Потрібна адекватна ідеологія

Аналіз Вс.Речицького ("Не лише юридичний коментар до перебігу політичних подій в Україні"), як і все, що він робить, справді є дуже цікавим. Просто бездоганною є його правова частина, де лаконічно і доказово показано, що розпорядження М.Азарова про припинення підготовки до підписання Угоди про Асоціацію з ЄС є протизаконним та антиконституційним.

  Далі автор наводить низку вагомих фактів економічного, і не тільки, зубожіння України і пояснює їх з позицій лібералізму "без берегів", який він здавна сповідує: "Україна стала нині корумпованою, погано освіченою і бідною країною просто тому, що не наважилася вчасно піддатися спокусам свободи і ринку. Замість ліберальної демократії, свободи підприємництва і торгівлі вона педалює податковий шантаж, божевільне адміністрування і ксенофобію щодо усього, пов'язаного із здоровим глуздом."

 Ось тут я насмілююсь не погодитись з шановним Вс.Речицьким – за винятком "податкового шантажу та божевільного адміністрування". Свобода – велика соціальна вартість, але не менш великою вартістю є порядок. І всі реальні успіхи Євросоюзу пов’язані з балансом свободи та порядку.

На мою думку, в Бєларусі багато порядку, але мало свободи.  Через те там прийнятне існування для більшості обивателів, але дискомфортне для прогресивної інтелігенції, а  також підприємців, яким не дають стати олігархами. В Україні багато свободи, але замало порядку. Через те життя в Україні є дискомфортним для більшості. Найважче становище в Росії, де мало свободи, але і порядку небагато, і виживання відбувається лише завдяки багатющим природним ресурсам.

Пора вже визнати роль ліберальної демократії  з надмірним культом свободи та її українських провідників, зокрема Вс.Речицького, Є.Захарова, Є.Головахи, О.Гараня та інших видатних інтелектуалів, як ідеології  руйнування порядку, побічним результатом чого є сповзання України в неофеодалізм. Особливо негативною є роль О.Пасхавера та інших пропагандистів ринкового лібералізму – про це збираюсь написати окремо.

При всій повазі до правозахисного руху, треба визнати що результати його діяльності через надмірне засліплення ліберальним світоглядом інколи бувають протилежні добрим намірам. Наприклад, чимало зусиль вони поклали на скасування виборності суддів народом – задля більшої незалежності суддів. В результаті судді стали зовсім незалежними від громадян, інколи і від Закону, натомість влада має ниточки, за які суддів смикає.

Дуже болісно, але справедливо, крок за кроком таке  визнання своєї провини, переосмислення, протверезіння та покаяння відбувається в середовищі російських лібералів, починаючи з  написаної у 2004 р, уже в ув'язненні статті Михайла Ходорковського  "Кризис либерализма в России"

Блискучий аналіз причин неадекватності ліберально-демократичних рецептів для російської (і для інших пострадянських країн  теж) дійсності не так давно (2011 р) дав Юрій Афанасьєв, інтелектуальний світоч горбачовської "перестройки", у статті "Возможна ли сегодня в России либеральная миссия?"

Мушу надати кілька великих цитат:

".. проблему я бы сформулировал так: <<Либеральная миссия>> представляет собой институциональное воплощение более широкого и более глубокого явления российской современности – системного либерализма – и в этом качестве неспособна адекватно осмыслить и выразить состояние России как синтетической социокультурной целостности и определить на такой основе ее перспективы. ... ... Лилия Шевцова на круглом столе <<Опыт и уроки 90-х>> ... назвала системный либерализм первым среди факторов, которые блокируют российскую трансформацию. ... Системные либералы смотрят на Россию и мыслят ее прошлое сквозь призму теорий, понятий, категорий и ценностей не имманентных самой России, а внеположных для нее, наработанных в ходе изучения совсем другой, а именно западноевропейской исторической реальности. Они ошибочно продолжают полагать такие понятия и ценности всеобщими, универсальными и до сих пор пытаются (или хотели бы) на их основе и с их помощью переделывать Россию. ... Когда я говорю про системных либералов, что <<они смотрят>>, <<они полагают>>, я понимаю, что делаю обобщение. Все они были и остаются, конечно, очень разными людьми и смотрят на происходящее во многом по-разному. Но всех их объединяет то, что точкой отсчета и концептуальной рамкой их взгляда на мир к 1980-м годам было западное знание о человеке и обществе. Точнее, их научное сознание трансформируется из советского истмата в буржуазный либерализм. Ничего своего, наработанного на основе эмпирического материала и его осмысления у них, естественно, быть не могло. А общим для совокупного истматовско-либерального знания остается его четкая дисциплинарная расчлененность (экономические науки, социология, политические науки) и ярко выраженная, обусловленная спецификой западноевропейского социума эпохи модерна дифференциация самого объекта исследования: рыночная экономика – гражданское общество – государство, религия. Кроме того, дифференцированному западноевропейскому социуму был присущ адекватный ему тип социальной динамики – поэтапное прогрессивное развитие.

Ничего подобного в российском социуме не было. Ему присуща в качестве нормы не дифференцированность, а, наоборот, синкретичность, в которой власть и собственность, индивид и общинность, закон и правда и т. п. сосуществовали как одно целое. И в плане социальной динамики для нашего общества органична способность при всей изменчивости во времени его форм и внешних обличий сохранять в неизменности свое матричное основание, на котором периодически, после каких-то потрясений или изменений, воспроизводилась вся основанная на нем система. .... Таким образом, если предельно сжато подытожить сказанное выше, получится следующее: мыслительная сфера, откуда проистекает принципиальный догматизм системного либерализма, – это теории, понятия и ценности, которые не выводятся из русской реальности, а навязываются ей как обобщения не русского, а западноевропейского исторического опыта. ..... При этом следует постоянно держать в сознании, что, говоря о системном либерализме, я имею в виду его догматизм, то есть его принципиальную несвободу. Вообще говоря, не имеет существенного значения, проистекает такая его несвобода из сферы ментальной или же социальной. Но дальше, когда, имея в виду системный либерализм, речь пойдет о недоумении (для меня, например), а именно: почему все системные либералы так неистово, словно какой-то религиозный орден, все, как один продолжают определять все свое реформаторство в 1990-х годах в целом успешным и меры очевидно антилиберальные продолжают называть либеральными, – тогда станет ясно, почему надо выделить особо социальную составляющую их несвободы.

Иначе говоря, гвоздь проблемы в их незаметном и постоянном, в их неизбывном интеллектуальном рабстве"

Оце так оплеуха лібералам, які самі себе вважають авангардом суспільства, увесь час триндять про реформи, але не можуть пояснити – чому від цих безкінечних реформ суспільні справи стають все гіршими.

Нині, коли російська громадськість уважно придивляється до Євромайдану і намагається наново зрозуміти суть відмінностей між Україною та Росією, вкрай важливо не збитися на вже проторені та накатані, але хибні ліберальні (системно-ліберальні – сислібські) колії. В блозі Андрія Ілларіонова, який категорично засуджує реформи Є.Гайдара,  йде осмислення питання"Чем российская политическая культура отличается от украинской?"

А.Ілларіонов рішуче відкидає пояснення, яке грунтується на сислібсько-гайдаристських догмах, натомість аналізує результати спільного росйсько-українського соціологічного дослідження 2012 р,  та робить обгрунтовані та цікаві навіть для України висновки:

" Из приведенных данных можно сделать промежуточный вывод: создание правового, демократического государства в России действительно будет сопровождаться заметно бОльшими трудностями, чем даже в Украине. Причинами этого являются прежде всего особенности национальной политической культуры. Даже по сравнению с украинцами россияне в своих взглядах и действиях более жестки, менее компромиссны, более поляризованы, более консервативны, более подвержены ксенофобии, менее законопослушны, более патерналистски настроены, более авторитарны и менее политически активны."

Прошу звернути увагу на наголос щодо ОСОБЛИВОСТЕЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ, виявлених об’єктивними методами соціологічного дослідження. Українським інтелектуалам, насамперед ліберальним, треба припинити мавпувати західні моделі і більше звертати уваги на особливості українського суспільства, особливо ті, що в ці моделі не вміщаються.

Водночас не повинно бути жодної гордині щодо пошуків та надбань російської громадськості, - треба цінувати все те, що може бути корисним в Україні. На мою думку, той же Ю.Афанасьєв дуже допомагає нам зрозуміти майданні активності:

"В том порыве конца 80-х – начала 90-х на улицах и площадях проявилась подсознательная массовая стихия и линия поведения, из еще более отдаленной нашей древности, чем Февраль и Октябрь 1917 г. В стремлении быть вместе, выкрикивать одни для всех лозунги, просто быть на глазах у всех выплеснулась вдруг свойственная вообще массовому сознанию и, кроме того, идущая из самых глубин вечевая, соборная, противоположная авторитарной основа русской нравственности.

Мне довелось быть не просто участником этих массовых спонтанных порывов, но и одним из организаторов обеспечения их безопасности и проведения. Я знаю, в них было много искренности, благородства, много протеста против всего дурного в том, надоевшем всем порядке. И была надежда на перемены к лучшему. Но я не могу не отметить ту же русскую архаичность и в тех событиях. На улицы тогда выплеснулись, главным образом, эмоции, массовая психологическая несовместимость с гнетущим бытием. А глубоко осознанного, рационально сформулированного в этих порывах, в этом движении было не очень много. Может быть, именно социальной аморфностью, то есть неструктурированностью на социальных основаниях, политической незавершенностью нашего движения объясняется и то, что оно <<схлопнулось>> так быстро и тихо, как и началось. Увы, это было не пробуждение масс – это было их возбуждение."

Я вже висловлювався, що без політичного продовження в парламенті (неструктурованість та політична незавершеність, за Афанасьєвим) майданні активності приречені на поразку (дай Боже, мені помилитися!). Українські опозиційні партії, створені за ліберально-демократичними рецептами, одночасно по-більшовицьку націлені на здобуття влади та по-буржуазному – на персональне збагачення, в ідейному плані мало чим відрізняються від партій провладних і не можуть стати справжніми представниками народу. Проблема гнилості партій починається з неадекватності ліберально-демократичного понятійного апарату українській реальності.

Зараз конче потрібна АДЕКВАТНА ІДЕОЛОГІЯ! Не біда, якщо в ній буде мало мантр про права та свободи, натомість вона має давати справжній аналіз великим реальним проблемам суспільства, об’єднаним в метафорі НЕОФЕОДАЛІЗМА.