Примусово орендарем не будеш!
Землевласники лише у касаційній інстанції змогли розірвати «міцні обійми» сільгосппідприємства-орендаря, яке примусово нав’язувало подовження терміну договору оренди.
4 селянина, що мешкають у Шевченківському районі Харківської області, у 2007 році уклали договори оренди земельних ділянок з приватним сільськогосподарським підприємством «С» – строком на 5 років.
У 2012 році ПСП «С» забажало пролонгувати договори на користування землею на той самий термін. І спрямувало орендодавцям листи-повідомлення, до яких були прикладені проекти додаткових угод. Принаймні, заявляє, що спрямувало, адже в даних поштових повідомленнях, у графі «отримав», замість підписів селян-землевласників значаться підписи невідомої особи.
Коли минув місячний термін, відведений законодавством на те, щоб надати письмові заперечення проти подовження дії угоди, орендар… написав позовну заяву до суду, вимагаючи, фактично примусово, продовжити строк дії договорів оренди земельних ділянок.
А селяни, які раптом опинилися в ролі відповідачів, звернулися за правовою допомогою до адвоката, що має чималий досвід у відстоюванні прав дрібних землевласників – члена Харківської правозахисної групи Романа Лихачова.
Суд першої інстанції, погодившись з доводами адвоката щодо того, що волевиявлення на укладення договорів оренди з орендарем відповідачі не мають (через мізерний розмір орендної плати та хижацьку експлуатацію землі, що веде до її швидкого виснаження), а бажають самостійно обробляти належні їм земельні ділянки та розпоряджатися своєю власністю, відмовив сільськогосподарському підприємству.
Тоді керівництво ПСП «С», яке, вочевидь, за останні роки не звикло до рівноправних умов спілкування з селянами та не очікувало від них відмови, подало апеляційну скаргу, в якій наполягало, що воно, мовляв, має привілей ледь не автоматично продовжити (читай: нав’язати) договір оренди. І апеляційний суд з цими аргументами… погодився.
Незважаючи на поради «доброзичливців», які запевняли, що оскаржувати рішення апеляційного суду – справа марна та безперспективна, землевласники, за допомогою адвоката Лихачова, вирішили відстоювати своє право розпоряджатися власним майном і в касаційній інстанції.
Адвокат наполягав, що рішення апеляційного суду Харківської області було постановлено необ’єктивно й упереджено, а оцінка наявним доказам була односторонньою, неповною, більш того, багато доказів, які мали вплинути на встановлення справедливого рішення, судом не було досліджено.
А право громадян на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства закріплено в Основному Законі нашої держави. Ст. 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю. І примусити когось передавати свою власність іншому (бодай на умовах оренди) неможливо.
За таких обставин, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, установивши, що «апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом», відмінила рішення суду апеляційної інстанції і залишила в силі рішення суду першої інстанції.
Ця ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає. Отже, шевченківські землевласники у судовому порядку змогли розірвати «ланцюги» договорів оренди, що ледь не силоміць нав’язував їм зухвалий орендатор.