Кінець вистави. Надія Савченко і фейкова Росія

Савченко – не обвинувачена.

Обвинувачений – це не просто слово. Це – правовий статус. Юридичний термін.

Для того, щоб людина могла стати обвинуваченою, необхідні деякі умови. Як максимум – наявність сукупності суспільних інститутів з керування даною територією, які регульовані суспільним договором і підкоряються закону та Конституції. Тобто того, що ми називаємо «правовою державою». Як мінімум – наявність хоча б реальної, а не примарної кримінальної справи. Тому що суд – поняття не психіатричне, а правове.

Яке відношення до права має якесь дійство, на якому якісь люди, котрі узурпували владу, кажуть офіцерові армії сусідньої країни, котрий боровся проти озброєних загонів загарбників, які захопили в його країні міста, що він убив громадян іншої, сусідньої країни, які потрапили в його країну незрозуміло як, а за це ми його викрали, незаконно вивезли і висуваємо тепер звинувачення – я геть не розумію.

Найближчою, хоча і неповною, аналогією, був би суд над офіцером Червоної армії в гестапо за участь у парти-занському загоні. Неповною, тому що навіть у цьому випа-дку він був би військовополоненим.

Савченко ж навіть не військовополонена. Офіційно ця держава боїться навіть назвати речі своїми іменами. Боїться назвати війну, яку вона підготувала, розв’язала, і веде – війною.

Так що Савченко – викрадена. Заручниця.

Ст. 126 КК РФ, частина друга пункти а, в, г, і частина третя пункт а. До п’ятнадцяти років, особливо тяжка.

Загалом, з юридичної точки зору ми маємо абсолютно казуїстичну картину: злочинці – причому ті, які вчинили тяжкі злочини – судять офіцера, за те, що вона відстоюва-ла право і законність своєї країни, намагаючись при цьому вдавати з себе якраз ту саму законність, за відстоювання якої вони вкрали і катують офіцера.

Безглуздя, фейковость цієї справи виражається в усьому. В будь-якій дрібниці, в будь-якому факті, в будь-якому слові. Це існування в якомусь своєму, абсолютно паралельному світі з снайперками-бандерівками, котрі коригують вогонь навмисно по журналістах, і котрі перети-нають потім кордон країни, з якою вони воюють, після того, як їх добровільно відпускають з полону – мабуть, тому що вони – снайперки-бандерівки, які коригують вогонь по мирних журналістах...

Картина того, що сталося, більш-менш зрозуміла. Група бійців «Айдару» висунулася на кількох «коробочках» в бік Металіста. Висунулась, як на параді – малими силами, по центру дороги, без розвідки. Природно, потра-пила в засідку. Українська сторона тоді воювати не вміла. Відправка особового складу в засідку взагалі була тоді тактикою ведення бойових дій: Карлівка, Іловайськ, Шах-тарськ, Волноваха. Природно, перша група була розбита. Природно, друга група, що висунулася їм на підмогу, також була розбита. Надія Савченко, котра не розібралася в ситуації, і прибула на легковому автомобілі, приїхала в полон з двома своїми товаришами по службі практично сама. У всякому разі, приблизно така картина вимальову-ється з тієї інформації, яка на даний момент є у відкритому доступі.

Після чого двоє співробітників ВГТРК, наскільки мо-жна припустити, чуючи канонаду бою, виїхали на блок-пост «познімати війну», потрапили під обстріл і загинули. Влас-не, все.

Як з цього абсолютно рядового бою, з полону абсо-лютно рядового бійця добровольчого батальйону, приму-дрилися розкрутити такий світовий скандал, що вже і Барак Обама, і ЄС, і Держдеп ставлять Росії відкриті ульти-матуми щодо негайного звільнення Надії Савченко і готу-ються формувати новий санкційний список?

Ні, я розумію, зловили б Кривавого Пастора. Або Дмитра Яроша з візиткою в кишені. Ну або, у крайньому разі, Тягнибока. Тоді так, гра, може, і була б варта свічок.

Але рядовий боєць партизанського загону, основне озброєння якого становить дідівська берданка, а засіб пересування – давня «Нива»...

Тут треба розуміти, що таке Росія. Що з себе являє психологія та її світогляд «русского мира».

Сучасна Росія існує в якомусь своєму, паралельному вимірі.

Ну, по-перше, звісно ж, бандерівці. Майдан. Почуйте Донбас. Мене ніхто не скидав, я легітимний. Хунта. Захоп-лення влади. Розп’яття російськомовного хлопчика. Путін, введи війська. Крим наш. Далі хоч каміння з неба. Працює на всю котушку пропаганда. Зомбоящик. Виявився напро-чуд ефективним засобом з прочищення мізків населенню. Втім, і лягло на добрий грунт.

Буржуазно-демократична революція, Революція Гідності, в державі з такою рабсько-гопницькою ментальністю – вже сама по собі злочин. Всяка влада від Бога. Царя скидати не можна. А якщо ти скидаєш царя, значить, у тебе немає духовних сил. Значить, ти прийшов на нашу землю вбивати росіян. Чо, падла, Родину не лю-бишь?

Третього шляху в цій простій психології не існує.

Нелюди – усі, хто не відноситься до твого прайду.

Далі, звичайно ж, «Айдар». Не думаю, що до того моменту хто-небудь розумів, у чому взагалі відмінність між «Айдаром», «Правим сектором», ЗСУ, Нацгвардією і «Донбасом», але – фашисти. Це зрозуміло. Те, що чотири п’ятих особового складу української армії тоді розмовляли російською, те, що російська взагалі була тоді робочою мовою української армії, неважливо. Те, що в ДНР і ЛНР стягнулися всі найвідвертіші фашисти зі всієї Росії теж. Фашисти, фашисти, фашисти. А у нас – діди воювали.

Ну і, звичайно ж, «баба-снайперша». О, це перекри-ває все.

Російський світ – носій середньовічної патріархальної гендерної психології. Жінка-військовослужбовець – вже сама по собі достатня для підвалу обставина. А якщо жінка ще й на передовій, то вона обов’язково снайпер. Обов’язково. Інакше бути просто не може.

У сприйнятті російського солдата, будь-яка зустрінута ним на війні жінка, крім своїх, звичайно ж, ці святі, – снайпер. Незалежно ні від чого. Якщо тебе затри-мали – все, снайпер. Без варіантів. Навіть якщо просто на базар за картоплею йшла. Сам факт затримання вже є доказом. А ще в сумці – червоне плаття, помада і люстер-ко. Навіщо жінці плаття, помада і дзеркальце? Ну, зрозуміло – сукня, щоб у цивільне переодягнутися, помада, щоб у схованці перед цим вночі нафарбуватися. А дзеркальце – подавати сигнали. Навіщо ж іще? І нічим цей набір доказів з голови не виб’єш.

Ці «докази» викликають до затриманої дику нена-висть. Все, давай її в мішок і до комбата. А вже там особі-сти знають, як розв’язати язик.

Причому я зовсім не розумію, що їм ці снайпери да-лися. Чому саме снайпери? Чому не навідники-радіотелефоністи, наприклад? Навіть якби Савченко і була снайпером – і що? У чому принципова відмінність снайпера від оператора СПГ?

Всі ці байки про білі колготки і корегувальниць за двадцять років мого дотику з війною вже до такої міри об-ридли, що особисто я їх чути вже більше не можу. Але в Росії час не рухається вперед. І нічого ніколи не змінюєть-ся. Все те ж саме. Всі ті ж самі міфи. Жінки-снайпери за кожним роком. Дивовижно живуча легенда.

В принципі, ці люди вважають, що вони зробили найбільший акт гуманізму, не розірвавши Савченко там же, в лісосмузі, двома бетеерами.

Зрештою, вина бандерівки-снайперки доведена ап-ріорі. Це нелюдь. Це не людина. Вона в наших стріляла! Питання – а в кого вона на війні мала стріляти – ігноруєть-ся. Ну або в кращому разі звучить відповідь: поясніть це матері загиблої в Слов’янську (Горлівці, Макіївці, Дебаль-цевому) дівчинки (хлопчика, бабусі, дідуся). Питання, хто притягнув у Слов’янськ, Дебальцеве, Макіївку, війну – іг-норується також.

Зрештою снайперка-бандерівка як показовий трофей доставляється Плотницькому, той, бажаючи показати свою потрібність, і потрібність економічних у нього вливань і постачання йому військової техніки, передає інформацію далі, там, бажаючи показати потрібність своєї боротьби з українським фашизмом, заводять справу, пропагандисти, бажаючи показати свою потрібність у висвітленні боротьби з фашизмом, знов верзуть нісенітницю про розіп’ятих хлопчиків, владу, яка бажає влаштувати свій персо-нальний маленький Нюрнберг, все це влаштовує – і віз закрутився-поїхав.

Ви запитаєте: а до чого, власне кажучи, тут взагалі працівники ВГТРК? Ну... Духовності вам не вистачає. Не розумієте ви.

Снайперки-бандерівки, в принципі, було б достатньо для телебачення (їм би на цьому і зупинитися і після пер-шого інтерв’ю по-тихому обміняти Савченко на своїх, ди-вись, і не сіли б маком), але для суду, хай навіть такого, як російський, все-таки треба хоч щось, що хоч опосередко-вано стикається з юриспруденцією. Все ж за червоне плаття і дзеркальце у в’язницю не посадиш. Потрібно щось більш вагоме.

Зрештою вони хапають найбільш невідповідну жінку по всій Україні, викрадають її, вивозять у Росію, тут вига-дують якусь абсолютно маячну легенду про те, як Надія сама нелегально перетнула кордон, збоку пришивають сюди загибель двох працівників ВГТРК на блок-посту че-рез годину після її затримання – щоб хоч за щось судити – і виносять всю цю справу в суд, щиро вважаючи, що комар носа не підточить і це буде такий показовий процес, після якого і всі внутрішні проблеми будуть розв’язані здійнятим до небес рейтингом царя, який рятує нас від бандерівок, і зовнішні будуть зняті за нашої очевидної правоти.

Для телевізора, повторюся, це ще могло б прокотити. П’ятнадцять років зомбування не минули марно. Насе-лення готове тепер їсти всяку маячню про будь-якого роз-п’ятого хлопчика, не ставлячи собі ніяких, навіть елемен-тарних запитань. Критичне сприйняття інформації втрачено геть.

Але для суду, де існують справжні, не фейкові, адво-кати – вже ні.

Хто ж із них міг припустити, що Ілля Новіков буде так рити носом землю, доводячи за допомогою експертів-метеорологів, що, зважаючи на розташування тіней, час на момент взяття в полон не відповідає часу інкримінованого злочину?

Куховарки!

Як наслідок будь-хто, хоч поверхнево ознайомився зі справою, хапається за голову.

Вона снайпер. І корегувальник. Блін... І що? Штатні військові посади.

Вона кордон незаконно перетнула? Угу. Ці казки Ра-звожжаєву розкажіть.

Вона звинувачується за статтею 105 – вбивство двох і більше осіб у зв’язку із здійсненням службової діяльності, загальнонебезпечним способом, з мотивів політичної не-нависті, вчинене групою осіб.

Хлоп’ята, ви про що? Таке діяння, як вбивство, пе-редбачає умисел. А вбивство з мотивів політичної нена-висті в принципі не може бути без умислу. Це означає, що Савченко хотіла вбити саме російських журналістів. Нехай не конкретно цих двох, але в цілому саме російських жур-налістів. Не артилеристів, не піхоту, не танкістів, а праців-ників ВГТРК. Відстежуючи їхнє переміщення, зрозумівши, що на блокпосту перебувають саме журналісти, відрізни-вши їх від інших цілей тощо. Навіть залишивши осторонь той аспект, що Савченко вже як мінімум годину до цього моменту була в полоні – хлоп’ята, а суто технічно ви собі це уявляєте? «Шляхом передачі координат», як написано в тій маячні, яку ви, й не моргнувши оком, видаєте за зви-нувачення?

Ну так в країні оголошено антитерористичну опера-цію. ЛНР визнано терористичною організацією. Блокпост – законна воєнна ціль. Савченко – офіцер ЗСУ. Добровольчі батальйони перебувають у процесі легалізації. Зброя не-вибіркового ураження не застосовувалася. Закони і звичаї ведення війни не порушені.

Резюме: по законній воєнній цілі було завдано за-конного артилерійського удару.

Те, що там у цей момент перебували працівники ВГТРК, які опинилися там свідомо і добровільно – про-блеми тільки і виключно працівників ВГТРК.

Куховарки, як і було сказано.

Якби ця божевільна машина могла давати зворотний хід, вона б, звичайно, дала зворотний хід. Але вона не вміє. Тому що у них так все. Це – Країна-фейк. Фейкова держава. Фейкова прокуратура. Фейкове обвинувачення. Фейковое судилище. Фейковий полонений. Фейкова, створена вик-лючно телевізором, війна.

Смерті тільки у них завжди справжні.

О, так. Це вони вміють.

Як наслідок, країна, лише два роки тому – два роки потому! – яка була восьмою економікою світу і входила у всі елітні клуби світової політичної арени, чимдуж мчить у бік світової ізоляції, присудження почесного звання «країна-ізгой» та альтернативно-обдарованого клубу друзів в особі Північної Кореї, Конго і Вануату.

Що далі? Так, загалом, зрозуміло, що. Ясно, що вирок міг бути тільки обвинувальним. Це обов’язково. Все тільки заради цього і затівалося. Ясно, що термін повинен бути великим. Прокуратура просила двадцять три роки. Я думав, буде щось в районі вісімнадцяти. Дали – двадцять два. Але, власне, це вже неважливо.

Тому що справжній торг почнеться тільки тепер. Піс-ля закінчення вистави. Тепер вони будуть намагатися продати Савченко в обмін на якісь преференції. Можливо, на Александрова з Єрофєєвим. Можливо, на Башара Аса-да. Можливо, на якісь договорняки в Сирії. Можливо, на якісь преференції в санкціях. Можливо, вона буде екстра-дована. Можливо, це буде красивий жест царя про поми-лування. Можливо, через кілька місяців. Можливо, через кілька років.

Але, хай там як, Надія Савченко опиниться на волі.

А країна-фейк... Країна-фейк так і буде існувати в своєму перевернутому світі. Придумувати собі нових во-рогів, нові війни, нових розіп’ятих хлопчиків, нові судилища і воювати, воювати, воювати з ними з усіма. З усім світом.

Поки не розвалиться.

В рамках проекту «Журналістика без посередників»

Текст публікується з дозволу автора

Оригінал на сайті http://spektr.press/pohischennaya-konec-sudebnogo-predstavleniya-i-nachalo-torgovli/