Політика vs. право в Україні: на чиєму боці верховенство? Переслідування Конституційного суду України
Попри всі намагання України стати європейською цивілізованою державою та увійти до Євросоюзу, кроки в цьому напрямку залишатимуться лише благими намірами доти, доки наші політики не навчаться діяти за принципами верховенства права, а не політичної доцільності. Уявлення, що складні політичні проблеми можна легко вирішити простими засобами за рахунок сили, тиску на опонентів, є оманливими і тільки ускладнюють ці проблеми. Прикладами можуть слугувати Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року, Закон «Про очищення влади» (люстрацію), т. зв. закони про декомунізацію, Рішення Верховного суду України, який скасував рішення Вищого адміністративного суду України «в частині визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України» В.Овчаренка. На жаль, приклади можна наводити далі й далі.
Люстрація є необхідною, але обрана її модель є нечіткою, нереалістичною, під неї підпадає надмірне коло осіб, а процедура не передбачає незалежності. За таких умов люстрація перетворюється з інструменту захисту демократії на вибіркове переслідування управлінців.
Декомунізація також є необхідною, і можна тільки вітати засудження комуністичного режиму за злочини радянського періоду. Однак для засудження актів парламенту недостатньо, потрібна судова, а не парламентська, процедура для підтвердження та кваліфікації конкретних злочинів комунізму, а вже потім можна говорити про відповідальність щодо заперечення цих злочинів.
Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року порушує Конституцію, стаття 85 якої ніякого «відновлення» Конституції парламентом не передбачає. Крім того, як стверджується у статті 5 Конституції України, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Останнє означає, що у випадку, коли зміни до Конституції України зачіпатимуть елементи конституційного ладу, вони мають ухвалюватися виключно народом, тобто на всеукраїнському референдумі.
Оскільки зміна форми правління в державі є одночасно зміною одного з елементів її конституційного ладу, перехід України від моделі президентської республіки до моделі республіки парламентської мав би здійснюватися лише за прямою згодою Українського народу, тобто виключно на всеукраїнському референдумі. Лише цієї обставини цілком достатньо для того, щоб Конституційний суд принагідно не зміг погодитись з ухваленням конституційної (політичної) реформи 2004 року. Як відомо, ця сумнозвісна «блакитна» реформа була проголосована в пакеті із ординарним законом та постановою Верховної Ради, що призвело до ефекту зворотного керування, коли зміст поточних нормативних актів безпосередньо впливав на зміст Конституції України. Це брутальне порушення процедури внесення змін до Конституції й засвідчив КСУ в своєму рішенні № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року. Це рішення зовсім не означало, як стверджують, «відміну парламентської республіки в Україні» а було лише визнанням нелегітимності (процедурної невитриманості) відповідного конституційного тексту. Тому пов’язувати це рішення з узурпацією влади Януковичем некоректно. Віктор Янукович узурпував владу задовго до цього рішення і продовжував узурпацію після його ухвалення.
Намагання покарати суддів КСУ за юридичну «зраду» свідчить лише про низький рівень правової культури експертного середовища та українського політикуму. На вищих шаблях влади навіть не уявляють, які негативні наслідки для Української держави викличе звільнення конституційних суддів за порушення присяги та кримінальна справа проти них за фактом ухвалення неправосудного рішення КСУ.
Відеозапис прес-конференції див. за адресою: http://khpg.org/index.php?id=1434993540