MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

16. Право на охорону здоров’я

21.04.2014   

[1]

Негайна потреба нової медичної реформи

Незважаючи на проголошені Конституцією України принципи та міжнародні зобов’язання держави, система охорони здоров'я України не забезпечує право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я та рівний безкоштовний доступ до якісних медичних послуг.

З метою вирішення цієї проблеми у 2011 році держава розпочала амбітний проект реформування системи охорони здоров’я у відповідності до програми Президента України «Україна для людей», Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2010 рік та Програми економічної реформи на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава».

Законодавчим підґрунтям реформування на першому етапі стало прийняття Закону України № 3612 від 07.07.2011 року «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» (далі – ЗУ «Про порядок …») та Закону України № 3611 від 07.07.2011 «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги».

Але впровадження реформи без виявлення джерел фінансування, без зрозумілого для населення та медичних працівників плану реформи, призвело до погіршення доступу населення до медичних послуг, особливо у сільській місцевості, та зниження їх якості. Волюнтаристське, «реформаторське» впровадження інституту сімейного лікаря замість існуючої системи амбулаторної первинної допомоги, знов таки без достатніх джерел фінансування, порушило роками створені системи взаємодії лікар-хворий. Поспішне прийняття та введення в дію ЗУ «Про екстрену медичну допомогу», без суттєвого оновлення обладнання та парку автомобілів, без достатнього фінансування, без урахування існуючої інфраструктури міст та селищ, порушило також систему швидкої та невідкладної медичної допомоги. Програма економічної реформи на 2010-2014 у галузі медицини не досягла заявленої мети і фактично провалилася.

Демографічна ситуація та дитяча смертність

Чисельність наявного населення в Україні на 1 грудня 2013 р. становила 45439,8 тис. осіб. Упродовж січня-листопада 2013 р. чисельність населення зменшилася на 113,2 тис. осіб. Разом з тим у десяти регіонах країни зафіксовано приріст населення[2].

За цей період померло 140,7 тис. осіб (в 2012 р. – на 15,7 тис. менше). Народжуваність зменшилася з 11,5 до 11,1 народжених у розрахунку на 1000 наявного населення.

У січні-листопаді 2013 р. у 10 регіонах країни зафіксовано міграційний приріст населення, в 17 регіонах – міграційне скорочення. Загалом в країні зафіксовано міграційний приріст населення на 27,5 тис. осіб.

Серед прибулих в Україну впродовж січня–листопада 2013 р. іммігранти з країн СНД становили 58,2%, решта (41,8%) – з інших країн. Серед вибулих з України 39,6% виїхали до країн СНД і 60,4% – до інших країн.

У віці до 1 року померло 3693 дитини. Рівень смертності дітей у віці до 1 року знизився з 8,6 до 7,9 померлих на 1000 народжених.

Основними причинами смерті дітей у віці до 1 року були: окремі стани, що виникають у перинатальному періоді; природжені вади розвитку, деформації та хромосомні аномалії; зовнішні причини смерті; хвороби нервової системи; хвороби органів дихання; деякі інфекційні та паразитарні хвороби. Залишається значною частка немовлят, причина смерті яких медичними працівниками не була встановлена, – 4,4%.

Фінансування системи охорони здоров’я

Видатки для Міністерства охорони здоров’я України, передбачені Держбюджетом–2014 у рамках фінансування сфери охорони здоров’я, становлять 10 083 900,7 тис. грн., у тому числі за загальним фондом – 8 024 985,1 тис. грн., за спеціальним – 2 058 915,6 тис. грн. Це на 2,12% більше, ніж було закладено у проекті Державного бюджету на 2014 рік, і на 0,82% більше порівняно з розміром видатків за цією статтею у 2013 р.[3]

Передбачені для Міністерства охорони здоров’я України видатки включають у тому числі витрати апарату, розмір яких збільшено на 2,46% порівняно з проектом Держбюджету-2014 (на 210 000 тис. грн.) – 8 741 501,2 тис. грн. (збільшено порівняно з минулорічним бюджетом на 20%); Державної служби України з лікарських засобів у сумі 63 799,3 тис. грн. (зменшено порівняно з Держбюджетом–2013 на 45,3%); Державної санітарно-епідеміологічної служби в сумі 1 268 980,2 тис. грн. (менше на 31,3% порівняно з минулорічним бюджетом).

Більше ніж у 2 рази збільшено видатки на Державну службу з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІД та іншим соціально небезпечним захворюванням у порівнянні з минулорічним бюджетом. Так, якщо у минулому році вони становили 4 157,8 тис. грн., то згідно з Держбюджетом-2014 вони становлять 9 620,0 тис. грн. (на 131,37% порівняно з Держбюджетом-2013).

Держбюджетом-2014 передбачено субвенцію місцевим бюджетам на часткове відшкодування вартості лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою, загальний розмір якої, як і минулого року, становить 191636,3 тис. грн. Найбільший обсяг субвенції на 2014 р. передбачено для обласного бюджету Донецької обл. – 18357,6 тис. грн., що на 54,1 тис. грн. менше за минулорічний показник. Для обласного бюджету Чернівецької обл. – найменший – 3796,7 тис. грн., що на 55,8 тис. грн. більше, ніж у поточному році. Міські бюджети Києва й Севастополя отримають на часткове відшкодування вартості лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою 11959,0 і 1997,5 тис. грн. відповідно.

Порівнюючи фінансування силових структур, судової системи і соціальним та медичним забезпеченням населення України, постає питання, чи дійсно Держбюджет–2014 має соціальну спрямованість, про яку постійно запевняють чиновники?

Відсутність впровадження змішаної системи фінансування системи охорони здоров’я шляхом впровадження загальнодержавного обов’язкового медичного страхування

На перший погляд, створення Фонду загальнодержавного обов’язкового медичного страхування мало б покращити  фінансування медичної галузі взагалі. За останні десять років до Верховної Ради України надходили численні проекти щодо медичного страхування. Але не усі фахівці-експерти вважають доцільним на цей час реалізовувати цей механізм додаткового (або основного) фінансування. Так, у публікації Інституту Економічних Досліджень та Політичних Консультацій[4] йдеться, що відкладення прийняття рішення про запровадження обов'язкового медичного страхування є правильним кроком. З точки зору автора, основні причин такі.

По-перше, система охорони здоров'я не готова до цього – потрібно спочатку перейти до принципів фінансування за надані послуги (з фінансування наявної інфраструктури).

По-друге, варто спочатку оптимізувати мережу закладів (для чого всі регіони повинні розробити і затвердити плани оптимізації мережі закладів).

По-третє, рівень нарахувань на заробітну плату вже є високим. Відповідно додаткові 3% нарахувань на заробітну плату призведуть до ще більшого тягаря на заробітну плату і ще більше заженуть заробітну плату в тінь (тоді як уряд оголосив про наміри знизити навантаження на фонд оплати праці).

Тому, на сьогодні, важливішим завданням є збільшити ефективність системи охорони здоров'я з огляду на її структуру і принципи фінансування. Варто більше уваги приділяти наданню медичної допомоги на первинному рівні (що є однією з цілей реформи системи охорони здоров'я), а також профілактиці.

Також варто зазначити, що в свій час Конституційний Суд[5] не визначив дефініції "медична допомога" та "медичні послуги". Варто було б нарешті визначити різницю між цими поняттями, що сприяло би розвитку добровільного (додаткового, а не обов'язкового медичного страхування)[6].

Скарги від населення про погіршення доступу до медичної допомоги у зв’язку із впровадженням медичної реформи в Україні

Усі скарги можна поділити на такі, які базуються на побоюваннях населення про погіршення доступу до медичної допомоги, та на такі, що мають реальне підґрунтя.

Про перший тип скарг свідчить, наприклад, моніторинговий візит представників офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за зверненнями громадян до одного з районів Полтавської області, який не виявив фактів скорочення мережі існуючих лікувальних закладів – у дійсності відбулись зміни назв лікувальних закладів, закривали окремі відділення, але у цілому усі спеціалісти, до яких звикло звертатися населення, залишились на своїх робочих місцях.

До другого типу скарг, які мають об’єктивне підґрунтя, належать численні скарги з пілотних регіонів України, де проводилася реформа.

Найбільш вражаючі скарги надходять від  об’єднань громадян, які відстоюють своє право на медичну допомогу («За наших дітей», Дніпропетровська область[7]).

Також маються свідчення про погіршення стану з доступом до медичної допомоги з Волині[8], Чернігівщини[9], Луцька[10], Кременчука[11] та інших міст та областей.

В 2013 році Київською міською радою 17 квітня та 22 травня було створено 27 медичних закладів нового типу (19 центрів первинної медико-санітарної допомоги та 8 Консультативно-діагностичних центрів) як юридичних осіб ще в восьми районах міста[12], у доповнення до Дарницького та Дніпровського.

Чиновники бачать результати діяльності таким чином.

Первинна медична допомога територіально наближена до мешканців:

- відкрито 81 амбулаторію загальної практики;

- скоротився радіус доступності до лікаря від 2-7 км до 0,5-0,7 км;

- збільшилась кількість лікарів загальної практики.

Покращення якості та доступності медичної допомоги:

- збільшилось виявлення хворих на туберкульоз на первинному рівні на 6%;

- зменшення хворих із занедбаними візуальними формами онкозахворювань на 25%.

- збільшилась кількість лабораторних досліджень на 135 тис. (1,2%);

- збільшилось охоплення жінок скринінговими обстеженнями з 78,2% до 84,5%;

-  зменшилась кількість викликів до хронічних хворих та непрофільних викликів на 4%.

А ось як бачать «покращення якості та доступності медичної допомоги» онкохворі пацієнти, які за станом свого здоров’я потребують призначення наркотичних анальгетиків.

Ось пряма мова родички пацієнтки, яка хворіє на онкологічне захворювання та страждає від вираженого больового синдрому та пішла за медичною допомогою та за призначенням схеми знеболюючої терапії.

«Виявляється, в Голосіївському районі м. Київ встигла пройти реформа, Центральна районна поліклініка Голосіївського району перетворилася на комунальне некомерційне підприємство «Консультативно-діагностичний центр» Голосіївського району м. Києва (КНП «КДЦ» – далі КДЦ). Окремо виділені два Центри первинної медико-санітарної допомоги.

На сьогодні процедура в цій системі виглядає наступним чином:

1. Пацієнт йде на прийом до онколога в КДЦ .

У нашому випадку – приходила донька з документами і по них онколог поставив її матір на облік. Це було ще до реформування, ставити на облік відмовлялися, посилаючись на те, що пацієнтка лікувалася не за місцем реєстрації (діагностували в Ізраїлі, паліативну хіміотерапію проходили у приватній клініці), «нерви помотали, але в підсумку на облік поставили».

2. При появі больового синдрому онколог з КДЦ пише в призначенні, що показана симптоматична терапія, при необхідності – з використанням наркотичних засобів (це теж вже було написано у нашої пацієнтки ще 14 жовтня 2013 року). Коли болі посилилися, подруга сім'ї (!) пішла з документами до дільничного терапевта (сімейного лікаря), він відповів, що з таблетованим морфіном не працював, як його призначати невідомо, бланків рецепту немає.

3. Сьогодні мені пояснили, що онколог КДЦ тільки вказує в картці, що "симптоматична терапія показана " і більше КДЦ в цьому процесі не бере участь.

4. Медичні працівники кажуть: «Потрібно йти в Центр первинної медико-санітарної допомоги  № 2 (ЦПМСД ) до терапевта за призначенням. Але у них зараз все одно немає бюджету на це, тому рецепт вони виписати не зможуть, відправлять Вас назад до нас в КДЦ, і онколог випише рецепт, у нас гроші ще є. Тому йдіть відразу до онколога , він випише". Після багатьох запевнень, що онколог дійсно виписує рецепт та ми його отримаємо, я перевірила час роботи онколога, викликала доньку пацієнтки. Чекали під кабінетом більше години – звичайна історія поліклініки. Наразі, вийшла донька пацієнтки з відповіддю, що онколог нічого не виписує, викликайте терапевта додому на завтра. Запис у картці: "Стан стрімко погіршується, наростає гіпоксія та больовий синдром, рекомендовано до терапевта за призначенням доз". Знов за рибу гроші.

Я залишилася, так як хотіла розібратися, як працює ЦПМСД і терапевти. Безуспішно. Було вже майже 3 години дня.

Завідуюча терапевтичним відділенням нашого району приймала до 13:00, наша дільнична приймала до 11:00.

На питання, чи може пацієнтку ( зважаючи на гостроту проблеми)  сьогодні відвідати інший черговий терапевт, який зараз  ходить за викликами, отримала відповідь, що виписувати опіати має право тільки терапевт, закріплений за адресою пацієнтки, тому це можливо тільки завтра.

Та це ще більше 12 годин страждань. Коло замкнулось – завтра прийде терапевт та скаже, що з таблетованим морфіном він не працював, як його призначати невідомо, бланків рецепту немає».

Шляхи впровадження медичної  реформи викликають спротив з боку населення та медичних працівників у пілотних регіонах, що обумовлено купою об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Впровадження першого етапу медичної реформи відбулося без достатнього правового, економічного аналізу, який би служив заявленим цілям: підвищення якості медичної допомоги, підвищення доступності медичної допомоги, та, як очікуваний результат, – поліпшення здоров’я населення.

Створення ЦПМСД відбулося без розробки і затвердження планів оптимізації мережі медичних закладів на рівні області та окремих районів.

Негативні наслідки, які відобразились на погіршенні стану з правами пацієнтів в Україні:

1. Антиконституційне скорочення мережі лікувальних закладів під гаслом «оптимізації» (нелегітимне превалювання норм Закону України «Про порядок…»).

2. Зменшення доступності вторинної медичної допомоги попри ідеї поліпшення доступності шляхом відокремлення первинної ланки медичної допомоги.

3. Погіршення доступу до кваліфікованої медичної допомоги (вторинної) для жителів сільської місцевості – найбільш негативне порушення права пацієнтів на доступ до медичної допомоги.

4. Руйнування педіатричної служби, місце якої в існуючій моделі реформування не визначено.

5. Існування в одному приміщенні (яке раніше було поліклінікою) двох, або більше лікувальних закладів, наприклад, ЦПСМД та КДЦ.

6. Адміністративна невизначеність мережі медичних закладів, наприклад, неможливо отримати лікарняний, або іншу медичну документацію, в одному місті – потрібно їхати за печаткою у іншу будівлю.

Інформаційна підтримка реформи залишається на низькому рівні

Безсумнівно, що раціональна оптимізація мережі лікувальних закладів потрібна, але цей процес потребує виваженості з боку насамперед місцевих адміністрацій. Жоден із реально функціонуючих закладів охорони здоров'я, медичних установ не має бути закритим, припустима лише реорганізація та/або перепрофілювання з урахуванням потреб населення, про що йдеться у методичних рекомендаціях МОЗ України «Модернізація мережі закладів охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу»[13].

Але, на жаль, окрім посилання на ініціативи Президента України щодо бажання поліпшити здоров’я населення, підвищити доступність медичної допомоги, мета реформ «на місцях» залишається незрозумілою для більшості населення та медичних працівників тощо. Посилання про раціональне використання грошей на фоні «корупційних скандалів», існування безоплатної медицини лише в уявленнях чиновників від медицини, виглядає непереконливо. Населення не розуміє, чим відрізняється старий дільничний лікар від сімейного, для чого треба спочатку звертатися у ЦПМСД, потім до КСД, а за лікарняним їхати у третє місце.

Наполегливе впровадження інституту сімейних лікарів викликає сумнів

Ситуацію ускладнює той факт, що до сімейних лікарів (раніше дільничних) звертаються переважно люди похилого віку, пенсіонери, або люди працездатного віку за лікарняним. При виникненні захворювань, гострих або хронічних,  населення звертається до вторинного, або третинного рівня медичної допомоги, що за існуючої системи платно-безоплатної медицини не має ніяких перешкод.

Тому домовленість між місцевою владою[14] та закладами вторинної медичної допомоги (далі – ВМД) надавати медичну допомогу населенню без направлення сімейного лікаря протягом перехідного періоду та небажання лікарів закладів ВМД приймати пацієнтів без направлення, стосується найбільш вразливих верств населення: пенсіонерів, тимчасово непрацюючих, сільських жителів.

Таким чином, враховуючи вищевикладені факти, не було взагалі проведено дослідження потреб населення в існуванні інституту сімейного лікаря, особливо враховуючи орієнтацію сучасної медицини на високотехнологічні методи діагностики та лікування.

Який лікар потрібен? Кадрові питання.

Незважаючи на те, що вищі медичні навчальні заклади вже багато років підготовлюють лікарів за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина (ЗПСМ)», забезпечити усі ЦПМСД лікарськими кадрами не є можливим. Тому з самого початку впровадження медичної реформи було запропоновано проводити перепідготовку лікарів інших спеціальностей у 6-місячний термін за галузевими положеннями. Але в цей термін неможливо, за думкою багатьох експертів, які спираються на світовий досвід, отримати кваліфікацію сімейного лікаря (ЗПСМ), яка передбачає знання в багатьох галузях медичної науки. Та й найважливіше – при перекваліфікації неможливо отримати клінічний досвід (та, мабуть, і теоретичний) у педіатрії, адже сімейний лікар повинен лікувати й дітей на своїй ділянці.

З метою забезпечення безперервної професійної підготовки медичних працівників первинної ланки у методичних рекомендаціях МОЗ України «Модернізація мережі закладів охорони здоров’я, що надають первинну медичну допомогу» передбачається створення обласних тренінгових або навчально-практичних центрів. Раціональним було б створення такого центру на базі «зразкової» амбулаторії. В даному центрі за графіком мають проводитись короткотривалі практичні заняття (тренінги) для лікарів та медичних сестер первинної ланки у відповідності до визначених ними проблемних питань та компетенції. Даними тренінгами мають бути охоплені всі медичні працівники первинної ланки медичної допомоги. За можливості навчально-практичні центри повинні створюватися також у районних центрах та містах обласного підпорядкування. Завданням таких центрів має бути сприяння організації проведення короткотривалих тематичних курсів для медичних працівників ЦПМСД без відриву від виробництва шляхом надання приміщень та матеріально-технічних засобів, необхідних для здійснення навчального процесу навчальним закладом або організації дистанційних форм навчання.

Але на цей час ми не має відомостей про створення таких центрів.

Екстрена медична допомога не виконує свої функції з причини браку коштів на ліки та втрачає кваліфікованих медичних працівників

З першого січня 2013 року набув чинності ЗУ «Про екстрену медичну допомогу».

Поряд із затвердженим законом було також прийнято постанову Кабінету Міністрів «Про норматив прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події», згідно з яким за екстреним зверненням у межах міста «швидка» повинна прибути через 10 хвилин після виклику, а у сільській місцевості – через 20 хвилин. Згідно з документом, нормативи можуть бути перевищені лише на 10 хвилин, та й то у разі негоди.

Крім цього, відтепер існують критерії, згідно з якими диспетчер, який приймає звернення пацієнта, повинен визначити, екстрений це виклик чи ні, невідкладно відправляти до нього бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги або перенаправити звернення до відповідної установи охорони здоров'я первинної медико-санітарної допомоги.

Так, бригаду швидкої допомоги невідкладно повинні відправити до пацієнтів, які знаходяться у стані, що супроводжується непритомністю, судомами, раптовим розладом дихання, раптовим болем в області серця, блювотою кров'ю, гострим болем у черевній порожнині, зовнішньою кровотечею, ознаками гострих інфекційних захворювань, гострими психічними розладами, що загрожують життю та здоров'ю пацієнта або інших людей. Також «швидка» поїде до пацієнта з травмами, у тому числі отриманими внаслідок ДТП, аварії на виробництві або стихійного лиха. До хворого з переохолодженням, тепловим ударом, ураженого електричним струмом або блискавкою, потерпілому від укусу тварин. Розраховувати на прибуття «швидкої» можуть також вагітні жінки, у яких почалися передчасні пологи або сталися якісь інші порушення нормального перебігу вагітності.

До категорії неекстрених звернень сьогодні віднесені виклики пацієнтів, у яких раптово підвищилася температура тіла з кашлем, нежиттю, болем у горлі, розболілася голова, спостерігається запаморочення і слабкість, підвищився артеріальний тиск або проявився больовий синдром у онкохворого. Сюди ж відносять і загострення хронічних захворювань травної системи і гіпертонічної хвороби. На такий виклик повинен приїхати сімейний чи дільничний лікар. Якщо ж такої можливості немає, то пацієнту годину доведеться чекати «швидкої» або ж самостійно відправитися у лікарню.

Які негативні наслідки має цей розподіл між «екстреною» та «швидкою» допомогою?

  1.  Диспетчер центру екстреної допомоги «на слух» повинен визначити, яку допомогу потрібно надати за викликом, який надійшов по телефону – погіршується якість надання медичної допомоги, вона стає дуже суб’єктивною, та тягне за собою наступний пункт.
  2. Кількість виїздів бригад екстреної допомоги не зменшується, або взагалі збільшується, тому що пацієнти називають за телефоном симптоми захворювань, які належать до екстрених.

Екстрена медична допомога в 2013 році працювала в умовах тотального недофінансування, що є головною причиною скорочення кількості бригад, незадовільного технічного стану автомобілів, дефіциту сучасного медичного обладнання, ліків, засобів зв'язку, пального.

Практично не виконувались терміни прибуття бригад: у містах з причин навантаженого трафіку, відсутності систем GPRS, відсутності шляхів до будинків, відсутності номерів на будинках; у сільській місцевості – з причини незадовільного стану доріг.

Недофінансування спричинило:

  1. Відсутність необхідного комплекту ліків у бригад екстреної допомоги.
  2. Відсутність відповідного медичного обладнання в машинах: дефібриляторів, інтубаційного обладнання та інше.

Ці чинники погіршили можливість надання екстреної допомоги взагалі. Якщо до реформи існували так звані «лінійні» бригади (оснащені не дуже гарно) та спеціалізовані бригади, які мали необхідне оснащення – то після реформи залишилися найчастіше «порожні» машини з лікарями та браком ліків.

Усі ці чинники та погіршення умов праці взагалі (необладнаність місць тимчасового базування), «штрафи»[15] за «орфографічні помилки», зняття надбавок за  невиконання термінів прибуття до хворого), призводять до того, що кваліфіковані медичні кадри втрачаються[16].

У зв’язку з «реформою» деякі центри екстреної медичної допомоги працюють взагалі без використання наркотичних та психотропних лікарських засобів

Відсутність протягом року у філії «Вишгородська станція екстреної медичної допомоги», яка розташована у м. Буча, Київської області, ліцензії на обіг наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів унеможливлює взагалі надання екстреної медичної допомоги жителям території обслуговування, вимоги до якої встановлені наказом МОЗ № 24 від 17.01.2005 року «Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю «Медицина невідкладних станів», зокрема гострий коронарний синдром, судоми, серцева астма та набряк легенів, політравми та інші. Усі перераховані невідкладні стани, які загрожують життю людини, потребують негайного введення наркотичних або психотропних лікарських засобів. Ненадання кваліфікованої екстреної медичної допомоги порушує невід’ємне право людини на життя, яке гарантовано Конституцією України, Європейською конвенцією з прав людини, конвенціями ООН тощо.

Руйнування системи профілактичної медицини на виробництві

Однією з проблем, на подолання якої спрямована медична реформа, є низький рівень профілактики захворювань.

В Україні щороку реєструється від 5 до 8 тис. професійних захворювань та до 10,5 тис. нещасних випадків на виробництві.

Зростання рівня професійної захворюваності зумовлено впливом на працівника шкідливих факторів виробничого середовища. Небезпечні умови праці на підприємствах обумовлені недоліками технологічних процесів, нехтуванням гігієнічних нормативів, невикористанням індивідуальних засобів захисту. На підприємствах вугільної промисловості, машинобудування, гірничодобувної промисловості, агропромисловості та на підприємствах недержавної форми власності (фермерських господарствах) кількість об’єктів, що не відповідають санітарним нормам, складає від 35,6% до 57,7%. У цілому по Україні тільки 29,1% об’єктів відповідають вимогам санітарних норм. Зростання рівнів професійної захворюваності також пояснюється недостатньою увагою до додержання вимог чинного законодавства та технологічної дисципліни, різким скороченням коштів на охорону праці, використанням шкідливих речовин та технологічного обладнання без належної сертифікації та гігієнічної експертизи, а також низьким рівнем виробничої та особистої гігієнічної культури[17].

За останні 20 років у країні система профілактичної медицини на виробництві, що існувала раніше, була зруйнована, кількість лікарів зменшилась більше ніж у 10 разів, кількість пунктів охорони здоров’я на підприємствах стала меншою ніж у 1928 році, погіршилась якість медичної допомоги працюючим, не реалізуються профілактичні технології із запобігання виробнично обумовлених і професійних захворювань.

Недосконалість системи профілактики професійних захворювань дуже негативно впливає не лише на працівників та їхні родини, але й на суспільство в цілому. Мова йде про економічні втрати через зниження продуктивності праці та збільшення навантаження на систему соціального забезпечення. При цьому слід зауважити, що профілактика професійних захворювань набагато ефективніша і менш витратна, ніж лікування або реабілітація потерпілих. Саме тому ми повинні зробити конкретні кроки, щоб розширити можливості профілактики професійних захворювань.

Потреба у першочергових змінах у чинному законодавстві України

Про неузгодженість багатьох положень закону № 3612 від 07.07.2011 року «Про порядок…» з нормами Конституції України, Бюджетному кодексу України, Господарчому кодексу України, Цивільному кодексу України, Кодексу законів України про працю, Закону України «Про оплату праці» ми вже неодноразово вказували у своїх публікаціях[18].

Але потрібно ще раз нагадати, що з метою законодавчого закріплення стратегій реформування галузі охорони здоров’я 07.07.2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги». Цей Закон набирав чинності з 1 січня 2012 року, крім абзацу четвертого пункту 7 та пункту 14 розділу I цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2015 року. Передбачається поетапне внесення змін у зв’язку з успішною практикою реформування медичної галузі відповідно до ЗУ «Про порядок…».

ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі – «Основи…») за свою юридичною природою є основним галузевим законодавчим актом, тому визначеність його статей є безумовною потребою існування та розвитку системи охорони здоров’я України та дотримання прав пацієнтів.

Насамперед привертає увагу той факт, що після внесення змін до «Основ…» стали невизначеними для областей України, на які не розповсюджується експеримент, поняття первинної, вторинної та третинної медичної допомоги, які були викладені у ст. 35 «старих» «Основ…» та новий вид медичної допомоги – паліативна допомога. Ця ситуація зміниться тільки з 1 січня 2015 року, але до цього часу в країні буде існувати тільки екстрена медична допомога, про що йдеться у ст. 35 чинних «Основ…», незважаючи на те, що у ст. 8 задекларовано право кожного громадянина на первинну медичну допомогу; вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу, третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу, паліативну допомогу тощо.

План Реформи медичного обслуговування не виконано

Указ Президента України «Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» № 128 від 12.03.2013 передбачав просування другого етапу медичної реформи, але він в ключових принципових  пунктах не виконаний. На цій підставі маємо вважати, що припинення медичної реформи є можливим та не погіршить надання медичної допомоги населенню – медична реформа вже самостійно припинилась у 2013 році. Про це свідчать такі пункти Національного плану дій на 2013 рік, які не були виконані.

П.22.3. Дооснащення закладів первинної медичної допомоги відповідно до табеля матеріально-технічного оснащення  – виконання на 100% плану оснащення закладів первинної медичної допомоги (грудень 2013 року).

П.22.4. Охоплення у пілотних регіонах медичним оглядом 80 відсотків прикріплених пацієнтів – позитивна тенденція виявлення візуальних форм онкозахворювань у занедбаних стадіях та виявлених випадків туберкульозу в занедбаних стадіях (грудень 2013 року).

П.22.5. Завершення впровадження у пілотних регіонах електронного реєстру пацієнтів, а також придбання комп'ютерної техніки та серверів для його функціонування –  введення 100% населення у пілотних регіонах до електронного реєстру пацієнтів (жовтень 2013 року).

П.22.8. Укладення на 2014 рік договорів про медичне обслуговування населення між ЦПМСД та відповідними розпорядниками бюджетних коштів – підвищення ефективності використання бюджетних коштів, оцінка вартості медичної допомоги, що надається за договором, з урахуванням її обсягу та якості (грудень 2013 року).

П.22.9. Проведення у пілотних регіонах оцінки ефективності використання бюджетних коштів за результатами аналізу результативних показників бюджетної програми "Первинна медична допомога" (з урахуванням виплати надбавок медичним працівникам за якість та обсяг виконаної роботи) за друге півріччя 2012 року та перше півріччя 2013 року.

П.22.12. Щоквартальний (квітень, липень, жовтень, грудень) моніторинг модернізації первинної медичної допомоги та підготовка відповідних звітів.

П.22.13. Проведення аудиту запровадження у пілотних регіонах електронного реєстру пацієнтів та ефективності його функціонування. Виконавець – МОЗ України, підготовка звіту (липень 2013 року).

П.24.2. Визначення закладів охорони здоров'я для створення багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування з відділеннями екстреної (невідкладної) медичної допомоги березень 2013 року).

П.24.3. Визначення обсягу ресурсного забезпечення багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування з відділеннями екстреної (невідкладної) медичної допомоги – визначено обсяг фінансування лікарень, зазначених у підпункті  та джерела фінансування (травень 2013).

П.24.11. Спрощення порядку перерозподілу бюджетних коштів закладами охорони здоров'я, що надають вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу, шляхом фінансування видатків на охорону здоров'я за двома кодами економічної класифікації видатків.

П.24.1. Затвердження відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2012 року № 1113 "Про затвердження Порядку створення госпітальних округів у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві" планів-схем госпітальних округів та планів перспективного розвитку закладів охорони здоров'я, що надають вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу, на період до 2014 року.

Реалізація реформи медичного обслуговування на загальнодержавному рівні (крім пілотних регіонів). Завершення реорганізації первинної медичної допомоги.

П.26.1. Модернізація мережі закладів охорони здоров'я, що надають первинну медичну допомогу в регіонах. Результат: забезпечення задоволення потреби центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги в основних видах оснащення (в тому числі автотранспортними засобами) на 50%. Термін: грудень 2013 року.

П.26.4. Спрощення порядку перерозподілу бюджетних коштів закладами охорони здоров'я, що надають первинну медичну допомогу, шляхом фінансування видатків на охорону здоров'я за двома кодами економічної класифікації видатків..

Формування єдиного медичного простору

П.29.2. Внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України про особливості діяльності закладів охорони здоров'я. Виконавці: Прем'єр-міністр України, МОЗ України. Термін – до березня 2013 року (подовжено до листопада 2013 року).

П.29.3. Внесення на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України про внесення змін до Податкового кодексу України щодо особливостей оподаткування закладів охорони здоров'я, створених у формі комунальних некомерційних підприємств, як неприбуткових підприємств.

Рекомендації

Верховній Раді України

1. Внести зміни до ст. 49 Конституції України щодо скасування положень про безоплатність медичних послуг.

2. Внести до Конституції України положення щодо гарантування безоплатної екстреної медичної допомоги та переліку безоплатних медичних послуг для певних верств населення, які визначаються законодавством України.

3. Законодавчо визначити джерела фінансування галузі охорони здоров’я: держбюджет, фонд загальнообов’язкового медичного страхування, добровільне медичне страхування.

4. Скасувати Закон України № 3612 від 07.07.2011 року «Про порядок…».

5. Визначити в ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров’я» поняття первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, які були викладені у ст. 35 «старих» «Основ…», та нового виду медичної допомоги – паліативної допомоги.

6. Закладати до Державного бюджету України фінансування розвитку санітарної авіації.

Міністерству охорони здоров’я

7. Проводити оптимізацію мережі лікувальних закладів з врахуванням існуючої інфраструктури в адміністративно-територіальних одиницях – стану доріг та громадського транспорту насамперед, а також після консультацій з громадськістю на підставі інформації про доцільність змін, що пропонуються.

8. Провести у пілотних регіонах оцінку ефективності використання бюджетних коштів за результатами аналізу результативних показників бюджетної програми «Первинна медична допомога» (з урахуванням виплати надбавок медичним працівникам за якість та обсяг виконаної роботи) за 2013 рік.

9. Продовжити поступово вводити інститут сімейного лікаря з урахуванням міжнародного досвіду та строків підготовки кадрів (до 8 років).

10. Створити обласні тренінгові центри з безперервної підготовки медичних працівників Центрів первинної медико-санітарної допомоги.

11. Дооснастити створені Центри первинної медико-санітарної допомоги відповідно до табеля матеріально-технічного оснащення. Розвивати Центри первинної медичної допомоги на базі комплектації їх спеціально підготовленими спеціалістами з відповідною кваліфікацією. Комплектувати штатний розклад Центрів первинної медичної допомоги у пілотних регіонах виключно дільничними лікарями та педіатрами.

12. Підвищити «прозорість» прийняття рішень Міністерством охорони здоров’я, натомість, проводити громадські обговорення нормативно-правових актів, прийняття яких потребує використання цього механізму втілення.

13. Створити систему медичного та лікарського самоврядування, яка буде також органом контролю діяльності МОЗ. З цією метою розробити нові положення про повноваження Громадської Ради МОЗ України, в яких буде передбачатись її участь в розробці та прийнятті відомчих нормативно–правових актів.

14. Провести міжнародний аудит діяльності МОЗ України та стану галузі в цілому з залученням міжнародних експертів та створити план «реальних» реформ.

15. Подовжити перетворення бюджетних установ охорони здоров’я у самостійні суб’єкти господарчих відносин.

Громадським організаціям

16. Проводити громадські слухання з питань дотримання права на здоров’я із залученням представників Міністерства охорони здоров’я.

17. Долучатись до робот громадських рад при МОЗ України, обласних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування з метою запобігання порушення права на здоров’я.

18. Брати участь у створенні органів лікарського самоврядування на кшталт професійних об’єднань адвокатів.

19. Дослідити питання про доцільність існування професійних спілок медиків та можливість їх об’єднання (злиття) з органами лікарського самоврядування.

 

[1] Підготовлено Андрієм Роханським, ГО «Інститут правових досліджень і стратегій». Цей розділ доповнювався вже після відставки уряду Азарова, але у той час, коли можливі зміни до Державного бюджету України ще не відбулися. Тому він фіксує той стан фінансування галузі охорони здоров’я, який існував на кінець січня 2014 року.

[2] Державна служба статистики України. Доповідь "Про соціально-економічне становище України за 2013 рік".

[3] http://apteka.ua/article/270776

[4] http://ier.com.ua/ua/publications/comments/?pid=3874

[5] Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року №10-рп/2002.

[6] О.Бетлій. «Страхова медицина - не сьогодні».

[7] http://zadetey.org.ua/

[8] http://volga.lutsk.ua/view/384/2/

[9] http://hvilya.com/news/komu_vpoperek_gorla_dilnichna_likarnja/2013-02-14-1885, http://gorod.cn.ua/news_43332.html

[10] http://zik.ua/ua/news/2013/03/27/400858

[11] http://telegraf.in.ua/health/health-articles/2013/04/05/knec-polklnk-u-kremenchuc-pochalasya-medichna-reforma_10028734.html

[12] Хід реформування системи охорони здоров’я у м. Києві за перше півріччя 2013 року. http://kievcity.gov.ua/news/9080.html

[13] http://moz.gov.ua/ua/portal/hsr_met_rec/

[14] Дніпропетровська та Вінницька обл., «Реформа охорони здоров’я: попередні висновки щодо першого етапу реформи», Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, Київ, 2013 рік.

[15] http://kiyany.obozrevatel.com/life/14673-sotrudnikov-kievskoj-pomoschi-oshtrafovali-za-orfograficheskie-oshibki.htm

[16] «Экстренная помощь: реформа или террор медиков», http://innocentsukr.blogspot.com/2013/09/blog-post_7272.html.

[17] http://ukrstat.gov.ua/

[18] «Права людини в галузі охорони здоров’я – 2011», «Права людини в галузі охорони здоров’я – 2012».

 

 Поділитися