Минуле без грифу «Цілком таємно». Зроблено лише перший крок?

«Можна змінити кадровий склад. Але, щоб змінити свідомість людей, потрібно працювати із архівами», - ці слова належать Павелу Жачеку, чеському історику, першому директору чеського Інституту дослідження тоталітарних режимів.

Думається, вони значною мірою дають відповідь на питання, чи потрібно було знімати з українського минулого гриф «Цілком таємно», приймаючи, так звані, декомунізаційні закони, у тому числі закон про  розсекречення архівів КДБ та інших репресивних органів СРСР в Україні з 1917 до 1991 року.

Щоправда, з цього приводу вже виникають дискусії.  Дехто висловлює тези, що оприлюднення значної кількості раніше засекречених документів може мати непередбачувані наслідки. Доводилося зустрічати думки, що таким чином українське суспільство відволікають від сучасних проблем.

Врешті, переваги демократичного суспільства у тому, що кожен може не тільки мати власну думку, а й висловлювати її.

Все ж, прийняттям названих законів Україна засвідчила політичну волю рухатися у конкретному напрямку – до політичної відкритості, до переосмислення власної історії, до аналізу свого минулого і  винесення з нього певних уроків.

У цьому зв’язку згадується прочитана, здається наприкінці 90-х, публікація, у якій стосовно України зустрівся вислів: «Заблоковане суспільство». Йшлося про те, що балансуючи між Сходом і Заходом і не обираючи конкретного шляху для свого розвитку, ми надто довго можемо залишитися країною з такою собі крихкою демократією і з заблокованим у громадянському поступі суспільством.

Власне, так воно й було впродовж значного часу. І хоч чимало проблем залишається й сьогодні, та такий вислів як заблоковане суспільство нині навряд справедливий щодо нашої країни.

Тому що разом із суспільними змінами останнього часу, у нас ніби почався своєрідний процес розблокування із якогось завислого стану. Можливо, не завжди все йде так швидко, як хотілося б. І не без помилок. І не без залишеної у спадок попередньою радянською системи «показухи». Але зміни все ж відбуваються.

Закон   «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», як і весь пакет законів щодо історичної оцінки радянського минулого в Україні, прийнятих парламентом країни, - теж частина цих змін.

До певної міри символічним можна назвати те, що пакет «декомунізаційних» законів, прийнято в Україні тоді, коли минає 85 років з часу створення комуністичною владою Радянського Союзу ГУЛАГу (управління виправно-трудових таборів ДПУ СРСР), як системи жорстокого придушення будь-якого інакомислення, нехтування елементарними правами людини.

Врешті, цей короткий історичний екскурс, лише ще раз підкреслює, наскільки важливі прийняті закони для самої України.

Та вони викликали резонанс не тільки в нашій країні. А й, скажімо, у Росії. Офіційна Москва поспішила назвати їх «антиросійськими» і навіть «антиукраїнськими», зберігаючи як свою ворожу риторику щодо нашої держави, так і своє традиційне  бажання тим чи іншим способом втрутитися у життя іншої незалежної країни.

Треба сказати, що тема розсекречення Україною архівних документів радянського минулого, взагалі залишається дражливою для російської влади ще з 90-х років минулого століття. Саме відтоді проблема дослідження тоталітарного минулого стала актуальною для української історії. Якраз з того часу, з більшою чи меншою активністю, в Україні відкривалися раніше засекречені архіви. І завжди в Москві це викликало певну негативну реакцію.

З одного боку, мабуть, тому, що приклад України може виявитися заразливим для російського суспільства. Принаймні, для тієї його частини, якій небайдуже, яким шляхом розвиватиметься російська держава далі.

Про те, що в сусідній країні на український досвід звернули увагу, свідчать недавні публікації: «Это и называется люстрацией. Как открытие украинских архивов отразится на России» (https://meduza.io) та «Проблема допуска к архивным документам военной поры и сегодня, в год 70-летия Великой Победы, не решена». (Журнал "Огонёк" №14 от 13.04.2015; http://kommersant.ru)

З іншого, очевидно, є побоювання,   що відкривши архівні документи, котрі знаходяться у віданні українських спецслужб,  Україна захоче піти далі. Адже доступ до власних архівних джерел – це лише перший крок до задоволення соціального запиту суспільства на переосмислення своєї історії. Рішення комуністичного тоталітарного режиму, які проорали чорні смуги в українській історії, приймалися у Москві. Тож і база даних, котра охоплює період радянського тоталітаризму, вочевидь там доволі значна і ширша, ніж та, яку має в своєму розпорядженні Україна.

Отже, рано чи пізно постане питання про історичне значення для  України й тих документів, що зберігаються у російських спеціальних сховищах. Адже навіть сьогодні, незважаючи на значні перепони в Росії щодо доступу до архівів, у деяких відкритих джерелах, як  наприклад фонд Олександра Яковлєва, можна знайти чимало документальних відомостей про період голодомору, чи Другої світової війни, чи чорнобильської катастрофи, чи навіть періоду «брежнєвського застою». Відкривати ж офіційно їх у Росії не бажають.

Тому ж таки Павелу Жачеку належать слова: «Справа, заведена на мене, належить мені».

Про нашу історію радянського періоду можна сказати, що, на жаль, це історія справ тоталітарного режиму, заведених на українців, врешті,  на народ України.

А відтак ми  маємо право їх знати, бо вони належать нам – всьому українському суспільству.