MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

20. ПРАВА ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

07.03.2013   

 

[1]

Деякі загальні проблеми

16 грудня 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів (далі КПІ) та Факультативний протокол до неї[2], а 6 березня 2010 року ці договори набули чинності на території України.

Конвенція доповнює інші міжнародні договори з прав людини. Вона не визнає за особами з інвалідністю жодного нового права людини. КПІ більшим чином прояснює зобов’язання держави дотримуватись та забезпечувати рівноправне користування особами з інвалідністю загальновизнаними правами людини.

Ратифікація державою КПІ та Факультативного протоколу до неї мала б означати впровадження кардинальних змін в існуючих підходах до питань інвалідності, де «інвалідність» розглядається «як патологія суспільства», а не як «недосконалість» людини в зв’язку з порушенням здоров’я.

Відповідно до внесених змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» особою з інвалідністю вважається:

«Стаття 2. Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист».

Проте це визначення не гарантує його застосування на практиці. Нерозуміння сутності «інвалідності» призводить до того, що в Україні продовжується застосування медичної моделі інвалідності, й інвалідність прирівнюється тільки до показників стану здоров’я. Це не усуває існуючі зовнішні бар’єри, а тільки створює нові бар’єри, стереотипи та сегрегацію.

В Альтернативному звіті до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю[3] громадські організації наголошують на відсутності інтегрованого підходу у питаннях розробки політики. Політика ставлення до людей з інвалідністю в більшості випадків розглядається виключно як відповідальність одного міністерства або окремого департаменту – в даному випадку Міністерства соціальної політики та Державної служби з питань інвалідів. Не всі міністерства та відомства в своїй діяльності враховують права людей з інвалідністю та несуть відповідальність за їх забезпечення.

Після ратифікації Конвенції ООН про права інвалідів держава зробила значні кроки по імплементації стандартів КПІ в національне законодавство, хоча багато законодавчих актів продовжують носити декларативний характер і спрямовані на надання соціальної допомоги, а не на підхід, який базується на дотриманні прав людей з інвалідністю, стосується всіх сфер їх життєдіяльності і повного їх включення в суспільство.

В Альтернативному звіті відзначається відсутність відомчого контролю за виконанням законодавчо-нормативних актів.

Внесення змін у законодавство відповідно до стандартів КПІ не означає його виконання посадовими особами. Корупція, відсутність фінансування, безвідповідальність посадових осіб створюють численні виклики, які породжують нові потреби в наданні послуг, економічній підтримці та забезпеченні прав людей з інвалідністю.

У 2012 році прийнято Державну цільову програму «Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права інвалідів» на період до 2020 року.[4]

Без належного моніторингу, фінансування та відповідальності з боку всіх її учасників, державна програма носитиме декларативний характер.

Практична діяльність громадських організацій свідчить, що інформація про виконання державних цільових програм, які запроваджуються для вирішення важливих соціальних питань, в тому числі і забезпечення прав громадян з інвалідністю, не оприлюднюється і не доходить до широкого кола громадськості. Не відбувається урядовий моніторинг соціальних державних програм з метою висвітлення їх результатів, не проводиться опитування «користувачів» програм, а тому не видно ефективності їх впровадження. Фінансування соціальних програм здійснюється з державного та місцевих бюджетів та інших джерел. Разом з тим отримати інформацію про стан виконання тієї чи іншої програми вкрай важко, такі дані відсутні  на офіційних сайтах органів влади.[5]

За офіційними даними на 01.01.2011 в Україні проживає 2 709 982 людей з інвалідністю[6]

Політика по збору статистики щодо людей з інвалідністю в Україні не узгоджується з соціальною моделлю інвалідності і є недосконалою.

Відсутність достовірних статистичних даних про людей з інвалідністю є перешкодою на шляху до розробки прагматичної політики та її ефективного виконання.

Права людей з інвалідністю продовжують порушуватися – зокрема, право на освіту, охорону здоров’я, працевлаштування, участь у політичному та культурному житті, доступу до правосуддя, до інформації тощо.

Держава не вживає належних заходів, спрямованих на заохочення поваги до гідності осіб з інвалідністю, виховання толерантного ставлення до них.

Прикладами проблем у реалізації положень законодавства щодо захисту прав людей з інвалідністю є ситуації із застосуванням принципів універсального дизайну і використання жестової мови.

Так, в 2011 році були внесені зміни до Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та Закону «Про реабілітацію інвалідів в Україні» щодо термінології та стандартів, які використовуються у Конвенції ООН про права інвалідів.[7] Зокрема визначено, що терміни «дискримінація за ознакою інвалідності», «розумне пристосування», «універсальний дизайн» застосовуються у законах у значенні, вживаному у КПІ.

Водночас в Україні відсутня концепція міжсекторального підходу до застосування для прикладу принципів універсального дизайну. Хоча підхід, який базується на правах людини і орієнтований на все суспільство, повинен бути включений до всіх національних та регіональних програм.

«Жестова мова як мова осіб з вадами слуху, яка є засобом спілкування та навчання, і яка захищається державою»[8] є необхідною умовою створення інклюзивного суспільства. Проте, сьогодні існує проблема у відсутності на телебаченні інформаційних і тематичних телепрограм, кіно-, відеофільмів з субтитруванням та сурдоперекладом, хоча це також гарантовано законодавством України.

Як це право гарантоване державою, свідчить невиконання судового рішення щодо затвердження порядку використання жестової мови.

Суд проти дискримінації інвалідів, або як держава піклується про нечуючих людей.

Невиконання обов’язку Кабінетом міністрів України стало предметом позову нечуючої людини до суду. У своєму позові чоловік вимагав визнати протиправною бездіяльність посадовців, які не прийняли вищезазначений порядок, а також вимагав зобов’язати Уряд його затвердити. Суд прийняв позитивне для особи з інвалідністю по слуху рішення. Служителі Феміди встановили, що Кабінет міністрів не виконав свого обов’язку, який передбачений Законом. Апеляційний суд підтримав колег з першої інстанції, чим ще раз підтвердив бездіяльність посадовців. Тепер вже не тільки закон, а і рішення суду зобов’язують Кабмін припинити дискримінацію інвалідів по слуху. Та, схоже, урядовці цим не переймаються, адже рішення досі не виконане. Натомість Президент видав чергове доручення (Указ 588/2011) забезпечити доступ таких осіб до засобів масової інформації через титрування та здійснення сурдоперекладу на дактильно-жестову мову інформаційних і тематичних телепрограм, кіно- та відеофільмів. А поки питання не вирішується, без відповіді залишаються проблеми нечуючих людей у їх праві на доступ до інформації. [9]

Крім того, не відбувається заохочення державою приватних підприємств до надання послуг у доступних і прийнятних для людей з інвалідністю форматах.[10]

На рівні державної соціальної політики ставлення до осіб з інвалідністю не пропагуються принципи поваги до людської гідності, самостійності, незалежності.

Одним з прикладів неповаги до людської гідності є користування послугами залізничного транспорту. Купуючи квиток на залізниці за таку ж вартість, як й інші пасажири,[11] людина з інвалідністю не може скористатися послугами у повній мірі. Подорожуючи 8-10 годин в поїзді, пасажир з інвалідністю не може скористатися туалетом та послугами, які повинні надаватися цій категорії пасажирів згідно з чинним законодавством, нарівні з іншими. В Україні за офіційними даними в експлуатації знаходяться 19 вагонів для пасажирів з інвалідністю, але парадокс в тому, що це всього 19 адаптованих купе та туалетів, а кількість потенційних користувачів – сотні.

Порушуються права молоді з інвалідністю щодо перебувають у державних закладах системи соціального захисту населення. Після 18 років, а в деяких випадках – після 21 року (згідно з чинним законодавством) молоді люди з інвалідністю з будинків-інтернатів переводяться у психіатричні будинки та будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів системи Міністерства соціальної політики. Перебуваючи у цих закладах протягом всього життя, вони приречені на повну ізоляцію. Існуюча в Україні практика «поміщення» молоді з інвалідністю до інтернатних державних закладів перешкоджає їх інклюзії, оскільки вони утримуються відокремлено від інших членів суспільства та створює бар’єри у реалізації їх прав. Вони стають залежними від існуючої системи і не можуть зайняти місце в суспільстві як повноправні громадяни, з можливостями доступу до освіти, працевлаштування та самостійно контролювати своє власне життя.

У даних закладах не витримуються стандарти ООН та європейські стандарти щодо загального догляду та лікування осіб з інвалідністю. З часів незалежності України громадськості не було публічно представлено державного звіту, моніторингу щодо стану осіб з інвалідністю у даних закладах та дотримання їх прав. Не було спеціальної доповіді Уповноваженого з прав людини з цих питань. Згідно зі Статтею 16 КПІ, держава «забезпечує, щоб усі установи і програми, призначені для обслуговування людей з інвалідністю, перебували під дієвим наглядом з боку незалежних органів». Ця вимога є додатковою до Статті 33 КПІ.

«Це дійсно дуже страшна та складна архаїчна система, яка дісталась нам від радянської держави. Найбільший винуватець цього – українська незалежна держава, тому що у нас досі нема соціальної політики – є Міністерство соціальної політики, але соціальної політики немає!» (Виконавчий секретар Асоціації психіатрів України).[12]

«Умови утримання пацієнтів у психіатричних закладах треба розглядати у кожному окремому випадку. Але разом з тим усі ці заклади об’єднує одне: вони залишаються закритими для громадського ока…» (Виконавчий секретар Асоціації психіатрів України).

Підопічні українських психіатричних установ систематично зазнають порушень своїх прав, зазначають представники громадської організації «Комітет з боротьби з організованою злочинністю і корупцією». Йдеться про побиття, примусову працю, застосування заборонених медичних препаратів. Нещодавно правоохоронні органи порушили кримінальну справу за фактом побиття, що призвело до смерті одного з підопічних психоневрологічного інтернату на Одещині. І це не перший випадок жорстокого поводження з психічнохворими, кажуть правозахисники.[13]

Питання деінституціоналізації та створення мережі підтримки самостійного проживання осіб з інвалідністю у громаді не є актуальними для політики держави сьогодні.[14]. В цих питаннях є тільки ініціатива громадських організацій.

Громадські організації людей з інвалідністю відзначають системні порушення Статті 3 КПІ щодо поваги до притаманної людині гідності, її особистої самостійності, зокрема, свободи робити власний вибір, і незалежності.

Державою не забезпечується та не реалізується принцип включення людей з інвалідністю у життя суспільства. Люди з інвалідністю не сприймаються як рівноправні учасники соціально-економічного розвитку країни, відторгнуті від політичного, культурного життя, освіти та охорони здоров’я.

Так, щорічна доповідь Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (2012 р)[15] не містить аналізу щодо становища молоді з інвалідністю в Україні. Складається враження, що цієї вікової групи населення не існує. Формуючи політику, держава не враховує потреби молоді з інвалідністю і таким чином виключає їх із життя суспільства. Відсутність статистики щодо цієї вікової групи, незнання проблем говорить про те, що існуюча державна політика та система не є інклюзивною.

Важливо також звернути увагу на проблему відторгнення людей з інвалідністю від послуг системи охорони здоров’я – заклади, послуги охорони здоров’я не є фізично доступними для цієї категорії населення. Це є дискримінацією за ознакою інвалідності цієї групи громадян країни. Існуюча розгалужена система соціального захисту не охоплює адресно всіх користувачів та не є ефективною (відсутність чіткої статистики, інтегрованих послуг, доступу користувачів до інформації щодо програм соціальної підтримки тощо).

Потрібно зазначити, що держава не контролює дотримання з боку приватного сектору прав осіб з інвалідністю.

Так, при реалізації міжнародного проекту УЄФА та Національної Асамблеї інвалідів України «Футбол без обмежень» (2012 рік) обстеження об’єктів соціальної інфраструктури (готелі, гуртожитки, спортивні споруди тощо) продемонструвало неефективність державного механізму контролю за дотриманням діючих державних будівельних норм та правил при будівництві нових та реконструкції існуючих об’єктів. Це унеможливлює дотримання прав людей з інвалідністю на безперешкодний доступ до об’єктів громадського користування. При цьому власники готелів отримали податкові пільги від держави для стимулювання будівництва та відкриття готельних комплексів[16].

Банкомати, які встановлені для громадського користування, є недоступними для людей з інвалідністю. Вони встановлюється так, що людина, яка користується інвалідним візком, не може скористатися клавішами та кнопками; опції меню банкомата виконані у вигляді тексту на дисплеї, їх неможливо прочитати незрячій людині або слабозорій. Більше 80% приміщень самих банків є архітектурно недоступними[17].

Право на освіту

Право на освіту гарантує Стаття 53 Конституції України[18] та чинне законодавство[19]. Проте, усі вищезгадані закони були прийняті до моменту ратифікації Україною Конвенції ООН про права інвалідів, а отже, не відповідають її основним стандартам.

Сьогодні в законодавстві зустрічаються різні терміни: «діти та молодь з інвалідністю», «діти та молодь з особливими освітніми потребами», «діти, які потребують корекції фізичного та /або розумового розвитку», «особи, які мають фізичні та розумові вади», «особи з фізичними обмеженнями», «особи з обмеженими можливостями», що насамперед не відповідає розумінню сприйняття інвалідності з точки зору соціальної моделі, а також ускладнює дотримання міжнародних зобов’язань України.

Після ратифікації КПІ за участю громадських організацій були підготовлені законодавчо-нормативні зміни, які регламентують впровадження інклюзивної освіти. Розпорядження КМ України «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року», №1482-р. від 03.12.2009; Концепція розвитку інклюзивної освіти в Україні; Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 912 від 01.10.2010 р.; Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів з питань загальної середньої та дошкільної освіти (щодо організації навчально-виховного процесу) № 2442 – VI. від 06.07. 2010 р.; Постанова КМ України про «Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» №872 від 15.08 2011 р.[20]та інші.

Сьогодні існує проблема із збором статистичних даних щодо кількості дітей з інвалідністю та забезпечення їхнього права на рівний доступ до якісної освіти за місцем проживання, оскільки питання зазначеної категорії дітей можуть належати різним Міністерствам – Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерству охорони здоров’я України, Міністерству соціальної політики України. Основна частина дітей з інвалідністю здобуває освіту в школах-інтернатах.

Громадські організації відмічають відсутність відомчого моніторингу реалізації права на освіту осіб з інвалідністю, не відслідковується виконання чинного законодавства в сфері впровадження інклюзивного навчання.

Наказ МОН Про проведення моніторингового дослідження стану інклюзивної освіти в Україні № 898 від 22.09.2010 р. передбачає «пункт 1.5 За результатами кожного етапу моніторингу підготувати узагальнені статистичні матеріали» – відповідальний Інститут інноваційних технологій, і змісту освіти – Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. Статистичні дані на сайті Інституту інноваційних технологій та інформація про зміст освіти на сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту відсутні.[21]

Пункт 15 Розпорядження КМ України «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року» №1482-р. від 03.12.2009 щодо створення «безперешкодного доступу для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку», до будівель і приміщень загальноосвітніх навчальних закладів з інклюзивним та інтегрованим навчання не виконується.

Відторгнення дітей з інвалідністю від сфери освіти.

Лише 55 відсотків дітей та підлітків з фізичною або розумовою інвалідністю відвідують школи. В цілому по Україні станом на вересень 2010 року не навчалися для здобуття повної загальної середньої освіти 28 623 осіб з числа дітей з фізичною або розумовою інвалідністю шкільного віку (6–18 років). [22]

За даними Міністерства освіти і науки , молоді та спорту України 11% навчальних закладів є повністю доступними для дітей з особливими освітніми потребами, 39 % – частково доступні. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України є також архітектурно недоступним для людей з інвалідністю.

Поряд з тим, у виступі першого заступника міністра освіти і науки, молоді та спорту України на Парламентських слуханнях «Освіта в сільській місцевості: кризові тенденції та шляхи їх подолання» від 15.08.2012 р. говориться, що «з 2009 до 2011 року кількість дошкільних навчальних закладів у сільській місцевості зросла на 384 і становить 9216 садків… Відкриваються у сільській місцевості і дитячі садки-новобудови за надсучасними проектами».[23] У 2012році заплановано виділити безпрецедентну суму – 352мільйони гривень, з них 20мільйонів – на шкільні автобуси для перевезення учнів з особливими потребами. Це дасть змогу закупити понад 900 шкільних автобусів та понад 40 спеціальних шкільних автобусів – стільки, як за всі попередні роки реалізації програми, і задовольнити загальнодержавну потребу в цих транспортних засобах протягом 2012–2013 років. Такий підхід є наслідком планомірної політики уряду».

Постає питання: кого і куди збирається перевозити вищезазначене Міністерство, якщо навчальні заклади є архітектурно недоступні?

Нерозуміння питань інвалідності, відсутність єдиної освітньої політики призводить до нецільового використання коштів та «удорожчання» освіти для осіб з інвалідністю.

Нові навчальні заклади будуються з недотриманням державних будівельних норм, потім «вимагають» додаткових коштів на реконструкцію новозбудованих навчальних закладів; виділяються кошти окремо на автобуси для перевезення «здорових дітей» та дітей з «особливими потребами»; відбувається закупівля комп’ютерів без урахування потреб незрячих учнів; відсутність адаптації шкільної системи призводить до того, що діти з інвалідністю знаходяться поза її межами, не інтегруються в суспільство. Відбувається «сплановане» порушення прав дітей.

У 2011 році була підготовлена тематична Національна доповідь «Освіта осіб з інвалідністю в Україні», яка, на жаль, на офіційних сайтах профільного міністерства та відомств не розміщена, не було її публічного представлення громадськості. Дана державна доповідь, яка готувалась після ратифікації КПІ, також не відображає сутність політики в сфері освіти осіб з інвалідністю, її пріоритетності та перспектив розвитку.

Фокус-групи, опитування, відвідування освітніх закладів під час проведення дослідження громадськими організаціями виявили основні перешкоди, з якими стикаються діти з інвалідністю в отриманні дошкільної та середньої освіти: перебування дітей з інвалідністю в спеціальних закладах в більшості випадків розглядається, як єдина можливість отримати освіту для цієї категорії дітей; недостатня кількість кваліфікованих вчителів, які можуть навчати дітей з інвалідністю; архітектурна недоступність та обладнання дошкільних закладів, шкіл не дозволяють дітям з інвалідністю отримувати ті ж знання та досвід, що і звичайні діти; недостатній досвід співпраці між школами-інтернатами та звичайними школами; недостатній рівень підтримки (надання послуг); недостатня кількість, а іноді відсутність підручників, навчальної літератури для дітей різних нозологій (наприклад, для дітей з розумовою відсталістю); відсутність програм, адаптованих для дітей з інвалідністю різних нозологій; відсутня єдина система моніторингу прийняття до шкіл та закінчення шкіл дітьми з інвалідністю.[24]

В Україні присутня дискримінація дітей, молоді з інвалідністю щодо реалізації їх права на освіту – відмова у прийнятті в школу, у вищий навчальний заклад на підставі інвалідності.

Існуюча політика в сфері освіти людей з інвалідністю не відображає в повній мірі положення, які базуються на правах людини. Не сприйняття інвалідності як людського різноманіття призводить до того, що сьогодні існуюча система освіти в Україні не несе відповідальності за забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю і не готова забезпечити реалізацію цього права.

Права жінок з інвалідністю в Україні

На сьогодні в Україні не існує державної стратегії щодо забезпечення прав жінок з інвалідністю згідно зі стандартами КПІ. В державному звіті до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю не відстежується розкриття виконання статті 6 КПІ, яка гарантує жінкам з інвалідністю забезпечення повної та рівної реалізації їх прав. На жаль, забезпечення та реалізація прав жінок з інвалідністю на рівні держави не досліджувалися, не було це зроблено і після ратифікації КПІ. Аналіз щодо становища жінок з інвалідністю в окремих регіонах України проводили громадські організації людей з інвалідністю, зокрема, Національна Асамблея інвалідів України.

У Державній цільовій програмі «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року не передбачено плану дій щодо реалізації статті 6 КПІ.

Конституція та законодавство України гарантують забезпечення реалізації прав жінок. У Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8.09.2005р № 2866-IV[25] визначено основні положення щодо правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків. Поряд з тим усі законодавчо-нормативні акти, які орієнтовані на забезпечення прав жінок, не враховують потреби у забезпеченні та реалізації прав жінок з інвалідністю.

Жінки та дівчата з інвалідністю нерідко зазнають дискримінації і не завжди можуть скористатися своїми правами. Особливо це стосується жінок з психічними та розумовими порушеннями, які знаходяться у соціальних закладах опіки та у сім’ях і які зазнають насильства, наруги та жорстокого поводження, не маючи можливості самостійно відстояти свої права.

На рівні країни не існує державних офіційних даних щодо насильства над жінками з інвалідністю, й це викликає стурбованість громадських організацій, що захищають права людей з інвалідністю. Закон України «Про попередження насильства у сім’ї»[26] не передбачає спеціальних процедур щодо врахування особливостей жінок з інвалідністю. При створенні кризових центрів (вони створюються державними адміністраціями за поданням спеціального уповноваженого органу виконавчої влади) не враховуються потреби цієї групи населення. Не проводиться просвітницька робота з цих питань.

Жінки з інвалідністю практично не задіяні у процесах прийняття рішень, не представлені в органах законодавчої та виконавчої влади. Згідно з офіційними даними у 2012 р. у Верховній Раді України серед 450 депутатів тільки 32 жінки, з них жодної жінки-інваліда, яка б могла лобіювати інтереси цієї групи населення. В усій Україні всього одна жінка-депутат міської Ради, яка користується інвалідним візком. Також відсутня державна статистика щодо залучення жінок з інвалідністю до державної служби, роботи в органах виконавчої влади, в освітній сфері, у сфері охороні здоров’я тощо.

Існує недостатня поінформованість дівчаток та жінок з інвалідністю щодо питань репродуктивного здоров’я, планування сім’ї, статі та інвалідності. Існуюча державна політика у цій сфері не розглядає цю групу як цільову.

«Є перелік реабілітаційних послуг, але у ньому немає різниці між чоловіками та жінками, хоча жінки потребують особливої уваги та певної специфіки в отриманні реабілітаційних послуг. Виходить, що інвалід – це безстатева істота?!»[27]

Національна Асамблея Інвалідів України відзначає, що для жінок з різними формами інвалідності відсутні професійні психологічні та медичні консультації. Архітектурна недоступність лікарень, неякісні медичні послуги не дають можливості жінкам з інвалідністю користуватися послугами охорони здоров’я на рівні з іншими жінками, реалізувати своє право мати сім’ю, бути матір’ю. Існує недостатня поінформованість медичного персоналу щодо потреб жінок з інвалідністю.

За даними моніторингу, проведеного у 2011 р. громадською організацією «Берегиня» (АР Крим), жінки з інвалідністю стикаються зі значними складнощами у сфері охорони здоров’я. 65% жінок з інвалідністю відвідують поліклініку менш ніж один раз на рік; 11% займаються самолікуванням; 13,3% жінок з інвалідністю відзначали некоректну поведінку і висловлювання лікаря на свою адресу; 18,9% лікарів зазначили, що огляд таких жінок викликає у них складнощі, 76% жінок відзначили відсутність ліфту і знаходження кабінету гінеколога вище першого поверху; 100% жінок з інвалідністю не задоволені доступністю медичного обслуговування у своєму районі, місті.[28]

В Україні порушуються права дівчаток та жінок з інвалідністю на охорону здоров’я.

Не існує жодної жіночої консультації, яка була б архітектурно доступною для жінки в інвалідному візку, мала архітектурно доступний вхід, сучасне медичне обладнання, зручне для жінки з проблемами опорно-рухового апарату.

За даними ЛОМГО «АМІ-СХІД», жінки з втратою зору не мають можливості орієнтуватися у лікарнях без супроводжуючого – не існує елементів доступності для незрячих людей; для жінок з втратою слуху існує велика проблема спілкування з лікарями.

Пологові будинки є тотально недоступними – входи, палати, санвузли, відсутність ліфтів.[29]

Необхідно зазначити, що держава не приділяє достатньої уваги питанням матерів з інвалідністю, які виховують здорових дітей, а також сім’ям, які виховують дітей з інвалідністю. Не існує професійних психологічних консультацій для жінок з інвалідністю та сімей де виховується дівчинка з інвалідністю, що створює нові бар’єри щодо інтеграції жінок та дівчат з інвалідністю у суспільство.

Порушуються права жінок з інвалідністю на повагу до сімейного життя та права на самостійний спосіб життя та включення до громади.

Дитячі лікарні архітектурно недоступні. Мама на інвалідному візку з проблемами опорно-рухового апарату змушена постійно звертатися за допомогою до інших людей для того, щоб провести дитину до лікаря на консультацію, а сама змушена чекати на вулиці і вести переговори з лікарем по телефону.

Відсутня архітектурна доступність у дитячих садках та школах. Мама з інвалідністю не може прийти на батьківські збори у школу, на свято до дитини, поспілкуватися з учителями, що надзвичайно шкодить психологічному стану як матері, так і дитини. Дитина чекає на маму і звикає до того, що для неї не створені умови для участі в її шкільному житті. У деяких дітей з’являються комплекси.[30]

Проблема непорозуміння існує і в сім'ях. Батьки для доньки з інвалідністю не бачать можливостей зростання, не спрямовують її до навчання, отримання роботи (це стосується дівчат з важкими проблемами пересування, зору, слуху, проблемами розвитку інтелекту і т.д.). Сім'ї відчувають тягар «сім'ї другого сорту», тому потребують допомоги юристів, психологів, соціальних працівників для подолання внутрішньосімейних проблем.

Тотальна архітектурна недоступність соціальної інфраструктури призводить до неможливості жінкам з інвалідністю скористатися якісними послугами нарівні з іншими..[31]

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні відсутня державна політика щодо забезпечення та реалізації прав жінок з інвалідністю, їх включення в життя суспільства. Жінки з інвалідністю зазнають дискримінації на підставі інвалідності та статі.

Право на доступ до інформації людей з інвалідністю

Чинне законодавство гарантує людям з інвалідністю доступ до інформації. Поряд з тим існують суттєві недоліки у практичному вирішенні питань, гарантованих в тому числі і ст. 21 КПІ. Питання доступу до інформації осіб з інвалідністю комплексно не досліджувалося на рівні держави. Можна говорити лише про окремі сфери аналізу. Так, при введенні субтитрування у системі Національної телекомпанії ведеться облік часу, який у відповідності із державним замовленням відведено на субтитри та сурдопереклад.

Зокрема, Українським товариством глухих проведено дослідження щодо критеріїв та форм використання жестової мови. Навчально-інформаційним центром Українського товариства сліпих разом з Національною Асамблеєю інвалідів України проведено дослідження доступності веб-сторінок центральних органів виконавчої влади, інших органів державної влади та міжнародних громадських організацій.[32] У результаті проведених досліджень можна зробити висновок, що інтернет сторінки-органів державної влади, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування можна вважати частково доступними для незрячих, що свідчить про неналежний рівень інформування зазначеної категорії про нормативне забезпечення та характер надання публічних, адміністративних послуг.

За даними Українського товариства сліпих у 2011 році періодичні видання для незрячих шрифтом Брайля почали видаватись тільки у жовтні 2011 року (номери видань з січня по жовтень 2011 року); за 2011 рік читачі не отримали жодної книги на електронних носіях, що було пов’язано з системою фінансування, а також з відсутністю механізму тиражування цієї літератури (механізм захисту авторських прав при тиражуванні аудіокниг на дисках чи цифрових носіях).

За даними Державного Комітету телебачення і радіомовлення у 2010 році державні телерадіокомпанії забезпечили адаптування програм для сприйняття людьми з проблемами слуху у обсязі 5460 годин на рік, що становить усього 30 хвилин на день. Хоча, згідно з даними Міністерства культури України та Закону України «Про кінематографію», зарубіжні фільми перед розповсюдженням в Україні обов’язково озвучуються чи субтитруються державною мовою. Проте цей стандарт не застосовується до фільмів чи розважальних програм, які виробляються в Україні.

Згідно з даними Національної Асамблеї Інвалідів України, найбільші обмеження у доступі до інформації відчувають особи з інтелектуальною недостатністю, люди з проблемами психічного здоров’я. Використання методів «спрощеного читання» для людей з інтелектуальними вадами знаходиться на низькому рівні й ініціюється тільки громадськими організаціями.[33]

Абетка Брайля використовується лише через часткову підтримку засобів масової інформації та видань рельєфно-крапковим шрифтом. Позитивним є факт розповсюдження офіційної інформації через канали радіо, однак обмеження лише одним джерелом інформації не вирішує проблему інформування про надання публічних послуг.

Право людей з інвалідністю на участь у політичному та суспільному житті

Відповідно до Конституції України особи з інвалідністю повинні мати можливість вільно обирати та бути обраними. Що стосується права вільно обирати, то його реалізація передбачає можливість бути повноцінним учасником виборчого процесу. Проте у законах відсутня обов’язкова вимога щодо доступності приміщень та матеріалів, а також критерії такої доступності у процесі перевірки та уточнення списків виборців; особи з інвалідністю практично позбавлені можливості бути активним учасником цього етапу виборчого процесу.

Згідно Постанови Центральної виборчої комісії від 19 січня 2012 року №5, голосування повинно проходити у спеціально відведених та обладнаних приміщеннях, розташованих, як правило, на перших поверхах будівель, мати пандус, вільний вхід та вихід. Але це Положення не було виконано під час підготовки до виборів 2012 року у Верховну Раду України і залишається декларативним. Зазвичай приміщення для голосування розташовуються у школах, навчальних закладах, які є тотально архітектурно недоступними для маломобільних груп населення, включаючи осіб з інвалідністю.

Не застосовуються принципи розумного пристосування та концепція універсального дизайну, яка гарантує рівність доступу згідно зі статтею 2 КПІ, що, в свою чергу, порушує права та гідність людей з інвалідністю, а також принципи недискримінації та рівних можливостей.

Законодавство України передбачає, що передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України, законам України.[34] Однією з форм передвиборної агітації є проведення публічних заходів. Встановлюючи вимоги до проведення публічних заходів передвиборної агітації законодавство визначає, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати приміщення, «придатні для проведення публічних заходів» передвиборної агітації[35]. Оскільки доступність (архітектурна) не є критерієм придатності для проведення публічних заходів, то особи з інвалідністю не мають гарантованого доступу до передвиборної агітації у формі таких публічних заходів.

Законодавство передбачає, що друкована продукція передвиборної агітації, друк інформаційних плакатів та матеріалів передвиборної агітації відбувається за рахунок коштів, що виділяються з державного бюджету України на підготовку і проведення виборів, а також за рахунок кандидатів, політичних партій та блоків – суб’єктів виборчого процесу.[36] Центральна (територіальна) виборча комісія за рахунок коштів, що виділяються з державного бюджету України на підготовку і проведення виборів, забезпечує виготовлення інформаційних плакатів кандидатів, політичних партій та блоків, зареєстрованих відповідною виборчою комісією. Передбачається, що інформаційні плакати повинні бути однаковими за формою, розміром, поліграфічним виконанням, встановленими відповідною виборчою комісією, та повинні бути розміщені у приміщенні виборчої дільниці.[37] Такий підхід до уніфікованого відображення кандидатів, партій та блоків на передвиборній друкованій продукції, що виготовляється за кошти державного бюджету, спрямований на гарантування як рівного відображення кандидатів, партій, блоків так і однакового донесення передвиборної агітації. При цьому немає жодних вимог щодо доведення за рахунок коштів державного бюджету друкованої передвиборної агітації до громадян із вадами зору.

Під час передвиборчого періоду 2012 р. у Волинській області пройшла передача «Ваш вибір», під час якої зазначалось, що для фальсифікації виборів можуть бути використані особливі умови голосування соціальних груп. Фрагмент одного з виступів у даній передачі:

«Я можу говорити про забезпечення виборчого права людей з інвалідністю. У них є серйозні проблеми із доступом до інформації. Зокрема – щодо ознайомлення із законодавством. На жаль, ця діяльність здійснювалася переважно організаціями інвалідів, які видавали законодавчі і нормативно-правові документи, що забезпечувало можливість забезпечити виборчі права людей з інвалідністю. На сьогодні таких документів мало. Єдине що – видання закону «Про вибори народних депутатів України» шрифтом Брайля. Маємо і брак доступу до інформації, яка надається політичними партіями.

Тобто, жодна політична сила не друкує програму шрифтом Брайля?

На жаль…

Інформацію, яка є на виборчій дільниці, незряча людина самостійно прочитати не в змозі. Те, що стосується голосування на дому, то під час підготовки Альтернативного звіту до Комітету ООН виявилося, що найбільше скарг, пов’язаних з порушенням чи обмеженням виборчого права, були якраз пов’язані з голосуванням на дому і з особами з інвалідністю. Що стосується забезпечення голосування, то останні виборчі кампанії для незрячих проходили за допомогою помічників із числа довірених осіб. Знову ж таки, є побоювання про дотримання таємниці голосування, однак незрячі завжди йдуть голосувати із кимось із рідних і близьких. І з трафаретами, і з шрифтом Брайля є проблема».[38]

Згідно з інформацією НАІУ, жоден із законів не встановлює вимог щодо рівного доступу до передвиборної агітації у засобах масової інформації для осіб з інвалідністю, зокрема, із вадами слуху, наприклад, шляхом запровадження обов’язкового титрування та перекладу на жестову мову (сурдоперекладу) передвиборної агітації на телебаченні.

Особлива процедура голосування – це поки що єдиний гарантований та відпрацьований механізм в Україні, яким особи з інвалідністю можуть скористатися для голосування.

Що стосується пристосованості самих виборчих бюлетенів, то лише у рамках виборів народних депутатів України для забезпечення голосування виборців з вадами зору Центральна виборча комісія виготовляє трафарети для бюлетенів рельєфно-крапковим шрифтом (за методом Брайля) з розрахунку по два трафарети на звичайну виборчу дільницю. Для спеціальних виборчих дільниць такі трафарети можуть виготовлятися за поданням окружної виборчої комісії.[39] На жаль, це залишається тільки на папері – на виборах 2012 року до Верховної Ради України це не було застосовано.

Незважаючи на конституційну гарантію кожному громадянину на управління державними справами, жоден із законів, котрий регулює виборчий процес чи проходження державної служби, не передбачає механізмів доступу до управління державними справами для людей з інвалідністю. Чинний Закон України «Про державну службу», прийнятий у 1993 році, жодним чином не спрямований на реалізацію конституційних гарантій. Більше того, принципи та процедури, закладені у Законі не відповідають демократичним принципам публічного адміністрування та державної служби.

Рекомендації

-       Забезпечити виконання (включаючи відповідне фінансове забезпечення) Національного плану дій з реалізації Конвенції про права інвалідів.

-       Розробити та прийняти зміни до законодавства з метою приведення його у відповідність з вимогами Конвенції ООН про права інвалідів. Існує необхідність закріплення практичних механізмів реалізації основних «стандартів» в сфері захисту прав інвалідів.

-       З метою забезпечення ефективного доступу до медичних послуг людей з інвалідністю прискорити прийняття Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування». Запровадити консультації для жінок з інвалідністю та сімей, де виховується дівчинка з інвалідністю, з питань інвалідності, репродуктивного здоров’я. Забезпечити існування архітектурної доступності цих консультацій, із врахуванням проблематики жінок із опорно-руховими захворюваннями, зору, слуху.

-       Необхідними є зміни на рівні конституційного законодавства України, адже терміни «рівність» (існує в конституційному законодавстві) і «недискримінація» по відношенню до інвалідів не є ідентичними і суттєво відрізняються за змістом.

-       Розробити заходи Міністерства охорони здоров’я, у яких передбачити механізми стимулювання, у тому числі й фінансового характеру, щодо психосоціального та реабілітаційного підходів лікування осіб з психічними розладами;

-       Розвивати систему інклюзивної освіти, враховуючи підвищення кваліфікації викладачів, визначити джерела та обсяги необхідного фінансування з боку держави. Забезпечити видання підручників для дітей з вадами зору, нечуючих, з розумовими порушеннями. Вжити належних заходів для залучення до роботи в сфері освіти осіб з інвалідністю.

-       Забезпечити використання принципів доступності, універсального дизайну, розумного пристосування, що враховує індивідуальні потреби в навчальних закладах.

-       Забезпечити спеціальну підготовку і перепідготовку педагогічних кадрів з питань інвалідності, інклюзивного навчання, супроводу дітей з інвалідністю, створення безбар’єрного середовища навчальних закладів.

-       Впровадити систему моніторингу та оцінки впровадження інклюзивного навчання, дані моніторингів зробити відкритими для громадськості.

-       Залучати громадські організації людей з інвалідністю до процесу прийняття рішень що стосується реалізації права на освіту.

-       Забезпечити виконання законодавства України щодо складання індивідуальних програм реабілітації для кожної особи, яка має інвалідність.

-       Розробити ефективний механізм забезпечення людей з інвалідністю технічними засобами реабілітації та виробами медичного призначення, а також порядок грошової компенсації на самостійне забезпечення такими засобами. Цей механізм має базуватися на засадах адресності, доцільності, раціональності та ефективності.

-       Забезпечити право на працю людей з інвалідністю. Зокрема, розробити та запровадити інститут професійного асистента фахівця з інвалідністю при здійсненні ним професійної діяльності.

-       Забезпечувати деінституалізацію та автономне проживання у громаді із комплексною підтримкою громадян з інвалідністю, які потребують постійного стороннього догляду та нагляду, поступово зменшуючи кількість інтернатних установ і розвиваючи систему закладів у громаді для проживання з підтримкою 8-16 повнолітніх громадян з інвалідністю.

-       Здійснювати поступове реформування системи опіки та піклування над громадянами з інвалідністю, які не розуміють значення своїх дій та їх наслідків, зняти обмеження економічних, зокрема, майнових, політичних та інших прав названих осіб з інвалідністю, у тому числі передбачених статтею 70 Конституції України та Статтею 32 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

-       Розпочати впровадження системи підтриманого прийняття рішень із забезпеченням кваліфікованих асистентів для осіб з інвалідністю, які не розуміють значення своїх дій та їхніх наслідків.

-       Внести зміни у чинне законодавство згідно з зобов’язаннями по статті 29 КПІ з метою усунення дискримінації та створити такі умови, коли люди з інвалідністю зможуть повною мірою брати участь у політичному та суспільному житті.

-       Забезпечити контроль за виконанням чинного законодавства з метою недискримінації осіб з інвалідністю під час виборчого процесу.

-       Впровадити концепцію універсального дизайну з метою забезпечення людям з інвалідністю доступу до усіх аспектів політичного та суспільного життя.

-       Забезпечити підготовку посадових осіб, які відповідальні за проведення виборчого процесу, а також тих, хто несе відповідальність за моніторинг виборчих дільниць, з питань інвалідності, спілкування з людьми різних нозологій, з питань обладнання виборчих дільниць, доступу до інформації тощо.

-       Внести зміни у чинне законодавство України з питань гендерної рівності з метою врахування потреб осіб з інвалідністю.

-       Підготувати державну доповідь щодо реалізації та забезпечення прав жінок з інвалідністю в Україні та їх інтеграції у суспільство, залучивши до її підготовки організації людей з інвалідністю.

-       Впровадити громадський контроль за становищем дівчаток та жінок з психічними та розумовими порушеннями, які знаходяться у соціальних закладах опіки.

-       Забезпечити створення системи захисту від жорстокого поводження жінок з інвалідністю, які перебувають у психіатричних установах та інших інституціоналізованих закладах.

-       Забезпечити надання якісних медичних послуг жінкам з інвалідністю, що відповідають індивідуальним потребам у сфері охорони здоров’я. Проводити для персоналу медичних закладів навчання з питань існуючих потреб жінок з інвалідністю та етики спілкування.

-       Сприяти створенню позитивного образу жінки з інвалідністю у засобах масової інформації.

-       Запровадити заходи з метою активного залучення жінок з інвалідністю до працевлаштування у сфері освіти, соціальної політики, охорони здоров’я.

-       Внести зміни у чинне законодавство згідно зі стандартами КПІ щодо забезпечення права на доступ до інформації людей з інвалідністю.

-       Ввести дієвий контроль за виконанням чинного законодавства та ст. 21КПІ щодо реалізації права осіб з інвалідністю на доступ до інформації.

-       Зобов’язати центральні та місцеві органи влади використовувати при комунікації з людьми з інвалідністю способи та формати, що сприяють доступу до інформації, здійснюючи адаптацію інформаційних продуктів та інформування щодо отримання публічних послуг.

-        Вжити заходів адміністративного та заохочувального характеру через використання механізмів діалогу, соціальної відповідальності щодо поширення інформації приватним сектором у форматах та способах, доступних для людей з інвалідністю.

-       Вжити заходів із стимулювання розвитку ринку аудіо книг, підтримки видань абеткою Брайля, підтримки адаптації інформації з застосуванням методу «спрощеного читання» у культурно-просвітніх установах.

-       За участі організацій людей з інвалідністю запровадити стандарти щодо форм, критеріїв та часу титрування та сурдоперекладу програм (інформаційних блоків, офіційної інформації, дитячих та юнацьких програм, правової інформації та повідомлень охорони здоров’я) як для державних, так і комерційних телевізійних мовників, вжити заходів (у тому числі позитивного стимулювання) щодо адаптації в електронний формат та доступу незрячих до паперових видань.

-       Забезпечити використання нових технологій з метою незалежності та самостійності людей з інвалідністю у реалізації їх права на інформацію

-       Сприяти запровадженню принципів універсального дизайну до нових розробок у сфері інформаційних та комунікаційних технологій.



[1] Підготовлений Л. Байдою, НАІУ, і М.Щербатюком, УГСПЛ.

[2] Конвенцію ООН про права інвалідів ратифіковано Законом України № 1767-VI від 16.12.2009 Щодо назви документа. Генеральна Асамблея ООН прийняла назву документа англ. мовою —  «Convention on the Rights of Persons with Disabilities». При перекладі українською мовою та ратифікації документу Верховною Радою України була офіційно використана назва — «Конвенція про права інвалідів». Слово «людина» було вилучено з контексту.

[3] Альтернативний звіт до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю підготовлений Експертною Радою громадських організацій для збору та узагальнення об’єктивної інформації щодо забезпечення та реалізації прав людей з інвалідністю в Україні після ратифікації КПІ.

[4] Програма затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2012 р. № 706.

[5] Джерело: Сайти: Кабінет Міністрів України, Міністерство соціальної політики, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство регіонального розвитку , будівництва та житлово-комунального господарства України, сайти Обласних державних адміністрацій. Джерело: НАІУ

[6] Национальный доклад о принятых мерах, направленных на осуществление Украиной обязательств в рамках Конвенции о правах инвалидов. К. – 2012 г.

[7] Джерело: Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо прав інвалідів» від 22.12. 2011 р. N 4213-VI http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4213-17

[8] Джерело:Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», стаття 23. http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/875-12

[9]Суд проти дискримінації інвалідів або як держава піклується про нечуючих людей. http://i-law.kiev.ua/?p=335

[10] Джерело: Національна доповідь про людський розвиток 2011. Україна на шляху до соціального залучення. Доповідь є незалежним виданням Програми розвитку ООН в Україні, підготовленим у тісній співпраці з національними та міжнародними експертами.

[11] Джерело: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/875-12

Пільги на квитки для осіб з інвалідністю в Україні діють від 1 жовтня до 15 травня поточного року – 50% від вартості.

[12] Джерело: http://life.pravda.com.ua/society/2011/04/20/77652/view_print/

[14] Джерело: Моніторинг дотримання прав осіб з психічними порушеннями, ВГОІ «ЮЗЕР», 2010 р.

[15] Джерело: http://dsmsu.gov.ua/index/ua/material/7106

[16] « Загублені права» Альтернативний звіт до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, К. – 2012 р.

[17] Джерело: Моніторинг об’єктів  громадського призначення, НАІУ, 2011 р.

[18] Конституція України.-К.:Преса України, 1997.

[19] Закон України «Про дошкільну освіту»//Відомості Верховної Ради України, 2001, №49.

Закон України «Про загальну середню освіту» // Відомості Верховної Ради України, 1999, №28.

Закон України «Про професійно-технічну освіту»//Відомості Верховної Ради України, 1998, №32.

Закон України «Про вищу освіту»//Відомості Верховної Ради України, 2002, №20

Закон України «Про охорону дитинства»//Відомості Верховної Ради України, 2001, №30.

Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»//Відомості Верховної Ради України, 1991, №21.

[20]  Джерело: Українсько-канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні»

[21] Джерело: http://iitzo.gov.ua/monitoryng_v_osviti.html ; http://mon.gov.ua/

[22] Джерело: Національна доповідь про людський розвиток 2011. Україна на шляху до соціального залучення. Доповідь є незалежним виданням Програми розвитку ООН в Україні, підготовленим у тісній співпраці з національними та міжнародними експертами.

[23]  Джерело: http://static.rada.gov.ua/zakon/new/par_sl/sl1403112.htm

 

[24] Джерело: Українсько-канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні». Моніторинг стану впровадження інклюзивного навчання, НАІУ, ВФ» Крок за кроком», Канадський центр вивчення інвалідності., К., 2010 р.

[25]  Джерело: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2866-15

[26]  Джерело: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2789-14

[27] Джерело: Права людей з інвалідністю в Україні. Звіт за результатами громадського моніторингу, Національна Асамблея інвалідів України, Київ, 2009 р.

[28] Джерело: UPR, Report of the Ukraine Coalition of Organizations of People with Disabilities (UCOPD), 2012

[29]Джерело: ЛОМГО «АМІ-СХІД», Резолюція Всеукраїнського семінару «Жінки з інвалідністю – міфи та реальність», м. Луганськ, 01.10.2012 р

[30] Джерело: ЛОМГО «АМІ-СХІД»; Резолюція Всеукраїнського семінару «Жінки з інвалідністю – міфи та реальність», м. Луганськ, 01.10.2012 р.

[31] Джерело: ЛОМГО «АМІ-СХІД»; Резолюція Всеукраїнського семінару «Жінки з інвалідністю – міфи та реальність», м. Луганськ, 01.10.2012 р.

[32]  Джерело: Моніторинг  інформаційної доступності, К. – 2010 р.

[33] Джерело: UPR, Report of the Ukraine Coalition of Organizations of People with Disabilities (UCOPD), 2012

[34] Частина 1 статті 58 Закону України «Про вибори Президента України», частина 1 статті 66 Закону України «Про вибори народних депутатів України», частина 3 статті 50 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

[35] Частина 6 статті 58 Закону України «Про вибори Президента України», частина 8 статті 66 Закону України «Про вибори народних депутатів України», частина 2 статті 51 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

[36] Стаття 59 Закону України «Про вибори Президента України», стаття 67 Закону України «Про вибори народних депутатів України», стаття 52 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

[37] Частини 1, 3 статті 59 Закону України «Про вибори Президента України», частини 1, 3 стаття 67 Закону України «Про вибори народних депутатів України», частини 1, 2 статті 52 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів».

[38] Джерело: Передача, «Ваш вибір». 27.09.2012р. http://volynpressclub.org.ua/

[39] Частина 6 статті 83 Закону України «Про вибори народних депутатів України».

 

 Поділитися