Мосціцький проти Польщі

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

(Заява № 52443/07)

Рішення

СТРАСБУРГ
14 червня 2011 року

ОСТАТОЧНЕ
14/09/2011

Це рішення стало остаточним відповідно до статті 44 §2 Конвенції. Може піддаватися редакторській правці.

У справі «Мосціцький проти Польщі»,

Європейський Суд з прав людини (четверта секція), засідаючи у складі:

пан Ніколас Братца (Nicolas Bratza), голова,

пан Лех Ґарлицький (Lech Garlicki),

пані Ліліана Мійович (Ljiljana Mijović),

пан Сверре Ерік Джебенс (Sverre Erik Jebens),

пані Здравка Калайджиєва
                       (Zdravka Kalaydjieva),

пан Небойса Вучинич (Nebojša Vučinić),

пан Вінсент Ентоні Де Гаетано
                       (Vincent A. De Gaetano),

та Лоренс Ерлі (Lawrence Early), секретар секції, розглянувши справу в закритому засіданні 24 травня 2011 року, виносить таке рішення, ухвалене в цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дана справа порушена за заявою (№ 52443/07) проти Республіки Польща, що була подана до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — «Конвенція») громадянином Польщі паном Яцеком Мосціцьким (далі — «заявник») 19 листопада 2007 року.

2. Польський уряд (далі — «Уряд») представляв його уповноважений пан Й. Волонсевіч, Міні­стерство закордонних справ.

3. Заявник стверджував, що люстраційний розгляд, порушений проти нього, був несправедливим.

4. 12 березня 2009 року Голова Четвертої секції прийняв рішення повідомити Уряд про дану заяву. Також було прийнято рішення винести рішення з питання прийнятності та суті скарги одночасно.

5. Письмові матеріали були отримані від Гельсінського фонду з прав людини у Варшаві, якому Голова дозволив брати участь в якості третьої сторони (стаття 36 §2 Конвенції та Правило 44 §2).

ФАКТИ

I. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився в 1939 році і живе у Кошаліні. Він почав займатися адвокатською практикою в 1971 році.

7. 11 ​​квітня 1997 року парламент прийняв закон про виявлення фактів роботи або служби в органах державної безпеки, або співробітництва з ними в 1944–1990 роках осіб, які виконують державні функції (далі — «Закон про люстрацію 1997 року»). Особи, які підпадають під дію Закону про люстрацію, тобто особи, що займають державні посади, такі як міністри та члени парламенту, або кандидати на ці посади, повинні були повідомити, чи працювали вони чи співпрацювали зі службами безпеки при комуністичному режимі. Положення Закону поширювалися, зокрема, на суддів, прокурорів і адвокатів.

8. У травні 1999 року заявник повідомив у своїй люстраційній декларації, що він не був навмисним і таємним співробітником комуністичних спецслужб.

9. 11 ​​травня 2005року Комісар з питань інтересів суспільства повідомив заявника, що він порушив справу з метою перевірки достовірності декларації заявника.

10. 2 червня 2005 року Комісар заслухав заявника. Заявник стверджував, що в 1980-х роках він піддавався переслідуванням з боку двох співробітників служби безпеки. Тим не менш, він стверджував, що його контакти зі службою безпеки не були таємною і свідомою співпрацею. Він заявив, що припинив будь-які контакти зі службами безпеки в серпні 1984 року. Заявник безуспішно просив Комісара заслухати вісьмох адвокатів Кошалінської окружної колегії адвокатів.

11. 8 серпня 2005 року Комісар подав заяву до Люстраційної палати Варшавського апеляційного суду, в якій він оскаржував достовірність декларації заявника.

12. 11 ​​серпня 2005 року Варшавський апеляційний суд порушив люстраційний розгляд відносно заявника.

13. 15 вересня 2005 року суд провів засідання. Заявник відмовився робити які-небудь заяви і відповідати на будь-які питання, які будуть задані йому судом. Він підтвердив свої свідчення, надані Комісару 2 червня року. Заявник не просив суд викликати адвокатів Кошалінської колегії в якості свідків. Проте суд вирішив заслухати двох із цих адвокатів (К. Г. та Р. К.). Вони показали, що заявник розповідав їм про свої зустрічі зі спецслужбами, але не про їх зміст.

14. 5 січня 2006 року Варшавський апеляційний суд, діючи в якості люстраційного суду першої інстанції, ухвалив, що декларація заявника була недостовірною. Суд спирався, зокрема, на показання, дані Й. Б., офіцером служби безпеки, який завербував заявника в якості секретного співробітника. Крім того, суд взяв до уваги свідчення заявника, дані Комісару, і документальні свідчення. Було встановлено, що заявник, нехай навіть протягом обмеженого періоду часу, навмисно і таємно співпрацював зі службами безпеки згідно зі змістом Закону про люстрацію.

15. Заявник подав апеляцію. Він стверджував, що його зустрічі зі співробітниками спецслужб не були таємним співробітництвом, оскільки він розповів про ці зустрічі своїм колегам — адвокатам (К. Г. і Р. К.). Крім того, він ніколи не погоджувався співпрацювати зі службами безпеки, і немає ніяких речових доказів його передбачуваної співпраці. Заявник також стверджував, що його було зареєстровано як «таємного співробітника» без його відома. Він попросив суд викликати додаткових свідків.

16. 25 квітня 2006 року Варшавський апеляційний суд погодився заслухати чотирьох свідків, визначених заявником (M. Ц., A. Б. — С., Й. Т. та В. В.). Суд відмовився опитувати інших свідків, оскільки їх свідчення не були безпосередньо пов’язані з передбачуваною співпрацею заявника зі спецслужбами, і, таким чином, не мали б жодного значення для справи.

17. 30 травня 2006 року Варшавський апеляційний суд заслухав трьох свідків, зазначених заявником (М. Ц., Й. Т. і В. В.). Суд не став заслуховувати A. Б. — С., оскільки заявник відкликав своє прохання про виклик цього свідка.

18. 30 травня 2006 року Варшавський апеляційний суд, діючи в якості люстраційного суду другої інстанції, залишив чинним рішення від 5 січня 2006 року. Було встановлено, що суд першої інстанції належним чином оцінив всі відповідні докази, і достатньою мірою аргументував свої висновки, які були підтверджені показаннями додаткових свідків в апеляційному суді. Суд ухвалив, що відповідно до показань Й. Б., заявник не підписав згоду на співпрацю, але усно надавав інформацію спецслужбам про адвокатів Кошалінської колегії.

19. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного суду. Він заперечив, зокрема, відмову Апеляційного суду заслухати деяких його свідків. 22 травня року Верховний суд відхилив касаційну скаргу. Він постановив, що відмова Апеляційного суду заслухати певних свідків була виправданою і належним чином аргументованою.

20. 17 вересня 2007 року Кошалінська окружна колегія адвокатів виключила заявника з реєстру адвокатів. Було встановлено, що відповідно до статті 30 Закону про люстрацію заявник втратив право на заняття адвокатською практикою після відхилення його касаційної скарги Верховним судом. 23 жовтня 2007 року Національна колегія адвокатів підтримала оспорюване рішення. Заявник звернувся до міністра юстиції, який, проте, відхилив його скаргу 13 травня 2008 року.

21. Заявник подав апеляцію проти рішення міністра до Варшавського окружного адміністративного суду. 13 серпня 2008 року заявник попросив суд призупинити розгляд на підставі того, що Уповноважений з прав людини оскаржив конституційність відповідної статті Закону про люстрацію, і справу було порушено в Конституційному суді. 11 грудня 2008 року цей суд призупинив провадження у справі відповідно до клопотання заявника. 16 березня 2010 року суд відновив провадження у справі на прохання заявника. 10 червня 2010 року суд знову призупинив провадження. 8 листопада 2010 року заявник подав скаргу до Вищого адміністративного суду відповідно до Закону від 17 червня 2004 року стосовно скарг на порушення права на судовий розгляд протягом розумного строку (далі — «Закон 2004 року»). 30 листопада 2010 року Вищий адміністративний суд відхилив його скаргу. Розгляд у Конституційному суді, по всій видимості, ще не закінчено.

22. У листі від 9 березня 2009 року Щецинське відділення Інституту національної пам’яті повідомило заявника, що виникли сумніви щодо достовірності його люстраційної декларації. Заявник був викликаний на 17 квітня 2009 року. Він не представив жодної додаткової інформації щодо такого повідомлення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Закони про люстрацію

23. Відповідне законодавство та практика щодо люстраційних розглядів у Польщі викладені в рішенні Суду у справі Matyjek v. Poland, no. 38184/03, §27–39, ECHR 2007 V.

B. Резолюція № 9/1999 Національної колегії адвокатів
від 17 квітня 1999 року
(з поправками, внесеними Резолюцією
№ 17/1999 від 9 жовтня 1999 року)

24. У своїй Резолюції Національна колегія адвокатів висловила думку, що таємна і свідома співпраця адвокатів зі службами безпеки між 1944 і 1990 роками є зрадою основних моральних цінностей і найважливіших принципів адвокатської етики. Адвокатів, які співпрацювали зі службами безпеки, було закликано покинути колегію.

Далі Резолюція свідчила:

«Колегія використовує всі доступні законні засоби в рамках дисциплінарного провадження для виключення з колегії всіх адвокатів, які, внаслідок своєї роботи, служби або співпраці зі службами безпеки, втратили довіру суспільства [...], і які не можуть гарантувати, що вони будуть коректно виконувати свої професійні обов’язки.

[...]

III. Національна колегія адвокатів зобов’язує органи адвокатури проводити дисциплінарні розслідування у формі пояснювальних дій чи дисциплінарного провадження, або порушувати розгляди відповідно до статті 74 Закону про колегію адвокатів, дотримуючись принципу індивідуальної відповідальності».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
У ЗВ’ЯЗКУ З НЕСПРАВЕДЛИВИМ СУДОВИМ РОЗГЛЯДОМ

25. Заявник скаржився, відповідно до статті 6 Конвенції, на несправедливість люстраційного розгляду. Він стверджував, що його доступ до секретних документів в матеріалах справи був обмежений, і він не міг робити і використовувати нотатки за цими матеріалами.

Суд порушив, з власної ініціативи, питання про доцільність розгляду, відповідно до статей 6 §1 і 8 Конвенції, суттєвої затримки між датою подання люстраційної декларації заявником і датою порушення справи Комісаром. Крім того, суд за власною ініціативою порушив питання, чи існує факт того, що заявник, ймовірно, був би позбавлений звання адвоката відповідно до Резолюції Національної колегії адвокатів, якби він визнав співпрацю зі спецслужбами, порушенням статей 6 §1, 8 та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Суд вважає, що основні скарги заявника стосуються передбачуваної несправедливості люстраційного розгляду. З цієї причини доцільно розглядати цю скаргу відповідно до статті 6 Конвенції. Стаття 6, зокрема, зазначає:

«1. Кожен... у разі пред’явлення будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і публічний розгляд справи... судом...

3. Кожен обвинувачений в скоєнні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

b)  мати час і можливості для підготовки свого захисту»

A. Прийнятність

26. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав відповідні внутрішні засоби правового захисту. По-перше, він не порушував у національних судах питання про передбачувану несправедливість люстраційного розгляду, на яку він згодом скаржився до Суду. Він не скаржився на перешкоди в доступі до матеріалів справи або обмеження на створення нотаток. В апеляційній і касаційній скаргах заявник оспорював оцінку доказів судами, але не торкався питання про доступ до матеріалів справи. Якби він подав таку скаргу, не виключено, що справа була б передана до люстраційного суду першої інстанції з метою вжиття необхідних заходів для полегшення доступу заявника до матеріалів справи. По-друге, заявник не подав конституційну скаргу, оскаржуючи конституційність положень Закону про захист секретної інформації, які були застосовані в його справі.

27. Заявник не погодився.

28. Суд нагадує, що він уже розглядав питання про те, чи може заявник ефективно оскаржити правові норми, що регулюють доступ до матеріалів кримінальної справи і процедуру люстрації. Суд зазначає, що аргументи, висунуті Урядом, нагадують аргументи, вже розглянуті та відхилені Судом у попередніх справах проти Польщі (див. Matyjek v. Poland, no. 38184/03, §64, ECHR 2007-V; Luboch v. Poland, no. 37469/05, §§69–72, 15 January 2008; Rasmussen v. Poland, no. 38886/05, §§52–55, 28 April 2009; та Górny v. Poland, no. 50399/07, §22, 8 June 2010), і Уряд не надав жодних нових аргументів, які змусили б Суд відійти від своїх попередніх висновків. З цих причин, заяву Уряду про неприйнятність на підставі невичерпання внутрішніх засобів правового захисту має бути відхилене.

29. Крім того, Суд зазначає, що ним вже встановлено, що стаття 6 Конвенції в її кримінальному аспекті застосовна до люстраційного розгляду (див., зокрема, Matyjek v. Poland (dec.), no. 38184/03, ECHR 2006-VII).

30. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні §3 статті 35 Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за якихось інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Сутність справи

1. Аргументи заявника

31. Заявник стверджував, що в ході розгляду було порушено принцип рівності сторін, оскільки Комісар з питань інтересів суспільства, на відміну від заявника, мав законне право доступу до всіх відповідних документів. Крім того, заявнику було заборонено робити нотатки за матеріалами справи, а також робити копії цих матеріалів.

2. Аргументи Уряду

32. Уряд стверджував, що кожна справа має оцінюватися Судом з урахуванням його конкретних обставин. У даній справі заявник ніколи не порушував перед національною владою питання про несправедливість, нібито викликаною секретністю матеріалів справи, обмеженням його доступу до цих матеріалів і забороною робити нотатки. По-друге, заявник мав доступ до всіх прийнятих у справі свідчень та рішень. Єдині обмеження, що застосовувалися до нього в зв’язку з нотатками, носили технічний характер. Заявник міг ознайомитися з матеріалами справи в секретному реєстрі, але не міг використовувати свої нотатки, засновані на цих матеріалах, поза таємного реєстру. Такі ж обмеження застосовувалися до Комісара з питань інтересів суспільства і до суддів, що розглядають справу.

33. Уряд послався на прецедентну практику Європейського Суду, яка визнає, що необхідність захисту суспільних інтересів може виправдовувати заборону використання певних доказів для захисту в кримінальному судочинстві (див., зокрема, Edwards and Lewis v. The United Kingdom, nos. 39647/98 and 40461/98, §53, 22 July 2003). У зв’язку з цим, Уряд підкреслив, що в даній справі всі докази були доведені до відома заявника. Єдина складність для заявника була пов’язана з тим, що частина доказів була секретною. Однак правила, що застосовуються національними судами щодо домовленостей про доступ до матеріалів справи, відповідають принципу рівності сторін. Уряд відхилив як необґрунтовані твердження заявника про те, що він не міг робити нотатки за матеріалами справи.

34. Ситуація, коли люстраційний суд повинен застосовувати правила, що стосуються використання секретних документів, була оцінена Верховним судом у рішенні від 9 грудня 2004 року (справа № II KK 342/0). Верховний суд заявив, що застосування цих правил могло cтати на заваді підготовці апеляції особою, що підлягає люстрації; однак він спростував думку, що така процедура могла позбавити цю особу права на захист або хоча б обмежити це право. Верховний суд також підкреслив, що застосування люстраційним судом процедури, передбаченої законом, не може вважатися порушенням права на захист.

35. Уряд стверджував, що первісна оцінка Комісаром секретних доказів в будь-якому разі не була обов’язковою для люстраційних судів. Ці суди провели розгляд заново і мали право вільно оцінювати всі наявні у них докази. Заявнику було гарантовано право оскаржувати будь-які документи у його справі. Уряд відзначив, що справу заявника було розглянуто у двох інстанціях звичайними судами з повною юрисдикцією оцінювати відповідні факти і законодавство. Крім того, він скористався правом позачергового звернення до Верховного суду. Уряд не вбачає жодних ознак порушення права заявника на справедливий судовий розгляд в даній справі. Таким чином, Уряд вважає, що в даній справі не було порушення статті 6 §1.

3. Оцінка Суду

36. Суд нагадує, що процесуальні гарантії статті 6 Конвенції в її кримінальному аспекті можуть бути застосовані до люстраційного розгляду (див. пункт 29 вище). У ряді справ проти Польщі, що стосуються справедливості таких розглядів (див., зокрема, Matyjek, §56; Luboch, §61; Rasmussen, §43; Górny, §31, всі згадані вище), Суд визнав за доцільне розглянути скарги заявників відповідно до статтей 6 §§1 і 3 в сукупності. Відповідне прецедентне право щодо принципу рівності сторін викладено в згаданих вище рішеннях.

37. Суд вже розглядав питання про Люстраційний розгляд в справах Turek v. Slovakia (no. 57986/00, §115, ECHR 2006 (витяги)) і Âdamsons v. Latvia (no. 3669/03, 24 June 2008). У Âdamsons Суд підкреслив, що, якщо держава вживає заходів щодо люстрації, нею мають бути виконані певні умови для того, щоб ці заходи були сумісні з Конвенцією. По-перше, закон про люстрацію повинен бути доступний для зацікавленої особи, а його наслідки передбачувані — ці умови входять в поняття «передбачений законом» за змістом Конвенції. По-друге, люстрація не повинна переслідувати мету виключно відплати або помсти, а покарання порушників має бути обмежене сферою кримінального права. По-третє, якщо внутрішнє законодавство дозволяє обмежувати права, гарантовані Конвенцією, воно має бути досить точним, щоб дозволити індивідуалізувати відповідальність кожної зацікавленої особи, і містити відповідні процедурні гарантії. Нарешті, національні органи влади повинні мати на увазі, що люстраційні заходи за своєю природою носять тимчасовий характер, і що об’єктивна необхідність в обмеженні індивідуальних прав в результаті такого розгляду зменшується з часом (див. Âdamsons, згадане вище, §116). Суд підтверджує, що вищезазначені принципи застосовні також до польських законів про люстрацію.

38. У рішенні Turek Суд ухвалив, що, якщо інше не обумовлено фактами конкретної справи, він не може визнати існування триваючого та поточного суспільного інтересу у зв’язку з введенням обмежень на доступ до матеріалів, засекречених колишнім режимом. Це відбувається тому, що люстраційний розгляд, за самою своєю природою, орієнтований на встановлення фактів, що відносяться до комуністичної епохи, а не пов’язане безпосередньо з поточними функціями та діяльністю спецслужб. Люстраційний розгляд неминуче залежить від розгляду документів, що відносяться до діяльності колишніх комуністичних органів безпеки. Якщо стороні, до якої відносяться секретні матеріали, відмовлено в доступі до всіх або до більшості таких матеріалів, його або її можливість спростувати версію спецслужби щодо фактів буде серйозно обмежена. Ці міркування залишаються актуальними в даній справі, незважаючи на деяку відмінність люстраційного розгляду в Польщі (див. Matyjek, §56; Luboch, §61; Rasmussen, §43; Górny, §33, всі згадані вище).

39. У даній справі, Суд зазначає, по-перше, що Уряд визнав, що частина доказів була секретною. У попередніх справах, що стосуються процедури люстрації у Польщі, Суд зазначив, що відповідно до низки послідовних законів матеріали спецслужб комуністичної епохи продовжували вважатися державною таємницею. Секретний статус таких матеріалів був підтверджений Бюро державної безпеки. Таким чином, принаймні, частина документів, що стосуються люстраційної справи заявника, мали гриф «цілком таємно». Глава Бюро державної безпеки був уповноважений розсекретити ці документи. Однак Суд нагадує, що він вважає існування подібних повноважень державної спецслужби несумісним із справедливістю люстраційного розгляду, в тому числі з принципом рівності сторін (див. Turek, §115; Matyjek, §57; Luboch, §62; Rasmussen, §44; Górny, §34, всі вище згадані).

40. По-друге, Суд зазначає, що на досудовій стадії Комісар з питань інтересів суспільства мав право доступу, в таємному реєстрі його департамента або Інституті національної пам’яті, до всіх матеріалів, створених колишніми спецслужбами, що стосуються особи, яка підлягає люстрації,. Після порушення люстраційного розгляду заявник також міг отримати доступ до матеріалів його справи. Проте, відповідно до статті 156 Кримінально-процесуального кодексу та статті 52 (2) Закону про захист секретної інформації, йому було заборонено виготовляти копії документів, що містяться в матеріалах суду, а ознайомитися з секретними документами він міг тільки в секретному реєстрі люстраційного суду.

41. Заявник стверджував, що йому не було дозволено робити нотатки за матеріалами його справи, а Уряд заперечив це твердження. Навіть беручи аргумент Уряду, Суд зазначає, що можливість заявника робити нотатки була суттєво обмежена. Всі нотатки могли робитися тільки в спеціальних зошитах, які згодом були запечатані і передані на зберігання в таємний реєстр. Нотатки не можна було забрати з цього реєстру, і відкрити їх могла тільки та особа, яка зробила їх. Такі ж обмеження застосовувалися і до адвокатів заявника.

42. Суд повторює, що ефективна участь обвинуваченого в його кримінальному процесі повинна рівною мірою включати право робити нотатки, щоб полегшити свій захист, незалежно від того, представлений він адвокатом чи ні (див. Pullicino v. Malta (dec.), no. 45441/99, 15 June 2000 і Matyjek, вище згадане, §59). Той факт, що заявник не міг забрати свої власні нотатки, зроблені в секретному реєстрі для того, щоб показати їх експерту або використовувати їх для будь-яких інших цілей, значно утруднювало йому використання змісту того, що міститься в них, оскільки він змушений був покладатися виключно на свою пам’ять. Беручи до уваги те, що було поставлено на карту для заявника в Люстраційному розгляді — не тільки його добре ім’я, але і його право працювати адвокатом — Суд вважає, що для нього було важливо мати необмежений доступ до цих матеріалів і можливість необмежено використовувати зроблені ним нотатки, включаючи, у разі необхідності, можливість отримання копій відповідних документів (див. Górny, вище згадане, §37).

43. По-третє, Суд не переконаний аргументом Уряду про те, що на стадії судового розгляду такі ж обмеження щодо доступу до конфіденційних документів застосовувалися і до Комісара з питань інтересів суспільства. Відповідно до внутрішнього законодавства, Комісар, який є представником державного органу, наділений повноваженнями, ідентичними повноважень прокурора. Відповідно до статті 17 (е) Закону про люстрацію, Комісар з питань інтересів суспільства має право доступу до всієї документації, створеної, зокрема, колишніми службами, що стосується особи, яка підлягає люстрації. У разі необхідності він може заслуховувати свідків і віддавати розпорядження про проведення експертиз. Комісару також був доступний секретний реєстр з співробітниками, які мають офіційний дозвіл на доступ до документів, що вважається державною таємницею, у функції яких входив аналіз люстраційних декларацій у світлі існуючих документів та підготовка матеріалів для люстраційного суду.

44. Суд визнає, що може виникнути ситуація, коли існує настійний державний інтерес у збереженні таємниці деяких документів, у тому числі документів, створених за часів колишнього режиму. Проте, така ситуація може виникати тільки у виняткових випадках, враховуючи значний час, що минув з моменту створення документів. Уряд зобов’язаний довести існування такого інтересу у кожній конкретній справі, оскільки те, що прийнято як виняток, не повинно ставати нормою. Суд вважає, що система, при якій результат люстраційного розгляду в значній мірі залежить від реконструкції дій колишніх спецслужб, в той час як більшість відповідних матеріалів залишається засекреченими, і прийняття рішень про збереження секретності залишається в компетенції нинішніх спецслужб, створює ситуацію, де особа, що підлягає люстрації, виявляється в явно невигідному становищі (див. Matyjek, §62; Luboch, §67; Rasmussen, §50; Górny, §40, всі згадані вище).

45. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що у зв’язку з секретністю документів і обмеженнями на доступ до матеріалів справи для особи, що підлягає люстрації, а також привілейованим становищем Комісара з питань інтересів суспільства в Люстраційному розгляді, здатність заявника довести, що його контакти з комуністичними спецслужбами не були «навмисним і таємним співробітництвом» за змістом Закону про люстрацію 1997 року, була значно обмежена. Зважаючи на конкретний контекст люстраційного розгляду, а також кумулятивне застосування цих правил, Суд вважає, що на заявника було покладено практично нереальний тягар, і принцип рівності сторін був порушений (див. Matyjek, згадане вище, §63).

46. Суд зазначає, що в даній справі заявник втратив право займатися адвокатською практикою в результаті стандартного люстраційного розгляду, в якому національні суди встановили, що його Люстраційна декларація, в якій він заперечував співпрацю зі службами безпеки, була недостовірною. За цих обставин Суд не бачить необхідності розглядати питання, пов’язані з резолюцією Національної колегії адвокатів, яка передбачає, що адвокати, які визнали факт співпраці, будуть позбавлені звання адвоката.

47. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку, що люстраційний розгляд відносно заявника, в цілому, не може вважатися справедливим за змістом статті 6 §1 Конвенції в сукупності зі статтею 6 §3. Відповідно, мало місце порушення цих положень.

II. ІНШІ ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився, відповідно до статті 6 Конвенції, що Комісар з питань інтересів суспільства відмовився викликати адвокатів Кошалінської окружної колегії адвокатів в якості свідків з його боку. Крім того, люстраційні суди відмовилися заслухати низку свідків заявника, які повинні були підтвердити, що він не був таємним і свідомим співробітником служби безпеки. Він також скаржився, що він був позбавлений права на заняття адвокатською практикою протягом десяти років, і, відповідно, йому було завдано значної моральної та матеріальної шкоди. Нарешті, заявник стверджував, що судді люстраційної палати Варшавського апеляційного суду не мали постійної приналежності до люстраційного суду першої або другої інстанції, а розглядали справи іноді в першій, а іноді в другій інстанції.

49. Суд нагадує, що відповідно до статті 19 Конвенції, його обов’язком є забезпечення дотримання зобов’язань по Конвенції, прийнятих Договірними сторонами. Зокрема, в його функції не входить розгляд помилок факту або права, імовірно скоєних національними судами, якщо вони не порушили права і свободи, що захищаються Конвенцією. Більш того, в той час як стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів або порядку їх оцінки, що, в першу чергу, повинно регулюватися національним законодавством та національними судами (див. Garćia Ruiz v. Spain [GC], no. 30544/96, §28, ECHR 1999 I з подальшими посиланнями). Заявник висловив незгоду з відмовою Апеляційного суду заслухати деяких його свідків. Проте, апеляційний суд переконливо встановив, що показання цих свідків не мали б значення для з’ясування факту співпраці заявника зі спецслужбами. Крім того, Верховний суд залишив чинним рішення Апеляційного суду і постановив, що це рішення було належним чином аргументовано.

Відносно спроби заявника оскаржити принципи, що лежать в основі люстраційного розгляду, Суд нагадує, що він вже розглянув і визнав неприйнятними як явно необгрунтовані аналогічні твердження в справі Chodynicki v. Poland (dec., no. 1762/05, 2 September 2008. Що стосується санкцій щодо заявника в світлі результатів люстраційного розгляду, Суд не знаходить підстав для оскарження цих санкцій відповідно до статті 6 Конвенції. Нарешті, щодо скарги, що стосується статусу суддів люстраційної палати, Суд вважає, що заявник не зміг продемонструвати, яким чином його права за статтею 6 були порушені в цьому зв’язку.

50. Звідси випливає, незалежно від інших можливих підстав щодо неприйнятності, що ця частина заяви є явно необгрунтованою і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§3 та 4 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ
СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ № 7 до Конвенції

51. У своїх запереченнях від 23 жовтня 2009 року заявник скаржився на порушення іншого люстраційного розгляду проти нього з боку Щецинського відділення Інституту національної пам’яті, що було порушенням статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

52. Суд зазначає, що заявник надав копію повідомлення від 9 березня 2009 року, надісланого Щецинським відділенням Інституту національної пам’яті, в якому він був поінформований щодо сумнівів у правдивості його люстраційної декларації. Суд зазначає, що заявник не представив жодної додаткової інформації щодо подій, які мали місце після згаданого повідомлення.

53. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§3 та 4 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

54. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування цього порушення, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Збиток

55. Заявник вимагав 23 827,94 польських злотих (PLN) (EUR 5950) як компенсацію матеріальної шкоди, понесеною у зв’язку з втратою доходів. Заявник також вимагав виплатити йому EUR 100 000 в якості компенсації нематеріальної шкоди внаслідок страждань і стресу у зв’язку з порушенням Конвенції.

56. Уряд стверджував, що відсутній будь-який причинне-наслідковий зв’язок між заявленим порушенням і вимогою про відшкодування матеріальної шкоди. Стосовно вимоги про компенсацію нематеріальної шкоди, Уряд закликав Суд постановити, що визнання порушення Конвенції саме по собі є достатньою справедливою компенсацією.

57. Суд не вбачає причинне-наслідкового зв’яз­ку між встановленим порушенням та заявленим матеріальним збитком; тому Суд відхиляє цю вимогу. Суд вважає, що в обставинах конкретної справи визнання порушення Конвенції саме по собі є достатньою справедливою компенсацією будь-якої нематеріальної шкоди, понесеної заявником (див. Matyjek, §69; Luboch, §83, обидва згадані вище).

B. Витрати та збитки

58. Заявник вимагав виплатити йому 16259,56 PLN (EUR 4000) як компенсацію витрат і збитків, у тому числі:

a)  PLN 2100 як витрати на захисника в Люстраційному розгляді;

b)  PLN 3045,56 як витрати, понесені у Люстраційному розгляді;

c)  PLN 1114 як витрат на ксерокопіювання матеріалів, пов’язаних з кримінальною справою проти посадових осіб колишніх спецслужб;

d)  PLN 10 000 як витрати на підготовку його заяви та подання до Суду.

59. Уряд просив Суд задовольнити ці вимоги лише в тій мірі, в якій витрати і збитки дійсно були понесені і були розумними за розміром.

60. Відповідно до прецедентного права Суду, заявник має право на відшкодування витрат та збитків тільки в тій мірі, в якій було доведено, що вони були насправді понесені, були обов’язковими і розумними. Суд зазначає, що заявник представив копії документів, пов’язаних з витратами на його юридичне представництво в Люстраційному розгляді та витратами, понесеними у цьому розгляді (PLN 5145,56). Суд зазначає, що витрати, згадані в пункті (с) не мають відношення до питань, порушених заявником у його скарзі до Суду. Отже, враховуючи наявну в його розпорядженні інформацію та вищевказані критерії, Суд вважає за розумне присудити заявнику EUR 1500 як компенсацію витрат за всіма пунктами.

C. Пеня

61. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути заснована на граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку, до якої слід додати три відсоткові пункти.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Оголошує скаргу на порушення статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю судового розгляду прийнятною, а решту скарг — неприйнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 6 §1 Конвенції в сукупності зі статтею 6 §3;

3. Постановляє, що встановлення факту порушення саме по собі є достатньою справедливою компенсацією нематеріальної шкоди;

4. Постановляє:

a)  держава-відповідач повинна виплатити заявникові, протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 §2 Конвенції, EUR 1500 (одну тисячу п’ятсот євро) як компенсацію витрат і збитків, плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму, в перекладі в національну валюту держави — ​​відповідача за курсом, чинним на день виплати

b)  зі спливом зазначених вище трьох місяців до виплати, на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку в цей період, плюс три відсоткових пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо компенсації.

Складено англійською мовою і повідомлено у письмовому вигляді 14 червня 2011 року, відповідно до правила 77 §§2 і 3 Регламенту Суду.

Переклад Харківської правозахисної групи