MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Козацька Матір

27.01.2015   
Василь Овсієнко
Минає 110 років від народження Оксани Яківни Мешко – українки, родина якої пройшла горнило нищення українського народу в ХХ столітті. Від самозахисту, від оборони сина вона перейшла до правозахисної діяльности в Українській Гельсінкській Групі, брала на себе вищу відповідальність за долю нації. У поважному віці вдруге пережила всі труднощі ув’язнення і заслання, але й удостоїлася в Бога радості відродження України.

Минає 110 років від народження Оксани Яківни Мешко – українки, родина якої пройшла горнило нищення українського народу в ХХ столітті. Від самозахисту, від оборони сина вона перейшла до правозахисної діяльности в Українській Гельсінкській Групі, брала на себе вищу відповідальність за долю нації. У поважному віці вдруге пережила всі труднощі ув’язнення і заслання, але й удостоїлася в Бога радості відродження України.

Народилася Оксана Мешко 30 січня 1905 року в селі Старі Санджари на Полтавщині в багатодітній родині малоземельних селян із козаків, які ніколи не були кріпаками, а тому зберегли козацький дух.

Сорокарічний батько Оксани без будь-якої особистої вини перед більшовицькою владою в 1920 році разом з іншими заложниками був розстріляний за невиконання волостю продподатку. Хата конфіскована. Убитий 17-річний брат Євген, активіст «Просвіти». Сестра Віра і брат Іван розбрелися по світу.

1927 року Оксана вступила на хімічний факультет Інституту Народної освіти в Дніпропетровську і зуміла його закінчити, попри декілька виключень «за соцпоходження». Добивалася відновлення, бо не належала до «експлуататорів». Готувалася до екзаменів майже екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але в комсомол таки не вступила.

1930 року вийшла заміж за Федора Сергієнка, колишнього члена Української комуністичної партії («боротьбистів»), яка заледве не вся вже сиділа на «Холодній Горі» (Харківська тюрма) – і Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоби знищити пізніше. У 1935 р. чоловік був знову заарештований. Упродовж року Оксана домагалася його звільнення, після чого він мусив виїхати з України на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930 р. н., Олесем Сергієнком, 1932-го, та матір’ю Марією Граб билися з бідою.

Дядько Оксани, колишній політкаторжанин Олександр Янко, 1936 року заарештований «за втрату пильности». Під час «Великого Терору» розстріляний брат у других Євген. Заарештований дядько Дмитро Янко. Оксану як родичку «ворогів народу» звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна «за скороченням».

Забрала Оксана синів і поїхала в Тамбов, де вже осів чоловік. Їхній первісток Євген загинув під час німецького бомбардування. У травні 1944-го повернулися з меншим Олесем у Дніпропетровськ до матері Марії. На початку 1945-го рештки сім’ї зібралася в Києві. 1946-го прибилась із Рівненської области сестра Віра Худенко, а з нею нова біда: її син Василь, який служив у Радянській армії, потрапив у німецький полон, утік, а загинув у рядах Української Повстанської Армії. Пильні сусіди донесли на Віру в НКВД. Оксана активно добивалася її звільнення – і сама була заарештована 19 лютого 1947 року за звинуваченням у намірі разом із сестрою вчинити замах на Микиту Хрущова, тоді Першого секретаря ЦК КП(б)У. Допитували Оксану 21 ніч підряд, а якщо вдень дрімала – саджали в бокс. Але протокола про визнання вини так і не підписала. Через 7 місяців сестер заочно засудило ОСО («особое совещание»): по 10 р. виправно-трудових таборів.

Працювала в сільгоспзоні на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником. Жахи сталінських концтаборів Оксана Мешко описала пізніше в книжці «Між смертю і життям» (вийшла за кордоном 1979 року, англійською мовою 1981 р., в Україні вперше 1991 р.).

Весною 1954-го комісія ЦК КПРС комісувала Оксану Мешко як хвору. Її випустили з ув’язнення на заслання. Тільки в 1956 р. їй вдалося одержати паспорт і 25 червня вона повернутися в Україну, до сина Олеся, який мешкав у Києві в квартирі на 4,5 кв. м. 11 липня 1956 р. полковник юстиції Захарченко, вручаючи О. Мешко реабілітаційне посвідчення, з ноткою щирости сказав: «Родина просит извинения. Желаю вам счастья и будьте здоровы». Як реабілітована, одержала 12-метрову кімнату. Почала будувати з сином хату на Куренівці.

Хрущовська «відлига» вивільнила творчу енерґію решток недобитої української інтеліґенції і породила нове покоління – шістдесятників. Повільно піднімалася завіса над жахливим і ганебним минулим. Відкрився приватний етноґрафічний музей Івана Гончара. На схилах Дніпра розучував пісні самодіяльний хор «Гомін» Леопольда Ященка. Люди збиралися біля пам’ятників Шевченку, Франку, на літературні вечори, десятки яких організовувала Оксана Яківна. Арешти 1965 року не налякали шістдесятників, навпаки, викликали розголос і спротив.

28 травня 1966 року Олесь Сергієнко за спробу потрапити на вечір пам’яті Івана Франка був заарештований на 15 діб, наступного року виключений з медінституту. Працював учителем, але й зі школи звільнили за виступ 7 грудня 1970 року на похороні вбитої художниці Алли Горської. У зв’язку з арештом Валентина Мороза 1 та 2 червня 1971 року в їхньому помешканні під час обшуку вигребли все, що здавалося підозрілим. О. Мешко заявила протест Верховній Раді і КГБ.

Над новим поколінням української інтеліґенції нависла загроза знищення. КГБ розіграв примітивну, але грандіозну за своїми наслідками провокацію. Ніби у зв’язку з арештом громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ» («Словник рим» політв’язня Святослава Караванського!) та знімки Мороза, Стуса й Чорновола, 12 січня 1972 року і в подальші місяці Україною прокотилася нова хвиля арештів, обшуків, судів і позасудових репресій. Заарештований був і Олесь Сергієнко.

У річницю перепоховання Т. Шевченка, 22 травня, Оксана Мешко теж була затримана, коли підходила з букетом квітів до його пам’ятника. Обшук за обшуком, ходіння по інстанціях з метою полегшити долю хворого на туберкульоз сина… Це не просто материнські клопоти – це ходіння по лезу бритви. Її заяви, пристрасні й досконалі за стилем, логічні й переконливі, обґрунтовані почуттям своєї правоти й моральної переваги – це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був голос не просто матері на захист сина – це була відкрита боротьба за права людини – проти цілої Імперії Зла. Зі власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, вона намагалася допомогти їм і їхнім родинам.

Здавалося, після погрому 1972–1973 рр. у порожньому, духовно розгромленому Києві вже не залишилося нічого живого. Але коли Микола Руденко поділився з Оксаною Мешко ідеєю створити правозахисну Українську Гельсінкську Групу, вона беззастережно прийняла її, спитавши тільки, хто решта членів Групи. «Оце я, а ви будете друга», – сказав Руденко. – «Але ж хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?» – «Боже, Оксано Яківно! Ви така залякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах…» – «Будемо ми заарештовані. Але… мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу так жити». (О. Мешко. Свідчу. – К., 1996. – С. 14).

За перші два роки діяльності УГГ у домі Мешко було 9 обшуків. Декілька разів перекопали городець біля її будинку, винюшкуючи «крамолу». Щоб довести 75-річну жінку до інфаркту, на неї вчинили збройний напад. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення. Верболозна, 16, стояла як серед гадючника: людей хапали на підході, били, їх обкрадали в дорозі…

Після арештів членів-засновників УГГ Миколи Руденка, Олеся Бердника стала Оксана Яківна фактичним її керівником, а згодом і заледве не єдиним її діяльним членом, бо інші сиділи якщо не під арештом, то під адміністративним наглядом. Іноді вона вибиралася з дому через вікно, коли треба було кудись іти з матеріялами Групи. Коли вона їхала на суд Левка Лук’яненка в Городню на Чернігівщину, автобус зупинили в дорозі, її зняли і спровадили у зворотному напрямку. Вона майже самотньо вела затяжну війну з цілим сонмищем кагебістів, стукачів, оперативників, потім психіатрів, слідчих, суддів, конвоїрів, наглядачів… Один кагебіст сказав: «Якби п’ять таких бабусь на Україну – все КГБ мало б інфаркт». («Свідчу», с. 3).

У дисидентських колах її з повагою називали «баба Оксана» або «козацька матір». Вона наполегливо кликала на місце заарештованих членів Групи нових людей. Це вищий тип громадянської відваги: брати на себе відповідальність за долі конкретних людей, бо цього вимагають інтереси нації.

У 1980 році Оксану Мешко 75 діб протримали на експертизі в психлікарні ім. Павлова, але київські лікарі не взяли на себе гріха, визнали психічно здоровою і осудною. 13 жовтня КГБ мусив заарештувати майже 76-річну жінку. Київський міський суд під головування І. А. Даценка з участю прокурора В. П. Погорілого з особливим цинізмом виніс вирок за ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація і пропаганда») на саме Різдво Христове 1981 року: 6 місяців ув’язнення (уже відсиджених у психлікарні та під слідством) і 5 р. заслання.

У селище Аян Хабаровського краю (на березі Охотського моря) Оксану Яківну етапували через усю імперію 108 діб. Конвой відмовлявся приймати її: «Навіщо нам мертвяків возити…». Аж вона просила: «Візьміть. Це така стаття, що все одно повезуть. З України повезуть. Мертву, а повезуть». Про жахи цього етапу вона розповіла професорові Василеві Скрипці 31 січня і 1 лютого 1990 року, а він опублікував цю розповідь у журналі «Кур’єр Кривбасу» в 1994 році. Це чесна, драматична, висока духом і досконала стилем публіцистика.

В Аяні добував останні три місяці заслання її син Олесь. Він заготував дров на зиму, підремонтував хатину і мати наказала йому: «Сину, їдь додому, рятуй сім’ю» (дружина в Києві після народження дитини довго не могла ходити). Хатинку заносило снігом -- по три дні не могла вийти. Молилася. Фізичними вправами боролася з хворобами. І вижила. 5 листопада 1985 року виїхала з Аяна. У Хабаровську її зустрів Петро Розумний, привіз у Київ.

Перебудову Оксана Мешко зустріла з надією. В лютому 1988-го на запрошення української діяспори поїхала в Австралію на операцію ока (аденома). «Їдьте, Оксано Яківно, – благословляли кагебісти. І не повертайтеся». – «Ні, я таки повернусь. На ваші голови». Це була тріумфальна поїздка. Вона виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні, взяла участь у роботі Всесвітнього Конґресу Вільних Українців у США. Це був новий могутній прорив українського національного питання у світову пресу.

Коли в січні 1989-го Мешко повернулася в Україну, то одразу потрапила у вир подій, що призвели до незалежности. Вона стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала Установчий з’їзд УГС, де на її основі 29 квітня 1990 року була створена Українська Республіканська партія. Вона виступила з ініціативою продовжити гельсінкський правозахисний рух у формі Українського комітету «Гельсінкі-90» (створений 16.06.1990) і була його рушійною силою. Оксана Мешко брала участь у студентській голодівці восени 1990. Невгамовна її енерґія вражала людей, які її знали, і спонукала до дії.

У кінці грудня Оксани Яківни стався інсульт. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце. Похована на Байковому кладовищі, поруч із мамою Марією Граб. 23 травня 1995 року на їхніх могилах установлені козацькі хрести роботи Миколи Малишка. 22 вересня 2002 року рідній школі у Старих Санжарах присвоєне ім’я Оксани Мешко. Указом Президента України від 8.11.2006 нагороджена орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Автор цієї довідки мав честь близько знати «Козацьку Матір», тому разом з Олесем Сергієнком підготував до її сторіччя книжку під назвою «Не відступлюся!». Епіграфом до книжки стали слова з її листа Петрові Григоренку: «Але я не зраджу своїй натурі – я не відступлюся, бо там, за ґратами, найкращі наші люди, яких я любила, і які й мене люблять».

Оксана Мешко та Василь Овсієнко

Оце приклад, якими були і якими мають бути українки.

Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

 Поділитися