Дискримінація чи недбалість?

Інвалідність в сучасному світі – це справжній виклик для людини. Бар’єри, стереотипи, упереджене ставлення, дискримінація в освіті, в охороні здоров'я, в побуті, загроза бідності та соціальна неадаптованість – ось що чекає на людину із обмеженими можливостями. І дуже часто причина цього криється не в самій людині, а в суспільстві, яке її оточує.

 «Більше 1 мільярда з нас є інвалідами. Ми повинні усунути всі бар'єри, що перешкоджають включенню і залученню інвалідів у життя суспільства, в тому числі змінивши таке ставлення до них, яке веде до стигматизації та закріплення дискримінації».

З послання Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна

Чи створені в Україні умови для повноцінного життя людей із інвалідністю? Чи подолані стереотипи по відношенню до цієї групи громадян з боку оточуючих та влади? Чи держава забезпечує можливості для розвитку та активного суспільного життя для людини з інвалідністю? Відповіді на зазначені питання так само важливі для повноцінного життя людини із інвалідністю, як і її власна суспільна позиція, сила волі та любов до життя.

Інвалідність – це, в першу чергу, соціальна недостатність, яка виникає в результаті стійкого розладу нормального функціонування організму людини, викликаного травмами, хворобами та іншими проблемами зі здоров'ям.

В українському законодавстві, в Законі України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 2005 року дається наступне визначення інвалідності: це «міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними в залежності від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів». В даному визначенні не враховується той факт, що інвалідність – це проблема суспільна, і відповідальність за її вирішення лягає на плечі суспільства і держави, а не тільки на людину, яка стала жертвою інвалідності.

Цифри, цифри, цифри

Сьогодні у світі нараховується більше мільярда людей, які мають інвалідність. Це понад 15 % населення нашої прекрасної планети. Ці люди стикнулися із проблемою через різні причини. Ще додатково від 110 до 190 млн. мешканців планети – це дорослі та працездатні люди, які мають серйозні труднощі зі здоров’ям, що можуть призвести до розвитку інвалідності. Показники інвалідності невпинно зростають по всьому світу, що частково пояснюється глобальним старінням населення, поширенням неінфекційних захворювань та спалахом військових конфліктів на різних континентах.

Найбільш вразливими групами є бідні люди із бідних країн, бідні люди із заможних країн, жінки, діти, літні люди. Більше 50 % людей із інвалідністю не мають жодної можливості оплачувати медичні послуги та реабілітаційні заходи. Ймовірність того, що людині із інвалідністю буде відмовлено в медичному обслуговуванні втричі більша в порівнянні із людиною без інвалідності. 95 мільйонів дітей віком до 14-ти років мають інвалідність, 13 мільйонів з них мають важку форму інвалідності.

На початок 2014 року в Україні проживало понад 2,8 млн. громадян із обмеженими можливостями. Це більше 6 % від загальної кількості населення в країні, і показник цей щорічно зростає. Майже 80 % людей із інвалідністю – це особи працездатного віку, які б за умови наявності необхідної інфраструктури та законодавчої бази могли б приймати активну участь у суспільному житті. Більше 167 тис. дітей в Україні мають інвалідність. Кількість людей із інвалідністю суттєво зростатиме через військові дії на сході. «Війна артилерій та мін», на яку фактично перетворилася АТО на Сході, в поєднанні із терористичними актами на іншій території, які вже мають місце (Харків, Одеса), прирікають тисячі громадян на каліцтва та понівечене життя.

Проблеми, з якими стикаються люди із інвалідністю

Людина із інвалідністю стикається із безліччю проблем, які невідомі іншим людям. На додаток до безробіття, бідності, обмеженого доступу до соціальних благ, які відомі абсолютній більшості населення планети, додаються ще проблеми, які характерні тільки людям із обмеженими можливостями. Ці проблеми, які в медичній літературі носять назву «бар’єрів», визначають те, наскільки відкритим для такої людини є навколишнє середовище та соціальне життя.

На превеликий жаль, навіть в цивілізованих суспільствах люди із інвалідністю стикаються з упередженим ставленням до себе з боку оточуючих та влади. Це створює бер’єри для повноцінного життя та розвитку таких людей, обмежує можливості освіти, зайнятості, медичної допомоги та активної участі в суспільному житті. Стереотипи щодо працездатності людей із інвалідністю («працюють менш ефективно»), можливостей до навчання та активної суспільної ролі останнім часом успішно долаються прикладами людей із обмеженими можливостями, які досягають надзвичайних навіть для повністю здорової людини результатів.

Чого вартий лише приклад Ренді Сноу – американського паралімпійця, першого в історії спортсмена з інвалідністю, введеного в Зал Олімпійської Слави США. Інший приклад – наш земляк, український плавець, який чотири рази ставав паралімпійським чемпіоном – Максим Веракса. Спортсмен має проблеми із зором, що не заважає йому демонструвати дивовижні результати. Оскар Пісторіус, відомий південноафриканський бігун, який на дистанції 400 метрів зайняв 23 місце на Олімпіаді в Лондоні та був прапороносцем збірної ПАР на церемонії закриття цих Ігор. Історії цих людей, сильних духом та волею, доводять необґрунтованість упередженого стереотипного ставлення до людей із обмеженими можливостями.

Дефіцитом умов та послуг

Люди із інвалідністю частіше за інших стикаються із дефіцитом необхідних медичних та реабілітаційних послуг, не мають належної моральної та фізичної підтримки – як з боку близьких, так і з боку суспільства в цілому. Це явище зумовлене як більшою вразливістю цієї групи громадян до бідності, безробіття та дискримінації, так і відсутністю в суспільному просторі необхідних умов для повноцінного життя людини із обмеженими можливостями. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, лише в чотирьох країнах регіону Південної Африки тільки 26-55 % людей отримують необхідну медичну реабілітацію. Тільки 17-37 % мають необхідні допоміжні пристрої, і лише 5-23 % отримують професійну освіту.

Навіть якщо існують прописані законодавчі норми та правила стосовно створення умов для повноцінного життя людей із інвалідністю, на практиці потреби цих людей дуже часто ігноруються. Працедавці не завжди дотримуються норм працевлаштування людей із інвалідністю, виправдовуючись «важкою економічною ситуацією». Дефіцит послуг та умов для активної участі людей із інвалідністю в житті суспільства до цього часу залишається серйозною перешкодою на шляху забезпечення рівних можливостей для всіх громадян.

Недостатнє фінансування та дефіцит необхідних ресурсів

Держава, попри декларування рівного захисту всіх громадян, дуже часто залишає без уваги тих, хто не завжди може себе захистити самостійно. Використовуючи, на перший погляд, логічні та раціональні виправдання («економія», «раціоналізація», «оптимізація витрат»), влада по факту позбавляє життєво необхідних ресурсів найуразливіші категорії громадян. Достатньо лише поглянути на щорічний бюджет в країні, щоб визначити ставлення держави до потреб людей із обмеженими можливостями. За даними ВООЗ, в більшості країн із високими доходами у 20-40 % людей із обмеженими можливостями повністю не задовольняються основні потреби для повноцінного життя. Яка ситуація в бідних або в «країнах, що розвиваються», спрогнозувати не складно. Люди із інвалідністю, як і бідні, безробітні, мігранти – належать до найуразливіших категорій громадян та потрапляють під найжорсткіші удари економічної нестабільності та політики «економії», так популярної в європейських країнах останнім часом.

Неадекватна інформація та комунікація

Сучасна інформаційна епоха ставить доступ до інформації, освіти та комунікації з іншими на одну сходинку по рівню важливості із водою, їжею та домівкою. Той, хто не має доступу до інформації, без перебільшення, немає доступу до повноцінного життя, роботи, освіти. Якраз тут дуже яскраво проявляється ставлення держави та суспільства до потреб своїх громадян. Люди із обмеженими можливостями стикаються із серйозними бар’єрами на шляху саморозвитку та освіти. Людина із проблемами зору зазвичай позбавлена достатньої кількості джерел інформації (свіжої та актуальної – в першу чергу) через нестачу відповідних до її стану носіїв цієї інформації. Людина з проблеми зі слухом може відчувати незручності через відсутність такої звичайної, на перший погляд, дрібниці, як сурдоперекладу або субтитрів у фільмах, телевізійних передачах тощо.

Із 93-х країн, де було проведено спеціальне дослідження, у 31-й країні не існує послуг сурдоперекладу на телебаченні та в кінотеатрах. Тільки в 30-ти країнах кількість професійних сурдоперекладачів дорівнює 20-ти або навіть менше. Через важкий матеріальний стан більшість людей із обмеженими можливостями позбавлені сучасних комунікаційних засобів, таких як Інтернет, телефон і телебачення, що фактично відсторонює їх від технологій та потенціалу для саморозвитку

Олекса Череватий, «Хрещатик»