми стикаються з наступними проблемами:

  проблеми у сфері роботи;

 труднощі з оформленням документів;

 проблеми у сфері освіти;

 житлово-комунальні проблеми;

 проблеми з отриманням медичних послуг;

 проблеми у сфері володіння нерухомістю;

 недоброзичливе та упереджене ставлення з боку працівників правоохоронних органів;

 дискримінація з боку суспільства в цілому .

За висновками експертів, причини проблем, що постають перед ромами це, по-перше, культурні особливості, норми, звички самих ромів, які формують у них певний спосіб життя: проживання великими родинами, особливі традиції виховання дітей, роль чоловіка та жінки у сім’ї, стиль поводження з гаджо (людьми інших національностей), довіра здебільшого до своєї родини тощо. По-друге, це негативне ставлення до ромів суспільства в цілому.

Дотримання прав ромів у кримінальному судочинстві

Численні випадки посадових зловживань представниками владних структур є однією з ключових проблем, пов’язаних із порушенням прав людини в Україні з часів її незалежності. Роми є особливо вразливою групою за цим аспектом, тому що розуміння представниками правоохоронних органів їхньої специфіки, і заходи, які проти них вживаються, часто-густо ґрунтуються на стереотипах і асоціації ромів з криміналітетом.

CERD було дано коментар з приводу свавілля з боку міліції щодо ромів, у т.ч. щодо арештів і обшуків, досудових затримань на расовому ґрунті і презумпції вини, та щодо представників інших національних мешин, шукачів притулку і негромадян іншого етнічного походження. Українському уряду було рекомендовано: «Комітет пропонує державі в подальшому посилити увагу до проведення тренінгів про права людини для співробітників міліції, фасилітувати слідство у справах, пов’язаних із випадками свавілля з боку міліції щодо ромів та інших осіб різних національностей, ефективно розслідувати скарги і заяви, знаходити винних, забезпечувати відповідним захистом і компенсаціями жертв та включити у наступний звіт інформацію про кількість і особливості розглянутих справ, присуджені вироки і рекомендації, інформацію про надані захист і компенсації жертвам таких актів. У зв’язку зз цим державі рекомендовано звернути увагу на Загальну рекомендацію №27 про дискримінацію ромів (CERD General Recommendation No.27: Discrimination against Roma (2000), параграфи 12-14) та №30 про дискримінацію негромадян (CERD General Recom- mendation No.30: Discrimination against Non-Citizens (2004), параграфи 18-24). Див. UN CERD, Draft Concluding Observations of the Committee on the Elimination of Racial Discrimination, UKRAINE, CERD/C/UKR/CO/18, August 2006, параграф 12.

Упередження з боку правоохоронців і судової влади є бар’єром, який постає перед ромами в розумінні їхнього доступу до рівних прав і рівності перед законом. З іншого боку, ромська громада є більш контрольованою правоохоронними органами, ніж інші. Часті і ворожі регулярні контакти з міліцією підвищують вразливість ромів і застосування до них протиправних (часто – фізичних) покарань, часто-густо без доведення їхньої провини.

Напад на табір у м. Києві. Самі цигани кажуть, що в деяких нападниках пізнали правоохоронців, які приходили до них і збирали по 10-15 грн. У Києві прямо надворі зупинився табір циган_1 Сегодня Невідомі розстріляли собаку і спалили табір циган Невідомі спалили дощенту циганський табір, який довгий час знаходився на вулиці Березняківській у Києві. У таборі проживало близько 70 ромів, які приїхали в столицю з Берегового Закарпатської області. Більшість – діти. Люди поставили намети в яру між Дніпром і залізничними шляхами. Гроші заробляли, збираючи металобрухт, іноді їм допомагали їжею і одягом місцеві жителі. 1 червня 15 чоловіків у цивільному одязі прийшли в табір і вісім разів вистрілили з пістолета. Шість разів – у повітря, двічі – в собаку. Наказали циганам забиратися з Києва і підпалили намети. Згоріли майже всі пожитки і документи циган. За словами ромів, в декількох нападниках вони пізнали знайомих міліціонерів. Ті й раніше регулярно навідувалися в табір, збираючи по 10-15 грн. У той же час в ГУ МВС Києва не коментують ситуацію, зазначаючи, що розгляд можливий лише після того, як роми.

Створення баз даних, складених за расовою приналежністю

Методи дізнання, які застосовуються міліцією до ромів, а також той факт, що ромська громада потерпає від прискіпливої і нав’язливої уваги з боку правоохоронних органів, загалом або почасти підтверджують існування переслідування за расовою належністю. В звіті ЄЦПР «Рух зупинено-2006» відмічається, що в жодній іншій країні таких централізованих і масових зусиль з боку правоохоронців, як в Україні, щодо збирання деталізованих баз даних за допомогою таких методів, як зняття відбитків пальців і складання фотокаталогів представників роміської етнічної групи не було зафіксовано. Міжнародні спостерігачі неодноразово заявляли про існування такої практики. Вперше ЄЦПР дав опис подібних дій у 1997 році у звіті про діяльність в Україні, беручи інтерв’ю у міліціонерів м. Ужгорода, які підтвердили існування подібної практики, даючи цьому визначення «профілактичні заходи» у боротьбі з криміналом. Роми визначалися як потенційні злочинці, один з офіцерів заявив, що дані заходи спрямовані на вирішення соціальних проблем, аж ніяк не расових. Інші міжнародні структури також включили інформацію про подібні випадки до своїх звітів. Наприклад, у 1999 і 2002 роках Європейською Комісією проти расизму і нетолерантності було заявлено, що українські правоохоронні органи використовують в роботі тактику, що базується на расовому упередженні.

Здається, що такі погляди є характерними для міліцейської практики і майже через п’ятнадцять років. Ситуація не змінилася, і сьогодні ми можемо констатувати, що позитивних зрушень в цьому напрямку досягнуто не було.

 

Львівська міліція дискримінує ромів[25]

Виконавчий директор Європейського Центру з прав циган (ЄЦПЦ) Дезідеріу Гергеї звернувся до генерального прокурора України Віктора Пшонки і міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова щодо інформації, яка надійшла до ЄЦПЦ, що правоохоронні органи Львова та Львівської області «незаконно знімають відбитки пальців» і «дискримінаційно перевіряють документи» у представників ромського населення регіону.

Зокрема, як повідомляється на офіційному сайті Інституту прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії, за повідомленнями НГО, протягом вересня й жовтня 2011 року роми, які проживають на даній території, «піддавалися навмисній кампанії зі збору персональної інформації (перевірка документів, зняття відбитків пальців, фотографування)», також перевірці піддавалися ринки й будинки ромів, повідомляє УНІАН.

У повідомленні підкреслюється, що відповідно до закону про міліцію, її співробітники можуть перевіряти документи й знімати відбитки пальців, «тільки якщо є законні підстави підозрювати дану особу в скоєнні злочину». Крім того, незаконні дії правоохоронних органів передбачають як порушення Конституції України, так і ставлять під питання дотримання низки міжнародних зобов’язань, які є невід’ємною частиною національного законодавства України, зокрема – Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Нет плохих национальностей, есть плохие люди[26]

В прошлом году в Миргороде произошел досадный случай, когда четверых рома, которые приехали из Луганской области на похороны родственника, задержали на вокзале за несколько минут до отправки их транзитного поезда. Мало того, что у людей пропали билеты, да еще и в участке их унижали, обзывали, дактилоскопировали, забрали немалую сумму денег, а одному мужчине милиционер, чиркнув зажигалкой на струю дезодоранта, обжег волосы на голове. Несмотря на мои обращения, миргородская милиция не признала фактов грабежа, пытки, морального и физического давления на цыган. Правда, говорят, тот правоохранитель-палач уже не работает в милиции.

Руководство Миргородского ГРРВД, присутствующее на встрече, утверждало, что о многих из приведенных фактов услышало впервые. Цыгане и в самом деле, как правило, боятся жаловаться на неправомерные действия милиционеров, потому что добьешься ли их наказания или нет, а те, кто порочат высокое звание блюстителя порядка, легко могут найти способ отомстить жалобщикам. 

Друковані та електронні мас-медіа роблять свій внесок та посилюють антиромські расистські стереотипи, які асоціюють ромський народ зі криміналом, наркотиками і взагалі з невизначеною «небезпекою». Засоби масової інформації в Україні публікують матеріали, які провокують расову дискримінацію, є причиною негативного ставлення до національних меншин, включаючи ромів, та плекають ворожі стереотипи серед населення в цілому. Журналісти регулярно привертають увагу читацького загалу до ромів і численних прикладів небезпеки, яку вони асоціюють з ромами, часто радять їхнім читачам бути якомога подалі від ромів, на сторожі й уникати будь-якого контакту з ромами.

Моніторинг «мови ворожнечі» на відомчих сайтах та медіа МВС за період квітень 2011 – квітень 2012 р., засвідчив, що з 42 подібних текстів 31 присвячені ромам. Не хочеться робити висновок, що це має на меті створення у свідомості громадян негативного образу «цигана-злочинця» та його проектування на весь народ, що використання закликів відверто дискримінаційного характеру («не спілкуйтесь», «не пускайте», «не зустрічайтесь поглядами», «уникайте контактів») є ознаками свідомо спланованої та запровадженої за допомогою міліцейських Інтернет-ресурсів кампанії ненависті. Вірогідно, працівники підрозділів зв’язків із громадськістю, які відповідають за інформаційну політику МВС, просто мали намір попередити громадян про випадки скоєння окремих видів злочинів і у такий спосіб запобігти їх повторенню. Але зробили це бездумно і не професійно, адже законодавство не передбачає захист прав однієї групи населення за рахунок обмеження прав іншої.

Зміст таких статей принижує національну честь й гідність ромського народу та викликає у читачів почуття неприязні до нього, формує відверто упереджене і негативне ставлення до цієї етнічної групи в цілому, що можна розцінювати як наміри, спрямовані на розпалювання міжетнічної ворожнечі.

Подібні дії кваліфікуються як злочинні у диспозиції статті 161 Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань», а у коментарі до цієї статті зазначається: «…під діями, спрямованими на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності слід розуміти будь-які дії, метою яких є значне посилення серед певних груп населення настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та огиди до інших етнічних або расових груп чи конфесій, приниження позитивних якостей тієї чи іншої нації…»

Навіть не будучи експертом з міжнаціональних відносин, визнати ці матеріали толерантними і такими, що сприяють зменшенню рівня міжетнічної напруженості у суспільстві, неможливо. Але стаття 5 Закону України «Про міліцію» прямо зобов’язує кожного міліціонера бути толерантним – поважати гідність особи, гуманно ставитись до неї та захищати права кожної людини незалежно від її національної належності, громадянства, мови, ставлення до релігії та інших переконань.

Дискримінація у доступі до соціальних та економічних послуг.

Основне число ромів в Україні живуть в умовах надзвичайної бідності з мінімальним доступом до основних соціальних послуг. Хоча спеціально-етнічні дослідження є недостатніми і невичерпними, існують очевидні ознаки того, що більшість українських ромів живуть у бідності, а іноді – в екстремальній скруті.

Не зважаючи на це, а, можливо, і саме через це найбідніші ромські сім’ї не завжди можуть отримати державну допомогу. Наприклад, на Полтавщині, після буревію влітку 2012 року, через дискримінаційні погляди місцевих чиновників, роми не отримали державну допомогу, виділену на відновлення постраждалих будинків.

Хто відповість за те, що сільський голова при ліквідації наслідків жахливого смерчу крутила, як циган сонцем, а чверть жителів села не отримали допомоги[27]

Майже 50 жителів (і українців, але переважно ромів), а це ¼ всіх мешканців села(!), Людмила Рибалко (сільський голова – прим.) розвела, як казав пан Чечетов, «як кошенят», бо наділяла, мов у тій казці: цьому дам, цьому дам, а цьому – не дам. Наче не державні кошти ділила, а з власної кишені! Наче вона не мати села, як часто величають справді хороших сільських голів, а жорстока й підступна мачуха, хоча сама посада зобов’язує її ставитися до людей з однаковою повагою, незалежно від національності й кольору шкіри, адже всі вони є громадянами України.

А чому не дам? Та, певно, тому, що не любить вона циган. Тому що потурає ксенофобським настроям: і сільський депутат-фермер, і деякі не в міру бідові селяночки вигукували, що хати всіх циган треба було під час бурі підпалити (мабуть, надивилася по телевізору, як спалили циганський табір у Києві перед Євро-2012 – авт.), що вони бур’яни на городах порозводили, що не прописані й інколи кудись на місяці зникають (на заробітки у Москву їздять – авт.).

Бідність в Україні – суттєва перешкода для отримання якісної медичної допомоги, не залежно від національності пацієнта. Але на відміну від інших українців, які також потерпають від бідності, роми часто стають жертвами упередженого ставлення і расової дискримінації, які позбавляють їх фундаментальних прав людини та обмежують і без того невеликий доступ ромів до будь-яких соціальних в тому числі і медичних послуг. А не враховування вікових традицій ромів, ромського способу життя при розробці державних програм надання медичної допомоги стає на заваді наданню якісної медичної допомоги.

Як живуть цигани в Києві?[28]

Всі були привітними і відкритими. Запрошували в свої помешкання – не знаю, як їх назвати. Я здивувалася, але всередині там було дуже чисто, прибрано, охайно. Я фотографувала дітей, показувала їм фотку на екрані – і вони страшенно раділи.

Не уявляю, як вони будуть зимувати. Майже всі залишаються в Києві, їхати нема куди. Ми до них скоро повернемось, уже з якоюсь допомогою.

Внаслідок дискримінаційних відмов оглядати і лікувати ромів, так само як і з причин, зазначених вище, стан здоров’я більшості ромів гірший, ніж у представників неромської громади. Стан здоров’я, включаючи серцево-судинні захворювання, стреси та інфекційні хвороби, зокрема туберкульоз, поширені явища в ромській громаді, і немає жодної ефективної державної політики, яка була би покликана змінити таку ситуацію.

Українські роми зустрічаються із регулярною і систематичною дискримінацією фактично в усіх галузях, включаючи обмежений доступ до освіти, житлових послуг, охорони здоров’я, працевлаштування і соціальних послуг.

Дискримінація ромів має дві поширені форми. Пряма дискримінація ромів частіше за все виникає у зв’язку з меншою увагою до потреб через їхню етнічну приналежність та через загальне презирливе ставлення до них з боку неромів. Частіше за все це призводить до прямих, опосередкованих відмов, які мають расове підґрунтя, забезпечити або полегшити доступ до послуг, інформації або інших благ, які є необхідними факторами дотримання фундаментальних соціально-економічних прав.             Непряма дискримінація виникає в разі незабезпечення доступу ромів до соціально-економічних прав через причини, які напряму пов’язані з їхнім статусом парій в Україні. Також варто підкреслити подвійну дискримінацію ромських жінок, які дискримінуються в суспільстві як ромки, а в ромському середовищі – як жінки (ґендерна дискримінація).

Активна позиція міжнародних організацій, і Ради Європи, зокрема, стосовно положення ромів у сучасному суспільстві, знайшла відображення в міжнародно-правових актах, якими є рекомендації та резолюції Комітету міністрів та Парламентської асамблеї Ради Європи державам-членам – рекомендації Rec(2001)17 та Rec(2005)4 стосовно поліпшення економічної ситуації та працевлаштування ромів та кочівників в Європі, Rec(2008)5 стосовно державних політик щодо ромів та кочівників в Європі, № 1557(2002) про правову ситуацію ромів в Європі, № 1924 (2010) про ситуацію ромів в Європі та відповідну діяльність Ради Європи. Окрема рекомендація Rec(2006)10 від 12 липня 2006 р. присвячена обов’язку держав забезпечити якнайліпший доступ ромів до послуг в сфері охорони здоров’я.

У 2008 році з метою сприяння, розумінню та подальшому впровадженню і здійсненню аналізу ситуації ромів в Україні та визначення їх потреб Рада Європи провела ряд зустрічей з представниками різних міністерств та урядових органів України. Пізніше, у листопаді 2008 р. Рада Європи провела «Настановний семінар з проблем охорони здоров’я ромів України». Семінар відвідали представники міністерств України, Представництва Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, Міжнародної організації з міграції, Світового Банку, посольства Норвегії в Україні, Національного Агентства Ромів (Румунія), Romani Criss (Румунія) та українських неурядових організацій ромів. Учасники цього семінару відзначили поширеність проблем в сфері охорони здоров’я в ромських громадах і підкреслили, що основні причини високого рівня захворюваності серед ромів безпосередньо пов’язані з відсутністю регулярних медичних оглядів, належного та вчасного медичного обслуговування і традиційної взаємної недовіри між ромами та не ромськими лікарями, браком грошей і мотивації для відвідування лікаря тощо. За результатами семінару було розроблено та ухвалено Декларацію «Про необхідність ромських посередників з питань охорони здоров’я в Україні». Найвагомішим аргументом на користь такої роботи є потреби ромів у отриманні належних медичних та соціальних послуг, які надаються медичними працівниками та представниками органів влади у контексті позитивного – недискримінаційного та поважного, ставлення до них та спілкування з ними у процесі вирішення відповідних життєво важливих питань. Практика посередництва широко розповсюджена в Європі та світі. Такі послуги охоплюють різні найбільш вразливі категорії громадян – інвалідів, мігрантів, представників особливих національних груп населення, включаючи ромів.

Програма ромських посередників, наприклад, працює в 15 країнах Європи, серед яких: Франція, Румунія, Сербія, Угорщина, Македонія, Молдова, Італія, Болгарія, Греція, Німеччина, Фінляндія, Україна, Чехія та ін. У різних країнах практика довела необхідність та корисність посередників в різних галузях, а отже існують посередники з культури, освіти, медицини, громадські, посередники з працевлаштування, а також багатопрофільні посередники.

Важливо, що міжнародне суспільство та міжнародні організації – ООН, Рада Європи та Європейський Союз, ставляться до запровадження посередництва як до ефективного і органічного методу інтеграції – „соціального включення» таких категорій громадян у суспільне і навіть громадсько-політичне життя. Тому останніми роками вони напрацювали ряд міжнародних документів, які тією чи іншою мірою є обов’язковими для виконання державами-членами цих організації, у т.ч. і України.

З 2011 року програму ромських посередників включено до пріоритетів діяльності Ради Європи на основі Страсбурзької Декларації, яку було прийнято 20 жовтня 2010 року на засіданні представників високого рівня держав-членів Ради Європи.

Кримськотатарський народ[29]

Вступ

Як відомо, кримськотатарський народ зазнав у своїй новітній історії трагічної депортації 1944 року і десятиліття насильницького утримання в місцях висилки на території середньоазіатських республік і РРФСР. Його повернення на історичну батьківщину - до Криму - почалося наприкінці 1980-х - у 1990 роки завдяки розгорнутому ще в середині 1950-х років масовому національному рухові. І хоча процес репатріації ще не завершився (за різними оцінками за межами Криму залишилися до 150 тисяч чоловік) левова частина кримськотатарського народу вже проживає на території АРК, де його чисельність сягає 280 тисяч осіб.[30]

Репатріація кримських татар і подальша його інтеграція в українське суспільство відбувалися в складних умовах, яких зазнала Україна як молода держава, що отримала державність з розвалом СРСР і активно трансформує свою соціально-економічну і політичну систему. Українська держава надавала допомогу в обсягах, на які вона була спроможна  в умовах власних економічних проблем, але які явно були недостатні для потреб народу, що повертається. Репатріація не була підтримана іншими державами, що утворилися на пострадянському просторі, і фактично здійснювалася завдяки громадській ініціативі самих кримських татар, які долали численні перешкоди: бушуючу економічну кризу, питання громадянства, розростання в місцях колишнього проживання гарячих точок міжнаціональної напруженості. Але найбільші проблеми у кримських татар виникали вже по прибуттю в Крим: заборона і стримування на розселення в певних регіонах, безробіття, невиділення місцевою владою земельних ділянок для будівництва житла, ігнорування культурних та освітніх потреб репатріантів, відмова у поверненні культових будівель, штучні перешкоди при прийомі на роботу і т. ін. У цих умовах кримські татари не порушували питання реституції (повернення або компенсації відібраного при депортації рухомого та нерухомого майна).
І без того важкий соціально-психологічний стан кримських татар, які зіткнулися з масою проблем, які було важко вирішити,  посилювався усвідомленням і відчуттям дискримінаційного характеру державної політики по відношенню до них як до небажаних репатріантів. Таким чином, нерівність і дискримінація кримських татар в різних сферах суспільного життя зберігаються в Криму вже протягом більше двох десятиліть, змінюються лише форми їх прояву і гострота, що зафіксували проведені раніше експертні дослідження.[31]
2012 рік, як і попередні роки, був насичений фактами і подіями дискримінаційного характеру.

1. Соціально-економічна сфера


1.1. Земельні відносини[32]
Загострення нинішніх земельних проблем у Криму, пов’язане з невиділенням земельних ділянок для будівництва житла, почалося в 2003-2004 роках, і було обумовлено низкою причин.

 по-перше, в 1988-1990-х роках значна кількість кримських татар, повертаючись на батьківщину, через обмеження на поселення у ряді регіонів Криму, а також високі ціни на ринку житла, селилася не там, де розраховували, а там, де вдавалося придбати невеликий будинок або квартиру, як правило, в сільських степових районах. У переважній своїй більшості це були колишні міські жителі, відтак, вони не могли знайти тут собі роботу, що відповідає їхній освіті та отриманій спеціальністі. Вони змушені були проживати в незвичних для себе соціально-економічних умовах, не полишаючи надії змінити місце проживання, переїхавши в більш звичні і благополучні регіони півострова.

 по-друге, значна кількість репатріантів, при поверненні в Крим придбавала будинки переселенського типу, в яких площа становила від 16 до 28 кв.м., або будували нові невеликі будинки і жили в надто стиснених умовах. За минулі 15-20 років сім’ї розросталися, діти перших поселенців ставали дорослими, і виникало питання тепер уже про їх облаштування.

По-третє, економічна ситуація в депресивних сільських регіонах після довгого періоду погіршення перейшла в стадію стагнації і супроводжувалася витісненням «зайвого» сільського населення. Як відомо, в розвинутих країнах сільське населення в середньому становить 7%, в Криму цей показник - понад 20%, 13% кримських селян в перспективі повинні будуть мігрувати з сіл в місцевості, де можна знайти роботу. Після розпаювання сільських земель не на користь репатріантів, коли в середньому вони отримали в 2-3 рази менше землі, ніж місцеве населення, кримські татари стали першими претендентами на видавлювання з села і їхні  погляди привернули  кримські міста і туристичні регіони, де можна знайти роботу і утримувати свої сім’ї.
Влада України і автономії  не реагувала оперативно на економічні, демографічні та національні процеси в Криму. Більш того, місцева влада, як і 15 років тому, в 2003-2004 роках стала відмовляти в наданні земельних ділянок для будівництва житла, провокуючи другу хвилю загострення земельної проблеми.
У свою чергу кримські татари змушені були повторити свій колишній досвід, набутий ними для самооблаштування в кінці 1980-х - на початку 1990-х. На околицях міст Євпаторія та Сімферополь, в ряді населених пунктів Сімферопольського району і Великої Ялти кримські татари самовільно займали земельні ділянки та будували «макети» будинків, щоб позначити так звані «поляни протесту» проти позиції влади в земельному питанні. Зазвичай, вони представляли собою недобудовані коробки невеликих будівель зі стін і даху розміром до 20 кв.м. В Алуштинському, Феодосійському та Ленінському регіонах кримські татари, як законослухняні громадяни, звернулися з проханням виділити ділянки в конкретних земельних масивах, на яких вони хотіли облаштовуватися.
У результаті близько 15 тисяч осіб були зафіксовані претендентами на земельні ділянки в містах Євпаторії, Сімферополі, а також Сімферопольському районі, з яких близько 11 тисяч були кримські татари, а 3,5-4 тисячі - представники слов’янського населення. Є масиви, де слов’янське і кримськотатарське населення знаходяться в чисельному співвідношенні 50 на 50%. Вони активно між собою співпрацюють, добиваючись разом надання земельних ділянок.
Починаючи з 2004 року, українською державою, і, зокрема, кримською владою, створювалися різні урядові комісії і робочі групи, за участю міністерств і відомств, пов’язаних із земельними питаннями. Але всі їхні підсумкові висновки та пропозиції не були прийняті владою для реалізації: вирішення проблеми відтягувалося, для чого знаходились все нові причини, наприклад, відсутність генерального плану, знаходження зайнятих земель в користуванні різних міністерств і відомств  тощо. Не виділялися навіть землі в тих масивах, які перебували в межах та у віданні міста чи селища, вони не були передані ніяким іншим користувачам і мали статус земель запасу.
Держава, не бажаючи задовольняти потреби репатріантів у земельних ділянках, відреагувала на зайняття земельних масивів і почала будівництво житла прийняттям 11 січня 2007 року Закон № 578-v «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки». Кримінальний кодекс України згідно з цим законом було доповнено статтею 197-1 «Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво». Якщо раніше в українському законодавстві дії по захопленню землі і самовільне будівництво розглядалися як адміністративне правопорушення, і передбачалося максимальне покарання у вигляді штрафу в розмірі 180 гривень, то тепер передбачалася кримінальна відповідальність.[33]

 З обранням президентом В.Януковича було відкинуто все, що напрацьовано попередніми земельними комісіями. При Раді міністрів АРК було створено нову робочу комісію, і 2010 рік пройшов під знаком інвентаризації земельних масивів на території Криму, зайнятих акціями протесту. Вона напрацювала близько 80 актів на всі ці масиви і свою роботу також згорнула. У 2011 році замість неї вже було створено земельну комісію Ради міністрів АРК зі звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок. Хоча кримські татари були проти такої назви комісії, однак Рада міністрів залишила його, мотивувавши, що таким чином назва буде юридично правильно виписана, а сама комісія фактично вирішуватиме земельні питання в Криму. Ця комісія почала працювати з лютого 2011 року, отримавши повноваження тільки на місто Сімферополь і Сімферопольський район. Обмеженість сфер її впливу владою пояснювалася тим, що землі, які знаходяться під акціями протесту в інших регіонах, мають своїх користувачів: міністерство оборони, міністерство аграрної політики, Академію аграрних наук  тощо.
По Сімферополю і Сімферопольському району часом робота по вирішенню земельної проблеми трохи просувається, але вона не має характеру сталого процесу. Наприклад, досі не виконано прийняте ще в лютому 2011 року рішення Сімферопольської міської ради  щодо передачі депортованим масиву «Лугова 2» (493 претендента, загальна площа 42 га). Крім того, на цьому масиві, де 99% претендентів є кримськими татарами, мусульманами за віросповіданням, міською владою планувалося будівництво церкви та інших об’єктів.
На масиві «Кримавтогаз», який знаходиться за об’їзною дорогою Сімферополь-Ялта, раніше передбачалося житлове будівництво. У 2011 році Сімферопольська міськрада змінила цільове призначення, позначивши масив зеленою міською зоною. Аналогічно вчинила міськрада і щодо деяких інших масивів, наприклад щодо масиву по вул. Генерала Васильєва (17 гектарів), визначивши його як промислово-складську зону. Тепер, перш ніж приступити до виділення земельних ділянок на цих масивах, потрібно змінити їх статус рішенням Кабінету міністрів України. Такі дії міської влади знаходяться в руслі загальної політики у відношенні кримськотатарського народу, який повертається.

 Напередодні парламентських виборів, кримська влада вирішила просунути узаконення двох невеликих масивів: «Лавандове Поле» на 40 земельних ділянок на території мікрорайону Фонтани і масиву на 70 земельних ділянок біля об’їзної дороги «Вулиці Симєїзська - Радгоспна». Водночас Сімферопольська мерія вирішила свої міські проблеми, виділивши 27 ділянок для черговиків.
Міська рада готує до вирішення масив «Петровські висоти»: з 2004 року тут  знаходиться 1026 кримських татар і 447 осіб з слов’янського населення, що претендують на отримання земельних ділянок. Незважаючи на це, сьогодні там розроблено 1304 ділянки і при цьому місто претендує на 30% всіх ділянок. Тобто, в той час, коли тим, хто цього  потребує , не вистачає майже 200 земельних ділянок, міська влада хоче забрати додатково третину землі масиву для потреб міста, штучно створюючи напружену ситуацію між людьми різних національностей і порушуючи їх конституційні права.
Незважаючи на листи Ради міністрів АРК на відчуження окремих масивів, наприклад, масиву по вул. Балаклавській м. Сімферополя, що належить міністерству оборони України, Кабінет міністрів України, до повноважень якого входить відчуження земельних ділянок, і його міністерства на ці звернення не реагують. У цьому масиві ступінь забудови наближається до 50%, у зведених будинках живуть люди з сім’ями, але відсутній будь-який рух щодо узаконення земельних ділянок.
У 2007 році рішенням ВР АРК були введені в межі населених пунктів масиви, що виникли на території Мірнівської сільської ради (347 гектарів) і Чістеньковської сільської ради Сімферопольського району, але вони досі людям не роздані. Хоча в Сімферопольському районі є і гарні приклади, коли Трудовська і Урожайненська сільські ради давно надали рішення на земельні ділянки як слов’янам, так і кримським татарам.
Більш складною є ситуація по землях Ялтинського, Алуштинського і Судакського регіонів. Ще в 2009 році уряд Ю.Тимошенко оголосив мораторій на 5 років на всякий рух землі об’єднання «Массандра» в цих регіонах. Поки діє мораторій, Рада міністрів АРК Криму не може нічого змінити, поки цього не зробить Кабінет міністрів України або президент. Значний позитив у земельному питанні намагався вчинити колишній прем’єр-міністр Василь Джарти. Він не тільки за тиждень вирішив усі узгодження, пов’язані з Соборною мечеттю Криму (Сімферополь, вул. Ялтинська, 22), але і визначив стратегію і алгоритм вирішення земельного питання в Криму. Він неодноразово публічно заявляв, що всі, хто за законом має право на земельну ділянку, отримає її, і в першу чергу ті, хто має капітальні будівлі в різному ступені готовності (фундамент, коробка будівлі або будинок з дахом) і, тим більше,  хто проживає в них.

 Після його смерті влада відійшла від цих домовленостей, і вирішення земельної проблеми в Криму більше року перебувало в уповільненому стані. Новий виток напруженості навколо земельної проблеми виник у зв’язку з інцидентом, що стався в ніч проти 1 грудня 2012 року. На одній з «галявин протесту», розташованої уздовж Московської траси поблизу селища Молодіжне Сімферопольського району, близько 2 години ночі було розгромлено більше ста невеликих будиночків силами великої групи молодих людей, чисельністю близько сотні чоловік. На місці події прибув загін міліції, який своєю присутністю забезпечував фактичне прикриття дій погромників. Свідками того, що відбувається, стали близько двадцяти кримських татар - учасників «галявини протесту», які не вжили відповідних дій, справедливо вважаючи, що основною метою нічного погрому було провокування прямого конфлікту.
Відповідальність за інцидент взяла на себе партія «Русское единство». Пізніше в своїй заяві від 7 грудня керівництво партії назвало свої дії «закономірною реакцією нашої Партії на звернення громадян-власників земельних ділянок із проханням посприяти у звільненні землі від самовільних забудов»[34]. Лідер партії «Русское единство» С.Аксьонов заявив кореспонденту інформаційного агентства QHA: «Родичі людей, які мають судові рішення, які зобов’язують їх самих самостійно знести будови, звернулися в партію « Русское единство »з тим, щоб їм надали сприяння у знесенні самовільно збудованих споруд та будов. На руках у власників є рішення судів. В даному випадку, ми посприяли »[35]. При цьому ані С.Аксьонова, ані інших керівників партії не збентежили ні час, ні методи «надання допомоги» сумнівним власникам (як стверджують, їм були видані акти вже після виникнення «галявини протесту»), ні можливі наслідки такої страхітливої ​​акції. Цілком очевидно, що взявши на себе функції державної виконавчої служби, ця кримська політична організація використовувала проблемну ситуацію в земельній сфері для посилення свого політичного капіталу.
У розмові з депутатом ВР АРК Чубарова С. Аксьонов заявив: керівництво партії «Русское единство» не виключає того, що  продовжуватиме «відновлювати справедливість» на тих земельних масивах, де є судові рішення[36].

 Голова Меджлісу М.Джемілєв сказав про ймовірну зв’язку двох подій, які  відбулися в одну ніч: підпалу вагончика охоронця території майбутньої Соборної мечеті та знесення 100 будівель на «галявині протесту» кримських татар, вважаючи, що тут не обійшлося без участі влади. На його думку, показником того, що інцидент стався за узгодженням з владою, стане бездіяльність силовиків[37]. Характеризуючи на прохання заступника посла Великобританії в Україні Мартіна Дейя останні події в Криму, М. Джемілєв назвав їх небезпечними і такими, що досягли критичного рівня міжнаціональної напруженості на півострові. «Я не знаю в світі іншої держави, де настільки яскраво проявляється дискримінація  корінного народу як в Україні», - сказав політик. Він зазначив, що розслідування, про які голосно заявляють зараз правоохоронні органи автономії, в черговий раз носитимуть декларативний характер[38].

Перший заступник голови Меджлісу Р.Чубаров не виключив, що частина керівництва міліції Криму була втягнута в незаконні дії. На його думку, роз’яснення прес-центру ГУ МВС України в Криму про те, що міліція, отримавши оперативні дані, взяла під охорону громадський порядок, не є об’єктивними. Дієва охорона полягала б якраз у тому, щоб не дати молодчикам, в кількості понад 100 осіб, здійснити вкрай сумнівні дії в нічний час без відповідного оформлення з боку судових виконавців[39]. У своєму інтерв’ю «Главкому», відповідаючи на запитання, чи має він намір «активізувати розгляд у парламенті вирішення питання спірних територій? Чому створені комісії працюють так неефективно? », Р.Чубаров відповів:« Зрозуміло, будемо. Ми якраз мали дійти до цієї проблеми, але хтось вирішив поквапити розвиток подій - не чекаючи розгляду питань комісією, пошуку компромісів ». [40]

Події 1 грудня стали домінуючою темою на минулому 10 грудня 2012 в Сімферополі загальнокримському мітингу, присвяченому Міжнародному дню прав людини, ініціаторами якого виступили кримськотатарські громадські організації за підтримки Меджлісу кримськотатарського народу. У мітингу, що проходив під гаслом «Мій голос має значення», взяли участь більше 3 тисяч чоловік. У резолюції мітингу наголошувалося: «триваюча дискримінація прав людини в Україні, відкрите ігнорування необхідності відновлення Українською державою  прав кримськотатарського народу є головними перешкодами на шляху побудови в Україні громадянського суспільства, покликаного забезпечити рівність, справедливість і гідні умови життя для всіх її громадян»[41].

Народний депутат України Г.Москаль висловив твердження, що дані події спровоковані певними владними структурами, зацікавленими у відставці голови кримського уряду А.Могильова. Кримський експерт О.Клименко вважає, що замовників цих акцій слід шукати за межами «не тільки Криму, а в цілому, України», і за цим «ймовірно стоять закордонні спецслужби». Їх мета - масштабна дестабілізація ситуації в Криму, а може бути, в цілому в країні, і тому до розслідування інцидентів повинна бути залучена не тільки міліція, а й СБУ[42].

 Політичний аналітик С.Костинській впевнений, що Крим разом з усією країною входить у смугу економічної нестабільності, що загострює існуючі в суспільстві соціальні та етноконфесійні протиріччя, провокує зростання протестних настроїв населення і, відповідно, обумовлює радикалізацію маргінальних політичних сил і соціальних груп. Він вважає, що погіршення або поліпшення міжнаціональних відносин у Криму напряму залежить від політичної волі республіканської влади  і рішучих, часом жорстких дій правоохоронних органів[43].

 Необхідно відзначити, що голова Ради міністрів А.Могильов 11 грудня на прес-конференції, коментуючи суспільно-політичну ситуацію в автономії, заявив: «Правову оцінку повинні давати відповідні органи. Я б не радив нікому з політичних лідерів, діячів влазити в цю тему, тому що вона дуже тонка і складна і може призвести до великих конфліктів у нас в Криму ». Він також додав, що вирішенням цього питання займається спеціальна комісія, яка працює в Радміні[44].

1.2. Забезпеченість житлом
І через двадцять п’ять років після початку репатріації приблизно 53% кримських татар мають житлові проблеми – вони не мають свого житла або стан їхнього житла  не відповідає  навіть мінімальним стандартам. У Криму з 300 поселень компактного облаштування та проживання кримських татар тільки 65% забезпечені питною водою, 30% - газопостачанням, 87% - електропостачанням. Практично в кожному з 300 поселень немає доріг з твердим покриттям, елементарної каналізації, відсутні школи, дитячі садки, фельдшерсько-акушерські пункти і т.ін.

Про те, що вирішення житлової проблеми для репатріантів буде і надалі предметом їх особистої турботи і фінансового тягаря, свідчить триваюче з 2011 року різке скорочення фінансування, як з державного, так і з республіканського бюджетів.
За інформацією Республіканського комітету АРК у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян, до 1 грудня 2012 року на заходи з виконання Програми по розселенню та облаштуванню депортованих громадян з передбачених у поточному році в Держбюджеті і бюджеті АРК 45 млн. 340 тис. грн. профінансовано 15,9 млн. грн., що становить 35,2%[45]. У проекті Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік», поданому урядом на розгляд ВР України, у статті «Розселення та облаштування кримських татар та осіб інших національностей, які були депортовані з території України»  передбачено  лише 10 млн. 928 тис. гривень , що зовсім не відповідає масштабам проблем, що накопичилися з облаштуванням репатріантів[46].

 Отже, в осяжному майбутньому багато селищ компактного облаштування кримських татар, де самостійно облаштовуються десятки тисяч сімей кримських татар, так і залишаться без доріг, дитячих садків, шкіл, медичних установ, газопостачання. На тлі наявно недостатньої уваги до соціальних проблем кримських татар, ще більше поглиблюються питання гуманітарного розвитку кримських татар, які також вимагають фінансової підтримки: підготовка і видання підручників для шкіл з кримськотатарською мовою навчання, розвиток ЗМІ рідною мовою, збереження та реставрація пам’яток історії та культури кримських татар і багато іншого[47].
З прийняттям Верховною Радою України та введенням в дію Закону України № 4220-VI від 22 грудня 2011 року «Про внесення змін до деяки законодавчо актів України Щодо посилення відповідальності та вдосконалення державного регулювання у сфері містобудівної діяльності»[48] створено нові нездоланні перешкоди на шляху повернення та облаштування кримських татар. У відповідності з нормами зазначеного закону з 1 січня 2013 року в разі не введення в експлуатацію будинків, в яких проживають сім’ї забудовників, їм загрожують великі штрафи та інші санкції. Таким чином, десятки тисяч сімей кримських татар, які повернулися до Криму з величезними нестатками і без підтримки держави, стають об’єктом узаконеного державою безпрецедентного фінансового тиску.

Учасники Всекримського жалобного мітингу пам’яті жертв депортації, яка проходила 18 травня 2012 року, закликали президента, парламент і уряд України вжити термінових заходів по внесенню в зазначений закон поправок і змін, що передбачають для кримських татар особливий порядок будівництва та введення в експлуатацію індивідуальних будинків і виключають непосильні для них витрати і інші виплати[49].

 Поряд з дискримінацією в земельній сфері та проблем із забезпеченням житлом кримські татари відчувають на собі всі наслідки монополізованої економіки, всепроникної корупції і всесильної бюрократії. Наприклад, при отриманні людиною земельної ділянки, він не може приступити до будівництва, поки йому не зроблять проект житлового будинку, а мінімальна вартість проекту становить 10-15 тисяч гривень. Підвести на ділянку електропостачання по тимчасовій схемі можливо тільки при наявності державного акта на землю, який можна отримати в кращому випадку за два роки. І поки немає держакту, не можна укласти договори зі службами міськгазу та водоканалу. Наприклад, в Добровській сільській раді підведення газу до будинку і оформлення документів на газопостачання обходиться в 22 000 гривень, підключення електроенергії від 10 000 до 15 000 гривень. Таким чином, забудовник, крім витрат на власне будівництво, повинен подужати зазначені попередні витрати, що можуть досягати 50-55 тисяч гривень, непідйомні для звичайної людини з невисокими доходами. Це стримує будівництво людьми власного житла, і головне, збільшує фінансове навантаження при оформленні документації і відтягує строки будівництва. А  побудувавши будинок, він зобов’язаний ввести його в експлуатацію, що також пов’язане з чималими витратами та бюрократією. Така ситуація перш за все стосується кримських татар, тому що в загальній масі споруджуваних будинків близько 80% становлять кримські татари.
Найбільш загострено ці проблеми стоять в південнобережної зоні, де захмарні ціни на землю, будівельні матеріали та послуги. Будівництво там можуть вести лише заможні люди, і великі будівельні кампанії, тому кримські татари представлені в цьому регіоні надзвичайно слабо, хоча до депортації найбільш висока щільність кримськотатарського населення була саме в цьому регіоні.
У сфері видачі дозвільних документів на підведення комунікацій також простежується дискримінаційне ставлення влади до кримських татар. Наприклад, у Сімферополі, за межами території аеропорту «Заводське» є масив з 345 ділянками, на яких побудовано повністю 36 будинків, а на інших є фундаменти і коробки будинків. У 18 з 36 будинків постійно проживають люди, але до будівель не підведені електроенергія, вода, газ. В якості причин, через які  відмовляють у наданні дозволів на підведення комунікацій, висувається аргумент, що нібито кримські татари оселилися занадто близько до аеропорту і заважають його розвитку. В той же час поруч існує  інший не кримськотатарський масив з котеджами і гаражами, розташований вже на території самого аеродрому, на який видано всі дозвільні документи на проведення комунікацій.

2. Суспільно-політична сфера

2.1. Законодавство
Відсутність відновлення прав кримськотатарського народу в незалежній Україні впродовж 20 років від початку масового повернення до Криму з місць примусового проживання в республіках Середньої Азії і РРФСР розглядається кримськими татарами як продовження дискримінаційної політики, що проводилась ще в період СРСР.

Вихід із ситуації бачиться кримськотатарським суспільством у прийнятті українським парламентом спеціальних законів. На цю обставину звернув увагу голова Меджлісу, народний депутат України М.Джемілєв на парламентських слуханнях «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи» 11 січня 2012 року, представляючи проект «Концепції державної етнонаціональної політики»[50]. Так, він зазначив: «... наявність низки невирішених питань у цій сфері і, зокрема, подальше ігнорування необхідності вирішення проблем, пов’язаних з поверненням, облаштуванням і відновленням прав кримськотатарського народу, є суттєвою перешкодою на шляху розвитку демократії в Україні, утвердження в українському суспільстві основ гуманізму і демократії, забезпечення всебічного розвитку окремої особистості та етнічних спільнот, формування української політичної нації »[51].
За результатами парламентських слухань «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи», що відбулися 11 січня 2012 року в ВР України, Комітет ВР України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин на своєму засіданні від 21 березня 2012 затвердив проект постанови ВР України « Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи» і рекомендував його прийняти за основу і в цілому[52].

 Серед конкретних рекомендацій, адресованих керівництву держави, йшлося про необхідність вдосконалення законодавства у сфері державної етнонаціональної політики, зокрема, посилення відповідальності за дії, спрямовані на розпалювання національної, расової або релігійної ворожнечі, а також якнайшвидшого розгляду законопроекту «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою »[53].

 Голова Меджлісу М.Джемільов у своєму виступі на траурному мітингу пам’яті жертв депортації 18 травня 2012 р. зазначив: «... У відповідності з цими рекомендаціями до парламенту вже внесено два законопроекти про концепцію етнополітики України - розроблений Меджлісом кримськотатарського народу і Кабміном України. В обох проектах вперше в законодавстві України дається визначення поняттю «корінні народи», які дають можливість прийняттю в подальшому нових законодавчих актів щодо захисту прав кримськотатарського народу на своїй батьківщині, як одного з корінних народів України. Це також дає Україні можливість нарешті підписати Декларацію ООН про права корінних народів »[54].

5 липня 2012 ВР України розглянула постанову «Про Рекомендації парламентських слухань на тему:« Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи », проте його ухвалення було провалено. Від правлячої коаліції за нього проголосували всього 42 народних депутата України. М.Джемільов вважає, що причиною провалу документа є, насамперед, негативне ставлення головуючого першого віце-спікера Адама Мартинюка і всієї фракції компартії України[55].

До законопроекту «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» після ветування його в 2004 році президентом Л.Кучмою, неодноразово поверталися в уряді і комітетах ВР України. Президент України В.Янукович після свого візиту до Криму в серпні 2010 давав доручення Кабміну України розглянути зареєстрований у ВР України  законопроект під номером 5510 і виробити заходи для його прийняття, яке не було виконано. Про необхідність прийняття цього закону неодноразово нагадували і міжнародні організації, у тому числі і Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин.
Законопроект був винесений для розгляду на парламентське засідання 16 травня 2012 Не зумівши набрати необхідні голоси для затвердження законопроекту в першому читанні ("за" - 177 голосів при необхідних 226), народні депутати своїм рішенням ("за" - 366 голосів) повернули зазначений законопроект до Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин на доопрацювання. У дискусії найбільш непримиренним противником законопроекту показав себе лідер фракції КПУ П.Симоненко, мова якого була наповнена образами національної та людської гідності кримських татар.
Як вважає народний депутат М. Джемільов, результати голосування по законопроекту «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» напередодні 68-ї річниці пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу слід розглядати як демонстрацію неповаги парламентом України пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу і явного небажання відновлювати кримськотатарський народ в його правах[56].
Нарешті, 20 червня 2012 Верховна Рада України прийняла в першому читанні законопроект № 5515 «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», за який проголосувало 356 депутатів з 420, зареєстрованих в сесійній залі парламенту. На думку автора законопроекту М.Джемільова, прийняттю законопроекту сприяло втручання президента, який ще два роки тому висловлювався на його підтримку, і позиція Верховного комісара ОБСЄ з національних меншин і особисто Кнута Воллебека, який надіслав у ВР України позитивну експертну оцінку. М.Джемільов також сказав, що остаточне ухвалення можливо лише після парламентських виборів, коли буде сформовано новий склад законодавчого органу влади України[57]. На початок грудня 2012 року вже надійшло 109 поправок до законопроекту. Голова постійної комісії ВР АРК з міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян Р.Ільясов висловив побоювання, що ними може бути вихолощено зміст документа[58].
Тема порушень прав кримських татар перебуває під постійним моніторингом авторитетних міжнародних організацій. Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації у своєму заключному зауваженні за підсумками вивчення звіту України про дотримання нею Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації[59], зробленому 17-18 серпня 2011 р., на сесії Комітету (8 серпня-2 вересня 2011) дійшов до низки висновків, сформульованих у пунктах 16 та 17 розділу «С. Питання, що викликають стурбованість та рекомендації »і мають безпосереднє відношення до кримських татар.
«16. Комітет із занепокоєнням відзначає відсутність законодавства з питань корінних народів, яке забезпечувало б здійснення гарантій, що надаються корінним народам і національним меншинам у статтях 11 і 92 Конституції (стаття 2 (2)).
Комітет закликає державу-учасницю вжити законодавство, що захищає права корінних народів і гарантує їх економічний, культурний і соціальний розвиток, а також розглянути питання про ратифікацію прийнятої Міжнародною організацією праці (МОП) Конвенції № 169 про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах (1989 рік).
17. Комітет як і раніше сильно стурбований інформацією про труднощі, які, за повідомленнями, відчувають Україну кримські татари, які повернулися в Україну, що включає відсутність доступу до землі та можливостей працевлаштування, недостатні можливості для вивчення їх рідної мови, ненависницькі висловлювання на їхню адресу, відсутність політичного представництва і доступ до правосуддя. Питання про реституцію і компенсацію за втрату більше 80 000 приватних будинків і близько 34 000 га сільськогосподарських угідь в результаті депортації  як і раніше викликає серйозну заклопотаність, особливо з урахуванням того, що 86% кримських татар, що проживають в сільській місцевості, не мали права брати участь у процесі реституції сільськогосподарських угідь, оскільки вони не працювали на державних підприємствах. Комітет також цікавиться заходами щодо поліпшення становища в області здійснення прав людини представників інших етнічних груп, депортованих в 1944 році (стаття 5b), d) v) і e) i), iii) і v)).
Комітет рекомендує державі-учасниці забезпечити відновлення політичних, соціальних та економічних прав кримських татар, зокрема реституцію власності, включаючи землю, або компенсацію за її втрату, відповідно до Цивільного кодексу або спеціального закону, який має бути ухвалений з цією метою. Крім того, Комітет рекомендує державі-учасниці представити в своєму наступному періодичному звіті оновлену інформацію про здійснення прав людини представників інших депортованих у минулому етнічних груп »[60]

Про необхідність прийняття спеціальних законів, спрямованих на відновлення прав кримськотатарського народу, включаючи необхідність компенсації та забезпечення землею, говорили під час візиту 24 січня 2012 року в Крим члени делегації Консультативного комітету Рамкової конвенції щодо захисту національних меншин Ради Європи, які ознайомилися з комплексом проблем, які випробують кримські татари. Метою делегації, очолюваної Президентом Консультативного комітету Райнером Хофманом, була підготовка оціночної доповіді по Україні в контексті обговорення питань захисту прав людини в Україні, а також прав національних меншин[61].
1 червня 2012 на засіданні Комітету з міграції, біженців та переміщеним особам Парламентської Асамблеї Ради Європи, що проходив у паризькому офісі Ради Європи, головуючим Джакомо Сантіні (Італія) було запропоновано народному депутату України М.Джемільову через Секретаріат Комітету розпочати процедуру ініціювання розгляду кримськотатарського питання в Парламентській Асамблеї Ради Європи[62].
Меджліс кримськотатарського народу впродовж двох останніх років прагнув залучити міжнародну спільноту до надання допомоги Українській державі у поверненні, облаштуванні та відновленні прав кримськотатарського народу. У жовтні 2011 року уповноважені представники ООН, РЄ, ЄС, ОБСЄ, урядів провідних європейських держав, Канади, США та Туреччини  зібралися в Києві і підтримали ініціативу кримськотатарського народу про проведення Міжнародного форуму з питання відновлення прав кримськотатарського народу на своїй Батьківщині, забезпечення його безпеки і гарантій розвитку в Україні. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин також направив на адресу керівництва України відповідні пропозиції про проведення восени 2012 року в Києві Міжнародного форуму, метою якого є розробка і прийняття спеціальної міжнародної програми сприяння поверненню, облаштуванню та відновленню прав кримськотатарського народу.
На II щорічній зустрічі керівництва Меджлісу з главами акредитованих в Україні дипломатичних місій і міжнародних організацій, що відбулася 18 вересня 2012 року в Києві, діяльність представницького органу кримських татар отримала подальшу підтримку. Зокрема, представник Генерального секретаря Ради Європи з питань координації програм співробітництва РЄ В.Рістовські запевнив керівництво Меджлісу, що висловлені думки по існуючому становищу кримськотатарського народу повністю збігаються із рекомендаціями європейського співтовариства та міжнародних організацій. Він заявив, що РЄ «буде продовжувати будівництво конструктивного діалогу з українською владою і підтримує ідею проведення Міжнародного форуму. Ми вважаємо, що він може посилити діалог між представниками кримськотатарської влади і владою України та забезпечити об’єднання і входження кримськотатарського народу в соціально-культурне життя суспільства »[63].
Прийнятий у липні 2012 року ВР України закон «Про основи державної мовної політики» зустрів у кримськотатарському суспільстві насторожене ставлення, незважаючи на запевнення його авторів, що він розширить спектр використання регіональних мов. На думку народного депутата М. Джемільова, якщо російська мова отримає особливий статус в регіонах України, то «у кримських татар, як і у етнічних українців, не буде стимулу вивчати рідну мову, оскільки вони володіють російською мовою не гірше самих росіян». Посилання авторів на Європейську хартію про мови національних меншин не обгрунтована, оскільки хартія спрямована на захист мов, які знаходяться під загрозою, а російській мові нічого не загрожує[64].
Відповідно до закону мова може бути регіональною, якщо в певному регіоні проживає більше 10% носіїв даної мови. Однак Верховна Рада АРК відклала до осені голосування про надання російській статусу регіональної мови в автономії. Однією з причин такого кроку, може бути те, що кримська влада чекають змін в закон, коли «прохідний бар’єр» для регіональної мови восени може бути підвищений з 10% до 30%. І тоді кримськотатарська мова, що претендує поряд з російською мовою на отримання статусу регіональної, його не отримає[65]. Про те, що такий варіант не виключається, говорять перші кроки створеної розпорядженням президента України Робочої групи з доопрацювання закону, яка підготувала новий його варіант[66]. Зокрема, положеннями документа не передбачається статус регіональної мови для мов національних меншин, а тільки передбачає їх захист, якщо на території проживає не менше 30% носіїв такої мови.
М.Джемільов оцінює закон як неприйнятний для кримських татар, і вважає, що ситуація з кримськотатарською мовою не повинна залежати від чисельності його носіїв. «Крим - національна територія кримськотатарського народу, кримські татари - корінний народ. Під час геноциду 1944 року по деяких оцінках було знищено майже 46% кримських татар, і ми зараз у себе на батьківщині складаємо 13% населення. Виходить, якби знищили більше, то, значить, ми не мали б права на мову? Нас такий підхід не влаштовує ». Він бачить вихід для розвитку кримськотатарської мови у визнанні його одним з офіційних мов Криму[67].
Разом з тим депутати ВР АРК Р.Ільясов і С.Каджаметова звернулися до керівництва Криму з зверненням «Про забезпечення рівноправного використання та застосування кримськотатарської мови і її вільного розвитку в АРК в рамках Закону України« Про засади державної мовної політики », який підписали провідні представники кримськотатарської інтелігенції. У зверненні нагадується про те, що в період з 1921 по 1944 рр.. кримськотатарська мова поряд з російською мовою мав в Криму статус державної мови і не була відновлена в цьому статусі після відтворення автономії. У документі йдеться: «Разом з тим реалії, в зв’язку з прийняттям закону України« Про засади державної мовної політики », змушують кримських татар максимально використовувати ... шляхи відновлення статусу кримськотатарської мови і її вільного розвитку в Автономній Республіці Крим». Автори документа дали поправки і пропозиції стосовно кримськотатарської мови до плану заходів щодо забезпечення виконання закону в АРК[68].

2.2. Вибори і представництво в органах державної влади

Представництво кримських татар в органах державної влади України АРК залишається на стабільно низькому рівні і на протязі останнього десятиріччя практично не виявляє тенденції до позитивних змін.

Як відомо, у ВР України останніх двох скликань у результаті виборів 2007 (на основі пропорційної системи) і 2012 року (на основі змішаної системи) був обраний всього один представник кримських татар - глава Меджлісу М.Джемільов. Р. Чубаров, опинившись в цих двох виборчих кампаніях в списках тієї ж політичної сили на непрохідному місці, не зміг пройти в український парламент. Крім «Батьківщини», жодна політична партія не включила кримських татар в прохідну частину виборчого списку. Ніхто з кримських татар не виграв вибори в мажоритарних округах, хоча двоє зайняли другі місця з підтримкою від 15 до 19% виборців. На результатах виборів в черговий раз позначився вплив такого фактора як перевага виборцями «своїх», «етнічно близьких» кандидатів. Аналізуючи причини настільки мізерного представництва, Курултай кримськотатарського народу зазначав: «... незважаючи на часту зміну виборчого законодавства, в Україні, на відміну від багатьох демократичних країн, не реалізований міжнародний досвід щодо забезпечення гарантованого представництва в парламенті країни корінних народів і національних меншин»[69].
Голова Меджлісу М.Джемільов вважає: «Будь-яка цивілізована держава повинна вжити заходів, щоб всі верстви суспільства, щоб усі народи, які перебувають у чисельній меншості, складаючи українське суспільство, також були гарантовано представлені в законодавчому органі країни. Наприклад, в Угорщині, Румунії, Словаччині для цього передбачені квоти. Скажімо, в Румунії живе лише близько 30 тисяч кримських татар, все одно, в парламенті для них є одне гарантоване місце. Крім цього, вони можуть балотуватися ще й за списками партій »Деякі експерти вважають, що не тільки у керівництва держави немає політичної волі на реалізацію ідеї виборчих квот для національних меншин, але й саме суспільство не готове до цього, хоча на рівні Криму або деяких областей це можна зробити[70].
В результаті місцевих виборів 2010 року кримські татари були представлені у Верховній Раді АРК 6 депутатами, що становить 6% від кількості кримських парламентаріїв. З них 4 були висунуті від НРУ й обиралися голосами виборців кримських татар, а 2 - від Партії Регіонів України і обиралися російськомовними виборцями.
До міських та районних рад було обрано 123 депутати (9,2% депутатів цього рівня по автономії). До сільських та селищних рад було обрано 870 депутатів, що становить близько 16% усіх депутатів цієї категорії по АРК[71]. Як видно, на республіканському та регіональному (районному і міському) рівнях ступінь представництва кримських татар істотно нижче, ніж їх частка в населенні Криму (близько 13%). І тільки на місцевому (сільському і селищному) рівні ступінь представництва декілька вище, що може бути пояснено досить високою громадською активністю кримських татар і меншим впливом великої політики на стосунки між етнічними групами в місцевих громадах.
Однак в органах державної виконавчої влади рівень представництва кримських татар в останні два роки різко знизився, чому в чималому ступені сприяло «посилення дискримінації кримських татар в прийомі на державну службу, подальше скорочення і без того незначної кількості  представників кримських татар у структурах влади автономії»[72].
У цьому зв’язку примітна дискусія, що пройшла 2 жовтня 2012 в Києві на чотиристоронній зустрічі з кримськотатарської проблеми за участю міністра закордонних справ Туреччини А.Давутоглу, міністра закордонних справ К.Грищенка, голови Ради міністрів АРК А.Могильова та голови Меджлісу М.Джемільова. Запал дискусії викликали два питання: про відновлення діалогу керівництва України з Меджлісом і забезпечення адекватного представництва кримських татар у всіх гілках виконавчої влади в Криму.
Перше питання дискусії було пов’язане з тим, що з обранням главою держави В.Януковича у 2010 році перестав працювати такий важливий комунікатор між кримськими татарами і владою як Рада представників кримськотатарського народу при президенті України. Як відомо, він був створений в 1999 році президентом Л.Кучмою як форма введення Меджлісу кримськотатарського народу в правове поле України і в цей орган повинні були входити тільки 33 члена Меджлісу. У переформатованому в серпні 2010 року указом В. Януковича органі були залишені тільки 8 членів Меджлісу і введені ще 11 чоловік, що представляють головним чином кілька опозиційно налаштованих до Меджлісу громадських організацій. Меджліс не погодився із зміною принципу формування Ради, більша частина якого не проходить через демократичні процедури обрання самим кримськотатарським народом. Таким чином, Рада представників кримськотатарського народу стала недієздатним органом, відтак, перестали практикуватися безпосередні зустрічі представників народу з президентом, «за результатами яких главою держави давалися тим чи іншим державним інстанціям доручення щодо вирішення найбільш актуальних проблем депортованих»[73].
Під час чотиристоронньої зустрічі пропозицію М.Джемільова про видання нового указу президента з відновленням колишньої норми формування Ради не було позитивно сприйнято А.Могильовим, яким було висунуто тезу про обов’язкову реєстрацію Меджлісу в міністерстві юстиції як громадської організації, тільки після чого виникає правова база для діалогу органів влади з Меджлісом. У свою чергу, М.Джемільов відкинув можливість реєстрації Меджлісу в якості громадської організації, оскільки він є представницьким органом народу.
Торкаючись питання про представництво кримських татар у структурах виконавчої влади автономії, А. Давутоглу зауважив, що, згідно із заявою М. Джемільова, їхня кількість в органах влади перебуває в межах 3%, незважаючи на те, що вони становлять близько 13% населення автономії. А за твердженням А.Могильова - кількість кримських татар в органах влади становить не менше 12%. У зв’язку з розбіжностями даних А. Давутоглу запропонував провести авторитетне дослідження, визначити точні цифри і вжити необхідних заходів, якщо існує дисбаланс.
А.Могильов повторив, що ніякої дискримінації за національною ознакою в автономній республіці не спостерігається і чисельність кримських татар у структурах виконавчої влади цілком відповідає їх загальної пропорції в чисельності всього населення автономії.
М. Джемільов, у свою чергу, зауважив, що названа ним раніше цифра - 3% дещо застаріла, і зараз кримські татари представлені у владних структурах автономії ще менше, оскільки за останні два роки в органах влади відбулися подальші етнічні кадрові чистки. Він передав А.Могильову список з 19 кримських татар, які займали відповідальні пости в центральних і регіональних структурах виконавчої влади автономії та звільнених за останні 2 роки[74]. Багато з них були звільнені без спроб пред’явлення їм жодних претензій по роботі. М.Джемільов прокоментував: «Їм просто сказали, що вони« не вписуються в нову команду »і на їх місця взяли людей інших національностей, і тільки в двох-трьох випадках знову з числа кримських татар, але з політичних мотивів угодних партії влади або тих, хто позиціонує себе як опозиція Меджлісу кримськотатарського народу »[75]. Цей список у листопаді 2012 року поповнився ще одним прізвищем: зі своєї посади була звільнена заступник голови Республіканського комітету АРК у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян Еміне Авамільова[76].

3. Гуманітарна сфера

3.1. Освіта, кримськотатарська мова, теле-і радіо мовлення рідною мовою

3.1.1. Освіта
Як відомо, в жовтні 2010 року у ВР АРК прийнята «Концепція освіти кримськотатарською мовою»[77]. Хоча тепер є певні правові передумови для розвитку кримськотатарської мови, її  положення як і раніше залишається складним і невизначеним.
Наразі в Автономній Республіці Крим функціонують 546 загальноосвітніх навчальних закладів, в яких навчається 175 836 учнів, з них-33428 (19%) кримські татари. Із загальної кількості кримськотатарських дітей лише 5498 (16%) учнів мають можливість навчатися рідною кримськотатарською мовою. З них: 2919 учнів на базі 180 класів у 15-ти школах з кримськотатарською мовою навчання; 2579 учнів в 223 класах із кримськотатарською мовою навчання на базі шкіл з 2-ма, 3-ма і російською мовами навчання.
Левова частка кримськотатарських дітей - 27930 учнів (84%) навчаються у школах з російською та українською мовами навчання. З них: 19 985 (59%) вивчають рідну мову як предмет або факультативно 1,5 і 2 години на тиждень, чого явно недостатньо для вивчення рідної мови і пізнання її багатющої літератури; 7845 (25%) учнів  не вивчають рідну мову у будь-якій  формі, що на 9% перевищує кількість дітей, які навчаються рідною мовою.
У 2012-2013 навчальному році 765 першокласників сіли за парти в 45 класах із кримськотатарською мовою навчання, які відкрилися на базі 38 шкіл. З них: на базі 15 шкіл з кримськотатарською мовою навчання відкрився 21 клас (356 учнів); на базі 23 шкіл з російською, 2-ма і 3-ма мовами навчання - відкрилися 24 класи (409 учнів).
За даними голови Асоціації кримськотатарських працівників освіти «Мааріфчі» С.Каджаметової на 1 вересня минулого 2011-2012 навчального року ситуація в освітній сфері була проблемною. Так, в місцях компактного проживання кримських татар, батьки 826 першокласників виявили бажання навчати своїх дітей в класах із кримськотатарською мовою навчання. Передбачалося відкриття перших національних класів на базі 59 шкіл, однак 286 дітям кримських татар в 23 школах з різних причин було відмовлено у відкритті перших класів з кримськотатарською мовою навчання. Батьки піддалися відкритому шантажу і тиску з боку завідувачів деякими відділами освіти та директорів шкіл, що було прямим порушенням конституційних прав громадян[78].
Кількість шкіл з кримськотатарською мовою навчання  останнім десятиліттям не збільшується, вона зупинилася на цифрі 15, хоча «Регіональна програма розвитку загальної середньої освіти в Автономній Республіці Крим на 1999-2010 роки» передбачала доведення цієї цифри до 20. Чисельність школярів, які не вивчають рідну мову, з року в рік збільшується через невирішеність організаційних питань та інших причин.
Викладач Кримського інженерно-педагогічного університету (КІПУ) М.Сеттарова констатує, що якщо в школах з кримськотатарською мовою навчання на вивчення рідної мови і літератури відведено достатньо годин, то в решті шкіл з року в рік йде скорочення часу на вивчення мови до 0,5 години на тиждень, або години взагалі відсутні. Через зменшення кількості відведених годин майже наполовину скоротилася чисельність вчителів кримськотатарської мови. Ще одна проблема - недостатня кількість навчальних програм, підручників, навчально-методичних посібників, відсутність диференційованих програм і підручників кримськотатарською мовою за типами шкіл. Існуючі підручники з мови та літератури призначені для шкіл з кримськотатарською мовою навчання і розраховані на певну кількість годин. Підручники з мови та літератури для шкіл з російською і українською мовами навчання відсутні, немає підручників для факультативів. Третя проблема - відсутність підготовки вчителів-предметників, термінологічних словників, на базі яких могли б створюватися перекладні й оригінальні підручники по всіх галузях.
У зв’язку з тим, що допомога держави у становленні освіти кримськотатарською мовою практично не відчувається, небажання місцевої влади узгоджувати свої рішення у сфері освіти з представниками громадськості сприймається дуже болісно. Так Асоціація «Мааріфчі» розцінила призначення Сімферопольською міськрадою на пост директора школи № 42 Ескендера Тархана як грубе втручання влади в процес розвитку освіти та попрання прав кримськотатарського народу на реалізацію на навчання рідною мовою. В якості вагомого аргументу «Мааріфчі» навела  факт відсутності у Е.Тархана профільної освіти, необхідного досвіду роботи в сфері школознавства, володіння кримськотатарською мовою, знань в питаннях школи з кримськотатарською мовою навчання »[79].
Не підтримуються місцевою владою зусилля громадськості відкривати дитячі дошкільні установи. Так символічною є історія дитячого садка № 1 «Севінч» з двома кримськотатаромовними групами і двома україномовними групами, що був відкритий 1 вересня в м. Білогірську. Раніше в його будинку знаходилась кримськотатарська школа № 4, яка була закрита в 2003 р. розпорядженням Білогірської міськради, незважаючи на протести батьків і громадськості. Після багаторазових звернень районна влада обіцяла відкрити кримськотатарський дитячий садок за умови залучення інвесторів самими кримськими татарами. За ініціативою Меджлісу і Асоціації «Мааріфчі»  та завдяки  підтримці Турецького агентства міжнародної співпраці та розвитку (TİKA) був реалізований проект реконструкції будівлі, а в 2009 році пройшла його офіційна презентація. Однак виконком дав дозвіл на відкриття дитячого садка тільки через три роки, напередодні 1 вересня 2012р., Змінивши при цьому його статус. За вказівкою голови райдержадміністрації О.Русецького було прийняте рішення, що суперечить нормативним документам та положенням навчальних закладів рідною мовою навчання, в результаті чого більше половини кримськотатарських малюків не потрапили в дитячий садок[80].

3.1.2. Кримськотатарська мова
 

Викладач КІПУ М.Сеттарова відзначає, що кримськотатарська мова функціонує переважно в якості «сімейного» мови, частково в сфері освіти, обмежено в ЗМІ - кілька газет і журналів, ефірний час на радіо і телебаченні. На її думку, причини такої ситуації сягають корінням у постдепортаціонний період, коли відсутність в місцях заслання освіти рідною мовою призвела до незнання мови найактивнішої частини суспільства - молоді. Кримськотатарське студентство, яке навчається вже у вишах України і Криму, також позбавлене ​​можливості навчатися рідною мовою. Сьогодні в рідкісних молодих сім’ях створено кримськотатарське мовне середовище[81].
Дискримінаційне становище кримськотатарської мови сприяло глибоким асиміляційним процесам. Про це красномовно свідчить такий приклад. У Чистеньській УВК-гімназії під Сімферополем вчаться 746 дітей, більше половини учнів, педагогічного колективу і співробітників школи складають кримські татари. Незважаючи на це, перший кримськотатарський клас був відкритий тільки у вересні 2011 року. Класний керівник цього класу Ельзара Німетуллаєва в своєму інтерв’ю розповіла про складнощі, з якими вона зіткнулася: «Було важко, діти не те що говорити, навіть не розуміли мову свого народу. Доводилося більше говорити російською і поетапно переходити на кримськотатарську. Поступово діти почали освоювати кримськотатарську мову »[82].
Тяжкий стан кримськотатарської мови, внесеної ЮНЕСКО до числа мов, що знаходяться під загрозою зникнення, обговорювався 17 червня 2012 на зустрічі керівництва Меджлісу з Президентом Міжнародного ПЕН-клубу Джоном Ралстоном Соулом. Було заявлено думку Меджлісу про те, що в значній мірі ця ситуація пов’язана зі станом освіти кримськотатарською мовою,  розвиток якого здійснюється виключно завдяки громадській ініціативі та ентузіазму самих кримських татар та їх громадських організацій , але стає неможливим через перешкоди, які чинить офіційна влада[83].
На IV Міжнародної конференції Урал-Алтай ПЕН-клубу , що проходила з 18 по 21 червня в Сімферополі був затверджений попередній текст резолюції про плачевну ситуацію з кримськотатарською мовою. Передбачалося, що резолюція буде прийнята остаточно у вигляді окремого документа на Всесвітньому конгресі ПЕН-центрів в Сеулі у вересні 2012 року. На конференції акцентувалася увага на необхідності дотримання державами норм міжнародного права у сфері мовних прав корінних народів і національних меншин. В умовах реформування системи освіти в Україні,коли  не враховується стан кримськотатарської мови і необхідність вжиття термінових заходів по її відродженню, існує реальна загроза мовної асиміляції кримських татар[84]
У цьому переліку оцінок стану кримськотатарської мови знаходиться і висловлювання академіка НАН України, завідувача відділу Інституту мовознавства ім. О.Потебні НАН України, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора філологічних наук, професора Григорія Півторака про те, що «в Україні вимагають захисту тільки три мови: караїмська, гагаузька і кримськотатарська»[85].

3.1.3. Теле-і радіо мовлення рідною мовою

На початку червня 2012 керівництво ДТРК «Крим» зажадало від співробітників кримськотатарської редакції щоденного включення в програму «Хаберлер» («Новини»), що виходить тривалістю всього 13 хвилин, сюжетів, які висвітлюють діяльність центральних органів влади, зокрема, президента України та Кабінету міністрів України. Виконання цієї вимоги призвело б до того, що в хронометражі випуску «Хаберлер» практично не залишилося б часу для висвітлення подій суспільно-політичного, соціального і культурного життя кримськотатарського народу та Криму.

Ця подія послужила приводом для всебічного обговорення в ЗМІ, а потім на зустрічі керівництва Меджлісу кримськотатарського народу з керівництвом ДТРК «Крим» вкрай незадовільного матеріально-технічного оснащення творчого об’єднання кримськотатарських програм ДТРК «Крим» і невиправдано малого обсягу мовлення ДТРК «Крим» кримськотатарською мовою - 26 хвилин на день (в неділю передачі кримськотатарською мовою відсутні)[86].

3.2 Історична пам’ять і топоніміка

У 2012 році продовжувалася трирічна дискусія і протистояння державних структур ініціативній групі авіаторів «Ватан къанатлары " (Крила Батьківщини) по присвоєнню імені двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана Міжнародному аеропорту «Сімферополь». Два роки тому, в жовтні 2010 року, депутати Верховної Ради Криму не підтримали пропозицію ініціативної групи. Однак ця ініціатива отримала величезний резонанс і широку підтримку української і міжнародної громадськості. Наступні неодноразові звернення ініціативної групи в різні відомства та державні органи України і АРК не здобули потрібного результату[87]. Відповіді деяких кримських чиновників грішили дилетантством, їх доводи нічого спільного не мали з вимогами українського законодавства. Наприклад, стверджувалося, що питання про присвоєння Сімферопольському аеропорту імені Амет-Хана Султана має вирішуватися на місцевому референдумі, в той час як законодавство України не передбачає проведення референдумів з питань присвоєння імен видатних людей таким об’єктам.
Голова «Ватан къанатлары " Н. Бейтулаев заявив на прес-конференції 1 лютого 2012 року, що це питання носить дискримінаційний характер. Він підкреслив, що ініціатива на підтримку перейменування аеропорту не є проявом кримськотатарського націоналізму, а виходить з того, що Амет-Хан Султан не тільки кримський татарин, а, насамперед, видатний льотчик і уродженець Криму, єдиний кримчанин, удостоєний звання Героя двічі, і суспільство має пишатися тим, що у нього є такий герой[88]. У вересні 2012 року у Верховній Раді України було зареєстровано проект постанови про присвоєння Міжнародному аеропорту «Сімферополь» імені двічі героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана. Проект був внесений народним депутатом Геннадієм Москалем на розгляд Комітету з питань культури і духовності та Комітету з питань транспорту і зв’язку[89].
У цьому ж ряду увічнення імені героїв ВОВ - кримських татар знаходяться факти, наведені на засіданні Постійної комісії Верховної Ради АРК з міжнаціональних відносин і справ депортованих громадян, який відбувся 29 березня 2012 року. На ньому обговорювалося питання про створення Алеї Героїв ВВВ - уродженців Криму. У Сімферополі, в парку ім. Гагаріна, в 2010 році за розпорядженням міської ради була створена Алея Слави, де на десяти стелах вказані імена 60-ти героїв Радянського Союзу, однак тільки десять із них є уродженцями Криму. У свою чергу, з цих 10 кримських імен тільки двоє імен належать кримським татарам - двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хана Султана і Абдураїма Решідова, причому ім’я останнього спотворено на Абраім. «На прес-конференції у 2010 році, в ході якої я згадав імена восьми героїв Великої Вітчизняної війни з числа кримських татар,  багатьом присутнім цей факт здався сумнівним і дивовижним», - зазначив голова Постійної комісії Р.Ільясов[90].
На тлі байдужості і протидії встановленню пам’ятників, що увічнюють видатних кримськотатарських діячів, кримська влада  вважає за можливе  освячувати своєю присутністю відкриття пам’ятного знаку російському фельдмаршалу Петру Лассі, під чиїм командуванням були здійснені в першій половині XVIII століття найбільш жорстокі походи Російської імперії на Крим. У цій церемонії на початку грудня 2012 року в Нижньогірському районі взяли участь постійний представник президента України в Криму В.Плакіда, міністр культури Криму А.Плакіда, міністр регіонального розвитку і торгівлі Криму С.Верба, голова Рескому з охорони пам’яток Л.Опанасюк. Висловлюючи обурення діями державних чиновників, керівник депутатської фракції «Курултай-Рух» у ВР АРК Р.Чубаров заявив: «Таким чином, поки одні шукають шляхи до діалогу і осмислення минулого в цілях взаємної співпраці заради майбутнього Криму і всіх його жителів, інші - в ранзі державних чиновників поспішно споруджують нові бар’єри і перешкоди до згоди »[91].
Одним з дискримінаційних факторів в культурній сфері кримськотатарського народу є триваюче ігнорування державними органами проблеми відновлення історичної топоніміки Криму. Кримський історик О.Гайворонський так позначив її важливість: «Питання про відродження історичної топоніміки Криму - це питання не про кон’юнктурний політичний торг, а про« реставрацію »найціннішої нематеріальної пам’ятки культурної спадщини».
У ситуації мовчання влади кримськотатарська громадськість висуває і реалізує власні ініціативи. Так, 13 червня 2012 Міжнародна громадська організація «Бізім Кирим» звернулася до керівництва автономії з ініціативою відновлення історичної топонімії як охоронюваного об’єкту нематеріальної культурної спадщини України. У своєму зверненні члени громадської організації просять Верховну Раду та Раду Міністрів АРК прийняти відповідні рішення по установці при в’їзді в населені пункти АР Крим інформаційно-вказівних знаків з їх історичними географічними назвами поряд зі збереженням існуючих, привласнених органами влади СРСР, назв у якості офіційних[92]. Така практика вже мала місце, але при цьому не обійшлося без вандалізму. Так жителі смт Гвардійське 30 червня 2012 в черговий раз встановили знесений дорожній покажчик з історичною назвою селища Сарабуз. Як випливає з інформації місцевого меджлісу (органу національного самоврядування кримських татар), перший раз цей покажчик простояв два дні, але потім невідомі знесли його. Він був знову встановлений, другий раз він простояв рік і два місяці. З метою збереження унікальної історичної назви селищною радою було прийнято рішення про присвоєння назви «Сарабуз» масиву, що  раніше мав назвуназивалася Вокзальний[93].

3.3. Речі ненависті
На засіданні ВР України під час обговорення законопроекту № 5515 «Про відновлення прав осіб, депортованіх за національною ознакою», що проходило 16 травня 2012 року, тобто, напередодні чергової річниці пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, керівник парламентської фракції КПУ П. Симоненко виступив з відкритою заявою, виправдовуючи скоєні сталінським режимом СРСР злочини проти кримськотатарського народу - депортації 18 травня 1944 року зі своєї Батьківщини і насильницьке його утримання в місцях вигнання в наступні десятиліття.

Цитати з промови П. Симоненко:
«... Причини депортації складалися, перш за все, в тому, що події, які відбуваються в період 1941-1944 роки на окупованій території в Криму, дали підстави радянському уряду ухвалити саме таке рішення. Коли більшість представників кримсько-татарського народу, які чесно воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, загинули, в честь яких ми сьогодні говоримо слова вдячності і подяки, отримали звання Героя Радянського Союзу, в той же самий час для оборони Криму було сформовано 2 дивізії, а це понад 20 тисяч, чоловіків зі складу кримсько-татарського народу для оборони Криму, повністю були озброєні і було поставлено завдання сприяти обороні Криму ».
«... Вони в один день перейшли на бік Гітлера і присягнули Гітлеру для того, щоб воювати на боці Гітлера, саме 20 тисяч. Саме ці представники сприяли тому, щоб були здані і зраджені всі підмурки для організації партизанського руху в Криму, саме вони охороняли концентраційні табори в Криму, де загинули сотні тисяч радянських солдатів і невинних громадян, в тому числі, я маю на увазі, перш за все мирне населення . Саме вони розпорювали животи вагітним жінкам, про що були показання свідків дані на всіх судах, де засуджувалися вони за ці злодіяння і злочини. Саме радянський уряд в 1944 році приймає рішення розділити винних і невинних, саме для порятунку кримсько-татарського народу була застосована саме засіб вивезення кримсько-татарського народу з території Криму. Чому? Тому що ці злодіяння обов’язково б привели до стану громадянської війни. І я не сумніваюся в тому, що це були б набагато серйозніші наслідки. Там, де вони були депортовані, вони отримали освіту, вони стали академіками, вони стали керівниками найбільших підприємств, і саме для порятунку кримсько-татарського народу було здійснено цю операцію »[94].
Промова викликала шок і хвилю обурення серед кримських татар, пішли різкі оцінки і коментарі. На Всекримському траурному мітингу пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, який проходив 18 травня 2012 року в Сімферополі, було прийнято заяву «Про загрозу відродження сталінізму в Україні та захист основ демократії в Україні та світі».

У ній учасники мітингу звернули увагу, що «виправдання з трибуни парламенту України народними депутатами України злочинної депортації кримськотатарського народу і національних меншин, здійснених радянським режимом, завдає прямої образи  всьому кримськотатарському народу, окремим громадянам та їхнім нащадкам». Мітинг зажадав від керівництва держави та правоохоронних органів «висловити офіційну позицію у зв’язку із зазначеними заявами у парламенті України - як у формі політичних заяв, так і у формі прийняття процесуальних рішень і дій - відповідно до чинного законодавства України». У резолюції був також заклик до урядів демократичних держав, ПАРЄ, ОБСЄ і парламенту ЄС заборонити П.Симоненко в’їзд в країни Європи[95].
У такій же тональності пролунали заяви Меджлісу кримськотатарського народу, кримськотатарських політичних та громадських організацій.
Екс-глава СБУ, голова політради партії «Наша Україна» В.Наливайченко зажадав «від Генерального прокурора притягнути до кримінальної відповідальності керівника компартії Петра Симоненка за його ганебні спроби з парламентської трибуни виправдати злочин депортації, яка призвела до загибелі понад 46% виселених кримських татар»[96].
На захист кримськотатарського народу виступили колишні політичні в’язні комуністичного режиму СРСР: «Депутат Симоненко готовий оббрехати цілий народ і ще раз засудити його без доказів, безсоромно повторюючи аргументи енкаведистів-карателів. Депутат-комуніст проти справедливості по відношенню до жертв несправедливості. Він безсоромно звинувачує, і то не в буфеті, де збираються його однодумці, а з трибуни парламенту. І мовчать відповідальні особи - Президент і Голова Уряду. І всі шоковані зухвалою брехнею політичного негідника »[97].
Проте ані президент України, ані голова Верховної Ради, ані інші представники державних органів України та АРК ніяк не висловили свого ставлення до «мови ненависті» головного українського комуніста з високої парламентської трибуни. Треба відзначити, що подібні ксенофобські затвердження П.Симоненко виголошував ще в 2010 році в одному зі своїх публічних виступів.
22 серпня на центральній площі Сімферополя лідер КПУ П.Симоненко провів мітинг-зустріч з виборцями - мешканцями Криму, на який зібралося близько трьохсот чоловік. До початку мітингу на площі почали збиратися і кримські татари, обурені цинічними і образливими ствердженнями, озвученими П.Симоненко з трибуни ВР України 16 травня 2012 року. У кримських татар були національні прапори і транспаранти з написами: «Ні відродженню фашизму в Україні!», «Петра Симоненка під суд!», «Симоненко, геть із Криму!». На протязі всієї години виступу П. Симоненко вони скандували: «Фашист», «Ганьба», в бік оратора полетіли курячі і перепелині яйця. По завершенні заходу П. Симоненко під охороною співробітників спецпідрозділу МВС був терміново вивезений з площі.
Перший заступник голови Меджлісу Р.Чубаров прокоментував ситуацію: «У будь-якій нормальній країні політик, який сказав слова виправдання акту геноциду, проти кого б то не було, з тієї хвилини, як зійшов би з трибуни, перестав би існувати як публічний політик. Трагедія України, трагедія Криму полягає в тому, що моральні виродки, які виправдовують масові злодіяння проти кого б то не було - українців, кримських татар, євреїв - можуть, використовуючи статус народного депутата України, роз’їжджати по країні під охороною МВС і виступати перед людьми,  які не усвідомлюють масштаби і винуватців тих нещасть, що довелося пережити попереднім поколінням ... »[98]
Приклад нетолерантного ставлення вищих чиновників до кримських татар, що межує з елементарним невіглаством, неповагою і навіть образою, показав голова Ради міністрів АРК А.Могильов. Так в ході прес-конференції після засідання кримського уряду 29 травня 2012 в Сімферополі, відповідаючи на запитання журналіста, він заявив, що вважає кримських татар діаспорою, яка проживає на території півострова. А.Могильов підкреслив, що в Криму проживає «досить велика діаспора кримських татар», які вправі подавати заяви, скарги та інші документи кримськотатарською мовою. Коли журналістка QHA спробувала поправити прем’єр-міністра, А.Могильов став наполягати на своєму розумінні терміна: «З моєї точки зору, діаспора - це національність, яка проживає на будь-якій території, яка визначена за якоюсь там мовною, національною ознакою тощо. Я глибоко переконаний, що будь-який народ, який не є превалюючим населенням на якійсь території, інші можуть називати діаспорою. Я вважаю саме так, це моє право вважати так »[99].

 Висловлювання глави Радміну викликало нову хвилю протесту серед кримськотатарської громадськості. Відомі українські та кримські експерти запропонували кілька версій такого «застереження»: незнання визначення терміна «діаспора»; сприйняття кримських татар як «продовження» Туреччини і турецької діаспори, що розуміється чиновником як якась загроза (Ігор Семиволос); «комунікативний провал» Могильова, який свідчив про його політичну некомпетентність (Олександр Богомолов); відсутність у чиновників розуміння, що Україна - це держава поліетнічна, багатоконфесійна, не визначеність понять «титульна нація», «корінний народ» (Гульнара Бекірова)[100]

Ситуація з твердженням А.Могильова про те, що кримські татари, які проживають на півострові, є діаспорою, отримала розвиток 6 червня, на прес-конференції в Сімферополі з нагоди підписання Радміном і урядом республіки Комі (РФ) угоди про співпрацю. Журналістка телеканалу АТР запитала у глави республіки Комі В’ячеслава Гайзера про те, чи називає він етнічних комічан, що проживають на території республіки, діаспорою, враховуючи, що вони знаходяться в меншості. В. Гайзер відповів у присутності А.Могильова наступне: «Ні, звичайно, що значить діаспора? Це корінний народ, республіка Комі - це один з центрів фіно-угорського світу і відповідно до нашої конституції мова комі - це державна мова »[101].
29 червня 2012, під час ток-шоу «Гравітація» лідер Координаційної ради російських організацій Севастополя і Тавриди Володимир Тюнін, розуміючи, що аудиторією телеканалу ATR є здебільшого кримські татари, виголосив висловлювання, спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Він не погодився з порушенням прав кримськотатарського народу внаслідок депортації 1944 року, сказавши, що «причина видворення кримських татар звідси, на мій погляд, була в масовому зрадництві і колабораціонізмі, в знищенні російських людей в концтаборах».
27 липня В.Тюнін провів акцію на площі ім. Леніна в Сімферополі за участю російських і «козачих» організацій Криму, в якій брали участь близько 30 осіб. На ній В.Тюнін висловив своє негативне ставлення до законопроекту про депортованих, сказавши, що ніяких фінансових субсидій репресованим не повинно бути надано, заперечував факт депортації, заявивши, що було «переселення» до «квітучого теплого Узбекістану».
Кримськотатарські громадські діячі і юристи Т.Гафаров і Р.Османов звернулися до Прокуратури АРК з заявою про скоєння злочину, передбаченого ч. 1 ст. 161 КК України - «порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань»[102].
Раніше на В.Тюніна було заведено кримінальну справу за статтею 161, частиною 1 «Розпалювання міжнаціональної ворожнечі», приводом для порушення якого став організований ним пікет 29 липня 2010 на місці будівництва Соборної мечеті в Сімферополі під гаслом «Ні будівництву мечеті на крові наших дітей ». У липні 2012 р. Центральний районний суд Сімферополя засудив В.Тюніна, обвинуваченого в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі за ст.161 ч.2 КК України. до 2 років і шести місяців позбавлення волі з іспитовим строком 1 рік, а також з позбавленням права обіймати посади керівника громадських організацій та об’єднань строком на 3 роки[103]. Однак у вересні Апеляційний суд Криму скасував вирок Центрального райсуду, скерувавши справу на повторний судовий розгляд, погодившись з адвокатом в тому, що мали місце однобічність і неповнота судового слідства, і фактично виправдав проросійського активіста[104].
Досить дивною, сумнівною з формального боку і образливою для кримських татар можна назвати позицію Сімферопольського районного відділу міліції, що прийняв рішення провести перевірку за заявою про злочин, вчинений в роки Великої Вітчизняної війни. Автором заяви став активіст проросійських організацій, голова кримської організації маргінальної партії «Спас» (Соціал-патріотична асамблея слов’ян) Г.Сівак, який просив провести перевірку та притягнути до кримінальної відповідальності кримськотатарських колабораціоністів, винних у скоєнні військових злочинів у роки Великої Вітчизняної війни. Г.Сівак вказав у своїй заяві про 15 тисяч російських громадян СРСР, нібито знищених у концентраційному таборі «Червоний» в с. Мирне Сімферопольського району колабораціоністами із 147 і 152 татарських добровольчих батальйонів СД. Як повідомили в головному управлінні МВС України в АРК, матеріали перевірки будуть направлені в органи прокуратури для прийняття рішення[105]. Звідти воно було перенаправлено в СБУ, яка в серпні 2012 року відмовила у порушенні кримінальної справи. У свою чергу Г.Сівак подав скаргу до Київського районного суду Сімферополя на цю постанову СБУ, супроводивши свою дію новою провокативною і ксенофобською заявою, зробленою на прес-конференції, про що поспішило повідати інформаційна агенція, яка не відрізняється  толерантним ставленням до кримських татар[106].

 Демонстративно упереджене ставлення до кримських татар продемонстрував і голова українського уряду. 18 жовтня 2012, перебуваючи в Криму і відповідаючи на запитання із залу про стан фінансування Державної програми повернення та облаштування депортованих громадян, прем’єр-міністр України М.Азаров закликав кримських татар припинити називати себе депортованими. «Давайте ви себе перестанете називати депортованими, - сказав прем’єр. - Ви влилися в наше населення, стали повноцінною його частиною ». У залі після цих слів пролунали оплески. Ємну і точну характеристику цьому факту дав народний депутат М.Джемільов: «Звичайно, ми - кримські татари, наша національність не« депортовані ». Але в бюджеті, який підписує Азаров, є чітка графа - «витрати, пов’язані з облаштуванням депортованих осіб». Прем’єр повинен уважно читати документи, які сам підписує. Але справа ж в іншому - Азаров  збирав в російському театрі публіку особливого настрою. Йому дуже хотілося сподобатися перед виборами. Тут більшість виборців шовіністично налаштована, і його висловлювання було зустрінуте оплесками ... »[107]
27 листопада 2012 в інформаційному прес-центрі Сімферополя відбулася прес-конференція на тему: «Ніхто не забутий! Ніщо не забуто! Колабораціонізм 1941-1944 рр.., піддати забуттю не вийде! », яку провели лідер Координаційної Ради Російських Організацій Тавриди і Севастополя В.Тюнін і голова Російського товариства Криму А.Лось. Вони висловили жаль, що «колабораціоністи з числа кримських татар благополучно уникли заслуженої відплати, сховавшись за спиною свого народу. Сталінський режим повинен був послідовно і нещадно карати тих з них, хто був винний і причетний до винищення радянських людей. Однак замість проведення розгорнутих слідчих заходів по з’ясуванню повної картини причетності кримських татар до каральних акцій по знищенню місцевого населення і військовополонених, виявленню всіх винних ... кримських татар відправили на поселення у місця компактного проживання мусульман з наступним наданням допомоги в облаштуванні з автоматичним списанням конкретних звинувачень у злочинах »[108].
В ході сесії кримського парламенту 28 листопада 2012, коли обговорювалося питання про оголошення території колишнього концтабору в радгоспі «Червоний» історичною пам’яткою місцевого значення, депутат ВР АРК від Партії регіонів, гречанка за національністю, О.Ковітіді натякнула, що кримських татар було за що депортувати. Після демонстрації фільму про концтабір в радгоспі «Червоний», в своїй промові вона сказала: «При всій повазі до Чубарова, мені здається, що після такого виступати просто не можна. Мій дід був замучений у радгоспі Червоний. І щодо зрадників. Не було греків зрадників. Депортовані були всі ті, хто не заслуговував тій депортації - це греки, це болгари, це вірмени, німці. Деякі знають, за що їх було  депортовано. Ми, греки, не знаємо це досі. Є речі, про які краще мовчати ». Як відомо, сталінський режим депортував з Криму кримських татар, німців, греків, вірмен та болгар. У своїй недвозначній фразі О.Ковітіді вказала на кримських татар, яких, на її думку, було заслужено депортовано[109].
29 листопада 2012 в ході ток-шоу «Відкрита політика» на ДТРК «Крим», темою якого була діяльність ісламської партії «Хизб-ут Тахрір», екс-депутат Верховної Ради Криму, громадський діяч проросійської орієнтації О.Родівілов у своєму виступі назвав передачу «банкетом нелегалів». Він зазначив, що Меджліс кримськотатарського народу і «Хізб-ут Тахрір», між представниками яких розгорнулася основна дискусія, є «не легалізованими». О.Родівілов охарактеризував Меджліс як «організоване злочинне угруповання» і в досить різкому тоні, звертаючись до самопоселенців в с. Мирному (колишнє Сарайли К’ият), попередив, що якщо «... Авдет, Себат, і інші не звільнять» територію колишнього концтабору в селі, то їх звідти «винесуть на вилах». О.Родівілов є ініціатором створення меморіального комплексу в с. Мирному, де в роки Другої світової війни на території радгоспу «Червоний» розташовувався нацистський концтабір. У відповідь на таке висловлювання гість програми депутат ВР Криму Р.Чубаров і представник громадської організації «Правозахисний рух Криму» Е.Кадиров заявили про свій намір звернутися з цього приводу до прокуратури[110].
Наприкінці листопада 2012 року в сімферопольській гімназії № 11, викладач російської мови та літератури з більш ніж 20-річним стажем роботи в школі Є.Меньшова образила учнів 6 класу, більшість з яких складають кримськотатарські діти. Учні 6 класу очікували початку уроку за закритими дверима кабінету. Образи вчителя, що пролунали на адресу спочатку одного учня, потім всіх і перейшли навіть на кримських татар в цілому, були записані на диктофон однією з учениць. «Цю рожу я запам’ятала давно. Мені хочеться по вуху йому дати, щоб кров бризнула з іншого вуха. Я вас зі сходів спущу, а сама піду зі школи, щоб ви розбилися вщент, тому що ви все одно не потрібні в цьому суспільстві. Вони що, тут у вас владу взяли над вами, і все татари сидять, бешкетують. Вони що в татарську школу захотіли чи що? Так йдіть звідси! »Після батьківських зборів і втручання Міністерства освіти і науки АРК викладач написала заяву про звільнення[111].
Схожий інцидент стався в Сімферопольському будинку для престарілих, директором якого є колишній радянський дисидент А.Сеітмуратова. Відвідавши будинок престарілих з перевіркою, співробітник СЕС Янакіна почала оформляти акт про порушення правил зберігання продуктів харчування, що надійшли по лінії гуманітарної допомоги. А.Сеітмуратова, не погодившись з формулюванням акту, відмовилася його підписувати, Дискусія між нею і співробітником СЕС завершилася заявою Янакіної: «Кримські татари - зрадники, продали Крим». Інцидент став предметом обговорення на засіданні Постійної комісії Верховної Ради АРК з міжнаціональних відносин і справ депортованих громадян[112].
 

3.4. Релігійна дискримінація
Як відомо, одним із значних подій в релігійному житті 2011 року стали в березні 2011 року земельної ділянки в Сімферополі в постійне користування Духовному управлінню мусульман Криму (далі - ДУМК) для будівництва Соборної мечеті[113]. Через кілька місяців ДУМК отримав держакт на цю земельну ділянку і приступив до проведення конкурсу на ескізний проект, грунтуючись на якому буде побудована Соборна мечеть. Закінчилося безглузде протидія Сімферопольської міської ради прагненню кримських мусульман одержати законним шляхом земельну ділянку для будівництва свого головного храму на півострові. Однак, незважаючи на цю радісну звістку, релігійна сфера в поточному 2012 залишалася для кримських татар однією з найбільш дискримінаційних.
У 2012 році тривав конфлікт навколо земельної ділянки в масиві Буки Добровського сільської ради, який раніше був виділений під будівництво мечеті, а потім відібраний місцевою владою. Сільська рада передав дану земельну ділянку на баланс місцевого ЖЕКу, який, у свою чергу, проводив там різні ярмарки.
Незабаром послідував арешт за отримання хабара 10000 грн. начальника ЖЕКу С.Корніенко, який за сумісництвом є головою місцевої організації Партії регіонів. Жителі Добровської долини зібрали понад 338 підписів під зверненням, що закликає керівництво автономії сприяти вирішенню конфліктної ситуації[114].
Керівництво Добровського сільської ради активно залучало місцеве «козацтво» в «боротьбі» проти законних прав місцевих мусульман на проведення сходів громадян. Одержавши повідомлення від мусульман про намір провести схід громадян, воно інформувало представників козацтва і ті негайно подавали заявку на проведення своїх заходів у тому ж місці і в той же час. Подібна схема була випробувана Добровською селищною радою раніше, в день святкового намазу на Курбан-Байрам 6 листопада 2011[115].
Сімферопольський районний суд (суддя Томащак А.С.) 6 грудня 2011 своїм рішенням визнав винними в проведенні несанкціонованих масових заходів громадян двох мусульман - Д.Ібрагімова і І.Абдулаєва, покарання - штраф у розмірі 200 грн. Фактично обидва були засуджені за організацію намазу - мусульманського богослужіння - на місці майбутнього будівництва мечеті в масиві Буки: Д.Ібрагімов - під час святкування Курбан-байрам, і І.Абдулаев - трохи пізніше. Про це рішення Д.Ібрагімов і І.Абдулаєв дізналися тільки в кінці січня 2012 року з спрямованих на їх адресу постанов суду, тобто вони не були заздалегідь сповіщені жодним чином про майбутній судовому засіданні. При ознайомленні зі справами Д.Ібрагімова і І.Абдулаєва відомості про відсутність повісток і будь-яких інших викликів до суду підтвердилися. У зв’язку з порушенням районним судом процесуальних прав мусульмани звернулися до апеляційного суду АРК з клопотаннями про відновлення, з поважної причини, пропущених строків на апеляційне оскарження. У середині лютого 2012 апеляційний суд АРК, враховуючи ігнорування районним судом процесуальних норм, скасував ці рішення[116].
Схожа ситуація спостерігається і в селі Геройське Сакського району, місцева влада якого протягом 8 років тягла з оформленням земельної ділянки для будівництва мечеті. Коли вже релігійна громада підготувала всі необхідні документи, необхідні для отримання держакту, то новообраний сільський голова порахував, що ця земля більш доречна для інших цілей, запропонувавши узгодити землю в іншому місці.
У дитячому садку № 8 «Берізка» м. Старий Крим 19 січня під час тихої години в приміщення, де спали діти, православним священнослужителем у присутності завідуючої Наталією Зайцевої і вихователя Галини Плаксиної був проведений обряд освячення з окропленням приміщення і дітей. У цій групі 17 з 28 дітей були кримськими татарами, батьки яких сповідують іслам. Вихователь Емілія Мамут намагалася перешкоджати проведенню цього обряду, однак її дії були припинені. На наступний день завідуюча в грубій формі зажадала вихователя написати заяву про звільнення за власним бажанням. Е.Мамут заявила, що вважає дії керівництва дитячого садка протиправними, такими, що порушують конституційні права на свободу віросповідання громадян та їх дітей. Вона відправила заяви на адресу міського голови, прокуратури Кіровського району, державної інспекції з праці АР Крим, Кіровського МРО ГУ СБУ в АР Крим, Кіровського РВ ГУ МВС України в АР Крим, ДУМК[117]. За даним фактом прокуратура винесла постанову про порушення дисциплінарного провадження стосовно завідуючої дошкільним закладом. У прокуратурі зазначили, що діями завідувача дитсадком і священнослужителя було порушено чинне законодавство України про регулювання релігійних відносин.[118]
19 квітня 2012 той самий обряд був здійснений в середній загальноосвітній школі № 43 м. Сімферополя. Церковний служитель відвідав школу в переддень православного свята «Великдень» і окропив дітей молодших класів, в яких навчаються як християни, так і мусульмани[119].
У своєму зверненні на адресу міністра освіти і науки, молоді та спорту АР Крим В.А. Дзоз, глави Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ Лазарю Муфтій ДУМК Е.Аблаев висловив протест проти такої неправомірною практики, оскільки мусульманське віросповідання дітей та їх сімей, не передбачає вчинення над ними будь-яких християнських ритуальних обрядів, піснеспівів, читань псалмів, молитов і т. д. Подібні необдумані дії над мусульманами викликають напруженість і конфлікти, що може призвести до міжрелігійного протистояння. Крім того, такі дії незаконні і суперечать вимогам ст. 35 Конституції України, ст. 6, 28 Закону України «Про дошкільну освіту», ст. 6, 8, 9 Закону України «Про освіту». Е.Аблаєв просив прийняти негайні заходи до припинення вищевказаних інцидентів і провести роз’яснювальну роботу з директорами дошкільних і шкільних установ, а також священиками Сімферопольської і Кримської Єпархії УПЦ, про неприпустимість порушення гарантованих Конституцією прав учнів мусульманського віросповідання[120].
У Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту Криму дослухалися до цієї заяви. У відповіді міністра В.Дзоз повідомлялося, що директор загальноосвітньої школи I-III ступенів № 43 м. Сімферополя Н.В. Андрійчук отримала догану за дозвіл провести в школі обряду окроплення. Міністр зазначила, що «з метою недопущення в подальшому втручання в навчально-виховний процес навчальних закладів автономії релігійних організацій виданий і направлений в міські, районні органи управління освіти наказ від 20.04.2012 р. № 431« Про дотримання законодавства України при проведенні заходів в навчальних закладах АРК »[121].
На прес-конференції в Сімферополі 7 березня 2012 архієпископ Сімферопольський і Кримський Української православної церкви Київського патріархату Климент заявив про навмисне розпалюванні владою конфлікту між кримськими татарами і українцями. Так у лютому депутати міськради своїм рішенням відмовили у виділенні затвердженої в 2008 році земельної ділянки під будівництво Кафедрального Собору «Храму Христа Спасителя» біля української школи-гімназії по вул. Київській, пояснивши це тим, що в 2011 році був змінений генеральний план міста. Потім архієпископу в міськраді було сказано, що через «самозахоплення» кримськими татарами, які займають близько 200 га, виникла гостра потреба у землі для будівництва багатоквартирних будинків. І саме ця ділянка в 1,5 га вирішує всі питання будівництва цих житлових будинків, оскільки  в них можна розмістити три тисячі людей. Архієпископу порадили для прискорення вирішення питання домовитися з кримськими татарами, щоб вони звільнили свої «самозахоплення», на яких будуть побудовані житлові будинки, а УПЦ КП буде передано обіцяну земельну ділянку. Глава УПЦ КП у Криму підкреслив, що це вже друга спроба влади розв’язати конфлікт між українцями і кримськими татарами, замість того, щоб конструктивно вирішити питання виділення землі для будівництва храму[122].
У вересні 2012 року група з батьків 18 учнів Красногвардійського духовного навчального закладу - медресе хафізів (читців Корану) заявила, що їхніх дітей позбавляють права отримати світську середню освіту, яка гарантується Конституцією України: місцева вечірня школа відмовляється приймати їх на навчання. Один з батьків Юнус Решитов повідомив, що їх «постійно залякують позбавленням батьківських прав», ведучи до того, щоб закрити медресе. Викладач медресе Рустем Меметов розцінив такі дії як дискримінацію за релігійною ознакою. У вечірній школі відмовилися коментувати ситуацію для прес-служби ДУМК, поки у неї не буде дозволу на інтерв’ю від начальника районного управління освіти, з яким не вдалося зв’язатися. Батьки учнів направили колективне заяву на ім’я президента України, міністра освіти Криму і України з вимогою втрутитися в конфлікт[123]. Цій події передували впродовж декількох місяців масовані перевірки медресе всілякими інстанціями - СЕС, комплексними комісіями з представників Червоногвардійської районної влади, в тому числі відділу освіти, а також безпрецедентний тиск на батьків учнів. У зв’язку з цим ДУМК звернулося до керівництва держави, в якій розкрило технологію тиску на духовний навчальний заклад, використовувану з метою його закриття. ДУМК звернуло увагу на проведену місцевими державними органами політику подвійних стандартів: протидії відродженню традиційного для кримських татар ісламського віровчення, духовного освіти і в той же час потурання радикальним ісламським організаціям[124]. Начальник управління освіти Красногвардійської райдержадміністрації Володимир Чертков не знайшов нічого кращого як назвати наведені ДУМК факти по медресе хафізів «вигадками»[125].
Заступник муфтія Криму А.Ісмаілов в інтерв’ю Радіо Свобода сказав, що представники СБУ та місцевої влади погрожували батькам позбавити їх батьківських прав, якщо вони не заберуть своїх дітей із медресе. «Батьки за власним бажанням віддають дітей для того, щоб вони вивчили Коран, дізналися основи світової релігії - ісламу. Тому тут створюються перешкоди і в реалізації індивідуальних прав людей на вивчення своєї самобутності, своєї релігії ». Участь правоохоронців у цій кампанії, наводить на думку, що це більше, ніж місцева ініціатива, яка, можливо, має на меті закриття всіх 5 ісламських навчальних закладів у Криму, що знаходяться в підпорядкуванні ДУМК[126].
У Криму був помічений також факт використання релігійного чинника в передвиборній кампанії кандидата в народні депутати від Партії Регіонів Б.Дейча. Так у спецвипуску «Судак» республіканської газети «Кримська газета» від 09.10.2012 року на третій смузі опублікована стаття «Борис Дейч - миротворець, жодного разу не образив ні національні, ні релігійні почуття кримчан», автором якої був зазначений заступник Муфтія мусульман Криму А . Ісмаїлов. У зв’язку з цим А.Ісмаілов зробив заяву, в якій сказав, що він не надавав цей матеріал редакції газети і виступив категорично проти використання його імені і духовного сану в передвиборній гонці-будь-якого кандидата в народні депутати або політичної партії з метою залучення голосів мусульман . Він також зробив акцент на тому, що ДУМК, як релігійна організація, відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації, не бере участь у передвиборних кампаніях тих чи інших політичних партій, а також кандидатів-мажоритарників[127].
1 грудня 2012, близько 5 години ранку, в Сімферополі невідомими особами було скоєно напад на вагончик охоронця території майбутнього будівництва Соборної мечеті з використанням пляшок з горючою речовиною. Від однієї з пляшок, що розбилася, почалося загоряння вагончика, яке було загашено охоронцем. Духовне управління мусульман Криму розцінило цей напад як черговий прояв ксенофобії стосовно мусульман Криму, провокацію певних сил, які не бажають стабільності і мирного співіснування на території на півострові[128].

3.5. Вандалізм

3.5.1. Конфлікти навколо планів будівництва на старих мусульманських кладовищах
З 2008 року мусульмани Сімферопольського району вимагали від Добровського сільради не допустити будівництво православного храму на території старого мусульманського кладовища в селі Лозове. Неодноразові звернення до колишнього і нинішнього головам Добровського сільської ради не дали позитивних результатів. 21 грудня 2011 рішенням сесії Добровського сільської ради під головуванням І.Буданова, незважаючи на протести мусульман Добровський долини, було продовжено виданий раніше рішення 18-ї сесії 5-го скликання від 18 червня 2008 року «Про дозвіл Єпархіальному управлінню Сімферопольської і Кримської єпархії на виробництво проектно-вишукувальних робіт для будівництва храму в с. Лозове »(колишнє с. Ескі Орда).
Прес-служба ДУМК заявила, що «нетерпима позиція Буданова І.В. служить прикладом для деяких місцевих ісламофобів з числа козацтва, які, опера, стали вимагати прибрати татарське кладовище з с. Краснолісся »[129]. Муфтій Криму Е.Аблаєв звернувся з офіційним листом до Мітрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря з проханням не допустити будівництва на даній території[130]. Мітрополит Сімферопольський і Кримський Лазар у листі від 8 лютого 2012 року на ім’я Муфтія Е.Аблаєва і голови Добровської сільської ради І.Буданова заявив, що Сімферопольська і Кримська єпархія відмовляється будувати церкву на виділеній місцевою владою земельній ділянці, де раніше знаходилося мусульманське кладовище[131].
У 2012 році тривала конфліктна ситуація навколо колишнього мусульманського цвинтаря в селі Семенівка (колишнє с. Кітен) Ленінського району. Місцева влада видала держакт на що знаходиться поруч з Азовським узбережжям земельну ділянку, розташовану на території колишнього мусульманського цвинтаря для будівництва дайвінг-центру. При виконанні будівельних робіт виявилися кісткові останки поховань. На одного з активістів, які намагалися захистити старе кладовище від сучасних вандалів, Зевіда Газієва було заведено кримінальну справу, за якою суд задовольнив позовні вимоги Мисовська сільської ради. Цим рішенням суд зобов’язав З.Газієва знести раніше встановлений на території кладовища пам’ятний знак. Це рішення залишено без змін і судом апеляційної інстанції. Через те, що З.Газієв самостійно не зносить пам’ятний камінь, він був оштрафований ВДВС та госземконтроля на загальну суму 1190 грн., Йому було наказано знести камінь протягом 10 днів[132].
У поточному році кілька разів виникала напруженість навколо давніх і безперервних намірів підприємства «Кримавтотранс» побудувати громадський туалет або інші споруди на території старого мусульманського кладовища в Алушті. 13 квітня в Алушті пройшов мітинг, спрямований проти акту вандалізму на колишньому мусульманському кладовищі, де сьогодні розташовані автостанція, торгові ряди, кафе і бари. Раніше на місці передбачуваного будівництва міською владою було проведено дослідження, в ході якого виявилися людські кісткові останки.
17 квітня по даному питанню в міській раді відбулася нарада за участю представників ДУМК, виконкому Алушти та місцевих активістів, проігнороване підприємством «Кримавтотранс». Міськрада прийняла рішення призупинити будівництво і вивчити ситуацію з точки зору законодавства[133]. Всупереч суспільній думці і позиції міськвиконкому «Кримавтотранс» огородив територію майбутнього туалету. Муфтіят Криму звернувся до міської влади Алушти з проханням передати в користування ДУМК земельну ділянку на місці старого мусульманського кладовища під розміщення пам’ятного знаку «Дюрбе» (мусульманського меморіалу)[134]. Міський голова Алушти С.Колот у відповідному листі запропонував ДУМК узгодити питання з «Кримавтотранс» про передачу частини території старого мусульманського кладовища на баланс Муфтіяту[135].
У червні 2012 року в селі Верхньосадове (колишнє с. Дуванкой) Нахімовського району Севастополя виявився факт масового вандалізму в минулому по відношенню до старих кримськотатарським кладовищ. Так при проведенні ремонтних робіт (при зміні вікон і дверей) в житловому будинку 1952 споруди була знайдена чергова велика група надмогильних каменів - башташей (10 цілих і 5 осколків), найраніший з яких датується 1800 роком. Такі знахідки в селі стали типовими при проведенні ремонтних робіт місцевими жителями своїх домоволодінь. Село Дуванкой до депортації населяли в переважній більшості кримські татари (750 сімей). У селі за мечеттю знаходилося велике мусульманське кладовище «Азізлер», надмогильні камені з якого активно використовувалися новими мешканцями села після виселення кримських татар[136].

3.5.2. Вандалізм на діючих мусульманських кладовищах

20 березня 2012 стало відомо про скоєння чергового акту вандалізму - невстановленими особами піддані руйнуванню й осквернення поховання на мусульманському кладовищі с. Мирне (колишнє с. Сарайли-К’ият) Сімферопольського району. В результаті погрому повністю зруйнована могила Гульсум Мамет 1920 р.н., на могилі Сеітхаліла Амет-ог’ли розбита надмогильна плита, на двох інших пам’ятках залишилися сліди від спроб їх руйнування. Крім цього, ще дві могили рознесені наїздом автомобіля[137]. ДУМК розцінив цей та попередні акти вандалізму як цілеспрямовану спробу дестабілізації міжконфесійного миру в Криму, зажадав від правоохоронних органів вжиття невідкладних заходів щодо встановлення осіб, які скоїли ці злочини, і покарання їх у відповідності з існуючим законодавством України[138].
21 березня 2012 Сімферопольським районним відділом ГУ МВС України в Криму було оголошено про те, що міліцією встановлено особу підозрюваного у скоєнні погрому. Однак при цьому була поширена абсолютно непереконлива версія про випадковий і ненавмисному характері сталося. Нібито автомобіль мешканця сел. Мирне, 1979 року народження, який вирішив відвідати могилу родича на цьому кладовищі, занесло в сторону, в результаті чого було пошкоджено декілька надгробків. При цьому слідством абсолютно проігноровані інші явні сліди спроб руйнування на збережених надмогильних пам’ятниках, що не мають будь-якого зв’язку з автомобільним наїздом. У той же час, на думку юриста ДУМК І.Каймакана, дана справа є безпрецедентною, оскільки за довгі роки правоохоронцям вперше вдалося впіймати зловмисника. В інших подібних випадках порушується кримінальна справа за фактом, а винні так і не знаходяться і за скоєні злочини відповідальності не несуть.

3.5.3. Руйнування пам’яток кримським татарам
Пізно увечері 18 березня 2012 вандали вчинили глумління над пам’ятником, встановленим на честь народного героя Аліма Азамата (кримського Робін Гуда) на трасі Білогірськ - Феодосія поблизу с. Черемисівка (Копюрлікой). Невідомі залишили навколо пам’ятника сліди своїх «веселощів», розстріляли з мисливських рушниць освітлювальні ліхтарі, наскрізь прострелили бойовим патроном з табельної зброї металеву скриньку для благодійної допомоги. Про даний випадок голова Богатовської сільської ради Н.Юнусов поінформував дільничного міліціонера, однак реакції не було[139].
22 травня невідомі особи вчинили акт вандалізму на території поховання праведника Ескендер, розташованого в 3 км від села Новоульянівка (колишнє с. Отарчик) Куйбишевської сільради та відомого як «Карли Азіз»[140]. Були повністю зруйновані надмогильний камінь - башташ і надмогильна плита. Характер завданих ушкоджень дозволяє стверджувати, що удари завдавалися кувалдою, уламки пам’ятника не були виявлені. Виїхавши на місце події представники ДУМК подали заяву в правоохоронні органи з проханням порушити за цим фактом кримінальну справу. Надмогильний камінь вже руйнувався вандалами в ніч з 12 на 13 серпня 2011 року і був кинутий в водойму, що знаходиться поруч. Також  були зламані огорожа і дві лави. Хоча було відкрито кримінальну справу і розпочато слідство, винні так і не знайдені. Могила праведника була відновлена ​​силами місцевого меджлісу і мусульманської громади[141].
У ніч на 28 травня 2012 недалеко від села Олексіївка Первомайського району на місці колишнього села К’ирк’ Чолпан невідомими особами було зруйновано надгробний пам’ятник поховання К’ирк’ Азіз, встановлений в 2006 році. Вид руйнувань святині також говорив про те, що використовувалися кувалда, лом і інші важкі інструменти. Міліція порушила кримінальну справу за ст. 297 Кримінального Кодексу України «Наруга над могилою»[142].
У ніч з 16 на 17 липня було осквернена меморіальна дошка двічі Героя СРСР Амет-Хана Султана в Сімферополі, встановлена ​​на стіні будинку на однойменній площі. За фактом осквернення було порушено кримінальну справу за ч.2 ст.296 Кримінального кодексу України - хуліганство. 19 липня на цій площі відбулася ініційована кримськими громадськими організаціями акція «Молодь проти вандалізму», яка зібрала понад сімдесяти чоловік[143].
Також піддався на початку серпня 2012 чергового акту вандалізму меморіальний комплекс у пам’ять про жертв депортації кримськотатарського народу в парку Салгирка в Сімферополі. Невідомі нанесли фіолетовою фарбою на плити з назвами республік, в які були депортовані кримські татари, а також на паркани ботанічного парку ТНУ символ нацизму - свастику. Плиту з написом «Росія» вандали не чіпали. На асфальті біля плит було написано фарбою: «Україна де?». Керівник Секретаріату Меджлісу Заїр Смедляєв і члени Сімферопольського регіонального меджлісу виїхали на місце події, зафіксували на відео і фотокамеру зображення на пам’ятнику, а також повідомили про те, що трапилося в Київське відділення ГУ МВС України в АРК[144].
В Білогірську здійснений черговий акт вандалізму на місці поховання трьох святих улемів IX-XII століть[145]. У ніч з 31 серпня на 1 вересня 2012 року невідомі зруйнували огорожу поховання «Азізлер» і нанесли свастику на меморіальний камінь. Співробітники міліції під’їхали на місце події тільки після телефонного дзвінка депутата ВР АРК С.Каджаметової голові райдержадміністрації О.Русецькому. Співробітники СБУ і РУВС склали протокол, зробили фото-і відеофіксацію руйнування. За ознаками складу злочину, передбаченого ч. 1. ст. 297 КК України - наруга над могилою - порушено кримінальну справу[146].

 

ЛГБТ-спільнота[147]

Соціально-демографічні ознаки

За різними опитуваннями, проведеними в різних країнах за різних часів новітньої історії, гомосексуали складають від 1–2% до 5–6% населення кожної країни, незалежно від політичного режиму та особливостей релігійної культури. Так наприклад, за даними досліджень, проведених на початку ХІХ – в кінці ХХ ст. у США та Австралії, питома вага людей, які вважають себе гомосексуалами, коливалася в діапазоні від 1 до 10%. Розбіжність даних була досить велика через труднощі в організації опитувань й визначенні параметрів вибірок, термінологічної плутанини.

В Україні чисельність гомосексуалів за різними соціологічними даними оцінюється від 420 тис. до 1,2 млн. осіб, тобто від 0,9 до 2,6% населення.[148]

За результатами дослідження, проведеного в Україні громадською організацією «Наш світ» у 2009 році[149], кількість чоловіків, що мають секс з чоловіками, знаходиться в діапазоні від 95 до 213 тис. чоловіків віком від 15 до 49 років. Враховуючу похибку вимірювання, їх кількість в середньому наближається до 150 тис. осіб. Більш ранні публікації на підставі статистики оцінювали кількість гомосексуалів в Україні в 1 мільйон.[150]

Такі великі розбіжності в оцінках пов’язані з тим фактом, що не усі гомосексуали готові відкрито заявляти свої статеві уподобання, а більшість гомосексуалів схильні приховувати свій статус здебільшого через острах осуду та переслідувань. Певні дослідники вважають, що питома вага гомосексуальних чоловіків в 3-4 рази більше, ніж лесбійок, але ці твердження важко перевірити, оскільки точних даних про ЛГБТ-спільноту в нашій країні не існує.

Наразі вважається, що молоді геї та лесбіянки складають окрему групу ризику самогубств, оскільки мають проблеми у стосунках з оточуючими – їх можуть не сприймати рідні, сусіди, однокласники чи однокурсники, можуть переслідувати агресивні гетеросексуали. В літературі також можна зустріти вказування на те, що особи з гомогендерною орієнтацією проявляють більшу схильність порівняно з гетеросексуалами до зловживань алкоголем або наркотиками.

Ставлення суспільства

Опитування громадської думки, проведені у 2002 і 2007 рр. показали, що 33,8% та 46,7% українців вбачали неможливим для гомосексуалів мати рівні права у порівнянні з іншими громадянами.[151] Проте вже у вересні 2010 р. соціологічним Центром «Соціс» була зафіксована переконаність 65% киян в тому, що гомосексуальність є збоченням або психічним захворюванням.[152] Одночасно соціологічні дослідження Інституту Горшеніна встановили неприпустимість гомосексуальних відносин для 74,7% опитаних студентів, а також негативне ставлення 72% українців до представників сексуальних меншин.[153]

Опитування працівників міліції, проведені у 2003-2004 роках Л.І. Мороз та С.І. Яковенком за програмою Британської ради в Україні щодо формування у працівників міліції толерантного ставлення до маргінальних груп населення засвідчило, що головна причина упередженості – відсутність знань та наявність ірраціонального ставлення до тих, хто є інакшим за кольором шкіри, мовою, віруваннями чи сексуальними уподобаннями.[154]

Причиною такого ставлення до гомосексуалів є історично-культурні чинники, у поєднанні із релігійними та політичними аспектами життя суспільства. Гомофобія, як наслідок негативного ставлення більшості населення до представників ЛГБТ-спільноти, є, з одного боку, явищем поширеним, а з іншого – досить складним через існування різних її видів. Сьогодні вітчизняні дослідники виокремлюють декілька видів гомофобії. Звертаючись до роботи О. Мостяєва «Гомофобія як психологічна і соціальна проблема в сучасній Україні», ми можемо розглянути наступні з них.[155]

1. Підліткова гомофобія. Підліткам властиве агресивне несприйняття гомосексуальності. Підліткові групи охоче беруть участь у переслідуванні дорослих ґеїв чи ровесників, які є інакшими, тим самим намагаючись довести свою відповідність еталонам мужності чи жіночості, подолати власну гомосексуальність. Страх перед гомосексуальністю психологічно травмує і гетеросексуальних підлітків, особливо тих, що мають привабливу зовнішність, хлопців, схожих обличчям та статурою на дівчат, дівчат, яким подобається чоловіча манера ходження, чоловічий одяг і способи проведення дозвілля.

2. Маскувальна гомофобія серед гомо- або бісексуальних осіб змушує їх приховувати свої потреби від оточуючих, засуджувати гомосексуальність. Така гомофобія є засобом відвернути від себе підозру в наявності гомосексуальних схильностей.

3. Інтерналізована гомофобія також може розвиватися у гомосексуалів і бісексуалів, які бояться або відчувають відразу до гомосексуальності, оскільки не хочуть визнати гомосексуальність у собі та виключають для себе гомосексуальну поведінку. Одні з них пригнічують власні гомосексуальні бажання та прагнення (латентні гомосексуали), інші ж цього не роблять, але зазнають такі негативні емоції, як страх, тривога, почуття провини перед рідними. Чинниками виникнення такої гомофобії є конформізм та лицемірство. Відомі випадки, коли затяті гомофоби таємно практикують гомосексуальну поведінку й ретельно це приховують.

4. Компенсаторна гомофобія може розвиватися у жінок як емоційна компенсація дефіциту в особистому житті. Її чинниками можуть стати як особистий досвід відмови гомосексуалів від вступу у сексуальні зносини, так і відсутність емоційних та еротичних співпереживань жінки із чоловіком.

Найбільш часто гомофобія виражається у двох формах:

-                    ворожнеча в промовах (hate speech), які принижують гідність окремої людини або соціальних груп на підставі сексуальної орієнтації, коли гомосексуальність оголошується збоченням, хворобою чи протиприродним явищем;

-                    гомофобні дії, спрямовані як проти ЛҐБТ-осіб, так і проти гетеросексуалів, що схожі на представників ЛҐБТ або підтримують ЛҐБТ.

Правозахисники називають серед основних причин високого рівня гомофобії в Україні брак інформації, домінування патріархального укладу та традиційної або новонадбаної релігійності, потурання з боку держави антигомосексуальному рухові. Байдужими до цих процесів залишаються навчальні заклади й ЗМІ, які суттєво впливають на масову свідомість.

Спроби інституціональної дискримінації

Наприкінці 2006 р. глава Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал Гузар запропонував розробити та прийняти поправки до чинного законодавства, які б закріпили поняття «подружжя» як союз винятково між жінкою та чоловіком, а також визначили б законодавчо поняття «сексуальні меншини». Це б дозволило запобігти створенню в Україні одностатевих сімей, легалізації одностатевих шлюбів та вихованню у них дітей.

15 травня 2007 р. під головуванням Української Православної Церкви відбулось чергове засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), в ході якого була ухвалена Декларація «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)».

10 червня 2010 р. християнськими церквами України була проголошена декларація «Про негативне ставлення до гріха гомосексуалізму, його пропаганді в суспільстві та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів», в тексті якої можна знайти наступні положення: «…ми категорично проти того, щоб гомосексуальний спосіб життя й поведінка трактувалися як природні, … щоб гомосексуалізм зараховувався до списку прав людини, пропагувався як варіант норми статевого життя...». [156]

28.09.2010 р. мер Києва Л. Черновецький розпорядженням № 768 надав преференції громадському руху “Усі разом!”, зобов’язавши міську держадміністрацію та інші служби сприяти проведенню фестивалю цим рухом. Під час фестивалю зі сцени, встановленої під дверима мерії, лунали заклики до влади щодо введення кримінальної відповідальності за пропаганду гомосексуалізму, а також гомофобні лозунги – “Гомосексуалізм = СНІД», «Реєстрація партнерств збоченців – загроза національній безпеці України”.[157]

Практично увесь період з 1991 р. по 2008 р. існувала державна форма статистики (форма №7), яка подавалася МВС України до Держкомстату та містила результати обліку “осіб гомосексуальної орієнтації” як окремої групи ризику зараження на ВІЛ. Успадкована з радянських часів, ця форма обліку була офіційно скасована у 2008 році, проте на практиці підрозділи боротьби з торгівлею людьми продовжують вести такі обліки, аргументуючи це службовою необхідністю, яка передбачена законодавством.[158]

Українським урядом у 2009 р. було визнано, що однією з груп ризику поширення ВІЧ/СНІД є чоловіки, що мають секс з чоловіками («Загальнодержавна цільова програма забезпечення профілактики ВІЧ, лікування, піклування та підтримки ВІЧ-інфікованіх і хворих СНІД на 2009-2013 рр.»). Одночасно пунктом 21 ст. 10 Закону України «Про міліцію» визначається, що міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана в установленому порядку виявляти і повідомляти органи охорони здоров’я про осіб, які відносяться до групи ризику захворювання на СНІД, і здійснювати за поданням закладів охорони здоров’я та санкції прокурора привід цих осіб для обов’язкового обстеження і лікування. Таким чином, на міліцію покладено завдання виявляти гомосексуалів, що можна тлумачити як втручання держави в приватне життя та незаконний збір конфіденційної інформації про особу.

7 вересня 2012 р. Єпархіальна рада Сумської єпархії Української православної церкви виступила з офіційною заявою проти реєстрації в Сумах організації «Гей-альянс» (рішення про реєстрацію місцевого відділення Всеукраїнської громадської організації «Гей-Альянс Україна» було прийнято головним управлінням юстиції в Сумській області 22 серпня). Представники УПЦ виступили проти офіційної реєстрації «розпусної організації, яка прагне затвердити мерзенний порок в якості громадської діяльності».[159]

 

Злочини проти ЛГБТ

Активісти ЛГБТ-організацій зафіксували протягом 2010-2011 рр. 83 випадки злочинів та інцидентів на ґрунті ненависті, з яких 7 випадків стосувалися мови ворожнечі, в 6 випадках жертви були зґвалтовані, а 18 випадків стосувалися гомофобного ставлення оточуючих з негативними наслідками для жертв.[160]

Дослідження вказують, що найбільш поширеними інцидентами на ґрунті гомофобії є:

-              Гомофобія з хуліганством і спричиненням шкоди здоров’ю. Хуліганський мотив гомофобії заснований на інстинктах агресії і самоствердження.

-              Гомофобія з розбійними нападами чи грабунком. Тут переважають корисливі мотиви. Молоді злочинці здійснюють напади на відвідувачів «плешок» (місць, де зустрічаються гомосексуали), не очікуючи від них особливого опору, сподіваючись на бездіяльність правоохоронців. Декларований мотив – провчити «збоченців», проявити себе перед співучасників, але цікавить і результат (здобич).

-              Шантаж та здирництво з метою отримати політичні, економічні або інші переваги або ж просто отримати певну суму грошима, загрожуючи розголосом сексуальної орієнтації шантажованих осіб. Шантаж може полягати у звинуваченні гетеросексуалів, що займають високі посади, у нібито їхньої гомосексуальності, що може призвести до небажаних юридичних, політичних та економічних наслідків – дискредитації політиків або усунення економічних конкурентів.

-       Тяжкі злочини, здійснені на ґрунті гомофобії – зґвалтування (чоловіками – лесбійок, гомосексуальних, або на вигляд андроґіних чи жіночних чоловіків, в тому числі за допомогою підручних засобів – пляшки, швабри), а також вбивства на ґрунті патологічної ненависті. Вбивства ґеїв характеризуються крайньою жорстокістю: супроводжуються тортурами, різаниною, нанесенням каліцтва людині через її сексуальну орієнтацію.

- морально-психологічний тиск на гомосексуалів у разі розкриття їх спрямованості. Їм загрожує публічне приниження та насильство з боку оточуючих, в тому числі близьких та рідних. У сім’ї розкриття підлітка може спровокувати ізоляцію, фізичне насильство, спроби «вилікувати», а у деяких випадках – відмову батьків від дитини, а згодом – самотність та навіть самогубство.[161]

Насильницькі злочини проти гомосексуалів часто здійснюють особи із низьким соціально-економічним статусом, молоді люди (до 28 років) із неблагонадійних районів, які не мають освіти, роботи, сім’ї, представники окремих субкультур (скінхеди, ультранаціоналісти, релігійні фанатики), особи, схильні до садизму, особи із кримінальним досвідом.[162]

На жаль, до фактів злочинів часто мають відношення представники органів влади, в першу чергу – працівники правоохоронних органів, які досить толерантно ставляться до нападів на представників ЛГБТ-спільноти.[163]

20 листопада 2010 р. громадська ЛГБТ-організація «Інсайт» приурочила до Дня пам’яті трансгендерних людей – жертв насильства низку заходів, одним з яких був показ фільму в Центрі сучасного мистецтва на території Києво-Могилянської академії. Під час показу до залу спробували прорватися близько 10 осіб у масках. На щастя, їм цього зробити не вдалося через опір активістів «Інсайту», що стояли на вході. Двоє з них постраждали від фізичного насильства нападників. Крім цього нападники намагалися розпорошити в глибину залу сльозогінний газ відразу з декількох балончиків, від чого теж були постраждалі. Коли нападники зрозуміли, що швидко в зал їм прорватися не вдасться, вони зникли.[164]

Викликана міліція з Подільського РУ м. Києва досить неохоче відбирала пояснення у постраждалих і відмовлялася прийняти заяву у всіх учасників інциденту. Відповідальність за напад імовірно, можна покласти на бойовиків ультраправої організації «Національний союз», на сайті якої на наступний день після нападу з’явилося повідомлення, що його вчинили «невідомі патріоти, схожі на активістів Національного Союзу».[165]

11 грудня 2010 р. у центрі Києва відбулася акція «АнтіЙолка», серед організаторів якої було кілька лівих і одна ЛГБТ-організація. Акція в цілому висловлювала протест проти соціальної політики нинішньої української влади, а єдиним прямим згадуванням про ЛГБТ було кілька плакатів, серед яких «Права ЛГБТ – права людини», і один райдужний прапор. Спочатку планувалося проведення цієї акції в іншому місці і з більш вираженою антигомофобною тематикою, але Київське відділення націоналістичної партії Всеукраїнське об’єднання «Свобода» заявило про те, що проведе в тому ж місці і в той же час контракцію. Незважаючи на перенесення акції та зміщення акцентів на загальний соціальний протест проти політики влади, після закінчення заходу група невідомих молодих людей, які назвалися «християнською молоддю» напала на учасників акції, які розходилися, викрикуючи при цьому гомофобські гасла.[166]

Незаконні дії з боку працівників правоохоронних органів

Певна частина злочинів та порушень прав людини вчиняється безпосередньо працівниками ОВС України. У звіті Центру «Наш світ» констатується, що протягом 2010 р. з 79 зафіксованих випадків порушень прав людини стосовно гомосексуалів 43% (35 випадків) припадає саме на порушення вчинені правоохоронцями.[167]

Так, у квітні 2010 р. Ігор Б. був жорстоко побитий співробітниками міліції прямо у вестибюлі Центрального управління МВС м. Донецька на очах у десятка свідків лише за те, що попросив міліціонерів дотримуватися процесуальних норм при затриманні. Згодом він був змушений відмовитися від ідеї захищати свої права, тому що він і його мати піддалися погрозам з боку співробітників міліції. Також він був змушений підписати документ про те, що не має претензій до міліції.

У січні 2010 р. Олександр З. був затриманий співробітниками міліції Первомайського РВВС м. Чернівці тільки за те, що перебував у місці, де збираються геї. Крім того, що не були дотримані процесуальні норми при його затриманні, Олександра без жодних підстав піддали фотографуванню та зняттю відбитків пальців.

У березні 2010 р. громадянин Х., мешканець м. Миколаєва, був викликаний до міліції у зв’язку з вбивством одного гея. Після офіційної частини допиту, в ході якої з’ясувалося, що Х. не знав убитого, його перевели в іншу кімнату, де четверо співробітників міліції почали ображати і принижувати Х., а також погрожувати тим, що розкриють інформацію про його сексуальну орієнтацію його рідним, вимагаючи, щоб він видав їм контакти всіх геїв, яких знає. У нього незаконно вилучили мобільний телефон і переписали номери, які там знаходилися. Відпущений він був лише через кілька годин.

Як свідчать результати моніторингу порушень прав людини 2008 р. в контексті доступу ЧСЧ до основних послуг з профілактики ВІЛ/СНІДу, лікуванню, догляду та підтримки, проведеного Центром соціальних експертиз на замовлення ПРООН в Україні, «… переважна більшість опитаних ЧСЧ (60 %) так чи інакше упродовж останніх 4 років мала справу з представниками правоохоронних органів, проте лише третина опитаних (27 %) під час цієї взаємодії не зазнавала упередженого ставлення, дискримінації або порушення своїх прав з боку правоохоронців».[168] Найпоширенішими видами порушень з боку правоохоронців при цьому були зафіксовані:

-                    необґрунтована з точки зору респондентів затримка для перевірки документів або проведення догляду особистих речей, зокрема – в місцях знайомства чоловіків, які мають секс із чоловіками (29 %).

-                    вимагання хабара задля уникнення особистих проблем, на яке вказали 11 % респондентів;

-                    порушення процесуальних норм на стадії дізнання та попереднього слідства – несанкціонований привід до міліцейського підрозділу, несанкціонований обшук, примусове фотографування, примусове зняття відбитків пальців (9 % респондентів);

-                    примушування надавати інформацію про інших ЧСЧ або незаконне копіювання номерів з мобільного телефону (9 % респондентів);

-                    шантаж, погроза розкриття факту сексу із чоловіками або надання сексуальних послуг на комерційній основі (8 % респондентів).

 

Правове регулювання стосунків ЛГБТ та суспільства, реакція держави на потреби ЛГБТ

31 березня 2010 р. Комітет міністрів Ради Європи одностайно прийняв «Рекомендації щодо заходів для подолання дискримінації на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності». Документ рекомендує країнам-членам Ради Європи (РЄ) ряд заходів з удосконалення законодавства та політики для забезпечення прав людини відносно ЛГБТ в таких сферах, як трудові відносини, свобода асоціацій і мирних зборів, приватне і сімейне життя, освіту, охорону здоров’я, спорт, урахування чинника гомофобії при розслідуванні правопорушень та визначення міри відповідальності при цьому. Підтримка Україною цього документа означає, що наша держава вперше на міжнародному рівні визнала, що сексуальна орієнтація не може бути підставою для дискримінації.

29 квітня 2010 р. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ), слідом за Комітетом міністрів РЄ, прийняла ще два документа щодо дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Це Резолюція 1728 (2010) та Рекомендації 1915 (2010). Обидва документи, як і Рекомендації Комітету міністрів, спрямовані на забезпечення громадянської рівності для ЛГБТ і на забезпечення заходів з протидії порушенням прав людини і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, а також злочинів на ґрунті ненависті до ЛГБТ в країнах-членах РЄ.

Чинний КК України свого часу вніс зміни, які можуть бути охарактеризовані, як кроки на шляху до визнання припустимості гомосексуальних відносин поряд з гетеросексуальними, а саме – особлива частина КК України, в якій містяться конкретні склади злочинів, більше не розглядає добровільні сексуальні відносини між особами однієї статі в якості суспільно небезпечного злочину.

Проте загальний стан справ у сфері правової захищеності представників ЛГБТ дозволяє лише констатувати, що держава не зробила значного прогресу у цій сфері. Так, у національному законодавстві дотепер не виділено окремо заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Прийняття Закону України «Про суспільну мораль» та розробка законопроектів, в яких доволі прозоро простежується репресивна лінія «за пропаганду гомосексуалізму», підтверджує неготовність держави до повноцінного забезпечення прав усіх груп населення.

У відомчих документах міністерств продовжують зберігатися дискримінаційні норми. Наприклад, наказ МОЗ №385 від 01.08.2005 забороняє особам, що практикують гомосексуальні стосунки, здійснювати донорство крові. Наказ МОЗ №60 від 03.02.2011 прямо зазначає гомосексуалізм як протипоказання для корекції статі.

Судова практика є віддзеркаленням існуючого стану. У практиці судів усіх рівнів практично відсутні справи, вирішені на користь ЛГБТ у випадках, коли причиною розгляду справи в суді була саме сексуальна орієнтація позивачів.

На початку жовтня 2009 р. в Києві стався напад бойовиків націоналістичної організації «Тризуб ім. С. Бандери» на учасників і гостей презентації збірки гомосексуальної поезії, який вилився в образи, фізичне насильство, перекидання меблів тощо. Спільна заява українських ЛГБТ-організацій, направлена до ГУМВС в м. Києві, отримала відповідь лише через 8 місяців. Керівництво київської міліції сповістило, що в діях нападників не було виявлено складу злочину, а тому для порушення проти них кримінальної справи не вважалося підстав.[169]

У липні 2010 р. Харківська міськрада подала позов до окружного адміністративного суду щодо заборони проведення мирного зібрання представниками сексуальних меншин. Суд, взявши до уваги довідку ДАІ про те, що ця хода може ускладнити дорожньо-транспортну обстановку і навіть призвести до людських жертв, задовольнив позов.[170]

Позитивні приклади судової практики на захист інтересів представників ЛГБТ-спільноти є практично одиничними. Так, вирок донецького суду у вересні 2010 р., яким було засуджено працівника міліції за побиття гея, став другим за усю історію України. Цей випадок, до речі, став досить помітним не лише через те, що гей вирішив відкрито виступити проти працівника міліції, а й через позов адвоката потерпілого за ст. 161 КК України, яким було підкреслено, що порушення прав потерпілого носило дискримінаційний характер.[171]

 

Оприлюднення проблем ЛГБТ

Один з перших резонансів, пов’язаних із відкритим зверненням організацій ЛГБТ, датується 2007 роком, коли до найвищих органів державної влади був направлений лист із формулюванням наступних шести вимог:

-                    ввести законодавчу заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у всіх сферах суспільного життя;

-                    легалізувати цивільне партнерство для людей гомосексуальної орієнтації;

-                    надати гомосексуальній родині всю повноту соціальних та економічних прав нарівні з гетеросексуальним шлюбом;

-                    визнати в Україні законними одностатеві шлюби між громадянами України і іноземцями, що були укладені в іншій державі, а також зареєстровані за кордоном цивільні партнерства;

-                    ввести на державному рівні програми соціальної підтримки геїв та лесбіянок;

-                    враховувати права геїв та лесбіянок при розробці та реалізації нормативно-правових актів.

Лист підписали лідери усіх відомих українських ЛГБТ-організацій, а саме "Гей-Форум України", "ЛіГа", "Гей-Альянс", "Час життя плюс", ІОЦ "Жіноча мережа" і Центр "Наш світ". І хоча цей лист у більшості установ влади отримав офіційно стриману та досить толерантну реакцію щодо розуміння проблем ЛГБТ, найбільш показовим став коментар тодішнього голови Комітету з питань по прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України Леоніда Грача. Він заявив, що «…гомосексуалізм – це аномалія, що викликана аморальністю та порочністю людини. І, хоча права таких людей дійсно треба захищати, суспільство вважає їх відщепенцями»[172].

2 жовтня 2009 року в Українському Домі відбулися громадські слухання з питань дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів. На пленарному засіданні координатор Центру «Соціальна дія» Максим Буткевич привернув увагу до фактів агресивної гомофобії у Львові, Києві, а Олександр Зінченков, який представляє ЛГБТ-організацію «Наш світ», повідомив про випадки порушення громадянських прав людей з гомосексуальною орієнтацією з боку правоохоронців. Лідер гей-форуму України Святослав Шеремет такі прояви пояснив неосвіченістю й хибним розумінням працівниками міліції гомосексуальності як патологічного явища.

18 січня 2010 р. на 45-й сесії Комітету ООН з питань ліквідації всіх форм дискримінації жінок були озвучені тіньові доповіді українських громадських організацій, в яких, зокрема, було повідомлено, що національне законодавство не передбачає заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, хоча гомосексуальні жінки стикаються з численними випадками порушення прав і свобод і з цієї причини злочини проти таких жінок неможливо кваліфікувати як злочини, скоєні на ґрунті ненависті. За результатами доповіді членами Комітету були поставлені 9 питань до української офіційної делегації, які стосувалися дотримання прав ЛБТ-жінок в Україні.[173]

10 квітня 2010 р. в черговий раз українськими ЛГБТ-організаціями на адресу спікера та керівників профільних комітетів Верховної Ради було направлено звернення щодо внесення змін у розглянутий у першому читанні проект Трудового кодексу України (реєстр. № 1108 від 04.12.2007 р.). Вже відповідно до Рекомендацій Кабінету міністрів РЄ, ЛГБТ-лідери пропонували законодавцям внести до списку ознак, за якими б була заборонена дискримінація на робочому місці, сексуальну орієнтацію і гендерну ідентичність. Однак, на відміну від попередніх разів, вони не дочекалися навіть формальної відповіді від представників українського Парламенту.[174]

У 2011 р. Постійна референтна група з питань ЛГБТ-руху звернулася до МВС України з пропозицією створити при міністерстві міжсекторальну робочу групу, завданням якої міг би стати моніторинг дотримання прав людини, реагування на випадки порушення прав з розробкою відповідних рекомендацій, сприяння навчанню працівників ОВС з питань ЛГБТ. Проте МВС України відмовилося від участі у створенні такої групи.[175]

Намагання ЛГБТ-спільноти заявити публічно про дискримінацію на їхню адресу постійно зустрічають шалений опір та насильство. Намагання провести травневий гей-парад кожного разу зустрічали або заборону, або зривалися войовничо налаштованими гомофобами. Найбільш відомою історією за всі останні роки в 2012 році став зрив гей-параду в Києві в межах міжнародного форуму-фестивалю «КиевПрайд2012» і побиття одного з лідерів української ЛГБТ-спільноти Святослава Шеремета в травні 2012 року[176].

За декілька тижнів у соціальних мережах з’явилася маса спільнот під назвою: «Гей-параду не буде», «Готуємося до оборони столиці», в яких спочатку набирали «міцних чоловіків для захисту міста від гей-пропаганди». Представники секс-меншин злякалися за своє життя і вирішили не ходити масово по вулицях з плакатами і кричалками.

У призначений час у метро зібралися сотні протестуючих з плакатами: «Ми за повноцінну сім’ю», «Гидота не пройде » – молодь у масках з газовими балончиками, віруючі з хрестами, іконами і образливими плакатами.

Як повідомила газета «Сегодня», розпочалася акція зі збору преси в таємному місці. «В цілях безпеки збираємося біля виходу з метро« Дарниця »і по дзвінку поїдемо на акцію», – запрошував нас один з координаторів акції Андрій Марченко. У метро міліція на всяк випадок розігнала торговців, а у всіх перехожих запитували, куди йдуть. Через пару годин організатори оголосили: ходи не буде, так як може постраждати багато людей.

«Акція готувалася на Набережній. 150 представників гей-спільноти з усієї України мали пройти 300 метрів у бік Поштової площі з плакатами, вимагаючи свободи слова і рівності », – оголосили організатори.

У той же момент на наших очах на кураторів акції налетів невідомий у масці і зі словами «Ти урод ... йди ... »розпилив у натовп вміст газового балончика. Потім, за словами організаторів, їх закидали яйцями в метро, на керівника «Гей-форуму України» Святослава Шеремета напали шестеро юнаків в масках, побивши його ногами.[177]

У результаті організатори заявили, що перший гей-парад відбувся. «Ми будемо проводити його щорічно, сподіваємося, що врешті-решт нас почують», – сказав нам Шеремет.

Соціологи переконані, що проблема ксенофобії відносно ЛГБТ-спільноти має корінням провінційність українського суспільства. «Ми досить замкнуте патріархальне суспільство, яке вкрай нетерпимо ставиться до всього, що від нас відрізняється. Секс-меншини зможуть розраховувати на терпиму реакцію тільки тоді, коли наш народ буде частіше їздити за кордон, бачити подібні масові акції, і почне сприймати їх як даність », – вважає соціолог Ірина Бекешкіна.

Фотографія побиття Святослава Шеремета єдина репрезентує Україну в списку 45 найбільш потужних фотографій світу в 2012 році[178] (The 45 Most Powerful Photos Of 2012), що яскраво свідчить про разючу відмінність у ставленні до ЛГБТ-спільноти в Україні та західному світі.

 

Наркотично залежні особи та хворі на ВІЛ/СНіД[179]

Соціальна група наркотично залежних осіб та її особливості.

Спеціальні дослідження свідчать про те, що в Україні реальна кількість споживачів наркотиків перевищує 500 тис. осіб. Результати інших досліджень дають більш вражаючу цифру – 1 млн. осіб, половину з яких складають ті, хто вживає наркотики ін’єкційне.[180]

Навіть офіційна статистика двадцяти років боротьби з незаконним обігом наркотиків в Україні свідчить, що кількість осіб, які незаконно вживають наркотики, різко збільшується. Якщо на початку незалежності нашої держави у 1991 році на обліку МВС України перебувала 31 тисяча осіб, які допускали немедичне вживання наркотиків, то у 1995 році таких осіб налічувалось вже 55,7 тисяч, у 2001 році – понад 91 тис. осіб, а станом на 1 січня 2012 року – 151,7 тис. осіб. Питома вага наркозалежних осіб, які офіційно стоять на обліках, збільшилась з 0,18% загальної кількості населення України у 2001 році до 0,33% – у 2011 році. В дійсності ж, як бачимо, ці цифри у багато разів більші. Це величезна частина нації зі своїми фізіологічними, маргінальними та іншими особливостями.

За всіма ознаками (сталість спільності, особливості ролі і місця у системі соціальних зв’язків суспільства, об’єднаність за певною об’єктивною ознакою тощо) наркотично залежні особи утворюють соціальну групу людей з притаманною ним низкою особливостей.

Оскільки спосіб життя цієї групи не відповідає звичаям, притаманним суспільству, до якого вони належать, але не порушує його правових норм, є підстави стверджувати, що ця соціальна група людей є маргінальною.

Відповідно до норм національного та міжнародного законодавства наркотична залежність – це хвороба, а тому саме хвороба є однією з основних об’єктивних ознак зазначеної соціальної групи. Крім наркотичної залежності, члени цієї соціальної групи масово потерпають від інших супутніх хвороб, пов’язаних з ін’єкційним вживанням наркотиків. Це насамперед інфекція ВІЛ/СНІДу та гепатити. Частка споживачів ін’єкційних наркотиків у загальній масі ВІЛ-інфікованих становить близько 70%[181]. Як свідчить статистика, частка наркотично залежних осіб у нових випадках ВІЛ-інфікування поступово знижується, проте абсолютна кількість нових випадків ВІЛ серед цієї категорії осіб зростає.

Відповідно до позиції Європейського Співтовариства наркотично залежні особи є жертвами організованої наркозлочинності. Заради власного збагачення торгівці наркотиками все більше розширюють коло своєї клієнтури, залучають до наркотичної залежності все нові й нові жертви, котрих вони вербують в основному з молоді. Наркодилерам потрібні, в першу чергу, платоспроможні клієнти, тому наркотики цілеспрямовано проникають також в середовища вихідців із благополучних, особливо заможних родин (в престижні навчальні заклади всіх рівнів тощо).

Середовищу наркотично залежних осіб притаманний прозелітизм[182]. Особам, що вже вживають наркотики, потрібні нові люди, залучені до цієї пристрасті. Вони потрібні їм як середовище, в якому всі перебувають в однаковому наркотичному стані; як клієнти, яким вони збувають наркотики; нарешті, як піддослідні, на яких випробовується разова доза нового наркотику. Вважається, що кожен наркозалежний за час своєї наркотичної «кар’єри» залучає до наркоманії 13–14 чоловік.

Оскільки середовище наркотично залежних осіб з огляду на фізіологічні та маргінальні особливості сприятливе до вчинення правопорушень, кримінальні структури використовують ці особливості у своїх цілях. Руками наркозалежних осіб скоюються грабежі, убивства, розповсюджуються наркотики.

Наркотично залежні особи – жертви стигматизації і дискримінації. Переслідування влади і агресія з боку населення робить наркотично залежну особу ізгоєм у суспільстві. Їй легше продовжувати вживати наркотики і залишатися серед таких, як і вона, ніж спробувати покінчити зі своєю пристрастю. Це, у свою чергу, призводить до загнання проблеми в підпілля, що істотно підвищує ризик і суперечить суспільним інтересам. Недотримання прав наркотично залежних людей, зокрема тих, які живуть із ВІЛ, негативно впливає на ефективність боротьби з поширенням наркоманії та ВІЛ-інфекції в Україні.

Абсолютна більшість осіб, які страждають на наркотичну залежність, не можуть адекватно захищати свої права у зв’язку з фізіологічними та іншими особливостями.

Соціальна група наркотично залежних осіб – об’єкт дискримінації

Державна політика протидії наркоманії носить жорстокий, репресивний щодо наркотично залежних осіб характер. За існуючої наркополітики легітимне існування в суспільстві соціальної групи споживачів ін’єкційних наркотиків вважається неприпустимим. За таких умов наркотично залежні особи піддаються жорсткій дискримінації як з боку суспільства в цілому, так і з боку державних органів зокрема.

При цьому, у силу свого вразливого становища, вони практично позбавлені можливості домогтися відновлення своїх порушених прав і залучити до відповідальності винних у цьому. Аналізуючи звітну статистику органів прокуратури, можна звернути увагу на фактичну відсутність порушених нею в рамках її компетенції кримінальних справ за фактами незаконних дій органів міліції стосовно наркотично залежних осіб, або грубого порушення прав осіб цієї категорії на одержання медичної допомоги, у тому числі таких, що спричинили тяжкі наслідки. З аналізу судової статистики також випливає, що міра фактичного судового захисту прав і законних інтересів наркотично залежних осіб вкрай низька.

Дискримінація у сфері трудових відносин

У разі одержання даних (офіційних або неофіційних) про наркозалежність особи, її у переважній більшості випадків звільняють з роботи. Як правило, формально звільнення проводиться з різних підстав, таких, як скорочення штату працівників, реорганізації підприємства або організації, халатне ставлення до обов’язків з боку працівника, виявлення інших порушень. Перелік «підстав» у кожному конкретному випадку різний, що створює видимість законності.

Наркотично залежним особам в прийомі на роботу, як правило, відмовляють.

Дискримінація в соціально-побутовій сфері

Більшість наркотично залежних осіб безробітні, проте вони, не маючи можливості реалізувати свої права, не звертаються до служб зайнятості, не отримують соціальної допомоги з безробіття, не можуть оформити субсидій на комунальні послуги. А у разі звернення – переважно отримують відмови. Вирішення цих проблем могло б суттєво знизити негативні наслідки наркоманії, однак доступність соціальних послуг для цієї соціальної групи у країні залишається проблематичною.

Мають ознаки системності необґрунтовані позбавлення батьківських прав наркотично залежних людей та відмови брати їхніх дітей у дошкільні дитячі установи.

Системно порушується право наркозалежних осіб на житло. До таких порушень слід віднести заволодіння їхнім житлом шляхом шахрайських дій з боку кримінальних структур, позбавлення житла рішеннями судів, незаконне виселення із займаного житла близькими родичами, опікунами.

Дискримінація у сфері медичних послуг

В результаті стигматизації, негативного ставлення лікарів до цієї соціальної групи суспільства та лікарського непрофесіоналізму доступність медичних послуг для наркотично залежних людей становить велику проблему. Часто отримати невідкладну медичну допомогу, зробити хірургічну операцію наркотично залежній особі або людині з позитивним ВІЛ-статусом вкрай складно. Їм систематично відмовляють у прийомі до лікарні, примусово виписують, як тільки довідуються про їхній статус, або надають медичні послуги на дуже низькому рівні, що є вкрай негуманним та підриває їхнє і без того слабке здоров’я. «Швидка допомога відмовляється транспортувати наркотично залежних людей та осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД. У деяких випадках про медичну допомогу можна домовитися, лише сплативши за послуги, що мали надаватися безкоштовно.

Відмовляючи наркотично залежним громадянам в обслуговуванні та наданні професійної допомоги, медичні працівники, як правило, посилаються на різноманітні причини, такі як, наприклад, відсутність необхідного обладнання, медичних препаратів, необхідність реєстрації, постановки на чергу та інші безпідставні мотиви.

Відмова в госпіталізації до медичної установи при передозуванні супроводжується переадресацією цих послуг на спеціалізовані відділення психіатричних лікарень, навіть при відсутності таких відділень у віддалених районних центрах.

Повідомлення про необхідність надання швидкої медичної допомоги наркотично залежним людям в установленому порядку не отримують належної реакції. Мають місце систематичні відмови у виїздах за зазначеними у повідомленнях адресами та рекомендації звернутися до спеціалізованого відділення психіатричної лікарні. Таке ненадання своєчасної медичної допомоги іноді призводить до летальних наслідків.

При пологах наркотично залежних жінок медичний персонал намагається якнайшвидше провести виписку, мотивуючи це зменшенням ризику ймовірного зараження ВІЛ-інфекцією.

Досить часто розголошуються конфіденційні дані за результатами обстежень щодо наркотично залежних, яким установлений статус ЛЖВ.

Страх розкриття статусу та взяття на облік є також вагомою причиною небажання осіб з цієї соціальної групи звертатися за медичною допомогою та піддаватися необхідним обстеженням.

Дискримінація з боку правоохоронних органів

Особи, які страждають на наркотичну залежність, мають стійку психофізіологічну потребу в прийнятті психоактивних засобів. Це означає, що через свій хворобливий стан вони, незалежно від погрози застосування санкцій, регулярно прийматимуть наркотичні речовини або психотропні засоби, принаймні в мінімально необхідній для них кількості, для запобігання абстинентного синдрому, що викликає в них страждання фізичного і психологічного характеру.

За результатами 18-ої Міжнародної конференції зі СНІДу, що відбулася у липні 2010 року у Відні (Австрія), понад 17 тисяч людей підписали «Віденську декларацію», що закликає до глобальної декриміналізації наркотично залежних людей.[183] Згідно з законодавством України, документами ВООЗ, наркоманія – це хвороба, а тому застосуванню кримінального покарання, тим більше такого суворого, як позбавлення волі, причиною якого є хвороба (underlying cause за міжнародною класифікацією), притаманні всі ознаки дискримінації за ознакою стану здоров’я. Європейська конвенція, Пакти ООН про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, зобов’язують держав-учасниць, одною з яких є Україна, забезпечити закріплені в них права без будь-якої дискримінації.

У той же час в Україні зараз діють старі, репресивні підходи до ведення так званої боротьби з наркотиками. Діючою наркополітикою держави, положеннями кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-трудового й адміністративного законодавства у ланцюгу «злочин-наркоманія» перевагу віддано не боротьбі з наркоманією (наркотичною залежністю) як хворобою, не боротьбі з поширенням наркотиків, а кримінальному переслідуванню наркотично залежних хворих людей.

Висока криміналізація чинним законодавством України дій наркотично залежних хворих людей є однією з найбільш вагомих причин жорстокої дискримінації осіб цієї соціальної групи з боку правоохоронних органів, зокрема, міліції. Ця дискримінація супроводжується низкою видів порушень прав наркотично залежних, які мають ознаки системності. При цьому, у силу свого вразливого становища, особи цієї соціальної групи практично позбавлені можливості домогтися відновлення своїх порушених прав і залучити до відповідальності винних у цьому. А безкарність міліції породжує рецидив.

Дискримінація наркотично залежних осіб через призму структури злочинності в Україні

За даними офіційної статистики МВС у 2011 році зареєстровано всього 515833 злочини, з них 53539 злочини у сфері незаконного обігу наркотиків, що складає 10, 3% від загальної кількості. В загальній структурі злочинності в Україні наркозлочинність посідає друге місце (на першому місці по кількості – злочини проти власності).

В окремих регіонах України з метою штучного створення враження щодо боротьби зі злочинністю, цей показник є значно вищим за середній в державі. Зокрема, УМВС України в Черкаській області за 2011 рік зареєстровано загалом 11182 злочини, з них 1815 злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків, що складає 16,2%. В діяльності УМВС України в Луганській області питома вага наркозлочинності складає 14,9%.

За рахунок наркозлочинів формується майже третя частина показників оперативно-службової діяльності УМВС України на Південній залізниці. У 2011 році цим підрозділом зареєстровано загалом 1891 злочин, з них 556 злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків, що складає 29,4%. Аналогічна ситуація в діяльності УМВС України на Придніпровській, Львівській, Одеській, Південно-Західній залізницях, де питома вага зареєстрованих у 2011 році наркозлочинів складає 16,3%, 19,0%, 19,3%, 22,6% відповідно.

Провідне місце в загальнодержавній структурі злочинності, пов’язаної з нелегальним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (54,2% від загальної кількості зареєстрованих наркозлочинів), посідають незаконні дії з наркотиками і психотропними речовинами (придбання, зберігання, виготовлення, виробництво, перевезення, пересилання), вчинені без мети збуту у зв’язку з особистим їх вживанням (стаття 309 КК України). Таких осіб у 2011 році притягнуто до кримінальної відповідальності 27289, що складає 73,8% від кількості осіб, притягнутих до відповідальності за всі наркозлочини, та 12,1% від кількості осіб, притягнутих до відповідальності за всі злочини. Ця обставина свідчить, що формування показників оперативно-службової діяльності у сфері незаконного обігу наркотиків здійснюється переважно не шляхом боротьби з наркобізнесом та їх розповсюдженням, а шляхом вилучення у споживачів.

У діяльності низки УМВС (ГУМВС) України пріоритети репресій стосовно наркотично залежних людей ще більш виразні. Так, зокрема, співробітниками ГУМВС України у місті Києві протягом 2011 року зареєстровано 4554 злочини у сфері незаконного обігу наркотиків, з них 3397 (74,6%) злочинів без мети збуту у зв’язку з особистим споживанням. Тобто, 8 з 10 злочинів стосуються наркотично залежних осіб.

Аналогічна яскраво виражена репресивна спрямованість стосовно наркотично залежних хворих людей спостерігається також в діяльності міліції в Запорізькій, Київській та Харківській областях, а також на Донецькій, Одеській, Придніпровській, Південно-Західній залізницях (відповідно 60,1%, 66%, 67,7%, 58,4%, 48,2%, 70,8%, 61%).

Про дискримінаційну репресивність міліції стосовно наркотично залежних осіб свідчить офіційна статистика МВС стосовно кількості осіб, притягнених до кримінальної відповідальності та взятих під варту.

За скоєння всіх злочинів (за всіма статтями Кримінального кодексу) до кримінальної відповідальності у 2011 році притягнуто 225517 осіб. За скоєння злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків, за цей же період до кримінальної відповідальності притягнуто 36960 осіб, що складає 16,4% від їх загальної кількості, тобто, майже кожна шоста особа.

У деяких регіонах така тенденція є ще більш виразною. Так, зокрема, у місті Києві за злочини, передбачені усіма статтями Кримінального кодексу, міліцією до кримінальної відповідальності притягнуто усього 11103 особи. З них 3559 осіб притягнуто за наркозлочини, що складає 32,1%, тобто кожна третя особа.

З усіх притягнутих до кримінальної відповідальності (за всіма статтями Кримінального кодексу) у 2011 році під варту взято 41610 осіб. За вчинення злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків за цей же період під варту взято 8343 особи, що складає 20,1% від загальної кількості. Зокрема, в Запорізькій області кожен третій із взятих під варту – за незаконні дії з наркотиками. На Львівській залізниці – майже кожен другий.

За скоєння кримінально караних діянь у сфері незаконного обігу наркотиків без мети їх збуту у 2011 році під варту взято 3764 особи, що складає 44,9% від кількості взятих під варту за всі наркозлочини, та 9,0% від кількості взятих під варту за всі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України. В ряді регіонів та залізниць цей показник є значно вищим.

Аналізуючи офіційну статистику МВС, слід мати на увазі, що крім незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів без мети збуту у зв’язку з особистим вживанням (стаття 309 Кримінального кодексу), законодавством передбачена також кримінальна відповідальність ще за низку дій, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків. Серед них є також ті, що пов’язані саме з особистим споживанням наркотиків, і суб’єктами цих кримінально караних дій є переважно наркотично залежні особи. За рахунок таких кримінально караних дій також формується статистика діяльності міліції.

Використання коштів здобутих від незаконного обігу наркотиків (стаття 306 Кримінального кодексу) досить часто інкримінується наркотично залежним особам, які за гроші від продажу дози наркотику, придбали інгредієнти для виготовлення такого ж наркотику для себе з метою зняття абстиненції. В 2011 році за цією статтею зареєстровано 121 злочин, що складає 0,23% від загальної кількості зареєстрованих наркозлочинів.

У 2011 році зареєстровано 2731 факт посіву або вирощування снотворного маку чи конопель (стаття 310 Кримінального кодексу), що складає 5,1% від загальної кількості зареєстрованих наркозлочинів. До кримінальної відповідальності за цими фактами притягнуто 2547 осіб, що складає 6,9% від загальної кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за наркозлочини. З них 132 особи взято під варту, що складає 6,9% від загальної кількості осіб, взятих під варту за наркозлочини. Проте офіційна статистика не дає відповіді на питання, скільки з цих виявлених фактів суб’єктами протиправних дій були наркотично залежні особи, які вирощували ці нарковмісні рослини з метою особистого споживання.

Те ж саме стосується організації або утримання місць незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів (стаття 317 Кримінального кодексу). У 2011 році зареєстровано1965 злочинів цієї категорії, що складає 3,7% від загальної кількості зареєстрованих наркозлочинів. До кримінальної відповідальності за ці злочини притягнуто 1496 осіб, що складає 4,1% від загальної кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за наркозлочини. З них 521 особа взята під варту, що складає 6,2% від загальної кількості осіб, взятих під варту за наркозлочини. В діяльності міліції суб’єктами цієї категорії злочинів переважно є наркотично залежні особи, які здійснюють ці кримінально карані дії з метою особистого споживання наркотиків. Тому можна припустити, що діяльність міліції по виявленню цієї категорії злочинів спрямована переважно на кримінальне переслідування наркотично залежних осіб.

У 2011 році зареєстровано лише 15578 злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків з метою їх збуту (стаття 307 Кримінального кодексу), що складає лише 29,3% у загальній структурі наркозлочинності. До кримінальної відповідальності за ці злочини притягнуто 6478 осіб, що складає 17,5% від загальної кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за наркозлочини. Але якщо навіть при такому співвідношенні зареєстрованих злочинів за статтями 309 та 307 ККУ проаналізувати склад осіб, притягнених до кримінальної відповідальності за фактами збуту наркотичних засобів, то виявиться, що більша частина засуджених збувачів – це наркотично залежні особи, які займались так званим «вимушеним» збутом для отримання коштів, необхідних для придбання дози наркотику з метою зняття абстиненції. Число ж наркозбувачів, що займаються наркобізнесом і не вживають наркотики, тобто тих, що займаються так званим «чистим» збутом залишається незначним.

Вище наведені статистичні та інші дані красномовно свідчать, що сучасна боротьба з незаконним обігом наркотиків в Україні спрямована переважно не проти наркобізнесу, а проти його клієнтів – осіб, хворих на наркоманію.

Офіційна статистика МВС не дає відповіді на питання щодо кількості сфальсифікованих кримінальних справ та кількості справ, провадження за якими здійснювалося з грубими порушеннями фундаментальних прав наркотично залежних осіб. А тому відповіді на ці питання маємо шукати з інших джерел, зокрема засобів масової інформації, результатів анкетувань, фокус груп тощо.

Порушення прав наркотично залежних осіб при формуванні статистичних показників оперативно-службової діяльності

В Україні підпільний ринок наркотиків є надзвичайно розвиненим. Більш того, вже впевнено можна констатувати, що в нашій країні існує наркобізнес, який проник у всі відомства, призначені для боротьби з цим явищем, і став високорентабельною галуззю, котру розвивають посадові особи дуже високого рівня.

Боротьба з розповсюдженням наркотиків значною мірою ускладнюється тим, що кримінальні структури в Україні зрощуються з аналогічними транснаціональними злочинними структурами, залучають до виробництва наркотиків технологічний та науковий потенціал вітчизняної хімічної промисловості. Ними створюються підпільні лабораторії, де виготовляються наркотики нових видів. Існують корумповані зв’язки керівників наркобізнесу з представниками виконавчої, законодавчої, судової влади, правоохоронних органів. За таких обставин діяльність правоохоронних органів у сфері незаконного обігу наркотиків спрямована переважно не проти наркобізнесу, а його жертв – наркотично залежних осіб.

Високий рівень криміналізації наркотично залежних осіб, між іншим, використовується органами та підрозділами МВС України для формування статистичних показників оперативно-службової діяльності та введення в оману суспільства щодо успішної боротьби зі злочинністю.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про міліцію» виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили, є одним з основних завдань міліції. Тому один з суттєвих показників, за якими оцінюється ефективність діяльності МВС – питома вага розкритих злочинів в загальній кількості злочинів, що знаходилися у провадженні в звітному періоді. За результатами діяльності у 2011 році цей показник складає 55,3%.

Загалом в провадженні у 2011 році знаходилося 578000 злочинів, 237224 з них залишилося нерозкритими. Кількість злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків, , що знаходилися в провадженні, складає 58860 (10,2% від загальної кількості). Злочини цієї категорії є фактично очевидними (розкритими) з моменту їх виявлення та затримання осіб, що їх вчинили, тому за рахунок їх кількості штучно формується питома вага розкритих злочинів в звітному періоді.

Згідно з встановленими критеріями розкритим вважається злочин, за яким розслідування кримінальної справи закінчено. Але зрозуміло, що вилучити наркотичний засіб в розмірі індивідуальної добової норми споживання у наркотично залежної особи та закінчити розслідування кримінальної справи значно легше, ніж встановити особу, яка скоїла інший, навіть тяжкий злочин в умовах неочевидності.

Від встановлення невідомих слідству осіб, які вчинили злочини, міліція системно уникає і в сфері незаконного обігу наркотиків. Наркотично залежні особи, затримані за зберігання наркотиків для особистого вживання, як правило дають свідчення про придбання цих наркотиків у невідомих осіб. Проте слідчими питання щодо реєстрації виявлених нових злочинів відносно невідомих осіб, причетних до збуту наркотичних засобів, не порушуються. Такі дії є порушенням норм КПК та обліково-реєстраційної дисципліни, штучним приховуванням нерозкритих злочинів від обліку з метою формування позитивних статистичних показників. Такий стан справ породжений існуючою оцінкою ефективності діяльності міліції.

Вище зазначені обставини і є основним чинником, що спонукає міліцію до виявлення максимальної кількості злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків, вчинених наркотично залежними особами, які відповідно до позиції ЄС самі є жертвами організованої наркозлочинності.

Спостереження за повсякденною діяльністю міліції свідчать, що суттєва частина статистичних показників оперативно-службової діяльності по боротьбі з незаконним обігом наркотиків здійснюється шляхом фальсифікацій та інших зловживань, які супроводжуються системними порушеннями базових прав наркотично залежних людей, які у зв’язку з їх фізіологічними особливостями не можуть адекватно захищати свої права.

До основних типових порушень прав наркотично залежних людей в діяльності міліції слід віднести:

-        проведення процесуальних дій за відсутності відповідних процесуальних документів;

-        проведення процесуальних дій за відсутності понятих;

-        використання стану наркотичного сп’яніння при проведенні процесуальних дій та складанні процесуальних документів;

-        використання стану абстиненції («ломки») при проведенні слідчо-оперативних дій, при використанні якого, особа в силу свого безвихідного фізичного стану змушена визнати провину в скоєному злочині, обмовити себе, здійснити наклеп на іншу особу, та інше;

-        примушування до надання свідчень проти себе в порушення ст. 63 Конституції України;

-        не роз’яснення прав відповідно до вимог процесуального законодавства;

-        позбавлення права на захист, зокрема, відмова в наданні адвокатських послуг, неповідомлення про право мати захисника або повідомлення про це із запізненням;

-        незаконне застосування фізичної сили й спецзасобів до затриманого під час дізнання або слідства;

-        створення відповідних умов та примушування до виплати хабарів;

-        застосування катувань, свідомо незаконного затримання, свідомо незаконного порушення кримінальної справи та здійснення інших посадових злочинів стосовно наркотично залежних осіб.

Фальсифікації при притягненні до відповідальності наркотично залежних осіб

Фальсифікації є одним з найбільш поширених способів формування статистики МВС за рахунок порушення основоположних прав наркотично залежних осіб. Досить часто споживачі наркотиків притягуються до кримінальної відповідальності за ті дії, які вони не скоювали, їх часто використовують з метою різноманітних провокацій. Про масштаби та мотивацію таких дій правоохоронців свідчать численні публікації засобів масової інформації.

Після публікації «Милиционеры подбрасывали наркотики «золотой молодёжи» и потом требовали от них деньги» 11.02.2011 року затримані начальник відділу БНОН Суворівського РВ УМВС в Херсонській області та двоє його підлеглих за систематичні примушування наркотично залежних осіб підкидати наркотики іншим наркотично залежним особам.[184] Ці протиправні дії співробітники міліції скоювали як з метою формування статистичних показників, так і з метою подальшого вимагання та отримання хабарів за не притягнення до кримінальної відповідальності

Публікація «В Киевской области милиционер, чтобы выполнить план, подбрасывал наркотики» повідомляється, що виконуючий обов’язки начальника МВ Обухівського РВ ГУМВС в Київській області з метою формування статистичних показників змусив наркотично залежну особу зізнатися в незаконному зберіганні наркотиків, передав йому 12,5 г каннабісу та склав відповідні фальсифіковані документи для притягнення наркотично залежного до кримінальної відповідальності.[185] Про фальсифікацію кримінальних справ у сфері незаконного обігу наркотиків мова іде в публікації «Шевченківський ОБНОН».[186]

Співробітники міліції Дніпропетровської області притягнуті до кримінальної відповідальності за те, що підкинули жінці наркотики. Погрожуючи порушити стосовно неї кримінальну справу, вимагали з неї 1000 доларів США. Про це мова йде в публікації «Милиция подбросила женщине наркотики»[187]. В публікації «Наркоманів катують» повідомляється, що співробітники Бахчисарайського райвідділу міліції АР Крим застосовували катування до наркотично залежних осіб з метою отримання зізнань у тих злочинах, яких вони не скоювали.[188]

Наведені приклади характерні для всіх без винятку регіонів держави, мають масовий характер.

В практичній діяльності міліції при вилученнях наркотиків затриманого спочатку обшукують, потім надівають на нього наручники чи застосовують інші засоби зв’язування і доставляють в орган внутрішніх справ, де супроводять в одне із службових приміщень. Після цього запрошують понятих, знімають наручники з затриманого і починають проводити особистий огляд (а фактично обшук), в ході якого «знаходять» наркотики. При цьому твердження затриманого про те, що ці наркотики йому підкинули, як правило, ігнорується.

Оскільки для порушення кримінальної справи необхідний висновок спеціаліста про видову належність і кількість вилученої речовини, підготовка якого займає певний проміжок часу, співробітники міліції здійснюють затримання особи не у порядку, передбаченому положеннями КПК України, а з метою уникнення в подальшому судового контролю фальсифікують підстави для адміністративного затримання у порядку, передбаченому статтею 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Серед інших видів фальсифікацій досить поширене фальсифікування працівниками міліції ваги вилученої наркотичної речовини. Пакування вилучених речових доказів проводиться з можливістю подальшого фальсифікування ваги та вмісту пакунку на будь-якій стадії дослідчої перевірки. Вилучена з порушеннями законодавства речовина направляється для подальшого її дослідження до криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ, а зважування її експертами провадиться без участі понятих, що дає змогу регулювати вагу до необхідного мінімуму, достатнього для порушення кримінальної справи. За існуючої залежності експертів-криміналістів від керівників органів внутрішніх справ виправити становище з цього питання та забезпечити контроль за законністю їхніх дій неможливо. Крім того, слід визнати спірним дотримання законності при притягненні громадян до відповідальності у зв’язку з недостатністю технічних можливостей експертно-криміналістичних підрозділів точного виваження вилученої речовини. В якості прикладу можна навести процедуру визначення ваги опію ацетильованого у розмірі 0,005 гр., достатньому для порушення кримінальної справи, за відсутності ліцензованих приборів та науково обґрунтованої методики щодо визначення такої ваги.

З метою формування позитивної статистики досить поширені факти провокаційних дій працівників міліції з метою притягнення до кримінальної відповідальності наркотично залежних громадян за збут наркотичних засобів. Зловживаючи правом суб’єкта оперативно-розшукової діяльності, оперативні працівники моделюють ситуації, за яких наркотично залежні вимушені реалізувати свою «дозу» під контролем міліціонерів – провокаторів.

Викликає занепокоєння фальсифікація матеріалів оперативних закупівель з метою притягнення до кримінальної відповідальності споживачів наркотиків за збут наркотичних засобів. Проблема провокування та фальсифікації злочинів співробітниками міліції з використанням недосконалості існуючої практики застосування оперативних закупівель та використання їх результатів у якості доказів, має загальнодержавний масштаб. Це вбачається з численних звітів українських та міжнародних правозахисних організацій, публікацій в засобах масової інформації, а також скарг громадян.

Аналіз статистичних та інших даних свідчить, що переважна більшість оперативних закупівель здійснюється стосовно споживачів наркотичних засобів, при цьому у більшості випадків об’єми наркотиків за фактом їх збуту не перевищують межі середньодобового об’єму споживання. Зважаючи на процедуру проведення оперативної закупівлі, можна припускати, що у разі змови двох оперативних працівників складення матеріалів, достатніх для порушення кримінальної справи, можливе без фактичного проведення оперативної закупівлі. Масштаби застосування таких методів не можуть не турбувати. Наслідки використання доказів, отриманих за допомогою фальсифікації оперативних закупівель, являються руйнівними для десятків та сотень наркотично залежних людей, яких звинуватили у злочинах на таких «підставах». Викладені в статті «Наркоманы-провокаторы как новое оружие милиции» факти є типовим прикладом фальсифікації оперативних закупівель, характерним для всіх без винятку регіонів держави.[189]

Аналогічний типовий приклад використання у якості належних та достатніх доказів матеріалів сфальсифікованої оперативної закупівлі приведений в статті «Мясорубка правосудия».[190]. Беззаперечні докази, наведені у статті, свідчать, що звинувачення стосовно мешканця міста Нова Каховка Херсонської області, побудоване на матеріалах сфальсифікованої оперативної закупівлі. Як наслідок – звинувачений більше року утримується під вартою, а існуюча практика судочинства заважає прийняти правосудне рішення та винести виправдувальний вирок. Цей випадок – чергове свідчення масових притягнень наркозалежних осіб до кримінальної відповідальності на підставі сфальсифікованих матеріалів оперативних закупівель та суспільної небезпеки, яку породжують такі фальсифікації.

Сутність суспільної небезпеки існуючої практики використання в судочинстві матеріалів оперативних закупівель досить об’єктивно викладена в публікації «ООО Ворошиловский ОБНОН» та коментарях до цієї публікації.[191] Наведені факти свідчать про масовість застосування цього оперативно-розшукового заходу з метою вимагання хабарів з наркотично залежних на користь посадових осіб правоохоронних органів.

Катування наркотично залежних осіб

В Україні є досить поширеною проблемою міліцейська жорстокість до наркотично залежних осіб та їх катування, що є грубим порушенням міжнародних договорів України, таких, як Європейська конвенція про захист прав людини й основоположних свобод, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання й інших міжнародних актів і внутрішнього законодавства України.

Маргінальне становище цієї категорії людей робить їх легкою здобиччю для співробітників міліції при формуванні статистичних показників оперативно-службової діяльності. Міліція використовує наркотичну залежність як знаряддя, аби примусити наркотично залежних людей давати свідчення: перспектива болю від «ломки» робить цих людей особливо вразливими та більш схильними підкоритися тиску з боку міліції.

Високий рівень стигматизації цієї соціальної групи в свою чергу спричинює, як правило, безкарність міліціонерів при скоєнні таких протиправних дій. Втім, мають місце поодинокі випадки притягнення співробітників міліції до кримінальної відповідальності за знущання над наркозалежними. Про це свідчить засудження трьох працівників Бахчисарайського райвідділу міліції до різних строків ув’язнення за катування наркозалежних осіб з метою отримати зізнання.[192]

Економічні наслідки дискримінації соціальної групи наркотично залежних осіб

Наведені вище статистичні дані дають підстави стверджувати, що сучасна боротьба з незаконним обігом наркотиків в Україні зводиться до репресій проти клієнтів наркобізнесу – осіб, хворих на наркоманію, а не проти самого наркобізнесу.

Витрати лише на слідство, судовий розгляд та утримання наркотично залежних осіб в місцях позбавлення волі обходиться державі у сотні мільйонів гривень.

Кошти платників податків ідуть не на боротьбу з наркобізнесом, поширенням наркоманії та супутніх інфекційних хвороб, не на лікування наркотично залежних та пропаганду здорового способу життя, а на кримінальні та адміністративні процедури стосовно хворих на наркоманію, утримання десятків тисяч цих хворих в місцях позбавлення волі, фінансування наркокорупції та системи здирництва, які процвітають під виглядом «боротьби з наркозлочинністю» в підрозділах та органах внутрішніх справ.

Отже, дискримінація та надмірно висока криміналізація наркотично залежних є важким тягарем для економіки України та суттєво зменшує ефективність заходів, спрямованих на боротьбу з організованим наркобізнесом. Діюча система боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів в Україні, побудована на репресивній політиці держави стосовно наркозалежних, не ефективна і надто дорога.

За умови зниження рівня дискримінації та криміналізації наркотично залежних кошти, які витрачаються на слідство, судовий розгляд та утримання наркозалежних в місцях позбавлення волі, можуть бути спрямовані на вирішення актуальних соціальних проблем, зокрема, на лікування та профілактику наркозалежності.

Негативний вплив дискримінації та надмірної криміналізації наркотично залежних осіб на здоров’я населення держави

Темпи поширення ВІЛ/СНІД в Україні – одні з найвищих у світі. Сьогодні епідемічна ситуація з ВІЛ-інфекції в Україні характеризується зростанням показників захворюваності та смертності від СНІДу. Станом на 01.07.2011 р. під диспансерним наглядом в закладах охорони здоров’я України перебувало 115 275 ВІЛ-інфікованих осіб, з них 16 764 осіб з діагнозом СНІД.

За оцінками Об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІДу (UNAIDS) показник поширеності ВІЛ-інфекції складає не менше 1,4 % дорослого населення, тобто на рівні більше ніж 360 тисяч осіб віком від 15 до 49 років. Україна залишається найбільш постраждалою від епідемії ВІЛ-інфекції країною в Європі.

За весь період епідеміологічного спостереження від захворювань, зумовлених СНІДом, померло 22 607 людей. Україна залишається в категорії країн з концентрованою стадією епідемії ВІЛ-інфекції, що зосереджена серед окремих груп населення високого ризику інфікування ВІЛ, зокрема наркотично залежних споживачів ін’єкційних наркотиків. Саме ін’єкційне вживання наркотиків на даний час є рушійною силою епідемії ВІЛ-інфекції (58% усіх офіційно зареєстрованих випадків) та гепатиту С.

В той же час дискримінація споживачів наркотиків та надмірно висока криміналізація їхніх дій є однією з головних причин, яка не дозволяє зупинити та взяти під контроль поширення наркоманії в Україні і її побічних ефектів, зокрема епідемії ВІЛ/СНІД, а навпаки, сприяє стрімкому зростанню кількості наркозалежних і ВІЛ-інфікованих.

Негативний вплив дискримінації наркотично залежних осіб на криміногенну обстановку в державі.

Крім руйнівного впливу на здоров’я людей наркотики впливають на загальну криміногенну ситуацію в державі. Особи у стані наркотичного сп’яніння щорічно скоюють в межах 4 тисяч злочинів корисливо-насильницької спрямованості, серед яких – вбивства та замахи на вбивства, завдання тяжких тілесних ушкоджень, розбійні напади, грабежі, крадіжки. 

Наркоманія тісно пов’язана зі злочинністю і є, образно кажучи, живильним ґрунтом для здійснення різних злочинних діянь, насамперед корисливих і корисливо-насильницьких. Нелегальне придбання наркотиків вимагає значних матеріальних витрат. Вартість наркотичних засобів на «чорному ринку» перевищує аптечні ціни на найбільш поширені види наркотиків в десятки і сотні разів. 

Наркоманія тісно пов’язана з насильницькою злочинністю. Вживання наркотиків породжує невмотивовану злостивість, почуття тривоги, підсвідомий страх, досить часто викликають агресію. Перебуваючи в стані наркотичного сп’яніння, наркотично залежні нерідко скоюють злочини проти особистості: вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганські дії і т.п. Одним з мотивів вчинення цих злочинів все частіше стає прагнення заволодіти наркотиками або засобами для їх придбання.

Оскільки поширення наркоманії прямо пропорціональне дискримінації та надмірної криміналізації дій наркотично залежних осіб, погіршення криміногенної обстановки в державі є також наслідком цієї дискримінації та надмірної криміналізації наркозалежних.

 

Висновки

1.     Наркотично залежні особи утворюють соціальну групу людей з притаманними їй особливостями, зокрема:

-     члени цієї соціальної групи є жертвами стигматизації та дискримінації і потерпають переважно у сферах трудових відносин, соціально-побутового обслуговування, медичних послуг та з боку правоохоронних органів;

-     головна об’єктивна ознака цієї соціальної групи – хвороба (наркотична залежність);

-     ця соціальна група є сприятливим середовищем для поширення супутніх хвороб, пов’язаних з ін’єкційним вживанням наркотиків, – інфекції ВІЛ/СНІДу, гепатитів тощо.

-     члени цієї соціальної групи є жертвами організованої наркозлочинності;

-     абсолютна більшість членів цієї соціальної групи у зв’язку з фізіологічними та іншими особливостями не можуть адекватно захищати свої права;

-     ця соціальна група людей є маргінальною;

-     цій соціальній групі притаманні прозелітизм та прагнення до залучення нових членів;

-     численність цієї соціальної групи постійно зростає;

-     ця соціальна група є сприятливим середовищем до вчинення правопорушень та використовується у своїх цілях кримінальними структурами.

2.     Дискримінація, стигматизація наркотично залежних осіб та надмірна криміналізація їх дій призводить до негативних економічних наслідків, є важким тягарем для економіки України. Сотні мільйонів гривень держава витрачає лише на слідство, судовий розгляд та утримання наркотично залежних осіб в місцях позбавлення волі. Це ті кошти, які мали б витрачатися на боротьбу з наркобізнесом, поширенням наркоманії та супутніх інфекційних хвороб, лікування наркотично залежних, пропаганду здорового способу життя.

3.     Дискримінація, стигматизація наркотично залежних осіб та надмірна криміналізація їх дій сприяє стрімкому зростанню численності цієї соціальної групи, поширенню інфекції ВІЛ/СНІДу та інших небезпечних інфекційних хвороб – гепатитів тощо, а також негативно впливає на загальну криміногенну ситуацію в державі.

4.     Невжиття негайних та скоординованих заходів щодо унеможливлення цих негативних явищ, неминуче призведе до:

-     збільшення вимушених бюджетних витрат на ліквідацію наслідків цієї дискримінації;

-     стрімкого зростання численності цієї соціальної групи, поширенню інфекції ВІЛ/СНІДу та інших небезпечних інфекційних хвороб – гепатитів тощо;

-     поширення наркоманії та погіршення загальної криміногенної ситуації в державі.

 


Висновки та рекомендації

Підводячи підсумки, можна зауважити: в Україні дискримінація вразливих груп набула сталих ознак, стала звичним явищем і нерідко вихлюпується у вигляді неприхованого насильства. Основними сферами, де найчастіше проявляється дискримінація, є: праця, охорона здоров’я, освіта, соціальна та правоохоронна сфери. Основними підставами для дискримінації є етнічна або соціальна приналежність та/або колір шкіри.

Рекомендації:

1. Першочергові заходи у цьому напрямі мусять бути пов’язані з негайним ухваленням змін до закону про протидію дискримінації і його швидку імплементації до українських реалій.

2. Необхідно вжити ефективних заходів для попередження, виявлення фактів дискримінації за расовими, етнічними та іншими ознаками у системі судової влади та покарання за цей злочин.

3. Забезпечити надання ефективної правової допомоги у випадках дискримінаційних дій проти представників вразливих груп у сферах освіти, працевлаштування, забезпечення житлом, охорони здоров’я, соціальних послуг і доступу до громадянських прав.

4. Оприлюднити інформацію про боротьбу з дискримінацією вразливих груп, сформувати чітке розуміння того, що толерантного ставлення до проявів расизму та ксенофобії в країні не повинне бути ніколи.

5. Налагодити співпрацю між представниками вразливих груп і представниками УМВС у кожній області.

 



[1] http://niss.gov.ua/articles/500/

[2] http://centrduma.org.ua/

[3] http://ihrpex.org/upl/doc/otchet1_1_8.pdf

[4] http://shans.com.ua/index.php?m=nr&id=37290&in=339

[5] http://sport.ukrinform.ua/

[6] http://immigration-stop.org.ua/?page_id=90

[7] http://pravda.com.ua/

[8] http://mvs.gov.ua/

[9] http://pravda.com.ua/articles/2012/01/4/6834902/

[10] http://ac-rada.gov.ua/

[11] http://immigration-stop.org.ua/

[12] http://sna.in.ua/

[13] http://svoboda.org.ua/pro_partiyu/prohrama/

[14] http://tyahnybok.info/dopysy/zmi/013068/

[15] Див., наприклад статтю О.Тягнибока «Угода про реадмісію – злочин проти нації» http://tyahnybok.info/dopysy/zmi/013068/, статтю С.Удовиченка «В’єтнамці били підлітків загостреними кілками» http://kharkiv.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/017067/ та інші.

[16] http://rus.newsru.ua/ukraine/22jul2011/nonigro.html

[17] http://shans.com.ua/?m=inews&nid=2856

[18] http://dozor.kharkov.ua/zhizn/obwestvo/1103585.html

[19] Підготовлено Наталією Козаренко, Асоціація УМДПЛ

[20] http://niss.gov.ua/articles/500/

[21] Державний комітет статистики України, Всеукраїнський перепис населення у 2001 році. http: //www.ukrcensus.gov.ua/g/d5_other.gif

[22] http://human-rights.unian.net/ukr/detail/196897

[23][23] http://sova-center.ru/

[24] http://gazeta.zn.ua/

[25] http://umdpl.info/index.php?id=1319605807

[26] http://gazeta.zn.ua/

[27] http://maidanua.org/2012/07/propuscheni/

[28] http://makarolia.wordpress.com/

[29] Ельведін Чубаров, старший науковий співробітник НДЦ кримськотатарської мови і літератури  (відділення історії) КІПУ

[30] Виступ Голови Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемільова на зустрічі членів спілки  Платформи Європейської пам’яті та Совісті / http://qtmm.org/

[31] Elvedin Chubarov.  The review of problems on inequality and discrimination in Ukraine. The Autonomous Republic of Crimea Огляд проблем нерівності та дискримінації в Україні. Автономна Республіка Крим»). //Інформаційний бюлетень "Кримські студії", № 3-4 (21-22) 2003 р. с. 191-229.

[32] Огляд земельних відносин зроблений на підставі інтерв’ю з голвою Земельної комісії Меджлісу кримськотатарського народу  Зевджетом Куртумеровим.

[33] Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки» / http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/578-16

[34] [34] http://russ-edin.org/

[35] Аксьонов не бачить провокаційних дій у погромаж в Молодіжному / http://qha.com.ua/

[36] У Меджлісі мають список самопоселеннь, на яких «Руська єдність» може влаштувати наступні погроми / http://krymtatar.in.ua/index/article/id/573

[37] В погромі самозахоплень Джемілєв вбачає «рожу влади» / http://crimea.comments.ua/news/2012/12/03/135742.html

[38] «Я не знаю в світі іншої держави, де настільки яскраво проявляється дискримінація  корінного народу як в Україні», - голова Меджлісу Мустафа Джемілєв / http://qtmm.org/

[39] Чубаров: Якщо не будуть покарані й публічно названі керівники кримської міліції, яким було відомо про майбутній погром у Молодіжному, то можна зробити висновок, що незаконність була узгоджена та погоджена владою / http://qtmm.org/

[40] Рефат Чубаров: Кримська міліція на боці бандитів /  http://glavcom.ua/articles/8884.html

[41] Резолюція  Загальнокримського мітингу, присвяченого Міжнародному дню прав людини / http://qtmm.org/

[42] Хто стоїть за загостренням етнополітичної ситуації в Криму? http://radiosvoboda.org/content/article/24787495.html

[43]  Експерт прогнозує погіршення міжнаціонального клімату в Криму / http://kianews.com.ua/node/50923

[44] Могильов про знесення будов у Молодіжному  / http://qha.com.ua/mogilev-o-snose-postroek-v-molodejnom-119900.html

[45] У 2012 році програма з облаштування депортованих громадян профінансована на 35% / http://krymtatar.in.ua/index/article/id/590

[46] Мустафа Джемильов: «  У державному бюджеті України на 2013 рік на облаштування кримських татар  має бути передбачено не менше 50 млн. гривень» / http://qtmm.org/

[47] Виступ Голови Меджлісу Мустафи Джемільова на зустрічі з акредитованими в Україні дипломатами / http://qtmm.org/

[48] Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності та вдосконалення державного регулювання у сфері містобудівної діяльності» / http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4220-17

[49] Резолюція Всекримського траурного мітингу пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу - депортації 18 травня 1944 року та десятиліть його насильницького тримання в місцях вигнання  «Про усунення в законодавстві України перешкод у поверненні та облаштуванні кримських татар» / http://avdet.org/node/6081

[50] Проект Закону про Концепцію державної етнонаціональної політики України / http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42769

[51]М. Джемільов  ігнорування прав кримськотатарського народу– перешкода на  шляху розвитку декмократії в Україні  / http://avdet.org/node/5332у

[52] Протокол № 69 засідання Комітету Верховної Ради України  з питань прав людини, національних меншин  і міжнаціональних відносин  21 березня 2012 року / http://kompravlud.rada.gov.ua/

[53] http://w1.c1.rada.gov.ua/

[54] Виступ голови  Меджлісу кримськотатарського народу М.Джемільова на мітингу 18 травня 2012р. / http://avdet.org/node/6081

[55] Знову"провалено" правлячою коаліцією / http://avdet.org/node/6291

[56] Верховна Рада провалила прийняття законопроекту / http://avdet.org/node/6082

[57] Верховна Рада України прийняла в першому читанні  законопроект України «Про поновлення  прав осіб, депортованих за національною ознакою п» / http://qtmm.org/новини1549-верховна-рада-україни-прийняла-в-першому читанні--законопроект-україни-про-поновлення-прав-осіб-депортованих за--національною ознакою-

[58] До законопроекту про депортованих надійшло понад 100 поправок, – Ільясов / http://krymtatar.in.ua/index/article/id/591

[59] Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Комитет з ліквідації расової дискримінації. Доповіді, надані державами -участниками відповідно до   статті 9 Конвенції. Дев’ятнадцятий – двадцять перша періодичні доповіді, що мають бути надані в  2010 році. Україна [8 січня 2010 року] / http://www2.ohchr.org/english/bodies/cerd/docs/CERD.C.UKR.19-21_ru.doc

[60] Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Комітет з ліквідації расової дискримінації. Сімдесят дев’ята сесія 8 серпня - 2 вересня 2011 року. Розгляд доповідей, представлених державами-учасницями  відповідно до статті 9 Конвенції. Заключні зауваження Комітету з ліквідації расової дискримінації. Україна. / http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G11/454/84/PDF/G1145484.pdf?OpenElement, а також

В ООН порекомендували Україні забезпечити права кримських татар / http://qha.com.ua/

[61] Візит делегації Консультативного комитету Рамкової конвенції із захисту національних меншин / http://qtmm.org/

[62] Голова Меджлісу запропонував розпочати процедуру розслідування   Комітетом ПАРЄ ситуації  з вирішенням кримськотатарської  проблеми / http://qtmm.org/новости/1502-голова-меджлісу запропонував розпочати процедуру-розслідування комітетом парє-ситуації-з вирішенням-кримськотатарської проблеми

[63] Представництва Європейського Союзу та Ради Європи в Україні підтримують ідею проведення Міжнародного форуму / http://qtmm.org/

[64] Мустафа Джемільов: Для кримських татар прийнятий  закон про мови є неприйнятним / http://qtmm.org/

[65] Тимур Тарпан. Законне «самоуправство» / http://avdet.org/node/6468

[66] /За  новим варіантом  "мовного закону" мови національних меншин не отримають  статуси регіональних / http://avdet.org/node/6540

[67] Мустафа Джемільов: У Могилеьові дуже міцно сидить російський шрвінізм  / http://qtmm.org/

[68] Депутати Верховної Ради АР Крим Ремзі Ильясов, Сафуре Каджаметова та представники кримськотатарської інтелігенції звернулись до керівництва автономії / http://qtmm.org/

[69] Постанова Курултая про вибори народних депутатів України та задачі органів національного самоврядування кримськотатарського народу  / http://qtmm.org/

[70] Україна потребує реальної зміни виборчого законодавства – Джемільов / http://radiosvoboda.org/content/article/24771091.html

[71] Доповідь Мустафи Джемільова / http://avdet.org/node/6334

[72] Виступ голови  Меджлісу кримськотатарського  народу М.Джемільова на мітингу 18 травня 2012 р.. / http://avdet.org/node/6081

[73] Там же / http://avdet.org/node/6081

[74] Незабаром кримських татар не залишиться на керівних посадах / http://avdet.org/node/6409

[75] Чотирьохстороння зустріч з кримськотатарської проблеми / http://qtmm.org/

[76] Місце Авамилевої посів  Сумуліді-молодший / http://qha.com.ua/mesto-avamilevoi-zanyal-sumulidimladshii-119179.html

[77] Айдер Аджимамбетов, Юнус Сейтхалілов. ВР АРК прийняла Концепцію освіти кримськотатарською мовою/ http://poluostrov.com.ua/novosti/krym/745 ; а також Концепцію освіти кримськотатарською мовою в Автономній  Республіці Крим / http://rada.crimea.ua/app/1032

 

[78] Радує, що батьки почали усвідомлювати свій обов’язок перед дітьки і народом, й вимагає забезпечення конституційних прав на освіту дітей рідною мовою / http://qtmm.org/

[79] Еміне Музафарова. «Маарифчи» поскаржаться Воллебеку на владу Акмесджита / http://qha.com.ua/maarifchi-pojaluyutsya-vollebeku-na-vlasti-akmesdjita-114586.html

[80] У Къарасубазаре відкрився дитячий садок з двома мовами навчання «Севинч» / http://avdet.org/node/6543

53Скорочення чисельності вчителів кримськотатарської мови крымскотатарского языка / http://avdet.org/node/6264

[82] Свято прощання з Абеткою відбулось у школі села  Аджи-Къал (Чистеньке) / http://qtmm.org/новости/1481-праздник-прощания-с-букварём-прошел-в-школе-села-аджы-къал-чистенькое

[83] Меджліс кримськотатарського народу відвідав  Президент Міжнародного ПЕН-клубу Джон Ралстон Соул / http://qtmm.org/

[84] Пен-клуб: Існує  реальна загроза мовної асиміляції  кримських татар / http://avdet.org/node/6209

 

[85] В Україні потребують захисту караїмська, гагаузька та кримськотатарська мови, – експерт / http://krymtatar.in.ua/index/article/id/533

[86] Нарада з питань розвитку творчого об’єднання кримськотатарських программ ДТРК «Крим» / http://qtmm.org/новини1507- Нарада з питань розвитку творчого об’єднання кримськотатарських программ ДТРК

[87] Звернення до А.В. Могильова / http://avdet.org/node/5380; В парламенті України вирішуватимуть, чи буде аеропрт носити ім’я Амет-Хана Султана  / http://avdet.org/node/6637

[90] Ремзі Ільясов: «В Сімферополі має бути Алея Героїв ВВВ – уродженців Криму» / http://avdet.org/node/5764

[91] У Меджлісі обурені встановленням памятника Лассі‘ / http://qha.com.ua/v-medjlise-vozmuscheni-ustanovkoi-pamyatnika-lassi-119772.html

[92] "Бизим Къырым" зажадало поновлення історичної топонімії  / http://avdet.org/node/6188

[93] Крок за кроком / http://avdet.org/node/6282

[94] Стенограма дебатів по законопроекту України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» / http://qtmm.org/

[95] Про загрозу відродження сталінізму в Україні та захист основ демократії в Україні і світі / http://qtmm.org/

[96] Валентин Наливайченко: Симоненко має понести кримінальну відповідальність за виправдання злочинів сталінізму  / http://qtmm.org/

[97] Колишні політичні в’язні  комуністичного  режиму выступили на захист  прав кримськотатарського народу / http://qtmm.org/

[98] Кримські татари влаштували  Петру Симоненку "гарячий прийом" / http://avdet.org/node/6509

[99] Мамут Мустафа. Оговорка за Фройдом / http://avdet.org/node/6094

[100] Ельмара Мустафа, Тимур Куртумеров. Чиновники поводяться як діти  / http://avdet.org/node/6094

[101] Вже глава Комі дав зрозуміти  Могильову, що кримські  татари в Криму – не є діаспорою /  http://an.crimea.ua/

[102] За розпалювання міжнаціональної ворожнечі – до відповідальності! / http://avdet.org/node/6299

[103] Проросійського активіста приговорили до 2,5 років / http://avdet.org/node/6413

[104] Суд виправдав Тюніна, який образив кримських татар / http://qha.com.ua/

[105] Кримська міліціяі завзято кинулась перевіряти заяву провокаторів з маргінальної партії «Спас» / http://crimea24.info/

[106] Мешканець Криму позивається до суду на СБУ за відмову розслідувати злочини колабораціоністів / http://nr2.ru/crimea/402197.html

[107] Азаров працює  прем’єром останній місяць – можете дозволити собі казати глупості », - Мустафа Джемільов / http://qtmm.org/

[108] Ті, хто зійшов з тропи миру? / http://goloskrima.com/?p=8678

[109] На тижні. На думку Ковітіді,  кримських татар було за що депортувати татар было за что депортировать /  http://avdet.org/node/6960; Про кримських татар знову збрехали  / http://qha.com.ua/o-krimskih-tatarah-snova-skazali-nepravdu-119472.html

[110]На тижні. Голова «Руського блоку» пообіцяв посадити на вили мешканців самозабудовобещал посадить на вилы жителей самостроев в Сарайли Къият /  http://avdet.org/node/6960

[111] В одній з симферопольських шкіл міжнаціональний конфлікт: викладачка обіцяла спустити учнів зі сходин і виганяла їх до «татарської  школи» / #.UL8uVuS6cZn

[112]/ В Сімферопольській СЕС кримських татар обізвали зрадниками Батьківщини / http://crimea24.info/

[113] Підсумки 2011 року  /http://qirimmuftiyat.org.ua/

[114] Питання мечеті збурюєМамут-Султан / http://qirimmuftiyat.org.ua/

[115] Як казаки  листа  Буданову писалиhttp://qirimmuftiyat.org.ua/

[116] Апеляційний суд виправдав засуджених мусульман Мамут-Султана /

http://qirimmuftiyat.org.ua/

[117] У Старому Криму дітей окропили, поки вони  спали / http://avdet.org/node/5372

[118] Дітей в Ескі Къиримі окропляли водою незаконно, - прокуратура /

http://qirimmuftiyat.org.ua

[119] Окропіління дітей стає системою с / http://qirimmuftiyat.org.ua

[120] Заява Муфтіята Крыму в зв’язку з черговим окропленням дітей у школі №43 м. Сімферополя / http://qirimmuftiyat.org.ua

[121] Директор школи №43 через окропіння дітей отримав догану  / http://qirimmuftiyat.org.ua

[122] На тижні/ http://avdet.org/node/5600

[123] Учням  Курманського медресе відмовляють в отрманні середньої освіти  / http://qirimmuftiyat.org.ua / http://qirimmuftiyat.org.ua

[124] Звернення ДУМК до Президента, прем’єр-министра, прокурора  та  міністра освіти України та Крииму  / http://qirimmuftiyat.org.ua

[125] Влада Курмана запевняє, що інформація по медресе – «вигадка» / http://qha.com.ua/

[126] У Криму влада хоче закрити медресе для читців Корану? / http://radiosvoboda.org/

[127] Спростовування статті  "Кримської  газети" / http://qirimmuftiyat.org.ua/

Им’я Айдера Ісмаїлова використовували в агітації за Дейча / http://qha.com.ua

[128] Заява Муфтіята Крыму по факту нападу на територію Джума-Джамі / http://qirimmuftiyat.org.ua

[129] [129] Добровська селищна рада  погодила будівництво храму  на кістках  мусульман / http://qirimmuftiyat.org.ua/

[130] На території старого  мусульманського кладовища буде побудовано православний храм? /http://avdet.org/node/5383

[131] / На мусульманському кладовищі церкви не буде - Мітрополит Лазар / http://qirimmuftiyat.org.ua/

[132] Над останками предків кримських продовжують знущатися  / http://qirimmuftiyat.org.ua

[133] В Алуштеі питання про старе кладовище обговорили у міськраді  / http://qirimmuftiyat.org.ua

[134] ДУМК не дозволить будувати  туалет на території старого мусульманського кладовища /http://avdet.org/node/5940

[135] Влада Алуштти готова вирішити питання зі  старим мусульманським кладовищемhttp://qirimmuftiyat.org.ua

[136] В Дуванкойських будинках  в стіни замуровані башташиhttp://qirimmuftiyat.org.ua

[137] Безкарність заохочує  вандалів / http://qtmm.org/

[138] Заява Муфтіята Криму за фактом акту вандалиіма на кладовищі в Сарайли Къият/Мирному http://qirimmuftiyat.org.ua/

[139] Народ або вандали: хто кого? http://avdet.org/node/5893

[140] Азізи - гробниці святих і святі місця. Культ святих місць і святих людей є невід’ємною частиною багатовікової культури кримськотатарського народу. Майже в кожному населеному пункті Криму були свої святі місця (Азіз ер). На думку фахівців, на території півострова є не менш 300 таких місць. Сьогодні знайдені і занесені в список більше 100 святинь. Карли Азіз-могила праведної людини, померлої в 1318 р. за Хіджрою. За переказами, вода з джерела, що з’явився після його поховання, має цілющі властивості, як і сама місцевість. Могила К’арли Азіз є місцем паломництва мусульман Криму.

[141] Карл иАзіз знову зруйновано  / http://qirimmuftiyat.org.ua/

[142] В Первомайському районі  вандали зруйнували  надгробний пам’ятник захоронення Къиркъ Азіз / http://qtmm.org/

[143] Молодь  проти вандалізму / Звернення / http://avdet.org/node/6338

[144] У Сімферополі невідомі спотворили свастикою меморіал жертвам депортації / http://qtmm.org/

[145] Дословно «вчені, які знають», визнані і авторитетні знавці теоретичних і практичних сторін ісламу

[146] В Къарасубазарі обуло обпаганено мусульманську святиню «Азізлер» http://qtmm.org/

[147] Підготовлено Олегом Мартиненком, Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в правоохоронних органах.

[148] http://politikan.com.ua/0/0/0/21378.htm

[149] «Сеть» и «Наш мир» против ВИЧ/СПИДА. Сборник материалов. – К., 2010. – Режим доступа: http://gay.org.ua/

[150] Марина Говорухіна УГСПЛ. Гомосексуали в Україні – проблема великої політики. (за матеріалами семінару «Моніторинг і захист прав гомосексуалів в Україні від 23 лютого 2007 року)

[151] Соціологічна служба «ТНС-Україна» на замовлення Центру «Наш світ», http://gay.org.ua/publications/gay_ukraine_2007-r.pdf

[152] http://vsenovosti.in.ua/news/095469

[153] Дослідження «Сім’я очима одеського студентства», http://prochurch.info/index.php/news/more/16764, телефонне опитування на тему «Мораль в Україні», http://unian.net/ukr/news/news-413171.html

[154] Права людини. Робота міліції з маргінальними групами населення України: Посіб. для тренерів / Укл.: Л. Мороз і С. Яковенко. – К., 2003. – 204с.

[155] Олександр Мостяєв «Гомофобія як психологічна і соціальна проблема в сучасній Україні»

http://feminist.org.ua/news/n10/example/index.php?id=196

[156] http://risu.org.ua/ru/index/resourses/church_doc/ecumen_doc/36168

[157] http://love-contra.org/index.php/news/issue/628/

[158] Крок вперед, два назад: Становище ЛГБТ в Україні в 2010-2012 рр. – К.: Центр “Наш світ”, 2011. – 152 с.

[159] http://segodnya.ua/news/14286134.html

[160] Крок вперед, два назад: Становище ЛГБТ в Україні в 2010-2012 рр. – К.: Центр “Наш світ”, 2011. – 152 с.

[161] Матеріали С.І. Яковенка та Н.В. Козаренко для підготовки Методологічних рекомендацій з питань ВІЛ та ЧСЧ для правоохоронних органів, розроблених в рамках проекту Центру соціальних експертиз, 2012 р.

[162] http://gender.at.ua/publ/2-1-0-136

[163] http://gay.org.ua/publications/gay_ukraine_2010-r.doc

[164] http://bagnet.org/news/summaries/ukraine/2010-11-21/84359

[165] www.naso.org.ru/main/150-razgrom-transvestitov.html

[166] http://hr-activists.net/news/5176/

[167] “Огляд стану з правами людини стосовно ЛГБТ в Україні у 2010 р.”, Центр «Наш світ».

[168] Кісь З. Р. Чоловіки, які мають секс з чоловіками // Виклик та подолання: ВІЛ/СНІД та права людини в Україні / Відп. ред. Скурбаті А., упор. Рябуха В. В. — К.: ПРООН в Україні. - 2008.

[169] “Огляд стану з правами людини стосовно ЛГБТ в Україні у 2010 р.”, Центр «Наш світ».

[170] http://city.kharkov.ua/uk/news/view/id/3944

[171] “Огляд стану з правами людини стосовно ЛГБТ в Україні у 2010 р.”, Центр «Наш світ».

[172] Марина Говорухіна УГСПЛ. Гомосексуали в Україні – проблема великої політики. (за матеріалами семінару «Моніторинг і захист прав гомосексуалів в Україні від 23 лютого 2007 року)

[173] “Огляд стану з правами людини стосовно ЛГБТ в Україні у 2010 р.”, Центр «Наш світ».

[174] “Огляд стану з правами людини стосовно ЛГБТ в Україні у 2010 р.”, Центр «Наш світ».

[175] Крок вперед, два назад: Становище ЛГБТ в Україні в 2010-2012 рр. – К.: Центр “Наш світ”, 2011. – 152 с.

[176] http://segodnya.ua/regions/kiev/v-kieve-shectero-muzhchin-zhectoko-izbili-nohami-lidera-hej-parada.html

[177] http://segodnya.ua/regions/kiev/v-kieve-shectero-muzhchin-zhectoko-izbili-nohami-lidera-hej-parada.html

[178] http://buzzfeed.com/mjs538/most-powerful-images-of-2012

[179] Підготував Сергій Швець, Асоціація УМДПЛ.

[180] http://radnuk.info/statti/558-kruminolog/14724-2011-01-18-23-55-56.html

[182] Прагнення обернути в свою віру; палка відданість тільки-но прийнятим новим переконанням.

[183] http://civicua.org/news/view.html?q=1498460

[184] http://ukr.net/news/

[185] http://segodnya.ua/news/14234878.html

[186] http://ord-ua.com/2011/01/31/shevchenkovskij-obnon/?lpage=1

[187] http://mignews.com.ua/ru/articles/98062.html

[188] http://ark.gp.gov.ua/index.php?section=n&newsid=2812

[189] http://life.pravda.com.ua/scandal/4cc5a2ebc926d/

[190] http://vgoru.org/modules.php?name=News&file=article&sid=10052

[191] http://ord-ua.com/2010/12/02/ooo-voroshilovskij-obnon/

[192] http://ark.gp.gov.ua/index.php?section=n&newsid=2812

 

 

 Поділитися