Незламна грекиня з українською душею

Раїса Мороз (Левтерова) народилася 1 квітня 1937 року на Донеччині в селі Великий Янісоль (тепер – Велика Новосілка Донецької області) у родині етнічних греків Василя Івановича Левтерова і Євдокії Іванівни Челах. Справжнє родинне прізвище – Лефтеріс. Дисидентка, правозахисниця, журналістка, дружина Валентина Мороза – історика, політв’язня, публіциста, відомого діяча українського національного руху. Кампанія за звільнення Валентина Мороза, яку розгорнула Раїса Мороз разом з іншими дисидентами у 70-х роках, стала безпрецедентною і вийшла на глобальний рівень міжнародної політики. На еміграції (з 1979 року) пані Раїса працювала кореспондентом радіо «Голос Америки», Міжнародного Радіо Канади, журналу «Сучасність». 2005 року видала книгу «Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня». Зараз Раїса Мороз докладає зусиль, щоб перебратися в Україну.

Раїса Мороз і журналіст Вахтанг Кіпіані 2012

Інтерв’ю з Раїсою Мороз 26 грудня 2012 року провів Василь Овсієнко – відомий політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху, член Української Гельсінської Групи, та Олександр Ткачук – історик, науковець, журналіст.

«МАМО, ТЫ ЖЕ ЗА НЕЗАВИСИМУЮ?»

Коротенько про греків у моєму селі… Вибори президента 1991 року. Кравчук і Чорновіл були найголовніші претенденти на Президента України. Я приїхала в своє село Велика Новосілка на Донеччині і пішла до своєї тітки Марфи. Вона приїхала в наше село. Вже на пенсії була. І були там два мої двоюрідні брати, Льоня і Жора. І от така в них дискусія. Дзвонить їм із Москви їхня сестра (їх троє дітей, сестра в Москві живе дуже довго) і каже: «Ваш Кравчук такой хитрый, такой хитрый!». А тьотя Марфа, її мама, каже: «А чому б йому не бути хитрим? Так и надо политику быть хитрым!». Така історія. Уже конфлікт між тими, хто в Москві живе, і тими, що на Україні. А тоді Жора і Льоня кажуть: «Ми голосуємо за Чорновола». Забите грецьке село… Звідки вони знають Чорновола? А тьотя Марфа: «Я буду за Кравчука голосувать. Мне нравится его платформа». А хлопці питають: «Ну, мамо, ты же за независимую?». – «Конечно, за независимую, конечно, да!». Отака тоді була ейфорія. А потім Алла питає: «Це ж ви хочете, щоб і православна церква була відокремлена». А мама їй каже: «А як же ж! Москва всі наші гроші забирає через те».

ПАМ’ЯТЬ СТОЛІТЬ

– Дівоче прізвище ваше як?

– Левтерова.

– А звідки у вас таке прізвище?

– Бо ми греки. Ми всі з діда-прадіда, вся моя родина – греки. Греки, переселені Катериною ІІ в кінці ХVІІІ століття – не переселені, а фактично депортовані з Криму на Донеччину, тоді вона називалась Новоросійський край. Для колонізації Новоросійського краю вона нас переселила силоміць, під зброєю, Суворов очолював цю депортацію. Наше село було засноване в 1781 році. Цього я, очевидно, не знала, про все це довідалась уже на Заході. Був такий мовознавець Олекса Горбач, чоловік відомої Анни-Галі Горбач, він мені прислав матеріали, з яких я про все це довідалась. Вдома ми знали, що ми греки, що ми були виселені з Криму. Ще дід мій дуже сумну пісню співав – мама розказувала, я вже цього не знаю, – і мама повторювала, бо знала цю пісню. Так що пам’ятали, що ми виселені з Криму. Дещо зберегли, в основному, в побуті: національні страви, пісні і танці. На такому рівні це в нас було. Але ми не мали права десь прилюдно танцювати, тільки в квартирах, у будинках. Ми робили якісь вечірки в нас у хаті, тоді мама танцювала і співала наші пісні. А щоб була, скажімо, якась самодіяльність – у ті часи це неможливо було. Це вже почалось після перебудови. Тепер село називається Велика Новосілка, а називалось воно Великий Янісоль. До речі, тепер я вже довідалась, що ми були переселені з села Яні-Сала, що на березі річки Салгир у Криму, недалеко від Сімферополя. Не знаю точно, я там ще не була, все мрію туди поїхати.

– А от ви казали, що одного разу були в Криму і зупинилися коло якогось села, і ви відчули, що це отут ваша прабатьківщина!

– Так, ми їхали тоді з Оленкою Антонів, її сином і моїм сином. Ми були в Коктебелі і вирішили зробити прогулянку до Ялти. Їхали ми гірськими дорогами, а назад поверталися попри берег. Отже, їхали гірськими дорогами, автобус віз нас якимись запорошеними селами. І зупинився на черговій зупинці в селі. І я побачила так, ніби наш будинок взяли і переставили в те село. Пам’ятаю, що навіть сказала Олені: «Це, напевно, мої предки звідси переселені». Бо щось таке мені відчулося, така я була зворохоблена, це на мене дуже сильно вплинуло…

ЯКИЙСЬ ТРЕТІЙ СОРТ.

ТАК МИ СЕБЕ ВІДЧУВАЛИ

– Про свою юність, дитинство розкажіть трошки…

– Вчилася я в російській школі. Наші вчителі були греки. Церква була грецька православна, зруйнували її в 30-х роках. Мову татарську, очевидно, засвоїли і привезли з Криму, бо в деяких селах було більше татар. В усякому разі, їх не виселили, і ті села ще збереглися. Наше село Янісоль збереглось, Піонерське тепер зветься, недалеко від Сімферополя. А друге село – там, напевно, були всі греки, і їх виселили. Там, де більше греків було, в основному, знали тільки грецьку. Мій тато знав тільки грецьку мову, і його батько – тільки грецьку мову. Баба знала обидві мови – грецьку і татарську. Була православна, в неї була ікона Ісуса Христа.

– Ваша мова має свою самоназву, це діалект грецької?

– Це є діалект грецької мови – урмеї, або в деяких селах – румеї. Мені колись Валентин показав якусь історичну статтю, ще в Івано-Франківську, і там була румейська держава згадана. Він мене питає: що тобі це каже? Чи за асоціацією одразу згадається наша самоназва? А я кажу: звичайно, звідти ми і називаємо себе урмеями чи румеями. Це те саме. Ми ж чомусь не називаємо себе еллінами. І то наша урмейк глоса, як кажуть у нас. Наша грецька мова – це урмейк глоса. Або румейк глоса. А в школі доводилося навчатися російською мовою, у нас обидві школи були російські.

У 1955 році я закінчила школу. А у 20 – 30-х роках якийсь час були школи грецькі. Мій брат навіть запам’ятав віршика грецькою мовою. Але в той самий час, коли українізацію припинили, тоді й наші школи закрили. Георгій Костоправ, наш найвідоміший грецький поет, був заарештований і розстріляний. Про нього Рильський писав, що був дуже талановитий поет. Так що все це одночасно йшло. Українізація і коренізація – це все зникло. Більшість учителів, і навіть директриса школи, були греки. Але викладали російською мовою. Навіть учителька російської літератури і мови була грекиня, дуже гарна – але вона навчала наших батьків, щоб вони в жодному разі не говорили з дітьми грецькою мовою, бо підуть вони волам хвости крутити, не будуть вчитися, не будуть добре встигати.

У нашому селі в школі суржиком говорили. А в хаті в нас, поки тато був живий, була грецька мова. Так само сестра весь час з мамою грецькою говорила, поки мама жива була. Зі мною вже старалась говорити російською, слухала вчителів. Тому я гірше знаю грецьку мову, ніж моя сестра. Я знаю, можу говорити, але мені вже після таких довгих років відсутності тяжче.

– Чи відчували ви, що ви все-таки в Україні живете? Чи цього зовсім не відчувалось?

– Чому? Ми воювали з українськими дітлахами через річку. У нас села Времовка і Нескучне – це українські села! Ми відчували, аякже. Ми заздрили їм, що вони більш згуртовані, одне на одного не доносять у колгоспі. Перший сорт був росіяни, другий – українці, а ми – якийсь третій сорт. Так ми себе відчували.

ВІРШІ, ЯК ГРІМ З ЯСНОГО НЕБА

– Я читав вашу книжку і знаю, що ви були комсомольською активісткою.

– Так, мені було десь 12-13 років і я так мріяла стати комсомолкою, що навіть сказала, що мені вже 14 років. Вивчила статут і поступила. Але десь під кінець навчання в школі я вже почала розчаровуватися, а вже в університеті я цілком відійшла від комсомольської організації. Себто, я була і далі комсомолка, але вже ніякої активної участі не брала. Стала спортсменкою, стала співати.

Закінчила школу 55-го і поїхала до Львова, бо недалеко жила і працювала моя сестра Валентина, то вона вже мене мусила підтримувати, бо мама в колгоспі не могла, а батько в 1948 році загинув у автокатастрофі.

В університеті все це моє комсомольське захоплення вивітрилось цілковито.

– А як ви в українське середовище вживалися?

– Спочатку, очевидно, мені було легше російською всі конспекти писати, я перекладала їх на ходу. Там небагато, але були студенти російськомовні, це були діти переважно львівської приїжджої еліти – військових, всяких начальників діти. Вони вимагали російської мови, і я з ними також. Приходить викладач і питає: «Якою мовою вам треба?» То ми кричали, що російською. Але більшість була за українську. Переважали голоси українців. Але ми казали, що нам «трудно», нам тяжко конспектувати. Але я дуже швидко навчилась української, бо жила в гуртожитку з дівчатами з навколишніх сіл зі Львівщини, Волині. Так що я швидко перейшла на українську мову.

Ну і остаточно я перейшла на українську мову спілкування, коли познайомилася з Валентином Морозом. А це було в кінці першого курсу. Він дав мені, можна сказати, такий поштовх. У нас навіть було декілька конфліктів на мовному ґрунті. Я питала: хіба не все одно, «морозиво» чи «мороженоє»? Йому було не все одно. Я його навіть один раз наобзивала «націоналістом», і в нас тоді був конфлікт, ми розсварилися, я мусила тоді перепрошувати.

– Він вчився на історичному факультеті, а ви – на факультеті іноземних мов, ви вибрали німецьку мову…

– Так, я вчила німецьку мову. Він закінчив на два роки раніше, бо я у школі хворіла і втратила один рік. Закінчив, поїхав на Волинь. Фактично перші кроки до читання самвидаву зроблені в Луцьку. Я ще була в селі Мар’янівці на Волині, а його вже взяли викладати історію в Луцькому педінституті. І він одного прекрасного дня, в суботу, привіз вірші. Вірші були Симоненка, Драча, Ліни Костенко і Вінграновського. Він так таємничо покликав мене на берег озера – то навіть не озеро було, а ставок, – і почав читати ці вірші. Сказав, що ці вірші переписуються від руки, більшість їх не друковані ніде – або переписуються від руки, або машинопис, тільки чотири-п’ять аркушів через копірку. Ці вірші для мене були, як грім з ясного неба.

Він сказав, що таких людей, як оце ми, критично наставлених до дійсності, там, у Луцьку, є більше, а в Києві і Львові – ще більше. Називав прізвища Гориня, Світличного… Оце так починалося… Ми читали заборонену літературу, була праця Дзюби, була стаття Івана Кошелівця «Українська література в московському зашморгу». Книга Дзюби, пам’ятаю, була друкована на машинці, така велика груба книжка. Кошелівця працю я не бачила, Мороз того мені не показував, він дав Марію Влад читати – поетесу в Косові, гуцулка вона була з якогось села… Там же був у нас вірш «Забувайте українську мову» Станіслава Тельнюка, у нас його забрали під час обшуку… Тоді це все загребли. 1 вересня 1965 року прийшли до нас з обшуком і загребли…

МАМА КАЗАЛА: «ПЕРЕСТАНЬТЕ КРИЧАТИ, БО ПРИЇДЕ «ЧОРНИЙ ВОРОН»

Коли 1 вересня забрали Валентина, я пішла одразу до Петра Арсенича, бо це були близькі друзі. А він каже: ми ж сиділи напередодні, в останній день серпня, обговорювали… Звідкись вони знали про арешти, що прокотилися по Україні. Ішлося про те, щоб сховати: якщо щось маєш – сховай. Валентин прийшов і завалився спати, нічого не сховав. А вранці прийшли, десь о 6-й годині ранку – стук у двері. Він надів швиденько спортові штани, відчинив – а то ввалилася група кагебешників, видно пістолети в них, і почали обшук.

– А ви казали, що ви своє поховали або знищили…

– Ні, я не ховала. Єдине, що я дуже любила вірші Симоненка, і я їх переписала в записник. Коли Горинь мені сказав, я одразу вирвала ці листочки і знищила. Мама мені розповідала про арешти 30-х років, казала, що їздив «чорний ворон». Коли ми приїжджала на канікули до свого села, з’їжджалися всі студенти з різних інститутів і університетів, ми в городі дуже голосно сперечалися – про політику вже говорили. І мама казала: «Слухайте, перестаньте ото кричати на цілу околицю, бо приїде «чорний ворон»». Я вже знала про того «чорного ворона». Як Горинь сказав, то одразу все знищила…

«ОЙ, РАЮ, МИ, ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЗЕМЛЯКИ»

– Валентин опинився під арештом, а як з вами влада поводилась?

– Викладачі, колеги робили вигляд, що нічого не знають. Поки я працювала в інституті, викладала німецьку мову, але незабаром мене ректор педінституту на прізвище Кравець викликав і сказав мені буквально таке: «Вам треба подумати, і я вважаю, що вам треба виховувати дитину самій». Отже ж натякнув, що треба розлучатися. Я на це йому нічого не сказала.

За деякий час мене зустріла ніби випадково на вулиці директор етнографічного музею Синиця – дружина майора КГБ Синиці. І вона раптом сказала: «Ой, Раю, ми, виявляється, земляки, я грекиня також! У мене був перший чоловік, його засудили, я з ним розлучилась, я думаю, що тобі так само зробити треба. Ти до нас приходь, мій чоловік тобі порадить, як це все зробити». Я знову промовчала, нічого не сказала, ні «так», ні «ні». Ну, але очевидно ніяких кроків для розлучення не робила… Тим більше, що я знала, що він ніякий не кримінальний злочинець, просто за свої погляди його судять. Ну і його засудили – 20 січня 1966 року почався суд в Луцьку – разом з його подільником Іващенком, дали йому чотири роки…

– А от відомо, що Валентин написав ще в тому сімнадцятому таборі знаменитий «Репортаж із заповідника імені Берія». Як він звідти вискочив? Це не ви винесли?

– Я – ні, ми ж тільки одне побачення мали на самому початку, нам же більше не давали побачень. Вивіз хтось інший. Він, до речі, був перекладений російською мовою, російськомовна газета «Русское слово», здається, в Нью-Йорку надрукувала цей «Репортаж», але зробила купюри там, де йшлося про русифікацію, це слово їм не подобалося. На багато мов він був перекладений… Власне, в англомовній передмові до цієї речі відзначали, що це – найсильніша річ, написана проти КГБ: з назвами, іменами, з їхніми методами покарання. Вона була найдошкульніша, і автор, очевидно, дістав по саму зав’язку саме через цю річ…

Мої стосунки з Кольчиком – теж ціла епопея. Себто його ставлення до мене: «О, грекиня! Я також по бабі грек» – він ставився до мене так запанібрата, мовляв, друзі… Це почалося ще з Луцька. Він не був тоді слідчим Мороза, він був слідчий Дмитра Іващенка і фактично «розколов» його. В досьє Кольчика багато «розколів»: це не тільки Дзюба, там ще когось він розколов, жінку якусь – це я вже вичитала в інтерв΄ю Михайлини Коцюбинської. Кольчик дав мені побачення 1 квітня 1969 року в Києві. Це вже був майже кінець слідства. Він сказав, що вони закривають слідство за недоведеністю, немає свідчень. До речі, це було не єдине побачення, Кольчик нам давав кілька побачень і всі передачі передавав.

– А ці побачення були просто в кімнаті, через стіл, так?

– Так, він заводив нас, втягав ті пудові мої торби, був страшний джентльмен для мене – я кажу, він грав такого друга ті перші чотири роки… Кольчик також приходив з обшуком до нас у Івано-Франківськ, доводив мене до того, що я кілька разів утрачала свідомість після того допиту. Він умів якось так робити: грає такого друга, жартує, згадує свою бабу-грекиню, а потім раптом: «А тепер питання, Раїсо Василівно. Чи ви читали “Репортаж”?» Я кажу: «Ні, не читала». Звичайно, тоді я вже навчилася відповідати. «А що означає отака фраза?..» І точно вичитує мою фразу, яку я писала до Валентина: «Була у Славка Чорновола, він мене пригощав дуже смачними стравами». Це справді йшлося про репортаж: я їздила до Славка, і він мені давав прочитати цей «Репортаж».

Він такий хитрий, вихопив цю фразу і питає. «Ага, не читали? А що означає ця фраза?» І порпається в листах. Уже думаю: «Що я там написала?». Вже забула, що писала. Кажу: «То так давно було, я вже забула, що то були за страви». Тоді він знову починає жартувати, щось говорити ніби зовсім не до теми, а потім: «А тепер я вам мушу повідомити дуже неприємну річ…». І знову щось таке робиться з моїм серцем, воно падає кудись у землю. А потім каже: «Ми мусимо у вас зробити обшук». У мене одразу відлягло, бо в мене нічого в хаті тоді не було. І він, очевидно, це бачить, він же ж дуже добрий психолог був. Зробив такий вигляд, ніби і не шукає нічого. Але після тої розмови і після того обшуку три рази до мене викликали швидку допомогу. То я думаю, він такі самі методи застосовував і до Мороза…

ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ СВОБОДИ

Добув Валентин свої чотири роки і 1 вересня 1969 року його звільнили….

Дев’ять місяців був він на волі. До речі, перед тим його звільненням кличе мене ректор інституту і каже: «Ви от у гуртожитку живете, ваш чоловік звільняється, тому вам треба звільнити кімнату, бо буде нездоровий інтерес студентів до вашого чоловіка. То вам треба шукати помешкання». Я, звичайно, зажурилася, але думаю, буду шукати помешкання, бо мені було важливо зберегти роботу.

Валентин звільнився, приїхав. У Києві його дуже гарно зустріли – автор «Репортажу», знаєте. Він зупинився в Алли Горської. Приїхав худий, як жердина, але дуже-дуже бадьорий, робив руханку, навіть на голові стояв надворі. Студенти справді витріщалися на нього, цікавилися – але бачу, що нас ніхто не кличе, не виганяє більше з гуртожитку… Нарешті хтось підходить до мне і каже, що тут звільнили сусідню кімнату, вона тепер порожня, то будьте обережні – підслушку зробили там …

Але дуже недовго ми там жили: прийшли з обшуком раз, прийшли другий раз, а тоді й арештували – 1 червня 1970 року, після дев’яти місяців на волі. За цей період він написав три статті: «Серед снігів», «Лист до Євдокії Лось» і «Моїсей і Датан»… Я думаю, що в нього були заготовки ще в таборі… Прийшли з обшуком, знайшли всі три речі. Мороз не був дуже великий конспіратор, нічого не ховав. Він міг перший раз сховати і нічого не сховав, і другий раз не сховав.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Раїса Мороз і Василь Овсієнко

– А була ж ще якась катавасія, коли він їздив у Космач, і там його намагалися схопити, так?

– Так, там його хотіли арештувати. Там священиком був Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир). Так було влаштовано, що мене послали в Косів надати консультацію заочникам. Я думаю, що також спеціально, щоб я потім встигла піти в Космач, і мене потім за те, що я була на релігійному святі, звільнити з роботи. Але вийшло так, що я дала консультацію студентам, їх було небагато, було свято якраз, Великдень був. Я хотіла поїхати в Космач – та ні один шофер туди не поїхав, автобуси не ходили, всі святкували Великдень! То гуцули, їм до лампочки ця радянська влада була і що там боролися з релігією… Поки я дійшла до Космача, була п’ята година вечора, то вже все розійшлося. Я прийшла, а їм було не до мене, почали розповідати, що сталося.

Мороз мав магнітофон із собою (в нас був магнітофон, ще перший, такий громіздкий). Він хотів записати службу Божу. До нього підійшли двоє п’яних (то були директор школи і голова сільради) і почали його тягнути. Він пручався. Втрутилися люди: «Що ви нам перебиваєте службу Божу! Чоловік хоче записати». А були навіть гості з Москви, багато людей приїжджали подивитись гуцульський Великдень. Усі стояли, чекали, ніхто не розходився. Вийшло так, що дуже людно було. До нього підійшла якась гуцулка, цілком чужа жінка, взяла його за руку і сказала: «Ви мій гість!» Взяла і повела його за руку до себе. І на тому скінчилося.

Я була страшно понервована тим і одразу повернулась до Івано-Франківська, а Мороз аж на другий день приїхав. Я приїхала додому, бачу – в хаті сліди обшуку. Він приїхав, я йому сказала, але він знову нічого не сховав. Дуже стомлений приїхав, одразу завалився спати. А на ранок вони прийшли і забрали всі його рукописи. Вони вже знали, що де лежить, вже знали, де ті три його есе. Ще забрали «Я бачив Магомета» – така маленька гумореска, також його. Але на суді сказали, що не доведено, що це його. Звинуватили – і «не доведено». Щоб показати, що суд такий дуже об’єктивний. Потім його кілька разів викликали і він повертався додому, а одного дня, 1 червня, не повернувся.

– А вас у зв’язку з цією справою намагались обвинуватити, що ви якось неадекватно поводилися, як хуліганка…

– Так, вони, видно, запланували, що я буду в Космачі, але я не прийшла вчасно. Була там така Марійка Юкиш, теж чорнява жінка. Вони написали моєму ректорові в інститут, що я поводилась не так, як належиться викладачеві інституту, що я кричала, сварилася… Це, мабуть, Марійка захищала Мороза і сварилася. А я дала йому зустрічну доповідну, що я там не була і в мене є свідки, що я в той час давала консультацію, що мене взагалі не було на службі Божій. Так що їм цей варіант не пройшов. То вони мене поставили на атестування і тоді звільнили з роботи, аж через рік.

ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ РЕЦИДИВІСТ

Раїса Мороз і переписані на тканині вірші Василя Стуса

Суд був у листопаді 1970 року. Хто хотів приїхати – львів’яни написали – заборонили всім рушати: якщо ви підете в цей день, звільнимо з роботи. Ірина Калинцева хотіла приїхати – і, до речі, приїхала, Стефа Гулик була; була, здається, Валя Чорновіл. Було багато людей, навіть із Москви був хтось. А Заливасі заборонили навіть появлятись на цій вулиці, де буде суд. Ніну Строкату-Караванську теж попередили, щоб вона не приїхала. Що зробили з тою Марійкою Юкиш! У неї була маленька дитина, немовлятко ще. Оксана Мешко лікувалася в Моршині, хотіла приїхати на суд і казала цій Марійці: «Як тільки довідаєшся день суду, щоб мені сказала». То що робить КГБ: беруть ту Марійку Юкиш із тою малою дитиною, поміщають її в лікарню – до речі, там, де є різні заразні хвороби, бо, видно, місця не було в інших відділеннях – і тримають її здорову дитину, кажуть: «Вона у вас хвора!» Марійка стривожена, але хтось із лікарів таки довідався і шепнув: «Ваша дитина здорова. Але пильнуйте, в сусідній палаті сидить чоловік і стежить за кожним вашим кроком». Це все було зроблено для того, щоб Марійка Юкиш не повідомила Оксані Мешко про суд. Бо Марійка сама не могла приїхати через малу дитину.

Я була на суді – тільки на читанні вироку. Суд відбувся закритий, Борис Антоненко-Давидович та Іван Дзюба були свідками, Чорновіл і один чоловік із Космача – здається, Бобик його прізвище, звичайний селянин. Антоненко-Давидович, Дзюба і Чорновіл відмовилися свідчити через те, що суд закритий. Для Антоненка-Давидовича це був свого роду вихід, тому що він писав коментар до однієї з праць Мороза, і цей коментар КГБ забрало. Їх навіть зводили віч-на-віч, бо Мороз відмовлявся від усього, а Антоненко-Давидович не міг, бо він старенький чоловік, та й коментар у нього вилучили. Якби Мороз був хоч трошки конспіратор… То ж можна було сховати, знищити врешті-решт… Нічого він не знищив.

Він дістав шість років тюремного ув’язнення, три роки особливого режиму – теж камерного, п’ять років заслання із визнанням особливо небезпечним рецидивістом…

Так, так. Це було, власне, під час суду в листопаді. Славко зібрав 600 рублів для адвоката. Іван Світличний – пропри те, що він уже був посварений з Морозом, Мороз його фактично дуже тяжко образив, сказав: «А, ви не хочете тим займатися, ви боїтеся». Щось у такому дусі – хоч це неправда була.

Так, я теж можу сказати, що у той час, коли ті статті Мороза ходили по руках, то навіть мені їх давали з великим застереженням: «Не дуже багато кому давай!» Бо Світличний був проти розповсюдження цих статей, вони, мовляв, надто різкі.

В усякому разі, я не знала, що за цим ховається. Але Світличний був мені дуже близькою людиною, ми велику симпатію почували одне до одного, просто на людському рівні дуже гарно спілкувалися. А тут я почула, що Мороз його образив. Посварився він тоді і з Чорноволом. Але попри те все, коли Мороза арештували, Світличний буквально взяв мене за руку і поїхали ми з Льолею до Москви шукати адвоката для Мороза. Думали брати Софію Каллістратову, вона тоді бралася за політичні справи. Але як ми приїхали, він нас лишив з Льолею надворі, сам зайшов. Вийшов, нічого не сказав, ані словечка. Але потім мені якось дав знати, що Каллістратова вже не має права, їй заборонили вести політичні справи. Але вона порадила взяти Когана, здається, його звали Едуард Коган. Він був адвокатом Синявського у тій гучній справі Даніеля і Синявського 1965 року. І він узявся за це.

Славко передав мені ці гроші. Уже після першого дня суду Коган зустрівся зі мною. Він був дуже вражений, особливо його вразила стаття «Мойсей і Датан», там про євреїв, про надгробки, що у Львові з гробниць брали і стелили на дороги, Мороз писав про це. Коган був дуже вражений, захоплений і казав мені, що Морозу загрожує дуже-дуже великий термін, тому він не хоче брати усіх грошей. Але я дала ці гроші, кажу, ні, ви візьміть. І Славко казав, що дуже добре, що дала всі гроші, бо хто знає – може, і нас ще буде захищати цей чоловік…

«КОСТЮМ НА МЕНЯ НЕ СОВСЕМ ПОДХОДИТ, НО Я ЕГО БЕРУ»

Раїса Мороз і дисидентка Оксана Мешко

– Валентин відбував це ув’язнення у Володимирській тюрмі. І там йому створили жахливі умови, аж до того, що якийсь кримінальник, який був його співкамерником, порізав його загостреною ложкою в живіт. У зв’язку з тим же почав Валентин голодівку, чи ні?

– Ні, голодівку він почав, коли кінчилися три роки. Весь час йому нестерпні умови створювали, садовили з кримінальними типами. Коли я обурювалася, вони казали, що вони такі самі політичні. Попробуй докажи мені зовні, чи вони політичні, чи ні. Та врешті й так: кримінальник щось сказав проти влади – уже він політичний.

Так, а то часом так спеціально робили: він у лаґері програвся в карти, скажімо, і його б там або вбили, або зґвалтували. То він викидає якесь дурнувате антисовєтське гасло – «Долой КПСС!», «Брежнєв – педераст!» – і йому дають політичну статтю.

От же ж таких «політичних» садовили. І він уже був настільки тим зацькований, що казав мені: «Знаєш, я вимагаю, щоб мене посадили в одиночку». А я знаю, що одиночка була для нього згубна, бачила, як він переносив одиночку в київському ізоляторі під час слідства. Він був, як засушений гриб, дивний такий, казав, що на нього тиснуть стіни, – це якась клаустрофобія. А він казав: «Я не можу зосередитися, ці кримінальники мені заважають, вимагаю одиночки». Я тільки згадала за одиночку – і вони дуже легко перевели його туди. Два роки він був в одиночці.

Шість років тюрми йому дали, три роки відбув і почав домагатися, щоб його перевели до табору, бо є такий закон: якщо немає ніяких порушень, то можна. Ну, але його не переводять. Тоді він десь на початку весни на побаченні через стіл сказав: «Я оголошую голодівку з першого липня. Роби щось, якщо не хочеш, щоб я став якимось іншим». Так сказав. Я почала його відмовляти, я знаю, що нічого ніколи не доб’єшся голодівкою – але він то так твердо сказав. Я вийшла і одразу поїхала до Москви, до Людмили Алєксєєвої, в якої я завжди зупинялась, сказала про цю новину. Там була і Лариса Богораз, вони одразу розгубилися, не знали, що мені сказати, як мені допомогти. Але вони що зробили – вони одразу повідомили Захід, чи через Сахарова, чи самі, я не знаю – але тої ж весни ця звістка, що Мороз іде на голодівку, була в газеті «Свобода», в чому я переконалась, коли вже еміґрувала. Я мала на роботі всі ті підшивки і бачила, що вони одразу повідомили.

І на тому зупинилося. Аж десь літом дзвонить мені Олена Антонів зі Львова, моя приятелька найліпша, і таким грайливим голосом каже: «Раю, я за тобою так скучила, може, ти приїдеш?..». Я зрозуміла, що щось там є. Приїхала до неї, а там у неї Корсунська з Москви, їде в Карпати відпочивати і зупинилась в Олени, і каже мені таке: «Люда Алєксєєва запропонувала вам дати інтерв’ю західним кореспондентам». Вона всіх кореспондентів організує, з Німеччини, з Канади, Америки, ще когось – п’ять вона назвала. «Якщо ви згодитесь, якось дайте знати». Каже: «Ми розуміємо там, у Москві, що Івано-Франківськ – не Москва і навіть не Київ, що у вас дитина, ви добре подумайте, бо пам’ятаєте, що у Надійки Світличної й дитину забрали (Льоля ніяк не могла знайти Яремка тоді, коли Надійку арештували)… Ну, одним словом, попередили мене: подумайте, чи ви згідні дати інтерв’ю – а інтерв’ю мусить дати дружина, ніхто за вас того не може зробити, бо не буде того ефекту.

Я повертаюся додому в Івано-Франківськ, очевидно, пригноблена: що мені робити? Страшно інтерв’ю давати, це ж треба спалити всі свої мости, виступити проти КГБ, проти такої держави… Раніше я була просто дружина політв’язня – а тепер треба своє слово сказати. Я послала телеграму Люді Алексеєвій: «Костюм на меня не совсем подходит, но я его беру». Я хотіла хоч трошки передати свій настрій, що я боюся, але все ж таки згоджуюся. Але вона вже знала, що мені давати інтерв’ю 1 липня, вона вже знала, що я приїду, але вона ще попередила: якщо ви згодитесь, приїжджайте на кілька днів раніше, щоб ми могли приготуватися, по-перше, щось написати на папері, а потім, каже, вам треба поїхати у Володимир і довідатися, чи справді він голодує…

Приїхала в Володимир, сіла на автобус, і така пряма лінія до тюрми. Їду, дивлюся на афіші і молю: коби він не голодував, коби мені не треба було того інтерв’ю давати, нащо воно мені здалося, в мене дитина вдома, що зі мною буде? Мама далеко, сестра далеко на Херсонщині, що я маю робити? І тоді дивлюся – афіша, і там кілька фільмів, але мене тільки одне вдарило: «Назад возврата нет», такий фільм. І в мене одразу: «Все. Я знаю, що він голодує, що мені треба давати інтерв’ю, що «назад возврата нет»».

І я вже з таким настроєм влетіла до цього Завялкіна, начальника тюрми, і одразу на нього в атаку: «Мороз голодує, ви нічого не робите, що ви собі думаєте, він помре!..». Він був заскочений і каже: «Мы его уговариваем, но ничего не можем изменить, он не хочет нас слушать». Взяла його нахрапом, так би мовити. Він підтвердив, мені нічого більш не треба було, я повернулася і дала інтерв’ю.

Інтерв’ю я написала по-російськи, Люда поправила мою російську мову, роздрукувала його. Прийшло п’ятеро іноземних журналістів, дала інтерв’ю, вони розійшлися. Як ми глянули з 8 чи 9 поверху вниз – а там купа машин, і всі чорні. Вони всі з’їхалися, але що могли зробити, як то були іноземні кореспонденти?

«ТА ПОШЛИТЕ ЕЁ К ЧЕРТУ И ПРИХОДИТЕ ДОМОЙ!»

Той день був такий напружений, що я нікуди не їздила. На другий ранок я вже збираюсь до Івано-Франківська – але треба якісь покупки зробити! По-перше, помаранчі купити, по-друге, шпроти купити, якісь Любі дарунки купити, бо ж я дитину лишила на них. Я в один магазин – бачу, якась жінка за мною. В другий магазин – ти диви! Думала спочатку, випадково, а потім бачу, що вона за мною ходить. Тоді сідаю в метро, вже мені не до покупок. Їду в метро – вона за мною! Я в останню хвилину вискакую з вагона, заходжу в другий вагон – через якийсь час вона знову за мною. Як вона то уміла зробити, я не знаю. І мала якусь таку валізочку маленьку, і якісь дивні чорні очі в неї були, чи мені здавалося вже. Дивиться на мене, а так, ніби не бачить, крізь мене. Я вийшла з метро, а вона за мною. Я нарешті зупиняюсь і кажу до неї: «Что вы от меня хотите?» Вона починає втікати. Я іду, вона знов за мною. Я думаю: «Ну, зараз приведу «хвоста» до Люди». Заходжу в телефонну будку і кажу: «Люда, слухай, за мною тут вчепилася якась жінка і не відчіпляється». І така нервова вже я зробилася! А Люда каже: «Та пошлите ее к черту и приходите домой!» У мене зразу відлягло і я пішла до Люди. Ну, а вона, звичайно, не прийшла.

Я тоді тої ночі – їхати додому, а квитка нема. Тоді ще не було так, щоб купити квитки туди й назад, в один бік тільки треба було купляти. Я за квитком, а мені не дають, ніяких вечірніх рейсів нема. Люди купують, а як приходить моя черга – нема. А в аеропорту теж та жінка крутилася, я її бачила. Нарешті дають мені квиток на другу, здається, ночі, тільки до Львова, не до Івано-Франківська, а до Львова.

Прилітає літак у Львів, я виходжу з трапу, іду до аеропорту. Підходять два міліціонери, хапають мене під руки і так тихенько: «Ви Раїса Мороз?» А я кажу: «Що це ви? КГБ вас післало?» Так стараюся голосно говорити, але від хвилювання голосно не виходить. Вони: «Тихо, тихо». Завели мене в аеропорт, у якусь кімнату і залишили. За якийсь час заходить чоловік, очевидно, кагебешник, а я така напружена, до нього причепилась: «Що ви хочете від мене?» А він: «Ми нічого не хочемо, ми хочемо вас відправити – дзвонили з Івано-Франківська, попросили нас купити вам білет на літак». А перші літаки – це кукурузники. Я кажу: «Вони ніколи вчасно не вилітають, тумани завжди у Львові о 5-6-й ранку. Я потягом». А вони: «Ну то їдьте, чого ви розхвилювалися?».

Я не вірю собі, виходжу, там уже всі розійшлися, одне таксі стоїть. Здуру сідаю в те таксі, нічого не думаючи, кажу їхати на Спокійну, 13. До Оленки Антонів. Він мене везе на Спокійну, 13, я озираюсь – за нами машина. Думаю, тут, на темній вулиці, ця машина… Ліпше мене б уже з аеропорту забирали, там хоч світло було, там хоч люди якісь бачили мене, а тут темно, що вони зі мною тут зроблять? А ще згадала, що Люда мені запхала якийсь самвидав! Що мені робити, я в таксі сиджу, як мені його позбутись? Ніяк! Поки я думала, він петляв-петляв, а вулиця Спокійна – це бічна Окружної, там багато малесеньких вуличок. Він нарешті каже: «Я далі не знаю, куди вас везти». Випускає мене, я, каже, заблукав. Я вийшла, темно. Я вдень погано орієнтуюся, а тут – вночі, я нічого не знаю! Але мої ноги – я кажу, якийсь ангел-хоронитель наді мною – привели мене. Я ішла, уже не оглядаючись, іде хтось за мною, чи не йде, я майже бігла і прийшла до Олени! Просто хтось мене привів, не я.

Олена мені відчинила… Мабуть, на мені лиця не було. Вона мені зразу якісь транквілізатори, вона ж лікарка, поклала мене в ліжко коло себе, нагріла чаю… В ту хвилину вона була ближча за мою рідну сестру. Рано-вранці ми десь о п’ятій годині чи в пів-п’ятої встали на перший потяг на Івано-Франківськ. Я трошки заспокоїлась, думаю, що в мене вдома робиться, що там моя дитина, чи вона здорова-жива? Олена мене взялася проводжати, надворі моросить дощ, ми дивимося в вікно – а там стоїть чоловік під плащем. Гебіст, уже є, уже супроводжуючий. Так ми пішки дійшли до вокзалу, а він за нами тьопав, потім зник уже перед вокзалом. Ще побачила ту саму жінку на нашій вулиці коло училища. На тому мої перипетії з першим інтерв’ю закінчилися.

ПРОТИ ВІТРУ

А дозвольте, я вас процитую з вашої книжки «Проти вітру»: «Це була дуже конкретна і ділова пропозиція. Але Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КГБ і цілої держави? Звичайно, я давно була проти КГБ і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв’язня – а тут треба було спалити за собою всі мости і сказати своє власне слово. Що буде зі мною, з сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки і подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла».

Ну, ви знаєте, за п’ять місяців голодівки він міг померти. То не жарти були. Як ми бачили його там, на якомусь етапі тої голодівки – вони викликали навіть батька Мороза, щоб він їхав вмовляв його, бо, бачите, дружина не хоче вмовляти його припинити голодівку. А батько приїхав, у першу чергу, до мене, і каже: «Мені кажуть їхати на побачення». Я кажу: «Їдьмо разом». Він не хотів сам їхати. Йому дають побачення, а мені ні. А батько каже: «Ні, я без неї не поїду, не піду на побачення». Тоді нам усім трьом дали побачення. Ото, власне, тоді, як ми його побачили, ще були кореспонденти з АБН. Нам дали в «червоному кутку» побачення, не звичайно так, як вони дають. Але він виглядав жахливо, так жахливо! І він щось таке говорив, що не раз воно не клеїлось купи. Як ми вийшли з того побачення, то старенький Яків Мороз, дідусь наш, питає: «Доцю, чи він здоровий?» Маючи на увазі, що він психічно якийсь трошки незбалансований.

Та його чимось нашпигували.

Я кажу: «Тату, мовчіть, мовчіть, як він навіть нездоровий, вони його лікувати не будуть, ще гірше зроблять». Він вже і перед тим жалівся, що той лікар тюремний весь час лякав його психушкою.

– І його ж таки запроторили?

– Так, так. Як він відбув шість років тюрми, його таки запроторили туди, в Інститут імені Сербського.

– Скільки він там був?

Я точно не знаю, бо я його шукала, ніде нема, листів нема, тюрма не відповідає, де він є. Я приїхала до Москви, ніхто мені не каже, де він є. Мороза нема! Тоді Люда пішла зі мною до якоїсь дуже високої установи, ми прийшли – і там не кажуть. А тоді я вже сказала, знаєте, так «в сердцах» – як Люда казала потім: «Якщо ви його сховали, то я буду на цілий світ кричати, що ви десь його поділи!..». І мені тоді сказали, що він є в Інституті Сербського. Люда каже: «Ви так тоді це сказали – гостро, переконливо, що він мусив це сказати». І я тоді домоглася побачення з Морозом, і ми одразу після того пішли на квартиру Петра Григоренка дати інтерв’ю, що він в психушці.

– А там журналісти…

А там було купа журналістів, там була мама Буковського, сиділа згорьована в куточку, там було багато кримських татар, вони вимагали повернення до Криму, і було багато журналістів з цього приводу. Григоренко влаштував кримським татарам прес-конференцію, то мені тоді дуже повезло і я одразу дала інтерв’ю, що Мороза уже взяли в психушку…

Я вже збиралась їхати на друге інтерв’ю. Тоді мене викликав завоблвно і каже: «Ви знаєте, Раїсо Василівно, ми вам дамо роботу за фахом». А я кажу: «А що, мені вже треба звільнитися з тієї… шарашкіної контори?»(Сміється). «Ні-ні, не поспішайте звільнятися!» Ага, це ви мені даєте обіцянки, щоб я не їхала, не дай Боже, на інтерв’ю ще раз. Я знову поїхала до Києва, щоб сісти на літак і їхати до Москви на інтерв’ю – Люда там уже знову домовилась за все, вона одразу після першого інтерв’ю домовилась за друге…

Після того першого інтерв’ю я також подзвонила Сахарову і сказала, як Мороз виглядає. Це все він одразу передавав на Захід – поки його не вислали в Горький, поки йому не відрізали телефон, він дуже допомагав мені. Я в нього в хаті була, і він усе казав: «Заходите или звоните, когда вам нужно», і я дзвонила або заходила. Для мене це була дуже велика підтримка. Багато людей хотіли до нього потрапити зі своїми скаргами, але хіба він міг усіх прийняти? А мене приймав – то, очевидно, Люда зробила протекцію мені.

«Я НЕ МАЮ НІЯКИХ ІЛЮЗІЙ»

Отже, Валентин відбув тих шість років тюрми, психушки цієї трохи, і потім у Сосновку його привезли, в Мордовію, і там він уже добував аж до того обміну. Пам’ятаю – я тоді теж був в ув’язненні – 18 червня 1979 року Картер і Брежнєв підписали оце ОСВ – «ограничение стратегических вооружений»… У тій кримінальній зоні був телевізор. Дивлюся – Брежнєв так потягнувся до Картера… Думаю: невже будуть цілуватися?! Цілуються! Взасос отак. Це було 18 червня, я пам’ятаю, 1979 року. А перед тим відбулась ота «работоргівля».

Так, але перед тим ще був один цікавий момент. Після того, як я дала інтерв’ю про те, що він у психлікарні, повернулась додому – і серед ночі дзвонять мені! У другій годині ночі, телефон з Вашингтону: «Чи ви згідні дати інтерв’ю газеті «Washington Star»?» Буде перекладати якийсь студент – Міхнік, чи Міхняк. І питають мене за Валентина, чи він у психлікарні, чи він здоровий? А що я скажу? Кажу: так, він цілком психічно здоровий. Хоч сама йшла на те побачення і думала: «Боже, він, певно, хворий…». І він справді стояв відчужений, був якийсь такий похмурий – не мій чоловік і все, чужа людина… «Що ви знаєте про Америку?» Вони хотіли знати, наскільки ми обізнані, наскільки я є політично грамотна. «А що ви думаєте про це «разоруженіє»? Чи ви вірите, що Радянський Союз буде дотримуватися цих домовленостей?». Я сказала: «Я не маю ніяких ілюзій»… Дала я це інтерв’ю поночі і думаю: «Буде мені завтра за це!». Але згодилася.

Вранці встаю – а телефон у мене виключений. За два дні мене кличуть на роботі (я вже працювала в тому профтехучилищі), ведуть до начальника якоїсь там організації «Побуткомбінат», до якої належало профтехучилище. А там сидить кагебешник і починає мене допитувати: «Як це ви так собі дозволяєте про такі високі матерії говорити – про вибори, про ті домовленості!» Бачите собі, раптом Рая Мороз вирішила побалакати про такі високі речі! (Сміється). Прочихвостили мене тоді, але з роботи все одно не зняли – така робота була, що мені легше було б піти прибиральницею, бо вільний час би мала…

Перед тим, як підписати цей договір про обмеження стратегічних озброєнь, п’ятьох совєцьких політв’язнів поміняли на двох совєцьких же шпигунів – Вадим Енґер і Рудольф Черняєв, здається, вони по 30 років одержали…

Вони дістали по 50 років кожний. І вони були дуже важливі для Радянського Союзу, їх не хотіли так лишити напризволяще. Бо тоді хто захоче бути шпигуном? Вони в ООН працювали, вони були дипломати, але шпигували.

На обмін виставили політв΄язнів Валентина Мороза, Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця і Едуарда Кузнєцова – п’ять чоловік на двох шпигунів. Їх же не питали, чи вони хочуть, чи не хочуть… Це була політична работоргівля. І вночі з 27 на 28 квітня 1979 року оцей обмін відбувся в аеропорту імені Кеннеді у Сполучених Штатах. А як ви про це дізналися?

До речі, мені так ніби хтось казав: «Звільнися з роботи». Я звільнилась. І вже готуюсь їхати на побачення, бо то вже був кінець усяких його термінів, на заслання має йти. Я вислала йому гроші в Мордовію, щоб він мав гроші уже на засланні, звільнилася з роботи… Тільки не знала, що мені робити. Син закінчує десятирічку, що там буде?..

Десь буквально 30 квітня, то була субота, дзвонить мені дуже рано-вранці Надя Лук’яненко з Чернігова. Будить мене і каже: «Раю, вставай, ти що, спиш?» Я кажу: «А що?» – «Та ж Валентин уже в Нью-Йорку! Всі радіостанції про це трублять!» Я як включила – то справді, і глушилки не допомагали. Всі радіостанції як один: Бі-Бі-Сі, «Голос Америки», «Свобода» – всі говорили про те саме, що п’ять політв’язнів звільнили за двох радянських шпигунів. Отак я довідалася. Два тижні нічого не говорили мені, а за два тижні покликали в ОВІР і питають: «Чи ви будете їхати?». Ну, я сказала: «Так, буду їхати»…

МЕРТВІ ТАКОЖ ЗВИНУВАЧУЮТЬ

– До речі, щодо сина. От ви розкажіть, як хлопця тероризували?

– Навіть маленьким хлопчиком, як я їхала тоді на всі ті інтерв’ю – а йому вже було 12 років – він каже: «Мамо, я буду сам, я буду тебе чекати». То десь надворі напали на нього хлопці, порвали на ньому пальтечко… Самі хлопці повтікали, а його забрали в міліцію і тримали аж до 12-ї ночі! «Хай мама прийде і забере тебе». А мами ж нема, мама в Москві. Пустили аж уночі додому.

А ще ж у мене кидали каменем, і брата викликали з колгоспу: «Іди, бо ми її арештуємо, іди рятуй свою сестру!» Страшний ґвалт був! Мамі сказав, мама поїхала до сестри, переживають за мене. Мене в той самий час кликали майже кожен день на допити. Брат приїхав, його почали водити по всіх тих кабінетах і кажуть: «Це ми для того, що вона тут є на допиті, щоб ви не зустрілися, щоб вона не знала, що ви тут є», – а тоді так налякали його, накрутили до краю і випустили. Він прийшов до моєї роботи – а я сиджу на лавці, ні в якому КГБ не була в той день. Він побачив мене і як розплакався, просто при людях. «Що ти робиш, – почав кричати, – тебе арештують!». І плаче. Я його якось заспокоїла, він у мене кілька днів побув.

Мене кличуть на допити, а одного разу й кажуть мені: «От, Раїса Василівна, ви все на нас скидаєте. От з роботи вас погнали, не даємо за фахом вам працювати, квартиру вам не даємо, скільки років мучили вас – через нас це сталось, ви нас звинувачуєте. А якщо з вами щось станеться? Ви також нас будете звинувачувати?». А я думаю: ну якщо щось станеться, певно, уб’ють, чи що. І я кажу: «Ну, а як же я тоді можу звинувачувати вас? Мертві не звинувачують». Хоч, правду кажучи, мертві також звинувачують. Але я їм так сказала. А вони: «Та ні, ми так трошки щось злегка зробимо – може, хулігани поб’ють вас, щось таке»…

«Може, хулігани щось зроблять…». І буквально на другий день попадає мені вночі такий булижник, така велика галька в вікно. А то перший поверх. Попала мені під око. Трошки не в око, якби в око – втратила б його. І тоді почали кликати на допити і бігати дивитись на мене всі. Всім було цікаво, як я виглядаю. Синяк зостався під оком…

Отак-о зволікали-зволікали, а тоді давай через воєнкомат… Усі хлопці почали ж проходити якусь психіатричну експертизу, перевіряти здоров’я фізичне, усіх там просто списують, кілька питань – а йому кажуть: «Ми тебе кладем у психлікарню». А він каже: «А чого це мене кладуть у психлікарню?». – «Бо ти на обліку в міліції», – що він щось порушив, випив вина, щось там такого. «Бо ти вже на обліку в міліції, ти вже алкоголік, уже скільки років». І такою скоромовкою (він у моїх спогадах все описав) йому кажуть: «Та ти навіть додому не йди, до мами не йди, просто туди ляжеш, і ми тебе швиденько випишемо…». А він пішов просто до міліції, там поскандалив, а тоді прийшов до мене на роботу і каже: таке і таке, мене хочуть покласти в психлікарню. А я одразу подзвонила до Москви: слухайте, вже хочуть мені й дитину в психлікарню покласти, хочуть зробити алкоголіком. Вони одразу, на другий же день, покликали ще раз до психлікарні, всі ті самі питання, що до всіх, – і відпустили. Отже ж не пройшов цей номер, і його алкоголіком пожиттєвим не зробили…

ВІРШАМ НЕМА КОРДОНІВ

– Я знаю, що ви ще й вірші Василя Стуса вивезли.

– Повідомили в кінці квітня, що Мороз в Америці і ми маємо їхати. Дістає Опанас Заливаха листа від Василя Стуса. Перед тим вони не листувались. Я знаю, що Опанас взагалі не дуже до листів був охочий і вже старався сидіти тихо. Вислав Василь цілу низку листів. А він тоді був на Колимі. Ну, і очевидно, ми зрозуміли, що він хоче, щоб я запам’ятала ці його вірші і якось вивезла. Він же ж переживав за кожний свій вірш. А я в такому сум’ятті… Я знала, що ніяк не зможу запам’ятати ці вірші.

Люба Лемик – вона така винахідлива – взяла хусточку батистову, розрізала на три широкі смужки і переписала всі ці всі вірші хімічним олівцем. І всі вірші вмістила туди. Деякі слова не зрозуміла, мабуть, наприклад, «щопта» вона написала якось не так. І що вона зробила: розпорола спідницю, низ, оцей відворот, зашила туди ці всі вірші, і я в тій спідниці поїхала.

Вони зняли з мене Валентинів перстень – обручку, я дістала обручку, так старалася. Зняли коралі, гуцульські коралі червоні, правдиві такі – не дозволили. Одним словом, все зняли, а віршів Стуса не знайшли. Обшукали мене, сказали роздягатися – все, нічого не знайшли.

І тепер ті клапті з віршами знаходяться в Музеї шістдесятництва… А от як вас там зустріли, як приймали вас, і взагалі, що ви там робили, в тій Америці?

Чим далі збігає життя, я думаю: чого я там опинилася, який був сенс? Увесь перший рік я була «суперзірка». Кликали мене всюди, де тільки жили українці. За два тижні я відійшла від Мороза: Мороз сам собі, я сама собі.

Мене всюди кликали говорити про становище в Україні, про політв’язнів, про арешти – про Україну розповідати. Очевидно, в першу чергу я говорила про арешти, про переслідування дружин політв΄язнів… Після кожного виступу було інтерв’ю з чужоземним кореспондентом. Перший рік це була сенсація! Кожний хотів говорити зі мною, бо це дружина одного отого з тих, що поміняли.

Так що я об’їхала всю Канаду і Америку всю. І навіть до Європи мене закликали, до Швейцарії, «Віра в другому світі» – там була така організація, вони досліджували віру прокомуністичних країн. Інтерв’ю з австрійськими кореспондентами на кордоні з Німеччиною – бо мене не пустили до Австрії, я не виробила візу. Все це дуже висвітлювалося.

А потім я влаштувалася на «Голос Америки». Контракт передбачав, що я буду робити огляди різних книжок, виданих доступними мені мовами: не українською, а престижними – англійською, німецькою, і буду їх переказувати для «Голосу Америки», для України. Я цілу низку книжок оглянула, кожного тижня висилала їм один репортаж. Начитувала в Вінніпезі, а вони одержували через радіо по дроті у Вашингтоні і висилали на Україну.

Я ГОВОРИЛА ПРАВДУ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ

– Ви там працювали вісім років. Як помножити 52 тижні на 8 років, вийде понад 400 репортажів!

– Так, я дуже важливі книжки оповідала. Юрія Шевельова про переслідування української мови (була англійською мовою видана, вона тепер перекладена) за різних окупаційних режимів: Румунія, Угорщина, Польща, Росія, Чехословаччина. Виявилось, Росія найбільше переслідувала. Я розказала про книжку Тома Приймака про Грушевського, як його зарізали в Москві. Я розказала про книжку Яна Гроса про захоплення Західної України Радянським Союзом, про всі ці арешти, депортації у вагонах-товарняках… Я шукала все найдошкульніше.

І я собі думаю, якщо був якийсь сенс у моїй еміґрації, то це те, що я робила протягом восьми років, а потім ще на міжнародному каналі я майже тридцять років працювала позаштатним кореспондентом… Я говорила правду українському народові. Не було доступу до неї, тільки через оці «ворожі» радіостанції. Я вважаю, що я найбільший вклад в Україну зробила за ті перші вісім років, що працювала на «Голосі Америки». Бо книжки були дуже солідні, це були академічні видання.

До речі, я переповіла книжку Івана Геля «Грані культури». Я дістала її, так втішилася, бо навіть автори академічних видань дуже боялися, були дуже обережні: стверджували, що Україна – це не колонія в класичному сенсі цього слова, бо багато українців працює у вищих ешелонах влади у Москві. Боялись. А Гель розставив усі крапки над «і»… Я кажу: «Надійко! – ще й з таким ентузіазмом, – слухай, така книжка вийшла! Нарешті поставлено всі крапки над «і», нарешті я можу переказувати про колоніальне становище України!» Бо наші хлопці уникали цього, страшно було говорити про колоніалізм. Може, уже потім, з таборів, Українська Гельсінська Група щось говорила, але перед тим того не було…

Що я хотіла ще сказати: одразу після приїзду до мене прийшла познайомитися Айріс Акагоші – прізвище японське, бо в неї чоловік був американець японського походження. Вона належала до Amnesty International (Міжнародної Амністії) у Нью-Йорку і опікувалася Зиновієм Красівським, листувались вони вже роками.

Вона йому десь 33 листи написала, а він з неволі не міг жодного їй написати.

Він відповідав їй, поки був на волі, але я тепер не пам’ятаю, чи вона від нього одержувала листи. І вона до мене звернулася. Якраз тоді політв’язні вступили в Гельсінську групу, коли вже всіх поарештовували. Айріс боялася, що й Зіновія арештують – давай писати листа до New York Times. І я написала листа, надрукували мого листа на захист Зенка Красівського, щоб запобігти його арешту. Але це не допомогло: лист з’явився в лютому, а його буквально, здається, в березні арештували (12 березня 1980 року. – Ред.). Тоді за якийсь час до літа арештували Миколу Горбаля за звинуваченням у спробі зґвалтування, Чорновола – теж за «спробу зґвалтування», Ярослава Лесіва – нібито за зберігання наркотиків, в Дніпропетровську Петра Розумного, – за якогось ножика, і ще когось…

– І ще Січка Василя – теж за «наркотики».

– За Січка я не знала. Одним словом, я ще одну статтю написала. Назва була по-англійськи «КГБ міняє тактику: політичних в’язнів представляють як кримінальних злочинців». І це було якраз на захист Української Гельсінської Групи, їх усіх репресували.

Так, це був 1979-80 рік.

І це було надруковано влітку в New York Times. Я вважаю, що це дуже важливо, бо все, що друкувалось у New York Times, передавали основні радіостанції. За BBC не знаю, але «Голос Америки» і «Свобода» передавали на Україну. Це до тої теми, що я вважаю, що я все ж таки не як «дружина політв’язня» доклалася, але і сама там старалась щось зробити для України.

ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН АМЕРИКИ

Про його долю почали створюватись комітети – в цілому світі, можна сказати: у Європі, Канаді, Америці, навіть в Арґентині. Комітети з оборони Мороза. Прем’єр Канади піднімав питання перед Громико чи перед Косигіним. Дуже багато всяких апелів урядових було про його долю. Так що це не випадково, що його звільнили, розголос був великий. Ну, і потім, очевидно, українська проблема виникла завдяки цьому обміну. Він виступав, оголосив себе націоналістом – хоч академічний світ дуже скоса дивився тоді ще, та й досі, що націоналізм – то щось не таке. Але все було гаразд, і фактично завдяки цьому обміну і всьому тому шуму навколо Мороза українська проблема на шпальтах газет стала світовою проблемою, на якийсь час, принаймні.

Так, і особливо молодь захоплювалась Морозом. Осип Зінкевич розповідав, що на стадіонах, коли відбувалися міжнародні матчі, раптом з’являється гасло: «Свободу Валентину Морозу!». І це потрапляло навіть на совєтські телеекрани!

Та Москва одразу припиняла трансляцію, мовляв, це були технічні проблеми! Це було якраз під час голодівки. Я кажу, то був страшенний розголос. Я як приїхала, прочитала всі ті газети, що робилося на його захист, – то було неймовірне. Канадські парламентаристи вимагали, щоб Канада припинила продавати зерно Радянському Союзу, поки Мороза не звільнять! Мортон Шульман, канадський депутат і лікар за фахом, хотів поїхати лікувати Мороза, перевірити його стан здоров’я. Хотіли дати йому почесне звання громадянина Америки. На це звання були висунуті кілька людей: Черчіль, Колумб, Костюшко, Солженіцин… і Мороз. Ніхто не дістав цього звання, крім Черчіля, але вони були висунуті. Мороз, до речі, весь час, як тільки оголосив, що він виходить з совєцького громадянства, просив Америку, щоб вони дали йому громадянство. Я кажу: «Я просила, щоб тобі дали притулок». – «Який притулок! Громадянство!». Я кажу: «Валентине, громадянство – це дуже почесна річ, це ціла процедура…» – «Громадянство! Що ти там розумієш».

«ВВАЖАЮ, ЩО ТРЕБА ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ»

– Пані Раїсо, а от ви колись дуже цікаво розповідали про приїзд Олеся Бердника в Сполучені Штати після того, як він покаявся і достроково був звільнений.

– Бердник приїхав, коли вже була «перестройка». Приїхав спершу в Нью-Йорк, виступав там, згадував Ісуса Христа, такий він буцім побожний, – і ні словом не згадував про своє каяття і те ганебне звинувачення Української Гельсінкської Групи у співпраці з американською розвідкою. Микола Горбаль якраз був там і розповідав мені, як Бердник поводив себе в Нью-Йорку.

Я вже була готова, що він буде говорити і в Канаді те саме, бо його запросили як головного промовця на Конґрес українців Канади. Його представляв очільник департаменту славістики Ярослав Розумний, розказав про нього як про героя, що він і письменник, і член Гельсінкської групи… Наприкінці всі встали і почали плескати. Я сиділа і не встала. Мій чоловік Григорій Кукса з почуття солідарності зі мною теж не встав. Це людей навколо дуже здивувало, почали бігати до мене і питати, в тому числі і Петро Саварин – він тоді був в Едмонтоні голова громади (він, до речі, адвокат, навіть був канцлером Альбертського університету). Прийшов і питає: «У чому справа? Чому, пані Раїсо, ви не встали?» А я й кажу, що ви його тут зображуєте як героя, плещете йому, а він так і так себе повів. Якби він тільки покаявся… Бо каялися й інші люди – але нікого не звинувачували. А він таку пляму кинув на Українську Гельсінську групу, звинувативши її у співпраці з американською розвідкою! КГБ зробило з ним відео: він на березі Дніпра, з бандурою, здається, в руках… Надійка бачила це відео. І я це все розказую.

Одне слово, я все зіпсувала. Стався скандал. Він уже не виступав як промовець. Після цього був банкет. Очевидно, громада з одної крайності кинулася в іншу: то плескали йому – а то ніхто не хоче сідати коло Бердника! Ніхто! Сидить він сам-самотою за тим столом. А на другий день – то вже мені розповідали – його всі зреклися, він у готелі був. Він ходив і казав, що «я хочу їсти, я голодний…» (Сміється). Так що він все ж таки дістав за свою ганьбу.

Але і я дістала: Коць написав мені дуже поганого листа. Коць оплатив йому дорогу до Америки. Коць – то був український багатій, але він не дуже давав гроші, він тільки агітував людей, щоб давали на різні цілі, а сам не поспішав давати. Але Бердника він спонсорував. Він написав мені листа, що так я повелась тому, що я грекиня, що я не українка. Іще один анонімний лист прийшов, то я навіть не хочу його згадувати, дуже противний. Це, видно, від тих, хто представляв його. Отака була історія. Я вважаю, що треба про це говорити. Я це згадала в другому виданні книжки.

Оце тепер виходить друге видання вашої книжки, у Харківській правозахисній групі, суттєво доповнене.

Так. Доповнення є про Михайлину, про Бердника, про Ніну Самокиш, яка заслуговує всякої похвали і згадки. Я цю книжку доповнила.

– Дякуємо…

– І вам дякую.

Упорядкували Сергій і Тетяна КУТНЯКОВИ