Загальний огляд стану з правами людини в Україні в 2013 р
У 2013 році головна увага держави, всіх політичних сил і суспільства була прикута до підготовки підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом, яка планувалася на Вільнюському саміті 28-29 листопада. Ще у лютому був складений план виконання так званих вимог Штефана Фюле (Європейського комісара з питань політики сусідства) – за виконання яких ЄС погоджувався на підписання Угоди. Серед них головними були вимоги припинення вибіркового правосуддя (а фактично йшлося про звільнення політичних в’язнів Юлії Тимошенко та Юрія Луценка), реформування судової системи і виборчого законодавства. Юрій Луценко був помилуваний Президентом і звільнений в квітні 2013 року, а на звільнення Юлії Тимошенко Президент не погоджувався, відкидаючи усі пропоновані йому варіанти, боячись, що вона повернеться у політику. Було підготовлено та ухвалено декілька так званих євроінтеграційних законопроектів – про зміни та доповнення до законів про захист персональних даних, протидію корупції, в першому читанні ухвалені нові редакції законів про прокуратуру та судоустрій тощо. В усьому цьому проглядав чіткий критерій ставлення владної верхівки до вимог ЄС: вона погоджувалася виконувати усі вимоги, які явно не зачіпали її політичні та економічні інтереси, і всіляко опиралася реальному виконанню тих вимог, які загрожували її інтересам.
Так, законопроект щодо судової реформи був відверто маніпулятивним: норма про призначення суддів Президентом замість парламенту фактично віддавала це питання на відкуп мафії. Реформа прокуратури була ілюзорною, оскільки її каральні функції будуть передані Державному бюро розслідувань, в компетенції якого буде розслідування кримінальних справ проти державних та муніципальних службовців, боротьба з корупцією тощо. Якість багатьох євроінтеграційних законів є низькою, переважало бажання «поставити галочку», відрапортувати, що вимога ЄС виконана, а наскільки ці закони відповідають стандартам прав людини і задовольняють суспільні інтереси, Верховну Раду України фактично не хвилювало. Яскравими прикладами є вкрай поганий закон про протидію дискримінацію, який так і не був змінений, незважаючи на заперечення громадськості та омбудсмана, відверто лобістський закон про єдиний демографічний реєстр, ухвалений в інтересах корпорації ЄДАПС. Держава бадьоро рапортувала про виконання вимоги щодо введення біометричних паспортів, і мало кого цікавило, що окрім закордонного паспорту, біометричними без всякої потреби ставало ще більше 10 внутрішніх документів, створюючи важкий тягар для бюджету держави, і що функція виготовлення та видачі біометричних документів поєднувалася з функцією реєстрації мешканців України, для чого створювалася всеохоплююча база даних.
У 2013 р. спостерігалося посилення протестних настроїв населення у зв’язку з наростаючими порушеннями соціальних та економічних прав. Обіцяне «покращення життя вже сьогодні» для левової частини населення країни не відбулося. Навпаки, соціальне-економічне становище населення погіршилося внаслідок росту цін і збереження рівня заробітної платні. В бюджетній сфері суттєво погіршилася ситуація з виплатою зарплат та пенсій. Пенсійна та медична реформи провалилися, доступ населення до медичних установ значно погіршився, особливо в сільській місцевості. Бюджетні витрати на медичні, освітні, наукові та культурні установи суттєво скоротилися. Виросло безробіття, особливо тіньове. Ситуація з нехтуванням соціальних та економічних прав стала у 2013 році масовою..
Дія нового Кримінального процесуального кодексу частково змінила стан кримінально-виконавчої системи. Число в’язнів в СІЗО зменшилося за рік вдвічі, зменшилася також загальна кількість засуджених. Проте новий КПК практично не вплинув на ситуацію з масово розповсюдженим поганим поводженням: органи розслідування всіляко намагаються обійти запобіжники, передбачені КПК, а прокуратура, як і раніше, вкрай погано розслідувала скарги на незаконне насильство під час затримання і пред’явлення обвинувачення в скоєнні злочину. Проблема з поганим поводженням в кримінально-виконавчій системі, зокрема, з відсутністю належної медичної допомоги хворим ув’язненим, також залишається гострою, а сама система, як і раніше, залишається недосяжною для громадського контролю.
Влітку розпочався нечуваний тиск Росії, введена фактична економічна блокада, поєднана з пропагандистською кампанією проти України в ЗМІ. «П’ятихвилинки ненависті» Дмитра Кисельова, наповнені брехнею і розпалюванням ворожнечі, неможливо було дивитися. Українським бізнесменам, які експортували свою продукцію в Росію, дали чітко зрозуміти, що вони свій бізнес втратять. Загальні втрати держави і бізнесу склали, за різними підрахунками, від 18 до 20 млрд. доларів. 40 депутатів парламенту, члени фракції Партії регіонів, чий бізнес орієнтований на Росію, заявили, що не можуть підтримувати євроінтеграцію, бо втрачають бізнес. Ці процеси, а також відсутність коштів в бюджеті для оплати в середині грудня відсотків за кредити по зовнішнім боргам держави (4.5 млрд. доларів) загальмували процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію. ЄС не пропонував компенсації збитків, і за тиждень до Вільнюського саміту український уряд припинив підготовку підписання Угоди. Було також припинено прийняття євроінтеграційних законопроектів і заморожено питання про звільнення Юлії Тимошенко. При цьому уряд порушив Конституцію та закони України про основні засади зовнішньої політики і про європейську інтеграцію, оскільки повноваження визначати ці засади за Конституцією належать не уряду, а парламенту, а Верховна Рада їх не змінювала.
Українське суспільство одразу відповіло 21 листопада мирними масовими заходами протесту, які почалися в усіх обласних центрах і містах країни, від сотень тисяч в Києві і десятків тисяч в західних містах до сотень і тисяч на сході і півдні країни. Євромайдани – таку назву отримали мирні зібрання з гаслами за євроінтеграцію. Демонстративне та жорстоке побиття «Беркутом» близько 300 учасників Євромайдану, зокрема, 40 журналістів, на площі Незалежності в Києві вночі 30 листопада та 1 грудня на Банковій, ув’язнення людей, які не брали там участь у провокації – нападу на міліцію і солдат внутрішніх військ біля Адміністрації Президента, викликало масові протести і вимоги відставки уряду, Президента, парламенту. 1 грудня на мітингу протесту в Києві було близько 1 млн. киян та приїжджих з усіх куточків України. Ненасильницький спротив ставав все більш масовим. Проте уряд і Президент жодним чином не реагували на вимоги протестувальників, демонструючи повну байдужість до них і тільки посилюючи репресії.
Особливо вражала практично повна відсутність розслідування незаконного застосування сили «Беркутом» 1 грудня. Всі дивилися відео з демонстративним і зухвалим побиттям демонстрантів без будь-яких законних підстав. Дії окремих бійців «Беркуту» кваліфікуються як катування. Але міліція зазвичай катує людей таємно, і тих, кого вважає злочинцями. А тут публічне жахливе і жорстоке побиття людей із застосуванням катувань, і цей злочин побачив весь світ. Як на мене, за всі роки незалежності не було більш серйозного злочину, вчиненого агентами держави. І розслідувати його насправді було неважко – потрібно тільки захотіти. Але влада не бажала проводити розслідування. І не було надано відповіді на запитання, хто дав злочинний наказ, хто буде притягнутий до відповідальності, чому бійці «Беркута» застосовували катування. Режим, який дозволяє собі так діяти, – приречений, що і підтвердили наступні події.
16 січня порушуючи усі регламентні норми парламентської процедури законопроектної діяльності депутатська більшість ухвалила низку законів, які брутально порушували конституційні гарантії майже всіх фундаментальних прав і свобод. Їх назвали «закони про диктатуру». Це був своєрідний комплекс заходів швидкого реагування на протестні настрої й дії українців. При цьому ініціатори прийнятих актів прийняли за аксіоми такі міркування:
1. Протест проти загальної діяльності й окремих конкретних дій влади є тотожним антидержавній діяльності й екстремізму.
2. Масові протестні волевиявлення громадян є негативним явищем, якому слід максимально запобігати і жорстко присікати.
3. Масові протестні дії громадян є поживним середовищем для порушень громадського порядку, і їх учасників слід апріорі розглядати як потенційних правопорушників.
4. Право на необхідну оборону не поширюється на захист від протиправних дій співробітників силових структур.
5. Інститути громадянського суспільства (ЗМІ, соціальні мережі, неурядові організації, громадські активісти тощо) потенційно можуть сприяти розвитку екстремізму в суспільстві, а тому мають бути об’єктом жорсткого стеження правоохоронних органів.
Усі зазначені «базові підвалини» є відображенням тоталітарної свідомості і несумісні з сучасними уявленнями про демократичну конституційну державу. Вони створили законодавчу базу для масових політичних репресій і виключали можливість мирного діалогу суспільства з державою. Ці закони фактично унеможливили будь-які форми мирного протесту, інакодумства і фактично мали знищити громадянське суспільство. До того ж депутатська більшість видала індульгенцію правоохоронцям, що вчиняли злочини проти мирних демонстрантів. Після цього влада остаточно втратила легітимність. Усе це показало народу, що влада не сприймає жодних аргументів, окрім сили. І така влада неминуче отримує силовий опір громадян.
Мирне ненасильницьке протистояння народу перейшло у повстання, результатом якого стали трагічні події на вул. Грушевського 19-22 січня. П’ятеро убитих протестувальників, сотні поранених з обох сторін. 139 протестувальників зникли, і досі невідомо про долю деяких з них. Щонайменше 19 людей отримали прицільні поранення в око і щонайменше 10 з них лишилися зору на одне око. Мали місце адресні напади правоохоронців на журналістів, умисне їхнє побиття та знищення їхньої апаратури. Спалені десятки автівок. Загалом більше 2000 людей отримали поранення.
На заході і в центрі країни протестувальники почали захоплювати адміністративні будівлі і створювати паралельні структури влади. Проте чинна влада добровільно не йшла, вона відповіла посиленням політичних репресій, особливо в Києві, на сході та півдні країни. Було затримано і спрямовано до СІЗО сотні учасників протестів, яким інкримінували головним чином організацію та участь у масових заворушеннях.
28 січня «закони про диктатуру» були скасовані, уряд відправлений у відставку, проте звільнення заарештованих обіцяне тільки після звільнення адміністративних будівель по всій країні і розблокування вулиць в центрі Києва. Проте влада продовжувала політичні репресії, і звільняючи одних заарештованих, одночасно затримувала інших.
Приймаючи 16 січня «закони про диктатуру», нардепи одночасно внесли зміни до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» № 731-VII від 19 грудня 2013 року, які передбачали, зокрема, звільнення від відповідальності державних службовців за окремі злочини, пов’язані з масовими акціями протесту, які розпочалися 21 листопада 2013 року, і закриття відповідних кримінальних проваджень. 28 січня цей закон не скасовували, хоча він у зміненому вигляді тепер вже вочевидь поширювався на правоохоронців, які незаконно застосували силу, до того ж, надмірну, й брутально били людей і, зокрема, журналістів.
12 лютого прокуратура Києва повідомила, що на підставі цього закону судами закриті справи проти Олександра Попова, Володимира Сівковича та інших підозрюваних (обвинувачених) щодо побиття 30 листопада, 1 грудня та 11 грудня. В.о. міністра внутрішніх справ В. Захарченко заявив, що ці кримінальні справи закриті у зв’язку з відсутністю складу злочину. Загалом звільнена від відповідальності 21 особа. У тих випадках, коли у провадженнях не було встановлено підозрюваних, рішення про закриття 35 таких проваджень приймалися органами прокуратури.
Таким чином, держава виправдала жорстоке незаконне насильство і легітимізувала подальші насильницькі дії з боку правоохоронців. Безкарність породжує вседозволеність і призводить до ескалації насильства. Вже за декілька днів ми спостерігали вкрай брутальні порушення прав людини, які кваліфікуються як злочини проти людяності – навмисні вбивства, позасудові страти, насильницькі зникнення з політичних мотивів, демонстративні катування викрадених людей.
Пряме фізичне насильство супроводжувалося масовими незаконними затриманнями і триманням під вартою людей, левова більшість з яких взагалі не скоювали кримінально караних дій. Ухвалений 29 січня Верховною Радою Закон з такою же назвою, що й № 731-VI, пов’язав звільнення цих людей та закриття відповідних кримінальних проваджень з діями щодо вивільнення всіх зайнятих під час акцій протесту будівель чи приміщень органів державної влади та органів місцевого самоврядування та розблокування транспортних комунікацій. Таким чином, цей закон перетворив затриманих людей в заручників, а українську державу поставив в один ряд із піратами та терористами, що використовують інститут заручників як інструмент впливу на ситуацію. Тим самим було скоєно злочин за статтею 147 КК – взяття заручників. Така практика використовує принцип колективної вини й руйнує підвалини, на яких ґрунтується право.
18-21 лютого знову тривало силове протистояння, в якому режим був переможений. Це протистояння забрало більше 100 людей, які загинули в центрі столиці від куль снайперів та «Беркуту». Загинули також декілька десятків правоохоронців. Президент Янукович та його оточення втекли з України. 22 лютого в Україні з’явилася нова влада і почався новий етап її історії.
Ці події свідчать, що Український народ явочним порядком здійснив своє природне, ніде в українському законодавстві не сформульоване, право на повстання проти політичного режиму, який узурпував владу, використовував її виключно для власного збагачення, репресуючи усіх своїх опонентів, грубо порушуючи права людини та основоположні свободи. Українці в черговий раз продемонстрували, що для багатьох з них свобода, справедливість, честь і гідність важать більше, ніж власне життя. Це була революція гідності, дух якої прекрасно передає монолог, що розповсюджували в соціальних мережах в кінці січня.
Я понял, что мы уже победили:
- Когда видел, как между «Беркутом» и протестующими стояли священники разных конфессий и религий.
- Когда при выходе из метро на Майдан первым делом увидел огромную армейскую палатку «Донецк Мариуполь Енакиево», а на стене – лазерные проекции памятника воинам-освободителям и Вечного Огня.
- Когда посреди Майдана рядом с портретом погибшего белоруса Миши Жизневского стояла стопка с хлебом, свечка и шестилитровая пластиковая банка с отрезанным верхом, а рядом надпись – «на похороны». Банка была полна денег, но за ней никто не смотрел, потому что все знали – никто из нее не возьмет.
- Когда видел, как пацаны из Донецка пели под гитару песню с пацанами, завернутыми во флаг УПА.
- Когда слепые и ДЦПшники помогали разносить чай и резать бутерброды.
- Когда мои друзья из регионов слали мне деньги с просьбой помочь мерзнущим теплыми носками.
- Когда пел гимн хором с несколькими сотнями тысяч человек одновременно.
- Когда видел, как пьяных уводили от входа в периметр, и им было стыдно.
- Когда ветераны Афгана пришли и сказали, что «Беркуту» сперва придется разобраться с ними, прежде, чем нападать на студенток.
- Когда во время штурма народ не разбегался от выбежавшего отряда «Беркута», а побежал навстречу.
- Когда парень в балаклаве играл на пианино на фоне горящих покрышек.
- Когда через полтора месяца Майдана, в центре которого – стеклянный купол «Глобуса», ни одна секция купола не была разбита.
- Когда во время ночной попытки «Беркута» и ВВ вытеснить людей с Майдана за полтора часа приехало несколько десятков тысяч людей; таксисты и бомбилы бесплатно везли пассажиров, если вызов был к Майдану.
- Когда практически во всех больших городах ультрас (!!!) пришли защищать митингующих от возможного нападения и провокаций.
- Когда я увидел отряд боевых бабушек-валькирий в карнавальных масках с мисками на головах – «нас тоже арестуете?»
- Когда после ответной атаки «Беркута» я покупал в аптеке лекарства по списку, и выгреб только остатки, а аптекарша сказала мне с улыбкой «уже почти всё до вас разобрали».
- Когда мои аполитичные и не особо подрывные друзья без отрыва от работы дежурили ночами по районам, патрулируя улицы от беспорядков.
- Когда частные больницы Львова сказали, что готовы бесплатно принять всех пострадавших в Киеве.
- Когда мои друзья из России написали мне, что готовы в любой момент приехать или помочь деньгами.
- Когда я впервые почувствовал, что люблю Украину.
Я не знаю, кто теперь будет у власти, как сложится судьба страны, будет ли разделение, децентрализация, или вообще ничего в политике не поменяется, но я совершенно точно знаю, что живу среди прекрасных, добрых, волшебных людей; знаю, что на Майдане донецкие пацаны братались с львовскими, студенты читали пролетариям стихи, ультра-правые выносили с поля боя оглушенных гранатами анархистов, а буддистские монахи стояли рядом с православными. И это – победа, которую не сможет затмить ни один масонский план.
Господи, спасибо тебе за то, что я живу во время перемен и вижу всё это своими глазами. Упокой души тех, кто погиб на этой войне, дай здоровья простым людям, экстремистам, милиционерам, беркутятам – всем, кто пострадал от холода, пуль, огня или ударов. Пошли нам всем мудрости и Любви, и в первую очередь – любви к тем, кто волей злого рока считается нашими врагами. Ведь если у нас будет Любовь – будет и победа.
Спасибо вам, украинцы, русские, белорусы, грузины, армяне и прочие чудесные люди, которых я вижу улыбающимися и решительными при минус двадцати и не собирающимися отступать.
Я вас люблю.
====
[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, директором ХПГ