MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Кваліфікація злочинів комуністичного режиму: геноцид і злочин проти людяності

04.07.2013   
Євген Захаров, Міжнародне товариство «Меморіал»
Перед українським суспільством і державою стоїть нагальне завдання правової кваліфікації злочинів як злочинів проти людяності і геноциду, що мали відношення до України, перерахованих і багатьох інших, як наприклад, репресій проти українських церков. І правдивої розповіді про нашу історію і про злочини комуністичного режиму. Чим краще буде виконуватися це завдання, тим менше рудиментів комунізму прийдеться переживати нашим дітям та онукам.

Сьогодні можна почути від багатьох людей, що нема чого ворушити минуле, досить говорити про злочини радянського тоталітарного режиму, що потрібно думати про майбутнє. Одночасно відбувається поступова зміна суспільної свідомості: молодь у масі своїй майже нічого не знає про масові злочини, а українські комуністи наполягають на величі Сталіна і хочуть встановити йому пам’ятник у всіх обласних центрах України. 5 травня 2010 р. у Запоріжжі комуністи встановили погруддя Сталіна на території, прилеглій до будівлі Запорізького обкому КПУ. Останні чотири роки до 9 травня в багатьох містах встановлюють білборди зі Сталіним – у Севастополі, Луганську, такі плани були відносно Дніпропетровська і Одеси. Як підкреслив перший секретар Одеського обкому КПУ Євген Царьков, «Перемога і ім’я Сталіна нерозривно пов’язані. Я впевнений, що не було б таких людей, як Сталін, не було б Перемоги».

На мій погляд, говорити про позитивну роль Сталіна в Другій світовій війні – просто блюзнірство. Саме через диктаторську людожерську політику Сталіна країна зазнала незліченні людські втрати, набагато більші, ніж втрати союзників та Німеччини. «Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами», – з гіркотою писав фронтовик, видатний російський письменник Віктор Астаф’єв. Насправді ми перемогли у Другій світовій війні не завдяки, а всупереч Сталіну.

Встановити пам’ятник Сталіну – це приблизно те ж саме, як неонацисти захотіли би встановити в Німеччині або Австрії пам’ятник іншому страшному вбивці і тирану ХХ століття – Гітлеру.

Пам’ятник Сталіну – ганьба і наруга над десятками мільйонів його жертв і їхніх близьких. І українці це розуміють. Невипадково соціологічні дослідження показали різке неприйняття ідеї встановлення пам’ятника Сталіну більшістю українців – 56.7% опитаних негативно ставляться до цієї ініціативи.

Водночас юридичних підстав для заборони встановлення пам’ятника, на мій погляд, немає. Постанова Апеляційного суду м. Києва від 13 січня у справі про Голодомор 1932-1933 рр.. як геноцид була всього лише підсумком попереднього судового розгляду кримінальної справи і тому не дає підстав для юридично значимої кваліфікації злочинів Сталіна та інших шести обвинувачених. Ніякого іншого судового рішення про злочинність дій Сталіна і комуністичного режиму в цілому немає. Міжнародні договори, учасником яких є Україна, подібні заборони явним чином не містять.

А наслідки злочинів комуністичного режиму в СРСР і, зокрема, в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від голоду і політичних репресій і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, ці злочини боляче вдарили по тих, хто залишився живим. Вони негативно вплинули на їхню соціальну та політичну активність, посіяли страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив, була скалічена згадками про розкуркулення, масові арешти і розстріли, людоїдство під час голоду, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відображаються на психології їхніх нащадків. 

Голодомор і знищення української інтелектуальної  еліти, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, втрати ідентичності та спільних цінностей. Трагедія Голодомору мала наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у великої кількості українців.  

Постгеноцидне українське суспільство гостро потребує спокійної совісті,   вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Це неможливо без публічного визнання дій комуністичного режиму злочином, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком нації перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних  репресій, насильства, невиправданого державного примусу.

В Європі ставлення до Сталіна і комунізму мало відрізняється від ставлення до Гітлера і нацизму, що легко побачити в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Комітету Міністрів ПАРЄ, ОБСЄ. І, зокрема, до України прямо відносяться п.п.5-8 Резолюції ПАРЄ №1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів»:

«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).

Відповідно, широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.

Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.

Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань.»

Нагадаємо, що в судовому рішенні Конституційного Суду Російської Федерації, прийнятому 30 листопада 1992 р., було чітко констатовано: «У країні протягом тривалого часу панував режим необмеженої, що спирається на насилля, влади вузької групи комуністичних функціонерів, об’єднаних в Політбюро ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК КПРС ».

Перелік злочинів радянського режиму за всі роки, починаючи з 1917 року є досить великим, включає безліч подій і займає багато сторінок. Наведемо тому список найбільш серйозних і значущих злочинів комуністичного режиму, підтверджених документально[1].

1. Організація т.зв. «Червоного терору», коли згідно з постановою радянського уряду 5 вересня 1918 р. була впроваджена практика взяття заручників, позасудових розстрілів і організовані концтабори для «соціально-чужих» верств населення і політичних супротивників.

2. Масові репресії проти селян – т.зв. «розкуркулення», виселення, арешти і розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 1930-1931 рр..

3. Організоване Сталіним і Політбюро ЦК ВКП (б) масштабне вилучення зерна для засипання в державні сховища та продажу за кордоном, у результаті чого виник штучний голод. Від голоду загинуло в СРСР від 7 до 12 млн. чоловік, у тому числі від 3.5 до 4.5 млн. населення України, 1932-1933 рр.

4. Масові арешти і розстріли за т.зв. «куркульською» операцією НКВС – розстріли згідно із заздалегідь наміченим квотами. Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 чоловік, з них 386 798 розстріляно)

5. Масові арешти і розстріли за національною ознакою в рамках т.зв. «національних операцій» НКВС (німецької, польської, «харбінської», латиської і т.п.). Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно).

6. Масові арешти і розстріли громадян Монголії, проведені радянським НКВС. 1937-1938 рр. (Заарештовано близько 25 тис. чоловік, з них близько 20 тис. розстріляно).

7. Репресії проти членів сімей засуджених за «зраду батьківщини». У період 1937-1938 рр.. як «членів сімей зрадників батьківщини» (ЧСЗР) було заарештовано понад 18 тис. жінок і 25 тис. дітей були поміщені в дитячі приймальники НКВС.

8. Розстріли й засудження за т.зв. «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася не судовими органами, а самим Сталіним і його найближчими соратниками по Політбюро – Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та ін. За період лютий 1937 – жовтень 1938 рр. були винесені санкції на засудження за 383 списками, що містили 44 тис. прізвищ, з них 39 тис. – до розстрілу.

9. Санкція Сталіна про застосування в НКВС в ході слідства т.зв. «заходів фізичного впливу» – тобто катувань. Телеграма, підписана Сталіним 10 лютого 1939 р., підтвердила «правомірність» цієї практики, прийнятої в 1937 р. У більш пізні роки Сталін продовжував давати вказівки про застосування тортур, наприклад, в ході т.зв. «справи лікарів» у 1952-1953 рр.

10. Підписання т.зв. «Пакту про ненапад» з Німеччиною та підписання секретного протоколу про розмежування сфер впливу СРСР і Третього Рейху. Згідно з цим таємним протоколом СРСР почав проводити акти захоплення сусідніх територій і в якості союзника Гітлера брав участь у розгромі державності Польщі, розпочав війну з Фінляндією, окупував Литву, Латвію, Естонію, Бесарабію. У результаті СРСР був звинувачений міжнародним співтовариством у проведенні агресивної експансіоністської політики і виключений з Ліги націй. Серпень 1939 – літо 1940 рр..

11. Санкціоновані Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за т.зв. «класовою» і національною ознаками:

- Виселення польських громадян з території Західної України і Західної Білорусії 1939-1940 рр.

- Виселення громадян з Прибалтики і Молдови в травні – червні 1941 р.

- Виселення німців, калмиків, чеченців та інгушів, карачаївців, кримських татар та інших народів у 1941-1945 рр.

- Виселення з Прибалтики і Молдови в 1949 р. т.зв. «куркулів».

- Виселення українців у другій половині 40-х років «за пособництво УПА».

12. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 р.: у квітні-травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21857 польських громадян.

13. Проведені за вказівками Сталіна безсудні розстріли ув’язнених у в’язницях восени 1941 р.: в Орловській в’язниці, в московських в’язницях, в Куйбишеві.

14. Санкціоновані особисто Сталіним акти індивідуального терору – таємні політичні вбивства, здійснені держбезпекою за кордоном і в СРСР.

15. Організовані за вказівками Сталіна радниками МДБ СРСР показові судові процеси в Угорщині, Болгарії та Чехословаччині в 1949-1952 рр.

Перед українським суспільством і державою стоїть нагальне завдання правової кваліфікації злочинів як злочинів проти людяності і геноциду, що мали відношення до України, перерахованих і багатьох інших, як наприклад, репресій проти українських церков. І правдивої розповіді про нашу історію і про злочини комуністичного режиму. Чим краще буде виконуватися це завдання, тим менше рудиментів комунізму прийдеться переживати нашим дітям та онукам.

Наведемо приклад щодо п.3 і одночасно розглянемо проблему застосування зворотної дії закону.

 В Україні створені всі передумови, щоб провести повноцінний судовий процес для правової кваліфікації штучного голоду 1932-1933 рр. на підставі матеріалів слідства, проведеного СБУ в 2009 р., і держава мала би підтримати проведення такого процесу. Насправді немає ніяких сумнівів у тому, що Сталін і його підручні винні в умисних масових вбивствах, а комуністичний тоталітарний режим, для якого масовий терор став практикою державного управління в СРСР, сам по собі є злочинним. Однак, необхідно встановити ці факти в правовій площині.

У нашому дослідженні доведено, що голод в Україні 1932-1933 років має всі ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел. Так, об’єктом злочину геноциду визначена частина українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак, суб’єктом – партійно-державний апарат ВКП(б), КП(б)У на чолі зі Й.Сталіним та репресивно-каральні органи ОДПУ та ДПУ УСРР, а також держава СРСР в цілому.

Але чи можна застосувати положення вказаних міжнародних договорів щодо подій в Україні 1932-1933 років і кваліфікувати згідно з цими договорами Голодомор 1932-1933 років як злочин проти людяності і злочин геноциду? Чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів?

Ствердну відповідь на це питання аргументують таким чином. Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національними законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. А другі частини цих же статей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». З цього витікає можливість ретроспективної дії Конвенції про геноцид.

Але другі частини статті 7 Конвенції та статті 15 Пакту не імплементовані в українське законодавство. А пряма їх дія заперечується статтею 58 Конституції України, яка жорстко, без будь-яких виключень, закріплює принцип заборони зворотної сили закону: «ніхто не може відповідати за діяння, які на час  їх  вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Маємо очевидну колізію між нормою Конституції України і нормами других частин статті 7 Конвенції та статті 15 Пакту. А у випадку суперечності норми Конституції України та норми міжнародного договору в Україні, як відомо, діє норма Конституції. Таким чином, сьогодні не можна поставити крапку і визначити Голодомор 1932-33 рр. як геноцид. Для цього необхідно змінити Конституцію, включивши в статтю 58 наведене вище формулювання другої частини статті 7 Конвенції.

 

 


 

[1] Список складений Науково-інформаційним та просвітницьким центром міжнародного товариства «Меморіал»

 

 

 

 Поділитися