MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

XIX. Права в’язнів

24.05.2015   

[1]

1. Деякі загальні дані

Станом на 1 грудня 2014 р. в 177 установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ), трималося 79 750 осіб[2]. При цьо­му у 23 СІЗО та 8 установах виконання покарань з функцією СІЗО тримається 16 501 особа, з них на стадії досудового розслідування 1991 особа, судового розгляду (до винесення вироку) 5928 особи, у 140 кримінально-виконавчих установах з них 62 794 особи, у 9 колоніях максимального рівня безпеки 3820 осіб; у 40 колоніях середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених 24 766 осіб; у 34 колоніях середнього рівня безпеки для вперше засуджених 18 469 особи; у 9 колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами для тримання чоловіків 2421 осіб; у 4 колоніях мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами для тримання чоловіків 598 осіб; у 14 колоніях для тримання жінок 29 525 особи; у 6 спеціалізованих лікувальних закладах 1456 осіб; в лікувальних закладах при ВК та СІЗО 1726 осіб; у 24 виправних центрах 2507 осіб; у 6 виховних колоніях (для неповнолітніх) 455 осіб. Серед засуджених 395 осіб відбуває покарання у вигляді арешту у 59 арештних домах, утворених при установах виконання покарань (36) та слідчих ізоляторах (23); 1777 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Прослідковується тенденція до зниження кількості в’язнів на 100 тис. населення[3], що заслуговує позитивної оцінки.

2. Законодавство

Головною подією року стало прийняття окремим законом реформаторських змін до Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України[4], на необхідності яких неодноразово наполягали правозахисні організації[5]. З точки зору прав людини регулювання кримінально-виконавчих відносин було суттєво покращено, що відразу викликало спроби ДПтСУ «переписування закону» за допомогою підзаконних актів, а також підготовки свого роду «контр-проекту» змін до КВК України[6].

Принциповою зміною став підхід до визначення праці засуджених як до їх суб’єктивного права, відповідно до ст. 26 Європейських в’язничних правил. Якщо раніше вказувалось, що засуджені «...повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії», то тепер засуджені «мають право працювати» на таких роботах. Ця зміна демонструє остаточний відхід законодавства від радянської виправно-трудової філософії, яка полягала у спрямуванні діяльності в’язниць на ціль отримання прибутку, використовуючи примусову працю в’язнів.

Змінено мінімальну суму, що зараховується на рахунок засуджених незалежно від усіх відрахувань, з 15% до 25%. (ч. 2 ст. 120 КВК України). Відрахування із зарплати тепер не мають спрямовуватися на покриття вартості одягу, білизни, взуття, як це було раніше, а виключно на комунально-побутові та інші надані послуги.

Врегульовано порядок оформлення пенсії засуджених (ч. 1–3 ст. 122 Кодексу) — тепер час роботи у період відбування покарання безпосередньо зараховується у стаж роботи (ч. 4 ст. 122 Кодексу) та не вимагає окремої сплати страхових внесків засудженими після звільнення, що було нереальною умовою за попередніх правил. З травня по жовтень 2014 р. правом оформити пенсії скористались поки що 170 засуджених.[7]

Поширено перелік кореспонденції, що не підлягає перегляду — тепер до нього відноситься листування із судами (ч. 4 ст. 113 КВК України). Змінено формулювання щодо виконання засудженими законних вимог адміністрації. Натомість вони мають виконувати встановлені законодавством вимоги персоналу колонії (ч. 1, ст. 9, ч. 3 ст. 107)[8]. На думку правозахисників, попередня редакція була джерелом напружено­сті та конфліктів в установах, адже через розмитість категорії нею зловживали співробітники в’язниць[9]. Разом з тим колишнє формулювання все ж збереглося стосовно засуджених до обмеження волі, а також є складовою підстави для застосування заходів фізичного впливу, спецзасобів і зброї (ч. 4 ст. 59 та ч. 1 ст. 106 Кодексу). Тому тепер має місце певне термінологічне неузгодження, яке потребує виправлення.

Суттєвих змін зазнала стаття, що стосується переведення засуджених до позбавлення волі. Раніше пом’якшення умов тримання в межах установи могло здійснюватись на підставі того, що засуджений «стає на шлях виправлення», тепер же засуджені «переводяться» (ч. 1 ст. 101), що є більш імперативною вимогою стосовно переведення засуджених. Тим не менш дискреційні повноваження щодо оцінки «став/не став на шлях виправлення» залишаються за адміністрацію. Позитивною є конкретизація характеристики осіб, що не підлягають переведенню до дільниці соціальної реабілітації. Раніше це були засуджені, які злісно порушували вимоги режиму, а відтепер — особи, які мають достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку стягнення, перераховані у 1 ч. 2 ст. 101 КВК України. Також нововведенням є те, що відтепер підлягають переведенню до цієї дільниці особи, які засуджені за злочини, пов’язані із обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів.

Розширено кількість друкованих видань, що дозволяється мати при собі засудженим: не більше десяти примірників книг, а кількість газет і журналів не обмежується (ч. 3 ст. 109). Раніше ліміт становив не більше десяти примірників книг і журналів. У відповідності до змін забороняється безпідставне примусове переривання сну засуджених у нічний час, у тому числі виключно для здійснення перевірки наявності засуджених (ч. 5 ст. 8). Суттєвих змін зазнали норми, що стосуються громадського контролю за дотриманням прав засуджених[10].

Довгоочікуваною та серйозною зміною є надання засудженим права отримувати тривалі побачення. За інформацією О. Букалова протягом травня–жовтня із 1800 довічно засуджених отримали тривалі побачення тільки 169 осіб, тобто менше 10%. Але жодного побачення не отримали довічно засуджені, які утримуються в Замковій виправній колонії № 58, Київському СІЗО та Одеському СІЗО. За твердженнями ДПтС — тому що немає заяв від самих засуджених. Разом з тим, на думку активіста, є повідомлення, що деяким довічно засудженим відмовляють у наданні тривалих побачень через нестачу місць для їх проведення[11].

В той же час від родичів засуджених до довічного позбавлення волі надходять скарги на цілодобове відеоспостереження в кімнаті тривалих побачень, що на думку родичів і засуджених є порушенням їх права на приватність.

Найбільш «сміливим» та суперечливим є закріплення права усіх засуджених користуватися мобільним зв’язком та Інтернетом (ч. 1 ст. 107), що викликало серйозні непорозуміння у процесі його реалізації. Адже засудженим до позбавлення волі не дозволяється мати при собі самі портативні персональні комп’ютери, мобільні телефони та аксесуари до них. Тобто право є, а можливості мати засоби його реалізації — немає.

Незважаючи на однозначність Закону з приводу права на користування Інтернетом та мобільним зв’язком, головою ДПтСУ 08.05.2014 прийнято обмежувальний наказ № 2/1/2-12/ч, згідно якому доступ до мобільного зв’язку має надаватись лише за відсутності в установі таксофону або стаціонарного телефону. З урахуванням того, що такі апарати є практично у всіх установах, право користуватись мобільним зв’язком наразі є повністю знівельованим.

Крім того, 20.10.2014 було прийнято наказ «Про затвердження Порядку організації надання засудженим до позбавлення волі доступу до глобальної мережі Інтернет», який максимально обмежує право засуджених на користування Інтернетом. У ньому вказується, що перелік веб-ресурсів, до яких надається доступ засудженим, затверджується комісією установи у складі начальника установи та керівників структурних підрозділів установи (п. 2.1). Така норма призводить до кількох несприятливих наслідків.

По-перше, до повного розсуду на місцях та різницю між можливостями доступу до тих чи інших сайтів у різних кримінально-виконавчих установах, що насправді означатиме порушення принципу рівності засуджених, закріпленого у статті 5 КВК України. По-друге, максимальне звуження реалізації права користуватись Інтернетом, адже замість загально-дозволеного типу правового регулювання (який, між іншим, має застосовуватись до засуджених з огляду на поширення на них статті 19 Конституції України), який визначає, що «дозволено, все що не заборонено» до засуджених застосовується спеціально-дозволений тип регулювання, тобто за принципом «дозволено тільки те, що прямо передбачено законом».

Додатковим обмежувачем при цьому є норма п. 2.2 Наказу, де визначено, що забороняється доступ засуджених не лише до певних веб-ресурсів, але й до соціальних мереж та електронної пошти. Цим самим забороняється користування Інтернетом як засобом письмової комунікації, що не сприяє налагодженню позитивних контактів із зовнішнім світом. Хоча, враховуючи складність реалізації інновацій КВК, керівництво ДПтСУ могло б використати багаторічний досвід Норвегії, яка практикує мережеві сканери-фаєрволи для отримання безпечного інтернетного контенту[12].

Не зважаючи на те, що Правила внутрішнього розпорядку відносять телефон та комп’ютер до заборонених для зберігання предметів, право мати необхідні апарати та аксесуари отримали засуджені до обмеження волі (ст. 59), а також засуджені, що утримуються у дільницях соціальної реабілітації (ст. 99). При цьому останні мають право мати при собі тільки портативні комп’ютери, але не мобільні телефони.

Оскільки механізм реалізації права засуджених на користування мобільним зв’язком залишився недорегульованим, на практиці це закономірно викликає низку зловживань з боку правозастосовних органів у вигляді встановлення додаткових обмежень. Найголовнішим аргументом при цьому є відсутність права володіти портативними телефонами та комп’ютерами[13].

Наприклад, саме на це посилався Сумський окружний адміністративний суд у своїй постанові від 17.09.2014, відмовляючи засудженому у праві на користування мобільним телефоном з урахуванням останніх змін щодо мобільного зв’язку у КВК України[14]. Схожою є і реакція прокуратури, яка на скарги щодо ненадання можливості користування мобільним зв’язком посилається на те, що мобільні телефони є забороненими предметами. [15]

Варто звернути увагу на те, що у Кодексі залишилась норма, розрахована на працю як юридичний обов’язок. У статті 133 КВК вказується, що «злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року) [...]». Щоправда, це правило тепер можна тлумачити двояко. Перший варіант — мова йде про роботи по самообслуговуванню, благоустрою колоній, а такі роботи на сьогодні залишаються обов’язковими для засуджених (ч. 3 ст. 107 Кодексу). Другий — норма стосується і праці на виробництві установи. В такому випадку можна припустити, що відмова засудженого від праці завжди буде обґрунтованою з огляду на те, що з’явилась норма, яка чітко закріплює працю як суб’єктивне право, а тому він може (вона) на власний розсуд використовувати його або утримуватись від такого використання. Ці тлумачення, втім, не виключають зловживання окресленою нормою як інструментом для змушування до праці, ігноруючи зміни у Кодексі. Більше того, Положення про Державну пенітенціарну службу України[16] у п. 4. 27 визначає, що ДПтСУ організовує залучення засуджених до суспільно корисної оплачуваної праці. Усі вказані недоліки потребують усунення з метою приведення у відповідність всіх норм стосовно праці засуджених як їхнього суб’єктивного права.

Представляється, що найбільш підходящим і таким, що здатне попередити зловживання та гарантувати трудові права засуджених, є укладення з ними звичайного трудового договору. ДПтСУ мала б провести реформу з метою залучення засуджених до праці тільки за трудовим договором. Також, з урахуванням пріоритету ДПтСУ стосовно залучення засуджених до суспільно-корисної праці та організацію нових робочих місць представляється необхідним використання зарубіжного досвіду у цій сфері. [17] Наприклад, доцільним було б дозволити засудженим створювати власні підприємства для роботи «самим на себе» із укладенням індивідуальних договорів про надання послуг, які можливо здійснити в умовах позбавлення волі, при цьому з їхнього доходу здійснювалися б необхідні податкові відрахування, а також відрахування по цивільних позовах та за комунально-побутові послуги в межах встановлених лімітів.

Проблематичною зостається ст. 93 КВК України, яка раніше встановлювала, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження. Тепер же це відбувається «у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого (виділення — Авт.)». Загалом позитивна спрямованість норми при цьому може призвести до зловживань з огляду на відсутність вказівки на можливість вибору засудженим між відбуванням покарання у адміністративно-територіальній одиниці за місцем проживання або за місцем проживання родичів, через що вибір залишатиметься за адміністрацією.

Серед загальних недоліків регулювання ДПтСУ слід вказати на припинення Дер­жавної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013–2017 роки відповідно до Постанов КМУ № 71 від 5 березня 2014 р. «Деякі питання оптимізації державних цільових програм і національних проектів, економії бюджетних коштів та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України»[18]. Окремим блоком стоїть питання можливості дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі, законодавче врегулювання якого відкладається, не зважаючи на відповідний законопроект, розроблений у 2014 р.[19]

Потребують вдосконалення механізми громадських обговорень, які ДПтСУ запровадила при розробці нормативних актів.[20] У 2014 р., наприклад, ДПтСУ прийняла наказ «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» № 1348/5/572 без врахування жодного із зауважень, висловлених Харківською правозахисною групою стосовно невідповідності окремих норм цілям забезпечення прав людини та конкретним міжнародним стандартам[21].

Очікує свого прийняття проект нових Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань; не зазнали змін й гостро розкритиковані громадськістю Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів, прийняті у минулому році[22]. Знаходиться на стадії розробки проект наказу «Про затвердження нормативно-правових актів з питань використання технічних засобів нагляду і контролю в місцях перебування засуджених та осіб, узятих під варту», який потребує суттєвого доопрацювання з огляду на дотримання права на приватність, оскільки ним передбачене практично необмежене відеоспостереження.

Залишаються актуальними зміни, на які очікує Наказу № 1325/5 про воєнізоване формування Державної кримінально-виконавчої служби України (спецпідрозділ) з тим, щоб виключити з нього норми, які провокують серйозні колективні конфлікти у пенітенціарних установах. Так, Наказ не відображує дві головних рекомендації КЗК 2012 р.: усі дії підрозділу повинні повністю фіксуватись на відео; кожен боєць під час проведення спецоперації повинен мати на собі знак, який би дав можливість у майбутньому ідентифікувати його у разі необхідності оскаржити його протиправні дії. Серед іншого, саме відсутність сприйняття цих рекомендацій призвела у 2014 р. до чергового скандалу із надмірним застосуванням сили спеціальним підрозділом у Бердичівській ВК № 70[23].

02.07.14 Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України»[24], якою збільшено роль Міністерства юстиції у координації Служби[25]. Зокрема, змінено правила призначення голови ДПтСУ та його заступників; передбачено, що річний план роботи ДПтСУ має затверджуватись Мінюстом, а не просто за погодженням з ним, як це було раніше. Також затвердження структури територіальних органів управління ДПтСУ, органів і установ здійснюється за погодженням з Мінюстом.

Окремо стоїть питання втілення у національному законодавстві міжнародних стандартів, оскільки процес виконання рішень ЄСПЛ є неефективним як з вини ДПтСУ, так і Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ.

Так, виконання рішення по справі «Охріменко проти України» вказує на необхідність зміни законодавства стосовно застосування наручників, а також порядку тримання в медичних закладах в’язнів.

Inter alia через невиконання попередніх рішень «Сергій Волосюк проти України», а також «Беляєв та Дігтяр проти України» було встановлено порушення права на приватність засудженого у справі «Вінтман проти України»[26], адже існуючий порядок перевірки кореспонденції суперечить вимозі пропорційності обмежень, оскільки національне законодавство по суті передбачає можливість систематичної, без додаткового обґрунтування, цензури вхідної та вихідної кореспонденції засуджених та осіб, що тримаються під вартою[27].

Так само, наприклад, рішення у справі «Воробйов проти України»[28], яким Україну було засуджено за порушення статті 34 Конвенції, стало закономірним наслідком невиконання попередніх рішень Суду зі схожої проблематики, якими було встановлені недоліки законодавства та практики, через які в’язням складно або неможливо отримати доступ до своїх особистих документів та виготовити їх копії[29].

Наведені випадки систематичного невиконання рішень ЄСПЛ вказують на доцільність створення окремого підрозділу ДПтСУ, який би відповідав за належне виконання рішень міжнародних інституцій[30]. Такий орган потрібен і з огляду на величезний масив невиконаних рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи, а також Європейського комітету з запобігання катуванням та Комітету проти катувань ООН.

3. Права засуджених на окупованих територіях

3.1. Окупований Крим

На території АР Крим розташовані чотири заклади, які фактично опинилися окупованими в наслідок захоплення території Російською Федерацією. Це Керченський виправний центр № 139 з наповненням 30 засуджених, Керченська ви­правна колонія мінімального рівня безпеки № 126, розрахована для утримання 710 засуджених, Симферопольська виправна колонія середнього рівня безпеки № 102 на 1470 засуджених і Сімферопольський СІЗО, розрахований для утримання 1700 осіб слідчо-заарештованих. Загальна кількість громадян України, що опинилися неспроможними приймати власні рішення щодо вимушеного переселення на територію материкової частини України, складає близько 3910 осіб. 15 квітня 2014 р. Верховною Радою України був ухвалений Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий порядок на тимчасово окупованій території України (далі — Закон).

В Законі є норми, які врегульовують підсудність кримінальних проваджень, розпочатих на території АР Крим. Особи, що перебувають під вартою на території АР Крим та щодо яких слідство, всупереч Закону, не передається в компетентні органи державної влади України, а продовжується неуповноваженими слідчими за російським законодавством, мають всі перспективи в міжнародних судових інстанціях для поновлення своїх прав, порушених внаслідок незаконних дій представників РФ. Це, в першу чергу, стосується осіб, що тримаються під вартою без законних на те підстав та, згідно результатів нашого дослідження, близько 200 осіб, що підпадають під Закон про амністію 2014 р. Вважається, що особи, які опинилися в такій ситуації, повинні звертатися до відповідних судових органів України, отримувати рішення на свою користь, і в разі, якщо ці рішення не будуть виконані окупаційною владою Криму — звертатися далі за захистом своїх прав до міжнародних установ.

Крім того, правоохоронці АР Крим масово вдалися до незаконних дій, примушуючи осіб, що перебували під вартою, отримувати російське громадянство для того, аби поширити на них дію кримінального закону РФ. У зв’язку з цим на адресу Уповноваженого ВР України з прав людини надійшло понад 400 скарг таких осіб з проханням сприяти у переведенні для відбування покарання на територію материкової України.[31]

3.2. Окуповані території Луганської та Донецької областей: десятки тисяч заручників

В Донецькій і Луганській областях знаходяться 36 установ виконання покарань (25% від загальної кількості установ ДПтСУ), 29 з яких перебувають в районах вірогідних військових зіткнень або на території, непідконтрольній Україні.

Яка подальша доля близько 15 тисяч українських громадян, що опинилися заручниками збройного конфлікту, розв’язаного Російською Федерацією? Чи будуть їх примусово приймати до лав самопроголошених «ДНР/ЛНР»? Чи будуть видавати зброю і вимагати воювати з власним народом? Чи будуть їх змушувати рити окопи, виконувати чорнову роботу і розстрілювати за непокору?. Наприклад, самопроголошена ДНР прийняла свій «Кримінальний кодекс», що передбачає смертну кару. 22 серпня стало відомо про захват сепаратистами пенітенціарної установи в Донецьку, погрози стратити всіх засуджених до довічного ув’язнення та примушування вступати у свої ряди. 24 липня 2014 р. прес-секретар інформаційного центру РНБО повідомив, що у Горлівці бойовики, які мають великі втрати живої сили, звільнили з місцевої колонії 150 засуджених, озброїли їх та використовують для залякування місцевого населення і здійснення опору силам АТО.

10 серпня після артобстрілу Донецької виправної колонії № 124 звідти ввечері вирвалися 100 в’язнів. Повернулися назад лише 34 особи. Більшість знаходиться зараз серед мирного населення. Не виключено, що вони поповнюють ряди бойовиків. Разом з тим, із потраплянням п’яти снарядів на територію цієї колонії один засуджений загинув, п’ятеро отримали поранення середньої тяжкості. Також постраждали двоє співробітників пенітенціарної установи. Наприкінці серпня від попадання снаряду постраждала Макіївська виправна колонія № 32, у результаті чого загинули двоє засуджених, а ще 8 були поранені. Двох з них врятувати у лікарні не вдалося. Вранці вони померли від отриманих травм.

У цій ситуації, на жаль, через незадовільну роботу центрального апарату ДПтСУ за весь період АТО були евакуйовані лише засуджені жіночої Червонопартизанської виправної колонії (№ 68) в Луганській області.

В той же час до громадської приймальні Харківської правозахисної групи надходять тривожні повідомлення від засуджених з окупованої території (пряма мова):

«В 19-й колонии из еды уже давно одна капуста, на 38 и 36 отвезли немного крупы».

«На 57-й вообще не кормили две недели. Зашли в шевронах российского спецназа. У нас вокруг стоят их позиции. Еда не завозится. Нас бросили и никто не эвакуирует. Знаете, как жутко сидеть в камере на первом или на втором этаже, когда снаряды рвутся, осколки щебнем на плацу?! Террористы заехали, постреляли, двоих осужденных к пожизненному сроку вывели и забрали. Администрация после этого шевроны посрывала и под зеков косят. Еще немного, и мы будем умирать с голоду, кушать очень хочется. Нам сказали, что по бумагам нас эвакуировали и личных дел нет, их увезли в Мариуполь, а потом на Киев. Почта не работает. Лекарств в санчасти нет уже два месяца. В колонии пребывает около 600 осужденных, из них 138 в камерах осуждены к пожизненному наказанию, а остальные на открытой зоне».

Засуджений О., Єнакієвська виправна колонія № 52 максимального рівня безпеки Донецької області: «...утром не кормят — чай, кусок хлеба, обед — первое- одна вода, на второе- каша без жира. На свидания давно никто не ходит и не получают передачи, тяжело добраться, очень редко кто прорвется. 15 минут назад бомбили, знаете, как жутко, когда взрываются бомбы, а ты не можешь даже спрятаться в укрытие?! Двое суток нет воды, свет появляется с перебоями.»

Олександр Гатіатулін, представник Всеукраїнської мережі ЛЖВ, зазначає, що тільки завдяки зусиллям волонтерів у виправні заклади на окупованій території доправляються препарати для хворих на ВІЛ-СНІД: «Я и мои коллеги в условиях войны очень остро осознаем, как важно вовремя доставить нужный запас лекарств. В Луганской области места несвободы обеспечены препаратами на ближайшие полгода. В Донецкую область такой объем лекарств еще надо доставить.»

Разом з іншими небезпеками до донецьких в’язнів прийшов і голод. «Тому що фінансування пенітенціарних установ відбувається через держказначейство, робота якого у зв’язку з бойовими діями на певній території Донецької та Луганської області заблокована. Тому адміністрація цих закладів не може отримати гроші для покупки продуктів харчування та нагодувати засуджених, — зазначає керівник правозахисної організації «Донецький Меморіал» Олександр Букалов. — Вал цих проблем щодня наростає, і уже в деяких колоніях ситуація з харчуванням наблизилася до критичної межі». Особливо гостро проблема із нестачею їжі стояла в Єнакіївській виправній колонії (№ 52).

4. Рекомендації

1. Верховній Раді України:

— прийняти Проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування покарання у виді довічного позбавлення волі» № 1218, яким запровадити механізм умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, як цього вимагають відповідні стандарти Ради Європи;

— удосконалити процедуру перегляду вироків, які набрали законної сили, у разі постановлення ЄСПЛ рішення про процесуальні порушення під час ведення досудового розслідування з метою забезпечення права на справедливий суд;

— завершити процес підпорядкування ДПтСУ Міністерству юстиції, як про це йдеться в Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005);

— визначити процесуальним законодавством різних галузей судочинства порядок безпосередньої участі у судовому засіданні осіб, які відбувають покарання, та щодо яких обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою, як це необхідно з огляду на рішення Конституційного Суду України за поданням громадянина Трояна А. П. від 12.04.2012 № 9-рп/2012;

— прийняти у подальшу роботу підготовлені Харківською правозахисною групою законопроекти про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України та до Закону України «Про попереднє ув’язнення» з метою приведення цих законів у відповідність зі стандартами Ради Європи.

2. Кабінету Міністрів України — відновити виконання Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013–2017 роки.

3. Міністерству юстиції України:

— провести комплексний аналіз чинного кримінально-виконавчого законодав­ства та практики його застосування на відповідність міжнародним стандартам;

— переглянути положення Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, що стосуються пріоритетів самозабезпечення установ виконання покарань, як складової політики залучення засуджених до суспільно корисної праці;

— припинити практику неякісної нормотворчої діяльності, запровадивши, натомість сталу практику громадського обговорення проектів нормативних актів, що стосуються прав людини, із належним враховуванням зауважень громадськості;

— прийняти проекти змін до Правил внутрішнього розпорядку в СІЗО (наказ від 18.03.2013 № 460/5) з урахуванням висловлених зауважень спеціалістів;

— внести зміни до проекту Правил внутрішнього розпорядку в УВП та врахувати зауваження спеціалістів з приводу порушень цим документом стандартів прав людини;

— вдосконалити накази Мін’юсту «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» та «Про затвердження Порядку організації надання засудженим до позбавлення волі доступу до глобальної мережі Інтернет»; наказ ДПтСУ№ 1325/5 від 03.07.2013 «Про затвердження Положення про територіальне (міжрегіональне) воєнізоване формування Державної кримінально-виконавчої служби України» з урахуванням рекомендацій міжнародних та національних інституцій;

— доопрацювати проект наказу «Про затвердження нормативно-правових актів з питань використання технічних засобів нагляду і контролю в місцях перебування засуджених та осіб, узятих під варту» з урахуванням вимог права на приватність у розрізі міжнародних норм;

— переглянути норми речового забезпечення засуджених з метою приведення їх у відповідність із міжнародними стандартами та з урахуванням зауважень минулорічних доповідей експертних організацій;

— врегулювати питання організації виконання відбування покарань на окупованих територіях та територіях АТО (в тому числі питання продовження відбування покарання, дострокового звільнення, інших процедурних аспектів, питання працевлаштування співробітників ДПтСУ та ін.);

4. Державній пенітенціарній службі України:

— змінити політику пріоритетності господарської діяльності підприємств підконтрольних установ з метою отримання прибутку та врахувати вимоги Європейських в’язничних правил з приводу реінтеграційних пріоритетів виробництв пенітенціарних установ;

— врегулювати укладення із засудженими трудового договору, а також організувати можливість засуджених працювати «на власний рахунок» з умовою сплати обов’язкових відрахувань;

— розробити підзаконний нормативний акт, що врегулює питання виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій КЗК як на рівні ДПтСУ, територіальних органів, так і на рівні окремих установ, що їй підпорядковані;

— створити окремий підрозділ у ДПтСУ, який би відповідав за належне виконання рішень ЄСПЛ, рекомендацій ЄКЗК та інших міжнародних стандартів;

— підвищити оперативність та якість відомчої нормотворчості з широким залученням громадськості;

— забезпечити вільний доступ на сайті ДПтСУ до всієї інформації та документів, в яких вона міститься, щодо виконання рекомендацій ЄКЗК та рішень ЄСПЛ;

— припинити практику формального обговорення проектів нормативних актів із громадськістю, натомість започаткувати процедуру із написання звернень до профільних та зацікавлених громадських організацій для наданням ними відповідних пропозицій з їх подальшим всебічним врахуванням;

— впровадити ефективну систему подання та розгляду скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ;

— закріпити вичерпний перелік порушень режиму, за які застосовуються дисциплінарні стягнення із поділом їх за ступенем тяжкості та максимально можливим за порушення кожного ступеню тяжкості видом та мірою стягнення;

— перепідпорядкувати медичні служби ДПтСУ Міністерству охорони здоров’я;

— забезпечити в закладах ДПтСУ реалізацію конфіденційної зустрічі з адвокатом;

— забезпечити ефективну реалізацію права на правову допомогу засудженим у відповідності до Закону України «Про правову допомогу», забезпечити можливість ефективної участі захисника у розгляді питань про застосування дисциплінарних стягнень, погіршення умов тримання та умовно-дострокове звільнення засуджених, а також у підготовці до такого розгляду;

— змінити норми та практику щодо перегляду кореспонденції засуджених, а також класифікації засуджених у відповідності до вимог рішення ЄСПЛ «Вінтман проти України»;

— сприяти чіткому нормативному врегулюванню підсудності позовів, з якими звертаються до національних судів засуджені, як цього вимагає рішення ЄСПЛ «Вінтман проти України»;

— скасувати наказ № 2/1/2-12/ч стосовно використання мобільних телефонів в установах виконання покарань;

— врегулювати механізм користування мережею Інтернет та користування мобільними телефонами засудженими з урахуванням положень національного законодавства та відомчих нормативних актів.

[1] Розділ підготовлений В. Човганом та А. Діденко (ХПГ).

[2] Наведена статистика не включає осіб, що утримуються в установах Автономної Республіки Крим.

[3] Детальніше: http://ukrprison.org.ua/news/1413267624

[4] Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів».

[5] Варто також окремо відмітити та привітати той факт, що головним адвокатом законопроекту став Офіс Омбудсмена.

[6] Сам проект та його критику див. у Човган В. О. Реформування кримінально-виконавчого законодавства у світлі міжнародних стандартів (пропозиції та зауваження) / Харків: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2014. — С. 28–82. (видання доступно на сайті бібліотеки ХПГ: http://library.khpg.org), а також див. документи на сайті ДПтСУ: http://kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/741849

[7] http://ukrprison.org.ua/news/1418552399

[8] Разом з тим Конституція України завжди містила вимогу, яка має більше спільного із теперішнім формулюванням: ... (ст.).

[9] http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1404107637

[10] Див. детальний аналіз: http://khpg.org/index.php?id=1400441733

[11] http://ukrprison.org.ua/news/1418552399

[12] http://theguardian.com/society/2008/nov/14/norway-prison-erwin-james

Файрвоìл від англ. Firewall, буквально «вогняна стіна» — пристрій або набір пристроїв, сконфігурованих, щоб допускати, відмовляти, шифрувати, пропускати через проксі весь комп’ютерний трафік між областями різної безпеки згідно з набором правил та інших критеріїв. Тобто йдеться про можливість адміністрації в’язничних установ визначати перелік сайтів, слів, текстів, до яких доступ блокувався б автоматично. До того ж такий підхід гарантував би можливість одноманітного застосування закону до всіх засуджених і дотримання принципу рівності, який, як ми згадували, буде порушуватися.

[13] Батько вітчизняного кримінально-виконавчого (у той час виправно-трудового права) М. О. Стручков висловлював дуже влучну та підходящу до ситуації, що склалася, думку: «не можна допустити щоб особа формально мала якісь права, але фактично не могла ними скористатись, щоб громадянин мав якісь обов’язки, але не міг їх виконувати, адже це протирічить «духу соціалістичної законності» (Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. — М.: Юрид. лит., 1984. — С. 182.; Наташев А. Е., Стручков Н. А. Основы теории исправительно-трудового права. — М., 1967. — С. 121.)

[14] http://reyestr.court.gov.ua/Review/40619485

[15] Варто зауважити, що у деяких виправних установах для забезпечення права засуджених на телефонні дзвінки тепер іноді використовуються як звичайні стаціонарні так і мобільні телефони.

[16] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/225-2014-%D0%BF

[17] http://kvs.gov.ua/Dost_publik/Propozicii_2015.pdf

[18] http://ukrprison.org.ua/expert/1397146062

[19] Диденко А., Човган В. Пожизненное заключение: европейские стандарты и украинская практика. Изд. 2 испр. и доп. / Под ред. Е. Захарова. — Харьков: Права людини, 2014. — 316 с. (доступне за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1409320826.pdf )

[20] Слід також зазначити, що оголошення з’являються у спеціальному розділі сайту ДПтСУ без додаткового оголошення на головній сторінці. Це не сприяє відкритості та належному залученню громадськості до процесу і у майбутньому повинно бути виправлено. Вважаємо за доцільне не тільки публікацію окремого анонсу на першій сторінці сайту відомства, а й здійснення його розсилки на електронні адреси громадських організацій, які працюють у пенітенціарній сфері, адже у їх залучені має бути зацікавлена, в першу чергу, ДПтСУ.

[21] Детальніше див. розділ Човган В. Реформування законодавства, що регулює медичне забезпечення засуджених, у Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за загальною редакцією Є. Ю. Захарова. — Харків: ТОВ «Видавницт­во права людини», 2014 р. — С. 213–228 (видання доступно на сайті бібліотеки ХПГ: http://library.khpg.org); Ащенко О. М., Човган В. О. Українське пенітенціарне законодавство у світлі стандартів Комітетів проти катувань ООН та Ради Європи / О. М. Ащенко, В. О. Човган; передм. М. М. Гнатовського; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. — Харків: Права людини, 2014 р. — С. 72–88 (доступно за посиланням: http://library.khpg.org/files/docs/1413663568.pdf)

[22] Див. минулорічну доповідь: #_ftnref9; Детальніше див. також доповідь Донецького Меморіалу: http://ukrprison.org.ua/publication/1410110906

[23] Див. відеозапис спільної прес-конференції Харківської правозахисної групи та представника ДПтСУ:

 http://khpg.org/index.php?id=1416566453

[24] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/225-2014-%D0%BF

[25] У попередніх доповідях правозахисними організаціями неодноразово зверталась увага на необхідність подальшого перепідпорядкування в’язничного відомства Міністерству юстиції, як цього вимагають міжнародні організації, членом яких є наша держава.

[26] http://khpg.org/ru/pda/index.php?id=1415653612

[27] Детальніше про порушення Конвенції існуючим порядком «перегляду» кореспонденції в’язнів див.: Човган В. О. Право на письмову кореспонденцію, у виданні Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України (цит. вище). — С. 257–266 (видання доступно на сайті бібліотеки ХПГ: http://library.khpg.org)

[28] http://khpg.org/index.php?id=1415654102

[29] Саме відмова адміністрацій пенітенціарних у наданні копій документів, необхідних Суду, ставала причиною порушення статті 34 Конвенції у рішенні «Устянцев проти України» (3299/05), у справі «Василь Іващенко проти України» (760/03), в якій засудженому відмовляли в отриманні копій серед іншого у зв’язку з тим, що він мав право мати при собі лише свій вирок (відповідна норма, між іншим, й сьогодні закріплена у ПВР установ виконання покарань та потребує змін, про що нами вказувалося у аналізі проекту ПВР УВП).

У рішенні «Найдьон проти України» (Nаydyon v. Ukraine) Суд чітко встановив напротивагу аргументам уряду, що у нього не було обов’язку робити копії, що ст. 34 Конвенції накладає на держави-учасниці позитивний обов’язок не перешкоджати здійсненню права на індивідуальне звернення, зокрема, надавати заявникам копії документів, необхідних для належного розгляду їх заяв.

[30] #_ftn34

[31] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1246-vii;

 Права людини на окупованій території АР Крим // http://khpg.org/index.php?id=1404910099

 Поділитися