Беззахисним громадянам правоохоронні органи не допоможуть
Ця історія – побутова, і на перший погляд звичайна, а насправді унікальна за своєю жорстокістю і абсурдністю продовжується з червня – тобто 5 місяців.
В липні до нас звернулась громадянка Мережка Людмила Михайлівна зі скаргою, що донька Роза виселила її з квартири. Як це відбувалось. Одного дня в червні о 8-й ранку пані Мережка прокинулась в своїй оселі і побачила свою доньку у супроводі кремезних хлопців, які сказали, що вони санітари швидкої психіатричної допомоги. Роза викликала швидку, вигадавши, що її мама психічно хвора, що вона загрожує своєю поведінкою сусідам і собі, і тому її треба покласти до психіатричної лікарні.
Всупереч Закону України «Про психіатричну допомогу», за яким громадянин України може бути покладений у психіатричну лікарню за своєю усвідомленою згодою, або, якщо його дії мають ознаки соціальної небезпеки. Але дочка, мабуть, «знайшла» якихось невідомих Людмилі Михайлівні «свідків», які «вирішили» раптом «поскаржитись на неї».
Отже, санітари запросили, а вірніше, змусили Людмилу Михайлівну сісти до машини швидкої допомоги і привезли до третьої міської психіатричної лікарні. Але на щастя, у Мережки Л.М. був з собою мобільний телефон. Вона зателефонувала своїй сестрі, друзям, колегам по роботі. А треба сказати, що Людмила Михайлівна, незважаючи на свій пенсійний вік, до цього року працювала в одній зі шкіл Харкова, де викладала математику. Отже, і друзі, і родичі, і колеги зібрались у третій лікарні, щоб допомогти Людмилі Михайлівні.
Її оглянули психіатри, поговорили з нею, з родичами і колегами, і через чотири діб виписали, не знайшовши жодного психіатричного захворювання.
Але, коли Людмила Михайлівна повернулась до дому, виявилося, що замок в дверях дочка Роза поміняла, і в помешкання Людмила Михайлівна увійти не змогла. Але у жінки крім дочки Рози є син Микола, інвалід другої групи за психіатричним захворюванням, опікуном якого є Людмила Михайлівна. Микола, як виявилося, теж не зміг потрапити в квартиру і ночував у тітки.
Людмила Михайлівна з сином живе у чотирьохкімнатній квартирі на Олексіївці. Дочка, її чоловік Гов’яда О.Г. та двоє повнолітніх онуків мешкають на Малій Данилівці у двоповерховому будинку, ще мають двокімнатну квартиру, яку за згодою Людмили Михайлівни подарувала Розі її тітка. Але родині Рози цього виявилося замало. Всі вони – і Роза, і її чоловік, і діти – зареєструвалися у квартирі Людмили Михайлівни, і кінець кінцем витурили її з сином з квартири. І з’ясувалось, що при абсолютній ясності цієї ситуації, права нещасної жінки і її хворого сина захистити нікому. Людмила Михайлівна зверталась до міліції Дзержинського району, зверталась до прокуратури, але ніякої допомоги, ніякого захисту своїх законних прав не отримала. Натомість, на її заяву в Дзержинський райвідділ міліції надійшла відповідь від дільничного інспектора лейтенанта Портаненка, завірена начальником РВ ХГУ ГУМ ВС полковником міліції Кішкіним В.М., де ситуація описана виключно зі слів Рози Мережки, яка заявила, що її мати знаходиться під впливом «свідків Єгови» (що є просто брехнею), що вона поміняла замок через те, що мати віддала ключі невідомим людям, і в будь-який момент згодна віддати їй ключі, і, взагалі, нічого не відбулося, крім законного захисту квартири. Нічого протиправного в діях Рози міліція не побачила. Приблизно те ж саме, що міліції, Роза розповіла і представникам Харківської правозахисної групи, куди прийшла поскаржитись на матір. Вона заявила, що була вимушена змінити замки, бо в квартирі постійно були сторонні люди, що її мати психічно хвора і не може бути опікуном брата, і що в будь-який момент згодна віддати матері ключі від нових замків. Представники Харківської правозахисної групи юристи Глущенко В. і Шутальова М. двічі домовлялись з Розою про зустріч з метою отримати ключі та передати їх Людмилі Михайлівні. Двічі Глущенко В., Мережка Л.М. та Шутальова М. по декілька годин чекали Розу, але вона не з’являлась.
Мережка Л.М. з сином і зараз вимушена жити не вдома, вони живуть у знайомих, за містом, у погано опаленому будинку без зручностей. Крім операції з квартирою, Роза почала операцію по захопленню дачного будинку у Циркунах. Вона подала позов до суду Харківського району, щоб отримати право власності на дачу. На сьогодні власником цього будинку є Людмила Михайлівна. Суд позов не задовольнив. Невгамовна роза подала апеляцію.
Одночасно Роза почала писати на матір наклепи до райвно, міськвно, Міністерства освіти, почала «пресувати» директора школи. Мережка Л.М., побачивши, що через неї у керівництва школи суцільні проблеми, звільнилась за власним бажанням і залишилась з сином без зарплатні, на двох пенсіях.
За допомогою юристів ХПГ Мережка Л.М. подала до суду Дзержинського району позов з проханням винести рішення про її вселення в квартиру. Перше слухання відбулося. Але Роза на суд не з’явилась.
Що ж це у нас за країна така, що будь-який наявний злочин проти людини, яка не має грошей і зв’язків, щоб захистити себе, залишається безкарним, де можна порушувати всі моральні норми і норми законодавчі, а правоохоронні органи спокійно потурають цьому. То куди ми всі йдемо? І що робити беззахисним громадянам – таким як Людмила Михайлівна Мережка і її син?